Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XIX

Хоч після цієї хвилюючої зустрічі в обох залишилося почуття якоїсь недомовленості, але ні Лестер Кейн, ні Дженні не мали найменшого сумніву: на цьому справа не скінчиться. Кейн відчував, що дівчина зовсім причарувала його. Вона чудова. Він навіть не уявляв собі, що вона така мила. Її сумніви, благання, це боязке «ні, ні, ні!» хвилювали його, як музика. Безперечно, ця дівчина створена для нього – і він її доможеться. Вона надто чарівна, не можна випустити її. Яке йому діло до того, що скажуть її рідні та й цілий світ?

Дивна справа, Кейн був цілком впевнений в тому, що рано чи пізно Дженні поступиться перед ним і фізично, як уже поступилася в душі. Він не міг би пояснити, звідки в нього ця певність. Щось таке в Дженні – її надзвичайна граціозність, одвертий, нелукавий погляд – примушували думати, що вона здатна до пристрасті, в якій немає нічого грубого й аморального. Це була жінка, створена для чоловіка – для одного, єдиного. З нею неподільно була зв’язана уява про кохання, ніжність, покору. Нехай тільки з’явиться той, єдиний – і вона полюбить його й піде з ним. Так розумів її Лестер. Він відчував це. Вона повинна скоритися йому, бо він для неї і є – той самий, єдиний.

А Дженні передчувала всілякі ускладнення, можливо – катастрофу. Якщо він переслідуватиме її, то, звичайно, дізнається про все. Вона не сказала йому про Брендера, бо все ще невиразно сподівалась, що вислизне. Розлучившись із ним, вона знала, що він повернеться. Вона мимоволі розуміла, що прагне цього. І все ж відчувала, що не повинна поступитись, а повинна, як і раніше, жити чесним, важким і одноманітним життям. Це – кара за її минуле. Вона мусить пожати те, що посіяла.

Солідний особняк Кейнів у Цинциннаті, куди Лестер повернувся, розлучившись з Дженні, був повною протилежністю будинку Герхардтів. Це був великий двоповерховий будинок без ознак певного стилю; він нагадував французький замок, але побудований був з червоної цегли та пісковика. Ділянка навкруг нього, засаджена квітами й деревами, нагадувала справжній парк, і навіть каміння тут, здавалося, говорило про багатство, гідність і витончену розкіш. Арчібалд Кейн, батько родини, нажив величезне багатство, і до того ж не шляхом грабежу, не якимсь нахабним чи нечесним способом, але завдяки тому, що зумів взяти в свої руки найбільш потрібне на той час, а через те й вигідне діло. Ще за юнацьких років він збагнув, що Америка – країна молода, яка розвиватиметься. Отже, буде величезний попит на всілякі екіпажі, фургони, повозки, вози – і хтось повинен задовольняти цей попит. Він відкрив невеличку майстерню і поступово перетворив її на солідне підприємство; він випускав добрячі екіпажі й продавав їх з великим прибутком. Арчібалд Кейн вважав, що люди в більшості своїй чесні; він був певен, що їм потрібні добротні, по совісті зроблені речі, і, коли їм такі речі запропонувати, вони охоче почнуть купувати у вас і звертатимуться до вас знову й знову, доки ви не станете багатою і впливовою людиною. Він вважав, що в торгівлі треба бути щедрим і завжди, продаючи, відмірювати «з походом». Все життя, до старості, він мав добру славу у всіх, хто його знав. «Арчібалд Кейн? – говорили про нього конкуренти. – О, це особлива людина. Спритний, але чесний. Це велика людина!»

У Арчібалда Кейна було двоє синів і три дочки, всі здорові, вродливі, обдаровані незвичайним розумом, але ніхто з них не мав такої широкої натури і так багато сил та енергії, як цей шановний патріарх. Сорокалітній Роберт, старший син Кейна, давно став правою рукою батька в фінансових справах: він був далекоглядний і мав важку руку – якості дуже важливі для ділка, бо в справах не обійтись без підлості. Роберт був середній на зріст, худорлявий, з високим чолом, і вже починав сивіти; у нього були живі світло-блакитні очі, орлиний ніс і тонкі, уперто і безстрасно стиснуті губи. Він був скупий на слова, неквапливий у своїх рухах і серйозно обмірковував кожен крок. Як віце-президент великого підприємства, що розташувалося на цілих два квартали на околиці міста, він посідав майже таке ж високе становище, як і його батько. Роберт Кейн був жорсткою людиною, ділок з великим майбутнім, – його батько добре знав це.

