Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

Розділ LІV

Маленьке місто Сендвуд, «не доїжджаючи до Кеноші», як висловлювалася Дженні, було розташоване зовсім близько від Чикаго, всього година з чвертю їзди дачним поїздом. Там було якихось триста котеджів, розкиданих у мальовничій місцевості на березі озера. Населення його було небагате. Будинки коштували не дорожче від п’яти тисяч доларів, але побудовані були здебільшого зі смаком, а вічнозелені дерева, які оточували їх, надавали всьому містечку по-літньому веселого вигляду. Колись давно Дженні з Лестером проїжджали тут у колясці, запряженій парою баских коней, і вона замилувалась білою дзвіничкою в зелені дерев і човнами, що тихо погойдувалися на спокійному плесі озера.

– Добре б пожити у такому місці, – сказала тоді Дженні, а Лестер відповів, що на його погляд місто нуднувате.

– Коли-небудь мене, може, й потягне сюди, але тільки не зараз. Дуже вже тут тихо.

Дженні не раз згадувала його слова. Вони спадали їй на думку, коли життя здавалося особливо тяжким і складним. Якщо вона залишиться сама і матиме кошти, як добре було б опинитися в такому містечку. Садок, кури, висока жердина із шпаківнею, і навкруги – квіти, трава, дерева. Жити в маленькому котеджі з краєвидом на озеро, літніми вечорами сидіти на веранді за шиттям... Веста буде повертатись із школи; можливо, з’являться нові знайомі. Дженні вже починало здаватись, що їй буде непогано самій, хоч майбутнє Вести не переставало турбувати її. Вона полюбила читати, багато разів перечитувала «Книгу нарисів» Вашингтона Ірвінга, «Елію» Лемба, «Двічі розказані історії» Хоторна. Веста радувала її своїми успіхами в музиці. Дівчинка була надзвичайно музикальна. Вона мала природжене почуття ритму, вона особливо любила пісні й п’єси, пройняті сумним, схвильованим настроєм, і сама непогано грала й співала. Голос в неї ще не визначився – їй було всього чотирнадцять років, – але слухати її було приємно. У ній примхливо поєднувались риси матері й батька; від Дженні вона успадкувала м’яку задумливість, від Брендера – енергію та жвавий розум. Вона цілком розумно говорила з матір’ю про природу, про книги, про сукні, про кохання, і Дженні, слідкуючи за тим, як розвиваються її інтереси, бачила нові світи, які відкривалися перед її дочкою. Дівчинка вивчала нові й нові предмети, і Дженні разом з нею починала розуміти життя сучасної школи, її різноманітну програму, в якій знаходилося місце й для музики, і для природознавства. Веста подавала надії, що стане багатогранною й діловою жінкою, не занадто спритною, але цілком самостійною. Мати втішалася думкою, що вона зуміє за себе постояти, і покладала великі надії на її майбутнє.

Котедж у Сендвуді, на якому зупинила свій вибір Дженні, був одноповерховий, з мезоніном і верандою на червоних цегляних стовпах, з’єднаних зеленими дерев’яними ґратами. Всі п’ять кімнат виходили вікнами на озеро. У їдальні були скляні двері, полиці великої бібліотеки могли вмістити багато книг, наріжна вітальня з трьома вікнами весь день була залита сонцем. На ділянці біля будинку росло кілька гарних дерев. Колишній власник розбив у саду клумби й приготував зелені діжки для кущів і декоративних рослин. Будиночок був білий, із зеленими віконницями й зеленим ґонтовим дахом.

Лестер запропонував був Дженні залишити за собою будинок у Хайд-Парку, але цього вона не захотіла. Одна думка про те, щоб жити тут без Лестера, була їй нестерпна, – стільки згадок зв’язано було з цим будинком. Спочатку вона навіть не хотіла нічого з собою забирати, але потім все ж зробила так, як радив Лестер, – відібрала потрібні для її нового житла меблі, занавіски й столове срібло.

