Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

– А цей Корсак, – пирхнув Френк. – Він же молодший за неї!

– На кілька років.

– То ти на її боці?

– Я не стаю на чийсь бік. Мені здається, вам потрібна перерва. Тримайтеся одне від одного подалі. Просто йди звідси, добре?

– Я не хочу звідси йти, поки ми з нею не розберемося.

– Ти справді не маєш права щось їй указувати. І знаєш це.

– Вона моя дружина.

– А що про це скаже твоя дівчина, га?

– Не називай її так.

– А як мені її називати? Блондою?

– Ти не розумієш.

– Я розумію, що мама нарешті розважається. У неї цього небагато було.

Френк махнув у бік музики.

– І ти називаєш це просто розвагою? Оту оргію?

– А як ти назвеш те, чим сам займаєшся?

Батько важко зітхнув і опустився на стілець. Поклав голову на руки.

– Повна лажа. Величезна, йобана помилка.

Джейн витріщилася на нього, більше шокована вибором слів, аніж визнанням шкоди.

– Я не знаю, що робити, – сказав він.

– А що ти хочеш робити, тату?

Він підвів голову, подивився на неї змучено.

– Не можу вирішити.

– Так. Мама буде просто в захваті, як таке почує.

– Я більше її не знаю! Вона наче прибулиця з цицьками вперед. Усі ті мужики, певно, їй під сукню заглядають. – Він різко підвівся. – Годі. Я їй зараз покажу.

– Ні, не покажеш. Ти підеш звідси, негайно.

– Ні, поки вона лишається тут.

– Ти тільки гірше робиш. – Джейн узяла його за руку й вивела з кухні. – Тату, просто йди.

Коли вони перетинали вітальню, Френк подивився на Анджелу, яка стояла з келихом у руках, і диско-куля обсипала її сукню кольоровими блискітками світла.

– Щоб до одинадцятої була вдома! – загорлав він до дружини, а тоді вийшов з квартири, грюкнувши дверима.

– Ха, – кинула Анджела. – Не дочекаєшся.

* * *

Джейн сиділа за кухонним столом, на якому були розкладені папери, і дивилася на настінний годинник, на якому хвилинна стрілка пройшла позначку за чверть одинадцята.

– Ти не можеш просто притягнути її додому, – завважив Гебріел. – Вона доросла. Якщо хоче провести там цілу ніч, то має на це право.

– Навіть. Не. Говори про таке.

Вона стиснула скроні, намагаючись вичавити з голови думку про те, що мати може переночувати в Корсака. Але Гебріел відчинив цю браму і образів неможливо було позбутися.

– Краще мені повернутися туди, поки нічого не сталося. Поки…

– Що? Поки вона не розважилась як слід?

Він устав у неї за спиною, поклав руки їй на плечі, розминаючи зсудомлені м’язи.

– Ну ж бо, кохана, легше. Невже ти встановиш для матері комендантську годину?

– Я про це вже думаю.

Раптом у дитячій заверещала Реджина.

– Щось мої жінки сьогодні незадоволені, – зітхнув Гебріел і вийшов з кухні.

Джейн знову зиркнула на годинник. Одинадцята. Корсак обіцяв посадити Анджелу в таксі. Може, вже й посадив. «А може, варто зателефонувати й дізнатися, чи вона вже поїхала».

Натомість вона змусила себе повернутися до паперів. То було її досьє на невловимого Домініка Сола – кілька неясних указівок на юнака, який дванадцять років тому неначе розчинився в тумані. Детектив знову вдивилася в його шкільне фото, в обличчя майже янгольської вроди. Золоте волосся, пильні сині очі, орлиний ніс. «Палий янгол».

Ріццолі потяглася до рукописного листа від матері хлопця, Маргарет, яка забрала сина з академії.

 Домінік не повернеться на осінній семестр. Я забираю його з собою до Каїра…

І там вони просто зникли. Інтерпол не знайшов слідів їхнього прибуття, жоден документ не вказував на те, що Маргарет чи Домінік Сол узагалі повернулися до Єгипту.

Вона потерла очі, раптом відчувши себе надто втомленою, щоб зосередитися на документах, і почала збирати папери назад у теку. Та, потягнувшись по записник, раптом завмерла, дивлячись на розгорнуту сторінку. Там була цитата з Одкровення, написана рукою Лілі Сол: «Десять рогів, що ти бачив, і звір – ці зненавидять блудницю і спустошення вчинять їй і роздягнуть, і плоть її з’їдять і її спалять огнем».

