Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

28

– Приїздить у своєму крутому авто, і його запрошують просто на місце вбивства, – говорила Ріццолі, вимахуючи картоплею фрі в бік Мори. – От що це таке? Які в Сансоне знайомці в департаменті юстиції? Навіть Гебріел не зміг розкопати.

– Вони мусять мати причини йому довіряти.

– Авжеж.

Детектив кинула шматок картоплі до рота й схопила інший: хвилювання посилювало її апетит. За кілька хвилин від величезного сандвіча лишилося кілька крихт хліба та бекону, а тепер ще й останні шматки картоплі тонули в кетчупі.

– Довіряти якомусь мільйонеру, який захоплюється боротьбою зі злочинністю?

– Мультимільйонеру.

– Ким він себе вважає, Брюсом Вейном[9]9
  Мультимільйонер, який бореться зі злочинністю в особі Бетмена в коміксах DC.


[Закрыть]? Чи типом з того старого телесеріалу про багатія, який працює копом? Моя мама його дивилася.

– Здається, це про «Закон Берка»[10]10
  Американський телесеріал, що виходив з 1963 по 1966 р.


[Закрыть].

– Так. Ви от багато заможних копів знаєте?

Мора зітхнула, взяла чашку.

– Жодного.

– Саме так. Це фантастика. Якийсь знуджений грошовитий тип вирішує побавитись у Брудного Гаррі, тільки от по-чесному забруднитися не бажає. Не хоче влазити в бійки чи писати звіти. Йому б просто кататись у своєму «мерседесі» та розповідати ідіотам, як діло робиться. Думаєте, я раніше не мала справи з такими? Усі вважають себе розумнішими за поліцію.

– Не думаю, що він просто аматор, Джейн. Гадаю, до нього варто прислухатися.

– Авжеж. Колишній викладач історії. – Ріццолі допила каву й вивернула шию з-за перегородки, виглядаючи офіціантку. – Агов, міс? Можна мені ще кави за…

Вона замовкла. Тоді сказала Морі:

– Ви тільки гляньте, хто щойно ввійшов.

– Хто?

– Наш із вами спільний приятель.

Докторка Айлс розвернулася до дверей, ковзнула поглядом по стійці, де скупчилися з кавою та бургерами чоловіки в шапках з козирками. Сансоне вона помітила тієї ж миті, як він побачив її. Коли ж він рушив до Мориного столика, пробираючись поміж інших, у їхній бік, за помітною постаттю зі срібним волоссям, хитнулися з десяток голів.

– Радий, що ви ще в місті, – мовив Сансоне. – Можна приєднатися до вас?

– Ми вже збиралися йти, – сказала Джейн і підкреслено потяглася по гаманець, забувши про свою каву.

– Це займе лише хвилину. Чи краще надіслати вам усе поштою, детективе?

Мора подивилася на папери в його руках.

– Що це все таке?

– Дещо з архівів «Івнінг Сан».

Він поклав папери на стіл перед нею. Мора посунулася, звільняючи для нього місце. Цей чоловік заганяв її в глухий кут: сама його присутність наче переповнювала їхній тісний простір.

– Цифрові архіви вони почали вести лише п’ять років тому, – мовив він. – Це копії з підшивок, тому якість не надто вражає. Але тут є все, що треба.

Мора подивилася на перший аркуш. То була перша сторінка випуску газети дванадцятирічної давнини, датованого 11 серпня. Її увагу одразу привернула горішня стаття:

ЗІ СТАВКА ПЕЙСОН

ДІСТАЛИ ТІЛО ХЛОПЧИКА

На фотографії до статті був зображений усміхнений малий зі смугастою кішкою на руках. Був такий підпис: «Тедді Солу щойно виповнилось одинадцять».

– Живим його останньою бачила сестра, Лілі, – сказав Сансоне. – І саме вона помітила його в ставку за день. Згідно зі статтею, усі були здивовані, бо хлопець був дуже вправним плавцем. І є ще одна цікава деталь.

Докторка Айлс підвела до нього очі.

– Що саме?

– Він начебто пішов до озера рибалити. Але його вудку й коробку зі знаряддям знайшли за добрих двадцять ярдів від води.

Мора передала аркуш Ріццолі й подивилася на наступну статтю, яка вийшла 18 серпня. За тиждень після того, як знайшли тіло Тедді, родину Сол знову спіткала трагедія.