– Мало що тобі може знадобитись, – сказав він. – Бери все. Мені нічого не треба.

Котедж найняли на два роки з правом продовження оренди чи наступної купівлі. Вирішивши, нарешті, відпустити Дженні, Лестер виявив велику щедрість, він не припускав думки, щоб вона у чомусь відчувала нестачу. Він турбувався про те, як пояснити зміну в їхньому житті Весті. Він любив дівчинку й хотів захистити її від тяжких переживань.

– Може, влаштувати її до весни в яку-небудь закриту школу? – запропонував він одного разу.

Але заняття в школах ішли повним темпом, і від цієї думки довелося відмовитись. Тоді вони вирішили сказати Весті, що Лестеру треба надовго поїхати з Чикаго у справах, а вдвох з матір’ю їм буде краще в маленькому містечку. Колись Дженні пояснить дочці, що пішла від Лестера, і придумає причину. У Дженні було гірко на душі. Вона розуміла, що рішення Лестера розумне, але яка за ним ховалась безсердечність! Так, якщо він і кохає її, то дуже мало.

У стосунках між чоловіком і жінкою, які ми спостерігаємо з таким гарячим інтересом, сподіваючись знайти в них якусь розгадку таємниці буття, найважчими і нестерпнішими бувають хвилини, коли взаємна прихильність віддається в жертву зовнішнім обставинам, таким далеким від краси й сили самого почуття. І Лестер, і Дженні жорстоко страждали в останні дні перед розлукою, коли руйнувалося їхнє спільне життя в цьому будинку, де все було влаштоване з такою любов’ю, де вони провели стільки щасливих годин. У Дженні серце розривалося, адже вона була з тих постійних натур, які не шукають ніяких змін, аби тільки відчувати, що тебе кохають і що ти потрібна. Все її життя, як з невидимих ниток, складалося з прихильностей і згадок, що з’єднували розрізнені враження в гармонійне й міцне ціле. І однією з таких ниток був цей будинок, її будинок, прикрашений її коханням і дбайливою увагою до всіх його мешканців, до кожної дрібнички. Тепер всьому цьому настав кінець.

Якби колись раніше Дженні володіла подібними скарбами, їй тепер було б не так важко, хоч у своїх почуттях вона аж ніяк не керувалася матеріальними вигодами. В її любові до життя й до людей не було й натяку на користь. І от вона блукала по кімнатах, відбираючи тут килим, там картину або столик з диваном і кріслами, і безперервно страждаючи від того, що їй доводиться цим займатися. Подумати тільки – мине ще небагато часу, і Лестер не повертатиметься більше додому вечорами! Вранці їй не треба буде вставати першою, щоб перевірити, чи готовий кофе для її володаря і чи добре накритий стіл у їдальні. Кожного дня вона ставила на стіл букет із найпишніших квітів, які тільки були в зимовому саду, завжди пам’ятаючи, що робить це для нього. Тепер і букети будуть не потрібні – він їх не побачить. Коли звикнеш ждати вечорами знайомого шуму коліс по гравію, що лунає все ближче й ближче, коли дослухаєшся і о першій, і о другій годині ночі і легко й радісно прокидаєшся від звуків кроків на сходах, – тоді розлука, що обриває все одним ударом, невимовно важка. І Дженні безперестану думала про те, що кожний день, кожна година наближає її до цієї розлуки.

