Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)

Розділ IV

Бажання втекти, яке охопило Дженні, коли вона побачила сенатора, пояснювалось тим, що вона вважала своє становище принизливим. Сенатор був про неї такої гарної думки, і вона соромилась, що він застав її за такою негідною справою. Вона наївно уявляла, що його цікавість до неї викликана чимсь іншим, а не нею самою.

Коли вона повернулася додому, діти вже розповіли матері про її втечу.

– Що це з тобою трапилось? – запитав Джордж, коли вона увійшла до кімнати.

– Та нічого, – відповіла вона, але зразу ж пояснила матері: – Містер Брендер проходив мимо й побачив нас.

– Он як? – неголосно вигукнула м-с Герхардт. – Значить, він повернувся. Але чого ж ти втекла, дурненька?

– Просто мені не хотілось, щоб він бачив мене.

– Ну, може, він тебе й не пізнав, – сказала мати не без співчуття.

– Та ні, пізнав, – прошепотіла Дженні. – Він мене тричі окликнув.

М-с Герхардт похитала головою.

– Що трапилось? – запитав Герхардт, почувши розмову й виходячи з сусідньої кімнати.

– Нічого, – відповіла дружина, якій зовсім не хотілося пояснювати, яку роль сенатор почав відігравати в їхньому житті. – Якийсь чоловік налякав їх, коли вони несли вугілля.

Того ж самого вечора, пізніше, прибули різдвяні подарунки, які надзвичайно схвилювали всю родину. Герхардт і його дружина не могли повірити власним очам, коли фургон бакалійної крамниці зупинився біля їхніх дверей і розсильний, дужий хлопець, заходився тягати в будинок пакети. Після марних спроб переконати розсильного, що він помилився, Герхардти з цілком зрозумілою радістю почали розглядати всю цю благодать.

– Та ви не турбуйтесь, – упевнено сказав розсильний. – Вже я знаю, що роблю. Ваше прізвище Герхардт, вірно? Ну от, це вам і є.

М-с Герхардт не могла всидіти на місці і, схвильовано потираючи руки, повторювала:

– Ну, хіба це не чудо!

Сам Герхардт розчулився від думки про щедрість невідомого благодійника і схильний був приписати те, що сталося, доброті великого місцевого фабриканта, у якого він колись служив і який добре до нього ставився. М-с Герхардт підозрювала справжнє джерело нежданої радості і була розчулена до сліз, але промовчала. Дженні зразу ж догадалась, чиї руки це зробили.

На другий день різдва Брендер зустрівся в готелі з м-с Герхардт, – Дженні залишилася вдома доглянути господарство.

– Як живете, місіс Герхардт? – привітно вигукнув він, простягаючи руку. – Як зустріли свято?

Бідна м-с Герхардт боязко потиснула його руку; очі її в одну мить наповнилися слізьми.

– Ну-ну, – сказав він, поплескуючи її по плечі. – Не треба плакати. І не забудьте завтра взяти в мене випрати білизну.

– Не забуду, сер, – відповіла вона й хотіла ще щось сказати, але він уже відійшов.

Тепер Герхардт завжди чув про дивного сенатора з готелю, про те, який він люб’язний і як багато платить за прання. Простодушний трудівник легко повірив, що м-р Брендер – найдобріша і найблагородніша людина.

Дженні й сама думала так само і все дужче захоплювалася сенатором.

Вона ставала така приваблива, така гарна, що ніхто не міг байдуже пройти мимо неї. Вона була висока, чудової будови. У довгій сукні, у вбранні світської жінки вона б була прекрасною парою для такого поважного чоловіка, як сенатор. У неї були на диво ясні, живі очі, чудовий колір обличчя, рівні білі зуби. І до того вона була розумна, чуйна і дуже спостережлива. Їй не вистачало тільки виховання і впевненості, якої ніколи не буває в людини, що усвідомлює своє залежне, підлегле становище. Необхідність прати білизну, розносити її й приймати кожну дрібницю як благодіяння сковувала її.

Тепер вона двічі на тиждень приходила до готелю; сенатор Брендер тримався з нею привітно й невимушено, і вона відповідала йому тим самим. Він часто робив невеликі подарунки їй, її сестрам і братам і завжди говорив з нею так просто й щиро, що зрештою відчуття величезної безодні, яка поділяла їх, зникло і вона почала вбачати в ньому не стільки поважного сенатора, скільки великодушного друга. Одного разу він запитав, чи не хоче вона вчитись, думаючи, що добра школа зробила б її ще принаднішою. Нарешті якось увечері він покликав її:

– Ідіть-но сюди, ближче, Дженні.

