Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXII

Настала вирішальна п’ятниця, і Дженні опинилася перед новими серйозними труднощами, які ускладнили її скромне існування. Вибору немає, думала вона. Життя не вдалося. Навіщо опиратись далі? Коли б вона могла зробити щасливими своїх рідних, дати освіту Весті, приховати своє минуле й саме існування Вести – може бути... може бути... адже ж трапляється, що багаті люди одружуються з бідними дівчатами, а Лестер такий добрий, і вона, звичайно, подобається йому. О сьомій годині вона пішла до м-с Брейсбрідж; опівдні відпросилася під тим приводом, що треба допомогти матері, й пішла до готелю.

Лестер виїхав з Цинциннаті на кілька днів раніше, ніж розраховував, і тому не одержав відповіді Дженні; він з’явився до Клівленда похмурий і невдоволений цілим світом. У нього ще жевріла надія, що лист Дженні жде його в готелі, але там не було від неї жодного рядка.

Лестер був не з тих людей, які легко впадають у розпач, але сьогодні й він зажурився і, похмурий, піднявся до своєї кімнати, щоб переодягнутись. Після вечері він спробував розважитися грою на більярді й розійшовся з приятелями тільки після того, як випив значно більше, ніж звичайно. Наступного ранку він встав з невиразною думкою махнути рукою на цю справу, але час ішов, наближалась призначена година, і Лестер вирішив, що, мабуть, треба б зачекати. А що, як Дженні ще прийде? Отже, за чверть години до призначеного строку він спустився у вітальню. Яка ж була його радість, коли він побачив Дженні – вона сиділа й ждала, і це був знак, що вона скорилася. Лестер швидко підійшов до неї, задоволений, радісний, з посмішкою.

– Ти все ж таки прийшла, – сказав він, дивлячись на неї з виглядом людини, яка знову знайшла втрачений скарб. – Чому ж ти не написала мені? Ти так уперто мовчала, я вже вирішив, що ти й знати мене не хочеш.

– Я писала, – відповіла Дженні.

– Куди?

– На ту адресу, яку ви мені дали. Я написала три дні тому.

– Ах, от у чім справа: лист мене вже не застав. Треба було написати раніше. Ну, як ти живеш?

– Добре, – відповіла Дженні.

– Щось не схоже. У тебе стомлений вигляд. Що трапилось, Дженні? Як вдома, все гаразд?

Лестер спитав про це зовсім випадково. Він сам не знав, чому поцікавився цим. Але його запитання допомогло Дженні заговорити про те, що найбільше її хвилювало.

– Батько хворий, – сказала вона.

– А що з ним?

– Йому обпекло руки на фабриці. Ми страшенно перелякались. Схоже, що він уже ніколи не володітиме вільно руками.

Дженні замовкла, і на обличчі в неї відбилась вся глибина її розпачу; Лестер зрозумів, що вона в безвихідному становищі.

– Мені дуже шкода, – сказав він. – Справді, шкода. Коли це сталося?

– Майже три тижні тому.

– Так, погано. А все ж таки давай поснідаємо. Я хочу поговорити з тобою. Від того часу, як я поїхав, мені все хотілося дізнатись, як живе твоя родина.

Він повів Дженні до ресторану й вибрав там столик у куточку. Бажаючи розважити її, він запропонував їй замовити сніданок, але Дженні була надто заклопотана й соромлива, і йому довелося самому подбати про меню. Закінчивши з цим, він весело повернувся до неї.

– Ну, Дженні, я хочу, щоб ти розповіла мені все про родину. Я дещо зрозумів ще минулого разу, а тепер хочу як слід у всьому розібратися. Ти кажеш, твій батько склодув. Тепер йому доведеться залишити свій фах, це зрозуміло.

– Так, – сказала Дженні.

– Скільки в родині дітей, крім тебе?

– П’ятеро.

– Ти найстарша?

– Ні, старший Себастян. Йому двадцять два роки.

– Що він робить?

– Він продавець у тютюновій крамниці.

– Не знаєш, скільки він заробляє?

– Здається, дванадцять доларів, – подумавши, відповіла Дженні.

– А інші діти?

