Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

14

Лілі Сол розбудило вищання гальм вантажівки. Вона підвела голову, застогнала від болю в шиї та, кліпаючи, сонно глянула у вікно, на сільський пейзаж. Вставало сонце, і ранковий туман золотою імлою огортав виноградники на пагорбах та вкриті росою садки. Лілі сподівалася, що бідолашні Паоло та Джорджіо потрапили в таке ж прекрасне місце. Якщо хтось заслуговував на місце в раю, то це вони.

«Але я не зустрінуся з ними там. Ось мій останній шанс на рай, тут і тепер. Мить миру, безмежно солодка, бо я знаю, що довго вона не триватиме».

– Прокинулася нарешті, – мовив водій італійською, вивчаючи її темними очима.

Вчора, коли він зупинився на дорозі за Флоренцією, щоб підвезти її, вона не дуже його роздивилася. А тепер, коли кабіну заливало світло ранку, побачила грубі риси обличчя, навислого лоба, щетину на щоках. О, і цей погляд – вона чудово його розуміла. «Так чи ні, синьйорино?» Американські дівчата доступні. Підвезеш, запропонуєш у себе зупинитися, і буде секс.

«Ага, авжеж», – подумала Лілі. Не те щоб вона ніколи не спала з одним-двома незнайомцями. Чи й трьома, у відчайдушні часи. Але ті чоловіки були не без шарму й пропонували те, чого вона страшенно потребувала тоді, – не прихисток, а втіху чоловічих обіймів. Шанс насолодитися короткою приємною оманою: наче хтось спроможний її захистити.

– Якщо тобі треба десь зупинитися, – мовив водій, – я маю квартиру в місті.

– Дякую, не треба.

– Маєш куди піти?

– У мене тут… друзі. Запропонували пожити в них.

– Яка адреса? Підкину тебе аж туди.

Він знав, що вона бреше. Перевіряв її.

– Чесно, – сказав водій. – Без проблем.

– Просто зупинися біля вокзалу. Вони живуть поблизу.

Чоловік знову пожирав її поглядом. Його очі Лілі не сподобалися. Жінка бачила в них підступність, наче м’який блиск луски змії, яка може напасти в будь-яку мить.

Та раптом він знизав плечима й вишкірився, наче йому було зовсім байдуже.

– Раніше бувала в Римі?

– Так.

– Дуже добре розмовляєш італійською.

«Не досить добре, – подумала Лілі. – Варто розтулити рота, і всі розуміють, що я чужоземка».

– Ти в місто надовго?

– Ще не знаю.

«Поки не стане небезпечно. Поки не спланую наступний крок».

– Якщо буде потрібна допомога, зателефонуй мені. – Він дістав з кишені сорочки візитівку, передав їй. – Там мій мобільний.

– Якось наберу, – пообіцяла вона й поклала візитівку до наплічника. Хай плекає собі цю фантазію. Буде менше клопоту, коли вона піде.

У Римі, біля вокзалу Терміні, вона вибралася з вантажівки, помахала на прощання. Переходячи дорогу до вокзалу, відчувала на собі його погляд. Не озираючись, пішла до приміщення. Там визирнула з вікна й побачила, що вантажівка так і стоїть там, чекає. «Їдь уже, – подумала. – Забирайся геть».

Ззаду під’їхало таксі, заревло клаксоном. Тільки тоді вантажівка рушила з місця.

Лілі вийшла з вокзалу й попрямувала на площу Республіки, де зупинилась, ошелешена натовпом, спекою, гамором, вихлопами автівок. Перш ніж виїхати з Флоренції, вона змогла зупинитися біля банкомата й зняти три сотні євро, тож зараз почувалася заможною. Якщо не розкошувати, цієї готівки вистачить на два тижні. Харчуватися хлібом, сиром і кавою, зупинятись у найдешевших гостелах. У цьому районі є дешеве житло. А зважаючи на те, скільки іноземних туристів юрмиться біля вокзалу, вона легко зникне в натовпі.

Але мусить бути обережна.

Зупинившись біля крамнички з усіляким мотлохом, Лілі замислилася: як найпростіше змінити зовнішність? Пофарбуватися? Ні. У країні темнокосих красунь краще лишатися брюнеткою. Певно, змінити одяг. У неї надто американський вигляд. Обміняти джинси на дешеву сукенку. Вона ввійшла до брудної крамнички й за пів години вийшла, вбрана в блакитну бавовняну сукню.

