Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XLVII

Повертаючись назад, Лестер і Дженні справді провели ще цілий тиждень з м-с Джералд, яка вирішила, що спробує пожити трохи на батьківщині. Вона прямувала до Цинциннаті, маючи намір заїхати до Чикаго, розраховуючи й надалі хоч інколи зустрічатись з Лестером. Побачивши її на пароплаві, Дженні дуже здивувалась, і тривожні думки знову почали опановувати її. Тепер становище було для неї зрозуміле: не було б її, м-с Джералд обов’язково б вийшла заміж за Лестера. А зараз... Важко що-небудь сказати. Летті – найбільш підхожа для нього дружина – за своїм походженням, вихованням, становищем у суспільстві. Але в більш широкому людському плані Дженні все-таки була йому ближчою, це вона відчувала безпомилково. Можливо, час допоможе розв’язати це складне питання, а поки що вони всі втрьох, як і раніше, залишалися друзями. В Чикаго вони розлучилися: м-с Джералд поїхала до Цинциннаті, а Лестер з Дженні знову оселилися в своєму будинку в Хайд-Парку.

Повернувшись з Європи, Лестер серйозно почав підшуковувати собі нове поле діяльності. Жодна з великих компаній не зверталась до нього з пропозиціями, головним чином, через те, що в нього була репутація сильної й владної людини, яка, увійшовши до будь-якого підприємства, неодмінно захоче грати в ньому першу скрипку; про зміну в його фінансовому становищі нічого не було відомо. Дрібні компанії, про які він збирав відомості, ледве животіли або випускали нікчемну, на його думку, продукцію. В невеличкому містечку на півночі штату Індіана він, правда, знайшов одно підприємство, яке мало начебто деякі перспективи. На чолі його стояв досвідчений майстер-каретник – таким у свій час був батько Лестера, – не обдарований, проте, особливими діловими здібностями. Він одержував дуже скромний прибуток з п’ятнадцяти тисяч доларів, вкладених у підприємство вартістю тисяч щось з двадцять п’ять. Лестер вирішив, що коли запровести належні методи, то при наявності справжньої ділової хватки тут можна дечого домогтися. Про швидкі успіхи не могло бути й мови, великі бариші якщо й були можливі, то лише в дуже далекому майбутньому. Все ж Лестер думав про те, щоб розпочати переговори з хазяїном цього підприємства, та ось до нього дійшла чутка про утворення каретного тресту.

Весь час Роберт енергійно займався давно задуманою ним докорінною реорганізацією виробництва екіпажів. Він всіляко намагався довести своїм конкурентам, що об’єднання дасть їм куди більші прибутки, ніж суперництво і намагання одних витиснути з ринку інших. Докази його були такі переконливі, що великі компанії приставали до них одна за одною. Через кілька місяців угода була оформлена, і Роберт став президентом «Об’єднаної асоціації по виробництву екіпажів», що мала акціонерний капітал у десять мільйонів доларів і основний капітал у три чверті цієї суми. Він досягнув свого і був щасливий.

Лестер нічого не знав про ці важливі зміни. Кілька маленьких газетних заміток про майбутнє злиття ряду підприємств по виробництву екіпажів не потрапили йому на очі, бо в цей час він був за кордоном. Повернувшись до Чикаго, він дізнався, що чоловік Імоджін, Джефферсон  Міджлі, як і раніше, керує чикагським відділом і живе у Івенстоні; проте сварка з родичами перешкодила Лестеру одержати будь-які відомості з перших рук. Випадок незабаром відкрив йому очі на те, що трапилось, і, треба сказати – при досить прикрих обставинах.

Приголомшливу новину розказав йому не хто інший, як м-р Генрі Брейсбрідж з Клівленда, з яким Лестер зустрівся в клубі через місяць після приїзду з Європи.

– Ти, чув, розійшовся з батьківською компанією, – сказав Брейсбрідж з люб’язною посмішкою.