СМЕРТЬ ЗГОРЬОВАНОЇ МАТЕРІ,

НАЙІМОВІРНІШЕ ВИПАДКОВА

До статті додавалося ще одне фото, ще один підпис, який краяв серце. То був знімок осяйної Емі Сол у кращі часи, з малюком на колінах – тим же Тедді, якого вона через одинадцять років утратить у водах ставка Пейсон.

– Її знайшли внизу сходів, – сказала Мора й подивилася на Джейн. – Її дочка, Лілі.

– Знову? Дівчина обох знайшла? – Детектив узяла копію статті. – Це вже скидається на якесь цілковите нещастя.

– Згадайте дзвінок до номера Сари Пармлі два тижні тому. Жіночий голос.

– Перш ніж робити поспішні висновки, – втрутився Сансоне, – знайте, що тіло її батька знайшла не Лілі Сол. То був її кузен. Перший і єдиний раз, коли в цих статтях з’являється ім’я Домініка Сола.

Мора взяла третій аркуш, зі знімка на якому їй усміхався лікар Пітер Сол. Знизу був підпис: «Зневірений після смерті дружини й сина». Вона глянула на Сансоне.

– А фото Домініка є?

– Ні. Але в цій статті згадується, що саме він знайшов дядькове тіло. Так само він викликав поліцію.

– А дівчина? – спитала Джейн. – Де в цей час була Лілі?

– Не пишуть.

– Гадаю, поліція перевірила її алібі.

– Можна припустити.

– Я нічого не припускала б.

– Сподіваюся, ця інформація є в поліційних досьє, – мовив Сансоне, – бо від слідчого ви нічого не почуєте.

– Чому?

– Він помер минулого року від серцевого нападу. Я знайшов його некролог в архівах газети. Тож усе, що ми маємо, – в цих досьє. Але уявіть собі цю ситуацію. Ви – місцевий коп, який має справу з шістнадцятилітньою дівчиною, яка саме втратила брата, матір, а тепер ще й батька. Вона, певно, шокована. Можливо, в істериці. Чи причепитеся ви до неї з запитаннями про те, де ж вона була, коли помер її батько, якщо це очевидне самогубство?

– Запитання – моя робота, – сказала Джейн. – Я причепилася б.

«Авжеж, вона змогла б», – подумала Мора, дивлячись на непохитне обличчя Ріццолі й згадуючи потік запитань, звернених до неї минулого ранку. Без жалю, без стриманості. Допоможи вам Боже, якщо Джейн Ріццолі вирішила, що ви в чомусь винні. Мора подивилася на фото Пітера Сола.

– Фотографії Лілі немає. Ми не знаємо, яка вона на вигляд.

– Насправді фото є, – сказав Сансоне. – І вас воно зацікавить.

Чоловік перегорнув до наступного аркуша й показав на статтю:

НА ПОХОРОН ЛІКАРЯ З’ЇХАЛИСЯ ЛЮДИ З УСЬОГО ОКРУГУ

Прекрасного серпневого дня на цвинтарі Ешленд зібралися друзі, колеги й навіть незнайомці, щоб пом’янути лікаря Пітера Сола, який помер минулої неділі від самочинної вогнепальної рани. Родину Солів спіткала вже третя трагедія за останні два тижні.

– Ось вона, – вказав Сансоне на фото в статті. – Ось Лілі Сол.

Зображення було нечітке, обличчя дівчини частково затуляли двоє інших жалобників. Мора бачила лише схилену голову в профіль, обрамлену довгим темним волоссям.

– Тут небагато видно, – завважила Джейн.

– Я хотів показати вам не фото, – сказав Сансоне. – Річ у підписі. Подивіться на імена дівчат, які стоять поруч із Лілі.

Лише тоді докторка Айлс збагнула, чому він так наполягав на тому, щоб показати їм ці сторінки. У підписі під знімком убитої горем Лілі Сол виринули два знайомі імені.

Лілі Сол утішають подруги, Лорі-Енн Такер та Сара Пармлі.

– Ось зв’язок між усім цим, – вказав Сансоне. – Три подруги. Дві з них уже мертві. Тільки Лілі Сол ще жива.

Він помовчав і додав:

– Та й у цьому ми не можемо бути впевнені.

Джейн згребла аркуш, вдивилася в нього.

– Може, вона просто не хоче, щоб ми це знали.

– Нам треба її знайти, – мовив Сансоне. – Вона має відповіді.

