Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

Розділ LII

Лестер поставився до смерті Герхардта досить байдуже, він тільки співчував Дженні. Сам він цінив у старому його безсумнівні якості, але особистої прихильності до нього не відчував. Він повіз Дженні на десять днів до моря, щоб дати їй можливість відпочити й заспокоїтись, а незабаром після повернення до Чикаго вирішив, нарешті, ввести її в свої справи і разом з нею обміркувати становище. Завдання це частково полегшувала та обставина, що про невдачу його земельних операцій Дженні вже знала. Не були для неї таємницею і його візити до м-с Джералд. Лестер сам їй говорив, що підтримує це знайомство. Одного разу м-с Джералд запросила його в гості разом з Дженні, але сама до них не приїхала, і, як добре розуміла Дженні, не збиралася приїжджати. Поховавши батька, Дженні все більше стала замислюватись над своєю дальшою долею; одружитися з Лестером вона вже не сподівалася, і ніщо в його поведінці не давало їй приводу для таких надій.

Трапилось так, що в цей час Роберт також прийшов до висновку, що потрібні рішучі дії. Він більше не вважав можливим вплинути на самого Лестера – з нього досить було колишніх спроб, – але чому б не спробувати домовитись із Дженні? Дуже ймовірно, вона може зважити на розумну пораду. Якщо Лестер до цього часу з нею не одружився, вона, звичайно, розуміє, що це не входить до його намірів. Треба доручити якійсь надійній третій особі зустрітися з нею, пояснити, як стоять справи, і, звичайно, запропонувати їй солідне забезпечення. Можливо, вона погодиться піти від Лестера і покінчити з цією неприємною пригодою. Лестер, як не є, йому брат, прикро буде, коли він втратить своє багатство. Роберт міг тепер дозволити собі цей великодушний жест – він встиг добре прибрати до рук справи нового тресту. Зрештою він вирішив, що найбільш придатним посередником буде м-р О’Брайєн, з юридичної контори «Найт, Кітлі і О’Брайєн». Він люб’язний, добродушний, ввічливий, дарма що юрист. Він зуміє делікатно роз’яснити Дженні, як дивляться на неї рідні Лестера і що сам Лестер втратить, коли не порве з нею. Якщо Лестер одружений, О’Брайєн зуміє про це довідатись. Дженні буде забезпечена, вона одержить п’ятдесят, сто, нехай навіть півтораста тисяч доларів. Роберт викликав до себе м-ра О’Брайєна і дав йому відповідні інструкції, роз’яснивши до цього, що оскільки він є виконавцем заповіту Арчібалда Кейна, його обов’язок подбати про те, щоб Лестер прийшов до належного рішення.

М-р О’Брайєн виїхав до Чикаго. Просто з вокзалу він подзвонив Лестеру і з цілковитим своїм задоволенням дізнався, що той на цілий день виїхав з міста. Тоді він попрямував до Хайд-Парку і вручив Жаннет свою візитну карточку. За кілька хвилин до нього вийшла Дженні, яка не мала навіть підозри, з яким важливим дорученням він до неї з’явився. М-р О’Брайєн привітався з нею вишукано люб’язним тоном.

– Я маю задоволення говорити з місіс Кейн? – запитав він, схиливши голову набік.

– Так, – відповіла Дженні.

– Як ви могли переконатися, поглянувши на мою візитну картку, я – містер О’Брайєн, фірма «Найт, Кітлі і О’Брайєн». Ми з’являємося довіреними й виконавцями покійного містера Кейна, батька вашого... мм... містера Кейна. Мій візит може видатися вам дивним, але справа в тому, що в духівниці батька містера Кейна є деякі застереження, які близько стосуються й вас. Ці пункти такі істотні, що я вважаю потрібним ознайомити вас з ними, якщо, звичайно, містер Кейн сам цього не зробив. Я... пробачте мені, але, беручи до уваги характер цих пунктів, я готовий припустити, що він, можливо, про них промовчав.

М-р О’Брайєн зробив паузу, всією своєю постаттю, кожною рискою обличчя зобразивши питання.

– Я не зовсім зрозуміла, – сказала Дженні. – Про духівницю я нічого не знаю. Коли там є щось таке, що мені слід знати, містер Кейн, мабуть, мені скаже. Поки він нічого не говорив.

– Ага! – задоволено зітхнув м-р О’Брайєн. – Отже, я не помилився. Тоді дозвольте, я коротко викладу вам суть справи, після чого ви вирішите, чи бажаєте дізнатися про всі подробиці. Може, ви сядете?

