Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XI

Дальші події в житті Дженні належать до тих, які наша сучасна мораль найсуворіше засуджує.

Деякі закони матері-природи, великої й мудрої будівничої сили, що творить свою справу в пітьмі й тиші, деяким дрібним особам, які також створені нею, видаються надто низькими. Ми огидливо одвертаємось від усього, що пов’язане із зародженням життя, наче одверто цікавитись цим недостойно людини.

Цікаво, що таке почуття виникло в світі, саме існування якого полягає в тому, щоб без кінця-краю, знову й знову народжувати нове життя, – у світі, де вітер, вода, земля й сонячне світло – все служить народженню плоті – народженню людини. Але, незважаючи на те, що не тільки людина, а й уся земля керується інстинктом продовження роду і хоч усе земне з’являється на світ одним і тим самим шляхом, чомусь існує безглузде прагнення заплющувати перед усім цим очі й одвертатися, начебто в самій природі є щось нечисте. «Зачаті у пороці і народжені в гріху» – таке протиприродне тлумачення дає ханжа законам природи, і суспільство мовчки схвалює цей справді дивовижний висновок.

Безперечно, такий погляд на речі в самій основі своїй невірний. До повсякденної уяви людини мусило б міцніше увійти те, чому вчить філософія, висновки, до яких доходить біологія: у природі немає якихось низьких процесів, немає протиприродного стану. Випадкове ухилення від устоїв і звичаїв даного суспільства зовсім не обов’язково буває гріхом. Жодного нещасного створіння, яке порушило в силу якогось випадку встановлений людьми порядок, не можна обвинувачувати у тій безмірній низькості, яку невблаганно нав’язують йому погляди світу.

Дженні довелося тепер наочно переконатись, як своєрідно витлумачується те чудо природи, яке, коли б не трапилася смерть Брендера, вважалося б священним і шанувалось би, як одне з вищих проявів життя. Хоч вона й не могла збагнути, чим відрізняється цей такий природний життєвий процес від усіх інших, проте люди, що оточували її, примушували її відчути, що їй судилося падіння, а стан її – гріх і породжений гріхом. Все це мало не вбило любов, увагу та піклування, яких пізніше люди зажадають від неї по відношенню до її дитини. Ця любов, що дозрівала й була така природна й потрібна, самій їй здавалась мало не злом. Дженні не повели на ешафот, не закинули до в’язниці, як карали таких, як вона, декілька століть тому, але забобони й байдужість тих, що оточували її, заважали їм бачити у її становищі щось інше, крім підлого і зловмисного порушення законів суспільства, а це каралося загальним презирством. Їй залишалося тільки уникати косих поглядів і мовчки переживати велику зміну, що відбувалася в ній. Як не дивно, вона не відчувала зайвих докорів совісті, безплідного жалю. Серце її було чисте, на душі легко й спокійно. Правда, горе її не забулося, але воно втратило колишню гостроту – лишилася тільки тьмяна невпевненість і здивування, від яких іноді очі Дженні заливало слізьми.

Ви чули воркування лісової горлиці серед тиші літнього дня; вам доводилось зупинятись над невідомим джерелом, що струмує й дзюркотить у гущавині, де жодне вухо не може його почути. Під мертвим торішнім листям, під сніговими шатами розкриваються скромні проліски, немов відгукуючись на весняну синяву неба. Так зароджується й нове життя.

Дженні залишилася сама, але, як лісова горлиця, вона вся була ласкавою піснею літа. Вона клопоталася по господарству і спокійно, покірливо ждала звершення того, що в ній відбувалось. І для чого вона служила зрештою тільки священною посудиною. В години дозвілля вона поринала у мирні роздуми, начебто заворожена чудом життя. Коли ж їй доводилося особливо багато клопотатись, допомагаючи матері, Дженні іноді починала стиха наспівувати, бо за роботою легше було все забути. І завжди вона дивилася в майбутнє спокійно, з ясною і безтрепетною мужністю. Далеко не всі жінки здатні на це. Шкода, що природа взагалі дозволяє нікчемним натурам ставати матерями. Жінки, достойні цього імені, дійшовши дозрілості, втішаються материнством і з гордістю і задоволенням виконують свій великий обов’язок перед родом людським.

