Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

27

Стіни в мотелі були тонкі, наче паперові. Лежачи в ліжку, Мора чула, як Джейн говорила по телефону в сусідній кімнаті. «Як же приємно це має бути, – подумала жінка. – Зателефонувати чоловікові, посміятися разом. Поцілуватися, обійнятися на очах у людей, не роззираючись, не шукаючи в натовпі тих, хто може тебе знати й засудити». Її власна розмова з Деніелом була коротка й потайна. Було чути інші голоси, хтось у кімнаті слухав його, тому він і був таким стриманим. І тепер завжди буде так? Приватне життя відірване від публічного і вони ніколи не перетнуться? Ось справжня кара за гріх – не пекельне полум’я, не прокляття, а розбите серце.

Джейн у сусідній кімнаті закінчила розмову. За мить увімкнувся телевізор, і Мора почула, як у душі побігла вода. Їх розділяла лише стіна, але межа між ними була значнішою за дерево й тиньк. Після Бінгемтона вони заледве словом перекинулися, і тепер звук її телевізора дратував дедалі більше. Мора накрила голову подушкою, ховаючись від гамору, але шепіт сумнівів не замовкав. Навіть коли в сусідній кімнаті нарешті стало тихо, вона лежала без сну, рахуючи хвилини, а тоді й години.

Ще не було сьомої ранку, коли докторка Айлс нарешті вибралася з ліжка, виснажена неспокійною ніччю, й визирнула у вікно. Небо мало клаустрофобний сірий колір. За ніч випав сніг, і автівки на стоянці були закутані білим. Їй хотілося додому. До дідька вилупка, який обписав їй двері, – вона прагнула затишку свого ліжка, своєї кухні. Але попереду був довгий день – ще один день обуреного мовчання й несхвальних кпинів Ріццолі. «Стисни зуби й переживи його».

Для готовності зустріти новий день знадобилося дві чашки кави. Підкріпившись черствою слойкою з сиром – слава континентальному сніданку мотелю, – Мора понесла свою сумку до стоянки, де Джейн уже заводила двигун.

– Джуревич зустріне нас у будинку, – сказала вона.

– Знаєте, як його знайти?

– Він пояснив. – Детектив глянула на Мору й звела брови. – Ого. Паскудний у вас вигляд.

– Погано спала.

– Матраци в них не дуже, еге ж?

– І це теж.

Мора кинула сумку на заднє сидіння й зачинила двері. Вони трохи посиділи мовчки. Гаряче повітря обдувало коліна.

– Ви на мене досі зла, – завважила Джейн.

– Щось не хочеться зараз теревенити.

– Я просто намагаюся бути вам подругою, ясно? А коли я бачу, що життя мого друга летить шкереберть, то вважаю за свій обов’язок щось про це сказати.

– Я вас почула. – Докторка Айлс клацнула ременем. – Можемо вже їхати?

Вони виїхали з містечка Норвіч і рушили на північний захід слизькими від свіжого снігу дорогами. Темні хмари загрожували новим снігопадом, і краєвид, що відкривався Морі з вікна, зливався в сірі смуги. Сніданок лежав у животі кулькою цементу, і вона відкинулася на спинку сидіння, заплющивши очі, щоб не нудило.

Прокинулася начебто за кілька секунд, але побачила, що вони вже продираються нечищеною дорогою, збиваючи шинами сніг. Обабіч дороги на них тиснули густі ліси, і хмари стали ще темніші, ніж були, коли Мора заснула.

– Далеко до П’юриті? – запитала вона.

– Селище ми вже проїхали, але ви нічого не пропустили.

– Це точно та дорога?

– Усе за вказівками.

– Джейн, ми тут застрягнемо.

– У мене повний привод, гаразд? І завжди можна викликати тягач.

Мора дістала мобільний.

– Успіхів, сигналу немає.

– Ось, це має бути поворот, – мовила Ріццолі, показуючи на табличку агенції нерухомості, наполовину засипану снігом. – Будинок продається, пам’ятаєте?

Вона дала газу, «субару» занесло, а тоді колеса знайшли точку опори й вони рвонули на дорогу, яка почала підніматися вгору. Дерева розступилися, відкриваючи будинок на пагорбі.

Джейн заїхала на під’їзну доріжку й витріщилася на триповерховий маєток у вікторіанському стилі, який височів над ними.

– Ого, – пробуркотіла вона. – Величенький.

