Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XLII

Того ж вечора Дженні переконалася, що Лестеру давно все відомо: він сам приніс додому злощасну газету, вирішивши після зрілого обміркування, що зобов’язаний це зробити. Свого часу він сказав Дженні, що поміж ними не повинно бути таємниць, і тепер вважав, що не має права приховати від неї те, що так несподівано й грубо порушило їх спокій. Він скаже їй, щоб вона не турбувалась, що це не має значення, хоч для нього це мало величезне значення. Мерзенна газетка заподіяла йому непоправної шкоди. Хоч трохи тямущі люди – а до числа їх належать всі його знайомі і безліч незнайомих – зрозуміють тепер, як він жив усі ці роки. У газеті розповідалось, що він поїхав слідом за Дженні з Клівленда до Чикаго, що вона трималася соромливо й неприступно, і він довго залицявся до неї, перш ніж одержав її згоду. Це повинно було пояснити їхнє спільне життя на Північній околиці. Ідіотська ця спроба прикрасити справжню історію їхніх відносин обурювала Лестера, хоч він і розумів, що це все ж краще, ніж якісь нахабні вихватки. Увійшовши до вітальні, він дістав газету з кишені і розгорнув її на столі. Дженні, яка знала, що зараз буде, стояла поруч і уважно стежила за його рухами.

– Тут є дещо цікаве для тебе, – сказав він сухо, показуючи на ілюстровану сторінку.

– Я вже бачила, Лестер, – відповіла вона стомлено. – Мені якраз сьогодні місіс Стендл показала цей номер. Я тільки не знала, як ти – бачив чи ні.

– Ну й розписали мене, нічого сказати. Я й не підозрював, що можу бути таким палким Ромео.

– Мені надзвичайно жаль, Лестер, – сказала Дженні, вгадуючи за невеселим жартом тяжкий його настрій. Вона давно знала, що Лестер не любить і не вміє говорити про свої справжні почуття й серйозні турботи. Стикаючись з неминучим, невблаганним, він вважав за краще відбиватися жартами. І зараз його слова означали: «Якщо справі однаково не зарадити, не будемо вболівати».

– Я зовсім не вважаю це трагедією, – продовжував він. – А вжити якихось заходів тут не можна. У них, мабуть, були найкращі наміри. Просто ми зараз надто у всіх на очах.

– Я розумію, – сказала Дженні, підходячи до нього. – І все ж мені дуже жаль.

В цей час їх покликали обідати, і розмова урвалася.

Проте Лестер не міг приховати від себе, що справи його кепські. Батько досить виразно дав йому зрозуміти це в час останньої бесіди, а тепер, на завершення всього, ними зацікавилась преса! Нічого далі вдавати, ніби він, як і колись, близький з людьми свого кола. Вони знати його не хочуть, в усякому разі, ті з них, які дотримуються більш чи менш суворих поглядів. Є, звичайно, і веселі холостяки, й одружені гульвіси, й досвідчені жінки – і заміжні й одинокі, – які, знаючи правду, добре до нього ставляться; але не з цих людей складається його «товариство». По суті, він опинився в становищі ізгоя, і ніщо не може врятувати його, крім рішучого відмовлення від теперішнього способу життя; інакше кажучи, йому слід порвати з Дженні.

Але він не хотів з нею рвати. Сама думка про це була йому дуже огидна. Дженні невпинно поширювала свій кругозір. Вона тепер багато що розуміла не гірше від самого Лестера. Дженні – не просто якась честолюбна кар’єристка. Вона – незвичайна жінка і добра. Покинути її було б підло, а крім того, вона дуже вродлива. Йому сорок шість років, їй – двадцять дев’ять, а на вигляд їй не більше як двадцять п’ять. Виняткове щастя, коли в жінці, з якою живеш, знаходиш молодість, красу, розум, лагідну вдачу й власні свої погляди, тільки в м’якшій і емоціональнішій формі. Батько правду говорив, – він сам влаштував своє життя, сам і проживе його, як уміє.

