Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXIX

Причиною всього цього переполоху була одна із звичайних дитячих хвороб, початку й кінця яких ніхто не міг би передбачити навіть за дві години. Цього дня у Вести раптом спалахнула важка ангіна, і стан дівчинки погіршувався так швидко, що стара шведка на смерть перелякалася й попросила сусідку зараз же піти до м-с Кейн. Сусідка, думаючи тільки про те, щоб швидше привести Дженні, без попередження сказала їй, що Веста дуже хвора й треба поспішати. Приголомшена Дженні вирішила, що дівчинка помирає, і, як ми бачили, в пориві жаху й відчаю насмілилася кинути правду в обличчя Лестеру. Вона майже бігла вулицею, вся охоплена безмежним жахом, з однією тільки думкою: встигнути вчасно, побачити свою дівчинку раніше, ніж смерть забере її. А що, коли вже пізно? Що, як Веста вже мертва? Дженні мимоволі все прискорювала ходу, вогні вуличних ліхтарів виникали перед нею й знову розтоплювалися в пітьмі; вона вже не пам’ятала жорстоких слів Лестера, не боялася, що він вижене її й вона залишиться у величезному місті зовсім самотня з дитиною на руках, – вона забула про все, крім одного: її Веста тяжко хвора, можливо, помирає, і це вона винна, що вони не вкупі; можливо, коли б вона сама доглядала свою дочку, дівчинка тепер була б здорова.

«Тільки б встигнути! – думала вона про себе; і в пориві горя втрачаючи, як всі матері, здібність міркувати, докоряла собі: – Я повинна була знати, що бог покарає мене за мій гріх, я повинна була, повинна була знати...»

Вона широко розчинила знайому хвіртку, бігом кинулась по доріжці до будинку і вбігла до кімнати, де лежала Веста – бліда, тиха, квола; проте їй було вже набагато краще. Тут уже було кілька сусідок і немолодий лікар; всі вони з цікавістю подивились на Дженні, яка майже впала навколішки біля узголів’я ліжка і почала щось говорити дівчинці.

І от Дженні остаточно вирішила. Вона винна перед своєю дочкою, тяжко винна, але тепер вона подбає спокутувати свою провину. Лестер їй дуже дорогий, але вона більше не буде обдурювати його, і нехай навіть він залишить її (від цієї думки серце Дженні болісно стиснулося), вона все ж вчинить так, як треба. Веста більше не повинна бути знедоленою. Її місце з матір’ю. Дім Дженні повинен бути й домом Вести.

Сидячи біля ліжка дівчинки в убогому будиночку старої шведки, Дженні зрозуміла, яка даремна була її брехня: скільки тривоги й мук було заради цього в домі батьків, як вона страждала й боялася весь час, поки жила з Лестером, якої муки зазнала сьогодні ввечері – а для чого? Правда однаково спливла наверх. Дженні сиділа заглиблена у невеселі думки, думаючи, що її жде, а тимчасом Веста потроху стихла й заснула міцним, здоровим сном.

Коли Лестер трохи отямився після приголомшливого відкриття, йому спали на думку цілком природні запитання: скільки років дівчинці? Хто її батько? Як дитина опинилася в Чикаго і хто про неї дбає? Лестер міг тільки ставити собі ці запитання, але не знаходив відповіді: адже він нічого не знав.

Дивна річ, серед цих думок йому раптом пригадалась перша зустріч з Дженні в домі м-с Брейсбрідж. Чому його тоді так потягло до неї? Що так швидко, мало не з першого погляду, підказало йому, що він зуміє домогтися її? Що він відчув у ній – моральну розбещеність, нестійкість, слабкість? У всій цій печальній історії не обійшлося без хитрощів, без майстерного вдавання, і до того ж, обдурюючи його, що так довіряв їй, Дженні не просто обдурювала – вона виявилася невдячною.

Треба сказати, що Лестер зневажав і ненавидів невдячність, вважаючи її найгіршою й гидкою рисою, що притаманна натурам низьким, і був неприємно вражений, відкривши цю якість у Дженні. Правда, раніше він ніколи не помічав за нею цього, якраз навпаки, – однак тепер наочно переконався, що вона невдячна, і був глибоко обурений. Як насмілилась вона так образити його? Його, що, можна сказати, зробив її людиною і підніс до себе?