– Так, – сказав Лестер. – Розійшовся.

– А тепер які в тебе плани?

– Та я тут обмірковую одну справу. Хочу завести власне підприємство.

– Але проти брата ти навряд чи підеш? Він це непогано придумав із своєю асоціацією.

– З якою асоціацією? Я нічого не чув. Я тільки що повернувся з Європи.

– Ой, гляди, Лестер, так ти все на світі проспиш, – сказав Брейсбрідж. – Твій брат утворив найкрупніший трест у вашій галузі виробництва. Я був упевнений, що ти в курсі справи. Об’єдналися всі великі компанії – Буде, Лайман-Уїнтроп, Майєр-Брукс. Твій брат обраний президентом. Він, напевно, на одному розподілі акцій заробив мільйонів зо два.

Лестер звів брови, очі його дивилися холодно.

– Ну що ж, я дуже радий за Роберта.

Брейсбрідж зрозумів, що Лестер вражений у саме серце.

– До побачення, дорогий, мені пора, – сказав він. – Коли будеш у Клівленді, заглядай до нас. Ми з дружиною тебе любимо, ти це знаєш.

– Знаю, – сказав Лестер. – До побачення.

Він побрів до курильні. Після того, про що він дізнався, його нова вигадка втратила для нього всякий інтерес. Добрий він буде в ролі хазяїна занедбаної фабрики, коли його брат – президент каретного тресту! Та Роберт через рік зробить так, що він піде з торбою. Колись він сам мріяв про таку асоціацію. Він мріяв, а Роберт взяв та й створив її.

Одна справа зносити удари долі, які так часто звалюються на обдарованих людей, коли ти молодий, сміливий, сповнений войовничого духу. І зовсім інша справа, коли молодість уже позаду, коли основні твої достатки вислизають у тебе з рук, а нові шляхи до багатства й успіху закриваються перед тобою один за одним. Одверте небажання «товариства» визнати Дженні, створений навколо неї газетний галас, незгода з батьком і його смерть, втрата майна, розрив з батьківським підприємством, поведінка Роберта, нарешті новий трест – все це збивало з пантелику, пригнічувало Лестера. Він старався і взнаки не давати, й досі в нього це начебто виходило, але тепер він раптом відчув, що всьому є край. Додому він повернувся чорніший від хмари. Дженні одразу це помітила, вірніше, вона цього чекала. Цілий вечір, поки його не було вдома, її гнітив якийсь невиразний сум. І ось він повернувся, і вона зрозуміла – у нього серйозні неприємності. Першим бажанням її було запитати: «Що трапилось, Лестер?», але вона стрималась і мудро вирішила, що він, якщо захоче, сам їй про це розкаже. Вона удала, наче нічого не помітила, і намагалася розважити його лагідно й не докучливо.

– Веста сьогодні дуже задоволена собою, – почала вона. – Принесла зі школи відмінні оцінки.

– Це добре, – відповів він похмуро.

– І танцювати вона почала дуже гарно. Саме перед тим, як ти прийшов, вона показувала мені нові танці, які щойно вивчила. Це так чудово – ти просто уявити собі не можеш.

– Дуже радий чути, – пробурмотів він. – Я ж говорив, що їй варто вчитися. І час, мабуть, перевести її до іншої школи, кращої.

– А тато все сердиться, навіть смішно. Вона його дражнити наважується, пустуха така. Сьогодні все пропонувала навчити його танцювати. Коли б він так не любив її, то нам’яв би їй вуха.

– Можу собі уявити! – посміхнувся Лестер. – Наш дід танцює. Ну й картина!

– Він бурчить, лютує, а їй хоч би що.

– Молодець дівчинка, – сказав Лестер.

Він щиро любив Весту і все більше цікавився нею.

Дженні говорила далі, і їй удалося трохи розвіяти похмурий настрій Лестера. А коли прийшов час лягати спати, він сам заговорив, нарешті, про свої турботи.