Досить скоро після неприємного випадку з газетою Лестер дізнався, що батько його тяжко хворий, і з хвилини на хвилину став ждати виклику до Цинциннаті. Проте справи затримували його в конторі, і він ще був у Чикаго, коли прийшла звістка про смерть батька. Лестер був приголомшений і поспішив до Цинциннаті. Образ батька невідступно стояв у нього перед очима. Незалежно від їхніх особистих взаємовідносин, батько завжди був для нього великою людиною – цікавою й визначною. Він пригадував, як у дитинстві батько садовив його до себе на коліна, як розповідав йому про свою юність, яку провів він в Ірландії, і про свої зусилля вибитись в люди, а пізніше прищеплював йому ділові принципи, які склалися в нього на підставі власного досвіду. Старий Арчібалд був правдивий і чесний. Як і він, Лестер не терпів крутійства й вивертів. «Ніколи не бреши, – завжди твердив Арчібалд. – Ніколи не намагайся подавати факти такими, якими сам їх бачиш. Правдивість – це дихання життя, це основа всілякої гідності, і в діловій сфері вона забезпечує добре ім’я кожному, хто міцно її дотримується». Лестер вірив у цей принцип. Він завжди захоплювався войовничою одвертістю батька і тепер важко переживав його втрату. Він шкодував, що батько не дожив до примирення з ним. Йому вже починало здаватися, що, коли б старий побачив Дженні, вона б йому сподобалась. Він не уявляв собі, як саме все могло б влаштуватися, – він просто відчував, що Дженні припала б старому до душі.

Коли він приїхав до Цинциннаті, ішов великий сніг. Вітер шпурляв в обличчя колючі пластівці. Сніг приглушав звичний гомін вулиці. На вокзалі Лестера зустріла Емі. Вона зраділа йому, незважаючи на їхні суперечки в минулому. З усіх сестер вона була найбільш терпимою. Лестер обійняв її й поцілував.

– Як розумно ти зробила, що зустріла мене, Емі, – сказав він. – Неначе минулі часи повернулись. Ну, як наші? Мабуть, усі з’їхалися. Бідний тато, настала і його година. Але він прожив велике, повне життя. Напевно він був задоволений з того, що встиг стільки зробити.

– Так, – сказала Емі, – але після смерті матері він дуже сумував.

Вони їхали з вокзалу, дружньо розмовляючи й згадуючи минуле. В старому домі вже зібралися всі родичі – близькі й далекі. Лестер обмінявся з ними звичайними словами співчуття, але сам весь час думав про те, що батько його прожив довгий вік. Він досягнув своєї мети і помер – подібно до того, як достигле яблуко падає на землю. Вигляд батька, що лежав у чорній труні, посеред величезної вітальні, викликав у Лестера давно забуте почуття дитячої любові. Він навіть посміхнувся, дивлячись на рішуче, з виразними рисами, обличчя, яке немов свідчило про відчуття виконаного обов’язку.

– Добрий був чоловік, – сказав він Роберту, який стояв поруч з ним. – Іншого такого не зустрінеш.

– Правду кажеш, – урочисто підтвердив Роберт.

Після похорону було вирішено, не відкладаючи, прочитати духівницю. Чоловік Луїзи поспішав додому, в Буффало, Лестер – у Чикаго. І наступного дня родичі зібралися в юридичній конторі «Найт, Кітлі і О’Брайєн», яка керувала справами старого Кейна.

Лестер їхав на ці збори, впевнений, що батько не міг обійти його в своїй духівниці. Їхня остання розмова відбулася зовсім недавно; він сказав батькові, що йому потрібний строк, щоб все як слід обміркувати, і батько дав йому цей строк. Батько завжди любив його і підтримував у всьому, крім його зв’язку з Дженні. Ділова кмітливість Лестера принесла не мало користі фірмі. Він упевнено відчував, що у батька не було підстав поставитись до нього гірше, ніж до інших дітей.