Утім, не самі слова змусили серце Джейн битися сильніше, а почерк, яким їх було написано.

Вона погортала аркуші й знову дістала лист Маргарет Сол, яким та забрала сина з Патнемської академії. Поклала аркуш поряд із записником, переводячи погляд з одного на інший, з біблійної цитати на лист Маргарет Сол.

Тоді скочила на ноги й гукнула:

– Гебріеле? Мені треба йти.

Її чоловік вийшов з кімнати з Реджиною на руках.

– Ти ж розумієш, що їй це не сподобається. Чому б не дати їй погуляти ще годинку?

– Я не по маму.

Джейн вийшла до вітальні. Гебріел спохмурнів, дивлячись, як вона відмикає шухляду, дістає й застібає на собі кобуру.

– Ідеться про Лілі Сол.

– Що саме?

– Вона збрехала. Їй точно відомо, де ховається її кузен.

34

– Я розповіла вам усе, що знала, – сказала Лілі.

Ріццолі стояла в їдальні Сансоне, де зі столу ще не прибрали десертні тарілки. Джеремі тихо поставив перед нею чашку кави, але детектив до неї не торкнулася. І не дивилася на інших гостей, які сиділи за столом. Вона не зводила очей з Лілі.

– Може, вийдемо до іншої кімнати, Лілі, поговоримо наодинці?

– Мені немає чого вам сказати.

– А я думаю, ви багато чого можете розповісти.

Втрутилась Едвіна Фелвей:

– То ставте запитання тут, детективе. Нам усім цікаво буде послухати.

Джейн глянула через стіл на Сансоне та його гостей. Так званий клуб «Мефісто». Хоча Мора й казала, що не входить до нього, сиділа вона в їхньому колі. Ці люди, може, й думали, що розуміються на злі, але були неспроможні його впізнати, навіть якщо воно сиділо за тим же столом. Погляд Ріццолі знову звернувся до Лілі Сол, яка вперто не рушила з місця. «Гаразд, – подумала вона. – Ти хочеш грати так? То так ми й гратимемо, на публіку».

Вона розгорнула принесену теку, дістала аркуш і припечатала його до столу долонею так, що келихи й тарілки мелодійно задзвеніли. Лілі подивилася на аркуш із рукописом.

– Домінікова мати цього не писала, – мовила Джейн.

– Що це? – спитала Едвіна.

– Це лист, яким п’ятнадцятирічного Домініка забрали з Патнемської академії в Коннектикуті. Начебто написаний його матір’ю, Маргарет Сол.

– Начебто?

– Маргарет Сол цього листа не писала. – Джейн подивилася на Лілі. – Це були ви.

Та реготнула.

– Невже я можу зійти за його матір?

Детектив поклала на стіл записник, розгорнутий на сторінці з цитатою з Одкровення.

– Ви сьогодні написали це для мене, Лілі. Ми знаємо, що це ваш почерк. – Вона тицьнула в лист. – Отже, і це – так само.

Тиша. Вуста Лілі зійшлися в тонку лінію.

– Того літа, коли вам було шістнадцять, ваш кузен Домінік хотів зникнути, – заговорила Джейн. – Можливо, після скоєного в П’юриті йому потрібно було зникнути.

Вона глянула на Лілі, небезпечно примружившись.

– І ви йому допомогли. Розповіли всім зручну історію: до міста раптом приїхала його мати й забрала його. Потім вони виїхали з країни. Але то була брехня, чи не так? Маргарет Сол ніколи не приїздила по сина. Вона не приїздила взагалі. Чи не так?

– Я не мушу відповідати, – сказала Лілі. – Я знаю свої права.

– Де він? Де Домінік?

– Коли знайдете його, розкажете мені.

Лілі відсунула свій стілець і підвелася.

– Що відбулося між вами того літа?

– Я йду спати.

Вона розвернулася й рушила до дверей їдальні.

– Він зробив усю брудну роботу за вас? Тому ви його захищаєте?

Лілі зупинилася. Повільно розвернулася, і очі її сяяли небезпечним вогнем.

– Коли померли ваші батьки, вам дістався непоганий спадок, – зауважила Ріццолі.

– Я успадкувала будинок, який ніхто ніколи не купить. І банківський рахунок, яким заплатила за свою освіту, і ще дещо, але небагато.

– Ви мали добрі стосунки з батьками, Лілі? Чи сварилися?

