Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XVII

Дженні була так приголомшена цією несподіваною розмовою, що довго не могла опам’ятатись. Спочатку вона просто не розуміла, що ж трапилось. Це був наче грім серед ясного неба. Знову вона скорилася чоловікові. Чому? Чому? – запитувала вона себе, але ж десь у глибині душі в неї готова була відповідь. Вона не могла б пояснити того, що відчувала, але вона була створена для цієї людини і він для неї.

У коханні, як у битві, в кожного своя доля. Недурний, енергійний і наполегливий чоловік, син багатого фабриканта, що посідав незрівнянно вище становище в суспільстві, ніж Дженні, відчув несподіване й непереможне захоплення до бідної покоївки. Вона була внутрішньо близька йому, хоч він цього й не усвідомлював, – єдина жінка, в якій він міг знайти щось таке найголовніше, чого йому завжди не вистачало. Лестер Кейн знав різних жінок, багатих і бідних, представниць того класу, до якого належав він сам, і дочок пролетаріату, але ніколи ще він не зустрічав свого ідеалу – жінки, що втілювала б у собі чутливість, доброту, красу й молодість. Проте він завжди мріяв саме про таку жінку і, зустрівши її, не збирався її втратити. Він розумів, що коли б справа йшла про шлюб, то йому слід було б знайти цю жінку в своєму колі. Але якщо думати про короткочасне щастя, він зможе знайти його, де хочеш, тільки ж про шлюб тоді, звичайно, й мови бути не може. Йому й на думку не спадало, щоб він міг серйозно освідчитись покоївці. Але з Дженні інша справа. Таких покоївок він ніколи не бачив. У неї такий благородний вигляд, вона чарівна, і до того, мабуть, сама не відчуває цього. Так, це рідкісна дівчина. Чому б не спробувати заволодіти нею? Будемо справедливі до Лестера Кейна, спробуємо зрозуміти його. Не кожний розум вимірюється якимсь одним нерозсудливим вчинком; не про кожного можна судити з якоїсь однієї пристрасті. У наш вік вплив матеріальних сил майже непереможний, – він пригнічує й руйнує душу. З жахливою швидкістю розвивається й ускладнюється наша цивілізація, різноманітні й мінливі форми суспільного життя, на нашу нестійку, витончену й зіпсовану уяву зовсім по-різному й несподівано впливають такі, наприклад, фактори, як залізниці, швидкі поїзди, пошта, телеграф і телефон, газети, одно слово – весь механізм засобів зносин і зв’язку, що існують у нашому суспільстві. Все в цілому створює калейдоскопічну строкатість, сліпучу, безладну життєву фантасмагорію, яка стомлює, приголомшує мозок і серце. Звідси своєрідна розумова втома, і кожен день помножує кількість її жертв – тих, хто страждають від безсонниці, чорної меланхолії чи просто божеволіють. Мозок сучасної людини, як видно, ще неспроможний вмістити, розсортувати й зберігати величезну масу фактів і вражень, які щодня сипляться на нього. Ми живемо надто прилюдно, нам нікуди сховатися від зовнішнього світу. Нам доводиться надто багато сприймати. Ніби мудрість безкрайності намагається пробити собі шлях у тісні черепи і вміститися в обмежених розумах.

