Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)

Розділ LIX

Зломлена цим новим ударом безжалісної долі, Дженні знову впала в той пригнічений стан, від якого її вилікували спокійні й щасливі роки, прожиті з Лестером в Хайд-Парку. Минуло чимало часу, перш ніж вона усвідомила, що Веста померла. Схудле тіло, на яке вона дивилася ще два дні, зовсім не було схоже на її дівчинку. Де колишня радість, де легкість і швидкість рухів, живий блиск очей? Все зникло. Залишилася бліда, воскова оболонка і – тиша. Дженні не плакала, вона тільки відчувала глибокий невідступний біль. І не було біля неї нікого, хто б прошепотів їй слова вічної мудрості – прості й зворушливі слова про те, що смерті нема.

Лікар Емрі, сестра, м-с Девіс та інші сусіди – всі були співчутливі, уважні до Дженні. М-с Девіс телеграфувала Лестеру про смерть Вести, але він був далеко, і відповідь не прийшла. Хтось готував обід і старанно підтримував порядок у кімнатах – сама Дженні нічим не цікавилася. Вона тільки перебирала й розглядала улюблені речі Вести, речі, колись подаровані Лестером або нею самою, і зітхала при думці, що дівчинці вони більше не знадобляться. Дженні дала розпорядження, щоб тіло Вести перевезли до Чикаго й поховали на кладовищі Спасителя, – коли помер Герхардт, Лестер купив там ділянку землі. За її проханням священик лютеранської церкви, до якої завжди ходив Герхардт, повинен був сказати кілька слів над могилою. Дома, у Сендвуді, було додержано звичайних обрядів. Священик місцевої методистської церкви прочитав початок першого послання апостола Павла до фесалонікійців, хор однокласниць Вести проспівав «До тебе, господи, до тебе». Були квіти, і біла труна, і незчисленні співчуття, а потім Весту повезли. Труну сховали в ящик, повантажили на поїзд і повезли на лютеранське кладовище в Чикаго.

Дженні прожила ці дні немов уві сні. Приголомшена своїм горем, вона майже нічого не відчувала й не сприймала. М-с Девіс і, за її настійної вимоги, ще чотири сусідки поїхали до Чикаго на похорон. Коли труну спускали в могилу, Дженні стояла, дивилася й здавалася байдужою, – мов застигла. Після похорону вона повернулася до Сендвуда, але ненадовго. Їй хотілося бути в Чикаго, ближче до Вести й Герхардта.

Залишившись одна-однісінька, Дженні намагалася обміркувати своє дальше життя. Вона відчувала, що їй треба працювати, хоч до цього й не спонукали її матеріальні нестатки. Можна стати сестрою-жалібницею, тоді треба одразу ж почати вчитися. Згадала Дженні й про свого брата Уїльяма. Уїльям не одружений. Може, він захоче жити разом з нею. От тільки адреса його їй невідома, і Басс начебто також не знає, де його можна знайти. Дженні вирішила пошукати роботи в якому-небудь магазині. Треба щось робити. Не може вона жити тут сама, залишивши на сусідів турбуватись про її долю. Як їй не важко, все ж легше буде, якщо вона переїде до Чикаго й, зупинившись у готелі, пошукає собі роботу або найме будиночок недалеко від кладовища Спасителя. А ще можна взяти на виховання дитину. В місті скільки хочеш сирітських притулків.

Лестер повернувся з дружиною до Чикаго тижнів через три після смерті Вести і тільки тоді знайшов перший лист Дженні, телеграму й ще коротенький лист з повідомленням про смерть дівчинки. Він щиро засмутився, бо був по-справжньому прив’язаний до неї. Охоплений співчуттям до Дженні, він одразу ж сказав дружині, що поїде одвідати її. Його турбувало майбутнє Дженні. Не можна, щоб вона жила сама. Може, він зуміє дати їй яку-небудь корисну пораду. Він поїхав до Сендвуда, але довідався там, що Дженні переїхала до готелю «Тремонт» у Чикаго. В готелі він її також не застав – вона пішла на могилу дочки. Він заїхав ще раз того ж самого дня, і йому сказали, що вона вдома. Коли їй подали карточку Лестера, Дженні страшенно схвилювалась, дужче, ніж хвилювалася, зустрічаючи його в минулі дні, бо зараз він був їй більше потрібний.