М-р О’Брайєн – товстенький метушливий чоловічок – сердечно потискував руку всім спадкоємцям і правонаступникам, які прибували до нього в контору. Він двадцять років був особистим повіреним Арчібалда Кейна. Він знав усі його симпатії та антипатії, всі його примхи і вважав себе по відношенню до нього чимсь подібним до сповідника. І він любив його дітей, особливо Лестера.

– Ну от, здається, всі зібралися, – сказав він, дістаючи з кишені великі окуляри в роговій оправі і заклопотано оглядаючи присутніх. – Дуже добре. Можна приступити до справи. Я прочитаю вам духівницю без будь-яких вступів та передмов.

Він взяв зі столу великий аркуш паперу, відкашлявся й почав читати.

Документ був складений не зовсім звичайно: спочатку перелічувалися дрібні суми, заповідані старим службовцям, домашнім слугам і друзям; потім – посмертні дарунки різним установам, і нарешті – спадщина, яка залишалась найближчим родичам, починаючи з дочок. Імоджін, як люблячій і відданій дочці, було відписано шосту частину капіталу, вкладеного в фабрику, і шосту частину решти майна небіжчика, яке складало біля восьмисот тисяч доларів. Рівно стільки ж одержали Емі та Луїза. Онукам після досягнення повноліття припадали невеликі дарунки за добру поведінку. Далі мовилося про Роберта й Лестера.

«З огляду на деякі ускладнення, що виявилися в справах мого сина Лестера, я вважаю своїм обов’язком дати особливі вказівки, якими належить керуватися при розподілі решти мого майна, а саме: одну четверту частину капіталу «Промислової компанії Кейн» і одну четверту іншого мого майна, рухомого й нерухомого, готівкою, акціями й цінними паперами я заповідаю моєму улюбленому синові Роберту в нагороду за неухильне виконання ним свого обов’язку, а однією четвертою частиною капіталу «Промислової компанії Кейн» і однією четвертою частиною іншого майна, рухомого й нерухомого, готівкою, акціями і цінними паперами, я заповідую йому керувати на користь брата його Лестера, до того часу, коли будуть виконані зазначені нижче умови. І я бажаю й вимагаю, щоб усі мої діти допомагали йому в керівництві «Промисловою компанією Кейн» та іншими дорученими йому капіталами до того часу, поки він сам не побажає скласти з себе таке керівництво чи не вкаже іншого, кращого способу здійснити його».

Лестер неголосно чортихнувся. Краска збігла з його обличчя, але він не поворухнувся, не робити ж сцени. Виходило, що про нього навіть не згадано окремо в духівниці.

«Зазначені нижче» умови не були прочитані всім, що зібралися, бо це, як сказав м-р О’Брайєн, відповідало волі небіжчика. Проте Лестеру й іншим дітям він дав їх прочитати того ж дня. Лестер дізнався, що буде одержувати десять тисяч на рік протягом трьох років, і за цей строк він повинен зробити вибір. Або він розлучиться з Дженні, якщо не одружився з нею, і тим самим влаштує своє життя відповідно з бажанням батька, – в цьому випадку Лестеру негайно буде передана його доля спадщини. Або він одружиться з Дженні, якщо не зробив цього, і тоді одержуватиме свої десять тисяч на рік протягом усього життя. Але після його смерті Дженні однаково не одержить жодного цента. Згадані десять тисяч являли собою річний прибуток з двохсот акцій, які також ввірялися Роберту до того часу, поки Лестер прийме остаточне рішення. Якщо ж Лестер не одружиться з Дженні, але й не розлучиться з нею, він після закінчення трьох років перестане одержувати що б то не було. Після його смерті акції, з яких він одержував прибуток, розподіляються порівну між тими з братів і сестер, які до того часу будуть живі. Будь-який спадкоємець або правонаступник, що буде оспорювати духівницю, тим самим позбавляється права на свою долю спадщини.