– Або ж вона сама може бути відповіддю. Ми майже нічого не знаємо про цю Лілі. Чи вона була в добрих стосунках з рідними. Чи хороший спадок отримала.

– Ви ж це не серйозно, – сказала Мора.

– Мушу визнати, містер Сансоне раніше правильно сказав. Зло не має статі.

– Але – вбити власну сім’ю, Джейн!

– Ми вбиваємо тих, кого любимо, ви це знаєте. – Джейн роздивлялася знімок трьох дівчат. – Можливо, дівчата теж це знали. Дванадцять років – це довго, якщо намагаєшся зберігати таємницю.

Вона глянула на годинник.

– Поїжджу містом, подивимося, що ще дізнаюся про Лілі. Хтось мусить знати, як її знайти.

– Якщо будете розпитувати, – втрутився Сансоне, – можете й про це запитати.

Він передав Джейн ще одну копію з таким заголовком: «Хлопець з Південного Плімута отримує відзнаку сільськогосподарської премії».

– Ем… мені розпитати про призових бичків? – спитала Джейн.

– Ні, йдеться про замітку в поліційній колонці, – відповів чоловік. – Я сам мало не пропустив. Так би й не побачив, якби вона не була на тій же сторінці, що й історія про втоплення Тедді Сола.

– Ви про це? «До хліву вдерся вандал, зникла коза»?

– Прочитайте.

Детектив почала читати вголос.

– «До поліції надійшла скарга від Ібена Бонгерса з П’юриті: минулої суботи вночі до його хліву вторглися вандали. Чотири кози втекли, трьох було спіймано, але остання досі не знайдена. Також хлів осквернили вирізьбленими… – вона зупинилася, подивилася на Мору, – хрестами».

– Читайте далі.

Ріццолі зглитнула й проглянула замітку до кінця.

– «Подібні різьблення знайдено й на інших будівлях району. Всім, хто має якусь інформацію стосовно інциденту, прохання звернутися до департаменту шерифа округу Шенанго».

– Убивця був тут, – сказав Сансоне. – Дванадцять років тому він жив у цьому окрузі. І ніхто не усвідомлював, що він ходить поміж них. Ніхто не знав, що живе з ними поруч.

«Він говорить так, наче вбивця не людина, – подумала Мора. – Не “хто”, а “що”, не “хтось”, а “щось”».

– Тоді, два тижні тому, – вів далі Сансоне, – вбивця повертається туди, де колись жили Соли. Малює на стінах ті ж символи, вганяє цвяхи в підлогу. Готується до жертви. До того, що зробить із Сарою Пармлі.

Він нахилився, не зводячи очей із Джейн.

– Я не думаю, що Сара Пармлі була його першою жертвою. До неї були інші. Ви бачили, яким химерним було місце Сариної смерті, скільки планування, скільки церемоній. Це зрілий злочин, вчинений тим, хто мав місяці, а то й роки на вдосконалення своїх ритуалів.

– Ми дали запит у базу ФБР, шукаємо схожі вбивства.

– Параметри?

– Розчленування. Сатанинські символи. Є кілька справ з інших штатів, але, на жаль, повних збігів немає.

– То розширте пошук.

– Ширший пошук не матиме сенсу. Результат буде узагальнений.

– Я маю на увазі – до міжнародного.

– Надто великий масштаб.

– Для цього вбивці він не завеликий. Погляньте на залишені ним докази: написи латиною, малюнки червоною вохрою з Кіпру, мушля із Середземномор’я. Він практично оголошує, що жив за кордоном. І, певно, вбивав і там. Гарантую, якщо пошукати в базі даних Інтерполу, знайдете ще жертв.

– Як ви можете так впевнено… – Джейн замовкла, звузила очі. – Ви це вже знаєте. Вже перевірили.

– Узяв на себе сміливість. Цей убивця всюди залишає помітні сліди. Він не боїться поліції. Він цілковито впевнений у власному вмінні залишатися невидимим. – Сансоне вказав на аркуші з копіями. – Дванадцять років тому вбивця жив тут. Він уже плекав фантазії, уже малював ці хрести.

Джейн подивилася на Мору.

– Я залишуся тут ще принаймні на один вечір. Маю з ким поговорити.

– Але мені треба додому, – відповіла Мора. – Я не можу зникати так надовго.

– Доктор Брістол вас прикриє, чи не так?

