Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)

5

– Не годиться так проводити Різдво, – сказала Анджела Ріццолі, зиркаючи на дочку з-за кухонної плити.

На конфорках побулькували, клацаючи кришками, чотири каструлі, пара пасмами звивалася навколо вологого від поту волосся Анджели. Вона підняла кришку з каструлі й висипала в окріп миску домашніх ньоків. Їхнє булькання віщувало неминуче наближення обіду. Джейн глянула на безкінечні тарелі частування. Найгіршим страхом Анджели Ріццолі було те, що хтось колись вийде з її дому голодним.

Сьогодні цього не мало статися.

На столі ароматно пахнула орегано та часником запечена бараняча нога, поруч на пательні сичала картопля, здобрена розмарином. Джейн побачила чіабату та салат із томатів і моцарели. Самотнім внеском Джейн та Гебріела до цього бенкету став салат із зелених бобів. З-під кришок на плиті доносилися інші аромати, в окропі крутилися й булькали ніжні ньокі.

– Чим тобі допомогти, мамо? – запитала Джейн.

– Нічим. Ти ж із роботи, то посидь.

– Хочеш, я натру сир?

– Ні-ні, ти, певно, втомилася. Гебріел сказав, що всю ніч не спала. – Анджела швиденько помішала в каструлі дерев’яною ложкою. – Не розумію, чому ти й сьогодні мусила працювати. Це нерозумно.

– Така в мене робота.

– Але це ж Різдво.

– Скажи це поганцям.

Джейн дістала з шухляди тертку й почала натирати шмат пармезану. На цій кухні неможливо було сидіти спокійно.

– А чому Майк та Френкі не допомагають? Ти, певно, весь ранок куховарила.

– Та ти знаєш своїх братів.

– Так, – пирхнула Джейн. «На жаль».

У вітальні, як завжди, горлав з телевізора футбол. Крики чоловіків доєднувалися до ревіння стадіону – всі віншували якогось типа з пружним задком та м’ячем зі свинячої шкіри.

Анджела швиденько оглянула бобовий салат.

– О, на вигляд непогано! Чим заправляла?

– Не знаю, це Гебріел готував.

– Тобі так пощастило, Джейні. Твій чоловік уміє готувати.

– Пару днів помуч татка голодом, і він теж навчиться.

– Не навчиться. Так і змарніє за столом, чекаючи, поки обід сам до кімнати запливе.

Анджела зняла каструлю з плити й перевернула над друшляком, висипаючи готові ньокі. Коли пара розсіялася, Джейн побачила її мокре обличчя, обрамлене пасмами волосся. Надворі вітер пронизував крижані вулиці, а тут, на материній кухні, від спеки горіли обличчя й вікна вкривала пара.

– А ось і матуся, – сказав Гебріел, заходячи до кухні з Реджиною на руках. – Дивіться, хто вже прокинувся.

– Щось вона недовго поспала, – зауважила Джейн.

– Це під футбол? – Гебріел засміявся. – Наша дочка точно вболіває за «Патріотів». Чула б ти, як вона завивала, коли «Дельфіни» їм забили.

– Дай її мені.

Джейн розкрила обійми й притиснула непосидючу Реджину до грудей. «Моїй дитині лише чотири місяці, – подумала, – а вона вже намагається від мене втекти». Розлючена маленька Реджина прийшла до цього світу, вимахуючи кулачками, червона від крику. «Невже тобі так не терпиться вирости? – питала себе Джейн, заколисуючи дочку. – Не хочеш трохи довше побути маленькою, дозволити тримати тебе, тішитися тобі, поки роки не вивели тебе за мій поріг?»

Малеча схопила матір за волосся й боляче смикнула. Джейн поморщилася, прибрала чіпку ручку. І раптом подумала про іншу руку, холодну, позбавлену життя. Чиясь інша дочка нині лежить у морзі, розрубана на шматки. «Ну ось, Різдво. Сьогодні мені як ніколи не варто думати про мертвих жінок». Але цілуючи шовковисте волосся Реджини, вдихаючи аромат мила й дитячого шампуню, вона не могла викинути з голови іншу кухню й те, що дивилося на неї з кахляної підлоги.

– Агов, ма, там перерва. Коли їсти будемо?