Вона підійшла, і він раптом взяв її за руку.

– Ану, Дженні, – сказав він, весело й допитливо дивлячись їй у вічі, – скажіть, що ви про мене думаєте?

– Не знаю, – відповіла вона, соромливо відводячи очі. – Чому ви питаєте?

– Ні, знаєте, – заперечив він. – Адже є у вас якась думка про мене. От і скажіть, яка саме.

– Ніякої нема, – простодушно відповіла вона.

– Ні, є, – повторив він; її неприховане ухиляння від відповіді потішало його і викликало цікавість. – Повинні ж ви що-небудь думати про мене. Що ж саме?

– Ви запитуєте, чи подобаєтесь ви мені, так? – нелукаво запитала Дженні, дивлячись згори вниз на лев’ячу гриву чорного з сивиною волосся, що здіймалося над чолом сенатора і надавало чогось величного його гарному обличчю.

– Так, – відповів він, трохи розчарований.

Їй не вистачало уміння кокетувати.

– Ну, звичайно, ви мені подобаєтесь, – з милою посмішкою сказала вона.

– І ви ніколи більше нічого не думали про мене?

– Я думаю, що ви дуже добрі, – відповіла Дженні, ніяковіючи ще більше; вона тільки тепер помітила, що він все ще тримає її руку.

– І це все? – запитав він.

– Хіба цього мало? – сказала вона, і вії в неї затремтіли.

Сенатор дивився на неї, і погляд, яким вона відповіла – веселий, дружній, одвертий, – глибоко схвилював його. Він мовчки вивчав її обличчя, а вона одвернулася і зіщулилася, відчуваючи, хоч навряд чи розуміючи, все значення цього допитливого погляду.

– Ну, а я вважаю, – сказав він нарешті, – що ви чудова дівчина. А вам не здається, що я дуже мила людина?

– Здається, – без запинки відповіла Дженні.

Сенатор відкинувся на спинку крісла й розсміявся, – так кумедно це в неї вийшло. Вона з цікавістю подивилась на нього й посміхнулась.

– Чого ви смієтесь? – запитала вона.

– З вашої відповіді. Хоч мені не слід було б сміятись. Ви мене анітрошечки не ціните. Напевно, я вам зовсім не подобаюсь.

– Ні, подобаєтесь, – серйозно відповіла вона. – Ви такий хороший.

По її очах було зрозуміло, що вона говорить від душі.

– Так, – сказав він і, м’яко притягнувши до себе дівчину, поцілував її в щоку.

Дженні ойкнула і випросталась, здивована й налякана.

Це було щось нове в їхніх стосунках. Відстань між Дженні й державним діячем раптом зникла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Він одразу ж видався їй молодшим. Він ставиться до неї як до жінки, він закоханий у неї. Вона не знала, що їй робити, як поводитись.

– Я налякав вас? – сказав він.

Вона подивилась на цю людину, яку звикла глибоко поважати, і з посмішкою відповіла тільки:

– Так, налякали.

– Це тому, що ви мені дуже подобаєтесь.

Подумавши з хвилину, Дженні сказала:

– Мені треба йти.

– Ну от, – жалібно відказав Брендер, – невже ви через це втікаєте?

– Ні, – відповіла Дженні, відчуваючи чомусь, що вона невдячна, – але мені пора. Вдома будуть турбуватись.

– А ви не сердитесь на мене?

– Ні, – сказала вона, трохи кокетуючи, чого раніше ніколи не бувало.

Вона відчувала свою владу над ним, і це було таке нове, таке дивне, що вони обоє чомусь зніяковіли.

– Як би там не було, ви тепер моя, – сказав сенатор встаючи. – Віднині я дбатиму про вас.

Дженні було приємно це чути. «Йому впору робити чудеса, – подумала вона, – він справжній чарівник». Вона оглянулась, і від думки, що перед нею відкривається таке нове, дивне життя, у неї запаморочилась голова з радості. Не те, щоб вона цілком зрозуміла, що він хотів сказати. Мабуть, він буде добрий і великодушний, даруватиме їй чудові речі. Зрозуміло, вона була щаслива. Вона взяла пакунок з білизною, по яку прийшла, не помічаючи й не відчуваючи безглуздості свого становища, – а для нього це було гірким докором.

