Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)

Басс відніс годинник до сусіди-лихваря і, після довгого торгу, заклав його за десять доларів. М-с Герхардт витратила ці гроші на дітей і зітхнула з полегшенням. Вигляд Марти став далеко пристойніший. Звичайно, Дженні була цим задоволена.

Але тепер, коли сенатор заговорив про свій подарунок, їй здалося, що настала година розплати. Вона вся тремтіла, і Брендер помітив її розгубленість.

– Що з вами, Дженні? – сказав він ласкаво. – Чому ви так здригнулися?

– Нічого, – відповіла вона.

– У вас немає годинника?

Дженні не наважувалась признатись, а збрехати їй здавалося неможливим. Настало незручне мовчання, потім Дженні сказала:

– Ні, сер.

У голосі її бриніли сльози.

Брендер зразу запідозрив істину, став наполягати, і вона у всьому призналася.

– Не треба засмучуватися, дорога, – сказав він. – Ви – найкраща дівчина в світі. Я викуплю ваш годинник. А надалі, коли вам щось буде треба, неодмінно приходьте до мене. Чуєте? Неодмінно. Обіцяйте це мені. Якщо мене не буде в місті, напишіть мені. Я більше ніколи не упущу вас з очей. У вас завжди буде моя адреса. Дайте мені тільки знати, і я допоможу вам. Чуєте?

– Так, – сказала Дженні.

– Ви мені це обіцяєте, правда?

– Так, – відповіла вона.

Хвилину обоє мовчали.

– Дженні, – сказав, нарешті, сенатор; під впливом цього весняного чудового вечора його почуття прорвалося наверх, – я переконався, що не можу жити без вас. Чи ви б погодились більше не розлучатися зі мною?

Дженні дивилася вбік, не зовсім розуміючи, що він хоче сказати.

– Не знаю, – невиразно відповіла вона.

– Так от, подумайте про це, – м’яко сказав Брендер. – Я кажу серйозно. Хотіли б ви стати моєю дружиною і поїхати на кілька років учитися?

– Поїхати і вступити до школи?

– Так, після того, як ми одружимось.

– Мабуть, так... – відповіла Дженні.

Вона подумала про матір. Можливо, цим вона допомогла б рідним.

Брендер повернувся до неї, намагаючись розглядіти вираз її обличчя. Було досить видно. На сході над вершинами дерев піднімався місяць, і безліч зірок вже зблідло в його сяйві.

– Невже я вам зовсім байдужий, Дженні? – запитав він.

– Ні!

– Але ж ви більше ніколи не приходите до мене по білизну, – гірко поскаржився він.

Це її розчулило.

– Я не винна, – відповіла вона. – Що ж я можу зробити. Мама вважає, що так буде краще.

– Вона має рацію, – погодився Брендер. – Не засмучуйтесь. Я просто пожартував. Але ви б охоче прийшли, коли б могли, правда?

– Так, – щиро відповіла вона.

Він взяв її руку і потиснув так ласкаво, що його слова вдвоє розчулили Дженні. Вона рвучко обійняла його.

– Ви такий добрий, – сказала вона з ніжністю дочки.

– Дженні, дівчинко моя, – з глибоким почуттям промовив Брендер, – я на все готовий заради вас.

Розділ VI

Батько бідолашної родини Уїльям Герхардт, з походження саксонець, був людиною незвичайною. Ще юнаком, маючи вісімнадцять років, він обурився несправедливим законом про загальну воєнну повинність і втік до Парижа. А звідти він перебрався до Америки, цієї країни обітованої.

Прибувши сюди, він спочатку подався з Нью-Йорка до Філадельфії, а потім і далі на захід; деякий час він працював на різних гутах у Пенсильванії. В одному мальовничому селі цього нового світу він знайшов подругу життя, про яку завжди мріяв. Це була скромна молода американка, німкеня родом, і з нею він переїхав до Йангстауна, а потім до Колумбуса, увесь час ідучи слідом за гутним фабрикантом на ім’я Хеммонд, чиї справи то процвітали, то приходили до занепаду.