Другий син, Лестер, був улюбленцем батька. Аж ніяк не блискучий фінансист, яким був Роберт, він проте краще розумів потайні пружини, що керують світом. Він був м’якший, людяніший, доброзичливо до всього ставився. І, як не дивно, старий Арчібалд вірив йому і захоплювався ним. Він охочіше звертався до Роберта, коли перед ним виникало якесь заплутане фінансове питання, але Лестера він більше любив як сина.

З дочок старшою була Емі, вродлива тридцятилітня жінка, у якої вже підростав синочок; двадцятивосьмилітня Імоджін також була вже одружена, але дітей поки що не мала; наймолодша, двадцятип’ятилітня Луїза, ще не вийшла заміж; це була найкрасивіша з сестер, але проте й найхолодініша та нетерпиміша. Вона найбільше за всіх прагнула блиску й пошани, найбільше дбала про родинний престиж і мріяла, щоб Кейни затьмарили всіх, що оточували їх. Вона дуже пишалася високим становищем родини в суспільстві й трималася так велично й зарозуміло, що це часом потішало, а іноді й дратувало Лестера. Він любив її, – мабуть, навіть більше від інших сестер, – але вважав, що вона без будь-якої втрати для гідності родини могла б пишатися менше.

Їхня мати, шістдесятирічна м-с Кейн, була скромна й достойна жінка; проживши перші роки заміжжя порівняно бідно, вона й тепер не дуже прагнула до світського життя. Але, люблячи дітей і чоловіка, вона наївно пишалася з їхнього становища й успіхів. Їй самій вистачало й відблиску їхньої слави. Це була добра жінка, хороша дружина й мати.

Лестер приїхав у Цинциннаті надвечір і зараз же пішов додому. Старий слуга-ірландець відчинив йому двері.

– О, містер Лестер! – зрадів він. – От і добре, що ви повернулись. Дозвольте ваше пальто. Так, так, у нас була чудова погода. Атож, атож, вдома всі здорові. Аякже, ваша сестриця місіс Емі з синком були тут, тільки що пішли. Ваша матуся нагорі, у себе в кімнаті. Еге ж, еге ж.

Лестер весело посміхнувся йому й піднявся до матері. У білій з золотом кімнаті, що виходила в сад, вікнами на південь і захід, він застав м-с Кейн, благообразну жінку з добрим, трохи стомленим обличчям і гладко зачісаним сивим волоссям. Коли відчинилися двері, вона підвела голову, відклала книгу і встала назустріч синові.

– Здрастуй, мамо, – сказав він, обнімаючи й цілуючи її. – Як твоє здоров’я?

– Все без змін, Лестер. Як тобі їздилось?

– Чудово. Знову провів кілька днів у Брейсбріджів. Мені довелося заїхати у Клівленд, щоб побачитися з Парсонами. Всі питали про тебе.

– Як поживає Мінні?

– Все так само. Мені здається, що вона анітрохи не змінилася. І, як завжди, з захопленням приймає гостей.

– Дуже розумна дівчина, – зауважила мати, пригадуючи м-с Брейсбрідж ще юною, коли та жила в Цинциннаті. – Вона мені завжди подобалась. Така розсудлива.

– Цього в неї й зараз не відбереш, – багатозначно сказав Лестер.

М-с Кейн посміхнулася і почала розповідати йому про різні домашні події. Чоловік Імоджін поїхав у якійсь справі до Сент-Луїса. Дружина Роберта хвора – застудилася. Помер старий Цвінгль, фабричний сторож, що прослужив у м-ра Кейна сорок років. М-р Кейн буде на його похоронах. Лестер слухав шанобливо, хоч трохи й неуважно.

Спустившись униз, він зустрів Луїзу. Вона була шикарна – кращого слова не підшукаєш. Вишита стеклярусом чорна шовкова сукня облягала її струнку постать, рубінова брошка дуже личила до її смуглявої шкіри й чорного волосся. Погляд її чорних очей проймав наскрізь.

– А, це ти, Лестер! – вигукнула вона. – Коли повернувся? Обережніше з поцілунками, я їду в гості і вже напудрилася. Ой, ти, ведмідь!

