Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

Розділ L

Операції з приміськими ділянками були в самому розпалі, коли м-с Джералд вирішила переселитися в Чикаго. Живучи в Цинциннаті, вона багато чого взнала про обставини життя Лестера, яке викликало стільки пересудів і нарікань. Питання про те, чи одружений він з Дженні, так і залишалося відкритим. Але до м-с Джералд дійшла – правда, у викривленому вигляді – вся історія Дженні і оповідання про те, як чикагська газета змалювала Лестера в ролі мільйонера, що пожертвував через кохання до неї всім своїм майном, а також зовсім точні відомості, що Роберт відсунув брата від участі в справах «Компанії Кейн». Їй було прикро й боляче від думки, що Лестер губить себе.

Минув рік, а він нічого не зробив. Мине ще два роки, – і буде надто пізно. У Лондоні він сказав їй, що в нього майже не лишилося ілюзій. Можливо, Дженні – одна з них? І що він, справді кохає її чи просто жаліє? Летті було дуже цікаво з’ясувати це питання.

У Чикаго вона найняла розкішний особняк на бульварі Дрексел. «Цю зиму я проведу у Ваших краях, – писала вона Лестеру, – і сподіваюсь, що ми будемо часто зустрічатись. В Цинциннаті я помираю від нудьги. Після Європи тут так... ну, Ви розумієте. В суботу бачила місіс Ноулз, вона про Вас запитувала. Майте на увазі, що вона чудово до Вас ставиться. Її дочка весною виходить заміж за Джиммі Севренса».

Лестер чекав приїзду м-с Джералд із змішаним почуттям задоволення й ніяковості. Вона, звичайно, буде влаштовувати в себе вечори і прийоми. Що, коли їй спаде на думку запросити його з Дженні? Та ні, навряд. Слід вважати, що тепер уже вона дізналася, як стоїть справа. І з листа її це помітно. Вона «має намір часто зустрічатися з ним», – отже, саме з ним, а не з Дженні. Він вирішив розповісти Летті все щиро й дати можливість їй самій вирішити, якими будуть їхні стосунки надалі.

Він вибрав для одвертої розмови хвилину, коли вони сиділи в затишній вітальні вдвох з Летті – чудовим видінням у блідо-жовтих шовках. Саме в цей час у нього почав виникати сумнів в успішному розв’язанні своїх земельних операцій, настрій у нього був поганий, і йому, як ніколи, були потрібні тепле слово й взаєморозуміння. Дженні він ще жодного слова не сказав про свої турботи.

Коли покоївка вийшла, подавши хазяйці чай, а Лестеру коньяку й содову воду, Летті вирішила допомогти йому й сама порушила мовчання.

– А я багато наслухалась про вас, Лестер, з того часу, як повернулася з Європи. Розкажіть мені про себе. Ви знаєте, як близько я приймаю до серця все, що стосується вас.

– Що ж ви чули, Летті? – запитав він спокійно.

– Ну, по-перше, чула про духівницю вашого батька і те, що ви більше не берете участі в справах компанії, а ще – різні плітки про місіс Кейн, які мене не дуже цікавлять. Ви мене розумієте. Але невже ви не хочете впорядкувати своє життя, щоб одержати те, що належить вам по праву? Мені здається, це така величезна жертва, якщо, звичайно, у вас немає справжнього глибокого почуття. Чи так, Лестер? – запитала вона лукаво.

Лестер відповів не зразу.

– Не знаю навіть, що й сказати вам, Летті. Іноді мені здається, що я кохаю її, іноді я в цьому далеко не впевнений. Я говоритиму з вами цілком одверто. Ніколи в житті я ще не був у такому скрутному становищі. Ви до мене так добре ставитесь, а я... не стану говорити, якої я думки про вас. Але в усякому разі я не хочу мати від вас таємниці. Я не одружений.

Він замовк.

– Я так і думала, – сказала вона.

– І не одружений через те, – говорив далі він, – що надто довго вагався. Коли я перший раз побачив Дженні, я вирішив, що чарівнішої жінки немає на світі.

– Небагато ж я для вас важила в той час, – перебила його м-с Джералд.

– Коли хочете, щоб я говорив, не перебивайте мене, – посміхнувся Лестер.

– Скажіть мені одно, і більше я нічого не питатиму. Це було в Клівленді?