Дженні, віком своїм майже дитина, фізично й духовно була вже дорослою жінкою, але ще не мала виразного уявлення про життя і про своє місце в ньому. Незвичний випадок, що спричинився до її теперішнього ненормального становища, був певною мірою даниною її гідності. Він підтверджував її мужність, чулість, готовність жертвувати собою заради того, що вона вважала своїм обов’язком. І якщо це призвело до несподіваних наслідків, які поклали на неї нову, ще тяжчу й складнішу відповідальність, – це сталося тому, що інстинкт самозбереження був у неї не настільки розвинений, як інші почуття. Інколи вона думала про майбутнє народження дитини із страхом і збентеженням, побоюючись, що коли-небудь вона ще й докорятиме їй; але відчуття одвічної справедливості завжди рятувало її і не дозволяло їй остаточно занепасти духом. Вона вважала, що люди не можуть бути навмисно жорстокими. У ній жило невиразне уявлення про божеську доброту й справедливість. Життя чудове в найгірші і в найкращі години свої, воно завжди було прекрасним.

До таких думок вона дійшла не одразу, а протягом довгих місяців очікування. Як чудово бути матір’ю, навіть і в таких важких умовах! Дженні відчувала, що полюбить свою дитину й буде їй доброю матір’ю, якщо тільки життя дозволить. Але в тім-то й річ – чи дозволить життя?

Треба було багато що зробити: пошити все потрібне для дитини, подбати про власне здоров’я, про харчування. До того ж Дженні весь час боялась, як би раптом не повернувся батько; але цього не трапилось. Звернулися до старого лікаря, що завжди лікував усіх членів родини Герхардта, чим би вони не хворіли, – до лікаря Елуонгера, і він дав декілька ділових і розумних порад. Релігійні догми не завадили цьому синові лютеранської церкви стати великодушним лікарем і на підставі багатолітнього досвіду прийти до висновку, що в світі є багато такого, що й не снилося нашим мудрецям і що не вкладається у наші дрібні обивательські уявлення про життя.

– Так, так, – сказав він, коли м-с Герхардт розповіла йому про свої побоювання. – Але ви не горюйте. Такі речі трапляються частіше, ніж ви думаєте. Якби ви знали про життя й про ваших сусідів стільки ж, скільки знаю я, ви не стали б плакати. Ваша дочка чудово це перенесе. У неї відмінне здоров’я. А потім вона може куди-небудь поїхати і ніхто ні про що не дізнається. Чи варто засмучуватися заради того, що скажуть сусіди? Це не такий рідкісний випадок, як вам здається.

М-с Герхардт зітхнула з полегшенням. Який він розумний, цей лікар, його слова трохи підбадьорили її. А Дженні вислухала його з цікавістю й без страху. Вона думала не про себе, а про дитину, і неодмінно хотіла виконати все, що було наказано. Лікар поцікавився, хто батько дитини; почувши відповідь, він звів очі догори.

– Що й казати, – промовив він, – дитина повинна бути особлива.

Нарешті настала година, коли дитині належало з’явитися на світ. При цьому був присутній лікар Елуонгер, йому допомагала м-с Герхардт, яка, бувши матір’ю шести дітей, достеменно знала, що треба робити. Все минуло щасливо; почувши перший крик новонародженого, Дженні усім єством потяглася до нього. Її дитина! Це була крихітна дівчинка, – квола, безпорадна, вона так потребувала материнського піклування. Коли дитину викупали й сповили, Дженні з трепетом, з безмежною радістю під несла її до грудей. Її дитя, її дочка! Дженні жадала жити й працювати заради неї, і навіть зараз, зовсім квола, раділа з того, що взагалі здоров’я у неї міцне. Лікар Елуонгер запевняв, що вона швидко одужає. Він вважав, що їй доведеться лежати в ліжку аж ніяк не більше, як два тижні. І справді, вже через десять днів вона була на ногах, бадьора й міцна, як завжди. Дженні була з природи дужа й здорова і мала всі якості, потрібні ідеальній матері.