Лестер міцно обійняв її й дзвінко поцілував. Вона з силою відштовхнула його.

– Я змахнув не так-то й багато пудри, – сказав він. – А ти візьми пуховку і додай! – і він пішов до своєї кімнати, щоб переодягнутися до обіду.

Звичай переодягатися до обіду був заведений у родині Кейн за останні роки. Гості бували так часто, що це зробилося в деякій мірі необхідністю. І Луїза була щодо цього особливо педантична. Цього вечора ждали Роберта й подружжя Барнет – старих друзів батька й матері, отже обід, звичайно, мав бути урочистий. Лестер знав, що батько вдома, але не поспішав побачити його. Він думав про останні два дні, проведені у Клівленді, й прикидав, коли знову побачить Дженні.

Розділ XX

Переодягнувшись, Лестер спустився вниз і застав батька в бібліотеці за читанням газети.

– Здрастуй, Лестер, – сказав батько, дивлячись на нього поверх окулярів і простягаючи руку. – Звідки ти?

– З Клівленда, – з посмішкою відповів син, і вони міцно потиснули один одному руки.

– Роберт говорив мені, що ти був у Нью-Йорку.

– Так, був.

– Як поживає мій старий друг Арнольд?

– Все так само, – відповів Лестер. – Він зовсім не старіється.

– Треба думати, – весело сказав Арчібалд Кейн, неначе почувши комплімент власному міцному здоров’ю. – Він завжди був витриманим. Справжній джентльмен.

Він пройшов з сином до вітальні; вони розмовляли про ділові та родинні новини, аж поки бій годинника в холлі не сповістив тих, що зібралися нагорі, що обід подано.

Лестер чудово почував себе в пишній їдальні, обставленій в стилі Людовика XV. Він любив свій будинок і рідню – матір, батька, сестер, і старих друзів родини. Отже, він посміхався і був надзвичайно веселий.

Луїза повідомила, що у вівторок Ліверінги влаштовують бал, і спитала, чи поїде Лестер.

– Ти ж знаєш, я не танцюю, – сказав він сухо. – Що мені там робити?

– Не танцюєш? Скажи краще, що не хочеш танцювати. Просто ти надто розлінився. Вже коли Роберт іноді танцює, то ти й поготів можеш.

– Де вже мені угнатися за Робертом, я не такий рухливий, – безпечно кинув Лестер.

– І не такий люб’язний, – вколола Луїза.

– Можливо, – сказав Лестер.

– Не починай сварку, Луїза, – розсудливо зауважив Роберт.

Після обіду вони перейшли до бібліотеки, і Роберт трохи поговорив з братом про справи. Треба переглянути деякі контракти. Він хотів би вислухати думку Лестера. Луїза збиралася в гості, їй подали карету.

– Так ти не їдеш? – спитала вона з ноткою невдоволення в голосі.

– Ні, занадто стомився, – недбало сказав Лестер. – Попроси від мене пробачення у місіс Ноулз.

– Летті Пейс цими днями запитувала про тебе, – кинула Луїза вже в дверях.

– Дуже мило з її боку. Мене це тішить.

– Летті славна дівчина, Лестер, – вставив батько, що стояв біля каміна. – Я б хотів, щоб ти одружився з нею і взявся за розум. Вона буде тобі доброю жінкою...

– Чудова дівчина, – підтвердила м-с Кейн.

– Це що ж, змова? – пожартував Лестер. – Я, як вам відомо, не годжуся для родинного життя.

– Я це дуже добре знаю, – напівжартома, напівсерйозно сказала м-с Кейн. – І це дуже шкода.

Лестер перевів розмову на інше. Він не мав сили вислуховувати подібні зауваження. І знову пригадалася Дженні, її жалібне: «Ах, ні, ні!» От хто йому до душі. Така жінка справді достойна уваги. Позбавлена дріб’язкових розрахунків, не користолюбна, не оточена суворим наглядом і поставлена на шляху чоловіка, наче пастка, а чудова дівчина – чудова, немов квітка, що росте і яку ніхто не оберігає. Цього вечора, повернувшись до своєї кімнати, він написав їй листа, але датував його тижнем пізніше, бо не хотів видатися надто нетерплячим і до того ж збирався пробути у Цинциннаті принаймні тижнів зо два.

«Мила моя Дженні!

