Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

9

– Ми абсолютно переконані в тому, що є друга жертва? – спитав лейтенант Маркетт. – Підтвердження ДНК поки немає.

– Але є дві різні групи крові, – відповіла Джейн. – Ампутована рука належить особі з першою позитивною, у Лорі-Енн Такер – друга позитивна. Тож докторка Айлс, безперечно, має рацію.

У конференц-залі запала мовчанка.

Доктор Цукер тихо мовив:

– Стає дуже цікаво.

Ріццолі подивилася на нього через стіл. Від пильного погляду психолога-криміналіста доктора Лоренса Цукера їй завжди ставало незатишно. Він дивився на неї так, наче вона одна була об’єктом його цікавості, вона майже відчувала, як його погляд свердлить їй мозок. Вони працювали разом два з половиною роки тому, розслідуючи справу Хірурга, і Цукер знав, що це ще довго переслідуватиме її. Знав про її кошмари, панічні атаки. Бачив, як вона постійно терла шрами на долонях, наче хотіла стерти з них спогади. З тих часів кошмари про Воррена Гойта майже припинилися. Та коли Цукер так на неї дивився, вона почувалася беззахисною, бо ж він знав, якою вразливою вона якось була. І Джейн зневажала його за це.

Вона відвела очі й зосередилася на двох інших детективах, Баррі Фрості та Єві Кассовіц. Брати Кассовіц у команду було помилкою. Весь відділок знав, що вона прилюдно блювала в кучугуру, і Джейн могла передбачити, що буде далі. На наступний після Різдва день на столі рецепції загадковим чином з’явилося велетенське пластикове відро, позначене прізвищем Кассовіц. Їй варто було б посміятися з цього чи хоча б розлютитися. Вона ж натомість зіщулилася в себе за столом, мов побитий тюлень, надто деморалізована, щоби хоч щось сказати. Кассовіц не вижити в цьому хлопчачому клубі, якщо вона не навчиться відбиватися.

– Отже, маємо вбивцю, який не просто розчленовує жертв, – сказав Цукер, – а ще й носить частини їхніх тіл з місця на місце злочину. Маєте фото кисті?

– У нас багато фото, – сказала Джейн і передала йому досьє аутопсії. – З вигляду кисті ми впевнені, що вона жіноча.

Знімки були досить страхітливі, щоб у будь-кого всередині все перевернулося, та Цукерове лице, поки він їх гортав, не видавало ані шоку, ані огиди. Саму допитливість. Невже вона побачила в його очах захват? Невже його тішило видовище звірств, скоєних із тілом молодої жінки?

Він затримався над знімком кисті.

– Лаку на нігтях немає, але точно скидається на манікюр. Так, згоден, рука наче жіноча. – Цукер пильно вдивився в Джейн блідими очима поверх окулярів у роговій оправі. – Що маєте щодо відбитків пальців?

– За власницею руки немає злочинів. В армії не служила. У НІКЦ[5]5
  NCIC, National Crime Information Center – Національний інформаційно-кримінологічний центр.


[Закрыть] нічого немає.

– У жодній із баз?

– Щодо її відбитків – нічого.

– Ця кисть не може бути медичним відходом? Може, після ампутації в лікарні?

Заговорив Фрост:

– Я дав запит у всі медичні центри Бостона й передмість. В останні два тижні було дві ампутації кисті, одна в Массачусетській центральній, інша – в «Пілігримі». Обидві – внаслідок травми. Перша – інцидент із ланцюговою пилкою. Друга – напад пса. В обох випадках кисті були покалічені так, що пришити їх назад було неможливо. А в першому це взагалі був чоловік.

– Це кисть не з медичних відходів, – мовила Джейн. – І не пошкоджена. Її відрізали дуже гострим зазубреним лезом. Також без особливих хірургічних навичок: зрізано кінчик променевої кістки, без жодних спроб контролю крововтрати. Ані перев’язаних судин, ані розсікання шкіри по шарах. Просто чистий розріз.

– Комусь зі зниклих вона може підходити?

– Не в Массачусетсі, – сказав Фрост. – Ми розширюємо критерії пошуку до всіх білих жінок. Вона не могла зникнути дуже давно, бо ж кисть здається свіжою.

– Її могли заморозити, – припустив Маркетт.