«Вона не повинна розносити білизну», подумав він. Ніжність і співчуття налинули на нього гарячою хвилею. Він взяв її обличчя в долоні, на цей раз як добрий покровитель.

– Нічого, дівчинко, – сказав він. – Вам не доведеться вічно робити це. Я щось придумаю.

Після цього їхні стосунки стали ще простішими й дружнішими. Коли Дженні прийшла наступного разу, сенатор, не замислюючись, запропонував їй сісти на поручень його крісла і почав докладно розпитувати, як живуть її рідні, чого хоче й про що мріє вона сама. Він помітив, що на деякі питання вона відповідає невиразно, особливо – про батькову роботу. Їй соромно було признатись, що батько ходить по домах і пиляє дрова. Побоюючись, що тут криється щось серйозніше, Брендер вирішив найближчими ж днями піти й дізнатися, в чім справа.

Так він і зробив першого ж вільного ранку. Це було за три дні до того, як у конгресі почалась напружена боротьба, що закінчилась його поразкою. В ці дні, що лишилися, однаково вже не можна було вжити ніяких заходів. Отже, Брендер взяв тростину і пішов до будинку Герхардтів; через півгодини він уже рішуче стукав у їхні двері.

Йому відчинила м-с Герхардт.

– Здрастуйте! – весело сказав він і, помітивши її збентеження, додав: – Чи можна ввійти?

Побачивши незвичайного гостя, добра жінка зовсім розгубилась. Вона потихеньку витерла руки старим латаним фартухом і, нарешті, відповіла:

– Так, так, прошу, заходьте!

Забувши зачинити двері, м-с Герхардт квапливо провела сенатора до кімнати і, присунувши стілець, запросила його сісти.

Брендер пошкодував, що так збентежив її.

– Не турбуйтеся, місіс Герхардт, – сказав він. – Я просто проходив мимо і вирішив заглянути до вас. Як здоров’я вашого чоловіка?

– Дякую, він здоровий, – відповіла жінка. – Він пішов на роботу.

– Отже, він знайшов посаду?

– Так, сер, – відповіла м-с Герхардт; вона, як і Дженні, не наважувалась сказати, що це за робота.

– І діти, сподіваюсь, всі здорові й ходять до школи?

– Так, – відповіла м-с Герхардт.

Вона зняла фартух і зніяковіло бгала його.

– Це добре. А Дженні?

Дженні якраз прасувала білизну; почувши голос гостя, вона покинула праску й дошку і втекла в спочивальню, де тепер квапливо опоряджалась, боячись, що мати не догадається сказати, ніби її немає вдома, і не дасть їй можливості зникнути.

– Вона вдома, – сказала м-с Герхардт, – зараз я покличу її. – Навіщо ж ти призналася йому, що я тут? – стиха докорила Дженні.

– А що ж мені було робити?

Вони не наважувались вийти до сенатора, а він тим часом оглядав кімнату, йому сумно було бачити, що такі достойні люди живуть у таких злиднях, хотілося б якось допомогти їм.

– Доброго ранку, – сказав він, коли Дженні нерішуче зайшла нарешті до кімнати. – Як ви поживаєте?

Дженні підійшла до нього і, червоніючи, простягла руку. Його відвідини так схвилювали її, що вона ледве була спроможна вимовити слово.

– Вирішив зайти й подивитись, як ви живете, – сказав сенатор. – Будинок непоганий. Скільки у вас кімнат?

– П’ять, – відповіла Дженні. – Ви пробачте, у нас безладдя. Ми сьогодні зранку прасували, через те все шкереберть.

– Розумію, – м’яко сказав Брендер. – Невже ви думаєте, що я цього не зрозумію, Дженні? Не треба мене соромитись.

Він говорив так само спокійно й дружньо, як завжди, коли вона бувала у нього, і це допомогло Дженні опанувати себе.

– Нехай вас не турбує, якщо я ще колись загляну до вас. Я відвідуватиму вас, я хочу побачити вашого батька.

– Он як, – сказала Дженні. – А його немає вдома.