– Марта й Вероніка не працюють, вони ще надто малі. Джордж працює хлопчаком у крамниці Уїлсона. Він одержує три з половиною долари.

– А ти скільки одержуєш?

– Я – чотири.

Лестер помовчав, підраховуючи про себе, скільки ж у них припадає на життя.

– Скільки ви платите за квартиру? – запитав він.

– Дванадцять доларів.

– Мати, мабуть, уже не молода?

– Їй скоро п’ятдесят.

Він замислено крутив виделку.

– Сказати по правді, Дженні, я приблизно так собі це й уявляв, – промовив він нарешті. – Я багато думав про тебе. Тепер мені все зрозуміло. У тебе є тільки один вихід, і він не такий уже поганий, якщо тільки ти звіришся на мене.

Він помовчав, чекаючи запитання, але Дженні ні про що не питала. Вона була заглиблена в свої клопоти.

– Ти не хочеш знати, який вихід? – запитав він.

– Хочу, – машинально відповіла вона.

– Це я, – сказав Лестер. – Ти повинна дозволити мені допомогти вам. Я хотів зробити це минулого разу. Але тепер ти повинна прийняти мою допомогу, чуєш?

– Я думала, що до цього не дійде, – просто сказала Дженні.

– Я знаю, що ти думала, – заперечив він. – Забудь про це. Я подбаю про твою родину. І зроблю це зараз же, не відкладаючи...

Він витягнув гаманець і дістав кілька десяти й двадцятидоларових папірців – всього двісті п’ятдесят доларів.

– Візьми, – сказав він. – Це тільки початок. Я стежитиму за тим, щоб і надалі твоя родина була забезпечена. Дай-но руку.

– Ні, ні! – вигукнула Дженні. – Не треба так багато. Не давайте мені стільки.

– Не сперечайся, – сказав Лестер. – Ану, давай руку.

Скоряючись під його поглядом, Дженні простягла руку, він вклав у неї гроші і злегенька стиснув її пальці.

– Тримай, дитинко. Я кохаю тебе, моя радість. Я не хочу, щоб ти бідувала, і твої рідні також.

Дженні прикусила губу і з німою подякою подивилась на нього.

– Не знаю, як вам дякувати, – нарешті сказала вона.

– І не треба, – відповів Лестер. – Повір, що це я повинен подякувати тобі.

Він замовк і подивився на неї, зачарований її вродою. Вона не підводила очей, чекаючи, що ж буде далі.

– Чому б тобі не покинути роботу? – запитав Лестер. – Ти була б цілий день вільна.

– Я не можу, – відповіла вона. – Тато не дозволить. Він же знає, що я повинна заробляти.

– Це, мабуть, правда, – сказав Лестер. – Та який толк у твоїй роботі? Господи! Чотири долари на тиждень! Я з радістю давав би тобі в п’ятдесят разів більше, коли б знав, що ти зумієш використати ці гроші.

Він неуважно тарабанив пальцями по столу.

– Не можу, – сказала Дженні. – Я й з цими грошима не знаю, як бути. Мої догадаються. Доведеться все розповісти мамі.

З того, як вона це сказала, Лестер зробив висновок, що мати й дочка дуже близькі, якщо Дженні може признатись у цьому матері. Він зовсім не був черствою людиною, і це зворушило його. Але він аж ніяк не збирався відмовитися від своїх намірів.

– Оскільки я розумію, є тільки один вихід, – м’яко вів далі він. – Тобі не личить бути покоївкою. Це не гідне тебе. Я проти цього. Покинь усе й поїдемо зі мною до Нью-Йорка; я подбаю про тебе. Я люблю тебе й хочу, щоб ти була моєю. І тобі не доведеться надалі турбуватися про рідних. Ти зможеш купити їм гарненький будиночок і обставити його на свій смак. Хіба тобі цього не хочеться?

Він замовк, і Дженні зразу ж подумала про матір, про свою милу маму. Все життя м-с Герхардт тільки й говорила про це – про отакий гарненький будиночок. Яка вона була б щаслива, коли б у них був більший будинок, хороші меблі, сад. У такому будинку вона буде звільнена від турбот про квартирну плату, від незручних старих меблів, від образливих злиднів, – вона буде така щаслива! Поки Дженні думала про це, Лестер, який пильно стежив за нею, зрозумів, що зачепив найміцніше її почуття. Це була вдала думка – запропонувати їй купити пристойний будинок для рідних. Він почекав ще кілька хвилин, потім сказав:

– Так ти дозволиш мені це зробити?