– Ні, – заперечила Джейн. – Під мікроскопом не видно клітинних пошкоджень. Так сказала докторка Айлс. Коли тканини замерзають, вода, розширюючись, руйнує клітини, а вона цього не побачила. Руку могли тримати в холодильнику чи пакеті з льодом, як роблять для перевезення донорських органів, але її не заморожували. Тож ми думаємо, що власницю руки було вбито не більше ніж кілька днів тому.

– Якщо взагалі було вбито, – сказав Цукер.

Усі витріщилися на нього. Страшне припущення в його словах змусило всіх завмерти.

– Гадаєте, вона може бути ще жива? – мовив Фрост.

– Ампутації самі собою не смертельні.

– Ого, – відгукнувся Фрост. – Відрізати їй руку, не вбиваючи…

Цукер погортав решту знімків з аутопсії, затримався над кожним із зосередженістю ювеліра над лупою. Нарешті відклав їх.

– Убивці розчленовують тіло з двох можливих причин. Перша – суто практична, утилізація. Такі вбивці дуже самосвідомі й орієнтовані на ціль. Вони розуміють, що мають позбутися доказів і приховати свої злочини.

– Організовані вбивці, – вставив Фрост.

– Якщо за розчленуванням іде поширення чи приховання частин тіла, для цього потрібне планування. Це продуманий вбивця.

– Тут частини тіл зовсім не були приховані, – сказала Джейн. – Вони були розкидані по будинку – там, де, зрозуміло, їх знайдуть.

Ріццолі передала Цукерові ще стос фотографій.

– Ось ці – з місця злочину.

Психолог розгорнув теку й зупинився над першим же фото. Пробуркотів:

– Стає ще цікавіше.

«Він дивиться на відрізану руку на обідній тарілці, і йому спадає на думку саме це слово?»

– Хто накрив стіл? – підвів на Джейн очі Цукер. – Хто розставив тарілки, столове срібло, келихи для вина?

– Ми гадаємо, що це був убивця.

– Чому?

– Хто в біса скаже чому?

– Я про те, чому ви припустили, що це зробив саме він.

– Бо під однією з тарілок була розмазана пляма крові, там, де він її ставив.

– Відбитки пальців?

– На жаль, ні. Він був у рукавичках.

– Це свідчення попереднього планування. Продуманості. – Цукер знову перевів погляд на фото. – Стіл накрито на чотирьох. Це має особливе значення?

– Ми знаємо не більше за вас. У шафі було вісім тарілок, тож він міг би поставити більше. Але вирішив поставити чотири.

Лейтенант Маркетт запитав:

– То як вважаєте, докторе Цукере, з чим ми маємо справу?

Психолог не відповів. Він повільно гортав фотографії, зупинився на відрізаній руці у ванні. Тоді перегорнув до знімка кухні. У довгому мовчанні дивився на розталі свічки, на коло на підлозі. На те, що лежало в центрі кола.

– Здається, він готувався до якогось дивного ритуалу, – сказав Фрост. – Крейдяне коло, спалені свічки.

– Це точно скидається на ритуал. – Цукер підвів на них погляд, і від блиску в його очах у Джейн по спині прокотився холод. – Це злочинець намалював коло?

Ріццолі завагалася, стурбована цим запитанням.

– Хочете сказати – чи не жертва?

– Я не роблю припущень, сподіваюся – ви так само. Чому ви так упевнені, що це коло намалювала не жертва? Що вона не охоче взяла участь у ритуалі?

Джейн захотілося зареготати. «Авжеж, я б теж охоче погодилася, щоб мені відрізали голову». А вголос сказала:

– Убивця мав намалювати це коло та підпалити свічки. Бо ми не знайшли в будинку крейди. Намалювавши коло на підлозі, він забрав її з собою.

Цукер відкинувся на спинку стільця, задумливий.

– Отже, цей убивця розчленовує, але не приховує частин тіла. Не спотворює обличчя. Не залишає нічого криміналістам, що вказує на ознайомленість з правоохоронною системою. І однаково він дає нам, так би мовити, найкрасномовніший з доказів – частину тіла іншої жертви. – Психолог помовчав. – Він залишив сім’я?

– У тілі жертви його не знайшли.

– А на місці злочину?

– Криміналісти пройшли по всьому будинку з ультрафіолетом. Знайшли численні волосини, але не сперму.