Досі вони розмовляли стоячи. Дженні сіла, і м-р О’Брайєн підсунув собі стілець і сів поруч.

– Отже, почнемо, – сказав він. – Мені, розуміється, нема чого довго говорити про те, що батько містера Кейна дуже неприхильно дивився на зв’язок між вами і його сином.

– Я знаю... – почала було Дженні, але одразу ж замовкла.

Вона була збентежена, зніяковіла, вона вже відчувала щось недобре.

– Незадовго до своєї смерті, – продовжував юрист, – містер Кейн-старший мав на цю тему бесіду з вашим... мм... з містером Лестером Кейном. В своїй духівниці він поставив деякі умови щодо розподілу свого майна, які трохи заважають його сину, вашому... мм... чоловікові... одержати належну йому частину. За звичайних обставин він успадкував би четверту частину капіталу «Компанія Кейн», яка становить у цей час біля мільйона доларів, можливо, навіть більше; а також четверту частину решти майна, яке оцінюється в п’ятсот тисяч. Наскільки я можу судити, містер Кейн-старший дуже хотів, щоб його син успадкував це багатство. Але згідно з умовою, зробленою його батьком, містер Лестер Кейн може одержати свою частину тільки в тому випадку, якщо він виконає... гм... одно його передсмертне бажання.

М-р О’Брайєн замовк, тільки очі його тривожно бігали з боку на бік. Незважаючи на все своє упередження, він встиг відчути чарівність Дженні. Він уже розумів, чому Лестер наперекір усім порадам і умовлянням не захотів з нею розлучитися. Чекаючи її відповіді, він непомітно стежив за нею.

– І яке ж це було бажання? – запитала вона нарешті, коли напружене мовчання стало їй не під силу.

– Я вам дуже вдячний за ваше запитання, – сказав м-р О’Брайєн. – Самому мені було б дуже важко заговорити на цю тему, дуже важко. Я прийшов до вас як представник фірми, як один з виконавців духівниці батька містера Кейна. Я знаю, як хворобливо переживає це ваш... гм... містер Кейн, знаю, як болісно поставитесь до цього ви. Але це один з тих досить тяжких випадків, коли питання не обминути, коли його так чи інакше треба розв’язати. І хоч як мені це важко, я повинен вам сказати, що містер Кейн-старший зробив застереження в своїй духівниці, що коли... – очі його знову забігали на всі боки, – коли його син не вважатиме за можливе розлучитися з вами... – м-р О’Брайєн перевів дух, – він не одержить у спадщину нічого, вірніше, тільки дуже незначний щорічний прибуток у десять тисяч; і то тільки з умовою, що він з вами одружиться. – Знову пауза. – Додам ще, що духівницею йому визначено три роки для прийняття остаточного рішення. Строк цей от-от минає.

Він замовк, готовий витримати бурхливу сцену, але Дженні тільки звернула на нього погляд, затьмарений подивом, розгубленістю, горем. Вона зрозуміла: заради неї Лестер пожертвував своїм багатством. Операція з нерухомим майном була спробою стати на ноги, відновити своє незалежне становище. Тепер зрозуміло, чому він останнього часу часто бував стурбований, засмучений, незадоволений. Батько простісінько позбавив його спадщини. Він глибоко нещасний, він невідступно думає про втрату, яка йому загрожує, а їй не каже ані слова.

М-р О’Брайєн також був схвильований і зніяковілий. Сумне обличчя Дженні сповнило його жалем. Але ж він зобов’язаний був сказати їй всю правду.

– Я дуже шкодую, – заговорив він знову, побачивши, що вона не збирається відповідати, – дуже шкодую, що мені випало на долю повідомити вас про цю неприємну новину. Запевняю вас, становище моє не з легких. Сам я не маю до вас ніяких поганих почуттів, – це ви, звичайно, розумієте. Родина Кейнів зараз також не має до вас поганих почуттів, – сподіваюсь, ви цьому повірите. Як я вже говорив містеру Кейну того дня, коли читав духівницю, я особисто вважав рішення його батька несправедливим, але, будучи всього лише виконавцем його волі, не міг, розуміється, нічим зарадити. І я вважаю, що вам слід знати всю правду, для того, щоб ви, якщо можливо, допомогли вашому... вашому чоловікові... – він зробив багатозначну паузу, – прийти до того чи іншого рішення. Я, так само як і члени його родини, глибоко шкодую, що він втрачає все своє багатство.

