Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

30

Місіс Кора Бонгерс налягла на двері хліву всією своєю значною вагою, і вони зі змученим стогоном відчинилися. З темряви всередині долинуло знервоване козяче мекання, і Джейн відчула тваринний запах вологої соломи й худоби.

– Не знаю, що ви зараз там роздивитеся, – сказала місіс Бонгерс, підсвічуючи ліхтарем хлів. – Шкода, що не отримала повідомлення раніше, коли було ще світло.

Ріццолі ввімкнула власний ліхтарик.

– Цього має вистачити. Я просто хочу побачити позначки, якщо вони ще збереглися.

– О, збереглися. Збіса дратували мого чоловіка щоразу, як він сюди заходив і бачив їх. Я все йому казала, щоб зафарбував і припинив скаржитися. А він казав, що лютуватиме ще більше, якщо муситиме фарбувати хлів ізсередини. Наче спеціальний козячий ремонт.

Жінка ввійшла до хліву, топчучи важкими черевиками земляну підлогу, вкриту соломою. Коротка дорога від будинку виснажила її, і вона зупинилася, голосно й важко дихаючи, спрямувала промінь світла на дерев’яний загін, де збилися на купу з десяток кіз.

– Знаєте, вони досі за ним скучають. О, Ібен увесь час скаржився через те, скільки з ними клопоту – доїти щоранку. Але він любив цих дівчаток. Його вже півроку немає, а вони ніяк не звикнуть, що їх доїть хтось інший. – Місіс Бонгерс зняла засув і зиркнула на Джейн, яка трималася позаду. – Ви ж не боїтеся кіз, га?

– Обов’язково туди заходити?

– Та вони нічого вам не зроблять. Тільки пальто тримайте, бо люблять пожувати всяке.

«Будьте хорошими кізками, – думала Джейн, заходячи до загону, який зачинили за нею. – Не треба жувати копа». Вона пробиралася по соломі, намагаючись не забруднити взуття. Тварини дивилися на неї холодними бездушними очима. Востаннє таку близькість з козами вона мала в другому класі, на екскурсії до контактного зоопарку. Тоді вона глянула на козу, коза глянула на неї, і наступної миті Джейн уже лежала на землі, а однокласники реготали з неї. Вона не довіряла цим звірам, і вони, вочевидь, не довіряли їй і трималися на відстані, поки вона йшла через загін.

– Ось, – сказала місіс Бонгерс, світячи на стіну. – Це частина.

Ріццолі присунулася ближче, не зводячи очей із символів, глибоко врізаних у дерев’яні дошки. Три голгофські хрести. Але це була спотворена версія: хрести були перевернуті.

– Тут ще трохи, – озвалася місіс Бонгерс і перевела промінь вище, показуючи більше хрестів на стіні. – Щоб вирізати їх, він мусив видертися на в’язанки сіна. Стільки зусиль. А здавалося б, цим бісовим малим є чим зайнятися.

– Чому ви вважаєте, що то були діти?

– А хто ж іще? Було літо, їм було нудно. Немає чого робити, тільки бігати довкола й різати стіни. Хіба ще ті дивні амулети на деревах розвішувати.

Джейн подивилася на неї.

– Які амулети?

– Ляльки з галузок, всякі такі моторошні штуки. У шерифа з цього тільки сміялися, але мені було неприємно бачити таке поміж гілок. – Місіс Бонгерс перевела промінь на один із символів. – Ось, таке щось.

То була фігура людини з паличок, начебто з мечем у руці. Під нею було вирізано: RXX–VII.

– Хай що воно означає, – завважила жінка.

Джейн розвернулася до неї.

– У поліційній колонці писали, що одна з ваших кіз тієї ночі зникла. Вдалось її повернути?

– Ми її так і не знайшли.

– Жодного сліду?

– Ну, знаєте, тут дикі пси зграями бігають. Вони б усе підчистили.

«Але це зробив не пес», – подумала детектив, повертаючись до вирізьблених символів. Раптом задзвонив її мобільний, і кози переляканою купою чкурнули на інший бік загону.