Лестер до цього часу багато думав про свій вчинок – цьому не заважали ані більш ніж вдалий шлюб, ані знову здобуте багатство й пошана, його сумніви й незадоволення собою не вляглися до цього часу. Думка, що він забезпечив Дженні, не втішала його, – він завжди знав, як мало важать для неї гроші. Кохання – ось смисл її життя. Без кохання вона була, як вутлий човен у відкритому морі, – це він добре знав. Їй потрібний був тільки він сам, і Лестер відчував глибокий сором від думки, що співчуття до неї виявилося безсилим перед почуттям самозбереження й жадобою багатства. Того дня, коли він піднімався ліфтом у готелі «Тремонт», сумління жорстоко мучило його, хоч він і розумів, що тепер не в його владі щось виправити. Він в усьому винен – і в тому, що спокусив Дженні, і в тому, що не залишився з нею до кінця наперекір усьому світові. Але тепер уже нічого не зробиш. Треба тільки обійтися з Дженні якомога м’якше, поговорити з нею, в міру сил своїх допомогти їй співчуттям і порадою.

– Здрастуй, Дженні, – сказав він привітно, коли вона відчинила йому двері.

Як змінили її пережиті страждання! Вона схудла, бліді щоки ввалилися, очі здавалися величезними.

– Яке страшне нещастя, – заговорив він збентежено. – Хто б міг подумати, що це трапиться.

То були перші слова підтримки, які дійшли до серця Дженні з того часу, як Веста померла, з того часу, як сам Лестер її покинув. Його прихід глибоко зворушив її; від хвилювання вона не могла говорити. Сльози затремтіли у неї на віях і потекли по щоках.

– Не плач, Дженні, – сказав він, обійнявши її і ласкаво притискуючи до плеча її голову. – Мені так шкода. Я багато про що жалкую, та пізно про це говорити. Мені безмежно шкода Весту. Де ти її поховала?

– Поруч з татом, – відповіла Дженні і розридалась.

– Так, погано, – сказав він тихо і замовк.

Трохи заспокоївшись, вона одійшла від нього і, витерши очі, запросила сісти.

– Так прикро, що мене не було тут, коли це сталося, – продовжував Лестер. – А то б я весь час був з тобою. Ти тепер, мабуть, не захочеш більше жити в Сендвуді?

– Я не можу, Лестер, – сказала вона. – Просто сил немає.

– Куди ж ти думаєш переїхати?

– Ще не знаю. Там мені просто не хотілося обтяжувати сусідів. Я думала найняти десь маленький будиночок і, можливо, взяти на виховання дитину або влаштуватись на роботу... Мені так не хочеться жити самій.

– А це непогана думка – взяти на виховання дитину, – сказав він. – Тобі буде не так тоскно. Ти вже довідувалась про те, що для цього потрібно?

– Я думаю, треба просто звернутися до якогось притулку.

– Можливо, що це трохи складніше, – сказав він, замислившись. – Треба виконати якісь формальності, я докладно не знаю які. В притулках вимагають, щоб дитина залишалася під їхнім доглядом, чи щось подібне. Ти порадься з Уотсоном, він тобі все пояснить. Вибери собі немовля до вподоби, а решту полиши на нього. Я з ним поговорю, попереджу його.

Лестер розумів, яка страшна для Дженні самотність.

– Де твій брат Джордж? – запитав він.

– Джордж у Рочестері, але він до мене не приїде. Басс писав, що він одружився.

