Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XLIV

Лестеру минуло сорок шість років. У таких літах опинитися зовсім одному, без друзів і ділових зв’язків, було сумно й страшнувато, навіть при наявності п’ятнадцяти тисяч прибутку на рік (включаючи десять тисяч, які заповів йому в спадщину батько). Він розумів, що коли ближчого часу не натрапить на яку-небудь золоту жилу, його кар’єра закінчена. Звичайно, можна б одружитися з Дженні. Це забезпечило б йому десять тисяч прибутку до кінця його днів, але також позбавило б останньої надії одержати свою пайку капіталу компанії Кейн. Крім того, він міг продати свої акції – їх було в нього на сімдесят п’ять тисяч: з них же він і одержував біля п’яти тисяч доларів процентів – і вкласти гроші в якесь підприємство, наприклад, в іншу фірму по виробництву екіпажів. Але чи хочеться йому вступати в конкуренцію із старою батьківською компанією? До того ж це було б дуже нелегко. Конкуренція й так загострювалася з кожним днем, причому компанія Кейн уперто посідала перше місце. Всього капіталу було в Лестера сімдесят п’ять тисяч доларів. Чи є рація розпочинати бій з такими мізерними коштами? За нинішньої кон’юнктури, щоб закріпитися в цій галузі виробництва, потрібні великі гроші.

У Лестера, обдарованого багатою уявою і неабияким розумом, як на біду, не було тупої, самовдоволеної впевненості у власній вищості, що так потрібна для досягнення серйозних успіхів у комерційних справах.

Посісти визначне місце в діловому світі щастить звичайно лише людині однієї ідеї, яка твердо переконана, що сама доля визначила їй блискучу кар’єру на тому чи іншому обраному нею поприщі. Новий сорт мила, чи ніж для відкривання консервних банок, чи безпечна бритва, чи перемикач швидкостей – щось одно неподільно заполонює уяву людини, пече, як розжарене вугілля, і до краю заповнює її існування. Щоб так горіти, потрібна бідність і молодість. Справа, якій людина вирішила присвятити своє життя, повинна відкривати їй шлях до незліченних можливостей і незліченних радостей. І метою повинно бути щастя, інакше вогонь не горітиме досить яскраво, рушійна сила не буде досить могутньою, – і успіх не буде повним.

Але Лестер не був здатним на таке горіння. Він уже зазнав більшої частини так званих радощів життя. Ілюзії, які часто й гучно називають утіхами, вже не вабили його. Гроші, звичайно, потрібні, і гроші в нього є, в усякому разі, досить для безбідного існування. Що ж, невже поставити їх на карту? А втім, чом би й ні. Куди страшніше весь останок життя сидіти склавши руки й дивитися, як інші посуваються вперед.

Так зрештою він вирішив пошукати, де ж прикласти йому свої сили. Він запевняв себе, що поспішати нікуди; що жодного промаху він не припустить. Для початку треба, щоб у колі промисловців, причетних до оптового виробництва екіпажів, було відомо, що він не зв’язаний більше з батьківським підприємством і готовий вислухати інші пропозиції. І він широко повідомив усіх про те, що виходить з компанії Кейн і їде в Європу відпочити. Він ніколи не був за кордоном, та й Дженні треба побалувати. Весту можна залишити вдома із служницею та Герхардтом, а Дженні нехай поїздить, подивиться, що є цікавого в Європі. Лестер вирішив побувати в Венеції, в Баден-Бадені й на інших курортах, про які багато чув. Йому давно хотілося побачити і єгипетські міста, і Парфенон.  Він погостює в чужих краях, освіжиться, а потім, повернувшись додому, серйозно візьметься до чогось нового.

Подорож відбулася весною того ж року, коли помер старий Кейн. Лестер здав справи по чикагському складу й, не поспішаючи, з великим задоволенням, склав собі маршрут, весь час консультуючись із Дженні. Взявши все потрібне для дороги, вони відплили пароплавом з Нью-Йорка до Ліверпуля, провели кілька тижнів в Англії, поїхали до Єгипту. Їх шлях назад лежав через Грецію й Італію в Австрію і далі, через Швейцарію, – до Парижа й Берліна. Нові враження розважали Лестера, і все ж його не залишало неприємне почуття, що він марно витрачає час. Мандруючи, не створиш великого ділового підприємства, а поправляти здоров’я йому не треба...