Герхардт був людиною чесною, і йому приємно було, що люди цінують те, що він не вміє кривити душею.

– Уїльям, – не раз говорив йому хазяїн, – я хочу, щоб ти в мене працював, бо можу на тебе звіритись.

І ця похвала була для Герхардта дорожчою від золота.

Його чесність, як і релігійні переконання, була закладена в ньому з дитинства, увійшла в плоть і кров. Герхардт ніколи над цим не замислювався. Його батько і дід були добропорядними німецькими ремісниками, які ніколи нікого ані на копійку не скривдили, і цю уперту чесність він цілком перейняв.

Він був справжній лютеранець – акуратне відвідування церкви й додержання всіх домашніх обрядів зміцнило за багато років його погляди і вірування. В домі його батька слово священика було законом, і Герхардт успадкував переконання, що лютеранська церква бездоганна і її вчення про загробне життя непогрішиме й незаперечне. Дружина його, яка формально додержувалась вчення меннонітів, охоче прийняла віросповідання чоловіка. Отже, його родина була цілком богобоязливою. Куди б не переїжджали Герхардти, вони найперше вступали до парафіян місцевої лютеранської церкви, і священик ставав бажаним гостем у їхньому домі.

М-р Вундт, пастир лютеран міста Колумбуса, був щирим і ревним християнином, і до того ж – сліпим, нетерпимим фанатиком. Він вважав, що коли члени його парафії танцюють, грають у карти чи відвідують театр, то ризикують спасінням своєї душі, і, не вагаючись, на всю силу своїх легенів проголошував, що ті, хто не виконує його приписів, попадуть просто в пекло. Пити, навіть помірно – гріх. Курити... ну, він сам курив. Невинність до шлюбу, а далі додержання його святості суворо обов’язкові для кожного християнина. Немає рятунку, говорив він, тій дівчині, що не зуміє зберегти своєї чистоти, як і батькам, котрі допустять, щоб їх дочка согрішила. Вони будуть покарані пеклом. Неухильно ідіть стежкою доброчесності, щоб уникнути вічної кари, бо гнів праведного господа неминуче настигає грішника.

Герхардт, його дружина і Дженні беззастережно приймали вчення своєї церкви в тлумаченні м-ра Вундта. Але Дженні по суті погоджувалась зі всім цим просто формально. Релігія поки що не мала на неї рішучого впливу. Приємно знати, що існує рай, лякає думка, що існує пекло. Юнаки й дівчата повинні добре поводитись і слухатися батьків. В усьому іншому релігійні поняття Дженні були досить невиразні.

Герхардт-батько був переконаний, що кожне слово, промовлене з кафедри його церкви, – незаперечна істина. Потойбічне життя здавалося йому чимсь цілком реальним.

А роки минали, життя ставало все більш незрозумілим і неясним, і Герхардт відчайдушно чіплявся за релігійні догми, що давали відповідь на всі питання. О, коли б він міг тільки бути таким чесним і стійким, щоб господь не мав жодних підстав відмовитись від нього! Він тремтів не тільки за себе, але й за дружину та дітей. Адже настане день, коли йому доведеться відповідати за них. Чи не приведе їх усіх до загибелі його кволість і невміння навчити їх законам одвічного життя? Він малював у своїй уяві муки пекла й запитував себе, що жде його і всіх його близьких в останню годину.

Зрозуміло, що така глибока релігійність робила його суворим у відношенні до дітей. Він скоса поглядав на розваги молоді і на її слабості. Коли б його батьківська воля, Дженні ніколи б не пізнала кохання. Коли б вона й познайомилась десь у місті з молодими людьми і вони б почали упадати біля неї, батько б не пустив їх на поріг. Він забув, що й сам колись був молодим, і тепер дбав тільки про спасіння душі своєї дочки. Отже, сенатор був зовсім новим явищем у її житті.

