Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

Розділ LVІ

Коли б не вплив деяких обставин, Лестер, можливо, згодом і повернувся б до Дженні. Він добре розумів, що, міцно взявши в руки управління своїм багатством і вичекавши, поки вгомоняться пристрасті, він міг би піти на дипломатичний виверт і в тій чи іншій формі поновити свої відношення з нею. Але для цього йому довелося б поступитися незмінним правилом – виконувати свої обов’язки, навіть якщо про них ніде прямо не сказано. До того ж він не міг позбутися думки про дуже широкі можливості, які відкрило б перед ним одруження з м-с Джералд. Щира прихильність до Дженні не заважала йому усвідомлювати, як багато важить особистість і багатство її суперниці – однієї з найцікавіших представниць вищого світу. В думках він завжди протиставляв одну одній цих двох жінок. Одна – витончена, освічена, чарівна, обізнана з усіма тонкощами світського поводження й досить багата, щоб задовольнити будь-яку свою примху; друга – безпосередня, любляча, ласкава, не навчена світських манер, але, як ніхто інший, здатна відчувати красу життя й усе, що є чудового в людських стосунках. М-с Джералд розуміла й визнавала це. Засуджуючи зв’язок Лестера, вона критикувала не Дженні, а недоцільність цього зв’язку з точки зору його кар’єри. Інша справа шлюб з нею самою, – це було б ідеальним завершенням його найчестолюбніших задумів. Це було б добре з усіх боків. Він буде з нею так само щасливий, як і з Дженні – майже так само, – і на додаток йому приємно буде усвідомлювати, що він найвидатніша постать у світських і фінансових колах Середнього Заходу, його матеріальні проблеми також вирішувалися в цьому випадку якнайкраще. Лестер багато й серйозно думав і, нарешті, вирішив, що немає рації зволікати й відкладати. Розлучившись з Дженні, він уже завдав їй непоправної образи. Чи не однаково, якщо тепер до неї додасться ще одна? Дженні забезпечена, у неї є геть все, що їй потрібно, крім хіба його, Лестера. Вона сама вважала, що їм слід розлучитися. Так, стомившись від свого невлаштованого й незатишного життя, він вигадував собі виправдання й поступово звикав до думки про новий зв’язок.

Постійне спілкування з м-с Джералд і з’явилось тією рішучою обставиною, яка перешкодила Лестеру знову з’єднатися з Дженні. Все як навмисно складалося так, що саме вона повинна була врятувати його від згубного внутрішнього розладу. Поки він жив сам, він міг час від часу бувати в гостях, але це його мало цікавило. Він був надто млявий, щоб самостійно зібрати навкруг себе людей, які були б йому до душі і якими жінці, подібній до м-с Джералд, нічого не варто було себе оточити. Вдвох це було б їм особливо легко. Де б вони не вирішили жити, їх будинок завжди був би переповнений цікавими людьми. Йому залишалося б тільки з’явитися серед гостей і втішатись бесідою. Летті чудово розбирається в тому, яке саме життя його приваблює. Їй подобаються ті ж самі люди, що й йому. У них стільки спільних інтересів, життя з нею було б цілковитою втіхою.

Отже Лестер провів кілька днів з м-с Джералд в Уест-Бадені, а в Чикаго віддав себе в її розпорядження для обідів, прогулянок і виїздів у світ. В її домі він почував себе майже хазяїном, – вона сама цього домагалася. Вона докладно розповіла йому про свої справи, пояснюючи, чому їй потрібна його порада в тому чи іншому питанні. Вона не хотіла надовго залишати його самого з думками й жалем. І він ішов до неї, коли хотів утішитися, забутись, відпочити від турбот. Він багато з ким зустрічався у неї в домі, і серед їхніх знайомих вже почали говорити про те, що вони збираються одружитись. Оскільки колишній зв’язок Лестера викликав так багато пересудів, Летті вирішила в жодному разі не влаштовувати урочистого весілля. Досить буде коротенької замітки в газетах, а через деякий час, коли все заспокоїться й плітки стихнуть, вона, заради його блага, засліпить усе місто своїми прийомами.

– Може, нам одружитися в квітні й поїхати на літо за кордон? – запропонувала вона одного разу. В тому, що шлюб їхній – справа вирішена, ні він, ні вона вже не мали сумніву. – Поїдемо до Японії. А восени повернемось і візьмемо в оренду будинок на набережній.

