Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

24

8 СЕРПНЯ. Фаза Місяця: остання чверть.

Тедді щодня ходить на озеро.

Вранці я чую, як риплять і ляскають сітчасті двері, а тоді чую його кроки на ґанку. З мого вікна видно, як він іде від будинку в напрямку води: вудка на худому плечі, коробка зі знаряддям у руці. Дивний ритуал, що, як на мене, не має жодного сенсу, бо Тедді ніколи не приносить додому плодів своєї праці. Щодня по обіді повертається радісний, але з порожніми руками.

Сьогодні я йду за ним.

Тедді не бачить мене, поки пробирається крізь ліс до озера. Я тримаюся позаду, щоб він не чув моїх кроків. Однаково він співає високим дитячим голосом свою недоладну версію «Кукабурри», не усвідомлюючи, що за ним стежать. Він підходить до води, настромлює наживку на гачок, закидає у воду. Минають хвилини, хлопчик улаштовується на трав’янистому березі й дивиться на воду, таку спокійну, що дзеркальну поверхню не тривожить навіть шепіт вітру.

Вудка смикається.

Я присуваюся ближче, поки Тедді витягає здобич. Коричнювата риба звивається на гачку, здригається всіма м’язами, нажахана смертю. Я чекаю смертельного удару, тієї священної точки часу, коли згасає божественна іскра. Але, на мій подив, Тедді хапає здобич, дістає гачок їй із рота й м’яко опускає рибу назад у воду. Він нахиляється до води, шепоче щось, наче вибачається за те, що втрутився в її ранок.

– Чому ти її не залишив? – питаю я.

Тедді рвучко випростується, наляканий моїм голосом.

– А, це ти, – каже він.

– Ти її відпустив.

– Не люблю їх убивати. Та й це лише окунь.

– То ти їх усіх кидаєш назад?

– Ага.

Тедді знову вішає наживку на гачок і кидає у воду.

– Який тоді сенс узагалі ловити рибу?

– Це цікаво. Наче ми з рибками граємося.

Я сідаю на березі поряд з ним. Над нашими головами дзижчить мошва, Тедді відганяє її. Йому саме виповнилось одинадцять, але шкіра в нього ідеально гладенька, як у дитини, і сонце підсвічує золотавий дитячий пушок на обличчі. Я доволі близько, щоб чути його дихання, бачити, як у тендітній шиї б’ється пульс. Здається, його не бентежить моя присутність; навпаки, він сором’язливо всміхається мені, наче це особлива втіха – провести лінивий літній ранок зі старшим кузеном.

– Хочеш спробувати? – простягає мені вудку.

Я беру її. Але вся моя увага зосереджена на Тедді, на полиску поту на його чолі, на тінях від повік.

Вудка натягується.

– Клюнуло!

Я починаю тягнути її, риба опирається, мої руки пітніють від передчуття. Через вудку мені передається її борсання, відчайдушне бажання жити. Нарешті вона виринає з води, б’є хвостом, коли я перекидаю її на берег і хапаю за слизьку луску.

– Тепер дістань гачок, – каже Тедді. – Але обережно, не порань її.

Я кидаю погляд у розкриту коробку й бачу там ніж.

– Вона не може дихати без води, швидше, – підганяє мене Тедді.

Думаю про те, як потягнуся до ножа, як притисну рибу, що звивається, до трави і встромлю його попід зябрами. Як різким ударом розріжу їй живіт. Я хочу відчути, як риба востаннє здригнеться, як її життєва сила перейде до мене спалахом – тим самим, який я відчув, коли мені було десять і я склав присягу херем. Тоді мати нарешті ввела мене до кола й дала мені ніж. «Ти сягнув потрібного віку, – сказала вона. – Час тобі стати одним з нас». Пригадую, як востаннє здригнулась офірна коза, пригадую гордість у материних очах і шепіт схвалення, що прокотився колом чоловіків у робах. Я хочу знову це відчути.

Риби буде замало.

Дістаю гачок, кидаю окуня назад в озеро. Він б’є хвостом і швидко пливе геть. Легкий вітерець жене хвилі по воді, на очереті тремтять бабки. Я розвертаюся до Тедді.

І він питає:

– Чому ти так на мене дивишся?