Лестер встав, відсунув крісло і став повільно ходити в тиші з кутка в куток. Те, що сталося, надто серйозне, і тепер треба прийти до справедливого й твердого рішення. Дженні злочинниця, і він має право її засудити. Вона винна в тому, що з самого початку приховала від нього правду, і подвійно винна, що й далі весь час обдурювала його. Нарешті йому спало на думку, що вона поділяла свою любов між ним і дитиною, – жоден чоловік у його становищі не міг би спокійно примиритися з цим. Лестера пересмикнуло від цієї думки, він засунув руки в кишені й продовжував ходити по кімнаті.

Як чоловік з характером, Лестер міг вважати себе ображеним тільки через те, що Дженні приховала існування дитини, яка з’явилася на світ внаслідок точнісінько такого ж вчинку, який вона зробила пізніше, коли уступилась йому, Лестерові? Це – приклад тих незрозумілих хиб і помилок, яких, очевидно, не може уникнути людський розум – суворий страж і суддя, коли йдеться про честь інших людей. Забуваючи про свою власну поведінку (чоловіки рідко беруть її до уваги), Лестер вірив, що жінка повинна розкривати всю свою душу тільки тому, кого кохає, і його дуже засмутило, що Дженні зробила не так. Одного разу він намагався дізнатися про подробиці її минулого. Вона тоді благала не розпитувати. От коли їй слід було сказати про дитину. А тепер... Лестер похитав головою.

Першою його думкою, коли він все обміркував, було піти й більше не бачити Дженні. У той же час йому хотілося дізнатись, як скінчилася справа. Все ж він надів пальто й шляпу і вийшов з дому; відчувши бажання випити, зайшов до пристойного бара; потім поїхав до клубу; там він блукав з кімнати в кімнату, зустрів декого із знайомих, поговорив з ними. Неспокій і досада не покидали його; нарешті, витративши три години на міркування, він найняв кеб і повернувся додому.

Смутна й збентежена Дженні довго сиділа біля дівчинки, яка спала; нарешті, зрозуміла, що небезпека минула. Зараз вона нічого не могла зробити для Вести, і поволі до неї повернулися турботи про покинутий будинок; вона відчула, що повинна виконати обіцянку, яку дала Лестеру, і до останньої хвилини виконувати свої обов’язки хазяйки. Можливо, що Лестер чекає її. Напевне, він хоче почути всю правду про її минуле, раніше ніж назавжди розлучитися з нею. З болем і страхом думаючи про те, що Лестер, звичайно, покине її, Дженні все ж вважала це тільки справедливою карою за всі її провини: вона цілком заслуговує на це!

Дженні повернулася додому об одинадцятій годині, світло на сходах уже не горіло. Вона смикнула ручку дверей, потім відімкнула їх своїм ключем. Почекавши й не почувши жодного звуку, вона ввійшла, готова до того, що її зустріне розгніваний Лестер. Але його не було. Він просто забув погасити в кімнаті світло. Дженні швидко огляділась, але кімната була порожня. Дженні вирішила, що Лестер пішов назавжди, і застигла на місці, безпорадна й розгублена.

«Пішов!» подумала вона.

У цю хвилину на сходах почулися його кроки. Капелюх його був насунутий аж на брови, пальто застебнуте на всі ґудзики. Не глянувши в бік Дженні, він зняв пальто й почепив на вішалку. Потім, не поспішаючи, зняв і почепив капелюх. Тільки після цього він повернувся до Дженні, яка стежила за ним широко розкритими очима.

– Я хочу знати все, від початку до кінця, – сказав він. – Чия це дитина?

Дженні завагалась на мить, немов готуючись до одчайдушного стрибка в темну безодню, потім промовила пересохлими устами:

– Сенатора Брендера.

– Сенатора Брендера! – повторив вражений Лестер, який найменше сподівався почути таке відоме ім’я. – Як ти могла з ним зустрітись?

– Ми з мамою йому прали, – просто відповіла Дженні.