Хоч минув тиждень, а я не подавав про себе звісток, повір, я не забув тебе. Ти дуже поганої думки про мене? Я доможусь, щоб вона змінилася на краще, бо я кохаю тебе, дівчинко, справді кохаю. У мене на столі стоїть квітка, яка дуже нагадує тебе, – біла, ніжна, чарівна. Отака й ти – твій образ весь час зі мною. Ти для мене – втілення всього найкращого. У твоїй владі засипати мій шлях квітами – тільки б ти захотіла.

Тепер хочу сказати тобі, що 18-го я буду в Клівленді й сподіваюся зустрітися з тобою. Приїду в четвер увечері. Жди мене в жіночій вітальні готелю «Дорнстон» в п’ятницю опівдні. Гаразд? Ми там разом поснідаємо.

Ти не хотіла, щоб я приходив до тебе додому, – як бачиш, я виконую твоє бажання. (І наперед виконуватиму – з одною умовою.) Добрим друзям не слід розлучатись, це небезпечно. Напиши, що чекатимеш мене. Покладаюся на твою великодушність. Але я не можу прийняти твоє «ні» як остаточне рішення.

Відданий тобі Лестер Кейн».

Він запечатав лист і надписав адресу. «У своєму роді це чудова дівчина, – подумав він. – Просто чудова».

Розділ XXI

Лист цей прийшов після тижневої мовчанки, коли Дженні вже встигла багато передумати, й глибоко схвилював її. Що їй робити? Як повестися? Як же вона ставиться до цієї людини? Чи є в неї бажання відповідати на лист? А коли відповідати, то що? До цього часу всі її вчинки, навіть коли вона в Колумбусі пожертвувала собою заради Басса, начебто не стосувались нікого, крім її самої. Тепер треба було думати й про інших: про рідних і найперше про дитину. Маленькій Весті минуло вже півтора року; це була славна дівчинка, білява, з великими блакитними очима, яка обіцяла бути схожою на матір; до того ж вона була жвава й кмітлива. М-с Герхардт любила її від усього серця. Сам Герхардт відтавав дуже повільно і навіть зараз не виявляв особливого інтересу до внучки, але все ж був добрий до неї. І, помічаючи цю зміну в батькові, Дженні від усієї душі хотіла поводитись так, щоб ніколи більше не робити йому прикростей. Якщо вона зробить якийсь нерозсудливий крок, це буде не тільки ганебною невдячністю щодо батька, але й пошкодить у майбутньому її дочці. Їй самій не пощастило в житті, думала Дженні, але життя Вести – інша справа, і не можна робити нічого такого, щоб могло б зіпсувати його. Може б, слід написати Лестеру і все йому пояснити. Вона сказала йому, що не хоче робити щось погане. Припустимо, вона признається йому, що має дитину, і попросить дати їй спокій. Чи послухає він? Навряд. Та й чи хоче вона, щоб він піймав її на слові?

Необхідність признатись у цьому була для Дженні дуже тяжка. От чому вона вагалася, почала було писати листа, в якому намагалася все пояснити, і порвала його. А втім втрутилася сама доля: раптово повернувся додому батько, що серйозно потерпів під час нещасного випадку на фабриці у Йангстауні.

Лист від Герхардта прийшов у середу, на початку серпня. Але це ще був звичайний лист, написаний німецькою мовою, з батьківськими розпитами й порадами і з додатком щотижневих п’яти доларів; у конверті було кілька рядків, написаних незнайомим почерком, – повідомлення, що напередодні трапилось нещастя: на фабриці перевернувся ківш з розтопленим склом, і в Герхардта серйозно обпечені обидві руки. В кінці в записці повідомлялось, що наступного ранку він буде вдома.

– Ну, що ти скажеш! – вигукнув приголомшений Уїльям.

– Бідний тато! – очі Вероніки наповнилися слізьми.

М-с Герхардт сіла на стілець, стиснуті руки її впали на коліна, застиглими очима втупилася в підлогу. «Що ж тепер робити?» у відчаї повторювала вона. Їй страшно було навіть подумати про те, що буде з ними, якщо Герхардт назавжди залишиться калікою.

Басс повертався додому о-пів до сьомої, Дженні – о восьмій. Басс вислухав новину, широко розкривши очі.

– Це дуже погано! – вигукнув він. – А в листі не сказано, чи опіки тяжкі?

– Не сказано, – відповіла м-с Герхардт.