– Це було б дуже добре, – сказала Дженні. – Але зараз це неможливо. Я не можу поїхати з дому. Тато захоче точно знати, куди я їду. Що я йому скажу?

– Чому б не сказати, що ти їдеш до Нью-Йорка з місіс Брейсбрідж? – запропонував Лестер. – Проти цього ніхто не може заперечити, адже так?

– Так, якщо дома не дізнаються про правду, – здивовано поглядаючи на нього, сказала Дженні. – А що, як дізнаються?

– Не дізнаються, – спокійно відповів Лестер. – Вони не в курсі справ місіс Брейсбрідж. Хіба мало хазяйок, виїжджаючи надовго, беруть з собою покоївок? Просто скажи, що тобі запропонували поїхати, що ти мусиш їхати – і ми поїдемо.

– Ви гадаєте, це можна? – запитала вона.

– Звичайно, – відповів Лестер. – А що тут такого?

Поміркувавши, Дженні вирішила, що це, мабуть, можна здійснити. А потім їй спало на думку, що зв’язок з цією людиною може знову закінчитися для неї материнством. Яка це трагедія – дати життя дитині... ні... Вона не може піти на це знову, в усякому разі – не так необачно, як колись. Вона не могла примусити себе розповісти йому про Весту, але вона повинна сказати йому про цю непереборну перешкоду.

– Я – почала вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.

– Ти?.. – повторив Лестер. – А далі що?

– Я... – і Дженні знову замовкла.

Лестера захоплювала її соромливість, її ніжні боязкі уста, що не насмілювалися вимовити потрібне слово.

– Ну що ж? – спитав він, підбадьорюючи її. – Ти просто чудова. Ти боїшся мені сказати?

Рука Дженні лежала на столі. Лестер схилився і поклав на неї свою дужу смугляву руку.

– Мені ніяк не можна мати дитини, – вимовила, нарешті, Дженні, опустивши очі.

Він пильно дивився на неї й відчував, що її принадна щирість, гідність, яку вона зберігала навіть у таких важких, ненормальних умовах, її вміння просто, безпосередньо сприймати найважливіші життєві явища надзвичайно підносять її в його очах.

– Ти незвичайна дівчина, Дженні, – сказав він. – Ти просто чудо. Але не турбуйся. Це можна владнати. Навіщо ж тобі мати дитину, якщо ти не хочеш, та й я також цього не хочу.

На червоному від сорому обличчі Дженні відбилося здивування.

– Так, так, – сказав Лестер. – Адже ти мені віриш? Я знаю, що говорю, як по-твоєму?

– Т-так, – запинаючись, відповіла вона.

– Ну от. У всякому разі, я не припущу, щоб з тобою сталось щось недобре. Я повезу тебе звідси. І потім, я зовсім не хочу ніяких дітей. Зараз я не мав би від них ніякісінької втіхи. Вважаю за краще почекати з цим. Але нічого подібного й не буде, нехай це тебе не турбує.

– Гаразд, – ледве чутно відповіла вона.

Нізащо в світі не наважилася б вона зараз зустрітися з ним поглядом.

– Послухай, Дженні, – сказав він трохи згодом. – Адже ти мене кохаєш, правда? Невже я став би упрошувати тебе, коли б не кохав, як ти думаєш? Я просто загубив голову через тебе, це щира правда. Я сп’янів від тебе, як від вина. Ти повинна поїхати зі мною. Повинна, і якнайшвидше. Я знаю, справа в твоїх родичах, але це можна владнати. Поїдеш зі мною до Нью-Йорка. А потім щось придумаємо. Я познайомлюсь з твоїми родичами. Ми вдамо, що я залицяюсь до тебе, – все, що хочеш, тільки поїдемо, не відкладаючи.

– Але ж не зараз? – запитала Дженні майже з переляком.