– Перепрошую, – вибачилася Джейн і дістала з кишені мобільний, здивована тим, що тут узагалі був сигнал. – Ріццолі.

– Я старався як міг, – сказав Фрост.

– Чому це скидається на початок вибачення?

– Бо мені не щастить з пошуками Лілі Сол. Здається, вона чимало переміщується. Ми знаємо, що принаймні вісім місяців вона провела в Італії. Маємо записи про зняття в цей період готівки в банкоматах у Римі, Флоренції та Сорренто. Але вона не надто часто користується кредиткою.

– Вісім місяців туризму? Звідки в неї на це кошти?

– Вона економить. Тобто сильно економить. Зупиняється лише в найдешевших готелях. Плюс, можливо, нелегально підробляє. Відомо, що вона трохи працювала у Флоренції – допомагала куратору в музеї.

– Вона має для цього освіту?

– У коледжі вивчала античність. І поки вчилася, працювала на розкопках в Італії, у місці під назвою Пестум.

– Якого біса ми не можемо її знайти?

– Здається мені, що вона цього не хоче.

– Гаразд. Що там з її кузеном, Домініком Солом?

– О. Тут маємо справжню проблему.

– То сьогодні я від тебе хороших новин не дочекаюся?

– Маю копію його особової справи з Патнемської академії – це школа-інтернат у Коннектикуті. Він учився там близько шести місяців, у десятому класі.

– Скільки це йому було? П’ятнадцять, шістнадцять?

– П’ятнадцять. Він закінчив клас і мав повернутися наступної осені. Але не повернувся.

– Це після літа, яке він провів з родиною Солів, у П’юриті.

– Саме так. У хлопця тоді помер батько, тож лікар Сол узяв його на літо до себе. Коли у вересні він не повернувся до навчання, академія намагалася його знайти. Зрештою їм надійшов лист від його матері, яка забрала його зі школи.

– І де він учився після того?

– Ми не знаємо. У Патнемській академії кажуть, що запиту на його справу не отримували. Це останній запис про нього, який я зміг знайти.

– А його мати? Де вона?

– Навіть не здогадуюся. Про цю жінку взагалі нічого не можу знайти. У школі ніхто її не бачив, мають лише листа, підписаного Маргарет Сол.

– Ці люди схожі на привидів. Його кузина. Його мати.

– Утім, я маю шкільне фото Домініка. Не знаю, чи зараз воно стане в пригоді: йому тоді було лише п’ятнадцять.

– І який він на вигляд?

– Дуже симпатичний парубок. Білявий, синьоокий. І в школі кажуть – обдарований до геніальності. Вочевидь, розумник. Але є й нотатка про те, що друзів він, здається, не мав.

Джейн дивилася, як місіс Бонгерс заспокоювала кіз. Вона горнулася до них, воркотала в тому ж затіненому хліві, де дванадцять років тому хтось вирізав дивні символи на стіні – хтось, хто міг легко перейти до різьблення на жінках.

– Є ще дещо цікаве, – вів далі Фрост. – Я зараз дивлюся на його вступну анкету.

– І що там?

– Там є окремий розділ про особливі нюанси, заповнений його батьком. Той пише, що Домінік уперше вчитиметься в американській школі, бо більшу частину життя провів за кордоном.

– За кордоном? – Джейн відчула, як серце забилося швидше. – Де саме?

– У Єгипті, Туреччині. – Фрост зробив паузу й вагомо додав: – Та на Кіпрі.

Ріццолі знову перевела погляд на стіну хліву, на вирізьблене там RXX–VII.

– Ти зараз де? – запитала вона.

– Вдома.

– Маєш Біблію?

– А що?

– Треба, щоб ти дещо перевірив.

– Зараз, спитаю Еліс, де вона.

Джейн почула, як він гукає дружину, тоді пролунали кроки, і Фрост спитав:

– Версія короля Якова годиться?

– Цілком. Тепер глянь зміст і скажи, які частини починаються з літери R.

– Старий чи Новий Завіт?

– Обидва.

