Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

12

Докторка Айлс увійшла до теплого передпокою. Обличчя досі було заніміле від кусючого вітру. Тільки ставши перед каміном і чекаючи, поки дворецький сповістить містера Сансоне про її прихід, вона відчула, як до щік поволі повертається чутливість – приємно поколювали, прокидаючись, нервові закінчення, шкіру пекло. Мора чула гамір розмови в сусідній кімнаті – голос детектива Кроу, приправлений запитальними інтонаціями, і м’якша, ледве чутна відповідь. Жінка. У каміні затріскотіли іскри, злетів димок, і Мора збагнула, що це справжні дрова, а не штучний гасовий камін, як їй спочатку здалося. Над ним висіла середньовічна картина олією – вона так само цілком могла бути автентичною. То був портрет чоловіка в оксамитовому вбранні винного кольору із золотим розп’яттям на шиї. Хоча він був немолодий і в темному волоссі проглядало срібло, його очі горіли юним вогнем. У мерехтливому освітленні тієї кімнати вони здавалися пронизливо живими.

Мора здригнулася й відвернулася, дивно збентежена поглядом чоловіка, який майже точно давно помер. У кімнаті були й інші цікавинки, інші коштовності. Вона побачила стільці, обтягнуті смугастим шовком, китайську вазу, на якій мерехтіла патина століть, буфетний столик із рожевого дерева – з коробкою сигар та кришталевим декантером з бренді. Килим, на якому вона стояла, мав прочовгану по центру стежину – свідчення віку й численних ніг, що ходили по ньому, та відносно цілі краї відкривали майстерність ткача й помітну неозброєним оком якість товстої шерсті. Мора подивилася під ноги, на плетиво витончених лоз на бордовому тлі, які обрамляли єдинорога, що спочивав у затінку дерев. Раптом вона відчула себе винною, ставши ногами на цей шедевр, тож поспішно зійшла на дерев’яну підлогу, ближче до вогню.

Їй знову впав в око портрет. І знову погляд притягували пронизливі очі священника, які, здавалося, дивилися просто на неї.

– Він у мене в родині вже кілька поколінь. Просто дивовижно, як збереглися барви, чи не так? За чотири століття.

Докторка Айлс розвернулася до чоловіка, який щойно ввійшов до кімнати. Той ступав так тихо, наче просто матеріалізувався в неї за спиною, а вона була надто заскочена, щоб збагнути, що ж йому сказати. На чоловікові був темний гольф, на контрасті з яким ще приголомшливішою здавалася сивина. Утім, судячи з обличчя, йому було щонайбільше п’ятдесят років. Мора точно помітила б його, зустрівши на вулиці, – такими примітними й моторошно знайомими були його риси. Вона побачила високе чоло, аристократичну поставу. У темних очах відображались іскри з каміна, тож вони, здавалося, сяяли зсередини. Він назвав портрет своїм спадком, і жінка одразу ж завважила родинну подібність між зображенням та живим чоловіком. Очі були однакові.

Чоловік простягнув їй руку.

– Вітаю, докторко Айлс. Я Ентоні Сансоне.

Він так пильно дивився на її обличчя, що вона засумнівалася, чи не були вони вже знайомі.

«Ні. Такого привабливого чоловіка я точно запам’ятала б».

– Радий нарешті познайомитися, – сказав він, потискаючи її долоню. – Я стільки всього про вас чув.

– Від кого?

– Від докторки О’Доннел.

Мора відчула, як холоне її рука, й забрала її.

– Навіть не уявляю, чому б їй говорити про мене.

– Повірте, вона говорила лише хороше.

– Це мене дивує.

– Чому?

– Бо я не можу сказати того ж про неї.

Сансоне з розумінням кивнув.

– Вона може дратувати, поки не випаде нагода пізнати її ближче. Оцінити її проникливість.

Двері відчинилися так тихо, що Мора цього й не чула. Тільки тихий дзенькіт порцеляни повідомив про те, що в кімнаті з’явився дворецький з чашками й кавником. Він поставив їх на буфетний столик, запитально подивився на господаря, тоді вийшов. Вони не обмінялися жодним словом, тільки той погляд та кивок у відповідь – весь словник, необхідний двом чоловікам, які, вочевидь, знали один одного досить добре, щоб обійтися без марних слів.

Сансоне жестом запросив гостю сісти, й вона опустилась у крісло в стилі ампір, оббите смугастим шовком.

– Перепрошую, що тримаю вас у передпокої, – мовив він. – Однак поліція Бостона зайняла інші кімнати для опитування.

