Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XIV

За той час, доки Дженні служила у Брейсбріджів, світогляд її набагато поширшав. Цей чудовий дім виявився для неї школою, де вона не тільки вчилася одягатись і тримати себе, але й здобувала науку життєвої мудрості. М-с Брейсбрідж і її чоловік були надсучасні люди, втілення самовпевненості, бездоганного смаку в галузі умеблювання, вміння одягатися за останньою модою, приймати гостей і триматися у товаристві за всіма правилами хорошого тону. Увесь час, без жодного приводу, якщо не рахувати власної примхи, м-с Брейсбрідж у коротких афоризмах викладала свою філософію.

– Життя – це боротьба, люба моя. Якщо хочеш щось здобути, треба за це боротися.

– Я вважаю, що вкрай безглуздо не використати будь-якого засобу, що може тобі допомогти стати тим, чим ти хочеш стати. (Це сказала, підмальовуючи губи).

– Майже всі люди дурні від народження. Вони живуть, як того заслуговують, і ні на що краще не придатні. Зневажаю брак смаку – це найтяжчий злочин.

Більшість цих велемудрих настанов призначені були не для Дженні. Але, випадково почувши їх, вона не могла не замислитись над ними. Неначе насіння, що впало на плодючий ґрунт, вони пустили паростки. У неї почало складатись деяке уявлення про щаблі життя суспільства, про владу. Можливо, високе становище й не для неї, але ж воно є в світі, і, коли доля всміхається людині, можна піднятися щаблем вище. Дженні працювала і все думала, як їй досягнути кращої долі. Хто захоче одружитися з нею, знаючи її минуле? Як вона пояснить існування дитини?

Дитина, її дитина – найголовніше, найзахоплююче, невичерпне джерело радості й страху. Чи зможе ж вона хоч колись зробити свою дочку щасливою!

Перша зима проминула досить гладенько. Завдяки найсуворішій економії діти були одягнуті й ходили до школи, за квартиру й меблі удавалося платити своєчасно. Тільки один раз мирна течія їхнього життя опинилася під загрозою – коли батько написав, що приїде на різдво додому. Фабрика мала на цей короткий час закритися. І, природно, Герхардту не терпілося подивитися, як живе його родина в Клівленді.

М-с Герхардт від душі рада була б чоловікові, коли б не боялася, що він учинить бешкет. Дженні говорила про це з матір’ю, та в свою чергу обговорила все з Бассом, і він порадив не боятися.

– Не турбуйся, – сказав він. – Батько нічого не зможе зробити. А якщо він що-небудь скаже, я сам з ним поговорю.

Сцена відбулася неприємна, а все ж не така важка, як боялася м-с Герхардт. Чоловік приїхав удень, коли Басс, Дженні і Джордж були на роботі. Двоє молодших дітей зустріли його на вокзалі. Коли він увійшов до будинку, м-с Герхардт ніжно обняла його, з трепетом думаючи в той же час про те, що зараз все неминуче розкриється. Їй не довелося довго чекати. Через кілька хвилин Герхардт заглянув до спальні. На ліжку, що було застелене білим покривалом, спала гарненька дівчинка. Він одразу зрозумів, що це за дитина, але вдав, ніби не знає.

– Чия це? – спитав він.

– Дочка Дженні, – боязко сказала м-с Герхардт.

– Давно вона тут?

– Не дуже, – хвилюючись, відповіла мати.

– І та, напевно, також тут, – заявив він, не бажаючи навіть вимовити імені дочки.

– Вона працює служницею, – заступилася за Дженні м-с Герхардт. – Вона тепер так добре тримається. Їй нікуди більше подітися. Не чіпай її.

Герхардт дещо зрозумів, поки жив далеко від родини. У роздумах на релігійні теми у нього виникли дивні, незрозумілі думки й почуття. У своїх молитвах він признавався всевишньому, що даремно повівся так з дочкою. Але він не вирішив ще, як же поводитись з нею надалі. Вона вчинила великий гріх, від цього нікуди не втечеш.

Увечері, коли Дженні повернулася додому, вже не можна було уникнути зустрічі. Герхардт побачив її крізь вікно й вдав, наче з головою поринув у свою газету. Дружина, яка раніше благала його хоч би подивитись на Дженні, тепер тремтіла від страху, як би він словом чи рухом не образив дочку.