Лестер також страждав, але інакше. Його терзало не знехтуване, розтоптане кохання, а тяжка свідомість провини, яку відчуває людина, знаючи, що заради негідного розрахунку вона поступилася добротою, відданістю, почуттям. Тепер перед ним відкривалися найширші перспективи. Не зв’язаний більше з Дженні, щедро забезпечивши її, він вільно може йти своїм шляхом, віддатись різноманітним обов’язкам, які покладає велике багатство. Але він увесь час думав про те, як багато зробила для нього Дженні, як вона завжди намагалася, щоб життя його було вигідним, приємним, гарним. Він знав всі її якості й віддавав їм належне. Тепер він змушений визнати за нею ще одну неоціниму якість – вона вміла страждати не нарікаючи. Ці останні дні вона трималася по відношенню до нього, як завжди, – не краще, не гірше. Вона не вчиняла істерик, як зробила б на її місці інша жінка; не намагалася здаватись стійкішою, ніж була насправді, або робити веселе обличчя з однією думкою – щоб він усе ж таки догадався про її страждання. Вона залишилася спокійною, м’якою, уважною, як і раніше, цікавилася його планами й справами, але не дратувала зайвими запитаннями. Лестер був вражений її благородством, він захоплювався нею. Що б не говорили люди, вона – незвичайна жінка. Шкода й сором, що життя її склалося так нещасливо. І в той самий час Лестер чув поклик іншого, широкого світу. Цей світ не завжди був гостинний, Лестер пам’ятав його звірячий оскал. То чи сміє він не послухатися цього поклику?

І от вони вже повідомили декого з сусідів, що їдуть за кордон, і Лестер уже зняв собі номер у готелі «Аудіторіум», і віддана вже на схов уся зайва обстановка, і настав час попрощатися з Хайд-Парком. Дженні в супроводі Лестера кілька разів побувала у Сендвуді. Він детально оглянув містечко, але враження було те саме, що й колись – там гарно, але нуднувато. Однак наближалась весна, а Дженні так любила квіти. Вона збиралась найняти садівника.

– Чудово, – сказав Лестер. – Все, що хочеш, тільки б тобі тут було добре.

Тимчасом він енергійно займався і своїми справами. Через свого повіреного м-ра Уотсона він дав знати конторі «Найт, Кітлі і О’Брайєн», щоб до такого-то числа йому була передана його частина батьківських акцій. Він вирішив, що коли обставини примусили його піти на це, він вживе і ряд інших, не менш безсердечних заходів.

Напевно, він одружиться з м-с Джералд. Він увійде до правління «Каретного тресту», – тепер, коли в нього на руках такий пакет акцій, вони не зможуть цьому перешкодити. Якщо в його розпорядженні будуть гроші м-с Джералд, він забере до своїх рук «Тракторну компанію» в Цинциннаті, на яку покладає великі надії його братець, а також «Західну сталеплавильну», де Роберт є головним консультантом. Так, це буде не те становище, яке він займав останніми роками!

Дженні не знаходила собі місця від самотності й нудьги. Цей будинок так багато для неї важив. Коли вони сюди переїхали й сусіди почали приходити в гості, вона уявила, що для неї починається нове життя, що згодом Лестер з нею одружиться. А потім посипалися удар за ударом, і немає більше її мрії, і немає більше будинку. Помер батько, відпущена Жаннет і інші слуги, меблі одвезено на склад, і Лестер – Лестер пішов з її життя.

Дженні ясно розуміла, що він не повернеться. Якщо він міг піти від неї зараз, – нехай з ваганнями, з болем, – чого ж чекати від того часу, коли він буде вільний і далеко від неї? Захоплений своїми важливими справами, він просто забуде про неї. І вірно зробить. Вона не годиться бути йому дружиною. Скільки разів вона в цьому переконувалася. Кохання в цьому світі не досить, це кожному зрозуміло. Потрібні ще виховання, багатство, вміння добиватися свого й інтригувати. А займатися цим вона не хоче. Та й не зуміла б.