Лестер розлучився з Дженні так давно, що сумління вже не мучило його так, як раніше. Внутрішній голос ще не зовсім змовк, але Лестер намагався приглушити його.

– Ну, що ж, – відповів він майже жартівливим тоном, – тільки, будь ласка, без усякого шуму.

– Ти, справді, згодний, милий? – вигукнула вона, радісно дивлячись на нього; перед цим вони спокійно провели вечір за читанням і розмовою.

– Я досить довго думав, – відповів він, – і не бачу причин відкладати.

Вона підійшла, сіла йому на коліна й поклала руки йому на плечі.

– Мені просто не віриться, що ти це сказав, – промовила вона, здивовано дивлячись на нього.

– Що ж мені, взяти свої слова назад?

– Ні, ні! Отже, вирішено, в квітні. І ми поїдемо до Японії. Тепер ти вже не передумаєш. І ніякого галасу не буде. Але, боже ти мій, який я собі замовлю посаг!

Вона весело скуйовдила йому волосся. Він посміхнувся трохи напруженою посмішкою; чогось не вистачало в його безхмарному щасті, можливо, давали себе взнаки роки.

Розділ LVII

Тимчасом Дженні потроху звикала до зовсім нової обстановки, в якій їй віднині судилося проводити свої дні. Спочатку це було страшно – жити без Лестера. Дженні й сама була не рядовою постаттю, але все її існування так переплелося з існуванням Лестера, що здавалося – розірвати й розплутати ці нитки неможливо. У думках вона завжди була з ним, неначе вони й не розлучалися. Де він зараз? Що робить? Як виглядає? Щоранку вона прокидалася з відчуттям, що він поруч з нею. Вечорами їй здавалося, що не можна лягти спати, поки його нема. Він повинен скоро повернутися... Ох, ні, він не повернеться ніколи... Боже мій, подумати тільки! Ніколи. А вона так за ним сумує.

Треба було налагоджувати життя до останніх дрібниць, і це також давалося нелегко, – надто вже гострим і болісним виявився злам. Найголовніше – треба було якось пояснити все те, що сталося, Весті. Дівчинка вже багато що помічала й багато думала, і тепер у неї були свої сумніви й здогади. Веста пригадувала розмови про те, що, коли вона народилася, її мати не була одружена. В свій час вона бачила недільну газету з романтичною історією про Дженні і Лестера – цю газету їй показували в школі, – але вона була досить розумною, щоб нічого не сказати про це вдома: вона відчула, що це не сподобалося б матері. Зникнення Лестера безмежно здивувало її; проте за останні два-три роки вона переконалася, яка вразлива її мати і як легко зробити їй боляче. Тому вона утрималася від запитань. Дженні довелося самій розповісти дочці, що Лестер міг би позбутися свого багатства, коли б не залишив їх, оскільки Дженні була нижча від нього в суспільному становищі. Веста спокійно вислухала її, але запідозріла правду. Її пройняв величезний жаль до матері і, бачачи, як та пригнічена, вона намагалася бути особливо бадьорою й веселою. Поїхати до закритої школи вона рішуче відмовилася і якомога більше часу проводила з Дженні. Вона вибирала найцікавіші книги, щоб читати їх уголос, упрошувала матір йти з нею до театру і грала їй на роялі, показувала їй свої малюнки й запитувала її думку. Подружившись з кількома дівчатками в чудовій сендвудській школі, вона приводила їх вечорами до себе, і котедж сповнювався гучним галасом. Дженні все більше цінила чудовий характер дівчинки і все більше прив’язувалася до неї. Лестер пішов, але зате в неї є Веста. Ось хто буде їй опорою на схилі літ.

Дженні знала, що їй треба буде пояснити своє становище сусідам і новим знайомим. Буває, що людині вдається прожити на самоті, не розповідаючи про своє минуле, але звичайно що-небудь та доводиться розповісти. Люди цікаві – особливо такі люди, як м’ясники й булочники, – і втекти від розпитів важко. Так було і з Дженіні. Вона не могла сказати, що її чоловік помер, – адже Лестер міг повернутися. Довелось говорити, немовби вона сама від нього поїхала, щоб створити враження, ніби вона вільна дозволити чи не дозволити йому повернутись. Це було добре вигадано, – до неї почали ставитись із співчутливою цікавістю. А вона зажила тихим одноманітним життям, чекаючи невідомої розв’язки.