– Ось вона йде, – сказала м-с Герхардт, заглянувши в їдальню, де він сидів, але Герхардт навіть не підвів голови. – Скажи їй хоч слово, – встигла вона ще попросити, раніше ніж відчинилися двері, але він не відповів.

Коли Дженні увійшла в дім, мати шепнула їй:

– Батько в їдальні.

Дженні зблідла, притиснула палець до уст і зупинилася в нерішучості, не знаючи, як бути.

– Він бачив?..

І замовкла, зрозумівши по обличчю матері, що батько вже знає про дитину.

– Іди, не бійся, – сказала м-с Герхардт. – Він нічого не скаже.

Дженні, нарешті, підійшла до дверей, побачила батька, на чолі в якого викарбувались зморшки – знак глибокого роздуму, але не гніву, – і, одну мить повагавшись, увійшла до кімнати.

– Тату, – вимовила вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.

Герхардт підвів голову, його сірувато-карі очі допитливо дивилися з-під густих рудуватих вій. Він глянув на дочку і щось у ньому затремтіло; але він прикрився своєю непохитністю, ніби щитом, і нічим не виявив, що радий її бачити. В ньому відбувалася страшенна боротьба між умовною, загальноприйнятою мораллю й природним батьківським почуттям, але, як це часто буває з обмеженими людьми, сила умовностей тимчасово перемогла.

– Що? – сказав він.

– Ти не простиш мене, тату?

– Прощаю, – похмуро відповів Герхардт.

Дженні на мить знітилась, потім ступила до нього, – він чудово зрозумів, для чого.

– Ну, все, – сказав він, злегка відхиляючи її, як тільки вона торкнулася губами його поголеної щоки.

Холодна була їхня зустріч.

Коли Дженні після цього гіркого іспиту вийшла на кухню й зустріла допитливий материн погляд, вона спробувала пояснити, що все начебто минуло щасливо, але їй не вдалося приховати свої почуття.

«Ви помирилися?» хотіла запитати мати, але не встигла й слова промовити, як дочка сіла на стілець, що стояв біля кухонного стола, опустила голову на руки й, здригаючись, беззвучно заридала.

– Тихше, тихше, – сказала м-с Герхардт. – Не треба плакати. Що він тобі сказав?

Дженні не могла одразу заспокоїтись настільки, щоб відповісти. Мати намагалася підбадьорити її.

– Не засмучуйся, – сказала вона. – Батько завжди так. А потім усе владнається.

Розділ XV

Після приїзду Герхардта на всю широчінь постали всі проблеми, пов’язані з дитиною. Герхардт хоч-не-хоч повинен був прийти до думки, такої природної для діда: адже дитина – також людина, жива душа. Він думав спочатку про себе, чи охрестили дівчинку. Потім запитав про це.

– Ні ще, – відповіла дружина, яка не забула про цей священний обов’язок, але не мала певності, чи приймуть її внучку до лона церкви.

– Ну, звичайно, ще ні! – фиркнув Герхардт; він був не дуже високої думки про побожність дружини. – Яка безтурботність! Яка невіра! Чудово, нічого сказати!

Після недовгого роздуму він вирішив, що зло треба виправити негайно.

– Дитину треба охрестити, – сказав він. – Чому вона цього не зробила?

М-с Герхардт нагадала йому, що хтось мусить бути хрещеним батьком; до того ж, щоб охрестити дівчинку, неминуче треба буде признатися, що в неї немає законного батька.

Вислухавши це, Герхардт замовк на кілька хвилин, але не така була його віра, щоб подібні труднощі могли примусити його забути про свій обов’язок. Як подивиться господь на такі виверти? Це не по-християнському, і Герхардт зобов’язаний потурбуватися про те, щоб полагодити справу. Дженні негайно повинна віднести дитину до церкви й охрестити, а він і дружина будуть хрещеними батьками: хоч не варто, мабуть, виявляти дочці таку полегкість – він просто подбає, щоб дитину охрестили, коли дочки не буде. Він обміркував це важке становище і, нарешті, вирішив, що охрестити дитину треба в один із найближчих буденних днів, між різдвом і новим роком, коли Дженні буде на роботі. Він запропонував це дружині й, діставши її згоду, висловив ще одну думку, яка турбувала його.

– У дівчинки немає імені, – сказав він.