Лестер замовк; щирість її відповіді протверезила його, і гнів його стих. «Дитина сенатора Брендера!» думав він. Виходить, цей відомий поборник інтересів простого народу звів дочку пралі. От типова трагедія з життя бідняків.

– Давно це трапилось? – похмуро запитав Лестер, насупивши брови.

– Вже майже шість років минуло, – відповіла Дженні.

Лестер у думках прикинув, скільки часу вони знайомі, потім запитав:

– Скільки років дитині?

– Їй пішов шостий рік.

Лестер хитнув головою. Намагаючись зосередитись він говорив тепер владнішим тоном, але спокійніше.

– Де ж вона в тебе була весь цей час?

– Вона жила вдома, у наших, до минулої весни, а коли ти їздив у Цинциннаті, я привезла її сюди.

– І вона жила з вами, коли я приїжджав до Клівленда?

– Так, – відповіла Дженні, – тільки я пильнувала, щоб вона не потрапляла тобі на очі.

– Я думав, ти сказала своїм, що ми одружилися, – скрикнув Лестер, не розуміючи, яким чином родичі Дженні примирилися з існуванням цієї дитини.

– Я так їм і сказала, – відповіла Дженні, – але я не хотіла говорити тобі про дочку. А мої весь час думали, що я от-от розповім тобі.

– Чому ж ти не розповіла?

– Тому що боялась.

– Чого?

– Адже я не знала, що зі мною буде, коли їхала з тобою, Лестер. Мені так хотілося зберегти мою дівчинку, нічим не пошкодити їй. Потім мені було соромно; а коли ти сказав, що не любиш дітей, я злякалась.

– Злякалась, що я покину тебе?

– Так.

Лестер помовчав; Дженні відповідала так щиро й просто, що його перша підозра, ніби вона свідомо лицемірила й обдурювала його, частково розвіялася. Зрештою, винний у всьому нещасливий збіг обставин, малодушність Дженні й звичаї її родини. Ну й родина, треба сказати! Тільки сліпі й аморальні люди могли терпіти такий стан речей!

– Хіба ти не розуміла, що зрештою все повинно розкритись? – запитав він наприкінці. – Не могла ж ти думати, що ось так і виростиш її. Чому ти одразу не сказала мені правди? Тоді б я поставився до цього дуже спокійно.

– Знаю, – сказала Дженні. – Але я хотіла зробити краще для неї.

– Де вона тепер?

Дженні пояснила.

Лестерові запитання так не в’язалися з його тоном і виразом обличчя, що Дженні розгубилася. Вона ще раз спробувала все пояснити йому, але Лестер зрозумів тільки одно: Дженні зробила дурницю, проте вона аж ніяк не хитрувала, – це було так очевидно, що, коли б Лестер був в іншому становищі, він щиро пожалів би її. Але тепер відкриття відносно Брендера не сходило в нього з думки, і він знову повернувся до цього.

– Отже ти кажеш, що твоя мати прала йому. Як же трапилось, що ти з ним зійшлася?

Дженні досі терпляче переносила нестерпний допит, але при цих словах вона здригнулася, як від удару. Лестер зачепив болючий спогад про найгіршу й найважчу пору її життя, його останнє запитання, як видно, вимагало цілковитої одвертості.

– Я ж була ще дівчинкою, Лестер, – сумно сказала вона. – Мені було тільки вісімнадцять років. Я нічого не знала. Я ходила до нього в готель і брала у нього білизну для прання, а потім відносила йому.

Вона замовкла, але, помітивши, що він підсунув стілець і сів з виглядом людини, яка збирається слухати довге й докладне оповідання, знову заговорила:

– Ми так бідували тоді. Він часто давав мені гроші для мами. Я не знала...

Вона знову замовкла; Лестер, побачивши, що в неї немає сил самій справитись з оповіданням, знову почав запитувати її, і поступово вся невесела історія стала йому зрозуміла. Брендер збирався одружитися з нею. Він писав їй, повинен був викликати її до себе, але не встиг; раптова смерть стала на перешкоді.