– Ну, по-моєму, не варто вже дуже засмучуватись, – сказав Басс. – Від цього користі не буде. Як-небудь викрутимось. Я б на твоєму місці не сумував так.

Сам він і справді не дуже сумував – не така в нього була вдача. Життя давалося йому легко. Він не здатний був замислюватись над значенням подій і передбачати їх наслідки.

– Знаю, – сказала м-с Герхардт, намагаючись опанувати себе. – Але я нічого не можу зробити. Подумати тільки, не встигло наше життя налагодитися, – і от нове горе. Немов прокляття якесь на нас лежить. Нам так не щастить!

Коли прийшла Дженні, мати одразу відчула, що це її єдина підпора.

– Що трапилося, мамусю? – ще на дверях запитала Дженні, побачивши обличчя матері. – Чого ти плакала?

М-с Герхардт глянула на неї й відвернулася.

– Тато попік собі руки, – повільно сказав Басс. – Він завтра приїжджає.

Дженні обернулася і з жахом подивилася на нього.

– Попік собі руки!

– Так, – сказав Басс.

– Як же це трапилось?

– Перевернувся ківш із склом.

Дженні глянула на матір, і очі її заволокло слізьми. Вона кинулася до м-с Герхардт і обняла її.

– Не плач, мамусю, – сказала вона, сама ледве стримуючись. – Не треба сумувати. Я знаю, як тобі важко, але все обійдеться. Не плач!

У цей час губи в неї затремтіли, і вона не скоро набралася сил, щоб глянути в обличчя новому горю. І от, попри її волю, в неї раптом з’явилася вкрадлива й невідступна думка. Лестер! Адже він пропонував їй свою допомогу. Він сказав, що кохає її. Чомусь у цю хвилину він так виразно пригадався їй – і його увага, і готовність допомогти, і співчуття... Так само поводився і Брендер, коли Басс потрапив до в’язниці. Може, їй судилося ще раз принести себе в жертву? Та й хіба не все одно? Адже її життя і без того не вдалося. Так думала вона, дивлячись на матір, яка мовчки сиділа, приголомшена, збожеволіла від горя. «Чому їй доводиться стільки страждати, – думала Дженні. – Невже на її долю так і не випаде хоч трохи щастя!»

– Не треба так побиватись, – сказала вона трохи пізніше. – Можливо, тато не так уже дуже обпікся. І в листі ж сказано, що завтра вранці він приїде?

– Так, – підтвердила м-с Герхардт, опановуючи себе.

Тепер вони почали розмовляти трохи спокійніше, і поступово, коли всі відомі їм подробиці були обговорені, якось притихли, наче застигли, чогось сподіваючись.

– Треба комусь уранці піти на вокзал зустрічати тата, – сказала Дженні Бассу. – Я піду. Я думаю, місіс Брейсбрідж нічого не скаже.

– Ні, – похмуро заперечив Басс, – не ходи. Я сам його зустріну.

Він кляв долю за цей новий удар і не міг цього приховати; він похмуро пішов до своєї кімнати і замкнувся. Дженні з матір’ю наказали дітям іти спати й пішли в кухню.

– Не знаю, що тепер з нами буде, – сказала м-с Герхардт, пригнічена думкою про матеріальні труднощі, якими загрожувало це нове нещастя.

Вона здавалася зовсім розбитою й безпорадною, і Дженні стало невимовно жаль її.

– Не сумуй, мамусю, – м’яко сказала вона, почуваючи, що в ній визріває рішення.

Світ такий великий. І є в ньому люди, які щедрою рукою обдаровують інших всякими благами. Не завжди ж вони так бідуватимуть під тягарем злигоднів!

Дженні сиділа поруч з матір’ю і, здавалося, вже чула загрозливі кроки наступних знегод.

– Як ти думаєш, що з нами буде? – повторила мати, бачачи, що мрія про щасливе життя в Клівленді руйнується в неї на очах.

– Нічого, – відповіла Дженні, вже ясно розуміючи, що треба робити, – все обійдеться. Не сумуй. Все буде гаразд. Як-небудь улаштуємось.

Тепер вона знала, що доля поклала на її плечі увесь тягар відповідальності. Вона повинна пожертвувати собою: іншого виходу немає.

Уранці Басс зустрів батька на вокзалі. Герхардт був дуже блідий і, мабуть, дуже змучився. Щоки в нього запали, профіль ще більш загострився. Руки його були перев’язані, і весь вигляд – такий жалюгідний, що перехожі обертались, коли він з Бассом ішли з вокзалу.

