Текст книги "Клуб «Мефісто»"
Автор книги: Тесс Ґеррітсен
Жанр:
Триллеры
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)
17
Мора дивилась у віконце, як Йошима в свинцевому фартуху встановлює коліматор над черевною порожниною. На деяких людей уранці в понеділок на роботі чекає хіба що новий стос паперів чи повідомлень. На Мору ж нині чекала жінка на столі, тепер уже оголена. Судмедекспертка побачила, як Йошима вийшов з-за свинцевої перегородки, забрати плівку на проявлення. Він глянув на неї й кивнув.
Мора повернулася до лабораторії.
Тієї ночі, зіщулившись і тремтячи від холоду в саду Ентоні Сансоне, вона бачила це тіло лише у світлі ліхтариків. Сьогодні ж детектив Єва Кассовіц лежала виставлена напоказ, і яскраве світло підкреслювало кожну тінь. Кров було змито, відкрилися рожеві рани – рана на голові, колота рана на грудях. І очі без повік, із каламутними від повітря рогівками. Морі було нестерпно дивитися на них, на ці скалічені очі.
Рипіння дверей провістило прихід Джейн.
– Ще не почали? – спитала та.
– Ні. Хтось іще прийде?
– Сьогодні тільки я.
Джейн зав’язувала халат, та раптом завмерла, дивлячись на стіл. На обличчя мертвої колеги.
– Я мала б виступити на її боці, – тихо сказала вона. – Коли ті придурки у відділі взялися за свої дурні жарти, я мала б їх зупинити.
– Це вони мають відчувати провину, Джейн. Не ви.
– Але я була на її місці. Знаю це відчуття. – Ріццолі все дивилася на відкриті рогівки. – Ці очі не вийде причепурити до похорону.
– Труна має бути закрита.
– Око Гора, – м’яко мовила Джейн.
– Що?
– Той малюнок на дверях Сансоне. Старовинний символ, ще давньоєгипетський. Називається уджат, всевидюще око.
– Хто вам про це розповів?
– Один з гостей Сансоне. – Детектив подивилася на Мору. – Ці люди, Сансоне та його друзі, страшенно дивні. Що більше я про них дізнаюся, то моторошніше стає. Особливо від нього.
З’явився Йошима зі стосом свіжих проявлених плівок. Коли кріпив їх до негатоскопа, вони мелодійно дзеленчали.
Докторка Айлс узяла спеціальну лінійку, виміряла рану на голові, записала виміри.
– Знаєте, він мені тієї ночі телефонував, – сказала вона, не підводячи голови. – Перевіряв, чи доїхала я додому.
– Ви про Сансоне?
Судмедекспертка підвела очі.
– Вважаєте його підозрюваним?
– Ви подумайте ось про що. Коли знайшли тіло, знаєте, що Сансоне зробив? Перш ніж викликати поліцію? Дістав фотоапарат і зробив кілька знімків. Його дворецький наступного ранку розвіз їх по його друзях. І скажіть мені, що це не дивно.
– Але ви розглядаєте його як підозрюваного?
Після паузи Джейн визнала:
– Ні. А якби розглядала, були б проблеми.
– Що ви маєте на увазі?
– Попросила Гебріела дещо для мене розкопати. Він зробив кілька дзвінків, щоб більше дізнатися про нашого багатія, поставив кілька запитань, а тоді двері різко зачинилися. ФБР, Інтерпол – ніхто не хоче говорити про Сансоне. Вочевидь, він має високопоставлених друзів, готових його захищати.
Мора подумала про маєток на Бікон-Гілл. Дворецький, старожитності…
– Можливо, це пов’язано з його статками.
– Все успадковано. Він точно не заробив стільки грошей, викладаючи історію середніх віків у Бостонському коледжі.
– Про які статки йдеться?