25

Сорок два євро чайових – непоганий урожай як на холодну грудневу неділю. Лілі помахала на прощання групі, з якою щойно ходила римським Форумом, і відчула, як на обличчя їй упала крижана крапля дощу. Вона подивилася вгору, на темні хмари, що висіли зловісно низько, і затремтіла. Завтра точно знадобиться дощовик.

Маючи в кишені згорток готівки, Лілі попрямувала до улюбленого торгового центру всіх жмикрутів римського студентства – блошиного ринку Порта Портезе в районі Трастевере. Була вже перша година, і торговці вже, певно, зачинялися, але, може, й буде час щось ухопити. Коли Лілі дісталася ринку, почалася мряка. Площею котилося відлуння стукоту ящиків, клацання дверей. Вона не марнувала часу, схопила старий вовняний светр лише за три євро. Він смердів тютюновим димом, але це могло легко вирішити прання. Віддала ще два євро за дощовик з капюшоном із невеликою чорною плямою. Тепер, тепло вбравшись у покупки й досі маючи гроші в кишені, можна було дозволити собі розкіш приглядання до інших товарів.

Лілі пройшла вузьким проходом між ятками, зупиняючись, щоб покопирсатись у кошиках з біжутерією та фальшованими римськими монетами, і далі, в напрямку площі Іпполіто Ньєво та антикваріату. Здавалося, вона щонеділі опинялася саме в цій частині ринку, бо її цікавили саме старовинні, прадавні речі. Шматок середньовічного гобелена чи бронзова скалка змушували її серце битися частіше. Коли жінка дісталася до антикваріату, більшість торговців уже спакувалися, працювали лише кілька яток, на товари з яких крапав дощ. Лілі проминула їхній мізерний асортимент і втомлених похмурих продавців, уже збираючись іти геть із площі, коли на очі їй утрапила невелика дерев’яна скринька. Вона різко зупинилася, не зводячи з неї погляду.

На скриньці були вирізані три перевернуті хрести.

Її вологе від дощу обличчя раптом здалося скутим кригою. А тоді Лілі помітила, що петлі на кришці розміщені з її боку, і з сором’язливим смішком повернула скриньку як годиться. Хрести стали прямо. «Коли надто завзято шукаєш зло, бачиш його всюди. Навіть там, де його немає».

– Шукаєте щось, пов’язане з релігією? – спитав італійською торговець.

Лілі глянула на його зморшкувате обличчя, де очі майже губились у складках шкіри.

– Просто дивлюся, дякую.

– Ось, тут іще є.

Він підсунув до неї коробку, у якій вона побачила сплутані чотки, дерев’яну статуетку Мадонни та старі книжки з покрученими від вологи сторінками.

– Дивіться, дивіться! Не поспішайте.

На позір нічого цікавого в коробці не було. А тоді Лілі придивилася до корінця однієї з книжок. Золотом по шкіряній обкладинці писалося: Книга Еноха.

Вона взяла її, розгорнула на першій сторінці. Англійський переклад Р. Г. Чарльза, видання 1912 року, надруковане «Оксфорд Юніверсіті Прес». Два роки тому в паризькому музеї вона роздивлялась уривок ефіопського варіанта, якому було кількасот років. Книга Еноха – старовинний текст, з апокрифів.

– Дуже стара книжка, – сказав торговець.

– Так, – пробуркотіла Лілі. – Так воно і є.

– Пишуть, 1912 рік.

«А слова ще старші», – подумала вона, проводячи пальцями по пожовклих сторінках. Цей текст з’явився за дві сотні років до народження Христа. Він оповідав про еру до Ноя та його ковчега, до Матусаїла. Гортаючи сторінки, жінка зупинилася на підкресленому абзаці:

 Злі духи вийшли з їхніх тіл, бо народжені вони від людей, і походять первинно від священних стражів; злими духами будуть вони на землі, і зватимуть їх злими духами.

– Маю й інші його речі, – сказав торговець.

Лілі підвела на нього очі.

– Чиї?

– Чоловіка, якому належала ця книжка. Це все його, – махнув він на коробки. – Він помер минулого місяця, і тепер усе це треба продати. Якщо вас таке цікавить, у мене ще одна схожа є.

Він схилився над іншим ящиком, покопирсався в ньому й виринув з тонкою книжкою в пошарпаній та брудній шкіряній обкладинці.

– Автор той самий, – сказав. – Р. Г. Чарльз.