– Так.

– Мені так і говорили, – підтвердила вона.

– У ній було щось таке...

– Кохання з першого погляду, – знову не стрималася Летті; у неї було дуже гірко на душі. – Це буває.

– Ви мені дасте говорити?

– Пробачте мені, Лестер. Що ж робити, коли мені стало сумно за минулим.

– Ну, загалом, я втратив розум. Я бачив у ній ідеал, зразок, хоч і знав, що вона мені не до пари. Ми живемо в демократичній країні. Я думав – зійдуся з нею, а потім... ну, ви знаєте, як це буває. Ось тут-то я й припустився помилки. Я ніколи не думав, що це буде таким серйозним. До того ж мені не подобалась жодна жінка, крім вас, та й то – буду одвертим до кінця – я зовсім не був упевнений, що хотів би одружитися з вами. Мені здавалося, що одруження взагалі не для мене. І я сказав собі – тільки б Дженні стала моєю, а потім, коли набридне, можна й розлучитися. Я подбаю про те, щоб вона не знала злиднів. Інше мені буде байдуже. І їй також. Розумієте?

– Розумію, – відповіла вона.

– Так от, Летті, з цього нічого не вийшло. Вона – жінка зовсім особливого складу. Її душевний світ надзвичайно багатий. Вона не освічена в тому значенні, як ми це розуміємо, але їй притаманні природна витонченість і такт. Вона чудова хазяйка, бездоганна мати. Їй властиве якесь невичерпне джерело любові до людей. Батькові й матері вона була віддана всією душею. Її любов до дочки – це її дочка, не моя – не знає меж. Світськості в неї немає ані крихти. Вона ніколи не блисне дотепним слівцем, не здатна підтримати легку, невимушену розмову. І думає вона, напевно, повільно. Найсерйозніші її думки навіть не завжди передаються словами, але не так важко зрозуміти, про що вона весь час думає і що відчуває.

– Ви чудово говорите про неї, Лестер, – сказала м-с Джералд.

– А як же інакше, Летті, – відповів він. – Дженні – хороша жінка. Та що б я не говорив, часто мені здається, що мене прив’язує до неї тільки жалість.

– Маю сумнів! – і вона погрозила йому пальцем.

– Так, так, але мені багато довелося витерпіти. Тепер-то вже я бачу, що повинен був одразу одружитися з нею. Але потім виникли такі ускладнення, і стільки було суперечок і умовлянь, що я якось заплутався. А тут ще батькова духівниця. Якщо я одружуся, то втрачаю вісімсот тисяч, тобто навіть набагато більше, оскільки компанія тепер реорганізована в трест. Так, вірніше – два мільйони. Якщо ж я не одружуся, то через два роки, навіть менше, втрачаю все до останку. Звичайно, можна б удати, начебто я з нею розлучився, але брехати я не хочу. Це було б надто болісно для її самолюбства, вона не заслужила такої образи. Поклавши руку на серце, я зараз навіть не можу сказати, чи хочу я розлучитися з нею, чи ні. Слово честі, просто не знаю, що мені робити.

Лестер замовк, запалив сигару й втупився невидющим поглядом у вікно.

– Так, це дуже, дуже важка задача, – сказала Летті, опустивши очі.

Потім вона встала і, підійшовши до Лестера, поклала руку на його велику, гарну голову. Ледь-ледь надушений жовтий шовк її сукні торкався його плеча.

– Бідний Лестер, – сказала вона. – Ну й вузол же ви затягнули! Але це гордієв вузол, мій милий, і доведеться його розрубати. Чому б вам не обміркувати всього з нею, от як зараз зі мною, і не з’ясувати, що вона сама думає.

– Це було б дуже жорстоко, – сказав він.

– Але щось же треба зробити, Лестер, запевняю вас, – наполягала Летті. – Не можна більше плисти за течією. Ви собі страшенно цим шкодите. Одружитися я вам не можу порадити; і правду кажу, я турбуюсь не про себе; а втім, я з радістю вийшла б за вас, хоч ви колись і знехтували моє кохання. Не буду таїти, – все одно, чи прийдете ви до мене, чи ні, я вас кохаю і завжди кохатиму.

– Я це знаю, – сказав Лестер.

Він встав, взяв обидві її руки в свої й заглянув їй у вічі. Потім він одвернувся. Летті перевела подих, схвильована його поглядом.