– Той будинок на Бікон-Гілл – вважайте його за нетрі. Він також має будинки в Лондоні та Парижі плюс родинний маєток в Італії. Цей чоловік – жаданий холостяк, заможний, привабливий. Але на сторінках про світське життя його не знайти. Жодних благодійних балів, вечорів у смокінгу. Наче повний відлюдник.
– Мені він не здався схожим на шанувальника вечірок.
– Що ще можете про нього сказати?
– Ми не так довго й спілкувалися.
– Але ж спілкувалися, тієї ночі.
– На вулиці було страшенно холодно, він запросив мене на каву.
– Вам це не здалося дивним?
– Що?
– Те, що він запросив вас особисто?
– Я оцінила цей приємний жест. І, до речі, мене запросив дворецький.
– Конкретно вас? Він знав, хто ви?
Мора завагалася.
– Так.
– Що він від вас хотів, док?
Докторка Айлс перейшла до колотої рани на грудях, виміряла її, записала результати. Запитання ставали надто гострими, і їй не подобався підтекст – те, що вона дозволила Ентоні Сансоне собою скористатися.
– Я не розповідала йому нічого суттєвого про справу, Джейн. Якщо вам про це йдеться.
– Але ви про неї говорили?
– Ми багато про що говорили. І так, він хотів знати мою думку. Це не дивно, зважаючи на те що тіло знайшли в його дворі. Зрозуміло, що він допитливий. І, може, трохи ексцентричний.
Вона зустріла погляд Ріццолі, незатишно зондувальний, і перевела увагу знову на тіло, на рани, які бентежили її значно менше за запитання детектива.
– Ексцентричний? Це все, що ви можете сказати?
Мора згадала, як Сансоне вивчав її, як вогонь каміна відбивався в його очах, і на думку спали й інші слова. Розумний. Привабливий. Небезпечний.
– Вам не здається, що він трохи моторошний? – спитала Джейн. – Бо мені здається.
– Чому?
– Ви бачили його дім. Це як машина часу. А ви ж іще в інших кімнатах не були, з усіма цими портретами, що витріщаються зі стін. Наче заходиш до замку Дракули.
– Він професор історії.
– Колишній. Більше не викладає.
– Певно, це теж спадок, безцінний. Вочевидь, він цінує історію своєї родини.
– О так, родинний спадок. Тут йому пощастило. Четверте покоління з трастовим фондом.
– І все одно він мав успішну наукову кар’єру, слід віддати йому належне. Не став байдикуватим плейбоєм.
– Ось цікавий момент. Родинний трастовий фонд було засновано 1905 року, його прадідом. Знаєте, як його названо?
– І гадки не маю.
– Фонд «Мефісто».
Мора спантеличено глянула на Ріццолі.
– «Мефісто»? – повторила вона.
– Стає цікаво, про який родинний спадок ідеться, з такою назвою.
– Що означає це ім’я? – запитав Йошима.
– Я перевірила, – відповіла йому Джейн. – Це скорочення від «Мефістофель». Док мусить знати, про кого мова.
– Ім’я взяте з легенди про доктора Фауста, – пояснила Мора.
– Про кого? – знову запитав Йошима.
– Доктор Фауст був чаклуном. За допомогою потаємних символів він викликав диявола. З’явився злий дух на ім’я Мефістофель і запропонував йому угоду.
– І яку ж?
– В обмін на усі наявні знання з магії доктор Фауст продав душу дияволу.
– Тож Мефістофель…
– Слуга Сатани.
З інтеркому раптом пролунав голос.
– Докторко Айлс, – заговорила Луїз, Морина секретарка. – На першій лінії зовнішній дзвінок. Це містер Сансоне. Відповісте чи записати повідомлення для вас?
«Ото згадали чорта».
Мора зустрілася поглядом з Джейн, та швидко кивнула.
– Я відповім, – сказала судмедекспертка. Зняла рукавички, підійшла до телефона на стіні, зняла слухавку. – Містере Сансоне?
– Сподіваюся, я вас не відволікаю, – мовив він.