Коли Брендер вперше почав брати участь у справах родини, всі уявлення татуся Герхардта про те, що добре й що зле, виявились хисткими. Він не знав, з якою міркою підійти до такої людини. Брендер не був звичайним кавалером, який намагався залицятися до його гарненької дочки. Втручання сенатора в життя Герхардтів було таким своєрідним і в той же час таким пристойним, що він почав відігравати в ньому важливу роль раніше, ніж хто-небудь встиг опам’ятатись. Сам Герхардт – і той був заведений в оману; він не ждав з такого джерела нічого, крім пошани й користі для себе й своєї родини, а тому зовсім спокійно приймав турботи сенатора та його послуги. А втім, дружина не говорила йому про численні подарунки, одержані від Брендера і до і після того чудового різдва.

Але одного разу вранці, коли Герхардт повертався додому після нічної роботи, до нього підійшов його сусід Отто Уївер.

– Герхардт, – сказав він, – я хочу поговорити з тобою. Я тобі друг і хочу розповісти, що чув. Бачиш от, сусіди багато патякають про того чоловіка, який ходить до твоєї дочки.

– До моєї дочки? – повторив Герхардт, вкрай приголомшений і вражений цим раптовим нападом. – Про кого ти говориш? Я не знаю жодного чоловіка, який ходить до моєї дочки.

– Ні? – запитав Уївер, здивований не менше від свого співбесідника. – Немолода людина, напівсива. Іноді ходить з ціпком. Хіба ти його не знаєш?

Герхардт із спантеличеним виглядом рився в пам’яті.

– Кажуть, він раніше був сенатором, – невпевнено вів далі Уївер. – Достеменно не знаю.

– А, це сенатор Брендер, – з деяким полегшенням сказав Герхардт. – Так, він іноді заходить. Правда. Ну, то що ж з цього?

– Та нічого, – відповів сусід, – тільки от люди патякають. Він уже немолодий, адже знаєш. Твоя дочка іноді ходила з ним гуляти. А люди це бачили, і тепер пішов поголос. От я й подумав, що, може, тобі слід знати про це.

Ці жахливі слова вразили Герхардта до глибини душі.

Вже певно люди не марно говорять про такі речі. Дженні і її мати серйозно завинили. Все ж він, не вагаючись, виступив на захист дочки.

– Це друг нашої родини, – зніяковіло сказав він. – Марно люди говорять про те, чого не знають. Моя дочка нічого поганого не зробила.

– Ну, звісно. Тут нічого поганого немає, – сказав Уївер. – Сусіди часто базікають по-пустому. Але ми з тобою старі друзі, і я подумав, що, може, тобі слід знати...

Ще якусь хвилину Герхардт стояв непорушно, трохи розкривши рота; дивна безпорадність охопила його. Як страшно, коли люди стають тобі ворогами. Як багато важить, коли їхні думки й прихильність на твоєму боці. Він, Герхардт, так і намагався жити, додержуючи всіх усталених звичаїв. Чому б людям не задовольнитися цим і не чіпати його?

– Дякую, що ти мені сказав, – пробурмотів він, прямуючи до дому. – Я подумаю про це. Бувай здоровий.

Він використав першу ж зручну нагоду, щоб розпитати дружину.

– Чого це сенатор Брендер ходить до Дженні? – запитав він німецькою мовою. – Сусіди вже почали плести плітки.

– Тут немає нічого поганого, – відповіла м-с Герхардт також німецькою мовою. Запитання явно застало її зненацька. – Він приходив тільки двічі чи тричі.

– Але ж ти не говорила мені про це, – відказав чоловік, обурений тим, що вона терпіла поведінку дочки й покривала її.

– Ні, не говорила, – відповіла м-с Герхардт, вкрай зніяковівши. – Він заходив тільки разів зо два.

– Тільки! – вигукнув Герхардт, за чисто німецькою звичкою підвищуючи голос. – Тільки! Всі сусіди вже говорять про це. Куди це годиться, скажи, будь ласка?

– Він заходив тільки разів зо два, – безпорадно повторила м-с Герхардт.