Лестера вразило, з якими подробицями батько передбачив усі можливості. Під час читання заключних умов у нього навіть ворухнулася підозра, чи не брав участі в формулюванні їх Роберт; але, звичайно, він не міг стверджувати цього з певністю, – Роберт ніколи не виявляв до нього ворожих почуттів.

– Хто складав цю духівницю? – запитав він О’Брайєна.

– Та ми всі потроху старалися, – відповів той трохи зніяковіло. – Це була нелегка справа. Адже ви знаєте, містер Кейн, вашого татуся важко було в чомусь переконати. Кремінь був, а не людина. В деяких з цих пунктів він мало не проти самого себе йшов. За дух цієї духівниці ми, звичайно, не несемо відповідальності. Це вже стосується тільки вас і вашого батька. Мені було дуже важко виконати його вказівки.

– Я вас цілком розумію, – сказав Лестер. – Будь ласка, не хвилюйтесь.

М-р О’Брайєн висловив свою глибоку вдячність.

Лестер, який весь час сидів нерухомо, неначе вріс у крісло, тепер встав разом з іншими дітьми і прибрав байдужий вигляд. Роберт, Емі, Луїза, Імоджін – всі були вражені, але не можна сказати, щоб їм було шкода Лестера. Як-не-як, він поводився дуже погано. Він дав батькові досить приводів бути незадоволеним.

– А старий, либонь, перебрав міру, – сказав Роберт, що сидів поруч з Лестером. – Я аж ніяк не ждав, що він зайде так далеко. Як на мене, можна було зробити все інакше.

– Це неважно, – буркнув Лестер, похмуро посміхнувшись.

Сестрам хотілося його втішити, але вони не знали, що сказати. Адже зрештою Лестер сам винен.

– Мені здається, тато зробив не зовсім вірно, – почала було Емі, але Лестер різко обірвав її:

– Якось переживу.

Він швидко підрахував про себе, які будуть його прибутки, якщо він не виконає батькову волю, його двісті акцій коштують на біржі трохи більше тисячі доларів кожна і дають від п’яти до шости процентів прибутку. Так, більше десяти тисяч на рік аж ніяк не вийде.

Родичі роз’їхалися по домівках; Лестер заїхав до сестри, але, поспішаючи вибратися з рідного міста, відмовився від запрошення на сніданок, пославшись на невідкладні справи, і найближчим поїздом поїхав до Чикаго.

Всю дорогу думки не давали йому спокою.

Так от, значить, як мало любив його батько! Чи це можливо? Йому, Лестеру, кинули тільки десять тисяч, та й то всього на три роки, а далі він одержуватиме їх тільки в тому разі, якщо одружиться з Дженні. «Десять тисяч на рік, – думав він, – і то всього на три роки! О боже, та стільки ж кожен пристойний конторник може заробити. І подумати, що рідний батько міг так повестися зі мною!»

Розділ XLIII

Ніщо не могло так підбурити Лестера проти його родичів, як ця спроба примусити його. Останнім часом йому стало зрозуміло, що він зробив дві найсерйозніших помилки: спочатку – не одружившись із Дженні, що позбавило б його від пліток та пересудів; а потім – не погодившись відпустити її, коли вона сама намагалася піти від нього. Так, що не кажи, він безнадійно заплутався. Він не може піти на те, щоб утратити все своє багатство. Власних грошей у нього зовсім мало. Дженні нещасна, це одразу видно. А втім, інакше й бути не може, бо й сам він нещасний. Чи готовий він згодитися на якісь десять тисяч на рік, якщо навіть одружиться з Дженні? Чи згоден він утратити Дженні, допустити, щоб вона назавжди пішла з його життя? Проблема була надто складна. Він не міг зважитись ні на перше, ні на друге.

Коли Лестер повернувся з похорону, Дженні одразу помітила, що щось не гаразд, що його пригнічує не тільки природна туга за померлим батьком. Що б це могло бути? Вона намагалася висловити йому своє співчуття, але вилікувати його рану було не так-то легко. Коли траплялося, що ображали його гідність, Лестер злісно замикався в собі, а в нестямі міг ударити людину. Дженні придивлялася до нього, від усієї душі бажаючи допомогти, але він не ділився з нею своїм горем. Він страждав, і їй залишалося тільки страждати разом з ним.