Вона глянула на тіло на столі й подумала: «Єва Кассовіц не заперечуватиме. Мерці найтерплячіші».
– Маю хвилинку.
– У суботу я влаштовую невеличку вечерю, хочу і вас запросити.
Мора завагалася, гостро свідома того, що Ріццолі за нею спостерігає.
– Мушу подумати, – відповіла.
– Певен, вам хочеться знати, в чому річ.
– Саме так.
– Обіцяю не діймати вас запитаннями про розслідування.
– Однаково я не можу про це говорити. Ви це знаєте.
– Зрозуміло. Я все одно не тому вас запрошую.
– Чому ж?
Надто пряме, не елегантне запитання, але вона мусила його поставити.
– Ми маємо спільні інтереси. Спільні турботи.
– Не зовсім розумію, про що ви.
– Приходьте в суботу, на сьому годину. Тоді все і обговоримо.
– Я перевірю свій графік і повідомлю.
Вона повісила слухавку.
– Чого він хотів? – спитала Джейн.
– Запросив мене на вечерю.
– Він чогось від вас хоче.
– Стверджує, що нічого.
Мора підійшла до шафки, взяла нові рукавички. Хоча руки й не тремтіли, поки вона їх надягала, відчувалося, що обличчя палає і в кінчиках пальців пульсує кров.
– І ви в це вірите?
– Звісно ні. Саме тому й не піду.
Джейн тихо сказала:
– Може, й варто.
Мора розвернулася до неї.
– Ви серйозно?
– Я хотіла б дізнатися більше про цей фонд «Мефісто». Хто вони, чим займаються на своїх потайних зустрічах. Іншого способу отримати інформацію може й не бути.
– То ви хочете, щоб я зробила це для вас?
– Я лишень кажу, що піти – не обов’язково погана ідея. Якщо будете обережна.
Докторка Айлс підійшла до столу. Дивлячись на Єву Кассовіц, подумала: «Ця жінка служила в поліції, була озброєна. І однаково їй забракло обачності». Вона взяла ніж і зробила перший розріз.
Лезо накреслило на тулубі Y, розрізи йшли від обох плечей і сходилися під грудиною, нижче, ніж зазвичай, щоб зберегти рану. Ще до того, як розрізати ребра, відкрити грудну клітку, Мора знала, що знайде всередині. Вона бачила це на рентгенівських знімках, які зараз висіли на негатоскопі: сферичні обриси серця, значно більші, ніж мали б бути в здорової молодої жінки. Піднявши щит грудинної кістки та ребер, вона зазирнула всередину й підвела руку під набряклу сумку, у якій було серце.
Вона була подібна до повного мішка крові.
– Перикардіальна тампонада, – мовила Мора й глянула на Джейн. – Стався крововилив у серцеву сумку. Оскільки простір там обмежений, сумка так натягнулася, що серце не могло більше качати кров. Або ж сам удар ножем спричинив смертельну аритмію. Хай там що, це швидке й ефективне вбивство. Але він мав знати, куди цілить.
– Убивця знав, що робить.
– Або ж йому пощастило. – Докторка Айлс показала на рану. – Як бачите, лезо ввійшло під мечеподібний відросток. Вище нього серце непогано захищене грудною кліткою й ребрами. Але тут, де розташована рана, якщо вдарити під потрібним кутом…
– Влучиш у серце?
– Це нескладно. Ще інтерном, стажуючись у невідкладній допомозі, я це робила. Голкою, звісно.
– Сподіваюся, на мертвій людині.
– Ні, вона була жива. Але серцебиття не було чути, тиск падав, і рентген так само показував кулеподібне серце. Я мусила щось зробити.
– І ви її штрикнули?
– Голкою для серцевих пункцій. Викачала із серцевої сумки рівно стільки крові, щоб вона живою доїхала до хірургії.