«Не той же автор, – подумала Лілі, – але той же перекладач». Це було видання Книги ювілеїв 1913 року – ще один священний текст дохристиянської епохи. Хоча назва була їй знайома, всю книгу вона раніше не читала. Перегорнула обкладинку, і книжка розгорнулася на п’ятому вірші десятого розділу, на абзаці, так само підкресленому чорнилом:

 Знаєш ти, як стражі твої, родителі духів цих, чинили у мої дні: і цих духів, які живі, ув’язни і зв’яжи надійно у місці засудження, щоб вони не несли руйнувань сину слуги твого, Господи мій, бо ж вони зловмисні і створені на загибель.

На маргінесі тим же чорнилом було написане наступне: «Сини Сета. Дочки Каїна».

Лілі згорнула книжку й раптом помітила брунатні плями на обкладинці. «Кров?»

– Хочете купити?

Вона подивилася на торговця.

– Що сталося з цим чоловіком? Власником книжок?

– Я ж сказав. Він помер.

– Як?

Чоловік знизав плечима.

– Жив один, був дуже старий, дуже чудний. Його знайшли у квартирі під замком, а двері були підперті книжками. Він навіть вийти не міг. Божевільний, еге?

«Або нажаханий, – подумала Лілі, – тим, що могло ввійти».

– Хорошу ціну прошу. Хочете?

Вона подивилася на другу книжку, думаючи про її власника, який лежав мертвий, забарикадувавшись у своїй захаращеній квартирі, і майже відчула, як від сторінок повіяло смородом мертвої плоті. Їй хотілося знати, чому він написав ці слова й чи тільки їх він написав.

– П’ять євро, – запропонував торговець.

Цього разу вона не стала торгуватися, просто заплатила, скільки він просив, і пішла геть з книжкою.

Коли Лілі піднімалася вогкими сходами до своєї квартирки, дощ уже періщив. Увесь день лило, тож вона сиділа біля вікна в цьому сірому водянистому світлі й читала. Вона читала про Сета. Третій син Адама, Сет, породив Еноса, який породив Кенана. Від цього високого роду згодом пішли патріархи Яред та Енох, Матусаїл та Ной. Однак із цього ж роду постали й збочені, злі сини, які парувалися з дочками вбивчого пращура.

З дочками Каїна.

Лілі зупинилася на ще одному підкресленому абзаці, на словах, давно позначених чоловіком, чий привид, здається, майорів за її плечем, прагнучи поділитися таємницями, прошепотіти їй застереження.

 І неправда зросла на землі, і всяка плоть спотворила свій шлях, рівною мірою люди, і худоба, і звірі, і птахи, і все, що ходить землею; усі вони спотворили шляхи свої та порядки свої, і почали пожирати одне одного, і неправда зросла на землі, і усі помисли усіх людей так зробилися злими повсякчас.

Світло дня згасало. Лілі просиділа так довго, що ноги заніміли. Дощ калатав у вікно знадвору, на вулицях Рима гуркотіли й сигналили машини. Але тут, у цій кімнаті, вона сиділа в німій тиші. За століття до Христа, до апостолів, ці слова були вже старі, написані про такий прадавній жах, що нинішнє людство більше не пам’ятало його, більше не помічало його присутності.

Вона знову глянула на сторінки Книги ювілеїв, на зловісні слова Ноя, звернуті до його синів:

 Адже бачу я, що демони почали спокушати вас і ваших дітей, і тепер я страшуся за вас, щоб після моєї смерті ви не проливали крові людської по землі, і щоб так само вас не стерли з лиця землі.

«Демони досі серед нас, – подумала Лілі. – І кровопролиття вже почалося».

26

Джейн та Мора їхали на захід массачусетською магістраллю, через похмурий ландшафт зі снігу та голих дерев. Ріццолі кермувала. Попри те що була неділя, шосе займав потік велетенських фур, поряд з якими її «субару» здавався карликом, хоч і обганяв їх, мов відчайдушна муха. Краще було на це не дивитися, тож Мора зосередилася на нотатках Джейн. То були поспіхом нашкрябані кривулі, однак не менш нерозбірливі, ніж класичні почерки лікарів, які докторка Айлс давно вже навчилася розшифровувати.

 Сара Пармлі, 28 років. Востаннє бачили 23 грудня на виписці з мотелю «Оукмонт».

– Вона зникла два тижні тому, – завважила Мора. – А тіло знайшли тільки зараз?