– Знову характеристика продуманої поведінки. Він не залишає доказів сексуальної активності. Якщо він справді вбиває з сексуальним підтекстом, то досить добре контролює себе, щоб відтермінувати розрядку.

– А якщо немає сексуального підтексту? – запитав Маркетт.

– Тоді я не зовсім розумію, що це все означає, – відповів Цукер. – Утім, розчленування, виставлені напоказ частини тіла. Свічки, крейдяне коло. – Він обвів поглядом усіх за столом. – Певен, ми всі думаємо про одне. Сатанинські ритуали.

– Був Святвечір, – додав лейтенант. – Найсвятіший з вечорів.

– Однак наш убивця не вшановує Князя миру. Він намагається викликати Князя темряви, – погодився Цукер.

– Є ще фотографія, яку вам варто побачити, – сказала Джейн, вказуючи на стос знімків, яких Цукер іще не бачив. – На стіні був напис. Кров’ю жертви.

Психолог знайшов потрібний знімок.

– Три перевернуті хрести, – зауважив він. – Вони так само можуть мати сатанинське значення. А що за символи під хрестом?

– То слово.

– Не бачу.

– Обернене зображення. Його можна прочитати, якщо піднести дзеркало.

Цукер здійняв брови.

– Ви ж знаєте, що означає дзеркальний напис?

– Ні. Що він означає?

– Коли диявол укладає угоду, щоб купити душу, договір пишеться й підписується дзеркально оберненим письмом. – Він насупився, дивлячись на слово. – То що там написано?

– Peccavi. Це латина. Означає: «На мені гріх».

– Зізнання? – припустив Маркетт.

– Чи вихваляння, – сказав Цукер. – Наче говорить Сатані: «Я виконав твою волю, господарю».

Він подивився на знімки на столі.

– Хотів би я завести цього вбивцю в кімнату для допитів. Стільки символізму. Чому він розклав частини тіла саме таким чином? Що означає кисть на тарілці? Обідній стіл, накритий на чотирьох?

– Чотири вершники Апокаліпсису, – тихо промовила детектив Кассовіц.

За всю зустріч вона майже нічого не сказала.

– Чому ви це припускаєте? – зацікавився Цукер.

– Ми говоримо про Сатану. Про гріх. – Кассовіц прокашлялася, сіла рівно, і голос став міцніший. – Це все біблійні теми.

– Стіл на чотирьох так само може означати трьох невидимих друзів, які приєднуються до нього на пізню вечерю, – сказала Джейн.

– Вас не підкупає біблійна тематика? – спитав Цукер.

– Я знаю, що це нагадує сатанізм, – мовила Ріццолі. – Тобто все на місці – коло й свічки, дзеркальний напис, перевернуті хрести. Наче нас підштовхують до цього висновку.

– Думаєте, це просто постановка?

– Можливо, щоб сховати справжню причину вбивства Лорі-Енн Такер.

– Які тут можуть бути мотиви? Вона мала проблеми на особистому фронті?

– Вона розлучена, але колишній чоловік живе в Нью-Мексико. Розійшлися, вочевидь, мирно. Вона переїхала до Бостона лише три місяці тому. Здається, бойфрендів не мала.

– У неї була робота?

Єва Кассовіц відповіла:

– Я говорила з її керівником у Музеї природничих наук. Лорі-Енн працювала в сувенірній крамничці. Ніхто не знав про якісь її проблеми чи конфлікти.

– Ми в цьому повністю впевнені?

Цукер звернувся до Джейн, не до Кассовіц – таке презирство змусило її зашарітися. Ще один удар по і без того постраждалій самооцінці.

– Детектив Кассовіц сказала вам усе, що ми знаємо, – підтримала колегу Джейн.

– Гаразд, – мовив Цукер. – То чому цю жінку було вбито? Для чого обставляти все це як сатанізм, якщо це не він?

– Щоб зацікавити. Привернути увагу.

Цукер зареготав.

– Хіба воно й без того не привернуло б нашу увагу?

– Не нашу. Увагу людини, значно важливішої для нашого вбивці.

– Вам ідеться про докторку О’Доннел, чи не так?

– Ми знаємо, що він телефонував їй, однак вона стверджує, що її не було вдома.

– І ви їй не вірите?