– Тьфу, прокляття! – сказав він синові. – Як я обпікся! Мені навіть здалося було, що я не витримаю, так було боляче. Який біль! Тьху, прокляття! Вік пам’ятатиму!

Він докладно розповів, як трапилось нещастя, і додав, що не знає, чи зможе колись володіти руками, як раніше. Великий палець правої руки й два пальці на лівій були спалені до кістки. На лівій руці довелося відтяти перші суглоби, великий палець пощастило врятувати, але може статись, що пальці залишаться скрюченими.

– І це саме тоді, коли мені так потрібні гроші! – додав він. – От лихо! От лихо!

Коли вони дійшли до будинку й м-с Герхардт відчинила їм двері, старий робітник, зрозумівши мовчазне горе дружини, не стримався й заплакав. М-с Герхардт також почала схлипувати. Навіть Басс на хвилину втратив самовладання, але швидко отямився. Молодші діти ревли, поки Басс на них не гримнув.

– Годі плакати! – бадьорим тоном сказав він батькові. – Слізьми горю не зарадиш. Та й не все вже таке страшне. Ти скоро одужаєш. Якось проживемо.

Слова Басса на якийсь час усіх заспокоїли, і тепер, коли чоловік повернувся додому, м-с Герхардт знову знайшла душевну рівновагу. Правда, руки в нього забинтовані, але він на ногах, ніде більше не обпечений і не поранений, і це вже втішливо. Можливо, він знову володітиме руками й зможе стати на яку-небудь легку роботу. У всякому разі, треба надіятись на краще.

Коли Дженні того вечора повернулася додому, першою думкою її було кинутись до батька, висловити йому всю свою любов і відданість, але вона побоялась, що він зустріне її так само холодно, як і минулого разу.

Герхардт також був схвильований. Він і досі не зовсім отямився від ганьби, яку заподіяла йому дочка. Він би й хотів бути поблажливим, та ніяк не міг розібратися в плутанині своїх почуттів і сам не знав, що робити й що сказати.

– Тату, – промовила Дженні, боязко підходячи до нього.

Стурбований Герхардт намагався сказати які-небудь найпростіші слова, але це йому не вдалося. Відчуття власної безпорадності, думка, що дочка любить і жаліє його і що він також не може не любити її, – все це було понад його сили; він не витримав і знову розплакався.

– Пробач мені, тату, – благала Дженні. – Будь ласка, прошу тебе, пробач!

Він навіть не наважився подивитись на неї, але, збентежений зустріччю, подумав, що й справді може простити.

– Я молився, – сказав він розбитим голосом. – Добре, забудемо про це.

Опам’ятавшись, він засоромився свого хвилювання, але близькість і взаєморозуміння вже встановились поміж ними. Від цього дня, хоч в їхніх стосунках ще залишалась певна стриманість, Герхардт більше не старався не помічати Дженні, а вона була з ним, як дочка, проста й ласкава, зовсім як за колишніх часів.

Отже, в домі знову запанувала згода, але з’явились інші тривоги й турботи. Як прожити, коли прибутки зменшилися на п’ять доларів у тиждень, а витрати після приїзду Герхардта зросли? Басс міг би давати більше з свого тижневого заробітку, але не вважав себе зобов’язаним робити це. Тож мізерних дев’яти доларів щотижня повинно було вистачити на квартирну плату, на харчі і вугілля, не кажучи вже про випадкові витрати, які стали вкрай обтяжливими. Герхардт щодня повинен був ходити до лікаря на перев’язку. У Джорджа розвалилися черевики. Або треба було ще десь дістати грошей, або родина повинна була знову залізти в борги й знову зазнавати всіх мук від злиднів. Під впливом цих обставин рішення Дженні дозріло остаточно.

Лестерів лист залишався без відповіді. Призначений день наближався. Чи не написати йому? Він допоможе їм. Адже він неодмінно хотів дати їй грошей. Зрештою вона вирішила, що її обов’язок – скористуватися з допомоги, яку їй пропонували. І вона написала Лестеру коротку записку. Гаразд, вона зустрінеться з ним, але просить його не приходити до неї додому. Вона відіслала листа і з дивним почуттям – боязкого трепету і радісної надії – стала ждати вирішального дня.