Лестер Кейн був природним продуктом цих ненормальних умов. У нього був пильний, спостережливий розум тієї сили і складу, що зустрічаєш у героїв Рабле, але багатоликість оточення, безмірна широта життєвої панорами, блиск її деталей, невловимість їх форми, їх невиразність і невиправданість збивали його з пуття. Він виріс у католицькій родині, але вже не вірив у божественну природу католицизму; він належав до верхівки суспільства, але уявлення про те, що людина завдяки своєму народженню й становищу в суспільстві може володіти якоюсь невід’ємною перевагою над іншими людьми, стало для нього порожнім забобоном; він був вихований, як багатий спадкоємець, і гадалося, що він знайде собі дружину в своєму колі, але він аж ніяк не був певен, що взагалі захоче одружитись. Звичайно, шлюб – це суспільний інститут. Так заведено. Сперечатись не доводиться. Але що з цього випливає? Людина повинна своєчасно одружитись – це стало законом країни. Так, звичайно. Але є країни, де закон дозволяє мати багатьох жінок. Лестера цікавили й інші питання, наприклад: чи справді всесвітом керує єдине божество, яка форма державного ладу краща – республіка, монархія чи влада аристократії. Коротше кажучи, всі матеріальні, соціальні і моральні проблеми потрапили під скальпель його розуму і залишилися розкритими тільки наполовину. У житті для нього не було нічого незаперечного. Жодного твердження він не сприймав, як остаточного й неспростовного, якщо не рахувати переконання, що треба бути порядною людиною. Щодо всього іншого, він вагався, запитував, відкладав, покладаючись на те, що час і таємні сили, які керують всесвітом, розв’яжуть проблеми, які його непокоїли. Так, Лестер Кейн був природним продуктом релігійних і суспільних умов і уявлень, до того ж пройнятих духом вільності, властивим нашому народові, – духом, який породжує майже безмежну волю думок і вчинків. Цей тридцятишестилітній чоловік, на перший погляд такий незвичайний, енергійний і розсудливий, був по суті дикуном, якому виховання й оточення надали певного лиску. Як і сотні тисяч ірландців, що за покоління до нього прокладали залізничні колії, працювали в шахтах, копали канави, тягали цеглу й замішували вапно на залізничних будовах молодої країни, Лестер був дужий, самовпевнений і гострий на слові.

– Чи бажаєте ви, щоб я повернувся сюди в наступному році? – запитав він брата Амброзія, коли цей преподобний отець хотів покарати його, сімнадцятилітнього школяра, за якусь провину.

Той здивовано подивився на нього.

– Це буде залежати від вашого батька, – сказав він.

– Ну ні, це не залежатиме від мого батька, – заперечив Лестер. – Якщо ви доторкнетесь до мене своїм батогом, я сам вирішуватиму свої справи. Я не заслуговую кари і більше ніколи не дам себе бити.

Слова, на жаль, не переконали цього разу преподобного отця, проте допомогли міцні кулаки: у короткій сутичці Лестер зламав батіг, і це було таким серйозним порушенням шкільної дисципліни, що йому довелося скласти свої речі й виїхати. Після цього він одверто заявив батькові, що не має наміру більше вчитися.

– Я хочу взятися до діла, – пояснив він. – Класична освіта не для мене. Візьми мене до себе в контору, і, будь певен, я зумію впоратися.

Старий Арчібалд Кейн, недурна, цілком заглиблена у свої справи людина з незаплямованою репутацією, був дуже задоволений, що син його такий рішучий, і не став перечити йому.

– Що ж, іди до контори, – сказав він. – Либонь, там знайдеться для тебе придатна справа.

Почавши свою ділову кар’єру у вісімнадцять років, Лестер працював дуже ретельно, і поступово батько прийшов до такої високої думки про нього, що зробив його немовби своїм власним представником. Коли треба було скласти контракт, зробити якийсь важливий крок чи послати представника фірми для укладання серйозної угоди, вибір завжди падав на Лестера. Батько сліпо довіряв йому, а він так розумно й спритно, з таким запалом виконував свої обов’язки, що ця віра жодного разу не похитнулась.

«Справа є справа» – така була в нього улюблена примовка, і вже тон, яким він вимовляв ці слова, давав зрозуміти, що він за людина.