Сповідь була закінчена. Довгі п’ять хвилин проминули в мовчанні; Лестер, спершись на камін, замислився, а Дженні чекала, не знаючи, що буде далі, і не намагаючись сказати хоч би слово на свій захист. Гучно цокотів годинник. На закам’янілому обличчі Лестера не можна було прочитати ні його почуттів, ані думок. Тепер він був зовсім спокійний і байдужий і обмірковував, що робити далі. Дженні стояла перед ним, як та злочинниця на суді. Він – втілена правда, моральність, чистота сердечна – посідав місце судді. Отже, треба ухвалити вирок – вирішити її дальшу долю.

Що й говорити, гидка справа – брудна історія, до якої не слід бути причетною людині із становищем і багатством Лестера. Ця дитина робить його стосунки з Дженні просто неможливими... І все ж Лестер ще не міг нічого сказати. Годинник на каміні дзвінко пробив третю; Лестер обернувся і згадав про Дженні, – бліда, розгублена, вона все ще непорушно стояла перед ним.

– Іди, лягай, – промовив він нарешті і знову замислився над своїм нелегким завданням.

Але Дженні не рушила з місця; вона стояла й дивилась на нього широко розкритими, застиглими очима, кожної хвилини готова почути свій вирок. Але вона чекала марно. Після тривалих роздумів Лестер встав і пішов до вішалки.

– Іди, лягай, – повторив він холодно. – Я йду.

Дженні мимоволі ступила до нього, – навіть у цю страшну хвилину їй хотілося бути чимсь йому корисною, – але Лестер не помітив її руху. Він вийшов, не вшанувавши її більше ані словом.

Вона дивилася йому вслід і слухала, як стихають його кроки на сходах, слухала з таким почуттям, ніби їй був ухвалений смертний вирок і над її могилою вже лунає похоронний дзвін. Що ж вона наробила? І що зробить тепер Лестер? Глибокий відчай охопив її, і коли внизу грюкнули двері, вона в розпачі й тузі простягнула руки.

«Пішов! – подумала вона. – Пішов!»

У вікнах засірів пізній світанок, а Дженні все сиділа, поринувши в гіркі думки; її становище було надто серйозне, щоб вона могла дати волю сльозам.

Розділ XXX

Похмурий, завжди такий поміркований Лестер справді був далеко не впевнений у тому, що йому робити. Він був прикро вражений, проте не міг би точно визначити, що ж саме його обурює. Звичайно, існування дитини значно ускладнювало справу. Навіщо цей живий доказ колишніх гріхів Дженні? Проте, Лестер одразу ж визнав, що, якби він справді захотів, то давно міг допитатись у Дженні про все її минуле. Вона, безперечно, не стала б брехати. Він міг розпитати її з самого початку. Він цього не зробив, а тепер надто пізно. Зрозуміло одно: про те, щоб одружитися із Дженні, не може бути й мови. Він посідає таке становище в суспільстві, що це виключено. Найкращий вихід – забезпечити Дженні матеріально й розлучитися з нею. Коли він їхав до себе в готель, це рішення було прийнято, хоч він і не збирався здійснювати його негайно.

У подібних випадках куди краще розмірковувати, ніж діяти. Час зміцнює наші звички, бажання й почуття, а Дженні була для Лестера не тільки звичкою. За чотири роки спільного життя він так добре вивчив її й себе, що не бачив можливості розлучитися з нею легко й швидко. Це було б надто боляче. Він міг припускати таку думку вдень, у метушні своєї контори, але не вечорами, коли залишався сам. Він відкрив у собі здібність сумувати, і це непокоїло його.

Турбувала його в ці дні й теорія Дженні, начебто спільне життя з ним і з матір’ю могло б пошкодити Весті. Як вона до цього додумалась? Адже він посідає куди принадніше місце в суспільстві, ніж вона. Але потім він частково зрозумів її погляди. Дженні в той час не знала, хто він і яку долю їй готує. Він міг би дуже швидко покинути її. Передбачаючи це, вона хотіла захистити свою дитину від небезпеки. Це не так уже погано. І ще йому хотілося дізнатись, як виглядає ця дівчинка. Дочка сенатора Брендера – це могло бути цікавим. Він був блискучою людиною, а Дженні – чарівна жінка. Ця думка викликала в Лестера і роздратування, і цікавість, йому часом здавалося, що треба повернутись до Дженні й побачити дівчинку – це, зрештою, його право! – часом він вагався, згадуючи, як сприйняв звістку про її існування.