Але поки вони розмовляли, Герхардт зі своєю пилкою та козлами з’явився біля хвіртки. Брендер побачив його і зразу ж пізнав по спільних з дочкою рисах.

– А от і ваш батько, якщо не помиляюсь, – сказав він.

– Хіба? – відгукнулася Дженні, виглядаючи у вікно.

Герхардт, заглиблений в свої думки, пройшов мимо вікна, не підводячи очей. Він поставив козла біля стіни, почепив пилку на цвяшок і зайшов у дім.

– Мати! – покликав він по-німецькому, а потім, не побачивши дружини, підійшов до дверей і заглянув у їдальню.

Брендер встав і простягнув йому руку. Сутулуватий, жилавий німець підійшов і потиснув її, допитливо поглядаючи на незнайомого.

– Це мій батько, містер Брендер, – сказала Дженні; почуття приязні до сенатора допомогло їй перебороти соромливість. – Батьку, це містер Брендер, той самий, що живе в готелі.

– Як прізвище? – перепитав Герхардт, повертаючись від одного до другого.

– Брендер, – сказав сенатор.

– А, так! – Герхардт говорив з помітним німецьким акцентом. – Після хвороби я погано чую. Дружина мені розповідала про вас.

– Я вирішив зайти познайомитись з вами, – сказав сенатор. – У вас, я бачу, велика сім’я.

– Так, – сказав батько родини; він згадав, що на ньому пошарпаний робочий костюм, і йому захотілося швидше зникнути. – Шестеро дітей, і всі ще не влаштовані. Ось вона – старша дочка.

До кімнати увійшла дружина, і Герхардт поспішив скористатися з цієї нагоди:

– Ви вже пробачте, але я піду. Поламав пилку, довелося покинути роботу.

– Прошу, – люб’язно сказав Брендер, відразу зрозумівши те, про що завжди недоговорювала Дженні. Він, либонь, вважав би за краще, коли б у неї вистачило мужності нічого не приховувати.

– Так от, місіс Герхардт, – сказав він, коли та сіла, напружено витягнувшись на стільці, – я хотів би, щоб ви надалі не вважали мене чужою людиною, і хотів би, щоб ви докладно розповідали мені про свої справи. Дженні не завжди це робить.

Дженні мовчки посміхнулась. Місіс Герхардт неспокійно стискувала руки.

– Добре, – боязко, з подякою відповіла вона.

Вони поговорили ще трохи, і сенатор встав.

– Перекажіть вашому чоловікові, нехай зайде в понеділок до мене в готель. Я дещо зроблю, щоб допомогти йому.

– Дякую вам, – зніяковіло промовила м-с Герхардт.

– А зараз мені час, – додав Брендер. – То не забудьте сказати чоловікові, щоб він прийшов.

– О, звичайно, він прийде!

Брендер одягнув рукавичку на ліву руку і простягнув праву Дженні.

– Ось найкращий ваш скарб, місіс Герхардт, – сказав він. – І я маю намір відібрати його у вас.

– Ну вже й не знаю, як я без неї обійдусь, – відповіла мати.

– Отже, бувайте здорові, – сказав сенатор, потискуючи руку м-с Герхардт і прямуючи до дверей.

Він кивнув на прощання і вийшов, а з півдюжини сусідів, що бачили, як він заходив до будинку, проводжали його з-за віконниць і завісок цікавими поглядами.

«Хто б то міг бути?» – це питання цікавило всіх.

– Подивись, що він дав мені, – сказала дочці простодушна мати, як тільки за гостем зачинилися двері.

Це був папірець у десять доларів. Прощаючись, Брендер непомітно вклав його в руку м-с Герхардт.

Розділ V

Обставини склалися так, що Дженні відчувала себе багато в чому зобов’язаною сенаторові і, цілком природно, високо цінила все, що він робив для неї і її родини. Сенатор дав її батькові листа до місцевого фабриканта, й той прийняв Герхардта на роботу. Це було, розуміється, не бозна-що – просто посада нічного сторожа, але все ж таки Герхардт знову працював, і його вдячність не знала меж. Яка добра людина цей сенатор, яка чула, – таких більше немає в світі!

Не лишилася забутою і м-с Герхардт. Одного разу Брендер послав їй сукню, іншим разом – шаль. Всі ці благодіяння робились частково з бажання допомогти, частково для власної втіхи, але м-с Герхардт захоплено пояснювала їх виключно добрим серцем сенатора.