– От зараз підходить до мене на вулиці Уївер, – говорив далі Герхардт, – і каже, що всі сусіди патякають про чоловіка, з яким гуляє моя дочка. А я нічого не знаю. Стою, мов той дурень, і не знаю, що сказати. Куди це годиться? Що він про мене подумає?

– Нічого тут такого немає, – сказала жінка. – Дженні разів зо два ходила з ним погуляти. Він сам заходив сюди, до нас у дім. Що ж тут такого, про що говорити? Невже дівчині вже й розважитися не можна?

– Але ж він уже немолодий, – заперечив Герхардт, повторюючи слова Уївера. – Чоловік відомий, посідає певне становище. Заради чого він ходить до такої дівчини, як Дженні?

– Не знаю, – захищалася м-с Герхардт. – Він приходить до нас у дім. Я про нього не знаю нічого поганого. Хіба я можу йому сказати, щоб він не приходив?

Тут Герхардт замовк. Він знав сенатора з найкращого боку. Справді, що тут страшного?

– Сусіди завжди раді почесати язики. Їм більше ні про що говорити, от вони й плетуть плітку про Дженні. Ти сам знаєш, вона хороша дівчина. Навіщо вони говорять такі речі? – очі доброї матері наповнились сльозами.

– Все це так, – пробурмотів Герхардт, – але йому нічого ходити сюди й водити таку молоденьку дівчину на прогулянки. Це не годиться, якщо навіть у нього й немає на думці нічого поганого.

У цю хвилину ввійшла Дженні. Вона чула голоси батьків з кімнатки, яка правила за спальню їй і сестрі, але й гадки не мала, як багато важить для неї ця розмова. Коли вона ввійшла, мати повернулась до неї спиною й схилилася над столом, на якому готувала печиво, намагаючись сховати від дочки почервонілі очі.

– Що трапилось? – запитала Дженні, трохи збентежена напруженою мовчанкою батьків.

– Нічого, – рішуче відповів батько.

Мати навіть не обернулась, але сама її непорушність була промовиста. Дженні підійшла до неї і зразу ж побачила, що вона плакала.

– Що трапилось? – здивовано повторила дівчина, дивлячись на батька.

Герхардт промовчав, відкрите обличчя дочки знищило його страхи.

– Що трапилось? – м’яко наполягала Дженні, звертаючись до матері.

– Ой, це все сусіди, – з зітханням відповіла м-с Герхардт. – Вони завжди патякають про те, чого не знають.

– Знову про мене? – запитала Дженні, злегка зашарівшись.

– От бачите, – зауважив Герхардт у просторінь, – вона сама знає, в чім справа. То чому ж ви мені не говорили, що він тут буває? Всі сусіди балакають, а я й досі нічого не знав. Що це таке, спитати вас?

– Ой, чи не однаково! – вигукнула Дженні, охоплена жалем до матері.

– Однаково? – крикнув Герхардт, все ще німецькою мовою, хоч Дженні відповідала йому англійською. – Це однаково, що люди зупиняють мене на вулиці і розповідають про це? Посоромилася б говорити такі речі. Я завжди був доброї думки про цього чоловіка, але тепер, через те, що ви мені нічого про нього не говорили, а між сусідами пішли пересуди, я вже не знаю, що й думати. Невже я повинен від сусідів дізнаватися, що робиться в моєму домі?

Мати й дочка мовчали. Дженні вже почала думати, що вони й справді зробили серйозну помилку.

– Я зовсім не робила нічого такого, що треба приховувати, – сказала вона. – Просто одного разу він возив мене кататися, от і все.

– Так, але ти мені про це не розповідала, – відповів батько.

– Я знаю, що ти не любиш, коли я ввечері йду з дому, тому й не розказала. А приховувати тут нічого.

– Він не повинен був нікуди возити тебе ввечері, – зауважив Герхардт, однаково турбуючись про те, що скажуть люди. – Чого йому від тебе треба? Навіщо він сюди ходить? Він надто старий. У такої молоденької дівчини не може бути з ним нічого спільного.