На перилах великого ґанку тріпотіла поліційна жовта стрічка. Хоча вагонка, якою був обшитий будинок, дуже потребувала фарби, ознаки занедбаності не могли приховати того, що це колись був прекрасний дім з чудовим краєвидом. Вони вийшли з машини й піднялися сходами до будинку, поки сніг жалив їм обличчя. Зазирнувши у вікно, Мора побачила в сутінковій кімнаті хіба що обриси накритих меблів, схожих на привидів.

– Двері замкнені, – завважила Джейн.

– О котрій він мав нас зустріти?

– П’ятнадцять хвилин тому.

Мора видихнула хмарку пари.

– Вітер просто крижаний. І довго нам на нього чекати?

– Гляну, чи є сигнал. – Джейн насуплено подивилася на мобільний. – Одна поділка. Може вистачити.

– Я посиджу в машині.

Мора спустилася сходами і вже простягнула руку до дверей, коли почула голос Джейн:

– Ось він.

Розвернувшись, вона побачила на дорозі червоний «джип черокі». Одразу за ним їхав чорний «мерседес». «Джип» став поряд із «субару» Джейн, з нього вийшов чоловік з коротко стриженим волоссям, убраний саме за погодою в об’ємну пухову куртку та важкі чоботи. Він простягнув Морі руку в рукавиці, і вона побачила серйозне обличчя й холодні сірі очі.

– Детектив Ріццолі? – спитав він.

– Ні, я докторка Айлс. Ви, певно, детектив Джуревич.

Той кивнув, потискаючи їй руку.

– Я з департаменту шерифа округу Шенанго. – Глянув на Джейн, яка саме спускалася з ґанку йому назустріч. – Ви Ріццолі?

– Так. Ми приїхали кілька хвилин… – Детектив замовкла, не зводячи очей з чорного «мерседеса», з чоловіка, який саме вийшов із нього. – Якого дідька він тут робить?

– Він сказав, що ви саме так відреагуєте, – завважив Джуревич.

До них ішов Ентоні Сансоне, чорне пальто розвівалося від вітру. Він коротко кивнув Джейн, вітаючись і визнаючи очевидне: вона йому не рада. Тоді зосередився на Морі.

– Ви вже бачили тіло?

Судмедекспертка кивнула.

– Учора.

– Як гадаєте, ми маємо справу з тим же вбивцею?

– Звідки взялось оце «ми»? – втрутилася Джейн. – Не знала, що ви теж правоохоронець, містере Сансоне.

Чоловік незворушно розвернувся до неї.

– Я не плутатимуся під ногами.

– Це місце злочину. Вас тут не повинно бути.

– Навряд чи округ Шенанго у вашій юрисдикції. Вирішуватиме детектив Джуревич.

Ріццолі подивилася на копа.

– Ви даєте йому допуск?

Джуревич знизав плечима.

– Наші криміналісти вже оглянули будинок. Немає причин не пустити його з нами.

– То в нас тут тепер екскурсія.

– Департамент шерифа дав дозвіл за спеціальним запитом.

– Чиїм запитом?

Джуревич глянув на Сансоне, чиє обличчя здавалося кам’яним.

– Ми марнуємо час, – сказав той. – Певен, нам усім кортить забратися з цього вітру.

– Детективе? – натиснула Джейн.

– Якщо маєте заперечення, – мовив Джуревич, вочевидь не радий опинитися між двох вогнів, – можете звернутися до департаменту юстиції. А тепер, може, підемо всередину, доки остаточно не замерзли?

І він рушив угору сходами. Сансоне йшов слідом за ним.

Джейн подивилась їм услід і тихо мовила:

– Цікаво, хто ж його так підтримує?

– Може, спитаєте в нього, – запропонувала Мора й пішла до сходів.

Джуревич уже відімкнув парадні двері, тож вона ввійшла до будинку за чоловіками. Всередині було не набагато тепліше, але принаймні це був прихисток від вітру. Ріццолі зайшла за нею й зачинила двері. Після сліпучого снігу Морині очі не одразу звикли до сутінків у домі. Зазирнувши у вітальню крізь двері, вона побачила меблі, накриті покривалами, й тьмяний блиск дерев’яної підлоги. У вікно лилося бліде зимнє світло, забарвлюючи кімнату відтінками сірого.

Джуревич махнув на сходи.