Невгамовні сили буяли в ньому, полум’я, що знову й знову проривалося наверх, хоч Лестер і був певен, що може стримувати його. Він, наприклад, мав пристрасть до вина, але був глибоко переконаний, що знає міру. Він пив, але зовсім не багато, як сам вважав, – тільки в компанії, з друзями і ніколи не через край. Ще одна слабість притаманна була його пристрасній натурі, але й тут він був переконаний, що володіє собою: він дуже легко заводив випадкові зв’язки з жінками, але завжди знав, де його жде небезпека. Коли б люди розуміли, що подібні зв’язки по самій природі своїй повинні бути короткочасними, не виникало б так багато неприємних ускладнень. Нарешті Лестер Кейн тішив себе думкою, що він збагнув секрет справжнього життя: справа тільки за тим, щоб приймати суспільні умови як вони є, лише з деякими поступками, й діяти так, як тобі самому зручніше. Не втрачати рівноваги, не вчиняти багато галасу через дрібниці, не розводити сентиментів; бути дужим і ні в чому не зраджувати себе – така була його життєва філософія, і він вважав її бездоганною.

Його інтерес до Дженні спочатку був чисто егоїстичним. Але тепер, коли він заявив про свої чоловічі права і вона, принаймні в деякій мірі, скорилася, він почав розуміти, що це не звичайна дівчина, не іграшка на годину.

У житті інших чоловіків буває час, коли вони несвідомо починають оцінювати жіночу молодість і красу, не стільки мріючи про ідеальне щастя, скільки з оглядкою на умовності оточення.

– Невже, – запитують вони самі себе, міркуючи, чи не одружитися їм, – невже мені доведеться підкоритися загальноприйнятій моралі, додержувати законів суспільства, з власної охоти стати стриманим і скромним, дати іншому право втручатися у всі мої справи і все тільки через те, що я обіймаю істоту таку ж мінливу, як я сам, жінку, чиї бажання й примхи ставатимуть все настирливішими й стомлюючими в міру того, як зникатиме її краса й принадність?

Ці люди, не бажаючи рискувати всілякими випадковостями, які тягне за собою законний шлюб, схильні визнати перевагу не такого вже важкого тимчасового зв’язку. Вони намагаються здобути радощі життя, не розплачуючись за них. Згодом, думають вони, можна буде налагодити міцніші й пристойніші стосунки, запобігши докорів чи потреби докорінно щось виправляти і налагоджувати.

Для Лестера Кейна час юнацьких захоплень проминув, і він знав це. Наївні мрії та ідеали недосвідченого юнака зникли без сліду, йому хотілося жіночої близькості, але він все менше ладен був поступатися заради цього своєю волею. Навіщо надівати на себе кайдани, якщо можна одержати все, що хочеш, залишаючись вільним птахом. Звичайно, він повинен знайти жінку, яка б цілком відповідала його смакам, – і він вважав, що знайшов таку в Дженні. Все в ній відповідало його бажанням і смакам, він ще ніколи не зустрічав такої жінки. Одружуватися з нею не тільки неможливо, але й не обов’язково. Досить йому сказати: «ходімо!» – і вона повинна скоритися, така її доля.

Лестер спокійно, безстрасно обміркував усе це. Він пройшов убогою вулицею, де жила Дженні, подивився на жалюгідний будиночок, який служив їй притулком, його зворушило, що вона живе так чесно й важко, у такій бідності. Чи не слід і йому поставитись до неї великодушно, справедливо й благородно? Потім згадка про її чудесну красу зринула в нього й змінила його наміри. Ні, треба постаратись заволодіти нею – сьогодні, зараз же, негайно. От у якому настрої він повернувся до будинку м-с Брейсбрідж після прогулянки по Лоррі-стріт.

Розділ XVIII

А Дженні була охоплена безмірною тривогою, як людина, перед якою несподівано постало важке й складне завдання. Їй треба було подумати про дитину, про батька, про братів і сестер. Що ж вона діє? Невже знову зробить помилку й почне порочний, беззаконний зв’язок? Що сказати рідним про цю людину? Звичайно, він не одружиться з нею, коли дізнається про її минуле. Та й однаково він не одружиться з нею, він посідає таке високе становище. І все ж вона слухала його. Як їй бути? Вона думала над цим до вечора й спочатку хотіла тікати, але потім з жахом пригадала, що дала Кейну свою адресу. Тоді вона вирішила зібрати всю свою мужність і відмовити йому – сказати, що вона не може, не хоче мати з ним діла. Таке розв’язання питання здавалося їй досить простим – поки Кейна не було поруч. Вона перейде на іншу посаду, де він не зможе переслідувати її. Все здавалося дуже простим, коли Дженні увечері одягалась, щоб іти додому.