– Я маю інші справи.

Докторці Айлс не сподобався погляд, який кинула на неї детектив. «Інші справи на ім’я Деніел Брофі?»

– Я сьогодні повертаюся до Бостона, – сказав Сансоне. – Можете поїхати зі мною.

29

– Детектив Ріццолі була не надто рада, коли ви пристали на мою пропозицію, – зауважив Сансоне.

– Вона зараз багато чому не рада, – відповіла Мора, дивлячись на поля, укриті сніговою ковдрою. День уже згасав, виходив місяць, і його світло на снігу було яскраве, мов у ліхтаря. – Зокрема мені.

– Я помітив напруження між вами.

– Це аж так очевидно?

– Вона нічого не намагається приховати, правда ж? – Чоловік кинув на неї погляд у сутінках авто. – Ви з нею максимально різні.

– Дедалі більше в цьому переконуюся.

– Давно знайомі?

– Майже два роки – відколи я почала працювати в Бостоні.

– І весь цей час маєте такі непрості стосунки?

– Ні. Просто….

Докторка Айлс замовкла. «Просто вона мене не схвалює. Просто вона така високоморальна, а мені не дозволено бути людиною, не дозволено навіть закохатися». Речення закінчила так:

– Останні кілька тижнів були важкими.

– Я радий нагоді поговорити наодинці, – мовив Сансоне. – Те, що я вам скажу, може здатися повним абсурдом, і вона відкинула б усе, не розмірковуючи.

Він знову глянув на неї.

– Сподіваюся, ви охочіше мене вислухаєте.

– Бо ви вважаєте мене менш скептичною? Не варто на це ставити.

– Що ви думаєте про це місце злочину? Що воно сказало вам про вбивцю?

– Я побачила свідчення серйозних психічних порушень.

– Це один із варіантів.

– А яка ваша інтерпретація?

– Що за цим стоїть неабиякий розум. Що це не просто божевільний, якого тішить катування жінок. Це людина зосереджена, з логічною мотивацією.

– Знову ваші міфічні демони.

– Знаю, ви не визнаєте того, що вони існують. Але ж ви бачили ту статтю про хлів, який осквернили дванадцять років тому. Ви більше ні на що в статті не звернули уваги?

– Хочете сказати, окрім вирізаних на стінах хрестів?

– Зникла коза. Звідти випустили чотирьох кіз, але фермер знайшов лише трьох. Що сталося з четвертою?

– Може, втекла. Може, загубилась у лісі.

– У Левіті, в шістнадцятому розділі, Азазел називається ще «офірним козлом», тобто цапом-відбувайлом. Тим, хто втілює всі гріхи, всі злі діяння людства. За традицією, обрану тварину ведуть у глушину, разом з усіма людськими гріхами, і там відпускають.

– Ми знову повертаємося до вашого символу Азазела.

– Зображення його голови з’явилось у вас на дверях. Ви не могли про це забути.

«Ні, я не забула. Хіба можна забути про те, що мої двері позначені вбивцею?»

– Знаю, ви налаштовані скептично, – сказав Сансоне. – Гадаєте, що все скінчиться так само, як і багато інших ваших розслідувань, – приведе до звичайного, навіть жалюгідного персонажа, який живе тихим самотнім життям. До чергового Джеффрі Дамера чи Сина Сема. Можливо, вбивця чує голоси. Можливо, забагато читав «Сатанинську Біблію» Антона Ла-Вея[11]11
  Антон Шандор Ла-Вей (1930—1997) – засновник і верховний жрець Церкви Сатани, один з ідеологів окультизму й сатанізму.


[Закрыть] і взяв її близько до серця. Але зважте на іншу вірогідність, значно страшнішу.

Чоловік подивився на докторку Айлс.

– Що, як нефіліми – стражі – насправді існують? Завжди існували й досі живуть поміж нас?

– Діти палих янголів?

– Це біблійна інтерпретація.

– Це все біблійно. І ви знаєте, що я не вірянка.

– Ці істоти згадуються не лише в Старому Заповіті. Вони постають у міфології більш ранніх культур.

– Кожна цивілізація має своїх міфічних злих духів.

– Я говорю не про духів, а про істот з плоті й крові, з людськими обличчями. Паралельний вид хижаків, що еволюціонували поруч із нами, схрещувалися з нами.

– Хіба ми вже не знали б про їхнє існування?