Він знову запевняв себе, що треба поставити крапку, і ця внутрішня суперечка тяглася без кінця.

Справді ж він не мав сил розлучитися з Дженні. За ці роки вона стала йому потрібна. Чи була в нього коли-небудь така близька людина? Мати любить його, але в цій любові переважає честолюбство. Батько – що ж, батько мужчина, і він сам. Сестрам не до нього, у кожної своє життя; Роберт завжди був йому чужий. З Дженні він уперше дізнався, що таке справжнє щастя, справжня близькість. Вона потрібна йому, – з кожною годиною, яка була проведена далеко від неї, він усе дужче відчував це. Нарешті він вирішив поговорити з нею одверто й до чогось домовитись. Нехай візьме дочку до себе й піклується про неї. Дженні повинна зрозуміти, що рано чи пізно він піде від неї. Треба довести їй, що зараз багато що в їхніх стосунках змінилося, хоч це й не значить, що вони одразу розлучаться. Того ж вечора він поїхав до себе на квартиру. Дженні почула, як він відчинив двері, і серце в неї тривожно забилося. Опанувавши себе, вона вийшла із своєї кімнати, щоб зустріти його.

– Наскільки я розумію, треба зробити так, – почав Лестер з властивою йому одвертістю. – Привези свою дочку сюди і нехай живе з тобою. Немає рації залишати її в чужих людей.

– Добре, Лестер, – слухняно відповіла Дженні. – Я завжди цього хотіла.

– А якщо так, нічого й відкладати. – Він дістав з кишені вечірню газету й пройшов до вікна. Потім обернувся. – Нам треба домовитись, Дженні. Я розумію, як це трапилось. Я припустився великої помилки, бо не розпитав тебе вчасно, не примусив всього розповісти. А ти марно мовчала, навіть якщо й не хотіла, щоб я увійшов у життя твоєї дитини. Тобі слід було зрозуміти, що такої справи однаково не приховаєш. А втім, тепер це не має значення. Я хочу сказати інше: між нами існують такі стосунки, що ми не можемо мати один від одного таємниць. Я думаю, що ми цілком довіряємо одно одному. А тепер я й не знаю, чи зможу я колись зміцнити наші стосунки. Надто вже заплутане вийшло становище. Дуже вже багато підстав для пересудів і пліток.

– Я знаю, – сказала Дженні.

– Зрозумій, я не маю наміру поспішати. Як на мене, все може залишитися в більшій чи меншій мірі так, як було – на найближчий час, – але я хочу, щоб ти дивилася на речі тверезо.

Дженні зітхнула.

– Знаю, Лестер, знаю.

Повернувшись до вікна, він дивився на двір, на дерева, які обгортав присмерк. Думка про майбутнє лякала його, – він любив домашні умови. Невже попрощатися й поїхати до клубу?

– Давай-но обідати, – холодно сказав він нарешті, одвертаючись від вікна; але в глибині душі він не гнівався на Дженні. Просто ганьба – до чого ж кепсько влаштоване життя.

Він попрямував до вітальні, а Дженні пішла поратись по хазяйству. Вона думала про Весту, про свою невдячність по відношенню до Лестера, про його остаточне рішення не одружуватися з нею. Не збагнувши всього, вона сама загубила завітну свою мрію.

Вона накрила стіл, запалила свічки в красивих срібних свічниках, приготувала улюблене печиво Лестера, поставила смажити баранину й помила салат. За останній рік Дженні старанно вивчала куховарську книгу, а раніше вона багато дечого навчилася від матері. І весь час вона не переставала думати про те, як-то тепер обернеться її життя. Рано чи пізно Лестер її покине, – це зрозуміло. Він піде від неї й одружиться з іншою.

«Що ж, – подумала вона нарешті, – поки він мене не кидає – і то добре. І Веста буде зі мною». Вона зітхнула і понесла обід до їдальні. От коли б зберегти і Лестера, і Весту... але ця надія похована назавжди.