Однак у її енергійного поклонника були свої міркування щодо цього. Пішовши від Дженні, він все точно обдумав. Він вирішив діяти негайно. Дженні може розповісти все рідним або м-с Брейсбрідж, може виїхати з Клівленда. Він хоче знати докладніше, в яких умовах вона живе, а для цього є єдиний засіб – поговорити з нею. Він повинен переконати її переїхати до нього. Вона напевно погодиться. Вона призналась, що він їй подобається. Притаманна їй м’якість, покірливість, що зразу привабила його, начебто обіцяла легку перемогу: варто тільки побажати – і він без особливих труднощів завоює її. І він вирішив спробувати, бо його й справді дуже вабило до неї.

О-пів до шостої він повернувся до Брейсбріджів, щоб подивитися, чи не пішла Дженні. О шостій йому пощастило непомітно сказати їй:

– Я проведу тебе додому. Почекай мене на нашому розі, гаразд?

– Так, – відповіла вона, відчуваючи, що не може не послухатись.

Потім вона сказала собі, що повинна поговорити з ним, твердо заявити про своє рішення не зустрічатися з ним більше, – то чому б не скористатися з цієї нагоди для розмови.

О-пів до сьомої він під якимсь приводом вийшов з дому – згадав, що в нього ділове побачення, – і на початку восьмої ждав Дженні в закритому екіпажі біля умовленого місця. Він був спокійний, цілком переконаний, що матиме успіх, але під зовнішньою певністю й урівноваженістю приховувалось незвичайне збудження, ніби і він вдихував якийсь чудесний аромат, ніжний, солодкий та чарівний.

На початку дев’ятої він побачив Дженні. Блідого світла газового ліхтаря було досить для того, щоб Кейн міг пізнати її. Хвиля ніжності здійнялася в ньому – така чарівна була дівчина. Коли вона наблизилась, він вийшов з екіпажа й зупинився перед нею.

– Ходімо, – сказав він. – Сідай у карету. Я відвезу тебе додому.

– Ні, – відповіла вона, – я не можу.

– Ходім. Я відвезу тебе. Так нам буде зручніше поговорити.

І знову – це відчуття його влади, сили, якій не можна було протистояти. Вона підкорилася, відчуваючи, що не повинна була цього робити! Кейн крикнув кучеру:

– Поки що вези, куди хочеш!

Дженні сіла поруч нього, і він одразу сказав:

– От що, Дженні, ти мені потрібна. Розкажи мені, про себе.

– Мені треба поговорити з вами, – відповіла вона, намагаючись триматись так, як надумала.

– Про що? – запитав він, намагаючись у пітьмі розглядіти вираз її обличчя.

– Так далі не можна, – схвильовано пробурмотіла вона. – Я так не можу. Ви нічого не знаєте. Мені не слід було робити так, як уранці. Я більше не повинна з вами зустрічатися. Справді, не повинна.

– Те, що ти зробила вранці, зробила не ти, – дотепно промовив він, підхопивши її слова. – Це зробив, я. А відносно того, що ти не хочеш зі мною зустрічатися... то я хочу зустрічатися з тобою. – Він взяв її за руку. – Ти мене ще не знаєш, але я люблю тебе. Я від тебе просто божеволію. Ти створена для мене. Тепер слухай. Ти повинна бути моєю. Підеш до мене?

– Ні, ні, ні! – болісно вигукнула вона. – Я не можу, містер Кейн. Будь ласка, вислухайте мене. Це неможливо. Ви не знаєте. Ах, ви не знаєте. Я не можу зробити, як ви хочете. Я не хочу. І не могла б, коли б навіть захотіла. Ви не знаєте, в чому річ. Але я не хочу робити погано. Я не повинна. Не можу. Не хочу. Ні, ні, ні! Пустіть мене додому!