– Ні, Лестер, – продовжувала говорити вона, – така велика людина, як ви, не може заспокоїтись на десяти тисячах прибутку в рік. І не можна вам сидіти, склавши руки, – вас дуже добре знають. Ви повинні знову посісти своє місце і в діловому колі, і в світі. Ніхто вам не чинитиме перешкод, ніхто не згадає про ваше минуле; тільки одержіть свою пайку батьківської спадщини, – і ви самі можете диктувати умови. А вона, якщо знатиме правду, мабуть, не заперечуватиме. Коли вона вас кохає, як ви говорите, вона з радістю піде на жертву. Щодо цього я не маю сумніву... Ви, звичайно, щедро забезпечите її.

– Дженні гроші не потрібні, – похмуро заперечив Лестер.

– Ну, однаково, вона може прожити й без вас: а якщо в неї буде багато грошей, їй буде і легше жити, – цікавіше.

– Поки я живий, вона ні в чому не знатиме нестатку, – урочисто заявив він.

– Ви повинні від неї піти, повинні, – твердила Летті все наполегливіше. – Кожний день дорогий. Чому не вирішити й не зробити цього саме тепер – сьогодні ж. Чому?

– Не поспішайте, – відповів він. – Це справа нелегка. Сказати по правді, мене лякає розмова з Дженні. Це так несправедливо по відношенню до неї, так жорстоко. Адже я, як правило, багато не говорю про свої особисті справи. І до цього часу я ні з ким не хотів говорити, – навіть з батьками. Але вас я чомусь завжди вважав близькою людиною, а від часу нашої останньої зустрічі я все думав про те, що треба вам про це розповісти. І хотілося. Ви мені дуже дорогі. Не знаю, можливо, це здасться вам дивним за теперішніх обставин, але це так. Я навіть не підозрював, що ви мені такі близькі і як людина, і як жінка. Не хмурте брів. Адже ви хотіли чути правду? От вам правда. А тепер, якщо можете, поясніть мені, що я таке.

– Я не хочу з вами сперечатися, Лестер, – сказала вона м’яко, доторкнувшись до його руки. – Я хочу тільки кохати вас. Я чудово розумію, як це все склалося. Мені сумно за себе. І сумно за вас. І сумно... – вона зупинилася, – за місіс Кейн. Вона – чарівна жінка. Вона мені подобається, дуже. Але це не та жінка, яка вам потрібна, Лестер. Повірте мені, вам потрібне інше. Недобре, звичайно, що ми з вами говоримо про неї такі речі, але ж це правда. У кожного є свої якості. І я переконана, що коли б висловити їй це так само, як ви оце зараз висловили мені, вона б зрозуміла і погодилася. Коли б я була на її місці, Лестер, я б відпустила вас, правда. Я думаю, ви мені повірите. Кожна порядна жінка зробила б так само. Мені було б дуже боляче, проте я відпустила б вас. І їй буде боляче, але вона вас відпустить. Запевняю вас. Мені здається, я розумію її не гірше, ніж ви, навіть краще, бо я жінка. Ох, – додала вона, помовчавши, – коли б я могла сама поговорити з нею! Я б їй усе пояснила.

Лестер дивився на Летті й дивувався її запалу. Вона була чудова, приваблива, вона так багато обіцяла...

– Не поспішайте, – повторив він. – Дайте мені подумати. У мене ще є час.

Летті зажурилася, але не здалася.

– Діяти треба зараз же, – повторила вона, звівши на Лестера погляд, у який вклала всю свою душу. Вона домагалася цього чоловіка й не соромилася показати йому це.

– То я подумаю, – сказав він ніяково і, нашвидку попрощавшись з нею, пішов.

Розділ LІ

Лестер уже досить довго і серйозно обмірковував своє становище; він, мабуть, і вжив би якихось заходів, і дуже скоро, коли б життя в його домі не затьмарила одна з тих сумних обставин, які так часто порушують наші плани: здоров’я Герхардта почало швидко підупадати.