Нарешті великий будинок було замкнуто, і колишнє життя залишилося позаду. Лестер провів Дженні до Сендвуда й трохи побув з нею в котеджі, намагаючись запевнити її, що будиночок чудовий і вона легко звикне до нової обстановки. Він обіцяв скоро відвідати її, а потім зібрався їхати, і перед неминучістю розлуки його слова одразу втратили всяке значення. Дженні поцілувала його, побажала щастя, успіхів, душевного спокою, і пішла до себе в спальню. Побачивши у вікно, як він іде від будинку цегляною стежкою, міцний і елегантний, в новому костюмі з перекинутим через руку пальто, – втілення самовпевненості й благополуччя, – вона відчула, що зараз помре. Проте, коли через деякий час до неї заглянула Веста, очі її були сухі. Лишився тільки тупий, ниючий біль. Так почалось її нове життя – життя без Лестера, без батька, з однією тільки Вестою.

«Дивна в мене все-таки доля!» думала вона, спускаючись в кухню. Вона вирішила, що частину домашньої роботи виконуватиме сама. Їй треба чимсь зайнятись. Не можна весь час думати. Коли б не Веста, вона улаштувалася б десь на роботу. Тільки б не заглиблюватись у себе, бо можна збожеволіти.

Розділ LV

За наступний рік чи два ділові й світські кола Чикаго, Цинциннаті, Клівленда й інших міст були свідками своєрідного відродження Лестера Кейна. За час зв’язку з Дженні він цурався багатьох людей і починань і, здавалося, втратив до них будь-який інтерес; тепер же, розлучившись із нею, він знову з’явився на сцені у всеозброєнні своїх величезних засобів, став розбиратись у кожній справі, як людина, певна своєї сили, і незабаром став визнаним авторитетом в галузі комерції й фінансів. Правда, він постарів. Де в чому це був уже не колишній Лестер. До зустрічі з Дженні йому притаманна була самовпевненість, властива кожному, хто не звідав поразок. Якщо ти вихований у розкоші, якщо ти бачиш суспільство тільки з його приємного боку, такого переконливо-облудного, коли маєш справу з великими підприємствами не через те, що ти їх створив, а тому, що ти сам є часткою їх і що вони були при тобі від народження, як повітря, яким ти дихаєш, – тоді природно створюється ілюзія непорушності буття, здатна затуманити найсвітліший розум. Важко мати уявлення про те, чого ми не бачили, відчути те, чого самим не довелося пережити. Подібно до всесвіту, який здається нам одвічним і непохитним тільки через те, що ми нічого не знаємо про сили, які створили його, світ Лестера здавався йому й непохитним, і одвічним. Лише тоді, коли нависли грозові хмари й налетів ураган, коли на нього рушили війною всі сили суспільних умовностей, – тільки тоді він зрозумів, що, можливо, переоцінив себе, що його особисті бажання й погляди – ніщо перед думкою суспільства; що він неправий. Йому уявлялося, що дух часу – Zeitgeist, як прозивають його німці, – стоїть на сторожі якоїсь системи, що наше суспільство організовано за якимось загадковим, неприступним для людського розуміння зразком. Він не міг розпочати єдиноборство з цим суспільством. Він не міг відмахнутися від його велінь. Його сучасники вважали такий суспільний устрій необхідним, і Лестер переконався, що, порушивши його закони, легко опинитися за бортом. Всі відвернулися від нього – батько й мати, сестри, знайомі, друзі. Боже милосердний! Яку бурю викликав його вчинок! Сама доля ніби вирішила його покарати, його операція з нерухомим майном закінчилася нечуваним провалом. Чому? Невже боги стоять на сторожі законів суспільства, якими він хотів знехтувати? Очевидно. Так чи інакше, його примусили здати позиції, і от він знову в своєму колишньому світі, сповнений енергії й рішучості, трохи пом’ятий після всього пережитого, але все ж досить велика і впливова постать.