Він налив кави, передав їй.

– Я так розумію, ви вже оглянули жертву?

– Я її бачила.

– І що думаєте?

– Ви ж знаєте, що я не можу це коментувати.

Сансоне відкинувся на спинку крісла, не зважаючи на синьо-золоту парчу.

– Мені йдеться не про саме тіло, – мовив він. – Я цілком розумію, чому ви не можете обговорювати медичні висновки. Та я мав на увазі саме місце злочину. Його образ.

– Вам варто спитати головну слідчу, детектива Ріццолі.

– Мене більше цікавлять ваші враження.

– Я лікарка, а не детектив.

– Але, підозрюю, ви маєте свої враження про те, що сьогодні сталось у моєму саду. – Сансоне схилився вперед, вугільно-чорні очі вп’ялися в неї. – Ви бачили символи, намальовані в мене на дверях?

– Я не можу обговорювати…

– Докторко Айлс, ви нічого не видасте. Я бачив тіло, докторка О’Доннел так само. Коли Джеремі знайшов жінку, він негайно сповістив нас.

– І ви з О’Доннел, мов ті туристи, вирішили подивитися на цікавинку?

– Ми дуже далекі від туристів.

– А ви подумали про те, що могли затоптати сліди? Знищити докази?

– Ми чудово розуміли, що робимо. Мусили оглянути місце злочину.

– Мусили?

– Цей дім – не просто моє житло. Це місце зустрічі колег з усього світу. Те, що насильство вдарило так близько, нас стривожило.

– Будь-кого стривожило б мертве тіло в саду. Однак більшість людей не повели б гостей на нього дивитися.

– Ми мусили знати, чи це було просто насильство.

– Що ж іще?

– Застереження, призначене конкретно для нас. – Сансоне поставив чашку на стіл і зосередився на Морі, так, що жінка відчула себе пришпиленою до шовкової оббивки. – Ви бачили символи, намальовані на дверях крейдою? Око, три перевернуті хрести?

– Так.

– Я так розумію, що у Святвечір сталося ще одне вбивство. Ще одна жінка, ще одне місце злочину з перевернутими хрестами на стіні спальні.

Судмедекспертка не мусила підтверджувати, чоловік напевно побачив відповідь в її обличчі. Вона майже відчувала, як його погляд лине всередину, шукає й бачить забагато.

– Можемо поговорити й про це, – мовив він. – Потрібні деталі мені вже відомі.

– Звідки ви знаєте? Хто розповів?

– Люди, яким я довіряю.

Мора зневірено засміялася.

– Одна з них – докторка О’Доннел?

– Подобається вона вам чи ні, та вона авторитет у своїй галузі. Взяти її роботу з серійними вбивцями. Вона розуміє цих істот.

– Можна сказати, що вона з ними ототожнюється.

– Це на певному рівні необхідно. Вона прагне потрапити їм у голови, дослідити всі щілини.

Так само досліджуваною почувалася й сама Мора під поглядом Сансоне кілька секунд тому.

– Упізнати одне чудовисько спроможне інше чудовисько, – сказала вона.

– Ви справді в це вірите?

– Щодо Джойс О’Доннел – так, вірю.

Сансоне нахилився ще ближче, стишив голос до інтимного шепоту.

– Чи може ваша нелюбов до Джойс носити суто особистий характер?

– Особистий?

– Вона стільки знає про вас, про вашу родину.

Мора ошелешено мовчала, дивлячись на чоловіка.

– Вона розповіла нам про Амальтею, – додав він.

– Вона не мала на це права.

– Ув’язнення вашої матері – публічна справа. Ми всі знаємо, що вчинила Амальтея.

– Це моє особисте життя…

– Так, а вона – один із ваших особистих демонів. Я це розумію.

– Якого біса це вас узагалі обходить?

– Бо ви мене цікавите. Ви дивилися в очі злу, бачили його в обличчі власної матері. Ви знаєте, що воно там, у вас у крові. Ось що мене заворожує, докторко Айлс: ви походите зі злого сімені, однак ось, працюєте на боці янголів.

– Я працюю на боці науки й розуму, містере Сансоне. Янголи цього не стосуються.

– Гаразд, тож у янголів ви не вірите. А в їхніх супротивників?

– Ви про демонів? – Докторка Айлс засміялася. – Звісно ні.

Чоловік подивився на неї з легким розчаруванням.