Зате Дженні була в захопленні від усього, що бачила, і просто тішилася цим новим життям. У Луксорі й Карнакі, про існування яких вона раніше й не підозрювала, їй відкрилася стародавня культура, велетенська, багатогранна й закінчена. Мільйони людей жили й помирали тут, вірячи в інших богів, в інші форми правління, інші правила життя. Дженні вперше усвідомила, яка велика земля. Думаючи про Грецію, яка одійшла в минуле, про загиблу Римську імперію, про Єгипет, який поринув у забуття, вона зрозуміла, які мізерні й дрібні наші турботи й думки. Лютеранське благочестя батька вже не здавалося їй таким значним, а суспільний устрій Колумбуса в штаті Огайо – непорушним. Мати завжди надавала великого значення тому, що скажуть люди, що подумають сусіди, а тут Дженні бачила незліченну кількість могил, у яких заспокоїлися люди, і погані й хороші. Лестер пояснював їй, що різниця в моральних критеріях викликається іноді кліматом, іноді релігією, іноді – появою якої-небудь виключної особи, подібної до Магомета. Лестер любив відзначати, як мало важать умовності в масштабах цього світу, такого неосяжного в порівнянні з тим маленьким світом, до якого вони звикли, і Дженні по-своєму розуміла його. Взяти хоч би її минуле. Припустимо, вона зробила щось недобре; для якоїсь купки людей це, можливо, важить і багато, але в плані всієї історії людства, всіх рушійних сил, що керують світом, – яке це має значення? Мине небагато часу, і всі помруть, і вона, і Лестер, і ці люди. Нічого немає реального й одвічного, крім доброти, сердечної, людської доброти. Все інше минуще, як сон.

Розділ XLV

Трапилось так, що за кордоном – спочатку в Лондоні, а потім у Каїрі – Лестер знову зустрів ту єдину жінку, якщо не рахувати Дженні, яка йому колись справді подобалась. Він не зустрічався з Летті Пейс дуже давно, вона біля чотирьох років була дружиною Мальколма Джералда, а потім уже два роки – чарівною вдовичкою. Мальколм Джералд, банкір і біржовик з Цинциннаті, залишив своїй дружині велику спадщину. У неї була дитина, дівчинка, яку доглядала досвідчена няня, а сама вона жила завжди оточена поклонниками – цвітом усіх столиць цивілізованого світу. Летті Джералд була обдарована жінка, вродлива, елегантна, з вишуканими манерами, вона писала вірші, дуже багато читала, вивчала мистецтво і від усієї душі захоплювалась Лестером Кейном.

Свого часу вона по-справжньому кохала його, бо, пильно придивляючись до людей, не знайшла нікого, хто був би кращий від Лестера. Він здавався їй врівноваженим, таким спокійним. Він не терпів лукавства. Його не вабила фривольна легкість світських розмов, він вважав за краще говорити про прості й конкретні речі. Скільки разів їм траплялося, непомітно пішовши з бального залу, розмовляти де-небудь на балконі, дивлячись на димок його сигари. Лестер розмовляв з нею на філософські теми, сперечався про книги, розказував про політичне становище і про суспільні умови в інших містах, – одно слово, ставився до неї, як до розумної людської істоти, і вона довго, уперто сподівалася, що він їй освідчиться. Скільки разів, дивлячись на його велику голову, на коротко підстрижене каштанове волосся, вона ледве стримувалась, щоб не погладити його. Його переїзд до Чикаго був для неї жорстоким ударом, – тоді вона нічого не знала про Дженні, але інстинктивно відчула, що Лестер для неї втрачений.

А в цей час Мальколм Джералд, один з найвірніших і пристрасних її поклонників, в двадцятий чи тридцятий раз освідчився їй, і вона погодилась. Вона не кохала його, але треба ж було за кого-небудь вийти заміж. Йому йшов сорок п’ятий рік, і він прожив з нею всього чотири роки, протягом яких остаточно переконався, що його дружина – чарівна й дуже поблажлива жінка, яка вміє широко дивитися на життя. А потім він помер від запалення легенів, і м-с Джералд залишилася багатою вдовою. Дуже чарівна, досвідчена в світських справах, вона мала одну-єдину турботу – як витратити свої гроші.