– Йому нічого й не треба, він тільки хоче допомогти мені, – пробурмотіла Дженні. – Він хоче одружитися зі мною.

– Одружитися? Ха! Чому ж він не скаже про це мені? – вигукнув Герхардт. – Я сам розберуся в цій справі. Я не хочу, щоб він улещував мою дочку і щоб усі сусіди про це базікали. І потім, він надто старий. Я йому так і скажу. Він не повинен ганьбити доброго ім’я дівчини. І нехай більше сюди не з’являється.

Погроза Герхардта вкрай налякала Дженні і її матір. Невже він запропонує Брендерові більше не з’являтись до них? До чого це призведе? В якому становищі вони будуть перед Брендером?

А Брендер, звичайно, знову прийшов, коли Герхардт був на роботі, й вони тремтіли, щоб батько не почув про це. Через кілька днів сенатор зайшов за Дженні, і вони пішли погуляти. Ні вона, ні мати нічого не сказали Герхардту. Але їм не вдалося довго приховувати це.

– Дженні знову гуляла з цим чоловіком? – запитав він другого дня в дружини.

– Він заходив вчора, – невиразно відповіла вона.

– А вона йому сказала, щоб він більше не приходив?

– Не знаю. Не думаю.

– Гаразд, я сам подбаю про те, щоб припинити все це, – відрізав Герхардт. – Я з ним поговорю. Нехай тільки з’явиться ще раз.

І він тричі відпрошувався вечорами з роботи і кожного разу ретельно стежив за будинком, перевіряючи, чи не приймають там гостя. На четвертий вечір Брендер з’явився і, викликавши надзвичайно схвильовану Дженні, пішов з нею гуляти. Вона боялася батька, боялася якої-небудь негарної сцени, але не знала, що зробити.

Герхардт у цей час наближався до будинку і бачив, як вона вийшла. Цього було досить.

– Де Дженні? – звернувся він до дружини.

– Кудись вийшла, – відповіла та.

– Я знаю, куди, – сказав Герхардт. – Я бачив. Ну, нехай тільки вони повернуться. Я з ним поговорю.

Він спокійно сів і почав читати німецьку газету, спідлоба поглядаючи на дружину; нарешті грюкнула хвіртка і відчинилися сінешні двері. Тоді він встав.

– Де ти була? – крикнув він німецькою мовою.

Брендеру, який ніяк не ждав подібної сцени, стало і прикро й незручно. Дженні вкрай знітилась. У кухні в нестерпній тривозі чекала її мати.

– Я виходила погуляти, – ніяково відповіла дівчина.

– А хіба я не говорив тобі, щоб ти більше не виходила вечорами? – сказав Герхардт, не звертаючи найменшої уваги на Брендера.

Дженні зашарілась, не маючи сили вимовити жодного слова.

– У чім справа? – поважно промовив Брендер. – Чому ви так з нею розмовляєте?

– Вона не повинна виходити з дому, коли стемніє, – грубо відповів Герхардт. – Я їй це вже кілька разів говорив. Та й вам більше нічого сюди ходити.

– А чому? – запитав сенатор після недовгої паузи, старанно добираючи слів. – От дивно. Що поганого зробила ваша дочка?

– Що вона зробила? – крикнув Герхардт; хвилювання його зростало з кожною хвилиною, і він все невиразніше вимовляв англійські слова. – Нічого їй бігати вулицями проти ночі, коли треба сидіти вдома. Я не хочу, щоб моя дочка виходила ввечері з дому з чоловіком, який їй у батьки годиться. Чого ви від неї хочете? Вона ще дитина.

– Чого я хочу? – сказав сенатор, намагаючись гідно вийти з цього становища. – Та це ж зрозуміло, я хочу розмовляти з нею. Вона досить доросла для того, щоб мені було з нею цікаво. Я хочу одружитися з нею, якщо вона згодна.