– Якщо ви думаєте, що я…

– У всіх підлітків таке буває. Але можливо, ваші сварки зайшли дещо далі. Можливо, ви не могли дочекатися, щоб виїхати з цього мертвого містечка й почати жити по-справжньому. Тоді приїздить на літо ваш двоюрідний брат і підкидає вам ідеї, як можна реалізувати цю втечу трохи простіше й швидше.

– Ви й гадки не маєте про те, що сталося!

– То розкажіть мені. Розкажіть, чому ви знайшли тіло Тедді в озері, чому саме ви знайшли свою матір під сходами.

– Я ніколи їх не скривдила б. Якби я знала…

– Ви були коханцями? Ви з Домініком?

Обличчя Лілі пополотніло від люті. Протягом однієї гострої мов лезо миті Джейн думала, що жінка зараз кинеться на неї.

Але тишу порушив гучний дзвін. Усі перевели погляд на Сансоне.

– Це сигналізація проти вторгнення, – мовив він і підвівся. Підійшов до контрольної панелі на стіні. – Спрацювала на вікні в сад.

– До будинку хтось уліз? – спитала Ріццолі.

– Це він, – тихо мовила Лілі.

До їдальні ввійшов Джеремі.

– Містере Сансоне, я перевірив. Вікно зачинене.

– Тоді це може бути проста несправність. – Сансоне подивився на присутніх. – Гадаю, вам усім краще лишатися тут, поки я перевірю систему.

– Ні, – відповіла Лілі. Її погляд метався від дверей до дверей, наче вона очікувала, що до кімнати от-от увірветься нападник. – Я тут не залишуся. Не в цьому домі.

– Ви в безпеці. Ми захистимо вас.

– А хто захистить вас? – Вона подивилася на Мору, Едвіну та Олівера. – Усіх вас? Ви навіть не знаєте, з чим маєте справу!

– Слухайте, заспокойтесь усі, добре? – мовила Джейн. – Я піду на вулицю, перевірю.

– Я з вами, – сказав Сансоне.

Детектив завагалася, майже готова відмовитися. А тоді подумала про Єву Кассовіц, яку, скривавлену, тягнули по крижаній доріжці, і зброя досі висіла в неї на поясі.

– Гаразд, ходімо, – відповіла вона.

Вони вдягнули пальта й вийшли надвір. Плями світла під ліхтарями блищали від льоду. То був крижаний світ, усі поверхні здавалися наглянсованими й блищали, мов скло. Навіть якби хтось удерся сюди, вони не побачили б слідів. Промінь «Меґлайта» Джейн ковзав по бруківці, неначе вкритій діамантами. Вони з Сансоне обійшли дім до залізної хвіртки й увійшли у вузький бічний дворик. Тут убивця напав на Єву Кассовіц. Цією доріжкою він тягнув її тіло, і кров з рани на голові розмазувалася по граніту, замерзаючи червоними смугами.

Джейн уже дістала зброю з кобури – пістолет матеріалізувався в неї в руці, наче продовження її тіла. Вона просувалася до заднього двору, розрізаючи тіні світлом, ковзаючи на кризі. Промінь уперся в покручені холодом лози плюща. Вона знала, що Сансоне йде за нею, але чоловік крокував так тихо, що Ріццолі мусила озирнутися через плече, щоб підтвердити для себе, що він справді там, прикриває її спину.

Вона обережно пройшла до рогу будинку й мазнула променем ліхтаря по закритому садку, по подвір’ю, де лише кілька тижнів тому лежала, ціпеніючи, Єва і її кров замерзала на холодному камінні. Жодного руху, жодного згущення тіні, жодного демона в чорній накидці.

– Ось це вікно? – запитала детектив. Спрямувала промінь і побачила, як світло відбивається від скла. – Система каже, що вторгнення було тут?

– Так.

Вона перетнула подвір’я, щоб придивитися ближче.

– Сітки немає?

– Джеремі знімає їх на зиму.

– І воно завжди замкнуте зсередини?

– Завжди. Безпека для мене надзвичайно важлива.

Джейн провела променем по підвіконню й побачила красномовну подряпину на дереві. «Свіжа».

– Маємо проблему, – тихо промовила вона. – Хтось намагався його відчинити.

Сансоне подивився на підвіконня.

– Від цього сигналізація не спрацювала б. Вона реагує саме на відчинення вікна.

– Але ваш дворецький каже, що воно замкнене зсередини.

– Це означає… – Сансоне замовк. – Господи.

– Що?

– Він заліз усередину й замкнув його. Він уже в будинку!