Розділ XXXI

Після цієї грози в домі на деякий час настала згода й тиша. Дженні наступного ж дня привезла до себе Весту. Радість спільного життя з дочкою заступила всі її турботи й сум. «Тепер я зможу бути їй справжньою матір’ю», думала вона і декілька разів протягом дня ловила себе на тому, що наспівує веселої пісеньки.

Лестер спочатку заходив до неї тільки вряди-годи. Він намагався запевнити себе, що мусить поступово підготувати задуману ним зміну в своєму житті – піти від Дженні. Йому неприємна була присутність в домі дитини, а тим більше саме цієї дитини. Деякий час він уперто примушував себе не бувати на Північній околиці, але потім став з’являтися там все частіше. Незважаючи ні на що, тут було тихо, спокійно, тільки тут він почував себе добре.

Дженні було нелегко домогтися, щоб нервова, рухлива, пустотлива дівчинка не заважала врівноваженому спокійному, заклопотаному своїми справами Лестеру. Коли він уперше попередив по телефону, що прийде, Дженні суворо поговорила з дочкою, сказала їй, що прийде дуже сердитий дядя, який не любить дітей і до якого не можна чіплятись.

– Будь розумною, – наказувала вона. – Не базікай і нічого не проси. Мама сама дасть тобі все, що потрібно. А головне – не тягнися через стіл.

Веста урочисто пообіцяла, що слухатиметься, але навряд чи збагнула своїм дитячим розумом всю важливість зробленого їй напучення.

Лестер приїхав о сьомій годині. Дженні, подбавши якнайкраще одягнути Весту, щойно пройшла до себе в спальню, щоб переодягтися до вечора. Веста мала бути на кухні. Але вона тихенько прослизнула слідом за матір’ю й зупинилась на дверях вітальні, де її й побачив Лестер, коли, почепивши в передпокої пальто й капелюх, прямував до кімнат. Дівчинка була чарівна, це Лестер визнав з першого погляду. На ній була блакитна в білий горошок фланельова сукенка з відкладним комірцем і манжетками, білі панчохи й черевички. Задерикуваті світлі кучері обрамляли обличчя – блакитні очі, червоні губки, рум’яні щочки. Вражений Лестер хотів щось сказати, але стримався. Веста боязко пішла.

– Дівчинка дуже мила, – сказав Лестер, коли Дженні вийшла до нього. – Важко тобі з нею справлятися?

– Не дуже, – відповіла Дженні.

Вона пройшла до їдальні, і Лестер почув таку розмову:

– Це хто? – запитала Веста.

– Шш! Це твій дядько Лестер. Я ж тобі говорила, що не можна базікати.

– Він і твій дядько також?

– Ні, маленька. Не базікай. Біжи на кухню.

– Він тільки мій дядько?

– Так. Ну, біжи.

– Добре.

Лестер мимоволі посміхнувся.

Важко сказати, як обернулася б справа, коли б Веста була потворна, плаксива, нудна чи коли б Дженні не виявила стільки такту. Але привабливість дівчинки з поєднанні з зусиллями матері м’яко відсунути її на задній план створювали враження чистоти і юності, які завжди впливають сприятливо. Лестер часто замислювався над тим, що всі ці роки Дженні була матір’ю; вона місяцями не бачила своєї дитини; але жодним словом не прохопилась про її існування, хоч любов її до Вести не викликала сумнівів. «Дивно, – говорив сам собі Лестер. – Вона надзвичайна жінка».

Одного разу вранці, коли Лестер читав у вітальні газету, почулось якесь шарудіння. Обернувшись, він із здивуванням побачив блакитне око, що пильно дивилось на нього у щілинку прочинених дверей. Здавалося б, око, спіймане на місці злочину, повинно було б негайно сховатися; але ні, воно хоробро лишилось там, де було. Лестер перегорнув сторінку і знов оглянувся. Око все ще дивилося на нього. Він повторив свій маневр. Око не здавалося. Він змінив позу, закинув ногу на ногу. Коли він знову підняв голову, то побачив, що око зникло.