А Дженні... Брендер всіма засобами намагався завоювати її довір’я, і, нарешті, її відношення до нього стало настільки складним, що в ньому дуже й дуже нелегко було розібратись. А ця юна, недосвідчена дівчина була надто наївна й легковажна, щоб хоч на одну мить замислитися над тим, що можуть сказати люди. Від того знаменного й щасливого дня, коли Брендер зумів перемогти її природну несміливість і з такою ніжністю поцілував у щоку, для них настала нова пора. Дженні відчувала в ньому друга – і чим простішим і невимушенішим він ставав, залюбки звільнюючись від звичайної стриманості й манірності, тим краще вона його розуміла. Вони від душі сміялися й розмовляли, і його щиро втішав цей поворот до ясного світу молодості й щастя.

Все ж іноді його турбувала думка, якої він не міг позбутися: адже діє він не так, як належить, не сьогодні-завтра люди помітять, що в стосунках з цією дочкою пралі він переходить межі дозволеного. Та й для очей старшої покоївки, либонь, не залишилося непоміченим, що Дженні, коли приходила по білизну або приносила її, то майже завжди затримувалась у нього в номері на п’ятнадцять-двадцять хвилин, а то й на годину. Брендер розумів, що це може дійти до вух інших службовців готелю, чутки поширяться по всьому місту, і з цього нічого доброго не вийде, – але такі міркування не примусили його поводитись інакше. Він або ж заспокоював себе думкою, що не робить нічого поганого для Дженні, або говорив собі, що не може відмовитись від єдиної своєї втіхи. По правді кажучи, хіба він не бажає Дженні добра?

Замислюючись над цим, Брендер кожного разу вирішував, що не може відмовитись від Дженні. Моральне задоволення, яке він відчув би, навряд чи варте того болю, який неминуче принесе йому така самопожертва. Йому лишилося не так уже довго жити. Прикро було б померти, не одержавши того, чого так бажаєш.

Якось увечері він міцно обійняв Дженні, другого разу посадив її собі на коліна й почав розповідати про своє життя у Вашингтоні. Тепер він ніколи не відпускав її без ласки або поцілунку, але все це були лише невиразні, несміливі спроби. Він не хотів надто тривожити її.

А Дженні в простоті душі мала від усього цього насолоду. В її житті з’явилося стільки нового, незвичайного. Вона була наївною, недосвідченою дівчиною, здатною на глибокі почуття; вона ще нічого не знала про кохання, але була вже досить доросла для того, щоб втішатись увагою видатної людини, яка удостоїла її своєї дружби.

Якось увечері, стоячи поруч з його кріслом, вона провела рукою по його волоссю, відкинула його з чола, потім, знічев’я, вийняла у нього з кишені годинник. Її мила простодушність викликала в сенатора захоплення.

– А вам хотілося б мати годинник? – запитав він.

– Ще б пак, – зітхнувши, сказала Дженні.

Другого дня він зайшов до ювелірної крамниці і купив золотий годинничок з елегантними фігурними стрілками.

– Дженні, – сказав він, коли вона прийшла наступного разу, – я хочу вам щось показати. Подивіться-но, котра година на моєму годиннику.

Дженні вийняла годинник з кишені його жилетки і широко розплющила очі.

– Це не ваш годинник! – здивовано скрикнула вона.

– Ні, – відповів він, милуючись з її здивування, – це ваш.

– Мій! – скрикнула Дженні. – Мій! Яка розкіш!

– Він вам подобається? – запитав Брендер.

Його дуже зворушила і втішила її радість. Обличчя в неї аж сяяло, очі блищали.

– Це ваш годинник, – сказав він. – Носіть, та тільки не загубіть.

– Який ви добрий! – сказала Дженні.

– Ні, – заперечив він і, обійнявши її за стан, замислився над тим, яку ж він може дістати нагороду. Потім він повільно пригорнув Дженні до себе, і тоді вона обхопила руками його шию і вдячно притулилась щокою до його щоки. Ніщо не могло дати йому більшої радості. Багато років мріяв він відчути щось подібне.