У слухавці зашурхотіли сторінки.

– Є Книга Рути. Послання до Римлян. І Одкровення Йоанна Богослова[13]13
  Book of Ruth; Romans; Revelation (англ.).


[Закрыть].

– Знайди в кожній двадцятий розділ, сьомий вірш.

– Зараз подивлюся. У Книзі Рути двадцятого розділу немає, їх лише чотири.

– Послання до Римлян?

– Закінчується шістнадцятим розділом.

– А Одкровення?

– Зажди. – Знову шурхіт сторінок. – Ось. Одкровення, розділ двадцятий, вірш сьомий. «А коли скінчиться тисяча років… – Фрост замовк, а коли заговорив знову, голос його був дуже тихий, – буде випущений сатана з темниці своєї».

Джейн відчувала, як у неї калатає серце. Вона вдивилась у стіну хліва, на вирізьблену фігурку з мечем. «Це не меч. Це коса».

– Ріццолі? – гукнув її Фрост.

– Здається, ми знаємо ім’я нашого вбивці, – відповіла вона.

31

Під базилікою Святого Климента гуркотіла вода, відлунюючи в чорноті. Лілі посвітила ліхтариком крізь залізні ґрати, що загороджували вхід до тунелю, – промінь відкрив старі цегляні стіни й слабкий блиск потоку далеко внизу.

– Під цією базилікою є підземне озеро, – сказала вона. – А тут видно підземну річку, яка ніколи не зупиняє свого потоку. Під Римом ховається інший світ, підземний край тунелів та катакомб.

Вона кинула погляд на лиця, що дивилися на неї з мороку.

– Коли повернетеся на поверхню, коли ходитимете вулицями міста, подумайте про це, про темні й потайні місця просто у вас під ногами.

– А можна подивитися на річку? – спитала одна з жінок.

– Авжеж. Я потримаю ліхтарик, а ви всі можете зазирнути крізь ґрати.

Туристи по одному втискалися поруч із Лілі, щоб зазирнути до тунелю. Насправді там не було на що дивитися. Але якщо вже приїхав аж до Рима, можливо, єдиний раз за все життя, маєш обов’язок побачити все. Сьогодні людей у групі було небагато – двоє американців, двоє британців, пара німців. Не надто приголомшлива здобич – чайових буде небагато. Але на що ще очікувати холодного січневого четверга? Група Лілі наразі була єдиною в лабіринті, і вона їх не підганяла, чекаючи, поки кожен не притиснеться до металевих ґрат, поки всі плащі не прошурхають повз неї. З тунелю долинуло вологе повітря із затхлим запахом цвілі й мокрого каменю – запахом минувшини.

– А що це були за стіни з самого початку? – запитав німець.

Лілі охрестила його бізнесменом. Йому було за шістдесят, він говорив досконалою англійською й носив дороге пальто від «Берберрі». Однак Лілі підозрювала, що його дружина не так добре знає англійську: вона за весь ранок заледве слово сказала.

– Це фундаменти будинків, які стояли тут за часів Нерона, – пояснила Лілі. – Однак увесь район дощенту згорів у великій пожежі 64 року.

– Це та пожежа, під час якої Нерон грав на скрипці, поки горів Рим? – запитав американець.

Лілі всміхнулася: вона вже десятки разів чула це запитання й майже завжди вгадувала, хто саме в групі про це питатиме.

– Насправді Нерон не міг грати на скрипці: цього інструмента тоді ще не винайшли. Кажуть, поки Рим палав, він грав на лірі та співав.

– А тоді звинуватив у пожежі християн, – додала дружина американця.

Лілі вимкнула ліхтарика.

– Ходімо. У нас попереду ще чимало цікавого.

Вона повела групу в темний лабіринт. Нагорі вулиці були повні ревучого транспорту, торговці продавали листівки й дрібнички туристам на руїнах Колізею. Але тут, під базилікою, було чути лише вічне дзюрчання води й шурхіт їхніх плащів, коли вони рухалися похмурим тунелем.