Скрашувала її існування любов Вести й казково чудова природа Сендвуда. Дженні невтомно милувалась озером, де з ранку до вечора снували швидкі човни, і мальовничими околицями містечка. У неї був шарабан і кінь – один з тих двох, на яких вони їздили, живучи в Хайд-Парку. З часом з’явилися й інші улюбленці, і серед них собака-коллі, яку Веста назвала «Щуром». Дженні привезла її з Чикаго щеням, а тепер це був чудовий сторожовий пес, розумний та ласкавий. Була в них і кішка, Джиммі Вудс, – Веста охрестила її так на честь знайомого хлопчика, на якого кішка, як вона казала, була дуже схожа. Був співучий дрізд, якого старанно охороняли від хижацьких наскоків Джиммі Вудса, і акваріум із золотими рибками. І життя в котеджі збігало спокійно й безтурботно, а бурхливі переживання й почуття були глибоко приховані від людського ока.

Спершу після свого від’їзду Лестер не писав Дженні; він цілком поринув у справи, зв’язані з його поверненням у комерційні сфери, а крім того, вважав, що не варто марно хвилювати Дженні листами, які за даних обставин однаково нічого б не важили. Він вирішив дати їй і собі перепочинок, з тим, щоб потім тверезо й спокійно написати про всі справи. Він мовчав місяць, а потім справді повідомив її листом, що був дуже зайнятий справами, що кілька разів виїжджав з Чикаго (це відповідало дійсності), а в майбутньому думає бувати там лише інколи. Він запитував про Весту, про те, як іде життя в Сендівуді. «Я, можливо, скоро побуваю у вас», писав він, але насправді він не мав такого наміру, і Дженні це одразу зрозуміла.

Минув ще місяць, і він знову написав, тепер уже зовсім коротенького листа. Відповідаючи йому перший раз, Дженні докладно розповідала, як вони живуть. Про свої почуття вона не прохопилася ані словом, але нагадала, що цілком задоволена і в Сендвуді їй дуже добре. Вона сподівається, що для нього все тепер складається якнайкраще, і від душі рада, що всі важкі питання, нарешті, вирішені. «Не думай, що я нещаслива, – писала вона, – це невірно. Я переконана, що ми зробили вірно, і не була б щаслива, коли б все було інакше. А ти будуй своє життя так, щоб тобі було якнайкраще. Ти достойний великого щастя, Лестер. Що б ти не зробив, як на мене, все буде добре. Я заздалегідь згодна». Вона думала про м-с Джералд, і Лестер це зрозумів, читаючи її листа, як зрозумів і те, скільки самопожертвування й мовчазних мук приховано за її великодушністю. Тільки це й примусило його так довго вагатися, перш ніж зробити рішучий крок.

Як безмежно далекі одно від одного написане слово й таємна думка! Після шести місяців Лестер майже перестав писати, після восьми – їхнє листування остаточно припинилося.

Одного ранку, продивляючись газету, Дженні побачила у відділі світської хроніки таку замітку:

«У вівторок, в своєму домі на бульварі Дрексел № 4044, м-с Мальколм Джералд оголосила близьким друзям, які зібралися в неї, про свої заручини з Лестером Кейном, молодшим сином нині покійного Арчібалда Кейна з Цинциннаті. Весілля відбудеться в квітні».

Газета випала в неї з рук. Декілька хвилин вона сиділа непорушно, дивлячись в одну точку. «Невже це можливо? – думала вона. – Невже це сталося?» Вона знала, що так буде, і все ж... Все ж надіялася. На що вона надіялася, чому? Хіба вона не сама наполягала, щоб він пішов від неї? Хіба не сама дала йому зрозуміти, що так буде краще? І от це сталося. Що ж їй тепер робити? Залишитися тут, жити на його гроші? Ні, тільки не це! А між тим Лестер дав у цілковите її розпорядження великі кошти. В банку на Ла-Саль-стріт зберігалося на сімдесят п’ять тисяч доларів залізничних акцій, щорічний прибуток з яких – чотири з половиною тисячі – виплачувався безпосередньо їй. Чи могла вона відмовитися від цих грошей? Адже треба було думати про Весту.