– Позаяк ваша релігія – наука й розум, як ви кажете, чи пояснює наука те, що сьогодні сталося в моєму саду? Те, що сталося з тією жінкою на Святвечір?

– Ви просите мене пояснити зло.

– Так.

– Я не можу. І наука не може. Воно просто існує.

Сансоне кивнув.

– Саме так. Воно просто існує й завжди було поряд. Реальна сутність, що живе поміж нас, стежить за нами. Чекає нагоди поживитися. Більшість людей про нього не знають і не впізнають його, навіть коли воно торкнеться їх, промине на вулиці.

Він перейшов на шепіт, тоді замовк, і Мора почула тріскіт вогню в каміні, голоси в сусідній кімнаті.

– Але ви знаєте, – мовив господар маєтку. – Ви бачили зло на власні очі.

– Я бачила лише те, що й кожен коп, який розслідує вбивства.

– Я говорю не про звичайні злочини. Чоловіки вбивають дружин, наркодилери стріляють у конкурентів. Я про те, що ви бачили в очах вашої матері. Сяйво, іскра. Не божественна, а диявольська.

У димарі застогнав протяг, жбурнув попіл на камінний екран. Полум’я здригнулося перед невидимим уторгненням. У кімнаті раптом стало холодно, наче з неї витягнуло весь жар, усе світло.

– Я чудово розумію, чому вам не хочеться говорити про Амальтею, – сказав Сансоне. – Це жахливий спадок.

– Вона не має жодного стосунку до того, хто я така. Вона мене не ростила. Я взагалі дізналася про її існування кілька місяців тому.

– І все одно ця тема вас зачіпає.

Мора зустріла його погляд.

– Мені байдуже.

– Мені трохи дивно, що вам байдуже.

– Ми не успадковуємо гріхів наших батьків. Так само як і чеснот.

– Буває спадок надто могутній, щоб його ігнорувати. – Сансоне вказав на картину над каміном. – Шістнадцять поколінь відділяють мене від цього чоловіка. Однак від його спадку мені не втекти. І ніколи не відмитися від того, що він робив.

Мора подивилася на портрет. Її знову вразила схожість між живим чоловіком, який сидів поруч із нею, та обличчям на полотні.

– Ви сказали, що успадкували цей портрет.

– Це не принесло мені радості.

– Хто це?

– Монсеньйор Антоніно Сансоне. Портрет було написано у Венеції 1561 року. У розквіті його могутності, або, можна сказати, у безодні його порочності.

– Антоніно Сансоне? Це ж ваше прізвище.

– Я його прямий нащадок.

Докторка Айлс звела брови.

– Але ж він…

– Він був священником. Ви це хотіли сказати, так?

– Так.

– Його історія зайняла б усю ніч. То, може, іншого разу. Скажімо так: Антоніно не був божою людиною. Він робив з іншими людьми таке, що може поставити під сумнів саме значення… – Він трохи помовчав. – Це не той пращур, яким я пишаюся.

– Утім, його портрет висить у вас на стіні.

– Це нагадування.

– Про що?

– Подивіться на нього, докторко Айлс. Він схожий на мене, чи не так?

– Так, навіть моторошно.

– Ми схожі, як брати. Саме тому він тут і висить. Нагадує мені про те, що зло має людське обличчя, приємне обличчя. Ви могли б пройти повз цього чоловіка, побачити, як він вам усміхається, і навіть не уявляли б, що він про вас думає. Можна скільки завгодно роздивлятись обличчя й так і не знати, що насправді ховається під маскою.

Сансоне схилився до неї, сиве волосся відбивало світло вогню, наче срібний шолом.

– На вигляд вони такі ж, як ми, докторко Айлс, – тихо мовив він.

– Вони? Вас послухати, то це окремий вид.

– Можливо, так і є. Залишки прадавньої епохи. Я знаю лише, що вони не такі, як ми. І єдиний спосіб їх упізнати – відстежити те, що вони роблять. Іти кривавим слідом, прислухатися до криків. Шукати те, що більшість департаментів поліції не помічають, – схеми. Ми зазираємо за завісу гамору повсякденних злочинів, рутинного кровопролиття, щоб побачити гарячі точки. Ми шукаємо відбитки чудовиськ.

– Кого ви називаєте «ми»?

– Людей, які сьогодні були тут.

– Ваших гостей.

– Ми розділяємо віру в те, що зло – це не просто ідея. Воно реальне й має фізичне втілення, має обличчя. – Він помовчав. – На певному етапі життя кожен із нас бачив його в плоті.