Чоловік розвернувся й побіг назад бічним подвір’ям так швидко, що ледь не впав на доріжці, однак утримався й побіг далі. Поки Джейн дісталася вхідних дверей, він був уже в їдальні, спонукаючи всіх до виходу.

– Прошу, беріть пальта. Ви мусите негайно покинути будинок. Джеремі, я допоможу Оліверу спуститися, візьми, будь ласка, його візок.

– Та що тут відбувається? – спитала Едвіна.

– Просто робіть як кажуть, ясно? – звеліла Джейн. – Хапайте пальта й виходьте через головний вхід.

Їхню увагу привернула зброя Ріццолі – те, що вона була не в кобурі, а в неї в руках. Подробиця, що наче кричала: це не забавка, все серйозно.

Лілі скочила першою. Прожогом вибігла з кімнати до вітальні, інші поспішили за нею, метушливо вбираючись. Коли всі нарешті висипалися на холод з парадного входу, Джейн прикривала їх іззаду, уже викликаючи підкріплення. Може, вона й озброєна, але не дурна: в неї не було жодного бажання обшуковувати будинок самій.

Скоро прибув перший патруль, блимаючи вогнями, однак без сирени. Авто зупинилося, з’явилися двоє копів.

– Потрібен периметр, – скомандувала Джейн. – Щоб ніхто не вийшов з будинку.

– Хто там?

– Це ми скоро дізнаємося.

Вона підвела голову до вогнів другої патрульної машини. Прибули ще двоє копів.

– Ти, – показала вона на молодшого. Сьогодні їй потрібні були хороші рефлекси й гострий зір. – Ходи зі мною.

Ріццолі ввійшла до будинку перша, патрульний за нею, зі зброєю напоготові. Коли ввійшли до вітальні, той швидко роззирнувся, оглянув елегантні меблі, картину над каміном. Вона точно знала його думки: «Оце так дім багатія».

Джейн відсунула приховану панель і швидко зазирнула до шафи, щоб переконатися, що там порожньо. Тоді вони рушили далі, через їдальню та кухню, до солідної бібліотеки. Та часу витріщатися на заповнені книжками полиці від підлоги до стелі не було. Вони полювали на почвару.

Піднялися вгору сходами, пройшли вздовж різьбленої балюстради. З портретів на них пильно дивилися намальовані очі. Вони проминули замисленого чоловіка, жінку з великими дитячими очима, двох схожих на янголят дівчаток за клавесином. Нагорі був укритий килимом коридор, ряд дверей. Джейн не знала планування будинку, не знала, чого чекати. Хоча її й прикривав патрульний, хоча надворі було ще троє офіцерів, долоні в неї спітніли й серце наче калатало десь у горлі. Вони просувалися, кімната за кімнатою, відчиняли шафи, прослизали у двері. Чотири спальні, три ванні кімнати.

Тоді дісталися вузьких сходів.

Детектив зупинилася, дивлячись на двері, що вели на горище. «От же ж, – подумала вона. – Я не хочу туди підніматися».

Утім, узялася за перила й стала на першу сходинку. Почула, як та рипнула під її вагою, і збагнула, що нагорі це теж чутно, зрозуміло, що вона наближається. Дихання патрульного в неї за спиною стало частішим.

«Він теж відчуває. Присутність зла».

Ріццолі піднялася рипливими сходами до дверей. Взялася мокрою рукою за клямку, глянула на своє підкріплення – він швидко, напружено кивнув.

Вона розчахнула двері й увалилася всередину, описавши променем ліхтаря арку в темряві, серед затінених силуетів. Світло відбилося від міді, зіщулені фігури готувалися напасти.

А тоді коп нарешті знайшов вимикач за її спиною й увімкнув світло. Джейн кліпнула від спалаху. Нападники вмить перетворилися на меблі, лампи й згорнуті килими. Тут була справжня скарбниця антикваріату. Сансоне був такий збіса багатий, що навіть його вживані меблі, певно, коштували цілого статку. Джейн пішла горищем – пульс сповільнювався, страхи зникали, поступаючись місцем полегшенню. Чудовиськ тут немає.

Вона вклала пістолет до кобури й стала серед усіх тих скарбів, почуваючись украй безглуздо. Певно, таки сигналізація спрацювала помилково. «Але що залишило слід на підвіконні?»

Рація патрульного раптом ожила.

– Ґреффеме, який ваш статус?

– Здається, тут усе чисто.

– Ріццолі там?

– Так, поруч.