Дженні почувала себе враженою до глибини душі, але одразу ж зрозуміла, що сердитись було б нерозумно. Життя завжди обходилося з нею жорстоко. Напевно, так буде до кінця. Ну, спробує вона жити самостійно, сама заробляти собі на хліб, а яке це матиме значення для Лестера? Для м-с Джералд? Вона, Дженні, замкнута в чотирьох стінах в цьому маленькому містечку, непомітна, самотня, а він там, у широкому світі, живе повним життям, насолоджується волею. Недобре це, несправедливо. Але навіщо плакати? Навіщо?

І очі її були сухі, але душа сходила сльозами. Вона повільно встала, сховала газету на дно чемодана й замкнула чемодан на ключ.

Розділ LVIII

Тепер, коли його заручини з м-с Джералд стали здійсненим фактом, Лестеру вже не так важко було примиритися з новим становищем речей. Так, без сумніву, все на краще. Він глибоко співчував Дженні. М-с Джералд також їй співчувала, але втішалася думкою, що так буде краще й для Лестера, і для цієї бідної жінки. Він буде набагато щасливіший, це вже зараз видно. А Дженні згодом зрозуміє, що зробила розумно й самовіддано, і черпатиме радість від свідомості власної великодушності. Сама ж м-с Джералд, яка ніколи не мала ніжних почуттів до свого покійного чоловіка, була на сьомому небі: нарешті, хоч і з деяким запізненням, збулися її дівочі мрії! Нічого кращого від життя з Лестером вона не могла собі уявити. Куди вони тільки не поїдуть, чого тільки не побачать! Наступної зими вона, новоспечена м-с Лестер Кейн, покаже всьому місту, які бувають бали й прийоми! А Японія... просто дух захоплює, так це буде чудово.

Лестер написав Дженні про майбутнє своє одруження. Він не дає їй ніяких пояснень, вони були б зайві. Він вважає, що йому слід одружитися з м-с Джералд. І що їй, Дженні, слід про це знати. Він сподівається, що вона здорова. Вона повинна завжди пам’ятати, що він приймає її долю близько до серця. Він з усіх сил намагатиметься зробити її життя найприємнішим і найлегшим. Нехай не згадує його лихом і передасть від нього привіт Весті. Її треба віддати до найкращої середньої школи.

Дженні дуже добре розуміла, як стоїть справа. Вона знала, що Лестера тягнуло до м-с Джералд з того самого часу, як вони зустрілися в Лондоні, в готелі «Карлтон». Ця жінка довго ловила його. Тепер вона його добилася! Все гаразд. Нехай буде щасливий. Дженні так і відповіла в листі, додавши, що об’яву про заручини бачила в газеті. Одержавши її листа, Лестер замислився; між рядків він прочитав багато більше, ніж вона написала. Навіть зараз він дивувався твердому її духу. Незважаючи на всі образи, яких він завдав їй і ще збирався завдати, він знав, що його почуття до Дженні не зовсім згасло. Вона благородна, чарівна жінка. Якби обставини склалися інакше, він не готувався б тепер до одруження з м-с Джералд. І все-таки він одружився з нею.

Одруження відбулося п’ятнадцятого квітня в домі у м-с Джералд; вінчав їх католицький священик. Лестер аж ніяк не був зразковим сином церкви. Він був невіруючим, але вирішив, що коли він вихований в лоні церкви, то немає рації відмовлятися від церковного шлюбу. Зібралося чоловік з п’ятдесят гостей – всі близькі друзі. Обряд пройшов без найменшої запинки. Молодих оглушили поздоровленнями, засипали пригорщами рису й конфетті. Гості ще бенкетували, коли Лестер і Летті непомітно вийшли з дому через боковий під’їзд, де їх чекала карета. Через чверть години весела погоня помчала слідом за ними до вокзалу залізниці Чикаго – Рок-Айленд – Сан-Франциско. Але коли проводжаючі прибули, щаслива пара вже сиділа в своєму купе. Знову сміх, жваві вигуки, шампанське, і ось, нарешті, поїзд рушив, – молоді поїхали.

– Отже, ти мене домоглася, – весело сказав Лестер, садовлячи Летті поруч з собою. – Ну, й що?