Вирішальна година проминула, й життя пішло майже по-старому. Сестри й брати, крім Басса, були надто молоді, щоб толком зрозуміти, що трапилось, і повірили, коли їм сказали, начебто Дженні одружилась з сенатором Брендером, який скоро після цього раптово помер. Вони нічого не знали про дитину, поки вона не народилася. М-с Герхардт боялася сусідів, які завжди за всім стежили і все знали. Дженні нізащо б не витримала цього становища, але саме в цей час Басс, що незадовго до цього влаштувався у Клівленді, написав їй, що, як тільки вона зовсім одужає, вся родина повинна переїхати до нього й почати нове життя. У Клівленді діла в розквіті. Виїхавши з Колумбуса, вони ніколи більше не зустрінуться з теперішніми своїми сусідами, і Дженні зможе знайти собі якусь роботу. А поки що вона залишалася вдома.

Розділ XII

У той час, коли Басс потрапив до Клівленда, місто зростало не днями, а годинами, і це видовище одразу відновило душевну рівновагу юнака й викликало надію, що він полагодить і власні справи, й справи родини. «Тільки б вони приїхали, – думав він. – Тільки б їм знайти роботу, – тоді все піде, як треба». Тут ніщо не промовляло про нещастя, які недавно спіткали родину, тут не було знайомих, один вигляд яких нагадував би давнішні нещастя. Все було насичене діяльністю, енергією. Здавалося, варто лише звернути за ріг, щоб звільнитися від минулих днів і минулих провин. У кожному новому кварталі розкривався новий світ.

Басс швидко знайшов роботу в тютюновій крамниці і, прослуживши там місяця півтора, почав писати додому, викладаючи свої райдужні плани. Дженні повинна приїхати, як тільки зможе, а потім, коли вона знайде роботу, слідом за нею приїдуть і інші. Для дівчат її віку роботи вистачає. Тимчасово вона може оселитися разом з ним; а може, пощастить взяти в оренду будиночок з тих, які віддають тут за п’ятнадцять доларів на місяць. Тут є великі крамниці меблів, де можна купити все потрібне устаткування в розстрочку на цілком прийнятних умовах. Мати візьме на себе господарство. Вони житимуть в зовсім новому оточенні, ніхто їх не знатиме й не плестиме пліток про них. Вони почнуть життя спочатку й стануть порядними, шановними людьми, що досягають успіху.

Заполонений мріями і сподіваннями, які завжди хвилюють молоду, недосвідчену істоту на новому місці, серед нових людей, Басс, нарешті, написав Дженні, щоб вона виїжджала негайно. В цей час її дитині минуло півроку. Тут є театри, писав Басс, красиві вулиці. Пароплави з озер заходять до самого центра міста. Клівленд дивовижне місто, і воно дуже швидко зростає. Це найбільш подобалося Бассу в його новому житті.

Все це справило на м-с Герхардт, Дженні і інших членів родини надзвичайне враження. М-с Герхардт надто близько брала до серця наслідки провини Дженні й тепер наполягала на тому, щоб пораду Басса здійснити негайно. З природи вона була така життєрадісна й далека від смутку, що зараз зовсім захопилась сліпучими перспективами життя у Клівленді і вже бачила здійсненою свою одвічну мрію не тільки про затишний будиночок, але й про блискуче майбутнє дітей. «Звичайно, вони знайдуть роботу», говорила вона. Басс має рацію. Їй завжди хотілося, щоб чоловік переїхав до якогось великого міста, але він не хотів. А тепер це потрібно, і вони поїдуть і житимуть краще, ніж будь-коли.

І Герхардт пристав до її думки. У відповідь на лист дружини він написав, що з його боку було б нерозумно відмовитися від місця, але якщо, на думку Басса, вони можуть влаштуватись у Клівленді, то, мабуть, нехай переїжджають. Він тим більш охочіше приймав цей план, що його мало не до нестями доводили тривожні думки про те, як прогодувати родину й сплатити прострочені борги. Кожного тижня він відкладав зі своєї получки п’ять доларів і посилав їх дружині. Три долари він витрачав на їжу і п’ятдесят центів залишав на дрібні витрати: на карнавку у церкві, на жменю тютюну й дуже рідко – на келишок пива. Крім того, щотижня він відкладав півтора долари в копилку. Житлом йому був голий незатишний куток на горищі фабрики. До дев’ятої години вечора Герхардт самотньо сидів на порозі фабрики, дивлячись на безлюдні, глухі вулиці, а потім забирався на горище; тут, у задушливому смороді машинного масла, який підіймався від перших поверхів, при світлі лойової свічки, старий так само самотньо закінчував свій день: читав німецьку газету, замислювався, схрестивши руки на грудях, а потім у темряві схилявся на коліна біля відчиненого вікна й, помолившись на ніч, витягався на своєму твердому ліжку. Дні тягнулися нескінченно довго, майбутнє здавалося похмурим і безрадісним. І все ж, здіймаючи руки до неба, він з безмежною вірою молився про те, щоб йому прощені були гріхи його і щоб даровано було ще кілька років спокою й щастя у колі родини.