– Зараз не видно, але люмінол виявив на сходинках та в передпокої численні розмазані плями крові. Здається, коли він ішов, то витер усе за собою, тож відбитки взуття доволі невиразні.

– Увесь будинок обробили люмінолом? – запитала Джейн.

– Люмінолом, ультрафіолетом, позмінним освітленням. Перевірили всі кімнати. Ті двері ведуть до кухні та їдальні, за вітальнею є кабінет. Окрім слідів тут, у передпокої, на першому поверсі не було нічого цікавого. – Він знову розвернувся до сходів. – Усе відбувалося нагорі.

– Ви сказали, будинок стояв порожній, – мовив Сансоне. – Як убивця зміг увійти? Були ознаки зламу?

– Ні, сер. Вікна були міцно зачинені. І рієлторка присягалася, що завжди замикає двері, коли йде звідси.

– Хто має ключ?

– Ну, вона. І каже, що він постійно в неї в кабінеті.

– Замок старий?

– Та я не знаю. Років двадцять.

– Припускаю, власниця будинку так само має ключ.

– Вона не поверталася до П’юриті вже багато років. Чув, живе десь у Європі. Ми не змогли її знайти. – Джуревич кивнув на накриті меблі. – Тут на всьому товстий шар пороху. Помітно, що тут давно ніхто не жив. А шкода. Такий солідний будинок і століття може витримати, а цей стоїть порожній. Доглядач раз на місяць заходить, перевіряє. Так тіло і знайшов. Побачив надворі авто, яке орендувала Сара Пармлі, а тоді помітив, що двері незамкнені.

– Доглядача перевірили? – запитала Ріццолі.

– Ми його не підозрюємо.

– Чому?

– Ну, почнемо з того, що йому сімдесят один рік. І три тижні тому він виписався з лікарні. Простату оперували. – Джуревич глянув на Сансоне. – Бачите, що на чоловіків чекає?

– Отже, маємо кілька запитань без відповідей, – підсумував той. – Хто відімкнув двері? Чому жертва взагалі сюди приїхала?

– Будинок продається, – мовила Мора. – Може, вона побачила табличку. Приїхала глянути з цікавості.

– Це все самі припущення, – відповів Джуревич. – Ми багато про це говорили, і те, чому вона сюди приїхала, залишається загадкою.

– Розкажіть нам про Сару Пармлі, – попросив Сансоне.

– Виросла в П’юриті, закінчила місцеву школу. Але так само, як багато інших дітлахів, не знайшла тут нічого для себе, тож переїхала до Каліфорнії. Повернулася до містечка тільки через тітчину смерть.

– Від чого померла тітка? – запитав Сансоне.

– О, нещасний випадок. Скотилася зі сходів, зламала шию. Тож Сара прилетіла на панахиду. Зупинилася в мотелі поблизу, виписалася на наступний день після похорону. Саме тоді її й бачили востаннє, аж до суботи, коли доглядач знайшов тут її авто. – Джуревич знову подивився на сходи. – Покажу вам кімнату.

Він пішов першим. На півдорозі зупинився, вказав на стіну.

– Це було перше, що ми помітили, – сказав. – Оцей хрест. Той же символ, який він вирізав у неї на тілі. Здається, намальований якоюсь червоною крейдою.

Докторка Айлс подивилася на символ і відчула, як заніміли пальці в рукавицях.

– Цей хрест перевернутий.

– Нагорі їх більше, – завважив Джуревич. – Значно більше.

Піднімаючись на другий поверх, вони бачили дедалі більше хрестів на стінах. Спочатку їх було небагато. А тоді, у похмурому коридорі другого поверху, хрести розмножилися, схожі на лютих паразитів, роїлися на стінах, ближче до дверей.

– Ось тут стає зовсім погано, – попередив коп.

Від цього попередження Мора завагалася на порозі. Навіть коли ввійшли інші, вона стояла там, готуючись до того, що чекало по той бік дверей.

А тоді вступила в кімнату жахів.

Її увагу привернуло не висохле озеро крові на підлозі, а відбитки рук, що вкривали всі стіни, наче безліч загублених душ лишили свої криваві підписи, проходячи крізь кімнату.

– Це все – відбитки однієї руки, – мовив Джуревич. – Ідентична долоня, ідентичні лінії. Не думаю, що вбивці вистачило дурості залишити власний відбиток.

Він глянув на Ріццолі.

– Готовий битися об заклад, це все зроблено відрізаною рукою Сари Пармлі. Тією, яка з’явилася на вашому місці злочину.