– Поки ми були за кордоном, Роберт тут зробив непогану фінансову комбінацію.

– А що таке? – насторожилася Дженні.

– Утворив каретний трест, не більше й не менше. Тепер його трест вбере в себе все, що є в країні скільки-небудь значного в цій галузі. Брейсбрідж мені розказав, що Роберта обрано президентом і що в них мало не вісім мільйонів капіталу.

– Та що ти! – вигукнула Дженні. – Тоді тобі, можливо, не варто вступати до нової компанії, про яку ти говорив.

– Так, зараз це було б безглуздо. Можливо, пізніше, не знаю. Поки що треба почекати, подивитись, що вийде з цього нового тресту. Мало який курс він може взяти?

Дженні була засмучена до глибини душі. Ніколи раніше вона не чула від Лестера ані слова скарги. Їй дуже хотілося втішити його, але вона розуміла, що це їй не під силу.

– Ну, що ж, – сказала вона. – Є й ще багато цікавого на світі. Я б на твоєму місці не поспішала. Час у тебе є.

Більше вона нічого не наважилась додати, але він раптом відчув, що й справді немає чого себе дратувати. Зрештою, ще на два роки йому забезпечений більш ніж достатній прибуток. При бажанні його можна збільшити. І все ж Лестера гризла думка, що брат так навально йде вгору, а він стоїть на місці, чи, вірніше, пливе за течією. Це було образливо; а головне – він почав відчувати, що втрачає ґрунт під ногами.

Розділ XLVIIІ

Скільки Лестер не ламав собі голови, він не міг придумати, як йому знову включитися в життя ділового світу. Дізнавшись, що Роберт утворив свій трест, він одразу відкинув геть будь-яку думку про участь у скромному підприємстві фабриканта з Індіани. У нього вистачало гордості й почуття міри, щоб зрозуміти, як безглуздо було б тягатися з братом, який безперечно мав більші фінансові можливості, ніж він. Лестер дістав довідки про нову асоціацію й переконався, що Брейсбрідж аж ніяк не перебільшив її розмаху й могутності. Це була мільйонна справа. У самостійних дрібних фабрикантів не залишалося найменших шансів уціліти. Так невже ж плентатись у хвості за своїм знаменитим братом? Ні, це надто принизливо. Борсатися й викручуватися в нерівній боротьбі проти нового тресту, знаючи, що рідний брат може розчавити або пожаліти тебе і що проти тебе використовується капітал, який належить тобі по праву. Ні, неможливо. Краще переждати. Щось та навернеться. А тимчасом він має на що жити, і за ним лишається право, якщо він того побажає, знову зробитися пайовиком компанії Кейн. Але чи бажає він цього? Ось питання, на яке Лестер ніяк не вмів відповісти.

Він усе ще був у полоні своїх вагань і сумнівів, коли одного чудового дня до нього прийшов якийсь Семюел Росс, агент по продажу нерухомого майна, чиї величезні реклами на дерев’яних щитах красувалися по всій прерії, що оточувала Чикаго. Лестер разів зо два зустрічався з ним у клубі, чув про нього як про сміливого і вдачливого ділка, і пам’ятав крикливий фасад його контори на розі вулиць Вашингтона й Ла-Саль. Россу було років з п’ятдесят, він привертав до себе увагу своїм зовнішнім виглядом – високий на зріст, чорна борідка, чорні очі, орлиний ніс з нервовими ніздрями й густе кучеряве волосся. Лестеру запам’яталася його м’яка кошача хода й виразні вузькі білі руки з довгими пальцями.

М-р Росс з’явився до м-ра Кейна з діловою пропозицією. М-р Кейн, розуміється, знає, хто він такий? З свого боку, м-р Росс цілком поінформований про м-ра Кейна. Чи відомо м-ру Кейну, що зовсім недавно він, Росс, разом з м-ром Норманом Іейлом, представником оптової бакалійної торгівлі «Іейл, Сімпсон і Райс», створив нове передмістя «Іейлвуд»?