– Це як у шпигунському романі «Вушко голки», – промовив Йошима. – Вбивця б’є жертв просто в серце, і вони помирають так швидко, що крові майже немає. Доволі чиста робота.
– Дякую за корисну підказку, – відповіла Джейн.
– Насправді Йошима має рацію, – завважила Мора. – Наш убивця обрав швидкий спосіб убити Єву Кассовіц. Але з Лорі-Енн Такер не кваплячись відрізав кисть, руку, голову, а тоді намалював ті символи. З цією жертвою він часу не марнував. Це наводить на думку, що Єву було вбито з суто практичних причин. Можливо, вона заскочила його зненацька й він просто мусив позбутись її на місці. Тож і зробив це якомога швидше: удар у голову, а тоді швидкий укол у серце.
– Але не пошкодував часу для малювання символів на дверях.
– Звідки ми знаємо, що він не намалював їх спочатку? Для комплекту зі згортком, який саме доставив до дверей?
– Ви про кисть.
Мора кивнула.
– Про його приношення.
Її скальпель повернувся до роботи, різав, розтинав. З’явилися легені, які вона опустила в сталеву миску – там вони перетворилися на губчасту масу. Погляд на рожеву поверхню та кілька зрізів з кожної частини розповіли їй, що це здорові легені людини, яка не курила, призначені добре послужити власниці аж до старості. Мора перейшла до черевної порожнини, занурилася в неї, дістаючи шлунок, підшлункову залозу, печінку. Живіт Єви Кассовіц був плаский, такому можна було тільки позаздрити – безсумнівно, наслідок довгих годин присідань та качання пресу. Як просто всі ці зусилля були знецінені скальпелем, зведені до надрізаних м’язів та провислої шкіри. Таз поволі наповнювався органами: блищав, мов клубок вугрів, тонкий кишківник, кривавою горою вивищувалися печінка та селезінка. Усе здорове, дуже здорове. Мора перейшла до заочеревинного простору, дістала оксамитові нирки, від кожної відрізала по маленькому шматочку, опустила в банку для зразків. Вони потонули у формаліні, лишаючи за собою кривавий слід.
Випроставшись, судмедекспертка глянула на Йошиму.
– Можете показати знімки черепа? Подивимося, що в нас там.
Її помічник зняв рентгени торса й почав вішати новий набір, який вона ще не оглядала. Тепер з негатоскопа сяяли знімки голови. Мора зосередилася на кісткових пластинках одразу під раною на шкірі, шукаючи в обрисах черепа красномовної тріщини чи заглибини, яких не вдалося намацати, але нічого не побачила. Навіть без тріщини удару мусило вистачити на оглушення жертви, щоб знерухомити її на час, потрібний для того, щоб розстібнути їй пальто й підняти светра.
Встромити лезо їй у серце.
Спочатку Мора зосередилася на черепі. Тоді перейшла до бічного знімка й перевела увагу на шию, зупинившись поглядом на під’язиковій кістці. За нею на знімку була конусувата темна пляма, не схожа ні на що, бачене раніше. Насупившись, Мора підійшла ближче до негатоскопа і вдивилася в аномалію. Фронтально її було майже не видно за щільними шийними хребцями. А на бічному знімку пляма проглядалася ясно, і частиною структури скелета вона не була.
– Що це в біса таке? – пробуркотіла докторка Айлс.
Ріццолі підійшла до неї.
– На що дивитеся?
– Ось ця штука. Це не кістка, не нормальна частина шиї.
– Може, щось у неї в горлі?
Мора розвернулася до столу й сказала Йошимі:
– Можете принести ларингоскоп?