Мора здійняла брови.

– Сатану?

– Називайте як хочете, – знизав плечима Сансоне. – Існує стільки імен, з прадавніх часів. Люцифер, Абігор, Самаель, Мастема[6]6
  Абігор – великий герцог пекла, п’ятнадцятий дух демонологічного трактату «Малий ключ Соломона». Самаель – руйнівна сила і янгол смерті в Талмуді. Мастема – син янгола та жінки, ототожнюється із Сатаною в юдейській міфології.


[Закрыть]. Кожна культура має для зла своє ім’я. Кожен з нас із друзями особисто мав зустріч з ним. Ми бачили його силу, і визнаю, докторко Айлс, нам страшно. – Їхні погляди зустрілися. – Сьогодні – як ніколи.

– Ви вважаєте, це вбивство у вашому саду…

– Має стосунок до нас. До того, чим ми тут займаємося.

– А саме?

– Ми стежимо за роботою чудовиськ. У цій країні, по всьому світу.

– Клуб детективів-аматорів? З того, що ви кажете, скидається саме на це.

Мора знову перевела погляд на портрет Антоніно Сансоне, який, безсумнівно, коштував величезних грошей. Один погляд на цю вітальню сказав їй, що цей чоловік може собі дозволити розтринькувати статки. І має час на ексцентричні захоплення.

– Чому цю жінку вбили в моєму саду, докторко Айлс? – запитав він. – Чому саме мій дім, саме цього вечора?

– Думаєте, це все через вас та ваш клуб?

– Ви бачили малюнки на дверях. І малюнки на місці вбивства у Святвечір.

– І не маю жодної гадки про те, що це означає.

– Перевернутий хрест – поширений сатанинський символ. Але мене більше цікавить крейдяне коло в будинку Лорі-Енн Такер. Те, що на підлозі її кухні.

Заперечення фактів не мало сенсу: він уже знав подробиці.

– То що означає це коло?

– Це може бути захисне коло. Інший символ із сатанинських ритуалів. Малюючи це коло, Лорі-Енн могла намагатися захистити себе. Можливо, взяти під контроль ті сили, які сама викликала з темряви.

– Заждіть. Ви думаєте, що коло намалювала жертва, щоб відлякати диявола?

Морин голос не лишав сумнівів: на її думку, то була нісенітниця.

– Якщо вона справді його намалювала, то не мала жодного уявлення, кого – чи що – вона викликає.

Вогонь раптом затріпотів, викинув яскравий пазур полум’я. Судмедекспертка озирнулася, коли відчинилися двері до кімнати й з’явилася докторка Джойс О’Доннел. Вона спинилася, вочевидь здивована побачити Мору. Тоді перевела погляд на Сансоне.

– Пощастило ж мені. Після двох годин розпитувань поліція Бостона нарешті вирішила мене відпустити. Ентоні, оце так прийом вийшов. Цю вечірку тобі не перевершити.

– Дуже на це сподіваюся, – сказав Сансоне. – Принесу твоє пальто.

Він підвівся, відсунув дерев’яну панель, відчиняючи приховану шафу. Дістав оторочене хутром пальто О’Доннел, і вона з грацією кішки сунула руки в рукави, мазнувши білявим волоссям йому по руках. Докторка Айлс побачила в цьому короткому контакті близькість, танок двох людей, які добре знали одне одного.

Можливо, дуже добре.

Застібнувшись, О’Доннел пильно подивилася на Мору.

– Давно не бачилися, докторко Айлс, – мовила вона. – Як ваша мати?

«Завжди цілить влучно. Тільки не показувати їй, що поцілила».

– І гадки не маю, – відповіла Мора.

– Ви до неї не навідувалися?

– Ні. Але ви, певно, і так це знаєте.

– О, я завершила розмови з Амальтеєю більше ніж місяць тому. Відтоді її й не бачила. – О’Доннел поволі натягувала вовняні рукавички на довгі витончені пальці. – Якщо вам цікаво, то, коли я бачила її востаннє, їй велося добре.

– Нецікаво.

– Її поставили працювати в бібліотеку в’язниці. Стала тим ще книжковим хробаком, читає всі підручники з психології, до яких може дотягнутися. – О’Доннел помовчала, поправляючи рукавички. – Якби вона мала змогу вчитися в коледжі, була б там справжньою зіркою.

«Але натомість моя мати обрала інший шлях. Шлях хижаків. Різників». Хай як Мора намагалася віддалитися, хай як глибоко ховала думки про Амальтею, вона не могла дивитися на власне відображення й не бачити материних очей, материних рис. Чудовиська, яке дивилося на неї з дзеркала.