Так, м-ру Кейну про це було відомо.

Ще не минуло й шести тижнів, як останні ділянки в Іейлвуді були продані; в середньому вони дали сорок два проценти прибутку. Росс перерахував ще кілька здійснених ним операцій з нерухомим майном, про які Лестер також дещо чув. Росс щиро признався, що в його справах бувають невдачі; він сам погорів разів зо два. Але, як відомо, куди частіше операції з нерухомим майном дають прибуток. Так от, оскільки Лестер більше не зв’язаний з компанією Кейн, він, можливо, не від того, щоб вкласти свої гроші у вигідну справу. Є цікава пропозиція. Лестер погодився вислухати м-ра Росса, і той, поморгавши круглими, як у кішки, очима, почав викладати суть справи.

Зводилася вона до того, що він пропонував Лестеру ввійти з ним у пай для купівлі і експлуатації великої ділянки землі площею в сорок акрів, розташованої на Південно-Західній околиці міста й оточеної вулицями П’ятдесят п’ятою, Сімдесят першою, Холстед та Ешленд. Ціни на землю в цьому районі неминуче повинні збільшитись, – намічається справжній бум, і до того ж надовго. Муніципалітет уже вирішив замостити П’ятдесят п’яту вулицю. Трамвайну колію по Холстед-стріт мають продовжити. Компанія залізниці Чикаго – Берлінгтон – Куїнсі, що проходить поблизу, безперечно захоче побудувати в новому передмісті пасажирську станцію. За землю треба заплатити сорок тисяч доларів, цю витрату вони поділять нарівно. Нівеліровка, розмежування дільниць, брукування вулиць, посадка дерев, ліхтарі – все це коштуватиме приблизно двадцять п’ять тисяч. Треба буде витратити певну суму на рекламу протягом двох чи, вірніше, трьох років по десять процентів від вкладеного капіталу, разом дев’ятнадцять-двадцять тисяч доларів.

Всього їм удвох доведеться вкласти в справу дев’яносто п’ять, щонайбільше – сто тисяч, з яких на пайку Лестера припадає п’ятдесят. Потім м-р Росс перейшов до вирахування прибутків.

Про перспективи щодо продажу наміченої землі й збільшення цін на неї можна було мати уявлення з ділянок на північ від П’ятдесят п’ятої вулиці і на схід від Холстед-стріт, які до неї прилягали. Взяти хоч би ділянку Мортімера, на розі Холстед і П’ятдесят п’ятої. У 1882 році її продавали по сорок п’ять доларів за акр. Через чотири роки акр коштував уже п’ятсот доларів – по такій ціні в 1886 році заплатив за цю ділянку м-р Джон Слоссен. У 1889 році, себто через три роки, він продав землю м-ру Мортімеру по тисячі доларів за акр. Така ціна зараз стоїть і на новий, ще не опрацьований клапоть землі, його можна розбити на ділянки площею п’ятдесят футів на сто й розпродати по п’ятсот доларів. Хіба це не вірний прибуток?

Лестер погодився, що прибуток начебто забезпечений.

Росс не без вихвалок заходився пояснювати, як наживають бариші на нерухомому майні. Недосвідченій людині нема чого й потикатись до цієї справи. За кілька тижнів, навіть за кілька років нічого й думати набути ту спритність, що у знавця, як от він, вироблялася протягом чверті віку. Тут багато важать і престиж, і смак, і нюх. Якщо вони домовляться і почнуть діяти, керуватиме операціями він. В його розпорядженні добре навчений штат підлеглих та крупні підрядчики. У нього є знайомства в податковому управлінні, в управлінні водопостачання, одно слово – у всіх відділах міського господарства, від яких залежить доля нового району. Якщо Лестер увійде з ним у пай, він, Росс, гарантує йому бариш; скільки – цього він точно не може сказати: щонайменше – п’ятдесят тисяч доларів, але скоріше півтораста або двісті. Як тільки Лестер висловить бажання, він ознайомить його з усіма подробицями і роз’яснить порядок запровадження свого плана в життя. Поміркувавши кілька днів, Лестер вирішив, що проект м-ра Росса  заслуговує на увагу.