– Ми не можемо цього підтвердити, бо вона витерла всі повідомлення. Сказала, слухавку кинули.

– Що змушує вас думати, що це неправда?

– Ви знаєте, хто вона, чи не так?

Психолог пильно подивився на Джейн.

– Я знаю, що між вами був конфлікт. Що її дружба з Ворреном Гойтом вас турбує.

– Річ не в мені та О’Доннел…

– Але ж це так. Вона водить дружбу з чоловіком, який мало не вбив вас, із тим, чия найглибша фантазія – завершити цю справу.

Ріццолі нахилилася вперед, напружившись усім тілом.

– Не треба цього, докторе Цукере, – тихо мовила вона.

Щось у неї в очах змусило його повільно відкинутися на спинку стільця, відступаючи.

– Вважаєте О’Доннел підозрюваною?

– Я їй не довіряю. Вона найманка для поганців. Заплатіть їй за свідчення, вона піде до суду й захищатиме хоч якого вбивцю. Заявлятиме, що він зазнав неврологічної шкоди, не відповідає за власні дії й місце йому в лікарні, а не за ґратами.

Маркетт додав:

– Правоохоронці її не люблять, докторе Цукере. Ніде.

– Слухайте, навіть якби ми її любили, – продовжила Джейн, – однаково маємо запитання без відповідей. Чому вбивця телефонував їй з місця злочину? Чому її не було вдома? Чому вона не каже нам, де була?

– Бо знає про ваше вороже ставлення.

«Вона не уявляє, якою ворожою я можу бути».

– Детективе Ріццолі, ви хочете сказати, що докторка О’Доннел пов’язана з цим убивством?

– Ні. Але вона цілком може ним скористатися. Отримати з нього прибуток. Хоче вона того чи ні, вона на це надихнула.

– Як?

– Знаєте, як домашні коти іноді вбивають мишей і приносять господарям додому, наче якесь приношення? Знак приязні?

– Гадаєте, наш убивця намагається вразити О’Доннел.

– Саме тому він їй зателефонував. Тому так ретельно продумав місце злочину – щоб збудити її цікавість. Тоді, щоб переконатися, що його робота не залишиться без уваги, він набирає 911. А за кілька годин, коли ми вже стоїмо в кухні, телефонує в будинок із таксофона, щоб переконатися, що ми там. Злочинець утягує нас усіх. Правоохоронців. І О’Доннел.

Маркетт запитав:

– Вона усвідомлює, у якій небезпеці перебуває? У фокусі уваги вбивці?

– Це її начебто не дуже вразило.

– Що ж може налякати цю жінку?

– Можливо, надісланий ним знак приязні. Еквівалент мертвої миші. – Джейн помовчала. – Не забуваймо, ми досі не знаємо, де кисть Лорі-Енн Такер.

10

Джейн не могла викинути з голови цю кисть, коли, стоячи в себе на кухні, нарізала холодну курятину для пізнього перекусу. Вона віднесла їжу до столу, де сидів її зазвичай бездоганно охайний чоловік: засукані рукави, дитяча слина на комірці. Чи є щось сексуальніше за чоловіка, який терпляче чекає, поки відригне його дочка? Реджина голосно ригнула, Гебріел засміявся. Прекрасна, досконала мить: вони разом, цілі й здорові.

Тоді Джейн опустила погляд на нарізану курку й подумала про те, що лежало на іншій тарілці, на столі іншої жінки. І відсунула тарілку геть.

«Ми всі просто м’ясо. Курятина. Чи яловичина».

– Гадав, ти голодна, – сказав Гебріел.

– Здається, передумала. Раптом курка перестала бути апетитною.

– Через цю справу, так?

– Якби ж я могла про неї не думати.

– Бачив досьє, яке ти принесла додому. Не зміг утриматися, подивився. Мене це теж бентежило б.

Джейн похитала головою.

– У тебе ж наче відпустка. Нащо ти дивишся фото з розтину?

– Знімки просто лежали на столі. – Він поклав Реджину до колиски. – Хочеш це обговорити? Можеш виговоритися переді мною, якщо так тобі стане краще.

Вона глянула на доньку, яка насторожено за ними пильнувала, і раптом засміялася.

– Боже, коли вона підросте й усе розумітиме, ну й сімейні розмови в нас будуть. Дорогенька, то скільки безголових трупів ти бачила сьогодні?