Проте вона не виявляла здатності кидати гроші на вітер. З юнацьких літ ідеалом мужчини став для неї Лестер. Мізерні графи, лорди, барони, яких вона зустрічала в світі (а з роками в неї налагодились досить широкі знайомства і зв’язки), анітрохи не цікавили її. Їй до смерті обрид зовнішній лоск титулованих персон, що охотяться за доларами, з якими вона зустрічалась за кордоном. Вона добре розбиралася в людях, багато спостерігала, вміла схопити і соціальний, і психологічний бік того, що бачила, і, природно, не мала ілюзій щодо цих панів і втіленої в них «цивілізації».

– Я могла б бути щаслива навіть в убогій халупі з однією людиною, яку я колись знала в Цинциннаті, – сказала вона одного разу своїй титулованій приятельці, уродженій американці. – Це була велика людина, людина ясного розуму й чистої душі. Коли б він освідчивсь мені, я б вийшла за нього, хоч би мені довелося самій заробляти гроші.

– А він був дуже бідний? – запитала приятелька.

– Зовсім ні. Він був досить багатий. Але для мене це не відігравало ніякої ролі. Мені потрібний був він сам.

– Згодом це все ж відіграло б певну роль.

– Ну, не скажіть, – заперечила м-с Джералд. – Я ж знаю, я ждала його багато років.

Лестер зберіг про колишню Летті Пейс найприємніші згадки. Колись вона йому дуже подобалась. Чому він не одружився з нею? Багато разів він запитував себе про це. Вона була б для нього найкращою дружиною, батько схвалив би цей шлюб, всі були б задоволені. А він зволікав і зволікав, потім з’явилася Дженні, а там він перестав думати про Летті. Тепер вони знову зустрілися після шестирічної перерви. Він знав, що вона вийшла заміж. До неї дійшли невиразні чутки про його зв’язок і про те, що нарешті він одружився із своєю коханкою і живе на Північній околиці. Про його фінансове скрутне становище вона нічого не знала. Вперше вони зустрілися червневого вечора у готелі «Карлтон». Вікна були розчинені, в ароматі квітів, що лився з саду, була радість нового життя, яка охоплює весь світ з поверненням весни. У першу хвилину Летті розгубилась, у неї перехопило дух. Але вона швидко опанувала себе й невимушено простягла руку.

– Боже мій, та це Лестер Кейн! – вигукнула вона. – Ну, здрастуйте, як я рада вас бачити! А це місіс Кейн? Щаслива з вами познайомитись. Так приємно зустріти старого друга, немов молодість повернулася. Ви мені пробачте, місіс Кейн, але я, справді ж, страшенно рада бачити вашого чоловіка. Навіть соромно сказати, скільки років ми з вами не бачились, Лестер! Я, як згадаю, відчуваю себе зовсім старою. Ні, ви подумайте, більш як шість років минуло! Я за цей час і заміж вийшла, і дочка в мене народилася, і бідний містер Джералд помер, і, господи, чого тільки не трапилось!

– Дивлячись на вас, цього не скажеш, – відповів Лестер з посмішкою.

Він зрадів цій зустрічі, – колись вони були добрими друзями. Він і зараз їй подобався, – це зразу було помітно, та й вона йому подобалась.

Дженні привітно посміхалася, дивлячись на стару приятельку Лестера. Ця жінка з чудовими оголеними руками, в сукні блідо-рожевого шовку з розкішним треном з мережива і червоною трояндою біля пояса здавалася їй зразком довершеності. Вона, так само як і Лестер, любила дивитися на вродливих жінок, часом сама показувала йому на них і ласкаво піддражнювала його, кажучи про їхні чари.

– Ти б пішов познайомився з нею, Лестер, а то сидиш весь час зі мною, – говорила вона, помітивши особливо цікаву або ефектну жінку.

– Нічого, мені й тут добре, – жартував він, дивлячись їй у вічі, або зітхав: – Роки мої не ті, а то б я почав за нею упадати.

– Біжи, біжи, – під’юджувала вона. – Я тебе почекаю.

– А що б ти сказала, якби я й справді побіг?

– Нічого б не сказала. Може, ти повернувся б до мене.

– І тобі однаково?

– Ти чудово знаєш, що не однаково. Але перешкоджати тобі я б не стала. Я зовсім не вважаю, що повинна бути для тебе єдиною жінкою, якщо тільки ти сам цього не хочеш.