Дженні також говорила про це з матір’ю й сказала, що їй подобається ім’я Веста. Тепер м-с Герхардт насмілилася сама запропонувати це.

– Може, назвати її Вестою?

Герхардт вислухав дружину зовсім байдуже. Потай він уже зробив вибір. У нього було про запас ім’я, яке збереглося в пам’яті з часів юнацтва і чомусь залишилося невикористаним для його власних дочок: Вільгельміна. Звичайно, він і гадки не мав про якісь там ніжності щодо внучки. Це просто добре ім’я, – і дівчинка мусить бути вдячна за нього. З неуважним і незадоволеним виглядом Герхардт запропонував свій перший дарунок на вівтар родинної любові, бо кінець кінцем це був дарунок.

– Непогано, – сказав він, забуваючи про свою байдужість. – А може, назвати її Вільгельміною?

М-с Герхардт не насмілилася перечити йому, коли вже він мимоволі змилостивився. Жіночий такт врятував її.

– Можна дати два імені, – сказала вона.

– Мені однаково, – відповів Герхардт, знову залізаючи в свою шкаралупу, з якої виліз, сам того не помітивши. – Важливо, щоб її охрестили.

Дженні з радістю дізналась про все це, бо неодмінно хотіла домогтися для своєї дівчинки усіх можливих переваг, будь то релігія чи щось інше. Вона поклала немало праці на те, щоб зразково накрохмалити й випрасувати платтячко і все, в що треба було нарядити дочку в призначений день.

Герхардт розшукав лютеранського священика з найближчого приходу – великоголового кремезного служителя церкви, педанта й формаліста – і виклав йому своє прохання.

– Це ваша внучка? – запитав священик.

– Моя, – сказав Герхардт. – Її батька тут немає.

– Так, – промовив священик, допитливо поглядаючи на співбесідника.

Але Герхардта не легко було збити з пантелику. Він пояснив, що дівчинку принесуть хрестити він і його дружина. Священик, догадуючись, в чому полягає скрутність становища, не став більше розпитувати.

– Церква не може відмовити в хрещенні, оскільки ви, як дід, висловлюєте бажання стати хрещеним батьком дитини, – сказав він.

Герхардт пішов, болісно відчуваючи, що тінь ганьби впала на нього, але в той же час йому приємно було усвідомлювати, що він виконав обов’язок. Тепер він віднесе дівчинку до церкви, її охрестять, і тоді з нього зніметься всяка відповідальність.

Та коли настала година хрещення, виявилося, що якась нова сила викликає в ньому ще більшу цікавість до дитини й почуття ще більшої відповідальності. Він знову слухав заповіді суворої релігії, що стверджувала найвищий закон, – заповіді, які зміцнили колись його зв’язок з рідними дітьми.

– Чи маєте ви намір виховувати цю дитину в дусі євангельської любові? – запитував священик у чорній сутані в той час, коли Герхардт і його дружина стояли перед ним у маленькій тихій церкві, куди вони принесли дитину; він задавав питання, яких вимагає обряд; Герхардт сказав: «Так», і м-с Герхардт також відповіла згодою.

– Чи зобов’язуєтесь ви, з належною дбайливістю й ретельністю скеровуючи її на шлях істинний власним прикладом і суворістю, берегти її від усякого зла й навчити коритись волі божій, як про це мовиться у священному писанні?

Герхардт слухав, і раптом в його мозку блискавично промайнула думка про те, що сталося з його дітьми: адже їх також отак хрестили. Вони також слухали його урочисту обіцянку дбати про їхнє духовне благополуччя. Він мовчав.

– Так, зобов’язуємось, – підказав священик.

– Так, зобов’язуємось, – покірливо повторили Герхардт і його дружина.

– Чи віддаєте ви обрядом хрещення долю цього немовляти в руки господа, який дарував йому життя?

– Так.

– І, нарешті, якщо ви готові від щирого серця заявити перед богом, що віра ваша міцна і обітниці ваші непорушні й підказані серцем вашим, стверджуйте це перед лицем господа, сказавши: так.

– Так, – повторили вони.

– Хреститься дитина Вільгельміна-Веста, в ім’я отця і сина й святого духа, – закінчив священик, простягаючи руку над немовлям. – Помолимося.

Герхардт схилив свою сиву голову і заходився побожно повторювати про себе слова молитви.