Джейн підвела очі: до кухні вкотився Френкі, старший брат. Востаннє вони бачилися рік тому, коли він прилетів додому на Різдво з Каліфорнії. Відтоді плечі в нього стали ще ширші. Здавалося, Френкі щороку збільшується, руки були вже такі м’язисті, що висіли тепер не прямо, а арками, мов у горили. «Стільки годин у спортзалі, і що це йому дало? – подумала Джейн. – Став більший, але точно не розумніший». Вона кинула схвальний погляд на Гебріела, який відкорковував к’янті. Вищий і стрункіший за Френкі, він мав будову скакуна, а не ваговоза. «Якщо маєш мізки, – подумала вона, – кому потрібні м’язи монстра?»

– Обід за десять хвилин, – повідомила Анджела.

– Тобто до третьої чверті не закінчимо, – відповів Френкі.

– Може, просто вимкнете телевізор? – запропонувала Джейн. – Це ж різдвяний обід.

– Так, і якби ти вчасно з’явилася, ми поїли б раніше.

– Френкі, – обірвала його Анджела. – Твоя сестра працювала всю ніч. І бачиш – вона мені допомагає. Тож не чіпай її!

У кухні запанувала тиша: брат із сестрою обоє здивовано подивилися на матір. «Невже ма хоч раз стала на мій бік?»

– Що ж. Класне Різдво, – сказав Френкі й вийшов.

Анджела переклала ньокі в глибоку миску й полила паруючим телячим соусом.

– Ніякої поваги до жіночої роботи, – пробуркотіла вона.

Джейн засміялася.

– Це ти щойно помітила?

– Наче ми на ту повагу не заслужили? – Анджела потяглася за великим ножем і атакувала пучок петрушки з дрібним кулеметним стукотом. – Це я винна. Треба було його краще виховати. Хоча насправді винен твій батько, це він приклад подає. І зовсім мене не цінує, ні в чому.

Джейн зиркнула на Гебріела, який скористався моментом і втік із кухні.

– Ем… Мамо? Тато чимось тебе роздратував?

Анджела глянула на доньку через плече, лезо ножа зависло над порубаною зеленню.

– Ти не хочеш знати.

– Хочу.

– Джейні, я про це не говоритиму. О ні. Вважаю, що кожен батько заслуговує на повагу від своєї дитини, хай би що чинив.

– То щось він таки вчинив.

– Кажу тобі, я про це не говоритиму.

Анджела згребла петрушку, притрусила нею ньокі в мисці. Тоді потупцяла до дверей і загорлала, перекрикуючи звук телевізора:

– Обід! Сідайте!

Попри наказ Анджели, Френк Ріццолі з синами ще кілька хвилин не могли відірватися від екрана. Почалося шоу в перерві, і полем закружляли довгоногі дівчата в блискітках. Троє чоловіків Ріццолі сиділи, не зводячи з них очей, тільки Гебріел підвівся, щоб допомогти Джейн та Анджелі занести частування до їдальні. Хоча він ані слова не сказав, погляд у нього був красномовний.

«Відколи це різдвяний обід став полем бою?»

Анджела грюкнула мискою картоплі об стіл, увійшла до вітальні й схопила пульт. Одним натиском вимкнула телевізор.

Френкі застогнав:

– Ну мам, там Джессіка Сімпсон має бути за десять…

Тут він помітив, яке в матері обличчя, і негайно замовк.

Майк першим зіскочив з дивана. Без жодного слова слухняно прослизнув до їдальні. Його брат Френкі та Френк-старший пішли слідом, значно похмуріше.

Стіл був накритий неймовірно. У кришталевих підсвічниках мерехтіли свічки. Анджела розклала сині з золотом порцелянові тарілки, і лляні серветки, і нові винні келихи, недавно куплені в магазині посуду «Данск». Та коли вона сіла й оглянула цей бенкет, у погляді не було гордості, саме кисле невдоволення.

– Як чудово, місіс Ріццолі, – сказав Гебріел.

– О, дякую. Я знаю, ти можеш оцінити, скільки зусиль потребує таке частування. Бо ж сам умієш готувати.

– Ну, я стільки років жив сам, що й вибору не мав. – Він опустив руку під стіл, стиснув долоню Джейн. – Пощастило знайти дівчину, яка готує.