– Звідки в тебе такі думки, Дженні? – запитав він одного разу, вражений широтою її поглядів.

– Далебі, не знаю. А що?

– В них стільки терпимості й милосердя. Не багато хто погодилися б з тобою.

– На мою думку, Лестер, не можна бути егоїстом. Я сама не знаю, чому мені так здається. Деякі жінки думають інакше, але якщо чоловік і жінка не хочуть жити разом, навіщо примушувати одному одного, – ти зі мною не згоден? І навіть якщо чоловік піде ненадовго, а потім все-таки повернеться, – це не так уже страшно.

Лестер посміхнувся; але він не міг не поважати її за такі людяні почуття.

Того вечора, побачивши, що Летті так зраділа Лестеру, Дженні одразу зрозуміла, що їм захочеться поговорити про багато речей, і вона залишилася вірною собі.

– Ви мені пробачте, я вас ненадовго залишу, – сказала вона з посмішкою. – Мені треба навести трохи лад у нас в номері. Я швидко повернуся.

Вона пішла й просиділа в себе, скільки вважала можливим, а в Лестера й Летті зразу зав’язалася жвава розмова. Він розповів їй про себе, опустивши деякі подробиці, а вона описала йому своє життя за останні роки.

– Тепер, коли ви одружені й неприступні, – сказала вона сміливо, – я вам признаюся: я завжди мріяла, що саме ви освідчитесь мені, – але цього так і не сталося.

– Може, я не насмілився, – сказав він, дивлячись в її чудові чорні очі й запитуючи себе, знає вона чи не знає, що він не одружений.

Йому здавалося, що вона стала ще кращою, – сама довершеність, елегантна, впевнена в собі, дотепна, ідеал світської жінки, яка вміє підійти до кожного і кожного причарувати.

– Облиште! Я знаю, чим були зайняті ваші думки. Ваша завітна думка тільки що сиділа за цим столом.

– Не поспішайте з висновками, дорога. Які в мене були думки, цього ви не можете знати.

– Так чи інакше, я віддаю належне вашому смакові. Вона чарівна.

– В Дженні багато гарного, – зауважив він просто.

– Ви щасливі?

– Більш чи менш. Ні, звичайно, щасливий, скільки це можливо для людини, якщо вона живе з відкритими очима. А в мене, ви знаєте, не багато ілюзій.

– Ви хочете сказати – ніяких?

– Мабуть, що й ніяких, Летті. Іноді я про це жалкую. З ілюзіями легше живеться.

– Я вас розумію. Я взагалі вважаю, що моє життя не вдалося, хоч грошей у мене майже стільки, скільки було в Креза, може, трошечки менше.

– Боже мій! І це говорите ви – з вашою красою, талантами, багатством?

– Навіщо вони мені? Їздити по світу, вести пусті розмови, віднаджувати ідіотів, які зазіхають на мої долари? Ах, як це буває важко й нудно!

Летті глянула на Лестера. Дженні не завадила колишньому почуттю прокинутись в її серці. Чому Лестер дістався не їй? Їм добре разом, неначе вони давно одружені або тільки що освідчилися одно одному. Яке право мала Дженні взяти його собі? Очі Летті говорили ясніше слів. Лестер сумно посміхнувся.

– Ось іде моя дружина, – сказав він. – Доведеться змінити тему розмови. А Дженні вас може зацікавити.

– Я знаю, – відповіла вона й осяяла Дженні променистою посмішкою.

У Дженні ворухнулася невиразна підозра. Можливо, це стара любов Лестера? Ось яку жінку він повинен був би собі вибрати. Вона – одного з ним кола, з нею він був би не менше, а може, й більше щасливим. Чи не думає він про те саме? Потім вона відмахнулася від цієї неспокійної думки; чого доброго, вона почне ревнувати, а це було б негідно.

М-с Джералд тримала себе з Кейнами дуже люб’язно. Наступного дня вона запросила їх покататися до Хайд-Парку, одного разу вони разом обідали в готелі «Клерідж», а потім настав день її від’їзду, – вона домовилась зустрітися із знайомими в Парижі. Вона сердечно попрощалася з Кейнами, висловивши надію, що вони знову зустрінуться. Їй було сумно, вона заздрила щастю Дженні. Лестер не втратив для неї колишнього очарування. Скоріше їй здавалося, що він зробився ще приємнішим, ввічливішим, розумнішим. Вона дуже жалкувала, що він не вільний. І Лестер – можливо підсвідомо – поділяв її жаль.