– Якщо можна, завтра. В найгіршому разі, в понеділок. Ти влаштуєш це. Що тебе бентежить? Адже коли б місіс Брейсбрідж запропонувала тобі поїхати, то довелося б тобі негайно зібратися, і ніхто й слова б не сказав. Хіба не так?

– Так, – подумавши, погодилася вона.

– Тоді що перешкоджає?

– Завжди так важко, коли доводиться говорити неправду, – замислено сказала Дженні.

– Знаю, а все ж ти можеш поїхати. Правда?

– Може, ви трошки почекаєте? – попросила Дженні. – Це все так несподівано. Я боюся.

– Жодного дня не стану чекати, люба моя. Хіба ти не бачиш, що я не маю сил більше чекати? Подивись мені у вічі. Поїдемо?

– Добре, – відповіла вона сумно, і все ж дивне почуття ніжності до цієї людини ворухнулося в її душі. – Поїдемо.

Розділ XXIII

З від’їздом все склалося набагато легше, ніж можна було ждати. Дженні вирішила розповісти матері всю правду, а батькові можна було сказати тільки одно: що м-с Брейсбрідж виїжджає, хоче, щоб Дженні її супроводжувала. Батько, звичайно, почне розпитувати її, але навряд чи виникнуть у нього якісь сумніви. Цього дня по дорозі додому вона зайшла з Лестером до універсального магазину, і Лестер купив їй скриню, чемодан, дорожній костюм і капелюшок. Він був дуже гордий своєю перемогою.

– Коли приїдемо до Нью-Йорка, я куплю тобі щось краще, – сказав він. – Ти ще сама не знаєш собі ціни, на тебе всі будуть оглядатись.

Він наказав, щоб покупки склали в скриню й відправили до нього в готель. Потім умовився з Дженні, що в понеділок перед від’їздом вона прийде до готелю й переодягнеться.

Повернувшись додому, Дженні застала матір на кухні, і та, як завжди, зраділа їй.

– У тебе був важкий день? – ласкаво запитала м-с Герхардт. – Ти виглядаєш дуже стомленою.

– Ні, – сказала Дженні, – я не стомилась. Не в цьому справа. Просто я не зовсім добре себе почуваю.

– Що-небудь трапилось?

– Ах, мамочко, я повинна тобі сказати про одну річ. Це так важко...

Вона замовкла, запитливо дивлячись на матір, потім відвела очі.

– Ну, що таке? – стурбовано запитала м-с Герхардт. Їх уже спіткало стільки горя, що вона весь час жила в очікуванні якогось нового лиха. – Чи не втратила ти посаду?

– Ні, – відповіла Дженні, намагаючись не виказати свого хвилювання, – але я збираюсь піти звідти.

– Та що це ти? – вигукнула мати. – Чому?

– Я їду до Нью-Йорка.

Мати здивовано розкрила очі.

– Чого це раптом? Коли ти вирішила? – запитала вона.

– Сьогодні.

– Ти це серйозно?

– Так, мамусю. Послухай. Я хочу дещо тобі розповісти. Ти ж знаєш, як нам тяжко живеться. Нам усе одно ніяк не налагодити наших справ. А зараз знайшовся такий чоловік, який хоче нам допомогти. Він каже, що полюбив мене, й хоче, щоб я в понеділок їхала з ним до Нью-Йорка. Я вирішила їхати.

– Ні, Дженні, нізащо! – скрикнула мати. – Як же ти можеш знову піти на таке! Подумай про батька.

– Я вже про все подумала, – твердо сказала Дженні, – так буде краще. Він добрий чоловік, я знаю. І в нього багато грошей. Він хоче, щоб я поїхала з ним, і я поїду. А коли повернемось, він купить для нас новий будинок і взагалі допомагатиме. Ти ж сама знаєш, зі мною ніхто не одружиться. Нехай буде так. Він мене любить. І я його люблю. Чому б мені не поїхати?

– А він знає про Весту? – обережно запитала мати.

– Ні, – винувато відповіла Дженні. – Я думаю, краще не говорити йому. Я подбаю, щоб це обминуло її.

– Боюсь, що ти наживеш собі лиха, Дженні. Невже ти думаєш, що це ніколи не відкриється?