Дальший розвиток цієї ідилії на деякий час перервали жорстокі бої за місце в конгресі. Під натиском супротивників сенатору Брендеру довелося боротися не на життя, а на смерть. З величезним здивуванням він довідався, що могутня залізнична компанія, яка завжди прихильно ставилась до нього, потай енергійно підтримує суперника, який і без того був небезпечним для нього. Брендер був вражений цією зрадою, його опановував то похмурий відчай, то напад люті. Хоч він і вдавав, що легко сприймає удари долі, вони боляче поранили його. Він так давно вже не зазнавав поразки... дуже давно.

У ці дні Дженні вперше дізналася, що таке мінливість чоловічого характеру. Два тижні вона зовсім не бачила Брендера, а потім, якось увечері, після вкрай невтішної розмови з місцевим лідером своєї партії, він зустрів її більше, ніж холодно. Коли вона постукала, він прочинив двері і сказав майже грубо:

– Я не можу сьогодні думати про білизну. Приходьте завтра.

Дженні пішла, здивована й засмучена таким прийомом. Вона не знала, що й думати. За одну мить він знову опинився на недосяжній височині, чужий і далекий, і його вже не можна було потурбувати. Безперечно, він може позбавити її своєї дружньої уваги, якщо йому так заманулось. Але чому...

Через день або два він трохи розкаявся. Але не встиг полагодити справу. Білизну було взято й повернуто йому цілком офіційно, і він, поринувши з головою в свої справи, ні про що не згадував аж до того часу, поки не зазнав образливої поразки: супротивник дістав на два голоси більше. Брендер був зовсім засмучений і пригнічений такими наслідками. Що йому тепер лишалося робити?

У такому стані застала його Дженні, від якої аж пашіло веселістю, надією, радістю життя. Дійшовши до відчаю від важких думок, Брендер заговорив з нею спочатку просто для того, щоб розважитися; але непомітно його туга розвіялась, і незабаром він спіймав себе на тому, що посміхається.

– Ой, Дженні, – сказав він їй, як дитині, – ваше щастя, що ви молода. Це найкраще, найдорожче в житті.

– Правда?

– Авжеж, тільки ви цього що не розумієте. Це завжди починаєш розуміти надто пізно.

«Я люблю цю дівчину, – сказав він сам собі тієї ночі. – Я хотів би ніколи з нею не розлучатися».

Але доля готувала йому ще один удар. У готелі почали вже говорити, що Дженні, м’яко висловлюючись, поводиться дивно. Дочка пралі ніколи не убережеться від недоброзичливих зауважень, якщо в її одязі помітять щось невідповідне до її становища. У Дженні побачили золотий годинник. Старша покоївка повідомила про це матір.

– Я вирішила поговорити з вами, – сказала вона. – Вам не слід посилати до нього дочку по білизну, бо вже почалися пересуди.

М-с Герхардт так розгубилася й засмутилася, що не могла вимовити й слова. Дженні нічого не говорила їй, але вона навіть зараз не вірила, що тут є привід для серйозної розмови. Те, що сенатор подарував Дженні годинник, розчулило її й викликало захоплення. Їй і на думку не спадало, що доброму імені її дочки загрожує через це якась небезпека.

Вона повернулась додому дуже засмучена й розповіла Дженні про все, що сталося. Але та й гадки не мала, що в її поведінці є щось негарне. Вона дивиться на це зовсім інакше. Та вона не розповідала докладно про свої зустрічі з сенатором.

– Який жах, що почалися такі пересуди! – сказала мати. – І ти справді довго залишаєшся у нього в кімнаті?

– Не знаю, – відповіла Дженні, яку совість примушувала хоч частково визнати істину, – можливо.

– Але він ніколи не говорив тобі чогось недоброго?

– Ні, – відповіла дочка, не підозрюючи навіть, що в її стосунках з Брендером може бути щось погане.

Якби мати ще де про що розпитала Дженні, вона дізналася б більше, але заради власного душевного спокою вона була рада якнайшвидше припинити розмову. На добру людину завжди намагаються звести наклеп, це вона знала. Дженні була трохи нерозсудлива. Люди завжди не від того, щоб розпустити плітки. Життя таке важке, і хіба могла бідна дівчина робити інакше, ніж робила Дженні? І м-с Герхардт розплакалася, думаючи про це.

Кінець кінцем вона вирішила сама ходити до сенатора по білизну.

І от, у наступний понеділок вона постукала до нього. Брендер, який думав побачити Дженні, був здивований і розчарований.