Розділ XLІX

Мати сумнів щодо успіху задуманої операції, здавалося, не було ніяких підстав. Величезний досвід і тверезі міркування м-ра Росса були запорукою успіху в кожному його починанні. Він досконало вивчив свою справу. Він умів переконати кого завгодно і в чому завгодно, аби лише йому дали час докладно висвітлити питання б усіх боків.

Лестер не одразу дозволив себе втягти в цю справу, хоч, загалом, операції з нерухомим майном були йому до вподоби. Земля його цікавила. Він вважав, що це – солідне вкладення капіталу, якщо не розмахуватися надто широко. Досі він не пробував вкладати гроші в земельні ділянки, але тільки через те, що бував у колах, які були далекі від цих інтересів. Він був людиною «безземельною», а зараз, у деякій мірі, і безробітною.

М-р Росс йому подобався, він, очевидно, знався на тому, що робив. Його твердження не важко було перевірити, що Лестер і зробив. До того ж він пам’ятав рекламні щити Росса в прерії і його об’яви в газетах. І треба вже було, нарешті, припинити неробство, що тягнулося надто довго, і хоч скільки-небудь збільшити свій капітал.

На жаль, Лестер останнім часом розучився вникати в дрібні деталі. З самого початку його діяльності в батьківському підприємстві йому доручалися завдання загального характеру – закупівля великих партій товарів, розміщення оптових замовлень, обговорення питань, які стосуються роботи фірми в цілому і далеких від практичних деталей, що мають першорядне значення для дрібніших торговців. На фабриці не він, а Роберт вираховував до останнього цента витрати виробництва, стежив за тим, щоб ніде не було ані найменшого збитку. А Лестер сумлінно і з інтересом виконував доручення більш загального порядку. Зараз, коли він обмірковував пропозицію Росса, його цікавили широкі перспективи, а не дрібниці. Він чудово знав, що Чикаго швидко зростає і ціна на землю не може не підвищитись. Там, де зараз гола прерія, дуже скоро, за кілька років, будуть густо забудовані жилі передмістя. Не можна навіть уявити, щоб ціни на землю впали. Продаж дільниць може затягнутися, і ціни можуть підвищуватись не завжди однаково швидко, але впасти вони не можуть. У цьому переконував його Росс, та й сам Лестер був у цьому впевнений.

Цілого ж ряду випадковостей він не передбачив. Він не подумав про те, що сам м-р Росс не вічний; що районові, який зараз здається ідеальним для житлового передмістя, може пошкодити забудова сусідніх з ним кварталів; що несприятлива фінансова кон’юнктура може викликати зниження цін на землю, більш того – панічну тенденцію продавати ділянки за безцінь, перед якою не встояти навіть таким досвідченим маклерам, як м-р Семюел Росс.

Кілька місяців Лестер вивчав обстановку, змальовану його новим наставником і гідом, а потім, прийшовши до висновку, що коли риск тут і є, то дуже незначний, вирішив продати частину акцій, що приносили йому жалюгідні шість процентів, і вкласти гроші в нове підприємство. Першим його внеском були двадцять тисяч доларів, половина ціни за землю, яку вони за угодою з Россом сплачували нарівно; ця угода повинна була залишатись у силі до того часу, поки не будуть розпродані усі ділянки. Потім він дав дванадцять з половиною тисяч на проведення робіт, а далі – ще дві з половиною тисячі на сплату податків і на різні непередбачені витрати. Виявилося, що через особливості ґрунту нівеліровка коштує дорожче, ніж передбачалося кошторисом; що дерева не завжди приймаються з першого разу; що для успішного завершення деяких робіт треба «підмазати» декого в газовому або водопровідному відділі міського господарства. Всім цим займався м-р Росс, але, оскільки це тягло за собою збільшення витрат, він не міг не тримати Лестера в курсі справи.