– Її знайшли в порожньому будинку. Вочевидь, той стоїть дещо ізольовано. Доглядач помітив її автомобіль, а ще побачив, що парадні двері незамкнені, тож зайшов перевірити. Він і знайшов тіло.

– Що вона робила в порожньому будинку?

– Цього ніхто не знає. Сара приїхала до містечка двадцятого грудня на похорон тітки. Усі припустили, що одразу після служби вона повернулася до Каліфорнії. Невдовзі її керівник почав телефонувати з Сан-Дієго, розшукуючи її. Навіть тоді ніхто в містечку й не подумав, що Сара могла й не виїхати звідси.

– Джейн, гляньте на мапу. Від штату Нью-Йорк до Бостона, між місцями злочину, три сотні миль. Для чого вбивці так далеко везти кисть? Може, вона належить не їй.

– Це її кисть. Я це знаю. Кажу вам, рентген покаже, що вони сходяться, як шматочки пазла.

– Звідки така впевненість?

– Подивіться, як називається містечко, у якому знайшли тіло Сари.

– П’юриті, штат Нью-Йорк. Назва незвична, але вона мені нічого не каже.

– Сара Пармлі виросла в П’юриті. Закінчила тут школу.

– І що?

– Вгадайте, в якій школі вчилася Лорі-Енн Такер?

Мора здивовано глянула на детектива.

– Вони з одного міста?

– Саме так. Лорі-Енн Такер так само було двадцять вісім років. Одинадцять років тому вони мали випуститися з одного класу.

– Дві жертви виросли в одному містечку, вчилися в одній школі. Вони мали бути знайомі.

– Можливо, саме тоді наш злочинець і зустрів їх. Так він їх обрав. Може, був одержимий ними ще зі школи. Може, вони його дражнили й останні одинадцять років він тільки й думав про те, як помститься їм. Тоді раптом у П’юриті з’являється на похороні тітки Сара. Він її бачить, його знову охоплює злість. Він її вбиває, відрізає кисть на згадку. І отримує стільки кайфу, що вирішує повторити.

– Тож він їде аж до Бостона, щоб убити Лорі-Енн? Далека дорога для розваги.

– Але не для старої доброї помсти.

Мора дивилася на дорогу й міркувала.

– Якщо тут ідеться про помсту, чому він телефонував Джойс О’Доннел? Чому тоді звернув свою лють на неї?

– Відповідь на це запитання знала тільки вона. І відмовилася ділитися своєю таємницею.

– Для чого тоді писати в мене на дверях? Що він хотів цим сказати?

– Ви про «На мені гріх»?

Мора спалахнула. Згорнула теку, стисла над нею руки. Знову за старе. За єдину тему, яку вона не хотіла обговорювати.

– Я розповіла Фросту, – повідомила Джейн.

Докторка Айлс не відповідала, просто дивилася поперед себе.

– Він мусив знати. І вже мав поговорити з отцем Брофі.

– Треба було спершу дати мені поговорити з Деніелом.

– Для чого?

– Щоб він не був заскочений зненацька.

– Тим, що ми знаємо про вас?

– Не треба мене засуджувати.

– Я наче цього й не казала.

– Я це в голосі чую. І мені цього не треба.

– Тоді добре, що ви не чули, що про це сказав Фрост.

– Гадаєте, це так рідко трапляється? Джейн, люди закохуються. Роблять помилки.

– Але ж не ви! – Голос Ріццолі звучав майже люто, майже зраджено. – Я завжди гадала, що ви розумніша за все це.

– Настільки розумних не буває.

– Це ні до чого не приведе, ви ж знаєте. Якщо чекаєте, що він з вами одружиться…

– Шлюб я вже пробувала, пригадуєте? Дуже гучний успіх.

– І що ви думаєте отримати з цього?

– Я не знаю.

– А я знаю. Спочатку будуть перешіптування. Сусіди дивуватимуться, чого це авто священника постійно стоїть у вас перед будинком. Далі муситимете тікати з міста, просто щоб побути разом. Але зрештою хтось вас таки побачить. Отут почнуться плітки. Буде дедалі незручніше, буде соромно. І довго ви так протримаєтеся? Чи скоро він буде змушений робити вибір?

– Я не хочу про це говорити.

– Думаєте, він вас обере?

– Припиніть, Джейн.

– Чи не так?