– Господи, – пробелькотіла Джейн. – Він скористався її долонею, наче печаткою.

«З кров’ю замість чорнил», – подумала Мора, оглядаючи стіни. Скільки годин він провів у цій кімнаті, вмочуючи долоню в калюжу крові, притискаючи її до стіни, як діти бавляться з набором печаток? Тоді зосередилася на найближчій стіні, на написі, який затуляли відбитки руки. Підійшла ближче, вдивилась у слова, що тягнулися через стіну. То була латина, ті самі три слова знову і знову. Мора стежила за текстом, який огинав усю кімнату безперервною лінією, через кути, наче змія, що стискає своє кільце.

Abyssus abyssum invocat abyssus abyssum invocat abyssus abyssum invocat…

Раптом вона усвідомила значення цих слів і відсахнулася, похолола.

– Безодня кличе до безодні, – пробуркотів Сансоне.

Мора й не помітила, що він опинився поруч із нею.

– Це значення напису? – запитала Джейн.

– Буквальне значення. Є ще інше.

– «Безодня кличе до безодні» звучить доволі зловісно.

– Abyssus abyssum invocat – це приказка, якій щонайменше тисяча років. Вона означає «Одне зло веде до іншого».

Мора вдивилась у слова.

– Він каже нам, що це лише початок. Він лише розігрівається.

– І ці хрести… – Сансоне вказав на осине гніздо знаків, скупчених на одній стіні, наче готуючись до нападу. – Вони всі перевернуті. Це насмішка над християнством, зневага до церкви.

– Так. Нам сказали, що це сатанинський символ, – мовив Джуревич.

– Спочатку тут були намальовані слова й хрести, – зазначила Мора, не зводячи очей зі струмків крові на стіні, які почасти перекривали потік латини. Судмедекспертка читала плями, вигнуті аркою краплі артеріального фонтана. – Він не кваплячись прикрасив стіни ще до того, як убив її, як перерізав їй горло.

– Питання в тому, – сказав Джуревич, – чи він писав їх, поки вона лежала тут, чекаючи смерті. Чи кімната вже була підготовлена до вбивства, ще до прибуття жертви?

– А потім він заманив її сюди?

– Тут є свідчення підготовки. – Коп указав на підлогу, де кров зібралася в крижану калюжу. – Бачите цвяхи? Він прийшов з молотком та нейлоновою мотузкою. Так він знерухомив жертву – прив’язав за зап’ястки та щиколотки. А тоді вже міг і не поспішати.

Мора подумала про те, що вкривало тіло Сари Пармлі. Тоді подивилася на ті ж символи, намальовані на стінах червоною вохрою. Перевернуте розп’яття. Хрест Люцифера.

Заговорив Сансоне:

– Але як він її сюди заманив? Що могло привабити її до цього будинку?

– Ми знаємо, що їй телефонували в номер, – відповів Джуревич. – Того дня, коли вона виписалася з мотелю. Дзвінок перевели до неї з рецепції.

– Ви про це не казали.

– Бо ми не впевнені, що це має значення. Тобто Сара Пармлі виросла в цьому містечку, напевно знала багатьох місцевих – тих, хто міг би зателефонувати їй після похорону тітки.

– Дзвінок був місцевий?

– З автомата на заправці в Бінгемтоні.

– Туди їхати кілька годин.

– Саме так. Це одна причина, з якої ми не думаємо, що телефонував убивця.

– Є ще інша причина?

– Так. Телефонувала жінка.

– У мотелі в цьому впевнені? Минуло два тижні.

– Реєстраторка наполягає. Ми кілька разів питали.

– Зло не має статі, – завважив Сансоне.

– І яка ймовірність того, що це вчинила жінка? – запитала Ріццолі, показуючи на криваві відбитки на стіні.

– Я не відкидав би можливості того, що це жінка, – сказав Сансоне. – Чітких відбитків взуття ми не маємо.

– Я нічого не відкидаю. Просто аналізую варіанти.

– Так, це лишень варіанти.

– Скількох убивць ви вистежили особисто? – визвірилася на нього Джейн.

Він незмигно дивився на неї.

– Відповідь на це питання вас здивувала б, детективе.

Докторка Айлс розвернулася до Джуревича.

– Убивця мав провести в цьому будинку кілька годин. Мав лишити по собі якісь волосини, волокна.

– Наші криміналісти обробили всі кімнати.