– А більше нікого немає з рідних, хто б погодився жити з тобою?

– Може, Уїльям, тільки я не знаю, де він зараз.

– Якщо ти думаєш жити в Чикаго, подивись новий квартал на захід від Джексон-Парку, – порадив він. – Там, пригадую, є дуже гарненькі котеджі. Не обов’язково одразу купувати. Спочатку найми на якийсь строк, а там побачиш, підходить це тобі чи ні.

Дженні вирішила, що це чудова порада, – адже вона одержала її від Лестера! Який він добрий, він цікавиться всіма її справами. Значить, вони все-таки не зовсім чужі. Вона йому не байдужа. Вона почала розпитувати його про здоров’я дружини, про те, чи задоволений він своєю мандрівкою, чи довго пробуде в Чикаго. А він, відповідаючи їй, весь час думав про те, як жорстоко обійшовся з нею. Він підійшов до вікна і почав дивитися вниз, на людну вулицю. Екіпажі, підводи, зустрічні потоки пішоходів – все зливалося в химерну головоломку. Так рухаються тіні, коли бачиш сон. Вже стемніло, тут і там засвічувалися вогні.

– Я хочу тобі дещо сказати, Дженні, – промовив Лестер, змахнувши з себе замисленість. – Після всього, що трапилось, це може здатися тобі дивним, але ти й зараз мені дорога. Я не переставав про тебе думати. Мені здавалося, що, розлучившись з тобою, я зробив розсудливо, – так уже тоді все складалося. Мені здавалось, що коли Летті мені подобається, я можу одружитися з нею. З певної точки зору я й зараз готовий визнати, що так краще, але великого щастя це мені не дало. Щасливішим, ніж я був з тобою, я ніколи не буду. Мабуть, справа тут не в мені; окрема людина взагалі мало означає. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, але, на мою думку, всі ми – більш чи менш пішки. Нами розпоряджаються сили, над якими ми не маємо влади.

– Я розумію, Лестер, – сказала вона. – Я ні на що не скаржусь. Так краще.

– Кінець кінцем, життя дуже схоже на фарс, – продовжував він гірко. – Дурна комедія, і більш нічого. Єдине, що можна зробити, це зберегти своє «я». А чесності, наскільки я можу судити, від нас ніхто не вимагає.

Дженні не зовсім збагнула зміст його слів, але вона зрозуміла, що він незадоволений з себе, і їй стало шкода його. Вона намагалася його втішити:

– Ти не турбуйся за мене, Лестер. Я нічого, я проживу. Спочатку, коли я тільки звикала жити сама, було дуже важко. А тепер нічого. Як-небудь проживу.

– Але ти пам’ятай, що моє ставлення до тебе не змінилося, – палко сказав він. – Мені важливе все, що тебе стосується. Коли ти влаштуєшся на новому місці, я прийду подивитися, чи все в тебе є. Я й сюди ще зайду до тебе, через кілька днів. Ти розумієш, що в мене на душі?

– Так, – сказала вона, – розумію.

Він взяв її руку й погладив.

– Не тужи, – сказав він. – Не треба. Я зроблю все, що можу. Як собі хочеш, а ти для мене та ж сама Дженні. Я погана людина, але дещо хороше в мені все ж є.

– Нічого, нічого, Лестер. Адже я сама наполягла, щоб ти так зробив. Все на краще. І ти, мабуть, щасливий тепер, коли...

– Не варто, Дженні, – перебив він її. Потім лагідно притягнув її до себе й посміхнувся. – Чи ти мене не поцілуєш за старою звичкою?

Вона поклала руки йому на плечі, довго дивилася в очі, потім поцілувала. Коли їх губи зустрілися, вона відчула, що тремтить. Лестер також ледве володів собою. Помітивши його хвилювання, Дженні примусила себе заговорити.

– Тепер іди, – сказала вона твердо. – На вулиці вже зовсім темно.