– Такий вид мурування називають opus reticulatum, – сказала Лілі, вказуючи на стіни. – У ньому цегла чергується з туфом.

– З туфом? – Знову американець. Усі дурні запитання йшли від нього. – Це що, з нього роблять туфлі?

Засміялася лише його дружина, високо, пронизливо заіржала.

– Туф – це насправді спресований вулканічний попіл, – завважив англієць.

– Саме так, – підтвердила Лілі. – Його часто використовували в Римі як будівельний матеріал.

– Чому ми ніколи раніше про цей туф не чули? – спитала чоловіка американка, маючи на увазі, що, якщо вони про щось не чули, це навряд чи могло існувати.

Навіть у напівтемряві Лілі бачила, як англієць закотив очі. Відповіла на це, здивовано знизавши плечима.

– Ви ж американка, так? – звернулася жінка до Лілі. – Міс?

Та помовчала. Особисті запитання їй не подобалися.

– Я канадка, – збрехала вона.

– От ви знали про туф, поки не стали гідом? Чи це суто європейське слово?

– Багато хто з американців його не знає, – відповіла Лілі.

– Ну то й добре. Значить, щось європейське, – задоволено сказала жінка. Якщо американці не знають, то це не може бути важливо.

– Тут ви можете побачити, – швидко повернулася до екскурсії Лілі, – те, що лишилося від вілли Тіта Флавія Климента. У першому столітті нашої ери тут було місце таємних зустрічей християн, ще до того, як їх відкрито прийняли. Тоді це був зовсім молодий культ, він тільки набував популярності серед дружин знаті.

Вона знову ввімкнула ліхтарика, звернула їхню увагу промінцем.

– Ми переходимо до найцікавішої частини руїн. Її дослідили лише 1870 року. Тут ми побачимо таємне язичницьке капище.

Вони перетнули інший коридор, і попереду в тінях з’явилися коринфські колони. То був передпокій храму з кам’яними лавами, прикрашений старовинними фресками й ліпниною. Туристи занурились у святилище, проминувши дві затінені ніші, де колись проходили обряди посвячення. У світі над ними час змінив вулиці й небокрай, але в цьому старовинному гроті він завмер. Тут на стінах досі були різьблені зображення бога Мітри, який убивав бика. Тут досі шепотіла з тіней вода.

– Коли народився Христос, – мовила Лілі, – культ Мітри вже був прадавнім, його століттями вшановували перси. Тепер згадаймо історію життя Мітри, у яку перси вірили. Він був посланцем від Бога, носієм істини. Народився в печері на зимове сонцестояння. Його мати Анаїта була незаймана, і до неї прийшли вівчари з дарами. Його поховали в гробниці, а потім він воскрес із мертвих. І щороку його піднесення святкували як переродження.

Вона зробила драматичну паузу, оглянула їх.

– Вам це нічого не нагадує?

– Це ж християнське Євангеліє, – сказала американка.

– Однак усе це було частиною перських вірувань задовго до Христа.

– Ніколи про це не чула. – Туристка глянула на чоловіка. – А ти?

– Ні.

– Тоді вам варто відвідати храми Остії, – порадив англієць. – Або Лувр. Або археологічний музей у Франкфурті. Це може виявитися повчальним.

Американка розвернулася до нього.

– Не треба цієї зверхності.

– Повірте, мадам. Ніщо з того, що нам розповіла наша чарівна екскурсоводка, не є ані шоківним, ані неправдивим.

– Ви не гірше за мене знаєте, що Христос не був якимсь перським типом у смішному капелюсі, який убивав биків.

Лілі втрутилася:

– Я просто хотіла зауважити цікаві паралелі в іконографії.

– Що?

– Слухайте, це не так уже й важливо, – сказала Лілі, відчайдушно сподіваючись, що жінка просто покине цю розмову, і усвідомлюючи, що надія на щедрі чайові від американської пари давно згасла. – Це просто міфологія.

– Біблія – не міфологія.

– Я цього не говорила.

– Що людям узагалі відомо про тих персів? Тобто де їхнє Святе Письмо?