Треба було додати «коли руки доходять».

– Я навчила Джейні всього, що сама знаю.

– Ма, можеш передати баранину? – гукнув Френкі.

– Перепрошую?

– Баранину.

– А що сталося з «будь ласка»? Не передам, поки не почую цього слова.

Батько Джейн зітхнув.

– Та ну тебе, Енджі. Це ж Різдво. Можеш просто нагодувати хлопа?

– Я цього хлопа тридцять шість років годую. Не вмре з голоду тільки через те, що я прошу трохи чемності.

– Ем… ма? – втрутився Майк. – Чи могла б ти, ем, будь ласка, передати картоплю?

І смиренно додав ще раз:

– Будь ласка?

– Так, Майкі, – передала йому миску Анджела.

Певний час ніхто не говорив, чутно було лише, як жують щелепи й шкрябають порцеляну ножі. Джейн глянула на батька, який сидів з одного краю столу, тоді на матір з іншого. Їхні погляди не зустрічалися. Вони цілком могли б їсти в різних кімнатах, така між ними була прірва. Джейн не часто розглядала батьків, але сьогодні відчула в цьому потребу, і побачене її засмутило. Коли вони встигли так постаріти? Коли в мами з’явилися ці складки на повіках, а татове волосся так порідшало?

Коли вони зненавиділи одне одного?

– Джейні, може, розповіси, чим була така зайнята цієї ночі? – запропонував батько, дивлячись на дочку й ретельно уникаючи Анджели.

– Ем, тату, ніхто не хоче про таке слухати.

– Я хочу, – втрутився Френкі.

– Різдво ж. Думаю, що…

– То кого порішили?

Джейн глянула на старшого брата через стіл.

– Молоду жінку. Неприємне видовище.

– Я про це потеревенив би, – сказав Френкі й поклав до рота шмат рожевої баранини. Майстер-сержант Френкі кидає їй виклик.

– Тобі б не сподобалося. Мені точно не сподобалося.

– Вона хоч гарна була?

– А це тут до чого?

– Просто цікаво.

– Ідіотське запитання.

– Чому? Якщо вона гарна, це допомагає зрозуміти мотив того типа.

– Мотив для вбивства? Боже, Френкі!

– Джейн, – застеріг батько. – Припини, Різдво ж.

– Ну, Джейні має рацію, – рубонула Анджела.

Френк здивовано подивився на дружину.

– Твоя дочка богохулить за столом, а ти на мене нападаєш?

– Думаєш, тільки гарних жінок можна вбивати?

– Ма, я такого не казав, – заперечив Френкі.

– Він такого не казав, – підтримав сина батько.

– Але ж подумав. Ви обидва подумали. Тільки привабливі жінки варті уваги. Любити чи вбивати цікаво тільки тоді, як вони гарні.

– Я тебе прошу.

– Про що просиш, Френку? Ти знаєш, що це правда. Глянь на себе.

Джейн з братами, спохмурнівши, розвернулися до батька.

– Нащо на нього дивитися, ма? – спитав Майк.

– Анджело, це ж Різдво, – сказав Френк.

– Я знаю, що Різдво! – Анджела скочила на ноги й схлипнула. – Я знаю.

Вона вийшла на кухню. Джейн подивилася на батька:

– Що відбувається?

Френк знизав плечима.

– У жінок такого віку буває. Життя змінюється.

– Це не просто зміни. Піду спитаю, що з нею.

Джейн підвелася й пішла за матір’ю.

– Мамо?

Анджела наче й не почула. Стояла спиною до дверей, збиваючи вершки в мисці з неіржавної сталі. Міксер торохкотів, стіл укривали білі плями.

– Мамо, все гаразд?

– Треба зайнятися десертом. Зовсім забула збити вершки.

– Що сталося?

– Треба було все підготувати до того, як сідати. Ти ж знаєш, що твій брат Френкі стає нетерплячий, як мусить надто довго чекати наступної страви. Якщо просидить там більше ніж п’ять хвилин, то й незчуєшся, як знову телевізор увімкне. – Анджела взяла цукор, сипонула повну ложку в миску й продовжила збивати. – Ну хоч Майкі намагається бути чемним, як може. Хоч і бачить погані приклади. Хоч куди глянь – самі погані приклади.