Поступово йому довелося відмовитися від усіх своїх обов’язків у домі, а потім він зліг. Дженні дбайливо ходила біля нього, Веста відвідувала його по кілька разів на день, заходив і Лестер. Ліжко Герхардта стояло біля вікна, і він годинами дивився на дерева в саду й на вулицю, яку видно було за ними, думаючи про те, як то йде хазяйство без його догляду. Він був упевнений, що кучер Вудс недбайливо чистить коней і збрую, що поштар неакуратно приносить газети, а грубник витрачає надто багато вугілля і все-таки в домі не досить тепло. Ці дрібні клопоти складали все його життя. Він був природженим домоуправителем. Сам він неухильно виконував добровільно прийняті на себе обов’язки і тепер серйозно побоювався, що без нього все піде криво й косо. Дженні подарувала йому розкішний стьобаний халат, критий синім шовком, і м’які теплі нічні пантофлі, але він їх майже не носив. Він вважав за краще лежати в ліжку, читати біблію й лютеранські газети та слухати від Дженні домашні новини.

– Ти б пішла до підвалу, подивилась, що робить цей молодчик. Он яка холоднеча в кімнатах, – скаржився Герхардт. – Я вже знаю, що він робить, – сидить і книжку читає, а про піч тоді тільки згадає, коли все вугілля прогорить. І пиво в нього там напохваті. Ти б замкнула кладовку.  Звідки ти знаєш, що він за людина. Може, негідник якийсь.

Дженні намагалась переконати батька, що в будинку досить тепло, що грубник – дуже добрий і цілком порядний американець, а якщо він і вип’є шкляночку пива, шкоди від цього не буде. Герхардт зараз же починав сваритись.

– От ви завжди так, – твердив він із запалом. – Ніяк не розумієте, що таке ощадність. Як тільки я не догляну, – всі розпускаються. «Добрий»! Звідки ти знаєш, що він добрий? Топить він як слід? Ні! Доріжки замітає? Ні! Всі вони добрі, за ними потрібне око та й око. Тобі треба самій за хазяйством приглядати.

– Добре, тату, я пригляну, – лагідно заспокоювала його Дженні. – Ти не турбуйся, а пиво я замкну. Принести тобі чашку кофе з сухариками?

– Ні, – зітхав Герхардт, – у мене щось із шлунком не гаразд. Хоч би швидше одужати!

Дженні запросила до батька доктора Мейкіна, старого, досвідченого лікаря, якого вважали кращим у цій частині міста. Він рекомендував спокій, гаряче молоко, сердечні краплі, але попередив Дженні, що на цілковите видужання сподіватись нічого.

– Як не є, роки беруть своє. Він дуже ослаб. Якби він був на двадцять років молодший, я поставив би його на ноги, а так... Проте, справа його не зовсім погана. Він, можливо, ще поживе; може, навіть встане з ліжка; а втім, не ручуся. Адже знаєте, ніхто не вічний. Я от зовсім не турбуюся, що мені залишилося мало жити. Дожив до старості – й добре.

Думка про близьку смерть батька засмучувала Дженні, але її втішало, що свої останні дні він проводить у спокої й достатках, оточений всіляким піклуванням.

Незабаром усім стало зрозуміло, що дні Герхардта злічені, і Дженні вирішила сповістити братів і сестер. Вона написала про хворобу батька Бассу, але той відповів листом, що дуже зайнятий і навряд чи приїде, якщо тільки немає безпосередньої небезпеки. Ще він писав, що Джордж живе в Рочестері, працює на шпалерній фабриці, здається, компанії Шефф-Джефферсон, Марта з чоловіком поїхала до Бостона, живуть у Бельмонті, це передмістя, але недалеко від центра. Уїльям в Омасі, працює техніком в електричній компанії. Вероніка одружена, її чоловік, Альберт Шеріден, працює в Клівленді, на складі аптекарських товарів. «Вона в мене зовсім не буває, – з образою додавав Басс, – але я дам їй знати». Дженні написала всім по листу. Від сестер прийшли коротенькі відповіді: їм дуже жаль, і нехай Дженні сповістить їх, якщо що-небудь трапиться. Джордж написав, що йому нічого й думати вибратися в Чикаго, хіба що батькові стане зовсім погано, і просив тримати його в курсі справ. Уїльям, як Дженні дізналася пізніше, не одержав її листа.