– А я хочу, щоб ви пішли звідси й більше не приходили, – відповів Герхардт, втрачаючи всяку здатність розмовляти логічно і впадаючи у звичайнісінький батьківський деспотизм. – Я більше не хочу бачити вас у своєму домі. Мало в мене іншого нещастя, не вистачає ще, щоб у мене забрали дочку і зганьбили її добре ім’я.

– Будьте ласкаві пояснити, що ви хочете цим сказати, – промовив сенатор, випростовуючись на весь зріст. – Мені нічого соромитися своїх вчинків. З вашою дочкою не трапилося з моєї провини нічого поганого. І я хотів би зрозуміти, в чому ви мене обвинувачуєте.

– Я хочу сказати, – Герхардт у збудженні декілька разів повторював одне й те ж: – Я... я хочу сказати, що всі сусіди патякають про те, як ви сюди ходите, і катаєте мою дочку в колясці, і розгулюєте з нею вечорами, і все це, коли мене немає вдома, от що я хочу сказати. Я хочу сказати, що коли б у вас були чесні наміри, ви не зв’язувалися б з дівчинкою, яка годиться вам у дочки. Люди розкрили мені на вас очі. Ідіть звідси і дайте моїй дочці спокій.

– Люди! – повторив сенатор. – Мені немає діла до цих людей. Я кохаю вашу дочку й приходжу до неї через те, що кохаю її. Я маю намір одружитися з нею, а якщо вашим сусідам хочеться патякати, нехай патякають. Це ще не означає, що ви можете ображати мене, навіть не дізнавшись про мої наміри.

Налякана цією раптовою сваркою, Дженні відступила назад до дверей, що вели в їдальню; мати підійшла до неї.

– Батько повернувся, коли вас не було, – сказала вона дочці, задихаючись від хвилювання. – Що нам тепер робити?

І, як роблять всі жінки, вони обнялися й тихо заплакали. А ті двоє і далі сперечалися.

– Ах, он як! – вигукнув Герхардт. – Ви хочете одружитися!

– Так, – відповів сенатор, – саме одружитись. Вашій дочці вісімнадцять років, вона сама може вирішувати свою долю. Ви образили мене й поглумилися над почуттями вашої дочки. Так-от, майте на увазі, що на цьому справа не кінчиться. Якщо ви можете закинути мені ще щось, крім того, що патякають ваші сусіди, будьте ласкаві сказати про це.

Сенатор стояв перед Герхардтом, як величне втілення правоти й бездоганності. Він не підвищував голосу, не робив різних рухів, але у виразі його щільно стиснутих уст була рішучість і незламна воля.

– Не хочу я більше з вами розмовляти, – заперечив Герхардт, трохи збитий з пантелику, але не наляканий. – Моя дочка – це моя дочка. І моя справа вирішувати, чи гуляти їй вечорами й чи одружуватися з вами. Знаю я вас, політиків. Коли ми познайомились, я вважав вас за порядну людину, а тепер бачу, як ви поводитеся з моєю дочкою, і знати вас більше не хочу. Ідіть звідси, от і все. Більше мені від вас нічого не треба.

– Дуже шкодую, місіс Герхардт, що мені довелося зайти в такі суперечки у вас в домі, – сказав Брендер, навмисне відвертаючись від розгніваного батька. – Я уяви не мав, що ваш чоловік заперечує проти моїх відвідин. Проте це нічого не змінює. Не засмучуйтесь, справа не така погана, як здається.

Герхардт був вражений його спокоєм.

– Я йду, – мовив далі Брендер, знову звертаючись до нього, – але не думайте, що я так це й залишу. Сьогодні ви зробили велику помилку. Сподіваюсь, ви зрозумієте це. На добраніч.

Він злегка вклонився і вийшов.

Герхардт гучно зачинив за ним двері.

– Тепер, сподіваюсь, ми його позбулися, – сказав він. – А тобі я покажу, як тинятися вечорами на вулицях, щоб увесь світ говорив про тебе.