– Я присвячу її справі цілий розділ у своїй новій книжці, – сказала О’Доннел. – Якщо захочете якось зі мною поговорити, це буде значним внеском до її історії.

– Мені немає чого додати.

О’Доннел тільки всміхнулася, чекаючи на зневагу.

– Спитати завжди можна, – відповіла вона й кинула на Сансоне довгий погляд, наче мала що сказати, але через Морину присутність не могла. – Добраніч, Ентоні.

– Попросити Джеремі провести тебе додому про всяк випадок?

– Аж ніяк. – О’Доннел осяяла його усмішкою, яка здалася Морі відвертим фліртом. – Я можу про себе подбати.

– Джойс, обставини змінилися.

– Боїшся?

– Не боятися – це божевілля.

Жінка огорнула шию шарфом театральним жестом, що підкреслював: вона не дозволить чомусь настільки тривіальному, як страх, себе затримати.

– Зателефоную тобі завтра.

Сансоне відчинив двері, впускаючи морозне повітря й заметіль сніжинок, які блискітками розсипалися по старовинному килиму.

– Бережи себе.

Він зачекав у дверях, дивлячись, як О’Доннел іде до автомобіля. Тільки коли вона від’їхала, знову зачинив їх і розвернувся до Мори.

– То ви з друзями вважаєте, що ви на боці янголів, – сказала докторка Айлс.

– Я в це вірю.

– А вона на чиєму?

– Знаю, правоохоронці її недолюблюють. Її робота як свідка захисту – бути проти прокуратури. Але я знаю Джойс уже три роки, знаю її позицію.

– І ви в цьому впевнені?

Мора взяла пальто, яке до того поклала на кушетку. Сансоне не намагався допомогти їй, можливо, відчув, що, на відміну від О’Доннел, вона не в настрої для лицарства. Застібаючи пальто, жінка відчула, що за нею стежать дві пари очей. Портрет Антоніно Сансоне так само дивився на неї, пронизуючи поглядом туман чотирьох століть, і вона не могла дивитися в його напрямку, на чоловіка, вчинки якого через стільки поколінь змушували його тезку здригатися.

– Ви кажете, що дивилися злу в очі, – сказала вона, розвернувшись спиною до господаря дому.

– Ми обоє.

– Тоді ви вже маєте знати, що воно чудово маскується.

Мора вийшла з будинку, вдихнула іскристе морозне повітря. Тротуар лежав перед нею мов темна ріка з острівцями світла від ліхтарів. По той бік вулиці було припарковане самотнє патрульне авто. Двигун працював, і вона побачила за кермом силует патрульного. Підняла руку, вітаючись.

Той помахав у відповідь.

«Немає причин нервуватися, – думала докторка Айлс, рушаючи вперед. – Моє авто трохи далі, поблизу коп». І Сансоне теж був неподалік. Вона озирнулася й побачила, що він стоїть на сходах, дивлячись на неї. Менше з тим Мора дістала ключі від машини, тримаючи пальця біля кнопки тривоги. Ідучи тротуаром, вона проглядала вікна, чи не ворушиться за ними щось. Тільки сівши в автомобіль і замкнувши його, вона відчула, як спадає напруження.

«Час їхати додому. І випити чогось міцного».

Увійшовши до себе, побачила, що на автовідповідачі є два повідомлення. Спочатку Мора пішла до кухні, налила собі бренді, а тоді повернулася до вітальні, сьорбаючи напій, і натиснула відтворення. Звук першого голосу змусив її завмерти.

«Це Деніел. Байдуже, чи пізно буде, коли ти отримаєш це повідомлення, – зателефонуй мені, будь ласка. Нестерпно думати, що ми з тобою… – Пауза. – Моро, нам треба поговорити. Зателефонуй мені».

Вона не ворухнулася. Стояла, стискаючи склянку занімілими пальцями, коли ввімкнулося друге повідомлення.

«Докторко Айлс, це Ентоні Сансоне. Хотів переконатися, що ви дісталися дому. Будь ласка, перетелефонуйте мені, гаразд?»

Автовідповідач замовк. Мора набрала повітря, потягнулася до телефона й набрала номер.

– Резиденція Сансоне. Джеремі слухає.

– Це докторка Айлс. Можете…

– Вітаю, докторко Айлс. Я передам йому слухавку.

– Просто повідомте, що я вдома.