Ставши біля голови жертви, вона підняла її підборіддя. Вперше Мора використала ларингоскоп на четвертому курсі, коли намагалася вставити ендотрахеальну трубку в горло чоловіка, який перестав дихати. Навколо було божевілля, у пацієнта зупинилося серце. Резидент-куратор дозволив Морі лише одну спробу. «Маєш десять секунд, – сказав він, – якщо не вийде, я зроблю». Вона вставила ларингоскоп, вдивилась у горло, шукаючи голосові зв’язки, але бачила лише язик та слизову оболонку. Минали секунди, медсестра ритмічно натискала на груди пацієнта, реанімаційна бригада дивилася на Мору, а вона боролася з інструментом, знаючи, що з кожною секундою без кисню помиратиме дедалі більше мозкових клітин пацієнта. Нарешті резидент забрав у неї інструмент і відштовхнув, щоб зробити все самому. Це була принизлива демонстрація її некомпетентності.
Мертві такого втручання не потребують. Коли вона тепер опускала ларингоскоп у горло, не верещав серцевий монітор, на неї не дивилася команда, жодне життя не висіло на волосині. Єва Кассовіц була терпляча, поки Мора відсувала її язик, щоб не заважав. Тоді докторка нахилилася, зазирнула в горло. Шия була довга й тонка, і Мора з першого разу помітила голосові зв’язки – блідо-рожеві смужки обабіч дихальних шляхів. Між ними застрягнув, виблискуючи, предмет.
– Щипці, – сказала Мора, простягаючи руку. Йошима поклав інструмент їй на долоню.
– Бачите його? – запитала Джейн.
– Так.
Судмедекспертка підчепила предмет, обережно витягла з горла. Опустила його на тацю для зразків, він дзенькнув проти неіржавної сталі.
– Це те, що я думаю? – мовила детектив.
Мора перевернула предмет, що виблискував перламутром під яскравим світлом.
Мушля.
18
Пообіднє світло перейшло в сірі сутінки, коли Джейн під’їхала до кампусу Гарвардського університету й припаркувалася за Конант-Голлом. Стоянка була майже порожня. Вийшовши під різкий вітер, Ріццолі подивилася на старі цегляні будівлі, порожні з вигляду, на тонкі пасма снігу, що кружляли примороженим тротуаром, й усвідомила, що, коли закінчить своє завдання, вже стемніє.
Єва Кассовіц так само була копом. Утім, вона не очікувала, що смерть чигатиме в темряві.
Джейн застібнула комір пальта й рушила до приміщень університетського музею. За кілька днів, коли студенти повернуться із зимових канікул, кампус знову оживе. Але цього холодного дня Джейн була тут сама, крокувала, примружившись від кусючого вітру. Вона дійшла до бічного входу в музей і зрозуміла, що там зачинено. І не дивно: була неділя. Обійшла до парадних дверей розчищеною стежкою між кучугур брудного снігу. На вході з Оксфорд-стріт зупинилася, подивилася на масивну цегляну будівлю. Над дверима був напис: «Музей компаративної зоології».
Піднявшись гранітними сходами, детектив потрапила до приміщення та до іншої епохи. Під ногами рипіла дерев’яна підлога. Відчувався запах пилу багатьох десятиліть та жар старих радіаторів, попід стінами ряд за рядом стояли дерев’яні шафи-вітрини.
Але людей не було. Передпокій був порожній.
Джейн заглибилася в музей, проминаючи засклені вітрини зі зразками, й зупинилася подивитися на колекцію комах на булавках: велетенських чорних жуків з клішнями, здатними прокусити ніжну шкіру, й крилатих тарганів з блискучими щитками. Здригнувшись, вона пішла далі, повз подібних до коштовностей яскравих метеликів, повз шафу з пташиними яйцями, яким ніколи не вилупитися, і зябликами, які вже ніколи не заспівають.
Рипіння підлоги підказало, що вона тут не сама.
Ріццолі розвернулася, вдивилась у вузький прохід між двома високими шафами. Блякле зимове світло з вікна світило в спину зігнутому чоловікові, який човгав до неї, мов безликий силует. Тільки коли він наблизився, нарешті покинувши свій запилений сховок, вона нарешті побачила зморшкувате обличчя, окуляри в дротяній оправі. Спотворені товстими лінзами блакитні очі дивилися пильно.