– Слухай, я бачу, щось не так.

Анджела вимкнула міксер і, згорбившись, подивилася на вершки, збиті мало не на масло.

– Джейні, це не твій клопіт.

– Якщо він твій, то й мій теж.

Мати озирнулася на неї.

– Шлюб складніший, ніж тобі здається.

– Що вже тато накоїв?

Анджела розв’язала фартуха, кинула на стіл.

– Віднесеш пиріг замість мене? Голова болить. Піду нагору, ляжу.

– Мамо, поговори зі мною.

– Більше я нічого не скажу. Я не з тих матерів. Ніколи не змушувала дітей ставати на чийсь бік.

Анджела вийшла з кухні й погупала нагору, до спальні.

Джейн зачудовано повернулася до їдальні. Френкі був надто зайнятий розпилюванням другої порції баранини й навіть очей не підвів. Але Майк мав стривожений вигляд. «Може, Френкі й тупий як валянок, а от Майк точно зрозумів, що щось сьогодні дуже не так». Вона подивилася на батька, який вилив у свій келих мало не всю пляшку к’янті.

– Тату? Не хочеш розповісти, в чому річ?

Батько сьорбнув вина.

– Ні.

– Вона дуже засмучена.

– І це наша з нею справа, ясно?

Він підвівся, поплескав Френкі по плечі.

– Ходімо. Ще встигнемо на третю чверть.

* * *

– То було найпаскудніше наше Різдво, – сказала Джейн дорогою додому. Реджина спала у своєму автокріслі, і вперше за вечір вони з Гебріелом могли поговорити без перешкод. – Усе зазвичай не так. Тобто ми чубимось і все таке, але мама завжди все вирівнює.

Вона глянула на чоловіка, чий вираз обличчя в погано освітленій машині було важко прочитати.

– Пробач.

– За що?

– Ти не знав, що береш дружину з божевільні. Тепер, певно, питаєш себе, у що ж ти вліз.

– Так. Я сказав би, саме час дружину поміняти.

– Ну, це ж трошки спадає на думку, еге ж?

– Джейн, не верзи казна-що.

– Дідько, інколи мені самій хочеться втекти від своєї рідні.

– А от я точно не хочу втікати від тебе.

Гебріел знову зосередився на дорозі, де вітер проносив жмутки снігу перед фарами. Вони їхали мовчки. Тоді він сказав:

– Знаєш, я ніколи не чув, щоб мої батьки сварилися. Жодного разу, поки ріс.

– Вперед, добивай. Я знаю, що моя родина – купа верескунів.

– Просто ти з сім’ї, у якій озвучують свої почуття. Грюкають дверима, горланять і регочуть, мов гієни.

– О, все краще й краще.

– Хотів би я в такій рости.

– Авжеж.

Джейн засміялася.

– Мої батьки не кричали, Джейн, і не грюкали дверима. І сміялися нечасто. Ні, родина полковника Діна надто дисциплінована, щоб опуститися до такої низості, як емоції. Не пригадую, щоб він хоч раз сказав «люблю тебе» мені чи моїй матері. Я мусив учитися це говорити. І досі вчуся. – Він подивився на неї. – Це ти мене вчиш.

Вона торкнулася його ноги. Її крутий, куленепробивний чоловік. Навіть його можна чогось навчити.

– Тому ніколи за них не вибачайся, – закінчив Гебріел. – Бо вони створили тебе.

– Іноді я в цьому сумніваюся. Як гляну на Френкі, то й думаю: Господи, будь ласка, нехай виявиться, що мене підкинули їм на поріг.

Чоловік засміявся.

– Ситуація сьогодні була напружена. То в чому річ?

– Не знаю. – Джейн відкинулася на спинку сидіння. – Та рано чи пізно ми про все дізнаємося.

6

Джейн сунула взуті ноги в бахіли, вдягнула хірургічний халат, зав’язала за спиною. Глянувши крізь скляну перегородку в лабораторію, подумала: «Як же не хочеться туди йти». Але Фрост був уже в залі, вбраний у халат і маску, над якою було видно, як він скривився. Морин асистент Йошима дістав з конверта рентгенівські знімки й повісив на негатоскоп. Спина докторки Айлс затуляла стіл, ховаючи те, з чим Ріццолі так не хотілося мати справу. Лише годину тому вона сиділа за столом у себе на кухні, Реджина воркотіла в неї на колінах, а Гебріел готував сніданок. Тепер омлет перевертався в шлунку, хотілося зірвати халат і вийти звідси на чистий сніг.