– Тут, унизу, халепа.

Джейн запитально глянула на копа.

– Що там у вас? – запитав він у рацію.

– Докторка Айлс просить її вийти якнайшвидше.

– Ідемо.

Детектив кинула останній погляд на горище й рушила вниз сходами, до коридору, до обшуканих спалень, повз ті ж портрети, які щойно дивилися на них. Серце знову почало калатати, коли вона вийшла з будинку в ніч, омиту спалахами вогнів. Прибуло ще два патрулі, і калейдоскоп сяйва на мить осліпив її.

– Джейн, вона втекла.

Ріццолі зосередилася на докторці Айлс, яку вогні підсвічували зі спини.

– Що?

– Лілі Сол. Ми стояли там, на тротуарі. А коли розвернулися, її вже не було.

– Бляха.

Джейн просканувала поглядом вулицю, схожі на тіней силуети патрульних, цікавих роззяв, які повиходили на холод, щоб побачити, з чого стільки гамору.

– Минуло кілька хвилин, – сказала Мора. – Вона не могла втекти далеко.

35

Лілі Сол промчала однією вузькою вулицею, звернула на іншу, заглиблюючись усе далі в лабіринт незнайомого району. Вона не знала Бостона й навіть не уявляла, куди біжить. Було чути сирени поліційних патрулів, вони кружляли навколо, мов акули. Помітивши спалах фар, вона забилась у провулок, присіла за сміттєвими баками: вулицею повільно проїхав патруль. Тієї ж миті, як він зник за рогом, жінка схопилася на ноги й побігла в інший бік. Тепер вона спускалася, ковзаючи на вкритій кригою бруківці, і наплічник боляче бив по лопатках. Її одяг не годився на таку люту погоду, ступні вже пекло від холоду, а руки заніміли без рукавиць. Підошви кросівок роз’їхались, і Лілі приземлилася на куприк. Від удару по спині прокотилася хвиля болю. Кілька секунд вона посиділа, ошелешена, у голові гуло. Коли зір нарешті знову став чіткий, вона побачила, що перебуває біля підніжжя пагорба. Через дорогу був парк, обрамлений кущами: на блискучому від льоду снігу лежали довгасті похмурі тіні дерев. Однак її увагу привернув сяйливий знак.

Станція метро.

Треба просто заскочити в потяг, і за кілька хвилин вона вже буде в будь-якій точці міста. І зігріється.

Лілі видряпалася на ноги: болів від падіння куприк, у подряпаних долонях пекло. Вона покульгала через вулицю, зробила кілька кроків тротуаром і завмерла.

З-за рогу вивернуло патрульне авто.

Вона чкурнула в парк, зіщулилася за кущами. Поки чекала, серце калатало в горлі, але машина так і не проїхала повз неї. Визирнувши з-поміж гілок, Лілі побачила, що авто стоїть припарковане біля станції метро. Чорт забирай. Доведеться змінити план.

Жінка роззирнулася й помітила осяйний знак іншої станції метро по той бік парку. Підвелася й рушила до нього, тримаючись у тіні дерев. Сніг укрила кірка льоду, і кожен крок супроводжувався голосним тріскотом, коли взуття провалювалось у глибокі замети. Вона пробиралася вперед, важко дихаючи від зусиль, мало не загубивши одну кросівку. А тоді, крізь хрипіння власного подиху, почула щось за спиною – тріскіт, хрупання. Зупинилася, розвернулася, і серце завмерло.

За деревом стояла постать – безлика, майже безформна, радше тінь, а не плоть. «Це він».

Схлипнувши, Лілі побігла, спотикаючись у снігу, трощачи крижану кірку. Вона не могла чути звуків переслідування за власним диханням, за гупанням серця, але знала, що він іде за нею. Він постійно був трохи позаду – щохвилини, щоподиху, йшов по її слідах, нашіптуючи біду. Але ж не так близько! Лілі не озиралася, не хотіла бачити, як наближається істота з її кошмарів, – просто неслася вперед, загубивши-таки кросівку, у шкарпетці, наскрізь мокрій від крижаної води.

Тоді вона раптом вивалилася на тротуар. Знак входу до метро був просто попереду. Лілі швидко кинулася вниз сходами, майже чекаючи, коли за спиною зашурхотять крила й гострі пазурі встромляться в спину. Натомість відчула тепло тунелю метро на обличчі й побачила, як на неї хвилею сунуть інші пасажири.

«Немає часу вовтузитися з грішми. Перестрибуй турнікет!»