– То ви та жінка з поліції, чи не так? – запитав він.
– Доктор фон Шиллер? Я детектив Ріццолі.
– Так і знав, що це ви. Так пізно сюди ніхто не заходить. Двері зазвичай о цій порі вже замкнені, тож вважайте, що у вас тут особиста екскурсія.
Він підморгнув їй, наче це особливе ставлення мало лишитися таємницею між ними. Рідкісна нагода без черг помилуватися мертвими жуками й опудалами птахів.
– То що, ви її принесли? – запитав науковець.
– Вона тут.
Джейн дістала з кишені прозорий пакет на застібці, й очі старого засяяли від одного погляду на його вміст.
– То ходімо! Піднімімося до мого кабінету, там я зможу все добре роздивитися, зі збільшенням. Очі в мене вже не ті. Ненавиджу ті флуоресцентні лампи, але для таких штук вони мені потрібні.
Ріццолі пішла слідом за ним до сходів, підлаштовуючись під болісно повільний крок. «Він іще може викладати? Здається, що він уже застарий навіть для того, щоби просто піднятися сходами». Але саме фон Шиллера їй рекомендували, коли вона зателефонувала на кафедру компаративної зоології, і блиск в його очах від того, що саме вона принесла, був безпомилковим сяйвом захвату. Він не міг дочекатися, коли ж можна буде загарбати мушлю.
– Ви багато знаєте про мушлі, детективе? – спитав фон Шиллер, повільно піднімаючись і чіпляючись вузлуватою рукою за різьблені перила.
– Тільки те, що можна дізнатися, поїдаючи молюсків.
– Тобто ви їх ніколи не збирали? – Він озирнувся на неї. – Знаєте, Роберт Луїс Стівенсон якось сказав: «Можливо, мати смак до колекціонування мушель – ліпша доля, ніж народитися мільйонером».
– Невже?
«Я краще була б мільйонеркою».
– У мене ця пристрасть з дитинства. Батьки щороку возили нас на Амальфітанське узбережжя. У моїй кімнаті було стільки коробок з мушлями, що й розвернутися ніде було. Знаєте, вони досі всі в мене. Зокрема прекрасний зразок Epitonium celesti. Вельми рідкісний. Я купив його, коли мені було дванадцять, і заплатив чимало. Але я завжди думав, що витрачати гроші на мушлі – все одно що інвестувати в найвитонченіше мистецтво матінки-природи.
– Ви подивилися знімки, які я надіслала вам електронною поштою?
– О, так. Переслав їх Стефано Руфіні, моєму старому товаришеві. Він консультант у компанії «Медшеллз», яка збирає зразки з усього світу й продає заможним колекціонерам. Ми з ним згодні щодо ймовірного походження вашої мушлі.
– То що це за мушля?
Фон Шиллер глянув на неї з усмішкою.
– Гадаєте, я дам вам остаточну відповідь, не оглянувши її?
– Здається, ви вже знаєте.
– Звузив кількість варіантів – це все, що я наразі можу сказати.
Підйом поновився.
– Вона з класу гастроподів, – сказав зоолог і зробив крок. – Підклас ценогастроподів. – Ще один крок, ще одна деталь. – Надродина букінацея.
– Перепрошую, що все це означає?
– Що ваша мушля передусім гастропод, що перекладається як «черевоногий». Той же клас, до якого належать равлики чи блюдечка. Одностулкові, з м’язистою ногою.
– Це так мушля називається?
– Ні, це філогенетичний клас. У світі налічується принаймні п’ятдесят тисяч різновидів гастроподів, і не всі вони мешкають в океані. Наприклад, звичайний наземний слимак теж гастропод, хоч і не має мушлі.
Вони нарешті піднялися сходами, і тепер фон Шиллер вів Ріццолі ще одним коридором, повним вітрин з мовчазним звіринцем, мешканці якого несхвально дивилися на неї скляними очима.