Цей відступ після довгої боротьби не минув для нього безкарно, – він дуже озлобився. Він відчував, що його штовхнули на перший у його житті негідний і жорстокий вчинок. Дженні заслуговувала кращої долі. Соромно було покинути її, одержавши від неї так багато. Що й казати, вона стала вища від нього в благородстві. А головне – не можна виправдати себе безвихідністю становища. Він міг би прожити на десять тисяч у рік; міг би обійтися без півтора мільйонів, якими тепер володіє. Міг би обійтися й без світського суспільства, яке, виявляється, не втратило для нього своєї привабливої сили. Міг би, але не захотів і ще збільшив свою провину думкою про іншу жінку.

Чим вона краща від Дженні? – ось питання, яке весь час поставало перед Лестером. Чи добра вона? Хіба не робила вона найодвертіших спроб забрати його в жінки, яку зобов’язана була вважати його дружиною? І хіба це добре? Хіба жінка з великим серцем так зробила б? Нарешті, чи досить вона гарна для нього? Може, йому не слід з нею одружуватися? Може, йому взагалі не слід одружуватися, оскільки він, якщо не юридично, то морально ще зв’язаний з Дженні? Який з нього вийде чоловік? Ці думки не давали йому спокою, і він не міг позбутися свідомості, що йде на безсердечний і непорядний вчинок.

Він зробив помилковий крок, керуючись матеріальними міркуваннями, а тепер готовий поступитися міркуваннями моральними. Новою помилкою він намагається виправити першу. Але чи принесе це йому задоволення, чи окупиться з матеріальної й моральної точки зору, чи принесе йому душевний спокій? Він уперто думав про це, поки перебудовував своє життя відповідно до колишніх, вірніше – до нових умов, але спокою не було. Скоріше, йому ставало гірше, він опинився у полоні похмурого, мстивого почуття. Часом він думав, що коли одружиться з Летті, то тільки для того, щоб за допомогою її грошей жорстоко розправитись зі своїми ворогами, але зразу ж починав ганьбити себе за такі думки. Він жив у готелі «Аудіторіум», їздив до Цинциннаті на засідання правління, де тримав себе гордовито й задирливо; мучився від внутрішнього розладу і власної байдужості до всього в світі. Але з Дженні після її від’їзду він не зустрічався.

Зрозуміло, м-с Джералд з живим інтересом сприйняла звістку про новий поворот у житті Лестера. Трохи почекавши для пристойності, вона написала йому на його адресу до Хайд-Парку, ніби не знаючи, що він переїхав. «Де ви ховаєтесь?» запитувала вона. Лестер у цей час тільки-тільки почав звикати до зміни, що з ним сталася. Він говорив собі, що має потребу в розумному слові й співчутті, – розуміється, жіночому. У гості його почали запрошувати, як тільки з’ясувалося, що він живе сам і що його фінансове становище відновлене. Він уже побував у кількох загородніх домах у супроводі одного тільки слуги – японця – краща ознака того, що він знову став холостяком. Про його минуле ніхто не згадував ні словом.

Одержавши листа м-с Джералд, Лестер вирішив, що треба відвідати її. Він перед нею винний – останні місяці до від’їзду Дженні він навіть не заглядав до неї. Але й зараз він не став поспішати. Через деякий час вона по телефону запросила його на обід, і тоді він, нарешті, поїхав.

М-с Джералд була прекрасна в ролі гостинної хазяйки. Серед її гостей були піаніст Альбоні, скульптор Адам Раскович, англійський вчений сер Нельсон Кіз, а також – на здивування Лестера – м-р і м-с Беррі Додж, з якими він не зустрічався, хіба що мимохідь, уже кілька років. Лестер і хазяйка дому весело обмінялися привітаннями, як люди, що чудово розуміють одно одного і що раді випадкові провести час разом.

– І не сором вам, сер? – сказала вона, тільки Лестер з’явився на дверях. – Хіба можна забувати старих друзів? Ви будете за це покарані.

– Я був страшенно зайнятий, – відповів він. – А яка мене чекає кара? Сподіваюсь, дев’яносто різок вистачить?