Лілі перебралася через нього, хлюпнула мокрою шкарпеткою. Зробила два кроки й різко спинилася.

Перед нею стояла Джейн Ріццолі.

Лілі розвернулася до турнікета, який щойно перестрибнула. Ще один коп перекривав їй відхід.

Вона божевільно роззирнулася по станції, шукаючи істоту, яка її переслідувала, та побачила лише здивовані погляди пасажирів.

На її зап’ястку замкнулися кайданки.

***

Вона сиділа в машині Джейн Ріццолі, надто виснажена, щоб навіть просто думати про втечу. Мокра шкарпетка стискала ногу, наче шмат криги, і навіть увімкнений обігрівач не міг її зігріти, вгамувати її тремтіння.

– Добре, Лілі, – мовила Ріццолі. – Тепер ви розповісте мені правду.

– У правду ви не повірите.

– А ви спробуйте.

Лілі сиділа нерухомо, сплутане волосся затуляло обличчя. Це вже не мало значення. Вона так утомилася втікати. «Я здаюся».

– Де Домінік? – запитала Джейн.

– Він мертвий, – відповіла Лілі.

Детектив мовчки обробляла інформацію, доходила власних висновків. Крізь зачинене вікно долинуло завивання пожежної машини, але тут, у салоні, хіба що сичав обігрівач.

– Це ви його вбили? – спитала Ріццолі.

Лілі зглитнула.

– Так.

– То його мати ніколи по нього не приїздила, так? Не забирала його за кордон. Саме тому ви написали того листа для школи.

Лілі опустила голову ще нижче. Не було сенсу заперечувати, ця жінка вже склала два і два.

– Зі школи все телефонували й телефонували, питали, чи він повернеться до навчання. Я мусила написати того листа, щоб вони припинили питати, де він.

– Як ви його вбили?

Лілі, тремтячи, набрала повітря.

– То був тиждень після батькового похорону. Домінік був у нашому гаражі, роздивлявся мамине авто. Сказав, що їй воно більше не потрібне, то, може, він його забере. – Голос жінки стишився до шепоту. – Тоді я й сказала, що знаю. Знаю, що це він їх убив.

– Звідки ви це знали?

– Знайшла його записник. Він тримав його під матрацом.

– Що було в тому записнику?

– Там було все про нас. Сторінки за сторінками про нудну родину Солів. Що ми робили щодень, що говорили одне одному. Він занотував, якою дорогою Тедді завжди ходив до озера. Які пігулки зберігалися в шафці у ванні. Що ми їли на сніданок, як казали одне одному добраніч. – Вона замовкла. Знову зглитнула. – І він знав, де батько тримав ключ від сховку з пістолетом.

Лілі подивилася на Джейн.

– Він вивчав нас, наче сам був науковцем, а ми – лише піддослідними пацюками.

– У записнику було прямо написано, що він убив ваших рідних?

Вона завагалася.

– Ні. Останній запис було датовано восьмим серпня, коли Тедді… – Пауза. – Він був надто розумний, щоб писати про це прямо.

– Де зараз той записник? Досі у вас?

– Я спалила його разом з іншими його книжками. Нестерпно було їх бачити.

Лілі розуміла погляд детектива. «Ти знищила докази. Чому я маю тобі вірити?»

– Гаразд, – сказала Ріццолі. – Ви кажете, що заскочили Домініка в гаражі й виступили проти нього.

– Я була така засмучена, що не подумала про те, що буде далі.

– І що ж було?

– Коли я сказала йому, що все знаю, він просто витріщився на мене. Без страху, без провини. Сказав: «Ти не зможеш цього довести».

Вона вдихнула, повільно видихнула.

– Навіть якби й могла, йому було лише п’ятнадцять. За ґрати він би не сів і звільнився б за кілька років. А мої рідні так і лишилися б мертві.

– Що було далі?

– Я запитала його чому. Для чого йому чинити такі жахи. І знаєте, що він сказав?

– Що?

– «Ти мала б бути зі мною приязніша». Оце й уся відповідь. Усе, що він сказав. Потім усміхнувся й пішов до виходу, наче ніщо у світі його не обходило. – Лілі помовчала. – Тоді я це й зробила.

– Як?

– Взяла лопату, що стояла попід стіною. Навіть не пам’ятаю, як тягнулася по неї. Не відчувала її ваги. Здавалося, наче… наче руки стали чужі. Він упав, але був ще притомний і почав відповзати. – Вона видихнула й тихо мовила: – Тоді я вдарила його знову.