Отже, найважливіше питання було, нарешті, вирішено. Діти знемагали від нетерплячки, і м-с Герхардт потай поділяла їхні почуття. Дженні повинна була виїхати перша, як і пропонував Басс; після неї вирушать до Клівленда й інші.

Коли прийшла година від’їзду Дженні, всі були надзвичайно схвильовані.

– Ти скоро нас випишеш до себе? – знову й знову запитувала Марта.

– Скажи Бассу, щоб швидше, – вимагав Джордж.

– Хочу до Клівленда, хочу до Клівленда! – наспівувала Вероніка, яка думала, що її ніхто не чує.

– Бач ти, чого захотіла, – насмішкувато вигукнув Джордж, почувши цю пісеньку.

– А тобі-то що! – ображено сказала дівчинка.

Але коли настали хвилини прощання, Дженні повинна була покликати на поміч всю свою мужність. Хоч це робилося для того, щоб вони швидше могли знову жити всі разом і краще, ніж раніше, вона мимоволі занепала духом. Їй доводилося розлучатись із своєю шестимісячною дочечкою. Попереду ждав величезний, невідомий світ, і він лякав її.

– Не турбуйся, мамусю, – сказала вона, зібравшись із силами, – все буде гаразд. Я напишу тобі, як тільки приїду. Це буде дуже швидко.

Але коли треба було востаннє глянути на дитину, мужність Дженні згасла, як сірник на вітрі. Схилившись над колискою, вона із пристрасною ніжністю дивилась в обличчя дочечки.

– Адже ти будеш гарною дівчинкою? – повторювала вона.

Потім схопила дитину на руки, міцно пригорнула до грудей і притулилася чолом до крихітного тільця. М-с Герхардт побачила, що вона вся тремтить.

– Ну-ну, не треба так хвилюватися, – заходилася вона умовляти Дженні, – маленькій буде добре зі мною. Я зумію про неї подбати. Коли ти будеш так журитися, краще зовсім не їхати.

Дженні підвела голову й передала дівчинку матері, її голубі очі затягло вологою.

– Не можу стриматись, – сказала вона, посміхаючись крізь сльози.

Потім квапливо поцілувала матір, сестер і братів і вибігла з кімнати.

Ідучи вулицею поруч з Джорджем, вона обернулася і весело махнула рукою. М-с Герхардт помахала у відповідь і в цей час подумала, що Дженні тепер виглядає, як зовсім дозріла жінка. Перед її від’їздом частину грошей довелося витратити на нове вбрання, бо інакше їй ні в чім було їхати. І тепер на ній був елегантний коричневий костюм, який дуже їй личив, біла блузка й солом’яний капелюшок з білою вуаллю, яку можна було спустити на обличчя. Вона йшла все далі й далі, а м-с Герхардт виряджала її поглядом, сповненим безмірної любові; і коли Дженні зникла з очей, мати з ніжністю сказала крізь сльози:

– Що б там не було, а я дуже рада, що вона має такий добрий вигляд.

Розділ XIII

Басс зустрів Дженні на вокзалі у Клівленді і одразу ж бадьоро заговорив про майбутнє.

– Насамперед треба знайти роботу, – почав він, а сестра, приголомшена шумом і брязкотом, сп’яніла від незвичного, насиченого гострими пахощами повітря великого промислового міста, розгубилася і вже нічого не бачила й не чула. – Треба знайти тобі якусь посаду, – говорив далі Басс. – Однаково яку, тільки б знайти. Навіть якщо ти одержуватимеш тільки три-чотири долари на тиждень, цього вже вистачить, щоб платити за квартиру. Та ще й Джордж почне заробляти, коли приїде, і татусь посилає, отже ми чудово будемо жити. Куди краще, ніж у тій жалюгідній дірці – в Колумбусі!.