Інші туристи мовчали, дивилися зніяковіло.

«Облиш уже. Це не варте сварки».

Утім, жінка ще не закінчила. Ще зранку, увійшовши до туристичного автобуса, вона почала скаржитися щодо всього, що стосувалося Італії та італійців. Дорожній рух у Римі був повним хаосом, не те що в Америці. Готелі були задорогі, не те що в Америці. Ванні кімнати такі маленькі, не те що в Америці. А тепер це, останнє роздратування. Вона прийшла до базиліки Святого Климента подивитися на одне з перших місць, де збиралися християни, а натомість отримала лекцію з пропагандою язичництва.

– Звідки нам знати, у що насправді вірували шанувальники Мітри? – спитала вона. – Де вони тепер?

– Винищені, – сказав англієць. – Їхні храми давно зруйновані. Як гадаєте, що сталося після того, як церква проголосила Мітру виродком Сатани?

– Мені це звучить як переписана історія.

– Як думаєте, хто її переписував?

Лілі знову втрутилася:

– На цьому нашу екскурсію завершено. Дуже дякую вам за увагу. Можете затриматися тут, водій чекатиме на вас в автобусі й відвезе вас до ваших готелів. Якщо маєте запитання, я радо на них відповім.

– Гадаю, вам слід попереджати туристів заздалегідь, – мовила американка.

– Заздалегідь?

– Тур називався «Світанок християнства». Але ж це не історія, а чиста міфологія.

– Насправді, – зітхнула Лілі, – це і є історія. Але історія не завжди така, як нам розповідали.

– А ви експертка?

– Я закінчила… – Лілі замовкла. «Обережно». – Я вивчала історію.

– Це й усе?

– А ще працювала в музеях по всьому світу, – відповіла вона, надто роздратована для обережності. – У Флоренції, в Парижі.

– А тепер водите екскурсії.

Навіть у тій підземній прохолоді Лілі відчула, як запекло обличчя.

– Так, – сказала вона після довгого мовчання. – Я лишень воджу екскурсії. Не більше. Перепрошую, я піду до водія.

Вона розвернулася й попрямувала назад, до лабіринту тунелів. Чайових їй сьогодні точно не отримати, тож можуть, чорт забирай, самі знайти дорогу назад.

Вона піднімалася з храму Мітри, з кожною сходинкою подорожуючи в часі, до рівня візантійських фундаментів. Тут, під сучасною базилікою Святого Климента, лежали закинуті зали церкви четвертого століття, яка вісім століть була похована під середньовічним храмом, що постав на її місці. Лілі почула голоси, французьку мову: до храму Мітри спускалась інша туристична група. Вони вийшли з вузького коридору, і Лілі посунулася, пропускаючи трьох туристів та гіда. Їхні голоси ставали дедалі тихіші, і вона затрималася під облущеними фресками, раптом відчувши провину за те, що покинула власну групу. Чому вона дозволила зауваженням невігласки так себе засмутити? Про що тільки й думала?

Лілі розвернулася й завмерла: в дальньому кінці коридору височів силует чоловіка.

– Сподіваюся, вона вас не надто засмутила, – мовив він.

Вона впізнала голос німецького туриста й видихнула з полегшенням. Напруження зникло.

– О, та нічого. Мені й гірші речі говорили.

– Ви цього не заслужили. Ви ж просто розповідали про історію.

– Деякі люди більше люблять власний варіант історії.

– Якщо не хочеш, щоб твоя впевненість похитнулася, не варто приїздити до Рима.

Лілі всміхнулася, хоча чоловік, певно, не бачив цієї усмішки з іншого кінця сутінкового тунелю.

– Так, Рим уміє кинути виклик нам усім.

Німець пішов до неї, повільно, наче наближався до полохливої лані.

– Можна вам дещо порадити?

Її серце впало в п’яти. То він теж її критикуватиме… Що ж його не влаштувало? Невже вона нікого сьогодні не задовольнить?

– Маю ідею, – мовив він, – для іншої екскурсії, яка, безумовно, привабить зовсім інший тип туристів.