Дженні важко переживала повільне вмирання батька; в минулому вони були далекі одно від одного, але останні роки дуже зблизили їх. Герхардт зрозумів, нарешті, що дочка, якої він був зрікся – самісінька доброта, особливо в своєму ставленні до нього. Вона ніколи не сварилася з ним, ні в чому не перечила. Під час його хвороби вона багато разів на день заходила до нього, запитувала, чи не треба йому чогось, чи сподобався йому обід або сніданок. Коли він став ще кволішим, вона подовгу просиджувала у нього в кімнаті з книгою або з шитвом. Одного разу, коли вона поправляла йому подушку, він узяв її руку й поцілував. Вона здивовано підняла голову, й серце в неї стиснулось. Вигляд у Герхардта був безпорадний і жалісний, в очах стояли сльози.

– Ти добра дівчинка, Дженні, – сказав він уривчастим голосом. – Ти добре зі мною обійшлася. Я часто сварюся й буркочу, але ж я старий. Ти вже вибач мені.

– Ну, що ти, тато! – благально промовила вона. – Це мені треба просити в тебе пробачення.

– Ні, ні, – сказав він. Дженні опустилася на коліна біля його ліжка й заплакала. Він погладив її по голові висхлою жовтою рукою. – Не плач, – сказав він стиха, – я тепер багато що розумію. Вік живи – вік учися.

Вона вийшла з кімнати, сказавши, що хоче вмитися, і, залишившись на самоті, дала волю сльозам. Невже він нарешті, простив її? А вона стільки йому брехала! Вона намагалася ще дбайливіше доглядати його, але це навряд чи було можливим. А Герхардт після цього примирення зробився немов щасливішим і спокійнішим, і вони провели разом немало хороших годин. Одного разу він сказав їй:

– Ти знаєш, я відчуваю себе зовсім хлопчаком. Коли б не ломило кісток, то, здається, я б пішов у танець на траві.

Дженні посміхнулася й схлипнула.

– Скоро тобі стане краще, тату, – сказала вона. – Ти одужаєш. Тоді ми з тобою поїдемо кататись.

Вона знову порадувалася тому, що завдяки їй Герхардт у свої останні роки не знав злиднів і турбот.

Лестер був уважний і привітний до старого. Кожного вечора першим його питанням було: «Ну, як він сьогодні?» – і ще до обіду він неодмінно заходив на кілька хвилин до кімнати старого.

– Вигляд у нього нічого собі, – повідомляв він Дженні. – Він, на мою думку, ще поживе. Ти не турбуйся.

Веста також проводила багато часу з дідом, до якого ніжно прив’язалась. Вона вголос учила уроки в його кімнаті, коли це йому не заважало, або, залишивши двері до його кімнати відчиненими, грала йому на роялі. Лестер подарував їй гарну музикальну шкатулку, і Веста іноді заводила її у Герхардта в кімнаті. Бувало, що йому в тягар були всі, крім Дженні, йому хотілося залишитися на самоті з нею. Тоді вона тихенько сиділа біля нього з рукоділлям. Вона розуміла, що скоро, скоро настане кінець.

Вірний собі, Герхардт обдумав усе, що треба буде зробити після його смерті. Він побажав, щоб його поховали на маленькому лютеранському кладовищі тут же, на Південній околиці, і щоб панахиду служив улюблений пастор з тієї церкви, до якої він завжди ходив.

– Нехай усе буде просто, – сказав він. – Надінете на мене чорний костюм і мої святкові штиблети, і галстук чорний, шнурком. Більше мені нічого не треба. Так буде добре.

Дженні просила його не говорити про такі речі, але йому це давало задоволення. Одного разу годині о четвертій дня став він надзвичайно кволим. Дженні тримала руки батька, стежачи за його важким диханням, разів зо два він розплющив очі й посміхнувся до неї.

– Я не боюся смерті, – сказав він. – Я зробив, що міг.

– Не треба говорити про смерть, тату, – простогнала Дженні.

– Однаково кінець, – сказав він. – Ти була добра до мене. Ти хороша жінка.

Це були його останні слова. Біля п’ятої години його не стало.

Спокійний і ясний кінець цього важкого життя глибоко вразив Дженні. В її доброму, чулому серці Герхардт жив не тільки як батько, але й як друг та порадник. Тепер він з’явився перед нею в своєму справжньому вигляді – чесний, працьовитий німець, який усі сили поклав на те, щоб виростити родину й прожити безгрішне життя. Дженні була найважчим його тягарем, але він так до кінця і не взнав усієї правди про неї. Вона думала про те, де ж він тепер, чи знає, що вона йому збрехала. І чи простив він її? Адже він сказав, що вона – хороша жінка.