Більше на цю тему не було сказано й слова, але обличчя і настрій у всіх мешканців дому, в якому панувала в наступні дні гнітюча мовчанка, красномовно виявляли, що вони переживають. Герхардт похмуро замислювався над тим, що своєю роботою він зобов’язаний сенаторові, і вирішив відмовитися від неї. Він об’явив, щоб у його домі більше не прали на сенатора, і, коли б він не був певен, що роботу в готелі м-с Герхардт знайшла сама, він заборонив би й це. У всякому разі, ні до чого доброго ця робота не привела. Коли б не пішла дружина до готелю, не було б і пліток.

А сенатор був дуже засмучений цим прикрим випадком. Обивательські плітки завжди неприємні, але стати героєм таких пліток людині з його становищем і зовсім не випадало. Брендер не знав, що зробити, і, поки він намагався прийти до якогось висновку, минуло кілька днів. Потім його викликали до Вашингтона, і він поїхав, так і не побачившись з Дженні.

Тимчасом Герхардти по-старому перебивалися, як могли. Звичайно, вони дуже бідували, але Герхардт готовий був мужньо терпіти злидні, аби тільки честь залишалася з ним. Одначе бакалійникові треба було платити не менше, ніж раніше. Одяг у дітей невблаганно зношувався. Довелося додержувати найсуворішої економії й припинити сплату старих боргів, з якими Герхардт намагався покінчити.

Потім прийшов день, коли треба було сплатити річні проценти по закладній, а ще пізніше два бакалійники, зустрівши Герхардта на вулиці, запитали, коли він поверне їм борг. Він, не вагаючись, пояснив їм становище з своїм гаманцем і з одвертою щирістю сказав, що буде намагатися з усіх сил і зробить все можливе. Та все ж під ударами долі він занепав духом. Під час роботи він молився, щоб небеса змилостивилися над ним, а вдень, коли треба було б виспатися й відпочити, ходив по місту, намагаючись підшукати вигіднішу службу, – принагідно брався за кожну випадкову роботу. Зокрема, він наймався косити газони.

М-с Герхардт благала його не вбивати себе надмірною працею, але він відповідав, що інакше не можна.

– Ніколи мені відпочивати, коли люди зупиняють мене на вулиці й просять поквитатися з боргами.

Становище родини було жахливе.

На довершення всього Себастян потрапив до в’язниці.

Спричинилися до цього старі хитрощі з крадіжкою вугілля, на якій його кінець кінцем спіймали. Якось увечері він заліз на платформу, щоб скинути Дженні й дітям трохи вугілля, і агент залізничної поліції спіймав його на гарячому. За останні два роки на залізниці не припинялося розкрадання вугілля, але, поки крали потроху, адміністрація дивилася на це крізь пальці. Але, коли клієнти відправників вантажів поскаржилися, що состави, які йдуть з вугільних басейнів Пенсильванії до Клівленда, Цинциннаті, Чикаго й інших міст, втрачають у дорозі тисячі фунтів вугілля, справа була передана до рук сищиків. Не тільки діти Герхардтів намагалися поживитися на залізниці. Багато мешканців Колумбуса систематично займались цим, але трапилось так, що спіймали саме Себастяна й він мусив відбувати кару на страх всього міста.

– Ану, злізай, – сказав сищик, раптово з’являючись з темряви.

Дженні і діти покидали відра й кошики і щосили побігли геть. Першою думкам Себастяна також було зскочити на землю й тікати, але сищик схопив його за полу пальта.

– Стоп! – крикнув він. – Саме ти мені й потрібен.

– Пусти! – розлючено відповів Себастян, що був аж ніяк не з полохливих. Він був сповнений відваги й рішучості і добре розумів усю небезпеку свого становища.

– Пусти, кажуть тобі, – повторив він і так рвонувся, що мало не звалив сищика.

– Ну-ну, злізай, – сказав той і, щоб довести свою владу, злісно смикнув Себастяна.

Себастян стрибнув і так ударив супротивника, що той аж похитнувся. Зав’язалася боротьба, але в цю хвилину робітник, що проходив повз них, допоміг сищикові. Удвох вони поволокли Басса на станцію й передали залізничній поліції. Пальто його було розідране, обличчя й руки подряпані, око підбите. У такому вигляді Себастяна замкнули до ранку.