Немов ідучи слідом за її думками, він уявляв собі, як було б, коли б він з нею одружився. Їхні погляди на життя, на мистецтво, на практичні питання на диво збігалися. Розмовляли вони вільно й легко, як старі товариші. Належачи до одного кола в суспільстві, вони розуміли одно одного з півслова, до найменших тонкощів, яких Дженні не могла б ні вловити, ні висловити. Думка в неї працювала не так швидко, як у м-с Джералд. По своїй натурі Дженні була здатна і на глибші почуття, і на більш душевне розуміння, але вона не вміла показати себе в світській бесіді. Вона завжди була щира до кінця; ця ж її риса, можливо, й приваблювала Лестера. Але зараз, як і в інших подібних випадках, вона від цього втрачала. І Лестеру вже починало здаватись, що він зробив би краще, зупинившись у своєму виборі на Летті Пейс. У всякому разі, це було б не гірше, і тепер його не мучила б настирлива думка про майбутнє.

Вдруге вони зустрілись з м-с Джералд в Каїрі. Лестер, повільно ходячи з сигарою по саду готелю, раптом зустрівся з нею віч-на-віч.

– От так удача! – вигукнув він. – Звідки ви?

– Уявіть собі – з Мадрида. До минулого четверга я й сама не знала, що потраплю сюди. Мене Еллікоти умовили приєднатись до них у компанію. Я якраз думала, де-то ви зараз, а потім пригадала, що ви збиралися поїхати до Єгипту. Де ваша дружина?

– У цю хвилину, мабуть, у ванні. Тут так жарко, що Дженні готова не вилазити з води. Я й сам не проти того, щоб викупатись.

Він знову замилувався м-с Джералд. На ній була блакитна шовкова сукня, в руці – вишукана блакитна з білим парасолька.

– Ой, боже мій! – скрикнула вона раптом. – Просто не знаю, що мені з собою робити. Не можу я весь час мандрувати. Я вже думаю, чи не повернутися мені до Штатів.

– За чим же справа стала?

– А що це мені дасть? Заміж виходити я не хочу. Мені тепер нема за кого виходити заміж.

Вона виразно поглянула на Лестера й одвернулася.

– Ну, хто-небудь та знайдеться, – не дуже ввічливо сказав Лестер. – З вашою красою й грошима вам однаково не врятуватись.

– Не треба, Лестер.

– Гаразд, нехай буде по-вашому. Але ж я знаю, що говорю.

– Ви ще танцюєте? – запитала вона іншим, світським тоном, пригадавши, що в готелі цього вечора влаштовується бал. Колись Лестер танцював чудово.

– Та ви подивіться на мене!

– Облиште, Лестер, невже ви відмовились від такого чудового заняття. Щодо мене, то я досі безумно люблю танцювати. А місіс Лестер?

– Ні, вона не любить танців. У всякому разі, не захоплюється ними. Мабуть, частково в цьому винен і я. Останнім часом я чомусь забув, що цим можна займатися.

Він подумав, що останнього часу взагалі перестав бувати в товаристві. Його зв’язок був для цього нездоланною перепоною.

– Давайте потанцюємо сьогодні ввечері. Ваша дружина не заперечуватиме проти цього? Зал тут чудовий. Я вранці заглянула туди.

– Побачимо, – відповів Лестер. – Я, напевно, все забув. У моєму віці мені буде нелегко почати знову.

– Ну, що це ви, Лестер, – заперечила вона. – Виходить, що й мені вже не можна танцювати? Не будьте таким статечним. Вас послухати, то ви зовсім старий.

– Я й є старий, якщо зважити на життєвий досвід.

– Що ж, це ще цікавіше, – кокетуючи, промовила м-с Джералд.

Розділ XLVI

Того вечора, коли у бальному залі величезного готелю, що виходив у пальмову алею саду, вже грав оркестр, м-с Джералд розшукала Лестера на одній з веранд. Дженні сиділа поруч з ним в білій атласній сукні й білих туфельках, з короною пишного волосся над чистим чолом. Лестер палив сигару й розмірковував про долю Єгипту, про покоління людей, що зміняли одно одне, людей, змучених надмірною працею, про вузьку смугу землі вздовж берегів Нілу, яка харчує ці покоління, про надзвичайне життя тропіків і про цей готель з його сучасними вигодами й ошатною юрбою туристів, що виник у старій, стомленій, виснаженій країні. Вранці вони з Дженні їздили оглядати піраміди. Вони проїхали на трамваї до підніжжя сфінкса. Вони бачили вузькі провулки, сповнені змішаних запахів і яскравих фарб, що аж кишіли обірваними, напівголими, химерно одягненими чоловіками і хлопчаками.