– Так, – невиразно відповідала Дженні; вона була так захоплена новиною оточення, що ніяк не могла примусити себе зосередитись на цій важливій темі. – Так, я розумію. Я щось підшукаю.

Вона стала набагато старшою, якщо не роками, то розумом. Випробування, яке їй тільки що довелося пережити, допомогло їй ясніше зрозуміти, яку велику відповідальність покладає на неї життя. Вона весь час думала про матір – про матір і про дітей. Зокрема, треба подбати, щоб Марта й Вероніка влаштували своє життя краще, ніж вона. Треба краще одягати їх: вони повинні довше ходити до школи; нехай у них буде більше друзів, більше можливості поширити свій світогляд і свої знайомства.

Клівленд, як і кожне молоде, зростаюче місто в ті роки, був переповнений людьми, що шукали роботи. Раз у раз тут відкривалися нові підприємства, але вільних робочих рук завжди було більше, ніж їх потрібно було. Новій людині, що приїжджала до міста, міг трапитись випадок, коли того ж дня знаходилась яка завгодно робота, але траплялось і так, що приїжджий блукав у розшуках роботи довгі тижні й навіть місяці. Басс запропонував Дженні найперше спробувати щастя в крамницях та універсальних магазинах. А вже якщо там не вийде, тоді можна стати на фабрику або ще кудись.

– Та тільки не впускай нагоди, коли що-небудь трапиться, – попередив він. – Бери зараз же, що б там не було.

– А що мені говорити? – хвилюючись, запитала Дженні.

– Говори, що хочеш знайти роботу. І що тобі однаково, з чого починати.

Дженні першого ж дня спробувала використати поради брата і в нагороду одержала кілька холодних відмов. Куди вона не зверталася, скрізь начебто не було потреби в нових службовцях. Вона заходила до магазинів, на фабрики, в дрібні майстерні, яких було сила-силенна на околицях, але всюди їй показували на двері. Нарешті вона почала шукати місце наймички, хоч і дуже сподівалась, що їй не доведеться вдаватись до цього останнього засобу. Уважно читаючи об’яви в газетах, вона вибрала чотири, що здалися їй найбільш придатними, й пішла по цих адресах. Одно місце було вже зайняте, коли вона прийшла, але обличчя Дженні справило таке враження на даму, яка відчинила їй двері, що та запропонувала їй зайти і заходилась розпитувати.

– Шкода, що ви не прийшли трохи раніше, – сказала вона. – Ви мені більше подобаєтесь, ніж дівчина, яку я найняла. На всякий випадок, залиште мені вашу адресу.

Дженні пішла, посміхаючись, зворушена цим привітним прийомом. Вона тепер уже не здавалася такою юною, як раніше, до лиха, що її спіткало; обличчя її трохи схудло, очі трохи запали, і це робило її більш замисленою й ніжною. Вона була зразком акуратності. В охайній, щойно випраній і випрасованій сукні вона здавалася такою свіжою й привабливою. Вона все ще росла, але помітно було, що це вже не дівчинка, а двадцятилітня жінка. А що найголовніше, у Дженні була щаслива вдача, і, незважаючи на важку роботу й злигодні, вона ніколи не втрачала бадьорості. Для кожного, кому була потрібна робітниця чи компаньонка, вона була б справжньою знахідкою.

Потім вона попрямувала до великого особняка на авеню Евкліда; він видався їй надто розкішним, – навряд чи тут могли знадобитись її послуги, але, якщо вже вона прийшла, слід спробувати. Слуга, що відчинив двері, запропонував їй почекати трохи, а потім провів її на другий поверх, до будуара хазяйки дому м-с Брейсбрідж. Ця дама, приємна брюнетка того типу, що часто зустрічається в світському товаристві, непогано зналася на жіночій красі й одразу оцінила зовнішність Дженні. Вона трохи поговорила з молодою жінкою й вирішила взяти її за покоївку з іспитовим терміном.