– Я думала, може, вона поживе тут з вами, поки їй не прийде час іти до школи, – сказала Дженні. – А потім я, напевно, зможу відправити її кудись учитись.

– Так-то воно так, – погодилася мати. – Але, можливо, все-таки краще сказати йому одразу? Він буде тільки кращої думки про тебе, якщо ти скажеш правду.

– Не в цьому річ. Справа у Весті, – гаряче сказала Дженні. – Я хочу, щоб це обминуло її.

Мати похитала головою.

– Де ти з ним познайомилась? – запитала вона.

– У місіс Брейсбрідж.

– Давно?

– Та вже майже два місяці.

– І ти жодного разу ні слова не сказала про нього, – закинула їй м-с Герхардт.

– Я не знала, що він так до мене ставиться, – винувато сказала Дженні.

– А може, почекаєш? Чому б йому спочатку не зайти до нас? – запитала мати. – Тоді все буде куди простіше. Адже однаково, якщо ти поїдеш, батько взнає правду.

– Я хочу сказати, що їду з місіс Брейсбрідж. Тоді тато не стане заперечувати.

– Так, можливо, – замислено погодилась мати.

Вони мовчки дивились одна на одну. М-с Герхардт намагалася намалювати в своїй уяві цю нову, дивну людину, яка увійшла тепер у життя Дженні. Він багатий. Він хоче купити їм гарний будинок. От так історія!

– І ще ось що він мені дав, – додала Дженні, якимсь чуттям розуміючи думки матері.

Вона дістала двісті п’ятдесят доларів, які були сховані в неї на грудях, і вклала їх у руки м-с Герхардт.

Та здивовано втупилася очима в гроші. У цій пачці зелених і жовтих папірців був рятунок від усіх турбот – про їжу, одяг, вугілля, плату за квартиру. Якщо в домі буде багато грошей, Герхардту не доведеться так уболівати, що з обпеченими руками він не може працювати; Джорджу, Марті й Вероніці можна буде накупити гарних речей – їм так цього хочеться! Дженні одягнеться, Веста здобуде освіту.

– Ти думаєш, він коли-небудь одружиться з тобою? – запитала, нарешті, мати.

– Не знаю, – відповіла Дженні. – Можливо. Я знаю тільки, що він мене любить.

– Що ж, – помовчавши, сказала м-с Герхардт, – якщо ти думаєш сказати батькові, що їдеш, то не відкладай. Йому й без того це здасться дуже дивним.

Дженні зрозуміла, що перемога залишилась за нею. Сила обставин примусила матір примиритися з тим, що сталось. Вона засмучена, але все ж їй уже здається, що, можливо, це й на краще.

– Я допоможу тобі, – зітхнувши, сказала вона дочці.

М-с Герхардт було нелегко сказати неправду, але вона зробила це так невимушено, що приспала всі підозріння в чоловіка. Про новину сказали й дітям, всі жваво обмірковували її, а коли потім і Дженні повторила цю вигадку батькові, все вийшло досить природно.

– І надовго ти їдеш? – поцікавився він.

– Тижнів на два, на три, – відповіла Дженні.

– Це приємна подорож, – сказав Герхардт. – Я побував у Нью-Йорку в тисяча вісімсот сорок четвертому році. Тоді це було зовсім маленьке місто, не те, що зараз.

У глибині душі він був дуже задоволений, що Дженні так пощастило. Як видно, хазяйка нею задоволена.

Настав понеділок: рано-вранці Дженні попрощалася з рідними й пішла до готелю «Дорнтон», де її чекав Лестер.

– Ось і ти! – весело вигукнув він, зустрівши її в жіночій вітальні.

– Так, – просто відповіла вона.

– Ти – моя племінниця, – говорив далі Лестер. – Я замовив для тебе кімнату поруч із своєю. Зараз я пошлю по ключ, і ти переодягнешся. Коли будеш готова, я відправлю твою скриню на вокзал. Поїзд відходить о першій.

Дженні пішла одягатися, а Лестер, не знаючи, як згаяти час, читав, курив і, нарешті, постукав до неї. Вона вже встигла переодягнутися і зараз же відчинила йому.

– Ти чарівна, – сказав він з посмішкою.