– Надзвичайно важко в цьому розібратися, – сказала Дженні. – Вони такі брудні, страшні. Дивитися на них цікаво, але вони всі зливаються в один клубок, наче черва.

Лестер посміхнувся.

– Ти частково маєш рацію. Але причина цього клімат. Спека. Тропіки. Це звичайно розслаблює, породжує хтивість. Люди не винні.

– Ну, звичайно, я їх і не виню. Просто вони дивні.

Зараз Лестер згадав цю розмову, дивлячись на пальми, залиті яскравим, чарівним місячним сяйвом.

– Нарешті я розшукала вас! – вигукнула м-с Джералд. – На обід я все-таки спізнилася. Ми дуже затримались на екскурсії. Я умовила вашого чоловіка потанцювати зі мною, місіс Кейн, – говорила далі вона з посмішкою.

Її, так само як і Лестера з Дженні, розніжила тепла південна ніч. Повітря було напоєне гострим ароматом садів та гаїв; чути було тихий передзвін дзвоників і дивні вигуки: «Айя! Уш! Уш!» – це десь далеко вузькими вулицями гнали верблюдів.

– От і добре, – привітно відповіла Дженні. – Нехай потанцює. Я б і сама з охотою, та не вмію.

– Тобі треба зараз же взяти кілька уроків, – жваво озвався Лестер. – І я буду з тобою танцювати. Звичайно, я став важкуватий, але що-небудь та вийде.

– Ну, мені не так-то вже й хочеться танцювати, – посміхнулася Дженні. – Але ви йдіть, а я скоро піду до себе наверх.

– А може, ти посидиш у залі? – сказав Лестер встаючи. – Я ж зроблю один-два тури, не більше, а потім ми подивилися б на інших.

– Ні. Я краще побуду тут. Тут так гарно. А ти йди. Заберіть його, місіс Джералд.

Лестер та Летті пішли. Це була напрочуд ефектна пара. Темно-лілова сукня м-с Джералд, усипана чорними блискітками, відтіняла білизну відкритих рук і шиї; в її темному волоссі сяяв величезний брильянт. Повні, рум’яні губи, складаючись у привабливу посмішку, відкривали смужку рівних білих зубів. Лестер у фраку, який підкреслював його міцну, ставну постать, виглядав поважно й благородно.

«От з ким йому слід було одружитися», подумала Дженні, коли він зник у дверях готелю; і вона стала перебирати в пам’яті своє життя. Іноді їй здавалося, що все її минуле було сном, іноді ж вона думала, що сон триває й досі. Звуки життя долітали до неї, невиразні, як звуки цієї ночі. Вона чула лише найголосніші крики, бачила лише найзагальніші риси, а за ними, ніби уві сні, пливли, змінюючи одна одну, невиразні тіні. Чому до неї так вабило чоловіків? Чому Лестер так наполегливо домагався її? Чи могла вона свого часу встояти проти нього? Вона згадала, як жила в Колумбусі, як ходила збирати вугілля. А зараз вона в Єгипті, в цьому величезному готелі, до її послуг розкішний номер з кількох кімнат, і Лестер, як і раніше, її любить. Скільки він витерпів через неї! Чому? Хіба вона така незвичайна жінка? Колись Брендер твердив це. І Лестер говорив їй те ж саме. І все ж Дженні смиренно відчувала, що вона тут не на місці, немов в руках у неї – пригорщі дорогоцінного каміння, яке не належить їй. До неї часто поверталося відчуття, якого вона зазнала під час першої поїздки з Лестером до Нью-Йорка, – начебто це казкове життя – недовговічне. Доля підстерігає її. Щось трапиться, і знову вона опиниться там, де й була – в глухому провулку, в убогому будиночку, в старій поношеній сукні.