Дженні, яка досі сиділа, відвернувшись і опустивши голову, звернула на адвоката твердий, спокійний погляд.

– Він не втратить свого багатства, – сказала вона. – Це було б несправедливо.

– Мені дуже приємно чути це від вас, місіс Кейн, – сказав він, вперше, наперекір фактам, сміливо звертаючись до неї як до дружини Лестера. – Скажу вам по щирості, я боявся, що ви сприймете цю новину зовсім інакше. Вам, звичайно, відомо, що родина Кейн надає великого значення шлюбові. Місіс Кейн, мати вашого чоловіка, була жінка горда, навіть трохи пихата; його сестри й брат ставлять цілком певні вимоги до тих, кого вони можуть прийняти до своєї родини. Ваші стосунки вони вважають за ненормальні і – пробачте мені мимовільну жорстокість – неприпустимими. За останні роки це стільки разів обмірковувалося, що містер Кейн-старший уже не сподівався уладнати справу шляхом родинних переговорів. Він вважав, що його син з самого початку зробив невірно. І тому він окремо обумовив у своєму заповіті, що ваш чоловік... пробачте, що його син, якщо він не побажає розлучитися з вами і, таким чином, одержати свою пайку капіталу, повинен, щоб одержати хоч що-небудь – ті самі десять тисяч на рік, про які я вже згадував... пробачте мене, якщо мої слова звучатимуть грубо, але ж, правда, це не навмисно, – повинен з вами одружитися.

Дженні вся зщулилась. Як жорстоко було сказати їй це в обличчя! Так, спроба прожити разом, не узаконивши шлюбу, не могла закінчитися добром. І тепер з цієї сумної плутанини є тільки один вихід – їм треба розлучитися. Щоб Лестер жив на десять тисяч у рік – то це ж просто безглуздя!

М-р О’Брайєн з цікавістю поглядав на Дженні. На його думку, Лестер помилився тільки в одному: чому він тоді ж не одружився з нею? Вона чарівна жінка.

– Мені залишається сказати вам тільки одну річ, місіс Кейн, – промовив він ласкаво. – Я тепер розумію, що для вас це не має значення, але я повинен виконати все, що мені доручено. Сподіваюсь, ви не зрозумієте моєї пропозиції невірно. Не знаю, чи ви в курсі фінансових справ вашого чоловіка?

– Ні, – просто відповіла Дженні.

– Ну, це однаково. Так от, щоб полегшити вам завдання в тому випадку, якщо ви вирішите допомогти вашому чоловікові розв’язати це дуже складне питання, скажемо відверто, – в тому випадку, коли ви вважатимете за потрібне з власного почину поїхати від нього і жити окремо, – я щасливий заявити, що будь-яка сума... скажемо... гм...

Дженні встала і, стиснувши руки, мов сліпа, зробила крок до вікна. М-р О’Брайєн також підвівся.

– Це на ваш розсуд. Але мені доручено вам сказати, що коли ви вирішите порвати ваш зв’язок, вам буде охоче дана будь-яка розумна сума, яку ви забажаєте назвати, – п’ятдесят, сімдесят п’ять, сто тисяч доларів... – М-р О’Брайєн здавався собі надзвичайно благородним і щедрим. – Вона буде, так би мовити, зберігатися для вас, щоб ви будь-якої хвилини могли її зажадати. Ви не повинні мати в чомусь нестаток.

– Прошу вас, досить, – сказала Дженні, відчуваючи, що вона не має більше сил слухати і що від страшенного, майже фізичного болю сама от-от втратить здатність говорити. – Прошу вас, не говоріть далі. Прошу вас, залиште мене. Я можу від нього поїхати. Я це зроблю. Все буде добре. Але, прошу вас, не говоріть мені більше ані слова.

– Я цілком розумію ваші почуття, місіс Кейн, – промовив м-р О’Брайєн, зрозумівши, нарешті, яких страждань він їй завдав. – Повірте, я співчуваю вам усією душею. Я сказав усе, що мав вам сказати. Це було важко, дуже важко. Сумна необхідність. У вас є моя карточка. Ви можете викликати мене в будь-який час або написати мені. Більше я не забиратиму у вас часу. Бувайте здорові. Сподіваюсь, ви не вважатимете за потрібне розповідати про мій візит вашому чоловікові, – було б краще, якби ви вирішили це питання самостійно. Я дуже дорожу його прихильністю. Мені дуже шкода, прощайте!

Дженні стояла мовчки, схиливши голову.