Він вислухав це відчайдушне благання не без співчуття, йому стало навіть трохи шкода Дженні.

– Чому не можеш, що це означає? – спитав він з цікавістю.

– Я не можу вам сказати, – відповіла вона. – Будь ласка, не питайте. Вам не треба цього знати. Але я не повинна більше зустрічатися з вами. Це ні до чого доброго не доведе.

– Адже я тобі подобаюсь.

– Так, так. Я нічого не можу з цим поробити. Але ви повинні залишити мене. Будь ласка!

З поважністю судді Лестер у думках ще раз зважив свою пропозицію. Він знав, що подобається цій дівчині, – власне, вона кохає його, хоч яке коротке їхнє знайомство. І його вабить до неї – може бути, не так уже непереборно, але все ж з незвичайною силою. Що заважає поступитися, тим більше, якщо їй цього хочеться? В ньому заговорила цікавість.

– Ось що, Дженні, – сказав він, – я вислухав тебе. Я не розумію, чому ти кажеш «не можу», якщо ти хочеш піти до мене. Ти кажеш, що я тобі подобаюсь. Чому ж ти упираєшся? Ти – якраз те, що мені треба. Ми б чудово порозумілися. У тебе вдача, про яку я міг би тільки мріяти. Я хотів би, щоб ти була зі мною. Чому ти говориш, що не можеш?

– Я не можу, – повторила вона. – Не можу. Не хочу. Не повинна. Ах, будь ласка, не запитуйте мене більше. Ви не знаєте. Я не можу вам пояснити.

Вона думала про свою дитину.

В Лестера Кейна було дуже розвинене почуття справедливості і вміння будь-яку гру провадити чесно. Він найперше намагався бути порядною людиною у своїх стосунках з іншими людьми. Він і тепер хотів бути ніжним і уважним, але головне – він повинен заволодіти нею! І він знову у думках зважив всі «за» і «проти».

– Послухай, – сказав він, нарешті, все ще тримаючи Дженні за руку. – Я не примушую тебе вирішувати негайно. Я хочу, щоб ти все обміркувала. Але ти створена для мене. Я тобі не байдужий. Ти сама визнала це сьогодні вранці. І я знаю, що це так. Чому ж ти така уперта? Ти мені подобаєшся, і я можу багато для тебе зробити. Чому б нам поки що не стати друзями? А про інше поговоримо пізніше.

– Але я не повинна робити погано, – твердила вона. – Я не хочу. Будь ласка, залишіть мене. Я не можу зробити, як ви хочете.

– От що, –  провадив він, – ти говориш не те, що думаєш. Навіщо ж ти казала, що я тобі подобаюсь? Хіба ти встигла змінити свою думку? Подивись на мене. (Дженні опустила очі). Подивись на мене! Хіба ти передумала?

– Ой, ні, ні! – сказала вона, дійшовши до сліз, скоряючись чомусь, що було дужче від неї.

– Тоді чому ж ти така вперта? Я люблю тебе, чуєш – божеволію від думки про тебе. Ось чому я цього разу приїхав. Я хотів бачити тебе!

– Справді? – здивовано перепитала Дженні.

– Так. Я приїхав би ще й ще раз, коли б це було треба. Кажу ж тобі, я люблю тебе до божевілля. Ти повинна бути моєю. Обіцяй, що ти поїдеш зі мною.

– Ні, ні, ні, – твердила вона. – Я не можу. Я повинна працювати. Я хочу працювати. Я не хочу робити погано. Будь ласка, не просіть. Будь ласка, не треба. Ви повинні відпустити мене. Справді ж! Я не можу зробити по-вашому.

– Скажи, Дженні, – запитав він раптом, – що робить твій батько?

– Він склодув.

– Тут, у Клівленді?

– Ні, він працює у Йангстауні.

– А твоя мати жива?

– Так, сер.

– Ти живеш з нею?

– Так, сер.

Він посміхнувся.