– Я платитиму вам чотири долари на тиждень, і ви можете жити тут, якщо захочете, – сказала м-с Брейсбрідж.

Дженні пояснила, що вона живе в брата, а незабаром до них приїде і вся родина.

– Ну що ж, – зауважила хазяйка, – влаштовуйтесь, як вам зручніше. Тільки вранці приходьте вчасно.

Вона зажадала, щоб Дженні зараз же приступила до своїх обов’язків, і дівчина згодилась. М-с Брейсбрідж дала наказ, щоб Дженні дали елегантну наколку і фартушок, і коротко познайомила її з новими обов’язками. Покоївка найперше повинна обслуговувати хазяйку, зачісувати її, допомагати одягатися. Вона повинна також відкривати двері, якщо подзвонять, на випадок потреби прислужувати за столом і взагалі виконувати всі доручення хазяйки. М-с Брейсбрідж здавалася своїй майбутній покоївці трохи суворою, суховатою, але попри все це Дженні була захоплена її енергією і владними манірами.

О восьмій годині вечора Дженні сказали, що цього дня вона вже вільна. Вона запитувала сама себе, невже справді її знайшли придатною покоївкою для такого великого, багатого дому, і була захоплена тим, що так чудово влаштувалась. Хазяйка доручила їй для початку почистити коштовні речі й дрібнички, які прикрашували будуар, і хоч Дженні працювала старанно й ретельно, вона не встигла закінчити всього до восьмої години. Вона поспішала повернутись додому, радіючи, що зараз скаже братові, яку посаду вона знайшла. Тепер мати може приїхати до неї в Клівленд. Тепер її дочка буде з нею. Тепер вони насправді заживуть по-новому, і це нове життя буде набагато легше, краще й радісніше, ніж минуле.

За пропозицією Басса Дженні написала матері, щоб та приїжджала негайно, а приблизно через тиждень вони підшукали й найняли придатний будиночок. М-с Герхардт з допомогою дітей уклала немудрий хатній скарб, а разом з ним і меблі, які всі вмістилися на одному фургоні, і за два тижні вони оселилися в новому приміщенні.

М-с Герхардт завжди так хотілося жити в гарному, затишному будинку. Міцні й красиві м’які меблі, товстий килим приємного теплого кольору, багато стільців, крісел, картини, кушетка, піаніно – все життя вона мріяла про ці прекрасні речі, але в неї ніколи не було можливості здійснити свої мрії. І все ж вона не впадала у розпач. Можливо, колись на своєму віку вона ще втішиться всім цим. Либонь, ось тепер щастя всміхнеться їй.

Приїхавши до Клівленда й побачивши, як радіє і сяє Дженні, м-с Герхардт зовсім була втішена. Басс запевнив її, що вони чудово проживуть всією сім’єю. Він одвіз їх до себе, а потім наказав Джорджу повернутись на вокзал і привезти багаж. Від грошей, які сенатор Брендер прислав Дженні, у м-с Герхардт ще лишалося п’ятдесят доларів – на це можна придбати в розстрочку деякі меблі, яких не вистачало. Басс вже вніс квартирну плату за місяць наперед, а Дженні останні вечори тільки й робила, що мила підлоги й вікна, і навела в новому домі ідеальну чистоту. Тепер, першого вечора, в них було два нових матраци й ватні ковдри, постелені на бездоганно чистій підлозі; нова лампа, куплена в сусідній крамниці; ящик, який Дженні позичила в бакалійній крамниці для господарських потреб і який поки що замінював м-с Герхардт крісло; на вечерю й на ранок був хліб і трохи ковбаси. До дев’ятої години вони сиділи й будували плани на майбутнє, потім всі, крім Дженні й м-с Герхардт, полягали спати. А мати з дочкою все розмовляли, причому вирішальне слово належало Дженні. Мати почала почувати себе в якійсь мірі залежною від дочки.

За тиждень увесь будинок приведений був до ладу, купили дещо з меблів, килим і потрібний кухонний посуд. Найприкрішим було те, що довелося купити грубку, – де був ще один великий видаток. Менші діти пішли до школи, але було вирішено, що Джордж повинен знайти роботу. Дженні й м-с Герхардт болісно переживали всю несправедливість цієї жертви, але не знали, як їй запобігти.