– Я знаю, що він дуже хотів сам з вами поговорити.

– Немає сенсу його турбувати. Добраніч.

– Добраніч, докторко.

Вона повісила слухавку й затрималася над телефоном, вагаючись, чи робити другий дзвінок.

Різкий удар на ґанку змусив Мору різко випростатися. Вона пішла до дверей, увімкнула на ґанку світло. Надворі вітер носив тонкий, мов порох, сніг. Під дверима лежала бурулька, розколота на сяйливі шматки, мов розбитий кинджал. Мора вимкнула світло, але затрималася біля вікна, дивлячись, як повз будинок проїздить вантажівка комунальної служби й сипле пісок на крижану дорогу.

Тоді повернулася до дивана й, дивлячись на телефон, допила рештки бренді.

«Моро, нам треба поговорити. Зателефонуй мені».

Вона поставила склянку на стіл, вимкнула лампу й пішла спати.

13

22 ЛИПНЯ. Фаза Місяця: перша чверть.

Тітка Емі стоїть біля плити, помішує рагу. Обличчя в неї задоволене, мов у корови. У цей похмурий день, коли на заході збираються темні хмари, їй, здається, байдуже до гуркотіння грому. У світі моєї тітки всі дні сонячні. Вона не бачить зла, не страшиться зла. Схожа на худобу, що жиріє на конюшині на фермі далі дорогою, на худобу, яка нічого не знає про бійню. Сяйво власного вдоволення заважає їй бачити безодню просто під ногами.

Вона зовсім не така, як моя мати.

Тітка Емі відвертається від плити й каже:

– Обід майже готовий.

– Я накрию на стіл, – пропоную я, і вона спалахує вдячною усмішкою.

Її так легко потішити.

Я розкладаю на столі тарілки й серветки, виделки кладу зубцями донизу, по-французьки, і відчуваю її люблячий погляд. Вона бачить тихого милого хлопця; сліпа до того, хто я насправді такий.

Тільки моя мати знає. Вона відстежила наш родовід аж до гіксосів [7]7
  Гіксоси – кочові племена, що захопили владу в Нижньому Єгипті в XVIII—XVI ст. до н.е. та встановили свою, XV династію єгипетських фараонів.


[Закрыть] , які правили Нижнім Єгиптом у ті часи, коли Бог Війни був священним. «У твоїх жилах тече кров прадавніх мисливців, – сказала моя мати. – Але краще про неї не говорити, люди не зрозуміють».

Коли ми сідаємо за стіл, я майже не розмовляю. Родинних теревенів досить, щоб заповнити будь-яку тишу. Вони балакають про те, що Тедді робив сьогодні на озері, що Лілі чула, коли була в Лорі-Енн. Який гарний урожай томатів чекає на них у серпні.

Після обіду дядько Пітер каже:

– Хто хоче до міста по морозиво?

Я один вирішую лишитися вдома.

Дивлюся з дверей, як їхнє авто їде геть. Щойно воно зникає за пагорбом, піднімаюся нагору, до спальні дядька й тітки. Я чекав нагоди дослідити її. У кімнаті пахне лимонним поліролем для меблів. Ліжко охайно застелене, але є й сліди безладу – дядькові джинси на стільці, кілька журналів на нічному столику – на підтвердження того, що тут живуть люди.

Відкривши аптечку в їхній ванні, між звичних пігулок від головного болю та капсул від застуди я знаходжу рецепт дворічної давнини, виписаний лікареві Пітеру Солу: «Валіум, 5 мг. Одна таблетка тричі на день, якщо є біль у спині».

У пляшечці ще принаймні дюжина таблеток.

Повертаюся до спальні. Висуваю шухляди комоду й бачу, що моя тітка носить бюстгальтери розміру 80B й бавовняну білизну, а дядько – сімейні труси. У нижній шухляді лежить ключ. Для дверей він надто маленький. Здається, я знаю, що ним відімкнути.

Внизу, в дядьковому кабінеті, я приміряю ключ до замка, і дверцята шафи відчиняються. На полиці лежить пістолет. Старий, він успадкував його від батька – тільки тому й не позбувся. Він ніколи його не дістає; гадаю, він його трохи побоюється.

Замикаю шафу, повертаю ключ до шухляди.

За годину чую, як під’їжджає їхнє авто, й спускаюся привітатися, коли вони заходять у дім.

Тітка Емі всміхається, побачивши мене.

– Так прикро, що ти з нами не поїхав. Зовсім знудився тут?