Потім думки її полинули до Чикаго, вона згадала знайомих Лестера, і їй стало зрозуміло, що саме так і буде, її не приймуть у товаристві, навіть якщо він з нею одружиться. Зараз вона розуміла й причину цього. Дивлячись на чарівне, веселе обличчя жінки, з якою щойно пішов Лестер, вона читала думку: «Ти, можливо, й дуже мила, але ти – не його кола». І зараз, танцюючи з ним, м-с Джералд, мабуть, думає, що сама була б для нього куди більше підхожою дружиною. Йому потрібна жінка, яка виросла в однаковому з ним середовищі. Від Дженні він не міг і чекати знання всіх дрібниць, до яких звик з дитинства, і правильної їх оцінки. Тепер вона багато що розуміла. Вона швидко навчилася розбиратися в тонкощах обстановки, туалетів, манер, світських звичаїв, але це було в неї набуте, а не природжене.

Якщо вона піде від Лестера, він повернеться до свого колишнього світу, до світу, де панує гарна, розумна, бездоганно вихована жінка, яка зараз кружляє з ним у вальсі. На очі у Дженні набігли сльози; їй раптом захотілося померти. Справді ж, так було б краще.

Тимчасом Лестер танцював з м-с Джералд, а в перервах між танцями розмовляв з нею про знайомі місця й людей. Він дивився на Летті й дивувався її молодості й красі. Не така тоненька, як у юності, вона й зараз була струнка й велична, мов Діана. В її випещеному тілі відчувалася сила, чорні очі світилися вологим блиском.

– Слово честі, Летті, – не стримався він, – ви стали ще кращою. Ви напрочуд гарні. Ви все молодієте.

– Вам справді так здається? – посміхнулась вона, скинувши на нього очі.

– Ви чудово знаєте, що інакше я б цього не сказав. Пусті компліменти – це на мене не схоже.

– Ой, Лестер, ведмедю ви такий, з вами вже й поманірнічати не можна? Хіба ви не знаєте, що жінки люблять пити лестощі краплями, а не ковтати одним духом?

– Про що це ви? – спитав він. – Що я такого сказав?

– Нічого. Просто ви – ведмідь. Великий хлопчик, безпосередній і упертий. Але все це дурниці. Ви мені подобаєтесь. Цього вам досить.

– Цілком, – сказав він.

Музика замовкла, вони вийшли в сад. Лестер ніжно стиснув їй руку. Він не міг стриматися, у нього було таке почуття, немов ця жінка належить йому. А вона з усіх сил намагалася навіяти йому це. Сидячи з ним у саду, дивлячись на розвішані між деревами ліхтарики, вона думала: коли б він був вільний і покликав би її, вона пішла б за ним. Вона, мабуть, пішла б за ним і так, та тільки він, мабуть, не захоче. Він такий пуританин, так дбає про пристойність. Бувши не таким, як інші знайомі їй мужчини, він ніколи не зробить негідного вчинку. Ніколи.

Нарешті Лестер встав і почав прощатися. Вранці вони з Дженні їдуть далі, вгору по Нілу, до Карнака й Фів і до храмів острова Філе, які виростають з води. Вставати доведеться рано-вранці, отже час спочивати.

– А коли ви збираєтесь до Штатів? – запитала засмучена м-с Джералд.

– У вересні.

– Ви вже замовили квитки?

– Так, ми відпливаємо дев’ятого з Гамбурга, пароплавом «Фульда».

– Я, можливо, також восени поїду додому, – засміялася Летті. – Не дивуйтесь, якщо ми зустрінемось на пароплаві. Я ще, правда, нічого не вирішила.

– Ні, справді, поїдемо разом, – сказав Лестер. – Я сподіваюсь, що ви не роздумаєте... Ми ще, може, побачимось завтра вранці.

Він замовк, і вона звернула на нього сумно-запитливий погляд.

– Не журіться, – сказав він і потиснув їй руку. – Багато чого буває в житті. Іноді здається, що справа зовсім погана, а виходить на краще.

Він думав, що їй, мабуть, шкода втрачати його, і йому було шкода, що її бажання не можна здійснити. І ще він говорив собі, що такий вихід із становища для нього неприйнятний; а тимчасом це також вихід. Чому він не зробив цього багато років тому?

Але тоді вона була не така гарна, як зараз, і не така розумна, і не така багата... Ой, коли б!.. Проте він не може зрадити Дженні чи бажати їй злого. Їй і так довелося нелегко, і вона хоробро несла свій тягар.