– Ми знаємо їх за злом, яке вони чинять. Але не визнаємо за тих, ким вони насправді є. Ми звемо їх соціопатами чи тиранами. Або упирями, такими як Влад Цепеш. Вони отримують силу і владу, зачаровуючи й спокушаючи. Вони процвітають під час війн, революцій, безладу. І ми не розуміємо, що вони відмінні від нас. Докорінно інші, за генетичним кодом. Вони народжуються хижаками, і весь світ – їхні мисливські угіддя.

– Цим і займається фонд «Мефісто»? Пошуком міфічних істот? – Мора засміялася. – Ви однаково могли б і на єдинорогів полювати.

– Серед нас багато вірян.

– І що ви зробите, коли насправді знайдете одного з них? Застрелите й повісите його голову над каміном, як трофей?

– Ми суто дослідницька група. Наша робота – визначати й вивчати. І консультувати.

– Кого консультувати?

– Правоохоронців. Ми надаємо їм інформацію й аналітичні дані. А вони їх використовують.

– Правоохоронні органи вас справді слухають? – перепитала судмедекспертка з неприхованою недовірою.

– Так. До нас дослухаються, – просто відповів він. Спокійна заява людини, яка так упевнена у своїх словах, що не бачить потреби щось доводити.

Мора пригадала, як легко цей чоловік отримав доступ до конфіденційних подробиць розслідування. Подумала про те, як запити Джейн щодо Сансоне до ФБР, Інтерполу та департаменту юстиції не отримали жодної відповіді. «Вони всі захищають його».

– Наша робота не залишилася непоміченою, – сказав він і тихо додав: – На жаль.

– Я думала, ви цього й хочете. Щоб вашу роботу помічали.

– Ідеться про не тих людей. Якимось чином вони нас викрили. Вони знають, хто ми, що ми робимо. – Він помовчав. – І вас вважають однією з нас.

– Я навіть не вірю в те, що «вони» існують.

– Вони позначили ваші двері. Вони визнали вас.

Докторка Айлс дивилася на залитий місячним сяйвом сніг, дивовижно білий серед ночі. Від нього було майже так само світло, як удень. Ані сховку, ані темряви. Кожен порух здобичі буде помітним на цьому безжальному тлі.

– Я не входжу до вашого клубу, – сказала вона.

– Але могли б. Вас бачили в мене вдома. Бачили зі мною.

– Я так само була присутня на всіх трьох місцях злочину. Просто робила свою роботу. Вбивця міг помітити мене в один із тих вечорів.

– Я теж спочатку так подумав. Що ви просто потрапили до його поля зору, як випадкова дичина. Те саме я думав і про Єву Кассовіц – можливо, він побачив її на першому місці злочину на Святвечір і вона привабила його увагу.

– Більше ви так не вважаєте?

– Ні.

– Чому?

– Мушля. Якби я знав про неї раніше, ми вжили б заходів перестороги. І Джойс могла б бути жива.

– Думаєте, мушля – то послання особисто для вас?

– Багато століть чоловіки роду Сансоне йшли в бій під знаком мушлі. То був кпин, виклик, кинутий саме фонду. Попередження про те, що чекає попереду.

– І що то має бути?

– Наше винищення.

Сансоне промовив це тихо, наче самі ці два слова, вимовлені вголос, прирівнювалися до меча, що опускався йому на шию. Але Мора не почула страху в його голосі – тільки покору перед неуникною долею. Вона не знала, що йому відповісти. Розмова зайшла на зовсім чужу територію, і вона не могла зібратися з думками. Його всесвіт був таким похмурим, сповненим таких жахіть, що, навіть сидячи з ним у його автомобілі, вона відчувала, що це змінює її погляд на світ. Робить його незнайомою територією, якою блукають почвари. «Деніеле, – подумала вона. – Ти мені потрібен. Потрібен твій дотик, твоя надія, твоя віра у світ. Цей чоловік – суцільна темрява, а ти – світло».

– Ви знаєте, як загинув мій батько? – запитав Сансоне.

Мора зсунула брови, спантеличена запитанням.

– Перепрошую?

– Повірте, це має стосунок до справи, як і вся моя родинна історія. Я намагався від неї відійти. Тринадцять років викладав у Бостонському коледжі, думаючи, що можу жити нормальним життям, як усі інші, переконаний, що мій батько був просто ексцентричним диваком, як і його батько, і що всі ті чудернацькі історії, які він мені розповідав, поки я ріс, були просто сімейними байками. – Він подивився на неї. – Я вірив у все це не більше, ніж ви зараз, тобто аж ніяк не вірив.