Запитання було жорстоке без потреби, і на мить Мора замислилася: чи не вийти в наступному ж містечку, орендувати авто й поїхати додому самій.

– Я досить доросла, щоб робити власний вибір, – мовила вона.

– Але який вибір зробить він?

Мора розвернулася до вікна, за яким були засніжені поля, подивилася на повалений паркан, наполовину занесений снігом. «Якщо Деніел не вибере мене, чи буду я насправді здивована? Він може говорити знову і знову, що кохає. Але чи покине заради мене церкву?»

Ріццолі зітхнула.

– Вибачте.

– Це моє життя, не ваше.

– Так, маєте рацію. Це ваше життя. – Джейн похитала головою й засміялася. – Оце так, увесь світ з’їхав з глузду. Ні на що вже не можна покластися, жодної в біса надійної речі.

Вона трохи помовчала, кермуючи, мружачись проти сонця, що заходило.

– Я не поділилася своїми дивовижними новинами.

– Якими?

– Мої батьки розійшлися.

Мора нарешті глянула на неї.

– Коли це сталося?

– Одразу після Різдва. Тридцять сім років шлюбу, і раптом татові закортіло повпадати за білявкою з роботи.

– Мені дуже прикро.

– Тоді ви з Брофі – наче всі показилися на тому сексі. Ви. Мій тато-йолоп. Навіть мама. – Вона помовчала. – Вінс Корсак запросив її на побачення. Ось до чого дійшло.

Раптом Джейн аж застогнала.

– Господи Ісусе. Щойно допетрала. Ви розумієте, він же може стати мені вітчимом!

– Світ не настільки збожеволів.

– Але ж це можливо. – Вона здригнулася. – Навіть просто думати про цих двох моторошно.

– То не думайте про них.

Ріццолі заскреготала зубами.

– Намагаюся.

«А я намагатимуся не думати про Деніела».

Однак усю дорогу до заходу сонця, через містечко Спрінґфілд, до розлогих Беркширських пагорбів, він не йшов Морі з голови. Вдихаючи, відчувала його запах, схрещуючи руки, згадувала його дотик, наче ці спогади були викарбувані в неї на шкірі. І питала себе: «З тобою теж це відбувається, Деніеле? Стоячи вранці перед парафіянами, дивлячись на обличчя, які так пильно спостерігали за тобою, чекали твоїх слів, – чи шукав ти там моє лице, чи думав про мене?»

Коли вони перетнули кордон між штатами та в’їхали до Нью-Йорку, було поночі. Задзвонив Морин мобільний, і в темряві машини вона не одразу знайшла його в безладі сумочки.

– Докторка Айлс.

– Моро, це я.

Вона відчула, як від голосу Деніела спалахнули щоки, і була рада, що темрява ховає її обличчя від погляду Джейн.

– До мене приходив детектив Фрост, – мовив він.

– Я мусила їм сказати.

– Авжеж мусила. Але якби ж ти зателефонувала мені, якби спочатку мене повідомила…

– Пробач. Певно, було дуже ніяково чути це від нього.

– Ні, я про написи на твоїх дверях. Я нічого не знав. Умить приїхав би до тебе. Ти не мала бути сама.

Мора помовчала, гостро свідома того, що Джейн чула кожне слово. І, безсумнівно, збиралася висловити своє невдоволення одразу ж після дзвінка.

– Я був у тебе біля будинку, – сказав Деніел. – Сподівався, що ти будеш удома.

– Мене сьогодні не буде.

– А де ти?

– У машині з Джейн. Нещодавно проїхали Олбані.

– Ви в Нью-Йорку? Навіщо?

– Знайшли ще одну жертву. Ми вважаємо…

Рука Джейн раптом опинилася на Мориному плечі безпомилковим попередженням: що менше розкрито, то краще. Ріццолі йому вже не довіряла: він виявився занадто людиною.

– Не можу зараз про це говорити, – сказала Мора.

У слухавці було тихо. Тоді пролунало тихе:

– Розумію.

– Мусимо тримати подробиці в таємниці.

– Не треба нічого пояснювати, я знаю, як це працює.

– Можна я тобі пізніше зателефоную?

«Коли нас не слухатимуть чужі вуха».

– Моро, це не обов’язково.

– Я цього хочу.

«І потребую».