– Зараз вона нас не розуміє. Тож говори зі мною.

Джейн підвелася, підійшла до холодильника, дістала пляшку елю, зняла кришку.

– Джейн?

– Ти справді хочеш подробиць?

– Я хочу знати, що тебе так турбує.

– Ти бачив фото, тож знаєш, що мене турбує. – Вона знову сіла, зробила великий ковток пива й тихо мовила, дивлячись на пляшку, вкриту краплинами конденсату: – Мені здається, що мати дітей – це нерозважливо. Любиш їх, виховуєш, а тоді дивишся, як вони йдуть від тебе у світ, де їх кривдять. Де вони зустрічають людей на кшталт…

«На кшталт Воррена Гойта» – так вона думала, але вголос цього не сказала; вона майже ніколи не називала його імені вголос. Наче так можна було прикликати самого диявола.

Раптом задзижчав домофон, жінка різко виструнчилася. Глянула на годинник на стіні.

– Десята тридцять.

– Я гляну, хто там. – Гебріел пішов до вітальні, натиснув на кнопку. – Так?

Пролунав неочікуваний голос.

– Це я, – промовила мати Джейн.

– Піднімайтеся, місіс Ріццолі, – відповів Гебріел і впустив її. Кинув здивований погляд на дружину. – Так пізно. Що вона тут робить?

– Я вже боюся питати.

Вони почули кроки Анджели на сходах, повільніші й важчі, ніж завжди, у супроводі гупання, наче вона щось тягла за собою. Тільки на сходовому майданчику другого поверху вони побачили, що це було.

Валіза.

– Мамо? – промовила Джейн, але, навіть говорячи це, не вірила, що ця жінка зі скуйовдженим волоссям і дикими очима могла бути її матір’ю. Пальто Анджели було розстібнуте, край коміра загорнувся всередину, штани мокрі до колін, наче вона йшла до них крізь кучугури снігу. Вона обома руками вчепилась у валізу й мала такий вигляд, наче готова жбурнути її в когось. У будь-кого.

Вона здавалася небезпечною.

– Я сьогодні маю переночувати у вас, – сказала Анджела.

– Що?

– То можна ввійти чи ні?

– Авжеж, мамо.

– Дозвольте, місіс Ріццолі, я заберу, – мовив Гебріел, беручи її валізу.

– От бачиш? – сказала Анджела, тицяючи в нього пальцем. – Ось як має поводитися чоловік! Бачить, що жінці потрібна допомога, й одразу стає до справи. Саме таким має бути джентльмен.

– Мамо, що сталося?

– Що сталося? Що сталося? Не знаю, з чого й почати!

Реджина заревла, протестуючи проти довгої занедбаності.

Анджела одразу ж кинулася на кухню, взяла онучку на руки.

– Крихітко моя, бідолашне дівчатко! Ти й гадки не маєш, що на тебе чекатиме, як виростеш.

Вона сіла за стіл і взялася заколисувати дитину, обійнявши її так міцно, що дівчинка почала звиватися, намагаючись викрутитись із задушливих обіймів божевільної жінки.

– Гаразд, мамо, – зітхнула Джейн. – То що тато вчинив?

– Від мене ти цього не почуєш.

– То від кого я маю це чути?

– Я не налаштовуватиму своїх дітей проти їхнього батька. Батьки не повинні говорити одне про одного зле.

– Я вже не маленька й маю знати, що відбувається.

Та Анджела нічого не пояснила. Продовжила похитуватися вперед-назад, обіймаючи дитину. Реджина все активніше намагалася виборсатися.

– Ем… і ти до нас надовго, мамо?

– Я не знаю.

Джейн озирнулася на Гебріела, якому стало мудрості не втручатися в розмову, і побачила той же спалах паніки в його очах.

– Мабуть, доведеться знайти собі нове житло, – сказала Анджела. – Власну квартиру.

– Чекай, мамо. Ти що, не збираєшся повертатися?

– Саме це я й кажу. Я починаю нове життя, Джейні. – Вона підвела обличчя до дочки, гордовито випнувши щелепу. – Інші жінки це роблять, йдуть від чоловіків, і все в них добре. Вони нам не потрібні. Можемо вижити самотужки.

– Мамо, у тебе ж немає роботи.