«Він говорить так розважливо. Утім, це не так. Не може бути так».

– Я викладав історію, тож знаюся на старовинних міфах. Але мене ніколи не переконати в тому, що на землі справді жили сатири, русалки чи летючі коні. То чом я мушу вірити в батькові історії про нефілімів?

– Що змусило вас передумати?

– О, я знав, що його оповіді містять дещицю правди. Наприклад, про смерть Ізабелли. У Венеції я зміг знайти в церковних документах записи про її полон та смерть. Вона справді згоріла живцем. Справді народила сина, саме перед стратою. Не все, про що йшлось у родинних байках Сансоне, було вигадкою.

– А та частина, у якій ваші пращури полювали на демонів?

– Мій батько в це вірив.

– А ви вірите?

– Я вірю, що існують ворожі сили, які воліли б знищити фонд «Мефісто». І тепер вони нас знайшли. Так само як знайшли мого батька.

Докторка Айлс дивилася на нього в очікуванні пояснень.

– Вісім років тому, – почав розповідь Сансоне, – він полетів до Неаполя. Збирався зустрітися зі старим другом, знайомцем ще з років навчання в коледжі Нью-Гейвена. Обидва були вдівцями, поділяли пристрасть до давньої історії. Збиралися навідатися до місцевого археологічного музею, обмінятися новинами. Батько був у захваті від поїздки. Я вперше після смерті матері почув радість у його голосі. Але коли він долетів до Неаполя, його друга в аеропорту не було. І в готелі теж. Він зателефонував мені, сказав, що щось тут дуже не так, тож він збирається додому наступного ж дня. Я чув, що він засмучений, але подробиць він не розповів. Гадаю, вважав, що нашу розмову підслуховують.

– Він щиро думав, що його телефон прослуховується?

– От бачите? У вас та ж реакція, що й у мене тоді. Старий добрий ексцентричний татусь знову бачить своїх гоблінів. Його останніми зверненими до мене словами були: «Вони знайшли мене, Ентоні. Вони знають, хто я такий».

– «Вони»?

– Я точно знав, про що йому йдеться. Та ж маячня, яку я слухав змалку. Злі сили в уряді. Світова змова нефілімів, які допомагають один одному здобути владу. А маючи політичний контроль, вони можуть полювати скільки серцю заманеться, не страшачись покарання. Так, як полювали в Косові. І в Камбоджі. І в Руанді. Вони процвітають війною, безладом і кровопролиттям. Харчуються ними. Ось що таке для них Армагеддон – рай мисливця. Тому вони так його чекають, так сподіваються на нього.

– Звучить як марення параноїка.

– Це так само спосіб пояснити незбагненне: як люди можуть чинити одне з одним такі жахливі речі.

– Ваш батько вірив у все це?

– Він хотів, щоб я вірив. Але для того щоб мене переконати, знадобилася його смерть.

– Що з ним сталося?

– У цьому було просто вбачити невдале пограбування. Неаполь – місто суворе, туристи мають бути обережні. Але батько йшов по Віа Партенопе, вздовж Неаполітанської затоки, – ця вулиця майже завжди повна мандрівників. Усе сталося так швидко, що він не мав часу покликати на допомогу. Просто упав. Нападника ніхто не бачив, ніхто не бачив, що саме сталося. Однак мій батько лежав на вулиці, стікаючи кров’ю. Лезо ввійшло під грудиною, пробило серцеву сумку й правий шлуночок.

– Єва Кассовіц загинула так само, – тихо мовила судмедекспертка.

Жорстоке й ефективне вбивство.

– Найгірше для мене, – провадив Сансоне, – те, що він помер, думаючи, що я йому не вірю. Після нашої останньої телефонної розмови я поклав слухавку й сказав своєму колезі: «Ну от старий і готовий до “Торазину”[12]12
  «Торазин» – активна речовина хлорпромазин, перший синтезований нейролептик.


[Закрыть]».

– Але тепер ви йому вірите.

– Навіть діставшись Неаполя за кілька днів, я ще думав, що то була випадковість. Туристу не пощастило опинитися не в тому місці, не в той час. Але поки я чекав у відділку поліції на копію звіту, до кімнати ввійшов старший джентльмен. Батько раніше згадував його ім’я. Тільки от я не знав, що Ґоттфрід Баум працює на Інтерпол.