– Ось що! – вигукнула вона й, міцно обійнявши його, палко розцілувала.

Через чотири дні вони були на березі Тихого океану, ще через два вже мчали найшвидшим пароплавом до країни мікадо.

А Дженні залишилася сама зі своїм горем. Дізнавшись, що Лестер одружується в квітні, вона почала уважно продивлятися газети, шукаючи додаткового повідомлення. Нарешті вона прочитала, що весілля відбудеться опівдні п’ятнадцятого квітня, в домі м-с Джералд. Незважаючи на своє смирення й покірливість долі, Дженні з жадобою тягнулася до цього неприступного щастя, – так дивиться голодна, покинута дитина на різдвяну ялинку в освітленому вікні.

Настало п’ятнадцяте квітня. Дженні ледве дочекалася, поки проб’є дванадцята. Вона так гостро переживала всі події цього дня, немов сама брала в них участь. У думці вона бачила чудовий особняк, карети, гостей, вінчальний обряд, веселий весільний бенкет. Вона почувала, як їм добре в їх розкішному купе, яка чудова мандрівка чекає їх. У газетах згадувалося, що медовий місяць молоді проведуть в Японії. Медовий місяць! Її Лестер! І м-с Джералд така гарна. І її – нову м-с Кейн, єдину справжню м-с Кейн – пригортає Лестер! Колись він так само пригортав і її. Він її кохав! Так, кохав! У Дженні стискалося горло. О, боже! Вона зітхала, боляче стискуючи руки, але полегшення не було, – туга, як і раніше, давила її.

Коли цей день проминув, їй стало легше; справа зроблена, і ніякими силами не можна нічого змінити. Веста, яка також читала газети, чудово розуміла, що трапилось, і від усієї душі жаліла матір, але мовчала. Через два-три дні Дженні трохи заспокоїлась, примирилася з неминучим, але минуло ще багато часу, раніше ніж гострий біль затих, поступившись місцем звичайній глухій тузі. Дженні лічила дні й тижні до їх повернення, хоч знала, що їй більше нічого чекати. Але дуже вже далекою здавалася Японія, і Дженні чомусь було легше, коли вона знала, що Лестер близько від неї, в Чикаго.

Минула весна, за нею літо, і настав жовтень. Одного разу в холодний вітряний день Веста, повернувшись із школи, поскаржилась на головний біль. Дженні, пам’ятаючи повчання матері, напоїла її гарячим молоком, порадила покласти на потилицю мокрий рушник, і дівчинка пішла до себе й лягла. Наступного ранку в неї трохи піднялася температура. Місцевий лікар Емрі зразу запідозрів черевний тиф, – в окрузі було вже відмічено кілька випадків захворювання. Лікар сказав Дженні, що організм у дівчини міцний, і, напевно, вона переможе хворобу, але, можливо, хворітиме тяжко. Не покладаючись на своє вміння, Дженні виписала з Чикаго сестру-жалібницю, і потяглися дні чекання, коли мужність змінялася відчаєм, страх – надією.

Скоро всі сумніви відпали, – у Вести справді був черевний тиф. Дженні не зразу написала Лестеру, хоч і думала, що він у Нью-Йорку: коли судити по газетах, він збирався провести там зиму. Але через тиждень, коли лікар визнав форму захворювання тяжкою, вона вирішила написати, – як знати, що може трапитись. Лестер так любив дівчинку. Напевно, йому захотілося б про неї дізнатись.

Лестер не одержав цієї звістки: коли лист прибув до Нью-Йорка, він уже відплив до Вест-Індії. Дженні довелося самій вартувати біля ліжка Вести. Добрі сусіди, розуміючи серйозність становища, навідувалися до неї й співчутливо цікавилися хворою, але вони не могли дати Дженні справжньої моральної підтримки, яку ми відчуваємо тільки тоді, коли вона йде від близьких нам людей. Одного часу здавалося, що Весті краще; і лікар, і сестра готові були підбадьорити Дженні. Але потім дівчинка почала помітно втрачати сили. Лікар Емрі пояснив, що хвороба дала ускладнення на серце й на нирки.