Натомість вона штовхнула двері до залу для розтинів.

Судмедекспертка глянула на неї через плече, на обличчі не читалося жодного негативу з приводу процедури, що на них чекала. Просто професіоналка, така ж, як інші, готова стати до роботи. Вони обидві мали справу зі смертю, та Мора була з нею в ближчих стосунках, їй було простіше дивитися смерті в лице.

– Ми вже збиралися починати, – сказала вона.

– Затрималася на дорозі. Там нині зранку безлад.

Детектив зав’язала маску, підходячи до краю столу. Намагалася не дивитися на рештки, натомість зосередившись на негатоскопі.

Йошима клацнув вимикачем, увімкнулося світло за двома рядами знімків. Рентгени черепа. Утім, вони були не схожі на інші знімки голови, які Джейн бачила. Там, де мав би бути спинний мозок, було лише кілька хребців, а далі… нічого. Тільки зазубрена тінь м’яких тканин там, де розрізали шию. Вона уявила, як Йошима викладає голову для знімків. Цікаво, чи голова котилася, мов м’яч, поки він розташовував її на плівці й налаштовував коліматор? Джейн відвернулася.

І перевела погляд на стіл. На рештки тіла, розкладені в анатомічній послідовності. Тулуб лежав на спині, відрубані частини – приблизно там, де мали б бути. Пазл із кісток та плоті, який чекає складання. Хоча Джейн не хотілося туди дивитися, голова теж була на місці, перекотилася на ліве вухо, наче жертва дивилася вбік.

– Я маю роздивитися рану, – сказала Мора. – Допоможете, потримаєте в правильному положенні? – Пауза. – Джейн?

Ріццолі здригнулася й подивилася на судмедекспертку.

– Що?

– Йошима зніматиме, а мені треба оглянути рану зі збільшенням.

Докторка Айлс узяла череп затягнутими в рукавички руками й покрутила голову так, щоб краї рани зійшлися.

– Ось, потримайте в цьому положенні. Вдягніть рукавички й заходьте з цього боку.

Джейн зиркнула на Фроста. «Краще вже ти, ніж я», – промовляли його очі. Вона перейшла до іншого краю столу, зупинилася, з ляскотом надягнула рукавички, потяглася до черепа. Зрозуміла, що дивиться в очі жертви, рогівки яких були тьмяні, наче воскові. Півтора дня в холодильнику вистудили плоть, і, тримаючи це обличчя в долонях, Ріццолі подумала про м’ясний прилавок у місцевому супермаркеті, з крижаними курчатами, загорнутими в пластик. «Зрештою, усі ми просто м’ясо».

Мора зігнулася над раною, вивчаючи її в лупу.

– Здається, тут єдиний удар спереду. Дуже гостре лезо. Кістка подряпана доволі глибоко, під вухами. Мінімальна схема ножа для хліба.

– Хлібні ножі не дуже гострі, – мовив Фрост звідкись іздалеку.

Джейн підвела очі й побачила, що він відійшов від столу й стояв на півдорозі до вмивальника, тримаючи руку на масці.

– Я мала на увазі не саме лезо, а структуру розрізу, – пояснила Мора. – Йдеться про надрізи, що заглиблюються в одній площині. Тут ми бачимо перший дуже глибокий розріз, що розітнув щитоподібний хрящ і дійшов аж до хребта. Тоді – швидке розчленування між другим та третім хребцями. На це обезголовлення могло піти менше хвилини.

Йошима з цифровою камерою підійшов ближче, зробив знімки рани в збільшенні. Фронтальний, бічний. Жахіття під усіма кутами.

– Добре, Джейн, – сказала докторка Айлс. – Подивимось у площині розрізу.

Вона забрала голову й перевернула її вниз маківкою.

– Потримайте, будь ласка, ось так.

Ріццолі краєм ока помітила розрубану плоть та відкриту трахею й різко відвернулася, тримаючи голову наосліп.

Мора знову піднесла до голови лупу, розглядаючи рану зблизька.