У нападі екстравагантності жінка пригостилася великою порцією спагеті болоньєзе – перша гаряча страва за два дні. Соус був посередній, спагеті – водянисті й переварені, але Лілі поглинула все, підібрала останні шматочки м’яса черствим хлібом. Тоді, наївшись, втомлена спекою, сонно рушила на пошуки готелю. Знайшла його на брудній вулиці збоку площі. Біля входу якісь пси лишили смердючі сувеніри, у вікнах розвівалася випрана білизна, над смітником, переповненим відходами й битим склом, дзижчали мухи.

Ідеально.

Кімната, яку вона зняла, виходила на тінистий внутрішній дворик. Розстібаючи сукню, вона стежила, як хирлявий кіт ганяв щось надто маленьке, непомітне оку. Шмат мотузки? Приречену мишу?

Лілі роздягнулася до білизни, впала на грудкуватий матрац, вслухаючись у гуркіт віконних кондиціонерів, клаксони та ревіння автобусів Вічного міста. «У місті на чотири мільйони людей можна добре сховатися, – подумала вона. – Тут мене не так легко буде знайти. Навіть дияволу».

15

Едвіна Фелвей жила в передмісті Ньютона. Її дім стояв на краю засніженої території заміського клубу «Бреберн» з видом на східний рукав Чізкейк-Брук, який зараз нагадував блискучу крижану стрічку. Хоча цей будинок не належав до найбільших на вулиці розкішних маєтків, з-поміж статечних сусідів його вирізняла чарівна ексцентричність. Густі лози гліцинії чіплялися за кам’яні стіни, мов покручені артритом пальці, й чекали на весну, що зігріє вузлуваті суглоби й дасть життя квіту. Великий круглий вітраж в одному з фронтонів дивився пильним барвистим оком. Під гостроверхим шиферним дахом гострими іклами висіли бурульки. У передньому дворі гордовито піднімали вкриті кригою голови скульптури, мовби прокидаючись від зимового сну: крилата фея, заморожена в польоті, дракон, тимчасово позбавлений вогняного подиху, струнка діва з квітчастим вінком на чолі, який зима перетворила на корону з пролісків.

– Що скажеш? – спитала Ріццолі, дивлячись на будинок з вікна машини. – Два мільйони? Два з половиною?

– У такому районі, біля полів для гольфу? Я сказав би, що всі чотири, – відповів Баррі Фрост.

– За дивний старий будинок?

– Не думаю, що він такий уже старий.

– Ну, хтось завдав собі клопоту, роблячи його старим на вигляд.

– Я сказав би, що він атмосферний.

– Саме так. Житло для сімох гномів.

Джейн звернула на під’їзну доріжку, припаркувалася біля фургона. Вийшовши на добре посипану піском бруківку, помітила табличку «Інвалід» на приладовому щитку. Зазирнувши в заднє вікно фургона, побачила підйомник для візка.

– Агов! Це ви детективи? – пролунав гучний голос.

Жінка, яка махала їм із ґанку, була цілком здорова.

– Місіс Фелвей? – спитала Джейн.

– Так. А ви, певно, детектив Ріццолі.

– А це мій напарник, детектив Фрост.

– Обережно на бруківці, там слизько. Я намагаюся стежити, щоб для відвідувачів було посипано піском, але практичного взуття ніщо не замінить.

Піднімаючись сходами, щоб потиснути жінці руку, Джейн завважила, що слово «практичний» цілком пасувало до всього гардеробу Едвіни Фелвей. На ній був мішкуватий твідовий піджак, шерстяні штани й гумові чоботи – вбрання англійки з провінції. Вона взагалі повністю дотримувалася цієї ролі, від акценту до зелених садових чобіт. Хоча їй було років шістдесят, вона була міцна й пряма, мов дерево; приємне обличчя розчервонілося від морозу, плечі були широкі, наче чоловічі. Сиве волосся, охайно підстрижене під горщик, утримували заколки з черепахової кістки, відкриваючи обличчя з виразними вилицями й прямим поглядом синіх очей. Потреби в макіяжі ця жінка не мала – і без того мала приголомшливий вигляд.

– Я поставила чайник, – оголосила Едвіна, запрошуючи детективів до будинку. – Якщо вам раптом захочеться чаю.

Вона зачинила двері, зняла чоботи й сунула ноги в поношені капці. З другого поверху долинув завзятий гавкіт. Судячи зі звуку – великі пси.

– О, я їх у спальні замкнула. З чужинцями вони не дуже виховані. Та й доволі грізні.