– Дев’яносто різок – ще б пак! – заперечила вона. – Ви хочете легко розплатитись. Я забула, як це карають злочинців у Сіамі?

– Напевне, кидають у кипляче масло.

– Оце ще так. Я вже придумаю для вас якусь страшну кару.

– Ну, коли придумаєте – повідомте мене, – засміявся він, але в цей час м-с де-Лінкум, що допомагала хазяйці приймати гостей, повела його, щоб познайомити із знатними іноземцями.

Зав’язалася жвава розмова. Лестер, який завжди почував себе у такій обстановці, як риба в воді, відчував незвичайний приплив бадьорості. Обернувшись, він раптом побачив поруч з собою Беррі Доджа.

Додж сяяв від найлюб’язнішої посмішки.

– Де ти мандруєш? – запитав він. – Ми тебе не бачили вже й не знаю скільки років. Підемо до місіс Додж, вона хоче з тобою поговорити.

– Так, давненько не бачились, – безтурботно підтвердив Лестер, згадавши їх останню зустріч і тон Доджа, такий несхожий на його сьогоднішнє поводження. – Живу я в «Аудіторіумі».

– А я тільки цими днями про тебе довідувався. Ти Джексона Дюбуа знаєш? Ну, звичайно, знаєш. Так от ми з ним збираємось махнути до Канади пополювати. Ти з нами не поїдеш за компанію?

– Зараз не можу, – відповів Лестер, – я дуже зайнятий. Якось іншим разом – із задоволенням.

Додж не відходив від нього. Зовсім недавно він прочитав, що Лестер обраний до правління ще однієї компанії, – видно, людина знову пішла угору. Але тут оголосили, що обід поданий, і Лестер опинився праворуч від м-с Джералд.

– Ви не збираєтесь побувати в мене з менш офіціальним візитом? – запитала вона напівголосно, користуючись хвилиною, коли бесіда за столом зробилася особливо жвавою.

– Збираюся, – відповів він, – і найближчого часу. Справді ж, я давно хотів до вас зайти. Але ви знаєте, як зараз стоять мої справи?

– Знаю. Я багато чула. Тому я й хочу, щоб ви прийшли. Нам треба поговорити.

Через десять днів він до неї прийшов. Йому хотілося побачити її; він сумував, не знаходив собі місця; після довгих років, проведених під одним дахом з Дженні, життя в готелі здавалося йому нестерпним. Треба було вилити комусь душу, а де ж шукати співчуття, як не тут? Летті тільки про це й мріяла, щоб його втішити. Коли б її воля, вона обняла б його і почала гладити по голові, як дитину.

– Ну от, – сказав він, після того як вони за звичкою обмінялися жартами, – яких пояснень ви від мене чекаєте?

– Ви спалили свої кораблі? – запитала вона.

– Ох, не знаю, – відповів він замислено. – І взагалі не можу сказати, щоб все це мене особливо втішило.

– Я так і думала, – зітхнула м-с Джералд. – Я ж вас знаю. Можу уявити собі все, що ви пережили. Я стежила за кожним вашим кроком і хотіла тільки одного – щоб ви знайшли душевний спокій. Такі речі завжди даються важко, але я й зараз переконана, що це на краще. Те було не для вас. І все одно ви б не витримали. Не можна вам жити, як слимаку в черепашці. Ви не створені для цього, так само як і я. Ви шкодуєте за тим, що зробили, але коли б ви цього не зробили, то шкодували б ще більше. Ні, жити далі так вам було б неможливо, – хіба ви не згодні зі мною?

– Справді не знаю, Летті. Адже я давно хотів до вас прийти, але вважав, що не маю права. Зовні боротьба закінчена – ви мене розумієте?

– Розумію, – сказала вона лагідно.

– Але всередині вона все ще триває. Я не зовсім уявляю, наскільки мене зв’язує моє фінансове становище. Скажу вам одверто, я навіть не знаю, чи кохаю я її. Але мені її шкода, а це вже немало.