Він пішов, усвідомлюючи, що йому хочеться одного – залишитися; Дженні до цього часу була для нього єдиною жінкою на світі. А Дженні стало легше, хоч їм, як і раніше, треба було жити в розлуці. Вона не пробувала розібратися в етичному або моральному боці цієї загадки. На відміну від інших, Дженні не намагалася вмістити океан у чайній чашці, або зв’язати зрадливий світ однією мотузкою, яку називають законом. Лестер все ще кохає її трохи. Летті він також кохає. Ну й добре. Колись вона надіялася, що ніхто, крім неї, не буде йому потрібний. Виявилось, що це помилка, але хіба трохи кохання – ніщо? Ні, звичайно. І сам Лестер був тієї ж думки.

Розділ LX

За наступні п’ять років шляхи Лестера й Дженні розійшлися ще далі. Вони тривко улаштувалися кожен у своєму світі, так і не поновивши колишніх відносин, до яких, здавалося, могли привести їх кілька зустрічей в готелі «Тремонт». Лестер ледь встигав виконувати свої ділові й світські обов’язки; він бував у сферах, про які скромна Дженні й не мислила. А в самої Дженні життя було тихим і одноманітним. В простенькому будиночку на чудовій, але аж ніяк не фешенебельній вулиці, поблизу Джексон-Парку, на Південній околиці, вона жила вдвох зі своєю приймачкою Розою, темноволосою дівчинкою, яку вона взяла із Західного притулку для знайдів. Нові сусіди знали її під ім’ям Дж. Г. Стовер, – вона визнала за краще розлучитися з прізвищем Кейн. А м-р і м-с Кейн, коли жили в Чикаго, займали величезний особняк на набережній, де прийоми, бали й обіди змінялися з разючою, просто-таки калейдоскопічною швидкістю.

А втім, сам Лестер в останній час виявляв схильність до спокійнішого, змістовнішого життя. Із списку своїх знайомих він викреслив багатьох людей, які в смутні роки, що вже одійшли в минуле, виявили себе не в міру вимогливими, або фамільярними, або байдужими, або ж балакучими. Лестер був тепер членом, а в деяких випадках навіть головою правління дев’яти найкрупніших фінансових та торговельних компаній Середнього Заходу: «Об’єднаної Тракторної», з центром у Цинциннаті, «Західної Тигельної», «Об’єднаної Каретної», Другого Національного банку в Чикаго, Другого Національного банку в Цинциннаті і деяких інших, не менш видатних. У справах Каретного тресту він не брав безпосередньої участі, вважаючи за краще діяти через свого повіреного м-ра Уотсона, проте не переставав цікавитися ними. Роберта він не бачив уже сім років, Імоджін – років зо три, хоч вона жила в Чикаго. Луїза, Емі, їх чоловіки й найближчі знайомі стали для нього чужими людьми. Юридичної контори «Найт, Кітлі і О’Брайєн» він і близько не підпускав до своїх справ.

З роками Лестер трохи обважнів, а його погляди на життя набули явно скептичного забарвлення. Все менше й менше смислу знаходив він у світі, який оточував його. Колись, за давніх часів, трапилось незрозуміле явище, почала еволюціонізувати крихітна органічна клітина, – вона розмножувалася ділінням, навчилася поєднуватись з іншими клітинами, створюючи всілякі організми – риб, тварин, птахів, нарешті – людину. І ось людина – скупчення клітин – у свою чергу пробиває собі шлях до забезпеченішого й різноманітнішого існування, об’єднуючись із іншими людьми. Чому? Одному богу відомо. Взяти хоча б його, Лестера Кейна. Він обдарований неабияким розумом і деякими талантами, він одержав у спадщину якусь міру багатства, якого він, коли вдуматися, нічим не заслужив, – просто йому пощастило... Але оскільки він використовує це багатство так само розумно, практично й творчо, як це зробила б на його місці кожна інша людина, не можна сказати, що для інших воно було б більш заслуженим. Він міг би народитися в бідності, і тоді був би задоволений життям не більше й не менше, ніж будь-який інший бідняк. Навіщо скаржитися, турбуватися, робити догадки? Що б він не робив, життя буде неухильно посуватися вперед, скоряючись своїм власним законам. В цьому він переконаний. Так навіщо хвилюватися? Абсолютно ні до чого. Інколи Лестеру здавалося, що з таким самим успіхом він міг би й зовсім не з’являтися на світ. Діти – «нам з неба послана радість», як сказав поет – аж ніяк не були в його очах чимсь обов’язковим або бажаним. І цей його погляд цілком поділяла м-с Кейн.