Вона опустила очі, на душі в неї було важко й неспокійно. Їй довелося стільки хитрувати, говорити неправду, хвилюватися, щоб зіграти свою роль, – все це давалося нелегко. Обличчя в неї було стомлене, змучене.

– Невже ти журишся? – запитав Лестер, уважно дивлячись на неї.

– Н-ні, – відповіла вона.

– Н-ну, дитинко, не треба так. Все буде гаразд.

Віє обійняв її й поцілував, і вони зійшли вниз. Він був вражений, коли побачив, яка вона гарна навіть в цьому скромному одязі, найкращому з тих, які їй будь-коли доводилося одягати.

Вони швидко доїхали до вокзалу. Кейн замовив місця заздалегідь, щоб приїхати до самого відходу поїзда. Вони сіли в купе пульманівського вагона, і Лестера охопило почуття величезного задоволення. Життя постало перед ним у яскравому рожевому світлі. Дженні поруч. Він домігся того, чого хотів. Добре, коли б завжди у всьому так щастило.

Поїзд рушив, і Дженні почала замислено дивитись у вікно. За вікном потягнулися безмежні поля, мокрі й сірі під холодним дощем; по-осінньому оголені ліси; серед плоских рівнин мелькали ферми, – будиночки з невисокими дахами неначе намагались міцніше притиснутись до землі. Поїзд мчав мимо маленьких сіл, – це були просто купки білих, жовтих, рудих халуп, їхні дахи почорніли від дощу та негоди. Один будиночок нагадав Дженні старий будинок Герхардтів у Колумбусі; вона закрила очі хусткою й тихо заплакала.

– Ти плачеш, Дженні? – сказав раптом Лестер, відриваючись від листа, який він читав. – Тихше, тихше, – став далі говорити він, бачачи, що вона вся тремтить. – Так не годиться. Будь розумною. Який толк у сльозах?

Вона не відповідала, і Лестер мимоволі поспівчував, цьому глибокому німому горю.

– Не плач, – заспокоював він. – Адже я сказав тобі, все буде гаразд. Не турбуйся ні про що.

Дженні насилу опанувала себе й почала витирати очі.

– Не треба так журитись, – заспокоював її Лестер. Від цього тільки гірше. Я розумію, тобі важко їхати з дому, але слізьми тут не допоможеш. Адже ти не назавжди їдеш. Ти ж скоро повернешся. І ти мене любиш, правда, дитинко? Я що-небудь для тебе важу?

– Так, – відповіла Дженні, намагаючись посміхнутися.

Лестер знову почав читати листи, а Дженні задумалась про Весту. Їй було ніяково від усвідомлення, що в неї є така таємниця від людини, яка вже стала дорога їй. Вона знала, що повинна розповісти Лестеру про дитину, але сама думка про це примушувала її тремтіти. Може, коли-небудь вона знайде в собі досить мужності, щоб признатись йому. «Я повинна йому сказати, – хвилюючись, думала вона; її раптом охопила свідомість усієї серйозності цього обов’язку. – Якщо я одразу не признаюсь і почну з ним жити, а потім він про все дізнається, він ніколи не пробачить мені. Він може мене вигнати – а куди я піду? У мене немає більше домівки. Що мені тоді робити з Вестою?»

Вона обернулася і подивилась на Лестера, охоплена страшним передчуттям, але перед нею був всього лише поважний, випещений чоловік, заглиблений у читання листів, – ні в його свіжопоголених рожевих щоках, ані в усій постаті, яка так і дихала достатком, не було нічого войовничого, що нагадувало б розгнівану Немезіду. Тільки-но Дженні встигла одвести очі, Лестер у свою чергу подивився на неї.

– Ну що, оплакала всі свої гріхи? – весело запитав він.

Вона відповіла млявою посмішкою. Натяк мимоволі влучив у ціль.

– Сподіваюсь, – сказала вона.

Він заговорив про інше, а Дженні дивилася у вікно й думала про те, як їй хотілося б сказати йому правду – і от нічого не виходить. «Не можна відкладати надовго», подумала вона, втішаючи себе думкою, що, може, незабаром збереться з духом і все йому розповість.