– А що трапилось із Дженні? – спитав він.

М-с Герхардт сподівалась, що він не помітить зміни чи принаймні нічого не скаже, і тепер не знала, що відповісти. Вона подивилась на нього наївно й безпорадно і сказала:

– Дженні не могла сьогодні прийти.

– Але вона не хвора?

– Ні.

– Радий це чути, – сказав він покірливо. – А як ви себе почуваєте?

М-с Герхардт відповіла на його люб’язні запитання і попрощалася. Коли ж вона вийшла, він замислився, питаючи себе, що могло трапитись. Йому й самому було дивно, що його цікавлять такі речі.

Але в суботу, коли знову мати принесла білизну, він відчув, що тут щось не гаразд.

– У чім справа, місіс Герхардт? – запитав він. – З вашою дочкою щось трапилось?

– Ні, сер, – відповіла вона, надто засмучена для того, щоб говорити неправду.

– Чому ж вона більше не приносить білизну?

– Я... я... – м-с Герхардт заїкалася від хвилювання. – Вона... про неї почали недобре говорити... – з великим зусиллям сказала вона нарешті.

– Хто почав говорити? – серйозно запитав Брендер.

– Та тутешні, у готелі.

– Хто «тутешні»? – в його голосі зазвучало роздратування.

– Старша покоївка.

– Ах, старша покоївка! – вигукнув він. – І що ж вона каже?

Мати переказала йому свою розмову з старшою покоївкою.

– Он як! – сказав він у нестямі. – Вона насмілюється втручатись у мої справи? Хотів би я знати, чому люди не можуть дивитися за собою й дати мені спокій. Знайомство зі мною нічим не загрожує вашій дочці, місіс Герхардт. Я не зроблю їй нічого прикрого. Сором і ганьба, – додав він з обуренням, – що дівчина не може прийти до мене в готель без того, щоб її не почали в чомусь підозрювати. Я ще з’ясую, в чім тут річ.

– Тільки ви не думайте, я тут ні при чому, – пробачливим тоном сказала м-с Герхардт. – Я знаю, ви любите Дженні й не бажаєте їй зла. Ви стільки зробили для неї й для всіх нас, містер Брендер, і мені соромно, що я не пускаю її до вас.

– Нічого, місіс Герхардт, – сказав він спокійно. – Ви добре зробили. Я вас аж ніяк не засуджую. Але мене обурює, що по готелю ходять такі плітки. Побачимо, хто тут винний.

М-с Герхардт зблідла від хвилювання. Вона боялася, що образила людину, яка так багато зробила для них. Коли б тільки сказати йому, пояснити все, щоб він не думав, ніби це вона поширює плітки. Вона так боялася скандалу.

– Я хотіла зробити якнайкраще, – сказала вона нарешті.

– Ви маєте рацію, – відповів він. – Я дуже люблю Дженні. Мені завжди приємно, коли вона приходить. Я бажаю їй добра, але, може, краще, щоб вона не приходила, принаймні найближчого часу.

Того вечора сенатор знову сидів у своєму кріслі й думав про те, що сталося. Виявляється, Дженні для нього набагато дорожча, ніж він думав раніше. Тепер, коли в нього не було більше надії бачити її в себе, він почав розуміти, як багато важили для нього її короткі відвідини. Він докладно зважив усе, зразу зрозумів, що пліток у готелі не уникнути, і прийшов до висновку, що справді поставив дівчину в дуже незручне становище.

«Мабуть, мені треба було б припинити цю історію, – думав він. – Я поводився надто нерозумно».

Прийшовши до такого висновку, Брендер вирушив до Вашингтона, де й жив, поки не закінчився строк його сенаторських повноважень. Потім повернувся до Колумбуса й почав чекати, що президент з дружньої прихильності доручить йому який-небудь відповідальний пост за кордоном. Але він не міг забути Дженні. Чим довше він перебував далеко від неї, тим більше прагнув її побачити. Влаштувавшись знову на старому місці, Брендер одного чудового ранку взяв ціпок і пішов добре знайомим шляхом. Дійшовши до будинку Герхардтів, він вирішив зайти, постукав у двері й був зустрінутий здивованими й шанобливими посмішками м-с Герхардт і її дочки. Він невиразно пояснив, що був у від’їзді, і згадав про прання, начебто він заради цього й прийшов. Потім, коли йому пощастило лишитися на кілька хвилин на самоті з Дженні, він сміливо перейшов до діла.