Слухаючи ці урочисті слова, він відчув велику відповідальність за крихітне знедолене створіння, що лежало на руках його дружини, відчув, що мусить дбати про внучку, що він відповідатиме за неї перед самим богом. Він побожно схилив голову, і, коли служба закінчилася й вони вийшли з церкви, у нього не знайшлося слів, щоб висловити свої почуття. Він вірив глибоко й пристрасно. Бог був для нього живою істотою, вищою реальністю. Релігія – це не тільки цікаві думки, слова, які слухаєш щонеділі, але могутнє, живе висловлення божественної волі, успадковане від тих часів, коли люди перебували в особистому безпосередньому зв’язку з богом. У виконанні її заповітів він бачив розраду й спасіння, єдину втіху для створіння, якому судилося блукати в житті цьому, мета якого буде відкрита нам не тут, а на небі. Герхардт спроквола йшов вулицею, розмірковуючи над священними словами, які він і почув і сам говорив у церкві, і над тими обов’язками, які вони на нього покладали, – і остання тінь огиди, яка володіла ним, коли він ішов з дитиною до церкви, зникла, поступившись місцем цілком природній ніжності. Який би важкий гріх не вчинила його дочка, дитина ні в чому не повинна. Це безпорадне, кволе, плаксиве створіння вимагало від нього турботи й любові. Герхардт почував, що серце його рветься до немовляти, але він не міг так одразу здати всі свої позиції.

– Прекрасна людина, – сказав він про священика, йдучи поруч з дружиною і швидко добрішаючи під впливом думок про свій новий обов’язок.

– Так, дійсно, – боязко погодилась м-с Герхардт.

– І церква хороша, – продовжував говорити він.

– Так.

Герхардт озирнувся на всі боки, на будинки, на вулицю, таку залюднену цього сонячного зимового дня, і, нарешті, на дитину, яку несла його дружина.

– Вона, напевно, важка, – сказав він німецькою мовою. – Дай-но її мені.

Стомлена м-с Герхардт погодилась.

– Ну, от! – сказав він, поглянувши на дівчинку і пригортаючи її голівку до свого плеча, щоб їй було зручніше. – Будемо сподіватися, що вона гідна буде всього, що зроблено для неї сьогодні.

І м-с Герхардт добре зрозуміла, що бриніло в його голосі. Присутність цієї дитини в домі, можливо, ще не раз буде приводом для важкого настрою й гострих слів, але інша, могутніша сила стримуватиме Герхардта. Він завжди пам’ятатиме про душу дівчинки. Він ніколи більше не відмовиться від турботи про неї.

Розділ XVI

В останні дні, які Герхардт провів у Клівленді, він наче ніяковів у присутності Дженні й намагався удавати, що не помічає її. Коли настав час від’їзду, він поїхав, не попрощавшись із нею і доручивши дружині зробити це за нього; але пізніше, по дорозі до Йангстауна, він пошкодував про це. «Треба було попрощатись із нею», думав він у поїзді, під гуркіт коліс. Та було вже надто пізно.

А життя родини йшло собі далі. Дженні служила в м-с Брейсбрідж. Себастян улаштувався в тютюновій крамниці як продавець. Джорджу підвищили платню до трьох доларів з половиною. Це було нелегке, нудне й одноманітне існування. Вугілля, харчі, взуття й одяг були головною темою розмов; всі вибивалися з сил, намагаючись звести кінці з кінцями.

На чутливу Дженні тягарем лягало безліч клопот, але найбільше турбувалася вона про своє майбутнє – і не стільки за саму себе, скільки за дочечку й усіх рідних. Вона не уявляла собі, що її жде. «Кому я потрібна?» знову й знову запитувала вона себе. Як бути з дитиною, коли хто-небудь покохає її? А це цілком могло статися. Дженні була молода, приваблива, і чоловіки охоче упадали за нею, вірніше, намагалися упадати. У Брейсбріджів бувало багато гостей, і деякі пробували чіплятись до гарненької покоївки.

– Дівчинко, та ви просто казка, – заявив їй один старий гульвіса років п’ятдесяти з гаком, коли одного ранку вона прийшла до нього якось за дорученням хазяйки.

– Прошу пробачити, – сказала вона, ніяковіючи й червоніючи.

– Та справді, ви чарівні. Нема чого просити в мене пробачення. Я хотів би якось поговорити з вами.