– Невже нічого так і не знайшли?

– О, знахідок було чимало. Будинок старий, час від часу заселений останні сімдесят років. У всіх кімнатах було чимало волосся та волокон. Але знайшли дещо дивне. Ходімо, покажу вам решту будинку.

Вони вийшли назад у коридор, і Джуревич показав на інші двері.

– Там іще спальня. Багато пилу, трохи котячої шерсті, але нічого цікавого.

Він рушив далі коридором, повз іще одну спальню, повз ванну з чорно-білими кахлями, не надаючи їм уваги, і зупинився біля останніх дверей.

– Ось, – сказав. – Ця кімната виявилася дуже цікавою.

Мора вловила зловісну нотку в його голосі, але коли ввійшла до спальні, нічого тривожного не побачила – просто кімната, без меблів, з порожніми стінами. Тут підлога була в значно кращому стані, ніж у решті будинку, дерев’яні дошки нещодавно зазнали обробки. Два голі вікна виходили на вкритий деревами схил пагорба, що спускався до нині замерзлого озера.

– І що робить її такою цікавою? – спитала Ріццолі.

– Те, що ми знайшли на підлозі.

– Я нічого не бачу.

– Воно проявилося після люмінолу. Криміналісти оглянули весь будинок, шукали, куди вбивця міг занести сліди крові, – може, десь лишилося те, чого не видно в інших кімнатах. Нечіткі сліди були в коридорі, на сходах і в передпокої, непомітні для неозброєного ока. Так ми зрозуміли, що він дійсно прибрав за собою, виходячи з будинку. Але кров насправді не сховаєш. Варто побризкати люмінолом, і все підсвітиться. – Джуревич опустив погляд на підлогу. – І ось тут світилося все.

– Ще відбитки взуття? – мовила Джейн.

– І не тільки. Наче хвиля крові прокотилася всією кімнатою, виплеснулася на стіну. Її видно в щілинах між дошками. От на тій стіні були великі мазки: хтось намагався її змити, але не зміг. Хоча зараз її не видно, тут усе в крові. Ми стояли, дивилися, як сяє ця клята кімната, і, скажу вам, вона нас до біса налякала. Бо коли ми вимкнули світло, вона мала такий же вигляд, як і зараз. Нічого. Ані сліду крові, помітного неозброєним оком.

Сансоне дивився на стіни, наче намагався побачити в них це шоківне відлуння смерті. Тоді опустив погляд до підлоги з гладенько зачищеними дошками.

– Ця кров не може бути свіжою, – тихо проговорив він. – У цьому будинку сталося щось іще.

Мора пригадала табличку «Продається», майже поховану в снігу біля підніжжя пагорба. Подумала про пошарпану обшивку, про фарбу, що вже відлущувалася. Чому такий прекрасний дім полишили на багато років?

– Тому ніхто його й не купує, – мовила вона.

Джуревич кивнув.

– Це було років дванадцять тому, саме перед тим, як я приїхав до цього регіону. Дізнався тільки від рієлторки. Їй не хотілося це оприлюднювати, бо ж будинок досі продається, але інакше це було б приховування інформації. Невеличка деталь, про яку волів би знати будь-який потенційний покупець. І яка відлякує їх усіх.

Докторка Айлс подивилася на підлогу, на щілини й проміжки між дошками, які ховали невидиму їй кров.

– Хто тут помер?

– У цій кімнаті сталося самогубство. Але якщо подумати про все інше, що в цьому будинку було, здається, вся ця клята будівля проклята.

– Були й інші смерті?

Джуревич кивнув.

– Тут на той час жила родина – лікар з дружиною, син та дочка. Плюс небіж, який проводив з ними літо. Всі кажуть, що Соли були хорошими людьми: дружна родина, багато друзів.

«Усе не так, як здається, – подумала Мора. – Усе завжди не так».

– Першим загинув їхній одинадцятирічний син. Страшний нещасний випадок. Малий пішов до озера рибалити й не повернувся додому. Вони вирішили, що він міг упасти у воду й запанікував. Тіло знайшли наступного дня. Відтоді ставало тільки гірше. За тиждень мати падає зі сходів і ламає шию. Вона була на заспокійливому, вирішили, що втратила рівновагу.

– Цікавий збіг, – завважив Сансоне.

– Який?

– Чи не так померла тітка Сари Пармлі? Теж падіння зі сходів, зламана шия?