Надворі стало тихо. Люта погода вигнала перехожих з вулиць, лише час від часу повз них проїздило якесь авто.

– А потім? – спитала Ріццолі.

– Я могла думати тільки про те, як позбутися тіла. Запхнула його в материне авто. Подумала, може, це зійде за нещасний випадок. Була ніч, тож ніхто нічого не побачив би. Я поїхала до кар’єру за кілька миль від міста й скинула машину у воду. Припустила, що хтось її рано чи пізно знайде.

Лілі зневірено засміялася.

– Але не знайшли. Уявляєте? – Вона подивилася на Джейн. – Ніхто її так і не знайшов.

– І після цього ви просто повернулися до свого життя.

– Я закінчила школу й поїхала геть із міста. Не хотіла бути там, коли тіло таки знайдуть.

Жінки подивились одна на одну. Джейн промовила:

– Ви усвідомлюєте, що зізнались у вбивстві Домініка Сола? Я мушу вас заарештувати.

Лілі й оком не змигнула.

– Я радо зробила б це знову. Він заслужив.

– Хто про це знав? Про те, що ви його вбили?

Лілі завагалася. За вікном авто проминула пара, схиливши голови під вітром, зіщулившись у зимових пальтах.

– Сара та Лорі-Енн знали?

– Вони були моїми найкращими подругами, я мала їм розповісти. Вони зрозуміли, чому я це зробила. Присягнулися зберегти таємницю.

– А тепер ваші подруги мертві.

– Так. – Вона здригнулася, охопила себе руками. – Це я винна.

– Хто ще знає?

– Я більше нікому не говорила, думала, що з цим покінчено. – Лілі набрала повітря. – А тоді Сара отримала ту листівку.

– З посиланням на Одкровення?

– Так.

– Хтось іще мусить знати про те, що ви вчинили. Хтось бачив вас тієї ночі чи щось чув. І тепер веселиться, катуючи вас.

Лілі похитала головою.

– Цю листівку міг надіслати лише Домінік.

– Але ж він загинув. Як це можливо?

Лілі мовчала, знаючи, що її слова здаватимуться абсурдом цій украй логічній жінці. Тоді запитала:

– Ви вірите в життя після смерті, детективе?

Як і можна було передбачити, Ріццолі пирхнула.

– Я вірю, що життя в нас одне, тож не варто його паскудити.

– А давні єгиптяни вірили в посмертя. Вони вірили, що всі люди мають ба, яку зображали птахою з людським обличчям. Ба – це душа. Після смерті вона звільняється й може літати світом живих.

– Як ці єгипетські штуки стосуються вашого двоюрідного брата?

– Він народився саме в Єгипті. Мав багато книжок від матері, подекуди – дуже старих, із текстами з єгипетських гробниць, магічними закляттями, які можуть повернути ба до життя. Гадаю, він знайшов спосіб.

– Ви говорите про воскресіння?

– Ні. Про одержимість.

Здавалося, тиша триватиме вічно.

– Ви про одержимість демонами? – нарешті перепитала Джейн.

– Так, – тихо відповіла Лілі. – Ба знаходить інший дім.

– Займає тіло когось іншого? Змушує вбивати?

– Душа не має фізичної форми. Їй потрібно керувати справжніми плоттю й кров’ю. Сама ідея одержимості зовсім не нова. Католицька церква завжди про неї знала, є задокументовані випадки. Ритуали екзорцизму.

– То ви кажете, що ба вашого двоюрідного брата перехопила чуже тіло й саме так він зміг вас переслідувати і вбити двох ваших подруг?

Лілі почула скепсис у голосі детектива й зітхнула.

– Немає сенсу про це говорити. Ви не вірите.

– А ви? Ну – по-справжньому?

– Дванадцять років тому не вірила, – неголосно відповіла Лілі й подивилася на Ріццолі. – А тепер вірю.

* * *

«Дванадцять років під водою», – подумала Джейн. Вона стояла, тремтячи, на краю кар’єру; гуркотіли двигуни, натягнутий струною трос стогнав від ваги давно похованого під водою автомобіля. Що відбувається з тілом, яке пролежало на дні протягом дванадцяти літ з цвітінням водоростей та дванадцяти зим з кригою та таненням? Інші присутні похмуро мовчали і, безсумнівно, так само, як вона, страшилися того, яким з’явиться перед ними Домінік Сол. Судмедексперт округу, доктор Кіббі, підняв комір і натягнув шалик на обличчя, наче намагаючись зникнути всередині свого пальта, опинитися де завгодно, тільки не тут. У деревах над їхніми головами каркало тріо ворон, наче прагнуло побачити мертвечину, посмакувати. «Сподіваюся, плоті там не залишилося», – подумала Джейн. З чистими кістками можна мати справу. Скелети – то, по суті, гелловінські прикраси, що торохкотять пластиком. Зовсім не люди.