– Бачу борозни на щитоподібному хрящі. Гадаю, лезо було зазубрене. Зробіть знімки.

І знову заклацав спуск, Йошима нахилився ближче, знімаючи. «На цих світлинах будуть мої руки, – подумала Джейн. – Ця мить буде збережена в досьє. Її голова, мої руки».

– Ви сказали… ви сказали, що на стіні була артеріальна кров, – подав голос Фрост.

Судмедекспертка кивнула.

– У спальні.

– Вона була жива.

– Так.

– І це… обезголовлення зайняло кілька секунд?

– З гострим ножем та вмілими руками вбивця цілком міг упоратися за цей час. Хіба що хребет його сповільнив.

– То вона знала, так? Певно, вона це відчувала.

– Тут я дуже сумніваюся.

– Коли тобі відрізають голову, принаймні кілька секунд ти притомний. У «Шоу Арта Белла» розповідали. У нього в студії був якийсь лікар, говорили про гільйотину. Про те, що, коли твоя голова падає в кошик, можеш бути ще живий. Насправді відчувати своє падіння.

– Це може бути правдою, але…

– Той лікар сказав, що Марія Стюарт навіть намагалася говорити, коли їй відрубали голову. Вуста ворушилися.

– Господи, Фросте, – урвала напарника Джейн. – Обов’язково мене ще більше жахати?

– Це ж можливо, правда? Що жертва відчувала, як відділяється її голова?

– Імовірність дуже мала, – відповіла Мора. – І я це кажу не для того, щоб вас заспокоїти.

Вона перевернула голову на столі на бік.

– Помацайте череп. Ось тут.

Фрост нажахано витріщився на неї.

– Ні, все гаразд, це не обов’язково.

– Ну ж бо. Вдягніть рукавичку й торкніться скроневої кістки. Там шкіру пошкоджено. Я це помітила, тільки коли ми змили кров. Помацайте череп у цьому місці й скажіть, що саме відчуваєте.

Було помітно, що це останнє, чого хотів би Фрост, та він натягнув рукавичку й неохоче торкнувся пальцями голови.

– Там, ем, заглибина в кістці.

– Вдавлений перелом черепа. Його видно на рентгені. – Мора підійшла до негатоскопа й показала на знімок. – На бічному знімку видно, як від точки удару віялом розходяться тріщини, наче павутиння по скроневій кістці. Насправді ми так і називаємо такі переломи – мозаїчні чи павутинні. Місце має особливе значення, бо тут проходить середня менінгеальна артерія. Якщо вона розірветься, пацієнт матиме крововилив у черепну порожнину. Розкривши череп, побачимо, чи з нею сталося саме це. – Вона подивилася на Фроста. – Удар по голові був сильний. Думаю, жертва була непритомна, коли він почав різати.

– Але ще жива.

– Так. Вона точно була ще жива.

– Однак ви не знаєте, чи непритомна.

– На кінцівках немає пошкоджень від самозахисту. Немає фізичних свідчень того, що вона відбивалася. Ніхто не дозволить просто так перерізати собі горло без боротьби. Я гадаю, її оглушив цей удар. Навряд чи вона відчувала лезо. – Докторка Айлс помовчала й тихо додала: – Принаймні сподіваюся на це.

Вона підійшла до тіла з правого боку, взяла ампутовану руку й піднесла до неї лупу.

– На поверхні хряща, де відбулося відділення руки в ліктьовому суглобі, є сліди інструмента, – сказала. – Здається, тут було використано той же ніж. Дуже гострий, із зазубреним краєм.

Мора приклала руку до ліктя, наче збираючи манекен, подивилася, чи сходиться. На обличчі в неї не було жаху, лише зосередження. Так само вона могла вивчати якийсь підшипник чи деталь, а не відрізану плоть. Не кінцівку жінки, яка колись піднімала цю руку, щоб розчесатися, помахати комусь, у танці. Як Морі це вдавалося? Як вона щоранку приходила сюди, знаючи, що на неї чекає? День за днем бралася за скальпель, розтинала трагедію передчасно обірваного життя? «Я теж маю справу з трагедіями. Але не мушу пиляти черепи чи лізти руками в грудні клітки».