У Дженні, що, як і раніше, жила на Південній околиці зі своєю приймачкою, також не склалося ніякої чіткої уяви про смисл життя. На відміну від Лестера і м-с Кейн, вона не вміла мислити аналітично. Вона чого тільки не бачила в житті, багато вистраждала, дещо прочитала, без вибору й без системи. В спеціальних галузях знання вона не розбиралася зовсім. Історія, фізика, хімія, ботаніка, геологія й соціологія – все це було для неї темним лісом, зовсім не тим, що для Летті й Лестера. Замість знань у неї було невиразне відчуття, що світ упоряджений недобре й нетривко. Люди народжуються й помирають. Одні вважають, що світ був створений шість тисяч років тому; інші – що він існує вже багато мільйонів років. І що приховується за всім цим – сліпий випадок чи якась спрямовуюча свідомість, якийсь бог? Що-небудь, очевидно, повинно бути, думалося Дженні, – якась найвища сила створила всю красу, що оточує нас, – квіти, траву, дерева, зірки. Природа така чудова! Ця думка підтримувала Дженні, яка часто й подовгу втішалася нею в своїй самотності.

Дженні з дитинства була працьовита. Вона ніколи не сиділа склавши руки, але робота не заважала їй думати. За останні роки вона поповніла, хоч і не над міру; вигляд вона мала імпозантний і благообразний, на обличчі ані зморшки, незважаючи на пережиті турботи й горе. В її чудовому каштановому волоссі вже з’явилася сивинка. Погляд блакитних очей проникав у саму душу. Сусіди говорили про неї як про жінку лагідну, добру й гостинну. Про минуле її нічого не було відомо, крім того, що вона приїхала з Сендвуда, а раніше жила в Клівленді. Вона дуже скупо говорила про себе.

Дженні вміла добре й з любов’ю доглядати за хворими, один час вона думала, що, коли повчиться, працюватиме доглядальницею або сестрою-жалібницею. Але від цієї думки їй довелося відмовитись – вона дізналася, що на таку роботу беруть тільки молодих жінок. Думала вона й про те, щоб вступити до якого-небудь благодійного товариства. Проте їй була незрозуміла нова теорія, що входила тоді в моду, згідно з якою людей слід учити виходити з скрутного становища тільки власними силами. Дженні здавалося, що коли бідняк просить допомогу, йому треба допомогти, не обмірковуючи того, наскільки він цього заслуговує; ось чому у всіх установах, де вона боязко наводила довідки, Дженні зустрічала холодну байдужість, якщо не пряме відмовлення. Нарешті вона вирішила всиновити ще одну дитину, щоб Роза зростала не сама. Її другим приймаком був чотирирічний хлопчик Генрі, який одержав прізвище Стовер. Як і раніше, банк регулярно сплачував Дженні її прибуток, тож вона була цілком забезпечена. Ні до торгівлі, ні до спекуляції в неї не було нахилу. Їй куди більше подобалося вирощувати дітей, доглядати квіти й вести хазяйство.