– Хочете покататися зі мною завтра увечері? – запитав він.

– Хочу, – відповіла Дженні, для якої така розвага була нова й приваблива.

Брендер з посмішкою поплескав її по щоці, радіючи, як хлопчисько, що знову бачить її. Здавалося, вона кращає з кожним днем. У білосніжному фартусі, з туго заплетеними навкруг голови косами, вона була така приваблива, що важко було не замилуватися нею.

Брендер почекав, поки повернеться м-с Герхардт, і встав – йому більше нічого було залишатися.

– Завтра ввечері я збираюся з вашою дочкою на прогулянку, – сказав він. – Хочу поговорити з нею про її майбутнє.

– Ну, що ж, – сказала мати.

Вона не бачила в цьому нічого недоречного. Вони попрощались, багато разів посміхнувшись і потиснувши одно одному руки.

– Золоте серце в цієї людини, – зауважила м-с Герхардт. – І як мило він завжди говорить про тебе, правда? Він може допомогти тобі здобути освіту. Ти повинна дуже пишатися з цього.

– Я й пишаюсь, – щиро призналася Дженні.

– Не знаю, чи варто говорити про це батькові, – сказала м-с Герхардт. – Він не любить, коли ти виходиш з дому вечорами.

Нарешті вони вирішили нічого не говорити батьку. Він, мабуть, не зрозуміє.

Дженні була вже готова, коли Брендер другого дня зайшов за нею. При кволому світлі маленької лампи він побачив, що вона причепурилась заради цього випадку – на ній було її найкраще вбрання. Блідо-лілова ситцева сукня з вузенькими, обшитими мереживом манжетами і досить високим комірником, ідеально накрахмалена  й випрасувана, підкреслювала її бездоганну постать. На ній не було ні рукавичок, ні якихсь дрібничок, чи хоч би пристойного жакета, але із смаком викладене волосся прикрашало її гарненьку голівку більше, аніж якийсь модний капелюшок, і кілька вільних завитків увінчували її легким ореолом. Коли Брендер порадив їй одягнути жакет, вона на мить завагалася, потім вийшла до другої кімнати і повернулася з простою сірою вовняною пелериною матері.

Аж тоді Брендер догадався, що в неї взагалі немає жакета, і з болем подумав, що вона збиралася обійтися без нього.

«Вона змерзла б увечері, – подумав він, – і, звичайно, не стала б скаржитись».

Він подивився на Дженні й замислено похитав головою. Потім вони рушили в дорогу, і Брендер одразу забув про все, крім одного – що Дженні поруч. Вона говорила про те і се вільно, з напівдитячим захопленням, яке здавалося йому чарівним.

– Послухайте, Дженні, – сказав він, побачивши, що вона замилувалася м’якими обрисами дерев, ледь-ледь позолочених невиразним сяйвом місяця, що сходив. – Ви незвичайна дівчина. Я певен, що коли б ви хоч трохи повчилися, то писали б вірші.

– Ви думаєте, я б зуміла? – наївно запитала Дженні.

– Думаю, дівчинко? – сказав він, беручи її за руку. – Думаю? Ні, я переконаний. Ви наймиліша мрійниця в світі. Звичайно ж, ви можете бути поетом. Ви живете поезією. Ви – сама поезія, дорога моя. І не так уже важливо, чи вмієте ви писати вірші, чи ні.

Ніщо не могло б розчулити її так, як ця похвала. Він завжди говорить такі милі речі. Здається, ніхто ніколи й наполовину не любив і не цінив її так, як він. І він такий добрий! Всі це кажуть. Навіть батько.

Вони їхали все далі. Потім, немовби щось згадавши, Брендер раптом сказав:

– Цікаво, котра година. Мабуть, нам час повертатися. У вас годинник з собою?

Дженні здригнулася: годинник – вона так боялася, щоб він не заговорив про годинник! Вона весь час ждала цього від тієї хвилини, коли він повернувся.

За час його відсутності в родині стало зовсім скрутно з грошима, і Дженні довелося закласти годинник. Одяг Марти так зносився, що дівчина не могла більше ходити до школи. І от, після довгих міркувань, вирішено було відмовитися від годинника.