Діти прибігли додому, ще не знаючи, що трапилося із старшим братом, і нічого до ладу не могли розповісти, але коли пробило дев’яту годину, потім десяту, одинадцяту, а Себастян все не повертався, м-с Герхардт мало не збожеволіла від тривоги. Син інколи приходив додому і о дванадцятій, і о першій, але мати відчувала, що цього вечора з ним трапилось щось жахливе. Коли пробило пів на першу, а Себастян так і не з’явився, вона розплакалась.

– Треба піти попередити батька, – сказала вона. – Мабуть, Себастян потрапив до в’язниці.

Дженні визвалася піти. Джордж уже міцно спав, але його розбудили, щоб він провів її.

– Що таке? – здивовано вигукнув Герхардт, побачивши дітей.

– Басс досі не повернувся додому, – пояснила Дженні й потім розповіла, як невдало вони цього вечора ходили по вугілля.

Герхардт зразу ж залишив роботу, вийшов з дітьми й рушив до в’язниці. Він догадувався, що трапилось, і серце його стискувалося.

– Тільки цього бракувало! – неспокійно повторював, він, незграбно витираючи долонею спітніле чоло.

В участку черговий сержант коротко повідомив його, що Басс заарештований.

– Себастян Герхардт? – перепитав він, заглядаючи в списки. – Так, є такий. Крав вугілля і вчинив опір поліцейському. Це ваш син?

– Ach Gott! – сказав Герхардт. – О господи! – повторював він, у відчаї ламаючи руки.

– Хочете його бачити? – запитав сержант.

– Так, так, – відповів батько.

– Проведи його, Фред, – звернувся сержант до старого вартового. – Нехай побачить хлопця.

Коли Герхардт, стоячи в сусідній кімнаті, побачив, скуйовдженого і побитого Себастяна, що входив, сили зрадили його, і він заплакав. Він не міг вимовити ані слова.

– Не плач, тату, – хоробро сказав Себастян. – Я нічого не міг зробити. Ну, не біда. Ранком мене випустять.

Герхардт увесь тремтів, причавлений горем.

– Не плач, – говорив далі Себастян, всіляко сам намагаючись стримати сльози. – Зі мною нічого не трапиться. Яка рація плакати.

– Я знаю, знаю, – гірко сказав батько, – та не можу стриматися. Це все моя провина, адже я дозволяв тобі робити це.

– Ні, ні, – заперечив Себастян, – ти тут ні при чому. А мама знає?

– Так, знає, Дженні та Джордж тільки що прийшли до мене й сказали. Я тільки-но дізнався...

І він знову заплакав.

– Ну, не треба так засмучуватися, – сказав Себастян; в цю хвилину в ньому пробудилося все найкраще, що було властиве його вдачі. – Все уладнається. Повертайся на роботу і не сумуй. Все уладнається.

– Чому в тебе око підбите? – запитав батько, дивлячись на нього почервонілими від сліз очима.

– А це в мене вийшла невеличка сутичка з хлопцем, який мене спіймав, – хоробро відповів юнак, намагаючись посміхатися. – Я думав, що зумію втекти.

– Дарма це ти зробив, Себастян, – сказав Герхардт. – Це може дуже пошкодити тобі. Коли будуть розбирати твою справу?

– Сказали, що вранці, – відповів Басс. – О дев’ятій годині.

Герхардт побув ще трохи з сином; вони поговорили про те, чи не можна родичам взяти Басса на поруки, про штраф і про грізну небезпеку ув’язнення, але так ні до чого й не прийшли. Нарешті Басс умовив батька піти, але прощання викликало новий вибух відчаю; Герхардта вивели з кімнати приголомшеного, пригніченого горем.

«Кепська справа, – все думаючи про батька, сказав сам собі Басс, коли його вели назад до камери. – І що ж це буде з мамою...»

– Ех, шкода, що я не збив того типа першим ударом, – сказав він. – І який же я дурень, що не втік.