Одним з побічних наслідків розриву між Дженні й Лестером була зустріч братів вперше після читання батьківської духівниці. Роберт часто згадував про Лестера і з цікавістю стежив за його успіхами. Звістка про одруження Лестера принесла йому справжнє задоволення, – він завжди вважав, що м-с Джералд – ідеальна дружина для його брата. З цілого ряду ознак Роберт зрозумів, що посмертні розпорядження батька, а також його власні спроби захопити в свої руки «Компанію Кейн» аж ніяк не сприяли доброму ставленню до нього Лестера. Проте йому здавалося, що їхні погляди, особливо в ділових питаннях у цій галузі, не так уже й різняться. Зараз Лестер процвітає. Він може дозволити собі великодушний жест, може піти на мирову. Адже Роберт, не шкодуючи сил, намагався свого часу навчити розуму брата, й керували ним найкращі поривання. Якби вони були друзями, працювали заодно, – перед ними відкрилися б ще ширші можливості збагачення. Роберт усе частіше думав над тим, чи не спокусить Лестера така перспектива.

Одного разу, коли Роберт гостював у Чикаго, він навмисно попросив знайомих, з якими їхав у колясці, завернути на набережну. Йому хотілося на власні очі побачити розкішний особняк Кейнів, про який він стільки чув.

І раптом на нього війнуло атмосферою батьківського будинку: Лестер, купивши цей особняк, прибудував до нього збоку зимовий сад, який був у них в Цинциннаті. Того вечора Роберт написав Лестеру запрошення пообідати з ним у «Юніон-клубі». Він писав, що пробуде в місті не більше як два-три дні і хотів би побачитись з братом. Він, звичайно, пам’ятав, що між ними колись виникли незлагоди, але йому хотілося б разом обміркувати одну справу. Чи не приїде Лестер хоч би в четвер?

Одержавши цього листа, Лестер насупив брови й одразу став похмурим. У душі він все ще страждав від удару, якого йому завдав батько; його досі пересмикувало, коли він пригадував, як безцеремонно відмахнувся від нього Роберт. Правда, Роберту було з-за чого клопотати – зараз це вже зрозуміло. Але, як-не-як, Лестер йому брат, і коли б він сам був у той час на місці Роберта,  він, треба сподіватися, не зробив би так підло. А тепер Роберту навіщось знадобилося бачити його.

Спочатку Лестер вирішив зовсім не відповідати. Потім вирішив написати Роберту, що не може з ним зустрітись. Але його охопила цікавість, що ж братові потрібно, яку комбінацію він вигадав. І Лестер ще раз передумав. Так, вони зустрінуться; шкоди від цього не буде. Правда, і доброго нічого не вийде. Вони, можливо, пообіцяють один одному забути старе, але слова так і залишаться словами. Минулого не повернеш. Не можна розбиту чашку зробити цілою. Можна тільки склеїти її й назвати цілою, але цілою вона від цього не стане. Він написав братові, що приїде.

У четвер вранці Роберт подзвонив йому з «Аудіторіума» і нагадав про наступне побачення. Лестер жадібно прислухався до звуків його голосу. «Так, так, я пам’ятаю», сказав він. Опівдні він поїхав до ділової частини міста, і тут, у вишуканому «Юніон-клубі», брати зустрілися й оглянули один одного. Роберт за цей час схуд, волосся в нього трохи посивіло. Погляд залишився твердим і пронизливим, але біля очей з’явилися зморшки. Рухи в нього були швидкі, енергійні. В Лестері одразу почувалася людина зовсім іншого складу – міцна, грубувата, флегматична. В ті дні багато хто знаходив його трохи жорстким. Блакитні очі Роберта анітрохи не примусили його зніяковіти, не справили на нього жодного впливу. Він бачив брата наскрізь, бо вмів і спостерігати, і робити висновки. А Роберту було важко визначити, в чому саме Лестер змінився за ці роки. Він поповнів, але чомусь не сивіє, у нього такий самий колір обличчя, і взагалі він справляє враження людини, готової прийняти життя таким, яким воно є. Роберт неспокійно зіщулився від його гострого погляду, – було очевидно, що Лестер цілком зберіг і мужність, і ясний розум, які завжди були притаманні йому.