– Подбаємо, щоб він учився наступного року, – сказала Дженні.

Як не благополучно, очевидно, починалося нове життя, але витрати родини майже дорівнювались прибуткам, і рівновага бюджету вічно була під загрозою. Басс, який спочатку був втіленням великодушності, незабаром оголосив, що вистачить, якщо він даватиме до спільного казана чотири долари, за кімнату й за харчування. Дженні віддавала увесь свій заробіток і запевняла, що їй нічого не потрібно, тільки б за її дівчинкою був належний догляд. Джордж знайшов посаду хлопчика в крамниці, одержував два з половиною долари на тиждень і спочатку охоче віддавав їх матері. Пізніше було вирішено ради справедливості залишати йому п’ятдесят центів на дрібні витрати. Герхардт, який все ще самотньо працював далеко від родини, надсилав поштою п’ять доларів, кожного разу нагадуючи, що треба потроху відкладати гроші для сплати старих боргів у Колумбусі, які й досі лежали на його сумлінні. Отже, загальний прибуток становив п’ятнадцять доларів на тиждень, і на ці гроші треба було годувати й одягати всю родину, платити за квартиру, купувати вугілля й щомісяця вносити по три долари за придбані в розстрочку меблі, які коштували п’ятдесят доларів.

Як це робити? Нехай люди забезпечені, які часто й охоче міркують про те, що таке бідність з соціальної точки зору, дадуть собі труд поцікавитись відповіддю на це запитання. Тільки квартирна плата, вугілля та освітлення поглинали кругленьку суму – двадцять доларів на місяць; на їжу – ще одна, на жаль, неминуча стаття видатків – витрачалось двадцять п’ять доларів; на одяг, внески за меблі, різні збори, потрібні ліки й таке інше повинно було вистачити п’ятнадцять доларів, що залишались, а в який спосіб – це нехай підкаже забезпеченому читачеві його палка уява. Так чи інакше, кінці зводилися з кінцями і поки що Герхардти жили в полоні надій і вважали, що їм живеться чудово.

У цей час їхня родина могла служити достойним прикладом скромної й чесної працьовитості. М-с Герхардт, що працювала, як служниця, й не одержувала ані найменшої нагороди – ні одягу, ні розваг, ні чогось іншого, – кожного ранку прокидалася удосвіта, коли всі ще спали, запалювала вогонь і починала готувати сніданок. У тонких зношених пантофлях, в які доводилося підкладати газетний папір (інакше-бо вони спадали з ніг), вона нечутно ходила по кімнаті і часто, з безмежною ніжністю поглядаючи на Дженні, Басса і Джорджа, які міцно спали, від усього серця бажала, щоб їм не доводилось вставати так рано й працювати так важко. Часом, раніше ніж розбудити свою улюбленицю Дженні, мати вдивлялася в її стомлене, бліде обличчя, таке спокійне уві сні, й гірко журилась, що доля так жорстоко скривдила її. Потім ласкаво торкалася плеча сонної й пошепки вимовляла її ім’я, поки Дженні не прокидалась.

Коли діти вставали, сніданок був уже готовий. Коли вони ввечері поверталися додому, їх ждала вечеря. М-с Герхардт нікого з дітей не обминала увагою і піклуванням. З маленької внучки вона не спускала очей. Вона запевняла, що їй самій не потрібні ні сукні, ні черевики, – адже хтось із дітей завжди може піти й виконати будь-яке її доручення.

З усіх дітей одна Дженні цілком розуміла матір і, ніжно кохаючи її, з усіх сил намагалася їй допомогти.

– Мамусю, дай я це зроблю.

– Покинь, мамусю, я сама про це подбаю.

– Посидь, відпочинь, мамусю.

У цих простих словах відбивалася безмежна любов, що пов’язувала Дженні з матір’ю. Вони завжди чудово розуміли одна одну, й чим далі, тим повніше й глибше ставало це взаєморозуміння. Дженні було невимовно важко думати, що мати, наче невільниця, не може вийти за поріг. Цілий день за своєю роботою вона думала про убогий будиночок, де та клопочеться й працює. Як би хотілося Дженні дати їй відпочинок і скромний затишок, якого вона завжди так жадала!