– Нам роззутися? – запитав Фрост.

– Боже, та не зважайте. Пси бігають сюди-туди, пісок наносять, то я за підлогу не переживаю. Давайте сюди ваш одяг.

Знімаючи куртку, Джейн не могла втриматися й не витріщатися на вигин стелі над головою. Відкриті крокви скидалися на балки в середньовічному залі. Льодяниково сяяло вітражне вікно, яке вона помітила ще з вулиці. Усюди, на кожній стіні, впадали в око якісь цікавинки. Ніша з дерев’яною Мадонною, оздобленою позолоченим листям і кольоровим склом. Російський православний триптих, розфарбований самоцвітними кольорами. Різьблені статуетки тварин і тибетські молитовні шалі, ряд середньовічних дубових церковних лав. Під однією стіною височів аж до самої стелі індіанський тотемний стовп у два поверхи заввишки.

– Ого, – не стримався Фрост. – Цікаве у вас тут місце, мем.

– Мій чоловік був антропологом і колекціонером, аж поки не скінчилося місце для його колекцій. – Жінка махнула на орлячу голову, що дивилася на них з тотемного стовпа. – Ця штука була його улюбленою. У коморі ще більше такого. Коштує, певно, чимало, але я звикла до кожного з цих страхопудал і не можу себе змусити від них відмовитися.

– А ваш чоловік…

– Помер. – Вона сказала це не вагаючись, просто констатувала факт. – Він був старший за мене, я вже давно вдова. Але ми провели разом непогані п’ятнадцять років.

Едвіна повісила їхній одяг, і Джейн краєм ока помітила в захаращеній шафі ціпок чорного дерева з навершям – людським черепом. «Яка гидота, – подумала вона. – Я б таке давно викинула».

Господиня зачинила шафу й подивилася на них.

– Певна, детективи, у вас повно роботи з цим розслідуванням. Тож ми подумали й вирішили полегшити вам життя.

– Полегшити? – перепитала Ріццолі.

На кухні завищав чайник, Едвіна зиркнула в коридор.

– Ходімо до кухні, – запропонувала вона й повела їх, човгаючи ношеними капцями по втомленій дубовій підлозі. – Ентоні попередив, що у вас буде чимало запитань, тож ми склали для вас повний графік. Записали все, що згадали про вчорашній вечір.

– Містер Сансоне обговорював це з вами?

– Телефонував учора, розповісти про те, що сталося, після того як я пішла.

– Це дарма. Було б краще, якби ви з ним цього не обговорювали.

Едвіна зупинилася.

– Чому? Щоб ми підходили до цього наосліп? Якщо ми хочемо стати поліції в пригоді, маємо бути певні щодо фактів.

– Я хотіла б мати неупереджені й незалежні свідчення.

– Повірте, члени нашої групи досить незалежні. Кожен має власну думку, Ентоні не допустив би іншого. Саме тому ми так добре працюємо разом.

Чайник раптом припинив верещати, жінка глянула в бік кухні.

– О, то він його зняв, – мовила вона.

«Він? Хто ще тут є?»

Едвіна поспішила до кухні, почувся її голос.

– Залиш це на мене.

– Усе гаразд, Вінні, я вже залив чай. Ти ж хотіла «ірландський сніданок», так?

Чоловік сидів в інвалідному візку спиною до гостей. Ось і той, кому належав фургон біля будинку. Він розвернувся привітати їх, і Джейн побачила копицю м’якого темного волосся й окуляри в товстій черепаховій оправі. Сірі очі дивилися на неї зосереджено й допитливо. З вигляду він годився на сина Едвіни: років двадцять п’ять, не старший. Але вимову мав американську й не було родинної схожості між міцною здоровою жінкою та цим блідим молодиком.

– Дозвольте вас познайомити, – мовила Едвіна. – Це детектив Фрост та детектив Ріццолі. А це – Олівер Старк.

Джейн похмуро глянула на молодика.

– Ви вчора були в гостях у маєтку Сансоне.

– Так. – Олівер помовчав, вивчаючи її обличчя. – Це проблема?

– Ми сподівалися поговорити з вами окремо.

– Вони не раді тому, що ми вже обговорили цю справу поміж собою, – пояснила йому Едвіна.

– Вінні, хіба ж я про це не попереджав?

– Але ж виходить значно ефективніше, коли ми збираємо всі подробиці. Економимо всім час.

Едвіна підійшла до столу, згребла на купу гору газет, від «Бангкок Пост» до «Айріш Таймс», перенесла їх на робочий стіл, дістала два стільці.