Відчуття чужих поглядів було таким гострим, що Джейн зупинилася й озирнулася в порожню галерею, де зберігалися, вітрина за вітриною, експонати.
«Тут немає нікого, крім нас, убитих тварин».
Вона розвернулася до фон Шиллера.
Він зник.
На мить Джейн опинилася сама в коридорі, де було чути лише гупання її власного серця, і на неї вороже дивилися численні істоти, полонені за склом.
– Докторе фон Шиллере? – гукнула вона, і голос покотився відлунням по залах.
Його голова вигулькнула з-за вітрини.
– То що, ви йдете? Мій кабінет ось тут.
Це місце важко було назвати кабінетом. Двері з табличкою «ДОКТОР ГЕНРІ ФОН ШИЛЛЕР, ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРОФЕСОР» вели до кутка без вікна, заледве більшого за комору для віників. Всередині вмістився стіл з двома стільцями й ще дрібниці. Фон Шиллер клацнув вимикачем, примружився від різкого флуоресцентного світла.
– То подивимося, – мовив він і завзято схопив пакет, який Джейн йому простягнула. – Кажете, вона була на місці злочину?
Ріццолі завагалася, тоді відповіла ствердно. Не наголошуючи на тому, що мушлю запхали в горло мертвій жінці.
– Чому ви думаєте, що це щось важливе?
– Сподіваюся, це ви мені скажете.
– Можна дістати?
– Якщо потрібно.
Він розкрив пакет, покрученими артритом пальцями дістав мушлю.
– О так, – промуркотів, втискаючись за стіл, на рипливий стілець. Увімкнув настільну лампу, дістав збільшувальне скло й лінійку. – Я так і думав. Дивіться, довжина двадцять один міліметр. Не дуже гарний зразок, борозни не дуже красиві, і кілька сколів, бачите? Можливо, стара мушля, яка валялась у коробці в якогось колекціонера.
Він підвів на неї блакитні очі, водянисті за склом окулярів.
– Pisania maculosa.
– Це так вона називається?
– Так.
– Ви переконані?
Фон Шиллер з гуркотом поклав лупу й підвівся.
– Не вірите мені? – відрубав. – То ходімо.
– Я не кажу, що не вірю…
– Саме це ви й кажете.
Старий почовгав геть із кабінету зі швидкістю, якої Ріццолі від нього не сподівалася. Роздратований, він поспішав захистити себе й човгав через зали, ведучи Джейн у похмурий лабіринт вітрин з експонатами, повз численні мертві очі, до ряду шаф у найдальшому кутку будівлі. Тут, вочевидь, була не найпопулярніша секція музею. Друковані таблички пожовтіли від старості, скло вітрин тьмяніло від пороху. Фон Шиллер прослизнув у вузький коридор між вітринами, витягнув шухляду, дістав коробку.
– Ось, – сказав він, відчиняючи її, дістав жменю мушель і по одній виклав на скло. – Pisania maculosa. Ось іще одна, і ще. А це – ваша.
Він подивився на неї з обуренням ображеного науковця.
– То що?
Джейн подивилася на мушлі – вони всі мали однакові граційні вигини, однакові спіралеваті борозни.
– Вони справді схожі.
– Авжеж схожі! Це один вид! Я знаю, про що говорю, детективе. Це моя галузь.
«І до чого ж корисна галузь», – подумала Джейн, дістаючи записник.
– Ще раз, яка повна назва?
– Дайте сюди.
Фон Шиллер вихопив записник у неї з рук, і Ріццолі залишилося тільки дивитися, як він, сварячись собі під ніс, записує назву. Не дуже приємний старигань. Не дивно, що його ховають у коморі.
Він повернув їй записник.
– Ось. Записано правильно.
– То що це означає?
– Це назва.
– Ні, я маю на увазі – про що говорить ця конкретна мушля?