Приблизно через рік після їх першої бесіди ділянки були готові, але щоб створити їм належну рекламу, слід було зачекати весни. Для покриття витрат на рекламу Лестеру довелося зробити третій внесок, і він продав ще на п’ятнадцять тисяч акцій, вважаючи за потрібне довести справу до кінця, а потім уже ждати обіцяних прибутків.

Спочатку Лестер був цілком задоволений здійсненням своїх планів. Росс безперечно показав себе тямущим і проникливим ділком, що вміє охопити велику кількість різноманітних деталей. Ділянки були опрацьовані чудово. Новому районові була дана приваблива назва Грінвуд – Зелений ліс, – хоч, як відзначив Лестер, там і пенька не було. Але Росс запевнив його, що людям, які підшукують собі приміську ділянку, така назва припаде до душі; а побачивши, наскільки енергійно йде посадка дерев, яким належить у майбутньому перетворитись у тінисті алеї й сади, вони легко приймуть мрії за дійсність. Лестер посміхнувся у відповідь на цей аргумент.

Першою тінню, яка затьмарила світле майбутнє Грінвуда, була чутка, що «Інтернаціональна консервна» – одна з найкрупніших компаній, які об’єднались у м’ясоконсервний трест, чия контора містилася на розі Холстед-стріт і Тридцять другої, – вирішила виділитися з тресту й заснувати самостійне підприємство. В газетах писали, що «Інтернаціональна» має намір осісти далі на південь, цілком ймовірно в районі П’ятдесят п’ятої вулиці й Ешленд авеню. Квартал цей безпосередньо межував на заході з землею Лестера, а самої гадки, що по сусідству відкривається консервний завод, було досить, щоб загубити перспективи новонародженого дачного передмістя.

Росс був у нестямі від люті. Швидко оцінивши обстановку, він вирішив, що єдиний вихід – це розрекламувати нові ділянки в газетах і подбати про те, щоб розпродати їх, поки не виникли ще які-небудь перешкоди. Він виклав свій погляд на речі Лестеру, і той погодився, що так буде найкраще. Вони вже витратили на рекламу шість тисяч доларів, а тепер за десять днів витратили ще три тисячі, щоб створити враження, що Грінвуд – ідеальний, обладнаний за останнім словом сучасної техніки район, не має і не матиме по красі й тиші рівних собі в Чикаго. Та це не допомогло. На кілька ділянок знайшлися покупці, проте зловісні чутки про плани «Інтернаціональної консервної» уперто трималися; тепер Грінвуд годився хіба що під селище для робітників-іноземців; а витівка з дачним передмістям явно зазнала цілковитого провалу.

Лестера цей новий удар довів до повного відчаю. П’ятдесят тисяч доларів – дві третини його достатку, якщо не рахувати щорічного прибутку, який відказав йому батько, – виявилися замороженими; треба було сплачувати податки, робити ремонт і приготуватися до того, що ціни на землю почнуть падати. Він висловлював припущення, що ділянки, які в них залишились, можна б продати за собівартістю або закласти, відмовившись від дальшої експлуатації; але Росс дивився на справу куди гірше. Разів зо два він уже потрапляв у таку халепу. Він вірив у забобони і вважав, що коли справа не пішла гладко з самого початку, отже, не судилося, і що б ти не робив – лиху однаково не зарадиш. З гіркого досвіду він знав, що багато його колег думають так само.

Вони протрималися біля трьох років, а далі ділянки пішли з молотка. На пайку Лестера, який вклав у них п’ятдесят тисяч доларів, припало трохи більше вісімнадцяти тисяч; і дехто з людей, яких навчило життя, запевняв його, що він ще щасливо відбувся.