Він намагався поплескати її по щоці, але Дженні вивернулася й поспішила піти. Вона хотіла розповісти про це хазяйці, але сором стримав її. «Чому чоловіки завжди так поводяться?» думала вона. Може, в ній самій з природи є щось негідне, якийсь внутрішній ґандж, що вабить зіпсованих людей?

Цікава риса беззахисних натур: вони – як горщик з медом для мух, їм ніколи нічого не дають, але беруть з них багато. М’яка, поступлива, безкорисна людина завжди стає здобиччю юрби. Люди здалеку відчувають її беззахисність. Для звичайних чоловіків така дівчина, як Дженні, – наче вогник, біля якого можна погрітися: вони тягнуться до неї, домагаються її прихильності, намагаються заволодіти нею. От чому багато хто надокучав їй своїми люб’язностями.

Одного разу до Брейсбріджів приїхав з Цинциннаті якийсь Лестер Кейн, син власника великої фабрики екіпажів, що була добре відома і в самому Цинциннаті, і по всій країні. Лестер Кейн часто бував у Брейсбріджів; особливо приятелював він з м-с Брейсбрідж, яка виросла в Цинциннаті й дівчинкою часто бувала в будинку його батька. Вона добре знала матір Лестера, його брата й сестер і завжди була своєю людиною в родині Кейнів.

– Знаєш, Генрі, завтра приїжджає Лестер, – сказала м-с Брейсбрідж чоловікові в присутності Дженні, – я сьогодні одержала від нього телеграму. От гультяй! Я влаштую його нагорі, у великій східній кімнаті. Будь з ним якнайуважнішим. Його батько завжди був дуже добрий до мене.

– Знаю, – спокійно відповів чоловік. – Лестер мені подобається. Він найбільш цікавий і розумний у родині. Тільки надто байдужий до всього. Ніщо його не цікавить.

– Так, але він дуже милий. Наймиліша людина з усіх, кого я знаю.

– Я буду поводитись цілком пристойно. Здається, я завжди був люб’язним з твоїми друзями?

– Так, дуже.

– Ну, отож-то, – сухувато зауважив чоловік.

Дженні була готова побачити людину незвичайну й не помилилась. До вітальні ввійшов і привітався з хазяйкою чоловік років під тридцять шість, вищий середнього зросту, атлетичної будови, з високо піднятою головою, ясними очима й упертим підборіддям. У нього був на диво дужий і гучний голос, – і знайомі й незнайомі мимоволі зупинялись і обертались, почувши його. Говорив цей чоловік просто й коротко.

– Добридень, – почав він, вітаючись з хазяйкою дому. – Радий знову вас бачити. Як почуває себе містер Брейсбрідж? Як Фенні?

Запитання звучали енергійно й дружньо, м-с Брейсбрідж відповідала так само тепло.

– Я дуже рада бачити вас, Лестер, – сказала вона. – Джордж віднесе ваші речі нагору. Ходімо до моєї кімнати, там затишніше. Як здоров’я дідуся й Луїзи?

Він пішов сходами слідом за нею вгору, і Дженні, яка стояла на площадці, дослухаючись до розмови, одразу відчула його надзвичайну привабливість. Їй здавалося – вона не могла б пояснити, чому саме, – що з’явилася справді велика, рідкісна людина. Увесь будинок ніби повеселішав. Хазяйка стала незрівнянно люб’язнішою й привітнішою. Всім хотілося щось зробити для гостя.

Дженні все ще працювала, але не могла позбутися враження, яке справив на неї приїжджий; вона повторювала про себе його ім’я. Лестер Кейн. З Цинциннаті. Вона раз у раз крадькома поглядала на нього, – вперше в житті її так зацікавив незнайомий чоловік. Він був такий ставний, гарний, дужий. Хотілося б їй знати, яка в нього робота. І в той же час він трохи лякав її. Раз вона піймала на собі його пильний, проникливий погляд. Щось усередині в неї здригнулося, і при першій нагоді вона вийшла з кімнати. Ще раз він хотів заговорити з нею, але вона вдала, що дуже заклопотана, й поспішила зникнути. Часто вона, і не поглядаючи в його бік, знала, що він дивиться на неї, й відчувала невиразну тривогу, їй хотілося тікати від нього, хоч для цього не було ніякої поважної причини.