Вона дала відбій і вдивилась у ніч, яку прорізували лише промені їхніх фар. Магістраль лишилася позаду, і дорога вела їх на південний захід, крізь укриті снігом поля, де світло могло походити лише від рідкісних зустрічних автівок чи далекої ферми.

– Ви ж не обговорюватимете з ним справу? – запитала Джейн.

– Навіть якщо й так, він цілком надійний. Я йому завжди довіряла.

– Я теж довіряла.

– А тепер уже ні?

– Вас охопила пристрасть, док. Не найкращий час для того, щоб довіряти своїм судженням.

– Ми обидві знаємо його.

– І я ніколи не подумала б…

– Що він переспить зі мною?

– Просто буває, здається, що знаєш когось. А тоді людина тебе дивує. Робить щось зовсім неочікуване, і тоді розумієш, що повністю нікого не знаєш. Нікого. Якби мені кілька місяців тому сказали, що тато покине маму заради якоїсь блонди, я відповіла б, що це божевільна думка. Кажу вам, люди – суцільна загадка, чорт забирай. Навіть ті, кого ми любимо.

– То тепер ви не довіряєте Деніелу.

– Не в питаннях безшлюбності.

– Я не про це. Я про розслідування. Про те, щоб поділитися з ним деталями, які стосуються нас обох.

– Він не коп. І не повинен нічого такого знати.

– Уночі він був зі мною. Напис на дверях його теж стосується.

– Ви про «На мені гріх»?

Морине обличчя запалало.

– Так, – сказала вона.

Жінки трохи проїхали мовчки. Чути було лише шурхіт коліс по дорозі й сичання автомобільного обігрівача.

– Я поважала Брофі, розумієте? – мовила Джейн. – Він робив багато добра для поліції Бостона. Коли на місці злочину був потрібен священник, він приїздив у будь-який час, хай і серед ночі. Мені він подобався.

– То чому ви тепер налаштовані проти нього?

Ріццолі подивилася на неї.

– Бо так сталося, що ви теж мені подобаєтеся.

– А так і не скажеш.

– Невже? Та, коли ви чините щось несподіване, як-от зараз, щось на межі саморуйнування, у мене виникають сумніви.

– У чому?

– Чи знаю я вас узагалі.

* * *

Уже після восьмої вони нарешті в’їхали на стоянку біля лікарні Лурдської Богоматері в Бінгемтоні. Мора не відчувала бажання теревенити й вийшла з машини з відчуттям здерев’янілості після довгої подорожі. Вони тільки одного разу зупинилися мовчки перекусити в «Макдональдсі», і тепер докторці Айлс крутило шлунок від манери кермування Ріццолі, від поспіхом поглинутої їжі, від напруження між ними, яке натяглося так сильно, що могло вибухнути від одного необережного руху. «Вона не має права мене судити», – думала Мора, поки жінки пробиралися поміж кучугурами. Джейн була щасливо заміжня, от звідки ця клята моральність. Що вона могла знати про Морине життя, про самотні вечори за старими фільмами чи грою на піаніно в порожньому будинку? Прірва, що розділяла їхні життя, була надто широка, щоб звести над нею місток справжньої дружби. «Та й що в нас спільного з цим прямим і безкомпромісним стервом? Анічогісінько».

Вони ввійшли в приймальне відділення, автоматичні двері зачинилися за ними, впустивши холодний вітер. Джейн рушила прямо до довідкового віконця, гукнула:

– Агов! Можна отримати інформацію?

– Ви детектив Ріццолі? – пролунав голос у них за спинами.

Вони не помітили чоловіка, який самотньо сидів у зоні очікування. Тепер же він підвівся – чоловік з блідим обличчям, у твідовому піджаку на темно-зелений светр. Мора завважила скуйовджене волосся й подумала, що це не коп. Незнайомець підтвердив її здогадку.

– Я доктор Кіббі, – мовив він. – Вирішив зачекати на вас тут, щоб ви не шукали дороги до моргу.

– Дякую, що зустріли нас, – відповіла детектив. – Це докторка Айлс з нашої судово-медичної лабораторії.

Мора потисла йому руку.

– Уже зробили розтин?

– О ні. Я не патологоанатом, просто скромний лікар-терапевт. Ми тут учотирьох по черзі виконуємо функції коронера округу Шенанго. Я попередньо встановлюю причину смерті й вирішую, чи потрібен розтин. Саму аутопсію робитимуть завтра вдень, якщо судмедексперт з округу Онондага добереться сюди із Сиракуз.