– Звідки мені знайоме це ім’я?

– Він був одним із гостей у вечір убивства Єви Кассовіц.

– Чоловік, який поспішав до аеропорту?

– Мав устигнути на рейс до Брюсселя.

– Він член «Мефісто»?

Сансоне кивнув.

– Він змусив мене дослухатися, повірити. Усі ті історії, які мені розповідав батько, всі його скажені теорії про нефілімів – Баум повторив їх усі.

– Folie à deux, – сказала Мора. – Парна манія.

– Якби ж то була манія. Хотів би я відкинути все це так само, як ви. Але ви не бачили й не чули того, що бачили й чули я, Ґоттфрід та інші. «Мефісто» бореться за своє існування. Минуло чотири століття, ми лишились останні. – Він помовчав. – І я останній з роду Ізабелли.

– Останній мисливець на демонів, – промовила Мора.

– Я вас зовсім не переконав, чи не так?

– Є те, чого я не розумію. Убити людину не так уже й важко. Якщо ви ціль, чому вони просто не вб’ють вас? Ви не переховуєтеся. Потрібен лише постріл у ваше вікно, бомба у вашому авто. Для чого вести дурнуваті ігри з мушлями? Навіщо попереджати вас про те, що вас помічено?

– Я не знаю.

– Бачите, це не логічно.

– Бачу.

– І однаково думаєте, що ці вбивства крутяться навколо фонду «Мефісто».

Сансоне зітхнув.

– Я й не намагатимуся вас переконати. Просто хочу, щоб ви припустили ймовірність того, що я розповів вам правду.

– Про всесвітнє братерство нефілімів? Про те, що тільки фонд «Мефісто» знає про цю змову, і ніхто більше?

– Нас починають чути.

– Що ви робитимете для свого захисту? Зарядите пістолет срібними кулями?

– Я знайду Лілі Сол.

Мора спохмурніла.

– Ту дочку?

– Вам не здається дивним те, що ніхто не знає, де вона? Ніхто не може її знайти? – Він подивився на докторку Айлс. – Лілі щось знає.

– Чому ви так вважаєте?

– Бо вона не хоче, щоб її знайшли.

* * *

– Гадаю, мені варто зайти з вами, – сказав Сансоне. – Просто переконатися, що все гаразд.

Вони припаркувалися біля її будинку, і крізь завіси у вітальні Мора бачила світло гірлянд, які ввімкнулися за автоматичним таймером. Учора перед виїздом вона змила написи з дверей. І тепер, дивлячись крізь морок, питала себе, чи не з’явилися там нові, яких поки не видно, чи не ховаються в тінях нові погрози.

– Я теж думаю, що так буде краще, – визнала жінка.

Сансоне дістав ліхтарик з ящичка для рукавиць, і вони вийшли з автомобіля. Обоє мовчали, зосередившись натомість на тому, що їх оточувало, – на темній вулиці, далекому шурхоті шин на дорозі. Чоловік зупинився на тротуарі, немов намагаючись відчути щось поки невидиме. Вони піднялися на ґанок, і він увімкнув ліхтарика, щоб оглянути двері.

Вони були чисті.

У будинку дзвонив телефон. «Деніел?» Мора відімкнула двері, увійшла. За лічені секунди набрала код на панелі й вимкнула сигналізацію, але поки дісталася до телефона, той замовк. Натиснувши на кнопку перегляду історії дзвінків, вона впізнала номер його мобільного. Страшенно захотілося зняти слухавку й перетелефонувати йому. Але поруч із нею у вітальні стояв Сансоне.

– Що скажете, усе гаразд?

Докторка Айлс стримано кивнула.

– Усе добре.

– Може, оглянете дім, поки я ще тут?

– Авжеж, – погодилася вона й пішла далі коридором.

Сансоне йшов за нею, і вона відчувала на спині його погляд. Чи він прочитав усе на її обличчі? Упізнав погляд зголоднілої за любов’ю жінки? Мора ходила від кімнати до кімнати, перевіряла вікна, смикала двері. Усе було надійно. Варто було б запропонувати йому кави, суто з гостинності: він же був такий люб’язний, довіз її додому. Але настрій був не гостинний.

На її полегшення, Сансоне й сам не хотів залишатися, розвернувся, щоб піти.