І цей чоловік, чиє багатство, виховання й становище в суспільстві ставили його набагато вище Дженні, також мимоволі зацікавився незвичайною дівчиною. Як і багатьох інших, його вабила її дивна граціозність та м’якість. Було в ній щось таке, що обіцяє рідкісну, чудесну любов. І він відчував, що її неважко перемогти, хоч і не розумів чому. Те, що вона пережила, ніяк не відбилося на її зовнішньому вигляді. У її поведінці не було помітно жодних ознак кокетування, і все ж Кейн відчував: успіх забезпечений. Він готовий був спробувати щастя тепер же, але справи примусили його вже через чотири дні виїхати з Клівленда; він був у дорозі три тижні. Дженні думала, що він більше не повернеться, й відчувала дивне почуття полегшення, а разом з тим неспокою. І раптом він знову приїхав, його, мабуть, не ждали, і він пояснив м-с Брейсбрідж, що в нього знову справи в Клівленді. Промовивши ці слова, він кинув бистрий погляд на Дженні, і їй здалося, що, можливо, він тут в якійсь мірі заради неї.

І в час цього приїзду Дженні часто бачила його або за сніданком, коли їй іноді доводилося прислужувати, або за обідом, коли вона могла стежити за гостями із зали чи з вітальні, або в будуарі, куди він іноді заходив поговорити з м-с Брейсбрідж. Вони були великими друзями. На другий день після приїзду Кейна Дженні чула, як м-с Брейсбрідж сказала йому:

– Чому ви не женитесь, Лестер? Час би.

– Знаю, – відповів він, – але щось настрою немає. Хочу ще трошки погуляти на волі.

– Авжеж, знаю я ваші гулянки. Посоромилися б. Ви завдаєте стільки прикростей вашому батькові.

Кейн посміхнувся.

– Батько не дуже уболіває за мною. Він з головою поринув у справи.

Дженні з цікавістю глянула на нього. Навряд чи розбиралася вона в своїх думках, але її тягло до цієї людини. Коли б вона зрозуміла – чому, вона тікала б від нього, не оглядаючись.

Він ставав все уважнішим, нерідко звертався до неї з якимсь випадковим зауваженням і намагався викликати її на розмову. Вона не могла не відповідати йому, він був такий милий і привітний. Якось уранці він застав її в коридорі на другому поверсі, коли вона діставала з шафи білизну. Вони опинились самі: м-с Брейсбрідж пішла за покупками, а слуги були внизу. Кейн зараз же скористався з цього. Він наблизився до Дженні з найрішучішим і владним виглядом.

– Мені треба поговорити з вами, – сказав він. – Де ви живете?

– Я... я... на Лоррі-стріт, – пролепетала вона, помітно побліднувши.

– Номер будинку? – запитав він, неначе вона зобов’язана була відповісти.

У неї стиснулося серце.

– Тринадцять-чотирнадцять, – мимохіть сказала вона.

Його сміливі темно-карі очі впевнено й багатозначно зазирнули в саму глибину її великих блакитних очей – і немов іскра пробігла між ними.

– Ти моя, – сказав він. – Я давно шукав тебе. Коли ми зустрінемось?

– Не говоріть так, – сказала вона, схвильовано притиснувши пальці до уст. – Я не можу зустрічатися з вами... я... я...

– Ах, не говорити? От що, – він взяв її за руку і злегка притягнув до себе, – давай домовимось одразу. Ти мені подобаєшся. А я тобі? Скажи!

Вона дивилась на нього широко розплющеними очима, в яких розлилося здивування й жах.

– Не знаю, – задихаючись, вимовила вона пересохлими устами.

– Подобаюсь?

Він похмуро, невідступно дивився на неї.

– Не знаю.

– Поглянь на мене.

– Так... – сказала вона.

Він міцно обійняв її.

– Ми ще поговоримо, – сказав він і владно поцілував її в губи.

Вона була перелякана, приголомшена, мов пташка, що потрапила в кігті кішки; і все ж щось у ній відгукнулось на фатальний, страшний і невідступний заклик. Лестер засміявся і відпустив її.

– Тут це більше не повториться, але пам’ятай: ти моя, – сказав він і пішов легкою, безтурботною ходою.

А Дженні, охоплена жахом, кинулася в спальню хазяйки і замкнулася на ключ.