– Як ти думаєш, що я робила останні тридцять сім років? Готувала для цього чоловіка, прибирала за ним. Гадаєш, він за це дякував? Приходить додому, ковтає те, що перед ним поставлено. Навіть не смакує, що їсть. Знаєш, скільки людей мені говорили, що мені б свій ресторан відкрити?

«Насправді, – подумала Джейн, – ресторан був би нівроку». Але вголос не сказала, щоб не підтримувати це божевілля.

– От і не кажи мені «у тебе немає роботи». Моєю роботою було дбати про того чоловіка, і я нічого не одержала навзамін. Тож цілком можу робити те саме, але вже за гроші. – Анджела обійняла Реджину ще з більшим завзяттям, маля, протестуючи, кавкнуло. – Я до вас ненадовго. Спатиму в дитячій кімнаті, на підлозі буде цілком добре. І доглядатиму малу, коли ви обоє будете на роботі. Знаєте ж, дитину всім селом ростять.

– Гаразд, мамо, – зітхнула Джейн і пішла до телефона. – Якщо ти не скажеш, що відбувається, то, може, тато пояснить.

– Ти що робиш?

– Зателефоную йому. Певна, він уже готовий просити пробачення.

«Певна, він зголоднів і хоче повернення свого шеф-кухаря». Вона підняла слухавку, набрала номер.

– Можеш не перейматися, – сказала Анджела.

Один дзвінок, другий.

– Кажу тобі, він не відповість. Його й удома нема.

– То де він? – запитала Джейн.

– У неї.

Вона завмерла, у слухавці все дзвонив і дзвонив без відповіді телефон у батьківському домі. Поволі Джейн повісила слухавку й розвернулася до матері.

– У кого?

– У неї. У хвойди.

– Господи, мамо.

– Господь тут ні до чого.

Анджела різко ковтнула повітря, схлипнула. Нахилилася вперед, притискаючи до грудей Реджину.

– У тата інша жінка?

Анджела кивнула без слів. Піднесла руку, витерла обличчя.

– Хто? З ким він зустрічається? – Джейн присіла, подивилася матері в очі. – Мамо, хто вона?

– З роботи… – прошепотіла та.

– Але ж він працює з купою стариганів.

– Вона новенька. Вона… Вона… – Голос Анджели зірвався. – Молодша.

Задзвонив телефон.

Мати скинулася.

– Я з ним не говоритиму. Так йому й скажи.

Джейн глянула на номер на екрані, та не впізнала його. Може, це телефонував тато. Може, з її телефона, з хвойдиного.

– Детектив Ріццолі, – гаркнула вона в слухавку.

Пауза. Тоді:

– Важка нічка, еге?

«І стає тільки гірше», – подумала Джейн, впізнаючи голос детектива Даррена Кроу.

– Що таке? – запитала.

– Халепа. Ми на Бікон-Гілл. Вам із Фростом теж треба сюди. Неприємно тобі про це казати, але…

– Хіба сьогодні не твоє чергування?

– Ріццолі, це нас усіх стосується. – Вона ще ніколи не чула, щоб Кроу говорив так похмуро, без сліду звичного сарказму. Він тихо мовив: – Це з наших.

З наших. Коп.

– Хто? – запитала вона.

– Єва Кассовіц.

Джейн забракло слів. Вона стискала слухавку так, що німіли пальці, й думала: «Я бачила її кілька годин тому».

– Ріццолі?

Вона прокашлялася.

– Давай адресу.

Повісивши слухавку, Джейн виявила, що Гебріел відніс Реджину до іншої кімнати, а Анджела тепер сиділа, похнюпившись, із порожніми руками.

– Пробач, мамо, – сказала Джейн. – Я мушу йти.

Та лиш виснажено знизала плечима.

– Авжеж. Іди.

– Поговоримо, коли я повернуся.

Вона нахилилася поцілувати матір у щоку й побачила зблизька обвислу шкіру, зморшкуваті повіки. «Коли моя мати встигла так постаріти?»

Джейн начепила зброю, дістала з шафи пальто. Застібаючись, почула Гебріела:

– Це все дуже невчасно.

Вона розвернулася до чоловіка. «Що буде, коли я постарію, як мама? Теж підеш від мене до молодшої жінки?»

– Можу затриматися, – мовила вона. – Не чекай на мене.