– Мені дуже хотілося з тобою побачитись, Лестер, – почав Роберт, після того як вони, за старою звичкою, міцно потиснули один одному руки. – Ми давно не зустрічалися – майже вісім років.

– Так, біля того, – відповів Лестер. – Ну, як твої справи?

– Все по-старому. А ти чудово виглядаєш.

– Я ніколи не хворію, – сказав Лестер, – хіба що нежить схоплю. А так, щоб лежати в ліжку, – і не пригадую. Як дружина?

– Дякую, жива й здорова.

– А діти?

– Ральфа й Береніс ми майже не бачимо, в них у кожного своя родина, а інші поки що дома. Сподіваюсь, твоя дружина також у доброму здоров’ї, – додав він нерішуче, відчуваючи, що ступає на слизький ґрунт.

Лестер спокійно подивився на нього.

– Так, – відповів він. – Здоров’я в неї чудове. І зараз вона ні на що не скаржиться.

Вони ще поговорили про те, про се; Лестер довідався про справи тресту, запитав, як живуть сестри, щиро признавшись, що зовсім нічого про них не знає. Роберт розповів про всіх потроху і, нарешті, приступив до справи.

– А поговорити я хотів з тобою ось про що, – сказав він. – Мене цікавить «Західна Тигельна компанія». Я знаю, що ти особисто не входиш до складу її директорів, тебе заступає твій повірений Уотсон, – дуже, до речі сказати, тямуща людина. Так от, керівництво компанією поставлено кепсько, це нам усім відомо. Для того, щоб одержувати належні прибутки, нам треба мати на чолі людину практичну й досвідчену. До цього часу я завжди діяв разом з Уотсоном, бо вважав його пропозиції цілком вдалими. Він, як і я, думає, що багато що треба змінити. Зараз виявилась можливість купити сімдесят акцій, якими володіє вдова Россітера. Разом з твоєю й моєю частиною це склало б контрольний пакет. Я б дуже хотів, щоб саме ти купив ці сімдесят акцій, хоч з таким самим успіхом я можу взяти їх і на своє ім’я – тільки б зберегти їх за нами. Тоді ти зробиш президентом, кого захочеш, а далі все піде як по маслу.

Лестер посміхнувся. Пропозиція була спокуслива. Він уже знав від Уотсона, що в справах цієї компанії Роберт тримає його бік, і давно догадувався про намір брата піти на мирову. Так ось вона – оливкова гілка у вигляді контролю над компанією з півторамільйонним капіталом!

– Це дуже мило з твого боку, – сказав він серйозно. – Справді ж, щедрий дарунок. Що це тобі спало на думку?

– Що ж, Лестер, я скажу тобі правду, – відповів Роберт, – мені всі ці роки не давала спокою історія з духівницею, те, що ти втратив посаду секретаря-скарбника, і інші непорозуміння. Я не хочу зачіпати старого – ти, я бачу, посміхаєшся, – але чому не висловити тобі моїх думок? У минулому я був надто честолюбним. І саме в той час, коли помер батько, я носився з планами створення Каретного тресту й боявся, що ти їх не схвалиш. З того часу я часто думав, що повівся з тобою недобре, але справа вже була зроблена. Детально розбиратися в цій старій історії тобі навряд чи буде цікаво. Але те, з чого я сьогодні почав...

– Могло б служити деякою компенсацією, – спокійно закінчив Лестер.

– Ну, не зовсім так, Лестер... Хоч, мабуть, на це схоже. Я розумію, що тепер такі речі не мають для тебе великого значення. Я розумію, що важливіше було б вжити якихсь заходів тоді, а не зараз. Але все ж я щиро думав зацікавити тебе своєю пропозицією. Я думав, вона буде початком. Скажу по щирості, я хотів, щоб це був перший крок до нашого примирення. Адже ми, як не є, брати.