Наступного дня вони прибули до Нью-Йорка, й перед Лестером постало серйозне питання: де зупинитися? Нью-Йорк – велике місто, мало ймовірно, щоб він зустрів тут знайомих, але Лестер вважав за краще не рискувати. Тому він наказав кучеру відвезти їх до одного з найкращих готелів і взяв номер з кількох кімнат, де їм треба було провести тижнів два-три.

Обстановка, в яку тепер потрапила Дженні, була такою незвичайною, такою сліпучою, що їй здавалося, ніби вона перенеслася до якогось іншого світу. Кейн не любив дешевої, крикливої розкоші. Він завжди оточував себе простими і елегантними речами. Він одразу зрозумів, що треба Дженні, і все вибирав для неї дбайливо й з смаком. І Дженні, справжня жінка, від душі втішалася красивим убранням і чудовими дрібничками, якими він засипав її. Невже це Дженні Герхардт, дочка пралі, запитувала вона сама себе, бачачи в дзеркалі струнку постать у синій оксамитній сукні з золотавим французьким мереживом біля коміра й на рукавах. Невже це її ноги взуті в легкі елегантні туфельки, що коштували десять доларів, її руки у виблискуючих коштовних камінцях? Просто чудо, що їй випало таке багатство! І Лестер обіцяв, що і на долю її матері також дещо припаде. Сльози виступили на очах у Дженні, коли вона думала про це. Мила, дорога мама!

Лестер тішився, пишно вбираючи її, щоб вона була йому гідною парою. Він пустив у хід всі свої здібності – і наслідок перевершив його найсміливіші сподівання. У коридорах, у ресторанах, на вулиці люди оберталися й проводжали його супутницю поглядом.

– Надзвичайна жінка! – чулося з усіх боків.

Незважаючи на те, що становище Дженні так різко змінилося, це не запаморочило її і вона не втратила здорового розуму. У неї було таке почуття, немов життя засипало її своїми дарами лише на час, а потім знову все відбере. Їй не властиві були дрібні гордощі. Лестер переконувався в цьому, спостерігаючи її.

– Ти чудова жінка, – говорив він. – Ти ще сяятимеш. До цього часу життя не дуже балувало тебе.

Його турбувала думка про те, як пояснити цей новий зв’язок рідним, якщо вони що-небудь почують. Коли найняти будинок у Чикаго чи у Сент-Луїсі (про що він уже подумував), чи вдасться зберегти це в таємниці? Та й чи хочеться йому робити з цього таємницю? Він був майже переконаний, що по-справжньому, щиро любить Дженні.

Коли настав час повертатися, Лестер почав обмірковувати з Дженні дальший план дій.

– Постарайся відрекомендувати мене батькові, як знайомого, – говорив він. – Так буде найпростіше. Я зайду до вас. І потім, коли ти йому скажеш, що ми хочемо одружитися, це його не здивує.

Дженні подумала про Весту і аж здригнулася. Але, може, пощастить умовити батька мовчати.

Лестер розсудливо запропонував Дженні зберегти її стару клівлендську сукню, щоб вона могла повернутися в ній додому.

– Про інші речі не турбуйся, – сказав він. – Я їх збережу до того часу, поки ми не влаштуємось інакше.

Все склалося дуже легко й просто: Лестер був чудовий стратег.

Поки вони були в Нью-Йорку, Дженні майже кожного дня писала додому і вкладала в ці листи коротенькі записочки, які призначалися тільки для матері. Одного разу вона сповістила, що Лестер хоче побувати в них, і просила м-с Герхардт підготувати до цього батька: розповісти йому, що вона зустріла людину, яка покохала її. Вона писала про труднощі, зв’язані з Вестою, і мати одразу почала міркувати, як примусити Герхардта тримати язика за зубами. Треба, щоб на цей раз все було гаразд. Треба дати Дженні можливість влаштувати свою долю.

Нарешті Дженні приїхала, і всі зраділи їй. Звичайно, вона не могла повернутися на колишню посаду, але м-с Герхардт пояснила чоловікові, що м-с Брейсбрідж заплатила Дженні за два тижні наперед, щоб вона могла підшукати собі місце краще, з більшою платнею.