– Округ мусить мати власного патологоанатома.

– Так, але в цьому конкретному випадку… – Кіббі похитав головою. – На жаль, ми знаємо, що це вбивство викличе цікавість. І неабияку. До того ж із цього одного дня може постати голосна кримінальна справа, і наш патологоанатом хотів залучити ще одного експерта. Просто щоб не було питань стосовно висновків. Розумієте, дві голови краще, ніж одна. – Чоловік узяв пальто зі стільця. – Ліфт у той бік.

– А де детектив Джуревич? – запитала Джейн. – Я думала, він нас тут зустріне.

– На жаль, Джо зовсім нещодавно викликали, тож сьогодні він з вами не зустрінеться. Сказав, що приїде завтра до будинку. Просто наберіть його. – Кіббі набрав повітря. – То що, готові?

– Усе так погано?

– Скажімо так: сподіваюся, нічого подібного я більше не побачу.

Вони рушили до ліфта, Кіббі натиснув кнопку виклику.

– Минуло два тижні, гадаю, вона в поганому стані, – припустила Джейн.

– Насправді тіло майже не розклалося. У будинку ніхто не живе, ані електрики, ані опалення. Всередині, певно, трохи нижче нуля – все одно що м’ясо в морозилці.

– Як вона там опинилася?

– Не маємо жодного уявлення. Ознак вторгнення немає, тож вона мусила мати ключ. Або ж він був у вбивці.

Двері ліфта відчинилися, вони ввійшли. Кіббі стояв між двома жінками, наче буфер між Морою та Джейн, які не обмінялися навіть словом, відколи вийшли з автівки.

– Кому належить будинок? – запитала Ріццолі.

– Жінці, яка зараз живе поза межами штату. Вона успадкувала його від батьків і роками намагалася продати. Ми не змогли з нею зв’язатися. Навіть рієлторка не знає, де вона.

Вони вийшли з ліфта в підвалі. Кіббі повів їх коридором, відчинив двері до передпокою моргу.

– Нарешті ви, докторе Кіббі. – Молода білявка в лікарській формі відклала любовний роман у м’якій обкладинці, який саме читала, й підвелася привітатися з ними. – Я вже думала, ви до мене не спуститеся.

– Ліндсі, дякую, що зачекала. Про цих двох пані я тобі розповідав, вони з Бостона. Детектив Ріццолі та докторка Айлс.

– Ви приїхали аж сюди побачити нашу дівчинку? То я зараз вам її дістану.

Вона ввійшла до лабораторії, штовхнувши подвійні двері, клацнула вимикачем. Флуоресцентні лампи залили світлом порожній стіл.

– Докторе Кіббі, мені скоро треба йти. Повернете її до холодильника й замкнете, як закінчите тут? Просто зачиніть двері в коридор, як будете виходити.

– Спробуєш устигнути на кінець гри? – спитав Кіббі.

– Як не прийду, Ієн зі мною більше не розмовлятиме.

– А він уміє говорити?

Ліндсі закотила очі.

– Докторе Кіббі, та ну вас.

– Я тобі кажу, краще зателефонувала б моєму небожеві. Він у Корнеллі на підготовчих медичних курсах учиться. Як не поспішиш, якась краля з-під носа його забере.

Дівчина засміялася, відчинила холодильник.

– Авжеж, треба воно мені – за лікаря заміж.

– Оцим ти мені серце краєш.

– Маю на увазі, мені потрібен хлопець, який вечерятиме вдома. – Вона потягла каталку, витягла її з холодильника. – Покласти на стіл?

– Каталка годиться. Різати не будемо.

– Я перевірю, чи точно ту дістала.

Ліндсі глянула на бирку, тоді взялася за застібку. Без вагань, без гидливості розстібнула мішок, відкриваючи мертве обличчя.

– Так, вона, – сказала й випросталася, махнувши білявим волоссям. Її квітуче й рожеве юне обличчя різко контрастувало з позбавленим життя лицем та висохлими очима, що дивилися з отвору в мішку.

– Тут ми вже самі, Ліндсі, – мовив Кіббі.

Дівчина помахала на прощання.

– Не забудьте зачинити двері, – жваво сказала й вийшла, лишивши по собі недоречний шлейф парфумів.