– Ну ж бо, сідайте. Піду принесу досьє.

– Досьє? – знову перепитала Джейн.

– Звісно ж ми вже завели досьє. Ентоні вирішив, що вам теж потрібні примірники.

Вона широкими кроками вийшла з кухні й загупала сходами вгору.

– Скидається на могутнє дерево, правда ж? – завважив Олівер. – Не знав, що англійки такі виростають.

Він під’їхав до кухонного столу, жестом запросив їх приєднуватися.

– Розумію, це суперечить усім вашим поліційним віруванням – ви за окреме опитування свідків, усе таке. Але так справді ефективніше. Плюс ми зранку мали конференц-розмову по телефону з Ґоттфрідом, тож матимете три свідчення за раз.

– Ви про Ґоттфріда Баума? – уточнила Ріццолі. – Це четвертий гість?

– Так. Він учора мав повертатися до Брюсселя, тому вони з Едвіною рано поїхали. Ми зв’язалися з ним кілька годин тому, звірили факти. Наші спогади здебільшого однакові. – Він мляво всміхнувся Джейн. – Чи не перший на моїй пам’яті випадок, коли ми всі в чомусь згодні.

Детектив зітхнула.

– Розумієте, містере Старку…

– Ніхто мене так не кличе. Я Оллі.

Джейн сіла так, щоб їхні очі були на одному рівні. Він зустрів її погляд трохи насмішкувато, наче промовляючи: «Я розумник і знаю це. Точно розумніший за деяких представниць поліції». Її дратувало те, що він, напевно, мав рацію. На вигляд був типовим геніальним хлопчиком, з яким не хочеться сидіти поруч на математиці. Такі здають свою контрольну з алгебри, поки всі інші б’ються над першою задачею.

– Ми не намагаємося зіпсувати ваш традиційний протокол, – сказав Олівер. – Просто хочемо допомогти. І можемо, якщо працюватимемо разом.

Нагорі загавкали пси, застукотіли пазурами по підлозі, тоді Едвіна цитьнула на них, гупнули двері.

– Ви можете допомогти, відповівши на наші запитання, – сказала Джейн.

– Здається, ви не розумієте.

– Чого ж я не розумію?

– Того, якими корисними ми можемо бути. Наша група.

– Авжеж. Містер Сансоне розповів про ваш невеличкий клуб борців зі злочинністю.

– Це товариство, а не клуб.

– А яка різниця? – спитав Фрост. Олівер глянув на нього.

– Це серйозно, детективе. Нас багато по всьому світу. І ми не аматори.

– Ви професіональний правоохоронець, Оллі? – запитала Джейн.

– Я математик. Але насправді мене цікавить символогія.

– Перепрошую?

– Я тлумачу символи. Походження й значення, очевидне й приховане.

– Ага. А місіс Фелвей?

– Вона антрополог. Нещодавно приєдналася до нас. Має чудові рекомендації від нашого лондонського філіалу.

– А містер Сансоне? Він точно не з правоохоронців.

– А міг би бути.

– Він назвався професором на пенсії. Сказав, що викладав історію в Бостонському коледжі. Як на мене, не схоже на копа.

Олівер засміявся.

– Ентоні завжди применшує свою значущість. Такий уже характер.

До кухні повернулася Едвіна з текою.

– У кого, Оллі?

– Це ми про Ентоні. Поліція вважає його просто професором коледжу на пенсії.

– Йому так подобається. – Едвіна сіла. – Зайвий розголос може нашкодити.

– Що нам варто про нього знати? – запитав Фрост.

– Ну, як ви знаєте, він доволі заможний, – відповіла Едвіна.

– Це було очевидно.

– Я про серйозні статки. Той дім на Бікон-Гілл – ніщо порівняно з його маєтком у Флоренції.

– Чи будинком у Лондоні, – додав Олівер.

– І це мусить нас вразити? – спитала Джейн.

Едвіна відповіла холодним поглядом.

– Самі гроші нечасто вражають. Йдеться про те, що людина робить з ними. – Вона поклала теку на стіл перед Джейн. – Це вам, детективе.

Ріццолі розгорнула теку. На першій же сторінці була охайно набрана хронологія подій минулого вечора згідно зі спогадами трьох гостей – Едвіни, Олівера та загадкового Ґоттфріда Баума.