Вона кинула погляд на Лілі, яка стояла поруч. «Тобі має бути ще гірше. Ти його знала. Ти його вбила». Та Лілі не відверталася, лишалася біля Джейн, не зводячи очей з кар’єру.

Трос знову натягнувся, піднімаючи свій вантаж з чорної води, в якій плавали шматки криги. Водолаз уже підтвердив, що авто на дні, але вода надто каламутна, осад надто густий, щоб побачити, що всередині. Тепер здалося, що вода закипіла, й авто виринуло на поверхню. Повітря в шинах змусило його перевернутися в падінні, тож спочатку з’явилося дно – з іржавого металу лилася вода. Виринув з води, наче кит, задній бампер, номер ховався під багаторічним нашаруванням осаду й водоростей. Двигун заревів голосніше, пронизливе виття техніки неначе просвердлювало мозок. Ріццолі відчула, як зіщулилася поряд з нею Лілі, і подумала, що зараз ця молода жінка точно розвернеться й піде до машини. Та Лілі змогла втриматися, поки кран витягав авто з кар’єру і обережно опускав на сніг.

Робітник звільнив трос. Знову заревли двигуни, кран смикнувся, авто перевернулося дахом догори. З нього линула вода, фарбуючи сніг брудним коричневим.

Спочатку до машини ніхто не підходив, усі чекали, доки вода витече. Тоді доктор Кіббі вдягнув рукавички й потрюхикав кашею зі снігу й болота до дверей з боку водія. Потягнув, але двері не відчинилися. Тоді обійшов до пасажирського боку, смикнув за ручку й відстрибнув, коли двері несподівано розчахнулись і з-за них йому на чоботи й штани полилася вода.

Судмедексперт подивився на інших, тоді знову зосередився на відчинених дверях, з яких і далі скрапувала вода. Набрав повітря, готуючись до неприємного видовища, й нахилився, зазираючи всередину. Трохи постояв, зігнувшись у попереку, так, що зад визирав з машини, а тоді різко виструнчився і обернувся до присутніх.

– Там нічого немає, – оголосив він.

– Що? – перепитала Джейн.

– Там порожньо.

– Ви не бачите жодних решток?

Доктор Кіббі похитав головою.

– У цьому автомобілі тіла немає.

* * *

– Водолази нічого не знайшли, Лілі. Ані тіла, ані скелета. Жодних доказів того, що ваш кузен узагалі там був.

Вони сиділи в припаркованому авто Джейн, і сніжинки м’яко опускалися на лобове скло дедалі товщим шаром мережива.

– Мені це не наснилося, – сказала Лілі. – Я знаю, що це справді сталося.

Вона подивилася на Ріццолі переляканими очима.

– Навіщо мені це вигадувати? Навіщо зізнаватись у вбивстві, якого не було?

– Ми підтвердили, що це авто вашої матері. Реєстрацію не поновлювали вже дванадцять років, і ключ досі в замку запалювання.

– Я ж казала, що так і буде. Точно сказала, де шукати машину.

– Так, усе сказане вами підтвердилося, за винятком дрібної деталі. Тіла немає.

– Воно могло згнити.

– Тоді мав би лишитися скелет. Але немає нічого. Ані одягу, ані кісток. – Джейн помовчала. – Ви розумієте, що це означає.

Лілі зглитнула, пильно вдивилась у скло, уже вкрите снігом.

– Він живий.

– Ви втікали не від привида, не від злого духа. Він досі плоть і кров і, підозрюю, збіса лютий на вас за те, що ви намагалися його вбити. Ось про що тут ідеться, Лілі. Про помсту. Дванадцять років тому це був лише пацан. Але тепер він дорослий чоловік і нарешті може помститися. Минулого серпня він загубив ваш слід в Італії, не знав, як вас знайти, тож пішов по інформацію до Сари та Лорі-Енн. Але вони так само не знали, де ви, з них не було користі. Довелося шукати іншого шляху встановити ваше місцеперебування.

– Фонд «Мефісто», – пробелькотіла Лілі.