– І яка ж тема?

– Ви знаєтеся на біблійній історії.

– Я не спеціалістка, але вивчала її.

– Кожна агенція пропонує тури по святих місцях для таких туристів, як наші американські друзі, – для людей, які хочуть пройти слідами святих. Але не всіх цікавлять святі люди й місця.

Чоловік наблизився до неї у вузькому тунелі, був так близько, що вона відчувала запах люлькового тютюну на його одязі.

– Деяким людям, – м’яко мовив він, – потрібно нечестиве.

Лілі завмерла.

– Ви читали Одкровення Йоанна Богослова?

– Так, – прошепотіла вона.

– Ви знаєте Звіра.

Вона зглитнула. «Так».

– І хто цей Звір? – запитав німець.

Лілі повільно позадкувала.

– Не він, а воно. Це… втілення Рима.

– О. Вам відоме наукове тлумачення.

– Звір був Римською імперією, – сказала Лілі, задкуючи. – Число 666 символізувало імператора Нерона.

– Ви справді в це вірите?

Вона озирнулася через плече, на вихід, – його ніхто не перегороджував.

– Чи вірите в те, що він справжній? З плоті й крові? – тиснув на неї чоловік. – Кажуть, Звір покоїться тут, у цьому місті. Що він чекає на свій час. Спостерігає.

– Це… це філософам вирішувати.

– А от ви, Лілі Сол, скажіть мені. У що ви вірите?

«Він знає моє ім’я».

Вона різко розвернулася, готова тікати. Але в тунелі за нею наче матеріалізувався хтось іще. То була черниця, яка пропустила групу Лілі до підземних переходів. Жінка стояла незворушно, дивлячись на неї. Закриваючи їй дорогу.

«Його демони знайшли мене».

Лілі ухвалила рішення негайно. Опустила голову й кинулася на жінку в чорному, збивши ту з ніг. Черниця вчепилась їй у щиколотку, Лілі спотикнулася, брикнула ногою, звільняючись.

«На вулицю!»

Вона була принаймні на три десятиліття молодша за німця. Опинившись на вулиці, вона зможе від нього втекти. Загубитись у натовпі, що товчеться поблизу Колізею. Вона видряпалася сходинками нагору, вирвалася з дверей до дивовижного світла верхньої базиліки й помчала до нефа. До виходу. Однак вона зробила лише кілька кроків неймовірною мозаїкою підлоги й завмерла, нажахана.

З-за мармурових колон вийшли троє чоловіків. Вони мовчки наближалися до неї, закриваючи в пастці. Вона почула грюкіт дверей і кроки за спиною: німець та черниця.

«Чому тут немає туристів? Ніхто не почує мого крику».

– Лілі Сол, – мовив німець.

Вона розвернулася до нього, усвідомлюючи, що троє чоловіків усе ближчі до неї. «То ось де все скінчиться, – подумала вона. – У святому місці, під поглядом Христа на хресті». Вона й уявити не могла, що це станеться в церкві. Думала про темний провулок чи жахливий готельний номер. Але не тут, де стільки людей шукали світла.

– Нарешті ми вас знайшли, – сказав він.

Лілі виструнчилася, підвела голову. Якщо вже зустрічатися з Дияволом, то високо задерши носа, чорт забирай.

– То де він? – запитав німець.

– Хто?

– Домінік.

Вона витріщилася на нього. Це було несподіване запитання.

– Де ваш кузен? – повторив чоловік.

Лілі спантеличено похитала головою.

– Хіба не він вас прислав? – спитала вона. – Щоб убити мене?

Тепер спантеличений вигляд мав німець. Він кивнув одному з чоловіків за спиною Лілі. Вона здивовано здригнулася, коли їй викрутили руки за спину і вдягли кайданки.

– Ви підете з нами, – сказав німець.

– Куди?

– У безпечне місце.

– Тобто… ви не будете…

– Вас убивати? Ні. – Він пройшов до вівтаря й відчинив приховану панель. За нею був тунель, про існування якого вона й не підозрювала. – Але хтось інший може це зробити.