«(час указано приблизно)

18:00 Прибуття Едвіни та Ґоттфріда

18:15 Прибуття Олівера Старка

18:20 Прибуття Джойс О’Доннел

18:40 Джеремі подає першу страву»…

Вони вказали повне меню. Після консоме подали заливне з лосося з молодим салатом. Далі яловиче філе з хрусткою картоплею. Портвейн, на закуску – сир реблошон. І, нарешті, торт «Захер» зі збитими вершками до кави.

О двадцять першій тридцять Едвіна з Ґоттфрідом разом вирушили до аеропорту Логан, де він сів на рейс до Брюсселя.

О двадцять першій сорок п’ять Олівер поїхав з Бікон-Гілл додому.

– Це все, що ми згадали щодо часу, – мовила Едвіна. – Намагалися бути якнайточнішими.

«Аж до консоме», – подумала Джейн, продивляючись хронологію. В ній не було нічого особливо помічного, повторювалась інформація, яку надали до того Сансоне з дворецьким, але з додатковими кулінарними подробицями. Загальна картина була та сама. Зимовий вечір. Протягом двадцяти хвилин на Бікон-Гілл прибувають четверо гостей. Господар пригощає їх вишуканою вечерею, і вони, сьорбаючи вино, обговорюють злочини дня, навіть не уявляючи, що надворі, у вимороженому саду за будинком, убивають жінку.

«Той іще клуб борців зі злочинністю. Жодної користі з цих аматорів».

Наступна сторінка містила лише одну літеру, «М» готичним шрифтом. Під нею – напис від руки: «Олівере, твій висновок? Е.С.». Ентоні Сансоне? Джейн перегорнула сторінку й побачила фото, яке негайно впізнала: символи, намальовані на задніх дверях Сансоне.

– Це з учорашнього місця злочину, – сказала вона. – Звідки це у вас?

– Ентоні надіслав зранку. Одна з його учорашніх фотографій.

– Це зображення не для поширення, – мовила Ріццолі. – Це доказ.

– І дуже цікавий доказ, – завважив Олівер. – Ви ж знаєте про значення цих символів?

– Вони сатанинські.

– О, це ж автоматична відповідь. Бачите на місці злочину дивні символи й одразу припускаєте, що це робота якогось гидкого культу сатаністів. Улюблені злочинці громадськості.

Фрост запитав:

– Гадаєте, це щось інше?

– Я не кажу, що це не може бути культ. Сатаністи використовують перевернутий хрест на позначення Антихриста. І те вбивство на Святвечір, там, де було обезголовлення, на підлозі навколо голови було намальоване коло. І згорілі свічки. Це точно нагадує сатанинський ритуал.

– Звідки ви все це знаєте?

Олівер глянув на Едвіну.

– Вони справді вважають нас такими нетямущими?

– Байдуже, звідки ми знаємо подробиці, – мовила Едвіна. – Факт у тому, що нам відомо про справу.

– То що скажете про цей символ? – вказав на фото Фрост. – Той, що схожий на око? Він теж сатанинський?

– Не обов’язково, – відповів Олівер. – Спочатку зважимо на те, що ви бачили на Святвечір. Там було коло червоною крейдою, в яке він поклав відрізану голову жертви. І п’ять свічок по периметру.

– І це означає?

– Ну, самі собою кола – доволі примітивні символи й доволі універсальні. Вони можуть означати будь-що. Сонце, місяць. Захист. Вічність. Переродження. Цикл життя. І так, їх використовують сатанинські культи на позначення жіночого сексуального органа. Ми не можемо сказати, що з цього воно означало для людини, яка намалювала його тієї ночі.

– Але воно могло мати сатанинське значення, – мовив Фрост.

– Авжеж. А п’ять свічок могли представляти п’ять кінців пентаграми. Тепер подивімося на те, що було намальовано вчора в Ентоні на дверях. – Він указав на фотографію. – Що ви тут бачите?

– Око.

– Розкажіть мені про це око.

– Воно наче зі сльозою. І внизу стирчить вія.

Олівер дістав з кишені сорочки ручку, перегорнув аркуш на чистий бік.

– Я намалюю чіткіше, щоб ви бачили, які окремі елементи містить цей символ.

Він відтворив малюнок на аркуші:

– Однаково схоже на око, – зауважив Фрост.

– Так, але всі ці подробиці – вія, сльоза – роблять це око дуже особливим. Цей символ називається уджат. Експерти з сатанинських культів можуть сказати, що це символ всевидющого ока Люцифера. Сльоза позначає його скорботу за душами поза межами його впливу. Деякі шанувальники теорії змови стверджують, що саме цей символ друкують на американській валюті.