– Так, – сказав Лестер, – ми брати.

Він думав про те, скільки іронії в цих словах. Чи багато братерські почуття допомогли йому в минулому? По суті, не хто інший, як Роберт, штовхнув його на шлюб з м-с Джералд; хоч і найбільше страждань від цього зазнала Дженні, Лестер до цього часу на нього досадував. Правда, Роберт не позбавив його четвертої частини батьківської спадщини, але проте й не допоміг одержати її, а тепер уявляє, що своєю пропозицією одразу полагодить справу. Не гаразд це. І нерозумно. І взагалі – дивна річ життя!

– Ні, Роберт, – сказав він, нарешті, твердо й рішуче. – Я розумію твої мотиви. Але не бачу, навіщо це мені. Випадок трапився тобі, ти з нього й користуйся. А я не хочу. Якщо ти купиш ці акції, я згоден на всі заходи, які ти вважатимеш за потрібне провести. Я тепер досить багатий. Що було, те було. Я не відмовляюсь час від часу зустрічатися й розмовляти з тобою. А це ж все, що тобі потрібно. Комбінація, яку ти мені пропонуєш, – просто кажучи, штукатурка для того, щоб замастити стару тріщину. Тобі потрібна моя прихильність – будь ласка. Я не маю зла до тебе. Я не збираюся тобі шкодити.

Роберт подивився на брата й посміхнувся. Як би він не образив Лестера в минулому, як би не був ображений ним зараз, все ж це – чудова людина.

– Може бути, твоя правда, Лестер, – сказав він. – Але мусиш знати, що мною керували не дрібні міркування. Мені справді хотілося помиритися з тобою. Більше я до цього не повертатимусь. Ти ближчого часу до Цинциннаті не збираєшся?

– Та начебто ні, – відповів Лестер.

– А я хотів запропонувати тобі зупинитися в нас.

– Приїжджай з дружиною. Згадаємо молодість.

Лестер невесело посміхнувся.

– Що ж, з задоволенням, – сказав він ввічливо, а сам подумав, що за часів Дженні не діждався б такого запрошення. Ніщо не примусило б його рідних поставитися до неї по-людському. «А втім, вони, може бути, й не винні, – подумав він. – Бог з ними».

Брати поговорили ще трохи. Потім Лестер згадав, що в нього призначена одна ділова зустріч, і поглянув на годинник.

– Мені скоро доведеться тебе залишити, – сказав  він.

– Та й мені час, – погодився Роберт.

Вони встали.

– Як би там не було, – додав старший брат, спускаючись сходами, – я сподіваюсь, що надалі ми будемо не зовсім чужими один одному.

– Безперечно, – сказав Лестер. – Час від часу будемо зустрічатись.

Вони потиснули один одному руки й розійшлися цілком дружньо. Дивлячись вслід Лестеру, що швидко віддалявся, Роберт переживав невиразне почуття розкаяння й невиконаного обов’язку. Лестер – не рядова людина. Чому ж завжди, навіть до появи Дженні, поміж них стояла якась стіна? Потім Роберт пригадав свої давні думки про «темні угоди». Так, ось чого не вистачає Лестеру, – в ньому немає підступності, він не здатний на жорстокість. Ах ти, чорт забери!

А Лестер думав про брата з роздратуванням, але без ворожого почуття. Не такий уже він поганий – не гірше від багатьох і багатьох інших. Навіщо засуджувати його? Ще невідомо, як він сам зробив би на місці Роберта. Роберт купається в грошах. Він також. Тепер йому зрозуміло, як усе трапилось, – чому він став жертвою, чому управління величезним батьківським багатством було довірено Роберту. «Таке життя, – думав він. – Чи не однаково? У мене є на що існувати. Так про що ж іще турбуватись?»