М-р О’Брайєн попрямував до передньої. Дженні натиснула кнопку дзвоника, і Жаннет вийшла провести гостя. Він бадьоро пішов геть стежкою саду, а Дженні, залишившись на самоті, повернулася до бібліотеки. Вона сиділа, підперши руками підборіддя, і в химерних візерунках шовкового турецького килима їй ввижалися дивні картини. Ось вона сама в якомусь маленькому котеджі, одна з Вестою; ось Лестер, далеко, немов у іншому світі, і поруч з ним м-с Джералд. Ось спорожнів їх великий чудовий дім, а далі – потягнулись довгі роки, а далі...

Вона тяжко зітхнула, стримуючи ридання, і жагучі сльози виступили в неї на очах. Потім вона встала.

«Так треба, – подумала вона. – Давно треба було з цим покінчити. – І тут же згадала: – Яке щастя, що тато вмер, що він не дожив до цього дня!»

Розділ LIII

Розмова, яку Лестер не вважав більше за можливе обминути, незалежно від того, чи приведе вона до розриву чи до узаконення їх зв’язку, відбулася дуже скоро після відвідин м-ра О’Брайєна.

У день самих відвідин Лестер їздив до Хегевіша, невеликого промислового міста у Вісконсіні, куди його запросили на випробування нового мотора для ліфтів, – він подумував про те, щоб зробитися пайовиком компанії, яка виробляла такі мотори. Коли він наступного дня повернувся до Хайд-Парку, готуючись, за звичкою, хоч би й зараз, незважаючи на свій намір розлучитися з Дженні, розповісти їй про свою подорож, – його вразив смуток, що панував у домі; Дженні, хоч і прийшла до розумного й твердого рішення, не мала сили приховати своїх почуттів. Вона журливо обмірковувала свої плани, весь час пам’ятаючи, що поїхати від Лестера треба, але побоюючись, що в неї не вистачить мужності для розмови з ним. А поїхати, не поговоривши з ним, не можна, – він повинен погодитись на розрив. Дженні була глибоко переконана, що це був єдиний вірний вихід. Думка, що заради неї Лестер міг піти на таку величезну жертву, просто не вкладалася у неї в голові. Її вражало, як він міг мовчати до цього часу, коли все його майбутнє вже так давно висіло на волосинці.

Почувши, що він зайшов у дім, Дженні спробувала зустріти його своєю звичайною посмішкою, але це їй не вдалося.

– Все гаразд? – запитала вона, як запитувала кожного дня.

– Розуміється, – відповів він. – А в тебе як справи?

– Та як завжди.

Вони разом пройшли до бібліотеки, і Лестер, підійшовши до каміна, поворушив кочергою вугілля. Був холодний січневий день, о п’ятій годині вже стемніло. Дженні спустила штору на вікні. Коли вона повернулася до Лестера, він допитливо поглянув на неї.

– Щось ти сьогодні не така, як завжди, – сказав він, одразу відчувши в ній зміну.

– Та ні, я нічого, – відповіла вона, але губи в неї затремтіли, і це не сховалось від його погляду.

– Мені здається, ти щось приховуєш, – сказав він, не зводячи з неї очей. – Що з тобою? Що-небудь трапилось?

Вона одвернулася, щоб перевести подих і зібратися з думками. Потім знову звела на нього очі.

– Так, трапилось, – вимовила вона. – Мені треба тобі дещо сказати.

– Я бачу.

Він посміхнувся, хоч відчував, що за її словами сховане щось дуже серйозне.

Вона ще трохи помовчала, кусаючи губи, не знаючи, з чого почати, і, нарешті, заговорила:

– Тут учора був один чоловік – містер О’Брайєн, з Цинциннаті. Ти його знаєш?

– Так, знаю. Що йому було треба?

– Він приїжджав поговорити зі мною про тебе і про духівницю твого батька.

Вона змовкла, помітивши, як потемніло його обличчя.

– На якого дідька йому треба було говорити з тобою про духівницю мого батька! – вигукнув він. – Що він тобі намолов?

– Будь ласка, не сердься, Лестер, – спокійно сказала Дженні, розуміючи, що нічого не доб’ється, якщо не зуміє цілком володіти собою. – Містер О’Брайєн розповів мені, яку жертву ти приносиш, і попередив, що лишилося дуже мало часу, і ти можеш втратити свою частину спадщини. Чи не думаєш ти, що тобі час діяти? Час мене залишити?