– Тобто на верхівці піраміди?

– Саме так. Це так званий доказ того, що світовими фінансами керують ті, хто вклоняються Сатані.

– Отже, повертаємося до сатанинських символів, – сказала Джейн.

– Це одна інтерпретація.

– Які ж інші?

– Цим символом також послуговується прадавнє братерство вільних каменярів, чи то пак масонів. У цьому випадку символ має доволі невинне значення. У них це око позначає просвітлення.

– Пошук істини, – додала Едвіна. – Йдеться про розкриття таємниць майстерності.

– Хочете сказати, що вбивця – масон? – мовила Джейн.

– Боже правий, ні! – заперечив Олівер. – Я зовсім не це маю на увазі. Бідолашних масонів постійно в чомусь звинувачують, навіть не повторюватиму всього цього тут. Вважайте, що я просто читаю вам невеличку лекцію з історії. Розумієте, інтерпретація символів – це моя спеціалізація. Я намагаюся пояснити, що цей символ, уджат, вельми старий. Його роками використовували з різною метою. Для деяких людей його значення священне. Для інших – жаске, це символ зла. Але оригінальне значення в часи прадавнього Єгипту було не загрозливим і доволі практичним.

– То що він означав?

– Він уособлював око Гора, бога сонця. Гора зазвичай зображають на картинах та в скульптурах з головою сокола на тілі людини. Його земним утіленням був фараон.

Ріццолі зітхнула.

– То цей символ може бути сатанинським або ж говорити про просвітлення. Чи позначати око єгипетського бога з пташиною головою.

– Є ще один варіант.

– Так і знала.

Олівер знову взяв ручку й намалював ще один варіант ока.

– Цей символ почали використовувати в Єгипті близько 1200 року до н.е. Він представлений в ієратичному письмі.

– І це однаково око Гора? – спитав Фрост.

– Так, але завважте, що око складене з окремих секцій. Райдужка представлена цим колом, між двома половинками склери. Тоді маємо сльозу та вію, як ви це називаєте. Схоже на просто стилізований уджат, але насправді цей символ має дуже практичне, математичне використання. Кожна частина ока являє собою дріб.

Він дописав до малюнка цифри:

– Дроби отримуємо, ділячи наступні числа навпіл. Усе око являє собою ціле число, одиницю. Ліва половина склери уособлює одну другу, половину. Вія – одну тридцять другу.

– Це все до чогось веде? – спитала Джейн.

– Авжеж.

– А саме?

– В оці може бути зашифроване повідомлення. На першому місці злочину відрубана голова була оточена колом. На другому маємо уджат на дверях. Що, як ці два символи пов’язані? Що, як один має бути ключем до потлумачення другого?

– Математичним ключем?

– Так. І коло в першій справі представляє елемент уджата.

Джейн насупилася, дивлячись на малюнки Олівера, на цифри, які він накидав у різних секторах усевидющого кола.

– Хочете сказати, що коло на першому місці вбивства насправді мало б бути райдужкою.

– Так. І воно має значення.

– Тобто уособлює собою число? Дріб.

Вона підвела погляд до Олівера й побачила, що той хилиться до неї, а бліді щоки горять захватом.

– Саме так, – погодився він. – І який це дріб?

– Одна четверта, – сказала Джейн.

– Правильно, – усміхнувся молодик. – Правильно.

– Одна четверта від чого? – запитав Фрост.

– О, цього ми ще не знаємо. Може йтися про чверть місяця. Чи одну з чотирьох пір року.

– Або ж це може означати, що він завершив лише чверть свого завдання, – припустила Едвіна.

– Так, – погодився Олівер. – Можливо, так він каже нам, що будуть іще вбивства. Що всього він запланував їх чотири.

Джейн подивилася на Фроста.

– Стіл було накрито на чотирьох.

У подальшій тиші дзвінок мобільного Джейн прозвучав несподівано й голосно. Вона впізнала номер лабораторії криміналістів, тож негайно відповіла.

– Ріццолі.

– Привіт, детективе. Це Ерін з трасології. Я щодо того червоного кола на підлозі кухні.

– Так, ми саме зараз про нього говоримо.

– Я порівняла пігмент із символами з Бікон-Гілл, з малюнками на дверях. Пігменти сходяться.

– Тобто наш злочинець в обох випадках користувався однією червоною крейдою.

– Ну, саме тому я й телефоную. Це не крейда.

– А що ж?

– Дещо значно цікавіше.