Судмедекспертка обійшла стіл, підійшла ліворуч. Без вагань узяла відрізану кисть. Холодна, знекровлена, та скидалася на віск, а не на плоть, на уявлення майстра з кінореквізиту про те, якою на вигляд має бути справжня рука. Мора піднесла до неї лупу, почала вивчати поверхню зрізу. Спочатку мовчала, але на чолі прорізалися зморшки.

Зрештою вона поклала кисть і підняла ліву руку, роздивляючись куксу. Зморшки стали глибші. Знову взяла кисть і звірила дві рани, намагаючись порівняти поверхні: кисть до зап’ястка, воскову шкіру до воскової шкіри.

Тоді різко поклала частини тіла й подивилася на Йошиму.

– Можете виставити рентгени зап’ястка й кисті?

– Ви закінчили зі знімками черепа?

– Повернуся до них згодом. А поки хочу подивитися на ліву кисть та зап’ясток.

Йошима зняв перший набір знімків, розвісив інші. На яскравому тлі негатоскопа засвітилися кістки пальців, колони фаланг, подібні на тендітні бамбукові стебла. Мора зняла рукавички, підійшла до негатоскопа, не зводячи погляду зі знімків. Вона мовчала; саме ця тиша сказала Джейн, що щось тут не так.

Нарешті докторка Айлс розвернулася й подивилася на неї.

– Ви обшукали весь будинок жертви?

– Так, авжеж.

– Повністю? Усі шафи, усі шухляди?

– Там мало що було. Вона переїхала за кілька місяців до того.

– А холодильник? Морозильну камеру?

– Їх обшукали криміналісти. А що?

– Подивіться на ці знімки.

Ріццолі стягнула брудні рукавички й підійшла до негатоскопа. Ніщо з того, що вона бачила, не відповідало Мориному стурбованому тону: там не було нічого, що не відповідало б тому, що вона бачила на столі.

– І що я маю тут побачити?

– Бачите кисть ось тут? Ці кісточки називаються зап’ястковими й утворюють основу руки, перед розгалуженням фаланг.

Вона взяла руку Джейн, перевернула долонею догори, відкривши шрам, який завжди нагадуватиме детективу про те, що з нею зробив інший убивця. Спогад про жорстокість, який лишив на її тілі Воррен Гойт. Та Мора нічого не сказала про шрам, натомість показала на м’ясисту основу долоні, біля зап’ястка.

– Ці кістки розміщені тут і на знімку подібні до восьми камінців. Це лише маленькі кісточки, з’єднані зв’язками, м’язами й сполучною тканиною. Вони надають нашим рукам гнучкості, дозволяють займатися дивовижними речами, від скульптури до гри на піаніно.

– Гаразд. І що?

– Ось ця кістка, в проксимальному ряду… – Мора вказала на знімок, на кістку біля зап’ястка. – Вона називається човноподібною. Під нею видно суглоб, і на цьому знімку виразно помітний уламок іншої кістки. Це частина шилоподібного відростка. Відрізавши їй кисть, він захопив і частину променевої кістки.

– Все одно не розумію, що це означає.

– Подивіться на знімок кукси. – Докторка Айлс показала на інший знімок. – Бачите дистальний край двох кісток передпліччя? Тонка кістка – ліктьова, а товща, з боку великого пальця, – променева. Ось той шилоподібний відросток, про який я говорила раніше. Розумієте, до чого я хилю?

Джейн спохмурніла.

– Він цілий. На цьому рентгені руки вся кістка ціла.

– Саме так. Вона не просто ціла, до неї навіть досі прикріплений уламок іншої. Тобто човноподібної.

Обличчя Ріццолі раптом заніміло в прохолоді цього приміщення.

– Ого, – тихо промовила вона. – Здається, справи кепські.

– Дуже кепські.

Джейн розвернулася й підійшла до столу. Вдивилась у відрубану кисть, яка лежала біля того, що вона – як і всі вони – вважала рукою, до якої вона колись була прикріплена.

– Розрізи не збігаються, – сказала Мора. – І знімки теж.

Фрост мовив:

– Ви хочете сказати, що ця кисть їй не належить?

– Маємо підтвердити це аналізом ДНК. Але я вважаю, що доказ цього тут, на негатоскопі. – Судмедекспертка подивилася на Джейн. – Є інша жертва, яку ви ще не знайшли. І ми маємо її ліву кисть.