– Прокляття! – злісно вилаявся Лестер. – Як він сміє втручатись у мої справи? Невже не можна дати мені спокій? – Він обурено пересмикнув плечима. – Будь вони прокляті, – вибухнув він знову. – Це все Роберт орудує. Чого б «Найт, Кітлі і О’Брайєн» стали втручатись у мої справи? Ой, і вчиню ж я їм скандал!

Він був у нестямі, обличчя в нього побагровіло, очі метали блискавки.

Дженні, налякана його гнівом, не могла вимовити ані слова.

Трохи заспокоївшись, Лестер запитав:

– Ну, то що ж він тобі сказав?

– Він сказав, що коли ти зі мною одружишся, ти матимеш всього десять тисяч прибутку на рік. А якщо не одружишся, але житимеш, як і раніше, зі мною, тоді в тебе нічого не буде. Коли ж ти від мене підеш, або я від тебе, ти дістанеш півтора мільйона. Чи не думаєш ти, що нам треба саме тепер розлучитися?

Вона не збиралась поставити йому це – найголовніше – питання так швидко, – слова вирвалися в неї мимоволі. І в ту ж мить вона зрозуміла, що коли Лестер її справді кохає, він відповість рішучим «ні». Якщо ж йому байдуже, він вагатиметься, зволікатиме, він постарається відтягти розв’язку.

– Не знаю, чому, – заперечив він роздратовано. – Я не бачу доконечної потреби втручатись чи діяти поспіхом. Мене дратує, що вони з’являються сюди й сунуть носа в чужі справи.

Дженні була глибоко вражена його байдужістю, цим вибухом люті замість слів любові. Для неї важливим було одно – майбутня розлука. А він знову й знову повертався до візиту О’Брайєна. Хтось посмів втрутитись у його справи, коли він ще не прийняв рішення, – ось про що він не міг забути. А Дженні, незважаючи ні на що, сподівалась, що, проживши з нею стільки років, коли і радість і горе – все було навпіл, Лестер кохає її глибоко, і це почуття не дозволить йому порвати з нею, навіть якщо видимість розриву й буде необхідною. Правда, він не одружився з нею – для цього було так багато серйозних причин. Але зараз, коли все закінчилось, він міг би сказати їй про своє кохання, хоч би перед тим, як відпустити її. Їй здалося, що, проживши з ним стільки років, вона зовсім не знає його, а разом з тим вона його розуміла. По-своєму він її кохає. Він не здатний на красні слова, не вміє говорити про почуття. Колись він зумів покорити її й зробити своєю, але кохання його не вистачає на те, щоб удержати її тепер, коли виникли перепони. Ось зараз він вирішує її долю. Їй нестерпно боляче, серце обливається кров’ю, але на цей раз рішення її тверде. Хоче того Лестер чи ні, – вона не припустить, щоб він пішов на таку жертву. Вона повинна від нього піти, якщо він сам не піде від неї. Нема для чого їй залишатися. Відповідь може бути тільки одна. Але невже він не знайде для неї ласкавого слова?

– Чи не думаєш ти, що пора діяти? – говорила далі Дженні, все ще сподіваючись, що він згадає про неї. – Адже лишилося зовсім мало часу!

Вона машинально пересувала туди-сюди книгу, яка лежала на столі, з однією думкою – тільки б зберегти зовнішній спокій. Що їй ще сказати, що зробити? Вона завжди боялася вибухів гніву Лестера. Але ж зараз йому не так важко піти – у нього є м-с Джералд. Тільки б він захотів, а він повинен захотіти. Адже багатство для нього куди важливіше, ніж Дженні.

– Це не твій клопіт, – уперто сказав Лестер, ще обурений злістю на брата, сестер, О’Брайєна. – Часу вистачить. Я поки що нічого не вирішив. Ні, яка зухвалість! А втім, я не хочу більше говорити про це. Обід готовий?

Пам’ятаючи тільки про своє ображене самолюбство, Лестер навіть не старався говорити ввічливо. Він зовсім забув про Дженні, про її почуття. Він ненавидів Роберта і з радістю скрутив би в’язи Найту, Кітлі і О’Брайєну – кожному окремо чи всім разом.

Тема, розуміється, не була вичерпана, вона знову виникла вже за обідом. Дженні трохи заспокоїлась і зібралася з думками. Вона не могла говорити вільно в присутності Вести і Жаннет, але все ж зробила нову спробу.

– Я б могла найняти невеликий котедж, – сказала вона стиха, в надії, що він встиг охолонути. – Тут я не хочу залишатися. Що мені робити самій в такому величезному будинку...

