Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 28 страниц)

Потім вантажили ще багато скринь і чемоданів, потім пролунав дзвоник на паровозі, і двері багажного вагона напівзакрилися. Чулися вигуки: «Прошу займати місця», і ось уже величезний паровоз повільно зрушив з місця. Лунає дзвоник, із свистом виривається пара; чорний дим високо піднімається з труби; потім, спадаючи, обгортає вагони погребовими шатами. Кочегар, ніби відчуваючи, який важкий состав має везти, відкриває дверцята палаючої топки, щоб підкинути вугілля. Дверцята топки світяться, як вогняне око.

Дженні стояла непорушно, заворожена цією картиною; бліда, стиснувши руки і широко розкривши очі, вона пам’ятала про одне – Лестера везуть. Свинцеве листопадове небо нависло над коліями. Поїзд ішов все далі, далі, і, нарешті, червоний ліхтар на останньому спальному вагоні зник з очей, потонув у димному тумані.

– Так, так, – сказав, проходячи повз Дженні, якийсь чоловік, що, видно, зібрався за місто. – Ми там чудово проведемо час. Ти Енні пам’ятаєш? І дядя Джим їде, і тьотя Елла.

Дженні нічого не чула – ні цих слів, ні галасливої метушні вокзалу. Перед очима її розмотувався довгий сувій тужливих самотніх років. Що ж далі? Вона ще не стара, треба виховати своїх приймаків. Мине небагато часу, у них виростуть крила, вони підуть від неї, а далі? Нескінченна низка днів, схожих один на один, а далі?..