Всім дітям послали телеграми. Басс відповів, а наступного дня приїхав і сам. Інші телеграфували, що не можуть приїхати, і просили сповістити про все докладно. Дженні написала їм листи. Лютеранський священик прочитав над небіжчиком молитви і домовився про день похорону. Влаштувати його було доручено товстому самовдоволеному агенту з бюро похоронних процесій. Зайшов дехто з сусідів, як там не було, не всі вони порвали знайомство з цим домом. Похорон відбувся третього дня. Лестер разом з Дженні, Вестою і Бассом попрямували до збудованої з червоної цегли лютеранської церковки й мужньо прослухав довгу проповідь про блаженство потойбічного життя, досадливо щулячись при згадці про пекло. Басс також нудився, але поводився, як належало. Герхардт вже давно став для нього чужою людиною. Тільки Дженні щиро оплакувала батька. Перед нею проходило все його життя – довгі роки, сповнені турбот і злиднів, той час, коли він ходив по домівках пиляти дрова, і коли жив на горищі над фабричним складом, убогий маленький будиночок на Тринадцятій вулиці, нестерпні дні на Лоррі-стріт у Клівленді, все горе, заподіяне йому гріхами дочки й смертю дружини, його ніжні турботи про Весту; і нарешті – ці останні тижні перед смертю.

«Він був дуже добрий чоловік, – думала Дженні. – Він так хотів, щоб усе було найкраще».

Коли заспівали гімн «Господь нам сила і оплот», вона заридала.

Лестер потягнув її за рукав. Він був глибоко схвильований.

– Не можна ж так, – прошепотів він. – Подумай про інших. Я не можу бачити твоїх сліз, здається, зараз встану й піду.

Дженні стихла, але відчувала, як рвуться останні видимі нитки, що зв’язували її з батьком, і серце її обливалося кров’ю.

На лютеранському кладовищі, де Лестер дав розпорядження купити місце, просту труну спустили в могилу й засипали землею. Лестер задумливо поглядав на голі дерева, на суху, побурілу траву, на розриту лопатами буру землю прерії. Кладовище було убоге, бідне – останній притулок робочої людини, але коли Герхардт хотів, щоб його поховали саме тут, отже так і треба. Лестер вдивлявся в худе, тямуще обличчя Басса і вгадував, які плани той будує на майбутнє. Чомусь йому здавалося, що в Басса успішно пішла б тютюнова торгівля. Він бачив, як Дженні витирає почервонілі очі, і знову говорив собі: «Так, це дивовижно». Почуття її було таке щире й сильне. «Хороша жінка – це непояснима загадка», думав він.

Всі разом вони поверталися додому запорошеними, вітряними вулицями.

– Дженні надто близько приймає все до серця, – сказав Лестер. – Дуже вже вона вразлива, от життя і видається їй похмурішим, ніж воно є насправді. В усіх у нас свої прикрості, у кого більше, у кого менше, і треба з ними якось справлятись. Невірно, ніби одні люди набагато щасливіші від інших. Турбот на всіх вистачає.

– Що ж робити, – сказала Дженні, – коли мені так шкода деяких людей.

– Дженні завжди була вразлива, – вставив своє слово Басс.

Він увесь час думав про те, яка Лестер чудова людина, як багато вони живуть, якою знатною дамою стала його сестра. Видно, він свого часу не зрозумів, що вона собою уявляє. Як дивно трапляється в житті, – адже ще зовсім недавно він вважав, що Дженні ні до чого непридатна і життя її безнадійно втрачене.

– Ти все ж постарайся взяти себе в руки, зрозумій, що не можна кожну подію в житті сприймати як катастрофу, – сказав Лестер наприкінці.

Басс був з ним цілком згодний.

Дженні мовчки дивилася у вікно карети. От зараз вони повернуться до величезного тихого дому, а Герхардта там уже немає. Подумати тільки, що вона більше ніколи його не побачить. Карета завернула в двір. У вітальні Жаннет, принишкла й заплакана, вже накривала стіл до чаю. Дженні взялася до звичних домашніх справ, її не покидала думка – що ж з нею буде після смерті.