– А вона мусить про щось говорити? Ви – Homo sapiens sapiens, вона – Pisania maculosa. Так уже склалося.
– Вона рідкісна?
– Аж ніяк. Їх легко купити в Інтернеті, продавців чимало.
Тобто мушля ніяк не допоможе вистежити вбивцю. Ріццолі зітхнула й сховала записник.
– Вони поширені в Середземномор’ї, – додав старий.
Джейн підвела очі.
– В Середземномор’ї?
– І ще на Азорських островах.
– Перепрошую, я не дуже знаю, де ті Азорські острови.
Він глянув на неї кисло, з недовірою. Тоді махнув, запрошуючи підійти до однієї з шаф, де були виставлені десятки мушель разом з вицвілою мапою Середземномор’я.
– Ось, – тицьнув пальцем. – Ось ці острови, західніше Іспанії. Pisania maculosa водиться в цій області, від Азорських островів до Середземноморського басейну.
– І ніде більше? В Америці немає?
– Я щойно вказав ареал поширення. Ті мушлі, які я вам показував, усі зібрані в Італії.
Джейн трохи помовчала, не зводячи очей із шафи. Не могла пригадати, коли востаннє дивилася на мапу Середземномор’я. Зрештою, її світом був Бостон, навіть перетнути межі штату – все одно що поїхати за кордон. То чому мушля? Чому саме ця мушля?
Тоді вона перевела погляд на східний край басейну. Острів Кіпр.
Червона вохра. Мушлі. Що вбивця намагається нам сказати?
– О, – мовив фон Шиллер. – Я не знав, що тут іще хтось є.
Джейн не чула кроків, підлога не рипіла. Вона розвернулася й побачила, що за нею височіє юнак. Судячи із зім’ятої сорочки та синіх джинсів, студент магістратури. Він мав вигляд природженого науковця – окуляри в товстій чорній оправі, бліде обличчя – і був такий тихий, що Джейн засумнівалася, чи вміє він говорити.
І він заговорив, затинаючись так, що це було боляче чути.
– П-п-професоре фон Шиллере. Ч-ч-час зач-ч-чинятися.
– Ми саме закінчували, Малкольме. Хотів показати детективу Ріццолі зразки Pisania. – Фон Шиллер повернув мушлі в коробку. – Я замкну.
– А-а-але це м-моя…
– Знаю, знаю. Мені вже не довіряють навіть одного дурного ключа, все через мій вік. Слухай, мені однаково треба перебрати папери в себе. Може, проведеш детектива? Обіцяю, я все замкну, як буду йти.
Юнак завагався, наче підбираючи слова для протесту, а тоді зітхнув і кивнув.
Джейн знову поклала пакет з мушлею до кишені.
– Дякую за допомогу, докторе фон Шиллере, – сказала вона. Та старигань уже човгав геть, несучи коробку мушель до шухляди.
Юнак мовчки повів жінку похмурими виставковими залами, повз полонених за склом тварин, і дерев’яна підлога майже не рипіла під його кросівками. «Не в такому місці має проводити недільний вечір хлопчина, – подумала вона. – Що за товариство з викопних решток та проколотих метеликів».
Вийшовши надвір у ранній вечір, Джейн рушила до стоянки, хрумтячи підошвами по снігу з піском. На півдорозі сповільнилася й зупинилася. Роззирнулася, оглядаючи темні будівлі, острівці світла під ліхтарями. Ніщо не ворушилося, нікого не було.
Чи в ніч своєї смерті Єва Кассовіц бачила наближення вбивці?
Ріццолі пішла швидше, стискаючи ключі в руці, до свого автомобіля, який лишився на стоянці сам. Тільки прослизнувши всередину й замкнувши двері, змогла розслабитися. «Ця справа мене до сказу доведе, – подумала вона. – Навіть через стоянку пройти не можу без відчуття того, що в мене за спиною диявол.
І він наближається».