Дні минали за днями, і настав час, коли Лестеру довелося серйозно подумати про своє фінансове становище, в зв’язку з передсмертною волею старого Арчібалда. Управління фабрикою буде реорганізоване. Роберт, відповідно до бажання батька, стане президентом компанії. Виникне питання про уточнення ролі й участі в справі самого Лестера. Якщо він не змінить своїх стосунків з Дженні, він навіть не може бути акціонером; точніше кажучи, він взагалі – ніщо. Щоб посідати й надалі посаду секретаря й скарбника, він мусить мати бодай одну акцію компанії. Чи захоче Роберт або хтось із сестер передати йому частину своїх акцій? Чи погодяться вони, в найгіршому разі, продати йому ці акції? Чи родичі не вживуть якихось нових заходів на шкоду новим прерогативам Роберта? Всі вони, мабуть, вороже ставляться до Лестера. Так, єдиний вихід з цього заплутаного становища – покинути Дженні. Якщо він її покине, не доведеться випрошувати акцій. Якщо ні – це буде порушенням останньої болі батька, і тоді він мусить бути готовий до будь-яких наслідків. Знову й знову він зважував суперечні доводи, і картина ставала все виразнішою. Він мусить відмовитись або від Дженні, або від свого майбутнього.

Роберт, хоч і запевняв, що все можна було б улаштувати інакше, був цілком задоволений тим, як склалися обставини. Його плани наближалися до здійснення; а він уже давно й докладно опрацював їх, бо передбачав не тільки реорганізувати батьківську справу, але й поширити її шляхом об’єднання з іншими компаніями по виробництву екіпажів. Таке об’єднання з двома-трьома великими підприємствами на заході і на сході країни дозволило б знизити продажні ціни, запобігти надлишку виробництва і значно зменшити загальні витрати.

Через свого представника в Нью-Йорку Роберт уже придбав деяку кількість акцій інших компаній і тепер був майже готовий діяти. Найперше треба було, щоб його обрали президентом компанії Кейн; після цього, оскільки на Лестера можна було не зважати, він збирався призначити віце-президентом чоловіка Емі і, можливо, замінити Лестера ким-небудь іншим на посаді секретаря й скарбника. За умовами духівниці, до обов’язків Роберта входило керівництво часткою спадщини, призначеної Лестеру, в надії, що він схаменеться. Видно, батько розраховував, що Роберт допоможе йому вплинути на брата. Роберту така роль здавалася трохи бридкою, але саме завдання не було важким. У певній мірі це був навіть почесний обов’язок. Лестер мусить або взятися за розум, або ж дати можливість старшому братові керувати фірмою на власний розсуд.

Виконуючи свої обов’язки по чикагському філіалу, Лестер уже відчував нові віяння. Він бачив, що опинився за бортом, що він – усього лише завідувач відділу на службі у власного брата, і свідомість цього обурювала його. Роберт жодним словом не згадував про якісь зміни; все, здавалося, йшло, як і раніше, але було зрозуміло, що тепер кожна вказівка Роберта – закон. По суті, Лестер служив у брата і одержував від нього зарплату. Це було зневажливо й гидко.

Через кілька тижнів він відчув, що більше не витримає, – адже досі він діяв цілком самостійно. Наближався день щорічних зборів акціонерів, який раніше був не більше, ніж формальність, оскільки батько керував усіма справами сам. Тепер головуватиме Роберт, сестер, можливо, заступатимуть їхні чоловіки, а сам він навіть не буде там. Оскільки Роберт не запропонував передати або продати Лестеру акції, які б дали йому право стати членом правління і посісти якусь відповідальну посаду, він вирішив, як це не важко було для його самолюбства, послати братові прохання про відставку. Це розрядить атмосферу. Роберт зрозуміє, що він, Лестер, не хоче користуватись з його ласки і згодний одержувати тільки те, що заробить завдяки своїм здібностям і за повною згодою родичів. А якщо він все ж покине Дженні й повернеться до участі в справах, то вже аж ніяк не на посаду керівника філіалу. І він продиктував простий, одвертий, діловий лист:

«Дорогий Роберт! Я знаю, що найближчого часу компанія буде реорганізована під твоїм керівництвом. Оскільки в мене немає акцій, я не маю права ні бути членом правління, ні займати посаду секретаря та скарбника. Вважай, будь ласка, цей лист офіціальною заявою про моє увільнення з обох цих посад, і нехай правління обговорить питання як про заміщення цих посад, так і про дальше використання моїх послуг. Місцем завідувача філіалу як таким я особливо не дорожу, але я в жодному разі не хочу порушувати твоїх планів. З усього сказаного тобі повинно бути зрозумілим, що я поки що не збираюсь виконати умову, про яку йдеться в батьковій духівниці. Мені хотілося б точно знати, як ти дивишся на цю справу. Ждатиму від тебе відповіді.

Твій Лестер».

У своїй конторі в Цинциннаті Роберт старанно обміркував цей лист. Отже, Лестер ставить питання руба, – це на нього схоже. Коли б до його одвертості та більше обачливості – чудова була б людина! Але в нього немає лукавства, немає тонкості. Він ніколи не піде на обман, а Роберт у глибині душі вважав, що без цього не досягти справжнього успіху. «Іноді потрібні і спритність, і жорстокість, – думав він часто. – Чому б не сказати цього одверто самому собі, коли робиш велику ставку?» І він дотримувався цього правила досить твердо.

Зараз Роберт відчував, що хоч Лестер – чудовий хлопець і до того ж його брат, йому не вистачає певної гнучкості. Він надто прямолінійний, надто любить сперечатися. Якщо Лестер підкориться бажанню батька і одержить свою долю спадщини, він неминуче стане активним учасником у керівництві фірмою. Він зв’яже руки старшому братові. Чи хотілося б цього Роберту? Безперечно, ні. Його куди більше влаштовувало, щоб Лестер, у всякому разі, на найближчий час, залишився з Дженні і в такий спосіб сам відійшов від справ.

Обміркувавши все як слід, Роберт продиктував ввічливого листа. Він ще не певен, як краще зробити. Він не знає, якої думки дотримуються зяті. Треба буде з ними порадитись. Особисто він дуже хотів би зберегти Лестера на посаді секретаря й скарбника, якщо тільки це пощастить влаштувати. Чи не краще зачекати з остаточним вирішенням?

Лестер вилаявся. На якого біса Роберт крутить і зволікає? Адже він чудово знає, як це можна влаштувати. Дати Лестеру одну акцію – і він буде повноправним пайовиком. Роберт його боїться, ось де закопана собака. Ну що ж, на ролі завідувача філіалу він не залишиться, будьте певні. Він негайно подасть у відставку.

І Лестер написав Роберту, що все обміркував і вирішив спробувати щастя на діловому поприщі самостійно. Нехай Роберт відрядить до Чикаго кого-небудь, кому він міг би здати справи. Він готовий ждати місяць, але не більше. За кілька днів прийшла відповідь. Роберт писав, що дуже шкодує, але коли Лестер так вирішив, він зі свого боку не хоче заважати йому в здійсненні нових планів. Чоловік Імоджін, Джефферсон Міджлі, давно виявляв бажання перебратися до Чикаго. На перший час завідування філіалом можна передати йому.

Лестер посміхнувся. Роберт, очевидно, намагається мати користь з ускладнень, що виникли. Роберт знає, що він, Лестер, може вдатися до суду й заперечувати призначення зятя, але знає й те, що Лестеру найменш цього хочеться. Вся історія потрапить до газет. Знову почнуться плітки про його стосунки з Дженні, які затихли. Найкраще було б розлучитися з нею. Так усе знову поверталося до вихідної точки.