– Вона, розуміється, добре забезпечена. – Це прозвучало не як питання, а як побіжне зауваження.

– Звичайно. Але Дженні людина особливого складу, їй багато не треба. Вона по натурі домосідка, зовнішній блиск її не приваблює. Я найняв для неї котедж у Сенд-вуді, це на озері, на північ від Чикаго; але вона знає, що може жити, де їй хочеться; грошей в її розпорядженні цілком досить.

– Я розумію, як їй тепер, Лестер. І розумію, як вам. Перший час вона буде дуже страждати, – всі ми страждаємо, коли змушені розлучитися з тими, кого кохаємо. Але все минає, і люди живуть собі далі. І з нею так буде. Спочатку буде дуже тяжко, а потім вона заспокоїться і не затаїть на вас образи.

– Дженні мені ніколи не докорить, це я знаю, – заперечив він. – Я сам дорікатиму собі, і ще довго. Така вже я людина. Зараз я, хоч убий, не можу сказати, чи викликана моя теперішня тривога силою звички, чи глибшим почуттям. Іноді мені здається, що я найтупіша людина в світі. Я надто багато думаю.

– Бідний Лестер! – сказала вона ніжно. – Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?

– Дуже, – відповів він.

– Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.

– Коли? – запитав він.

– У наступний вівторок.

– Хвилинку, – сказав він. – Зараз подивимось. – Він перегорнув записну книжку. – Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.

– От і чудово. Вам треба побути з людьми. Ми там погуляємо, поговоримо. То приїдете?

– Приїду.

Вона підійшла до нього, тягнучи за собою шлейф блідо-лілової сукні.

– Не можна так багато думати, сер, – сказала вона безтурботно. – Обов’язково вам треба докопатись до кореня. Навіщо це? А втім, ви завжди були такий.

– Що ж поробиш, – відповів він. – Я не вмію не думати.

– Ну, одно я знаю. – Вона легенько ущипнула його за вухо. – На другий раз ваші добрі почуття не примусять вас зробити помилку. Я цього не припущу, – додала вона сміливо. – Ви повинні бути вільні, поки не продумаєте все як слід і не вирішите, що вам треба. А я хочу вас попросити взяти на себе управління моїми справами. Ви могли б давати мені далеко цінніші поради, ніж мій повірений.

Він встав, підійшов до вікна й спідлоба подивився на неї.

– Що вам треба, це я знаю, – сказав він похмуро.

– А чом би й ні? – запитала вона, знову підходячи до нього. В її погляді було й благання, й виклик. – Чому б ні?

– Ви самі не знаєте, що робите, – пробурмотів він, але не одвів від неї погляду; вона стояла перед ним у всій красі дозрілої жінки, розумна, насторожена, сповнена співчуття й кохання.

– Летті, – сказав він, – ви марно хочете вийти за мене заміж. Я цього не вартий, запевняю вас. Я людина холодна, безнадійний скептик. Нічого з цього не вийде.

– А на мою думку, вийде, – не здавалася вона. – Я знаю, яка ви людина. І мені однаково. Ви мені потрібні.

Він взяв її за руки, потім притягнув до себе і обійняв.

– Бідна Летті! – сказав він. – Я цього не вартий. Дивіться – пожалкуєте.

– Ні, не пожалкую, – заперечила вона. – Я знаю, що роблю. Мені однаково, якої ви думки про себе. – Вона припала щокою до його плеча. – Ви мені потрібні.

– Так ви, чого доброго, мене доб’єтесь, – сказав він і, нахилившись, поцілував її.

– Ах! – вигукнула вона і сховала обличчя в нього на грудях.

«Недобре, – думав він, обіймаючи її, – не слід би мені цього робити».

Але він усе тримав її в обіймах, і коли вона, підвівши голову, знову потягнулася до нього, він поцілував її ще багато разів.