– Не говори мені «сер», дитинко, – грубувато сказав він, – і не називай мене «містером» Кейном. Я для тебе більше не містер. Ти – моя, чуєш, дівчинко?

І він притягнув її до себе.

– Будь ласка, не треба, містер Кейн, – благала вона. – О, будь ласка, не треба! Я не можу! Не можу! Залиште мене.

Але він міцно поцілував її в губи.

– Послухай-но, – повторив він своє улюблене слівце. – Говорю тобі, ти – моя. З кожною хвилиною ти все більше подобаєшся мені. Я ще мало тебе знаю. Але я не відмовлюся від тебе. Кінець кінцем ти прийдеш до мене, і я не хочу, щоб ти служила у покоївках. Ти не можеш залишатися на цій посаді, хіба що дуже недовго. Я повезу тебе куди-небудь. І я дам тобі грошей, чуєш? Ти повинна взяти їх.

При слові «гроші» Дженні пересмикнуло, і вона вихопила руку.

– Ні, ні, – казала вона. – Я не візьму.

– Візьмеш. Віддай їх матері. Я зовсім не намагаюся купити тебе. Я знаю, про що ти думаєш. Але це не так. Я хочу тобі допомогти. Хочу допомогти твоїм рідним. Я знаю, де ти живеш. Сьогодні я там був. Скільки вас в родині?

– Шестеро, – ледве чутно відповіла вона.

«Ой, вже ці бідняцькі родини», подумав він.

– Отже, візьми, – наполегливо повторив він, дістаючи гаманець з кишені. – І дуже швидко ми знову побачимось. Ти не уникнеш, дитинко.

– Ні, ні, – протестувала Дженні. – Я не хочу. Мені не треба. Ви не повинні просити мене про це.

Кейн спробував наполягти на своєму, але вона була непохитна, і зрештою він сховав гроші.

– Одно скажу, Дженні: тобі від мене не втекти, – спокійно заявив він. – Рано чи пізно ти однаково будеш зі мною. Адже ти сама це відчуваєш і знаєш. Це з усього видно. Я не маю наміру відмовитись від тебе.

– Ох, коли б ви знали, як ви мене мучите.

– Хіба я справді мучу тебе? – запитав він. – Невже?

– Авжеж, мучите. Я ніколи не зроблю так, як ви хочете.

– Зробиш! Зробиш! – запально вигукнув він; від однієї думки, що здобич вислизає, пристрасть його спалахнула з новою силою. – Ти будеш моя!

І він міцно обійняв її, незважаючи на всі її протести.

– Ну от, – сказав він, коли після короткої боротьби те таємниче, що з’єднувало їх, знову заговорило в Дженні і вона перестала чинити опір. На очах у неї були сльози, але він не помічав їх. – Хіба ти сама не бачиш? Я також подобаюсь тобі.

– Я не можу, – схлипнувши, повторила Дженні.

Її неприхований відчай зворушив Кейна.

– Чого ж ти плачеш, дитинко? – запитав він.

Вона не відповіла.

– Ну, пробач, – сказав він. – Більше я тобі сьогодні нічого не скажу. Ми майже приїхали. Завтра я виїжджаю, але скоро ми знову побачимось. Так, дитинко. Тепер я не можу від тебе відмовитися. Я зроблю все можливе, щоб тобі було не так важко, але відмовитися від тебе не можу, чуєш?

Вона похитала головою.

– Тут тобі треба вийти, – сказав він, коли карета доїхала до рогу. Він побачив світло у завішених вікнах Герхардтів.

– До побачення, – додав він, коли вона виходила з карети.

– До побачення, – пробурмотіла вона.

– Пам’ятай, – сказав він, – це тільки початок.

– О, ні, ні, – благально сказала вона.

Він подивився їй услід.

– Яка красуня! – вигукнув він.

Дженні зайшла в дім стомлена, розгублена, присоромлена. Що ж вона вчинила? Безперечно, вона зробила непоправну помилку. Він повернеться.

Він повернеться. І він пропонував їй гроші. Це найгірше.