Попри всю незначимість цієї пригоди, в ній було щось комічне, а це завжди знаходило відгук у душі Лестера. І тепер, коли він зовсім не був схильний спускатися зі своїх неприступних висот, він відчув, що таємниче око розвеселило його; губи його здригнулися і ледь-ледь не склалися в посмішку. Він не піддався новому настрою й не перестав читати газету, але виразно запам’ятав цей дрібний випадок. То був перший раз, коли маленька пустуха справді привернула до себе його увагу.

Незабаром після цього, коли Лестер сидів одного разу вранці за сніданком, неквапливо знищуючи відбивну котлету й проглядаючи газетні заголовки, спокій його знову був порушений. Дженні вже нагодувала Весту і, залишивши її до того часу, поки піде Лестер, саму з іграшками, розливала кофе; раптом відчинилися двері, і Веста діловито пройшла через їдальню. Лестер підняв голову, Дженні почервоніла і встала.

– Що тобі тут треба, Веста? – запитала вона.

Веста тимчасом пішла до кухні, взяла там маленький віничок і повернулася назад, всім своїм виглядом виказуючи потішну рішучість.

– Мені потрібен мій маленький віничок, – дзвінко відповіла вона й спокійно попрямувала до себе, а Лестер відчув, як щось у ньому відгукнулося на таку хоробрість, і цього разу він не стримався від легкої посмішки.

Так поволі тануло неприязне ставлення Лестера до дівчинки, поступаючись місцем поблажливості й визнанню за нею всіх прав маленької людської істоти.

Протягом наступних шести місяців незадоволення Лестера майже зовсім уляглося... Не те, щоб він примирився з трохи ненормальною атмосферою, у якій жив, але вдома було так затишно й зручно, що він не міг примусити себе піти. Дуже вже солодко йому жилося. Дуже вже обожнювала його Дженні. Дуже вже до вподоби йому була цілковита воля, можливість безборонно водитися із старими знайомими, а разом і затишок та відданість, які ждали його вдома. І він усе зволікав і вже починав думати, що, може, й не треба нічого змінювати.

За цей час непомітно зміцніла його дружба з маленькою Вестою. Він виявив у її звичках справжній юмор і з цікавістю чекав нових його проявів. Вона завжди була заклопотана чимсь цікавим, і хоч Дженні стежила за нею з непослабною суворістю, яка вже сама по собі з’явилась для Лестера відкриттям, невгамовна Веста завжди примудрялася ввернути якесь забавне слівце. Так, одного разу Лестер, помітивши, як ретельно дівчинка ріже великим ножем шматочок м’яса, сказав Дженні, шо треба б купити їй дитячий прибор.

– Їй важко справлятися з такими ножами.

– Так, – миттю обізвалася Веста. – Мені потрібний маленький ножичок. У мене ручка ось яка маленька.

І вона розчепірила пальчики. Дженні, побоюючись, щоб вона ще чогось не втнула, поспішила пригнути її ручку до столу, а Лестер насилу стримався від сміху.

Іншого разу, побачивши, як Дженні кладе в чашку Лестера цукор, Веста почала вимагати:

– Мені також два кусочки, мамо.

– Ні, мила, – відповіла Дженні, – тобі цукру не треба.  Ти п’єш молоко.

– А дяді Лестеру ти поклала два кусочки.

– Так, так, – сказала Дженні, – але ти ще маленька. І, будь ласка, не базікай за столом. Сиди тихо.

– Дядя Лестер їсть надто багато цукру, – почулася негайна відповідь, і Лестер, що любив солодке, широко посміхнувся.

– Ну, не знаю, – сказав він, уперше зволивши поговорити дівчинкою. – Може, ти схожа на ту лисицю, яка казала, що виноград зелений?

Веста посміхнулась йому у відповідь, і тепер, коли крига була зрушена, не соромлячись, почала з ним розмову. Так воно й пішло, і, нарешті, Лестер почав ставитись до дівчинки, як до рідної; він навіть готовий був дати їй все, до чого відкривало шлях його багатство, з тією, звичайно, умовою, що він, як і досі, буде з Дженні і що вони придумають, як йому все ж зберегти зв’язок із своїм світом, про який він не повинен був забувати ані на хвилину.