Джуревич помовчав.

– Так. Я про це не подумав. Але ж просто збіг, еге ж?

– Ви не розповіли про самогубство, – нагадала Ріццолі.

Джуревич кивнув.

– Чоловік. Подумайте тільки, як він страждав. Спочатку тоне син. Тоді дружина падає зі сходів. Тож через два дні він бере пістолет, сідає тут, у своїй спальні, й розносить собі голову. – Коп глянув на підлогу. – Це його кров. Подумайте лишень. Цілої родини майже не стало за кілька тижнів.

– А що сталося з дочкою? – запитала Джейн.

– Переїхала до друзів. За рік закінчила школу й поїхала з міста.

– Це вона власниця будинку?

– Так, він досі записаний на її ім’я. Вона всі ці роки намагалася його позбутися. Рієлторка каже, що було кілька охочих, але, почувши про те, що тут сталося, вони зникали. А ви оселилися б у такому будинку? Мене й за гроші не заманиш. Прокляте місце. Це практично відчувається, від самого порога.

Докторка Айлс роззирнулась і здригнулася.

– Якщо бувають будинки з привидами, то це один із них.

– Abyssus abyssum invocat, – тихо повторив Сансоне. – Тепер ці слова набувають іншого значення.

Усі подивилися на нього.

– Якого? – спитав Джуревич.

– Ось чому він обрав для вбивства це місце. Він знав історію будинку, знав, що тут було, і це його вабило. Можна сказати, як двері до іншого виміру. Чи до прірви. У світі є темні місця, злі місця, які можна назвати лише проклятими.

Джейн тривожно засміялася.

– І ви справді в це вірите?

– Не має значення, у що я вірю. Але якщо в це вірить наш убивця, то цей дім було обрано, бо він кликав його. «Безодня кличе до безодні».

– От же ж, – сказав Джуревич. – У мене через вас сироти по шкірі.

Він подивився на порожні стіни й здригнувся, наче відчув холод.

– Знаєте, що я думаю? Варто спалити цей будинок, геть-начисто. Людина при тямі його ніколи не купить.

– Ви сказали, тут жила родина лікаря, – мовила Ріццолі.

– Все так. Соли.

– І з ними проводив літо небіж.

Коп кивнув.

– П’ятнадцятилітній малий.

– А з ним що сталося? Після всіх цих трагедій?

– Рієлторка розповіла, що хлопець скоро після того залишив П’юриті. По нього приїхала мати.

– Щось іще про нього відомо?

– Не забувайте, це було дванадцять років тому. Ніхто його, по суті, не знав, він тільки на літо приїхав. – Джуревич помовчав. – Я знаю, про що ви думаєте. Тепер йому має бути вже двадцять сім. І він знає, що тут відбулося.

– А ще може мати ключа від парадних дверей, – додала Джейн. – Як нам більше про нього дізнатися?

– Гадаю, хіба що від кузини. Власниці будинку, Лілі Сол.

– Але ви не знаєте, як її знайти.

– Рієлторка намагалася.

– Я хотіла б переглянути поліційні звіти про родину Солів, – мовила Джейн. – Гадаю, щодо всіх смертей велися розслідування.

– Зателефоную до відділку, вам усе скопіюють. Можете забрати, як їхатимете з міста. Повертаєтеся до Бостона сьогодні?

– Планували сьогодні, після обіду.

– Спробуємо все підготувати. Раджу завітати до кафе «Роксенн» – чудові клубні сандвічі з індичкою. Саме через дорогу від нас.

– Вистачить часу зробити всі копії?

– У досьє не так багато документів окрім результатів розтину й звітів шерифа. У всіх трьох випадках причина смерті була доволі очевидна.

Сансоне стояв біля вікна й дивився надвір. Тепер він повернувся до Джуревича.

– Як називається ваша місцева газета?

– Практично всі події округу Шенанго висвітлює «Івнінг Сан», їхня контора в Норвічі. – Джуревич глянув на годинника. – Ну, більше немає чого вам тут показувати.

Надворі вони стояли під жалким вітром, поки коп замикав вхідні двері, добряче посмикавши їх, щоб переконатися, що все гаразд.

– Якщо з нашого боку станеться прорив, – звернувся він до Джейн, – я вам зателефоную. Але думаю, вбивця – ваша здобич.

Він застібнув куртку, вдягнув рукавиці.

– Тепер він бавиться на вашому майданчику.