І ось уже тінь смерті нависла над домом. Обличчя лікаря зробилося зосереджено-серйозним, сестра на все відповідала ухильно. А Дженні молилася – бо що ж тоді назвати молитвою, коли не пристрасне бажання, на якому зосереджені всі помисли, – тільки б Веста видужала! В останні роки дівчинка стала така близька їй; вона любила матір, вона вже догадувалася своїм дитячим розумом, як багато матері довелося вистраждати. А сама Дженні завдяки їй пройнялась дуже глибоким почуттям відповідальності. Вона тепер знала, що значить бути доброю матір’ю. Коли б Лестер захотів, коли б вона була його законною дружиною, як вона рада була б мати від нього дітей. І до того вона завжди відчувала себе в боргу перед Вестою; довге, щасливе життя – ось що вона зобов’язана дати своїй дівчинці, щоб спокутувати ганьбу її народження й раннього дитинства. Дженні з такою радістю спостерігала, як її маленька дочка перетворюється на гарну, граціозну, розумну дівчину. І ось тепер вона вмирає. Лікар Емрі викликав на консиліум знайомого лікаря з Чикаго. Вдумливий, доброзичливий старий тільки похитав головою.

– Лікування було правильним, – сказав він. – Видно, організм не досить міцний. Не всі однаково здатні боротися з цією хворобою.

Лікарі винесли вирок – якщо через три дні не буде зміни на краще, треба чекати кінця.

Від Дженні не вважали за можливе приховати правду; вона сиділа біля ліжка дочки без кровинки в лиці, без думок, заполонена одним почуттям, натягнута, немов струна. Здавалося, що вся її істота відгукується на кожну зміну в стані Вести, вона фізично відчувала найменший приплив сил у дівчинки, найменше погіршення.

Одна з сусідок Дженні, м-с Девіс, повна, немолода жінка, ставилась до неї справді по-материнському ніжно. Глибоко співчуваючи Дженні, вона разом з лікарем і сестрою з самого початку робила все, щоб не дати їй впасти у відчай.

– Ви б пішли до себе й прилягли, місіс Кейн, – говорила вона Дженні, бачачи, що та не зводить очей з Вести або без мети блукає по кімнатах. – Я тут за всім пригляну. Зроблю все не гірше від вас. Ви що ж думаєте, я не зумію? Я сама семеро народила та трьох поховала. Хіба я не розумію?

Одного разу Дженні розплакалася, припавши головою до її м’якого, теплого плеча. М-с Девіс поплакала з нею разом.

– Бідна ви моя, хіба я не розумію. Ну, ходімо зі мною.

І вона повела її до спальні. Але Дженні не могла довго залишатися сама. Через кілька хвилин, зовсім не відпочивши, вона вже повернулася до дочки.

І нарешті, одного разу, опівночі, після того як сестра впевнено сказала, що до ранку нічого трапитись не може, в кімнаті хворої почалась якась метушня. Дженні, яка тільки що прилягла в сусідній кімнаті, почула це і встала. Біля ліжка Вести, тихо перемовляючись, стояли сестра й м-с Девіс.

Дженні все зрозуміла. Підійшовши до дочки, вона впилася довгим поглядом у її воскове обличчя. Дівчинка ледве дихала, очі в неї були заплющені.

– Вона дуже квола, – прошепотіла сестра.

М-с Девіс взяла Дженні за руку.

Минали хвилини, вже годинник у передпокої пробив годину. Час від часу сестра підходила до столика з ліками і, вмочуючи хусточку у воду, змочувала губи Вести. О-пів до другої ослабле тіло ворухнулося. Почулось глибоке зітхання. Дженні жадібно нахилилася вперед, але м-с Девіс потягла її за руку. Сестра зробила їм знак одійти. Дихання припинилося.

М-с Девіс міцно обхопила Дженні за плечі.

– Бідна моя, хороша, – зашепотіла вона, побачивши, що Дженні здригається від ридань. – Ну, не треба плакати, слізьми горю не допоможеш.

Дженні опустилася на коліна біля ліжка й погладила ще теплу руку дочки.

– Веста, – благала вона, – не йди від мене, не йди.

Неначе здалеку до неї долітав ласкавий голос м-с Девіс:

– Не треба так убиватися, мила. Все в руках божих. Що він не робить, все на краще.

Дженні відчувала, що земля розверзнулася під нею. Всі нитки порвані. Ані проблиску світла не залишилось у безмежній темряві, яка огорнула її.