– Зайду до вас зранку, – мовив він.

– Зі мною все буде гаразд.

– Мусите бути обачною, Моро. Як і всі ми.

«Але я не одна з вас, – подумала вона. – І ніколи не хотіла нею бути».

У двері подзвонили. Вони перезирнулися.

Сансоне тихо сказав:

– Може, подивитеся, хто там?

Мора набрала повітря й вийшла до передпокою. Кинула один погляд у вікно й негайно відчинила. Навіть подих холоду не зігнав рум’янця з її щік, коли до будинку ввійшов Деніел, простягаючи до неї руки. А тоді побачив іншого чоловіка й завмер.

Сансоне вправно порушив тишу.

– Ви, певно, отець Брофі, – мовив він, простягаючи руку. – Я Ентоні Сансоне. Бачив вас нещодавно біля будинку докторки О’Доннел, коли ви приїздили по Мору.

Деніел кивнув.

– Чув про вас.

Чоловіки потисли один одному руки, стримано й сторожко. Тоді Сансоне вистачило тактовності попрощатися.

– Увімкніть сигналізацію, – нагадав він Морі.

– Обов’язково.

Перш ніж вийти з будинку, він кинув останній оцінливий погляд на Брофі. Сансоне не був сліпим чи нерозумним, напевно, здогадувався, що священник робить у неї вдома.

– Добраніч, – мовив він і пішов.

Мора замкнула двері.

– Я так скучила, – сказала, зробивши крок в обійми Деніела.

– Це був дуже довгий день, – пробубонів той.

– Я тільки про те й думала, як би скоріше дістатися додому. Побути з тобою.

– Я теж лише про це думав. Пробач, що так з’явився, заскочив тебе зненацька. Але мусив заїхати.

– Такі несподіванки я люблю.

– Думав, ти повернешся значно раніше.

– Ми в дорозі зупинилися на вечерю.

– Знаєш, я хвилювався. Через те що ти їдеш додому з ним.

– Тут немає чого хвилюватися. – Вона відступила на крок, усміхнулася. – Давай своє пальто.

Але Деніел не поворухнувся.

– Що ти дізналася про нього після проведеного разом дня?

– Гадаю, це просто ексцентрична людина, яка має чимало грошей. І дуже дивне хобі.

– Пошук у всьому сатанинства? Для мене це трохи більше, ніж просто «дивно».

– Насправді дивно те, що він зміг зібрати навколо себе тих, хто вірить у те саме.

– Тебе це не турбує? Його зосередженість на темній стороні? Те, що він насправді шукає Диявола? Ти ж знаєш, як кажуть: «Коли дивишся в безодню…»

– «Безодня дивиться в тебе». Так, знаю.

– Не варто про це забувати, Моро. Про те, як легко темрява спокушає нас.

Жінка засміялася.

– Це скидається на цитату з твоєї недільної проповіді.

– Я кажу серйозно. Ти надто мало знаєш про цього чоловіка.

«Я знаю, що ти хвилюєшся через нього. І ревнуєш».

Мора торкнулася його обличчя.

– Годі вже говорити про нього. Він неважливий. Ну ж бо, дай мені своє пальто.

Та Деніел навіть не потягнувся до ґудзиків. Тільки тоді вона зрозуміла.

– Ти не залишишся.

Він зітхнув.

– Не можу. Пробач.

– То навіщо приїхав?

– Кажу ж, я хвилювався. Хотів переконатися, що ти безпечно дісталася додому.

– Навіть на годину-дві не можеш лишитися?

– Я хотів би. Але мене в останню мить відправили на конференцію в Провіденсі. Мушу їхати туди сьогодні ж.

«Відправили». Вона не могла з цим змагатися. Авжеж, його життям керувала церква. Вони ним володіли.

Деніел обійняв її, тепло дихнув у волосся.

– Поїхали якось звідси, – пробуркотів він. – Подалі від міста.

«Туди, де нас ніхто не знає».

Поки він ішов до машини, Мора стояла з відчиненими дверима й холод повз до будинку, обтікаючи її. Навіть коли Деніел поїхав, вона залишилася на порозі, не зважаючи на жорстокий вітер. Це її покарання за те, що вона його хоче. Саме цього від них вимагає церква. Окремі ліжка, окремі життя. Невже Диявол міг бути жорстокішим?

«Якби я могла, то продала б душу Сатані за твоє кохання».