Мора вдягнула латексні рукавички з коробки на столі. Тоді підійшла до каталки й розстібнула мішок до кінця. Поки пластик розходився, усі мовчали: те, що лежало на каталці, приголомшувало.

За температури 4 градуси за Цельсієм ріст бактерій зупиняється, розклад гальмується. Попри те що минуло принаймні два тижні, холод покинутого будинку зберіг м’які тканини тіла, тож не було потреби в ментоловій мазі, яка маскує нестерпні запахи. Різке світло лилося на значно жаскіші речі, ніж просте гниття. Горло було розкрите одним глибоким ударом, що перерізав трахею й доходив аж до хребта. Але увагу судмедекспертки привернув не смертельний удар леза; натомість вона витріщилася на оголений тулуб. На численні хрести, вирізані на грудях та животі. Священні символи, вирізані в пергаменті людської шкіри. У різьбленні запеклася кров, і цівки, що стікали від неглибоких порізів, висохли на боках лініями цегляно-червоного кольору.

Її погляд упав на праву руку трупа. Вона побачила кільце синців, що браслетом жорстокості позначало зап’ясток. Підвела очі й зустрілася поглядом з Ріццолі. Гнів, що висів поміж жінками, було на мить забуто, знищено видінням останніх хвилин Сари Пармлі.

– Це було зроблено, поки вона була ще жива, – сказала Мора.

– Стільки порізів… – Джейн зглитнула. – На це могли піти години.

Заговорив Кіббі:

– Коли ми знайшли її, на вцілілому зап’ястку та обох щиколотках були нейлонові мотузки. Вузли були прибиті до підлоги, щоб вона не могла поворухнутися.

– З Лорі-Енн Такер він такого не робив, – завважила Мора.

– Це бостонська жертва?

– Її розчленували, але не катували.

Докторка Айлс обійшла жертву, стала зліва й подивилася на куксу руки. Пошкоджена шкіра висохла, потемнішала до брунатного кольору, м’які тканини зібгалися, оголивши розрізану кістку.

– Можливо, він чогось хотів від цієї жінки, – припустила Джейн. – Можливо, мав причини її катувати.

– Як на допиті? – перепитав Кіббі.

– Чи як покарання, – сказала Мора, зосереджуючись на обличчі жертви.

Вона думала про слова, видряпані на її дверях. На стіні спальні Лорі-Енн. «На мені гріх».

«То це розплата?»

– Це не просто порізи, – мовила Джейн. – Це хрести. Релігійні символи.

– Він і на стінах їх намалював, – додав Кіббі.

Мора подивилася на нього.

– Щось іще на стінах було? Інші символи?

– Так. Чимало всілякої дивини. Я вам скажу, моторошно було навіть просто заходити в той будинок. Джо Джуревич вам покаже, як поїдете туди. – Він подивився на тіло. – Тут більше нема на що дивитися. Цього досить, щоб зрозуміти, що ми маємо справу з дуже хворим.

Мора застібнула мішок з тілом, закриваючи запалі очі, рогівки, затуманені смертю. Не вона виконуватиме аутопсію, але скальпель та зонд були їй не потрібні, щоб сказати, як загинула жертва: відповідь була вирізьблена на тілі жінки.

Вони закотили каталку з тілом у холодильник і познімали рукавички. Миючи руки, Кіббі мовив:

– Коли я десять років тому переїхав до округу Шенанго, мені ці місця здавалися раєм. Свіже повітря, прекрасні пагорби. Усі з тобою вітаються, пригощають пирогами, як приїдеш на виклик. – Він зітхнув, закрутив кран. – Від цього не втечеш, еге ж? Велике місто чи мале містечко, чоловіки однаково стріляють у дружин, дітлахи лупцюють одне одного й хапають що завгодно. Та я ніколи не думав, що побачу якесь таке божевілля.

Він висмикнув з тримача паперовий рушник, витер руки.

– Точно не в селищі на зразок П’юриті. Зрозумієте, про що я, як приїдете туди.

– Далеко звідси?

– Години півтори, може, дві. Залежно від того, чи готові ви ризикувати, ганяючи по сільських дорогах.

– Тоді нам краще вже рушати, – вирішила Джейн, – якщо хочемо знайти там мотель.

– Мотель? – засміявся Кіббі. – Я на вашому місці зупинився б у Норвічі. У П’юриті ви мало що знайдете.

– Воно аж настільки мале?

Чоловік кинув рушник у сміття.

– Аж настільки.