– Будь ласка, припини цю розмову, – різко перебив її Лестер. – У мене нема настрою її підтримувати. Я зовсім ще не вирішив, що так буде. Я ще нічого не вирішив.

Він упирався, затаївши образу на О’Брайєна, і Дженні, нарешті, замовкла. Веста, що звикла бачити вітчима привітним і чемним, здивовано дивилася на його нахмурені брови.

У Дженні вже склалося враження, що при бажанні вона могла б удержати його, – дуже вже він вагався. Але вона цього не хотіла. Це було б недобре по відношенню до Лестера. Та й по відношенню до себе самої це було б недобре, жорстоко, непорядно.

І наступного дня вона стала знову його умовляти.

– Так треба, Лестер, запевняю тебе. Я не буду більше до тебе чіплятись, але так треба. Нічого іншого я тобі не дозволю зробити.

Ця суперечка відновлялася тепер кожного дня – то в спальні, то в бібліотеці, то під час сніданку, хоч не завжди вона точилась на словах. Дженні не приховувала своєї тривоги. Вона була переконана, що Лестера треба змусити діяти. Коли він зробився до неї уважнішим і ласкавішим, це переконання зміцнилося ще більше. Вона не знала, що треба робити, але тужливо поглядала на нього, намагаючись допомогти йому прийняти рішення. Вона запевняла себе, що буде щаслива – буде щаслива думкою про його щастя, коли вони, нарешті, розлучаться. Він добра людина, він має все, крім, може, дару кохання. Він не кохає її по-справжньому, мабуть, не може після всього, що було, хоч вона й кохає його глибоко. А на нього вплинув запеклий опір його родини. Це вона також зрозуміла. Тепер вона знала, що, незважаючи на свій ясний розум, він не може вирватися із зачарованого кола. Він надто порядна людина, щоб грубо розрубати вузол і покинути її, надто делікатний, щоб одверто дбати про власні інтереси та й про її майбутнє, але це його обов’язок.

– Вирішуй, Лестер, – твердила вона знову й знову. – Відпусти мене. Чому ти вагаєшся? Мені буде добре. Можливо, після того, як усе влаштується, ти захочеш до мене повернутися. Ну й повернешся, я буду тебе чекати.

– Я ще не прийшов ні до якого рішення, – була його незмінна відповідь. – Я зовсім не впевнений, що хочу з тобою розлучитися. Моє багатство, звичайно, цікавить мене, та гроші – це ще не все. Якщо треба, я можу прожити на десять тисяч у рік. Мені це не первина.

– Так, але зараз у тебе таке видатне становище в суспільстві, – заперечувала вона. – Зараз про це й думати нічого. Ти пригадай, скільки тобі коштує самий цей будинок. А тут півтора мільйона доларів – та я просто не припущу, щоб ти їх втратив. Я краще сама від тебе поїду.

– А куди б ти поділася, коли б до цього дійшло? – запитав він з цікавістю.

– О, я знайшла б який-небудь куточок. Пам’ятаєш Сендвуд, таке маленьке місто, не доїжджаючи до Кеноші? Я часто думала, що там було б дуже приємно жити.

– Мені важко думати про це, – не витримав він нарешті. – Це так несправедливо. Все, все було проти нас. Мабуть, я повинен був одразу з тобою одружитися. Дарма я цього не зробив.

Дженні мало не розридалася, але промовчала.

– Все одно, я подбаю, щоб це не був кінець, – сказав він напослідок.

Він думав, що, можливо, все якось обійдеться. Треба одержати гроші, а потім... Проте всякі угоди із совістю й викрути були йому глибоко огидні.

Вони, нарешті, домовились, що в останніх числах лютого Дженні поїде до Сендвуда й спробує що-небудь там собі наглядіти. Лестер сказав їй, щоб вона не зважала на витрати, – у неї буде все, що їй потрібно. І сам він приїжджатиме до неї в гості. Про себе він вирішив, що дехто жорстоко розплатиться за тяжкі хвилини, які він пережив. Він викличе до себе м-ра О’Брайєна і серйозно поговорить з ним. Треба ж розважити душу – нехай дізнається, що про нього думають!

І весь цей час у глибині його свідомості жила м-с Джералд – чарівна, витончена, довершена в усіх відношеннях. Він намагався не думати про неї, але не міг відігнати від себе її образ. І все частіше у нього виникала думка: «Чом би й ні?» До початку лютого він вирішив, що далі робити.