Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXIV

Тимчасово уладнавши справи Герхардтів і свої взаємовідносини з ними, Кейн повернувся в Цинциннаті до своїх обов’язків. Він щиро цікавився життям величезного підприємства, яке займало цілих два квартали на околиці міста, і всі успіхи й перспективи були для нього такою самою кревною справою, як для його батька й брата. Йому подобалося почувати себе невід’ємною частиною величезного підприємства, що дедалі зростало. Коли він зустрічав на залізниці вантажні вагони з написом: «Компанія Кейн, Цинциннаті» чи бачив за вікнами великих магазинів у різних містах всілякі екіпажі виробництва своєї фірми, він відчував гаряче й радісне задоволення. Адже не жарт бути представником такого надійного, поважного, порядного підприємства! Все це було чудово, але тепер в особистому житті Лестера почалася нова епоха – коротко кажучи, тепер з’явилася Дженні. Повертаючись до рідного міста, він усвідомлював, що цей зв’язок може потягти за собою неприємні наслідки. Він побоювався того, як поставиться до цього батько, а головне, доводилося думати про брата.

Роберт був людиною холодною і педантичною, типовий ділок, бездоганний і в суспільному, і в особистому житті. Ніколи він не переступав суворо встановлених меж узаконеної доброчесності, не відзначався ні чулістю, ані великодушністю і по суті здатний був на перше-ліпше шахрайство, яке міг би в своїх інтересах виправдати тим чи іншим пристойним приводом або хоч доконечною потребою. Що він у цей час думав, Лестер не знав, – він не міг простежити за всіма викрутами логіки, яка поєднувала жорстокі заходи ділка з найсуворішими правилами моралі, – але Роберт якось примудрявся сполучати одно з одним. «Він проповідує, як шотландець-пресвітеріанин, і чує поживу, як азіат», одного разу сказав комусь Лестер про брата, і це було абсолютно точне визначення. І однак він не міг би збити Роберта з його позицій, ані зайти з ним у суперечку, бо за братом була думка більшості. Роберт діяв, та, мабуть, і міркував саме так, як заведено.

Зовні брати були в дуже дружніх стосунках, внутрішньо – глибоко чужі один одному. Роберт загалом ставився до Лестера непогано, але не вірив у його здібності розбиратися в фінансових справах. До того ж брати були надто різні люди, щоб однаково дивитись на життя. Лестер потай зневажав брата за те, що той присвятив себе холоднокровній, упертій гонитві за всемогутнім доларом. А Роберт був переконаний, що легковажність Лестера недозволенна й доведе його рано чи пізно до біди. У справах їм не доводилося стикатись серйозно, бо всім до цього часу заправляв батько, але поміж них постійно виникали дрібні суперечки, і неважко було зрозуміти, звідки дме вітер. Лестер стояв за те, щоб провадити торгові справи на основі дружніх стосунків, особистих знайомств, послуг та поступок. Роберт вважав, що треба дотримуватися твердої лінії, знижувати витрати підприємства й продавати так дешево, щоб задушити будь-яку конкуренцію.

Старий фабрикант завжди намагався підтримати згоду й тишу, але передбачав, що коли-небудь вибухне велика сварка й тоді комусь із синів, а може, навіть і обом, доведеться вийти з діла. «Треба б вам менше гризтись між собою!» частенько говорив він.

І ще одне турбувало Лестера – батькові погляди на шлюб, точніше – на його шлюб. Арчібалд Кейн завжди твердив, що Лестер повинен одружитися і що він робить велику помилку, зволікаючи з цим. Всі інші, крім Луїзи, благополучно оженилися та повиходили заміж. Чому б і йому, улюбленому синові, не взяти з них прикладу? Старий був переконаний, що це шкодить Лестеру в усіх відношеннях.

– Заведено, щоб людина в твоєму становищі була одружена, – не раз переконував він сина. – Це надасть тобі солідності в очах людей. Знайди собі хорошу дружину, заведи сім’ю. Що ти робитимеш без дому, без дітей, коли доживеш до моїх років?

– Чому ж, якщо зустріну підходящу дівчину, одружуся, – відповідав Лестер. – Але поки що я такої не зустрічав. Що ж мені, по-твоєму, робити? Одружуватися з ким попало?

– Ні, звичайно, але чи мало хороших дівчат? Ти, напевно, зумів би знайти собі підходящу дружину, коли б захотів. Наприклад, оця Пейс. Чим вона погана? Вона тобі завжди подобалась. Не слід зволікати з цією справою, Лестер, це до добра не доведе.

Син тільки посміхався у відповідь.

– Добре, батьку, облишмо це. Коли-небудь я схаменуся. Але ж для того, щоб пити, треба відчувати спрагу.

Старий на деякий час здавався, але це було його болюче місце. Йому так хотілося, щоб син отямився і став справжньою діловою людиною.

Лестер розумів, що таке становище речей не дозволить йому побудувати свої стосунки з Дженні на якійсь міцній основі. Він старанно обдумав план дій. Безперечно, він не відмовиться від Дженні, що б там не було. Але треба бути насторожі; не слід ризикувати дарма. Привезти її в Цинциннаті? Який вибухне скандал, якщо це коли-небудь виявиться! Влаштувати її в затишному будиночку де-небудь за містом? Звичайно, у родичів рано чи пізно виникне підозра. Брати її з собою в численні ділові поїздки? На перший раз поїздка до Нью-Йорка минула благополучно. Але чи завжди так буде? Він обмірковував це знову й знову. Труднощі тільки запалювали його. Кінець кінцем, можливо, найпридатнішим буде якесь інше місто: Сент-Луїс, Чикаго чи Пітсбург. Він часто бував там, особливо в Чикаго. Нарешті він вирішив поселити Дженні саме в Чикаго. Він завжди може під якимсь приводом навідатись, і це тільки одну ніч їхати. Так, Чикаго найкраще. У такому великому, бурхливому місті неважко буде загубитися. Провівши два тижні в Цинциннаті, Лестер написав Дженні, що незабаром приїде до Клівленда, і вона відповіла, що він може прийти до неї додому. Вона говорила про нього батькові. Вона вирішила, що безглуздо залишатися вдома, і влаштувалась на роботу в магазині, по чотири долари на тиждень. Він посміхнувся, прочитавши це, але її енергія, порядність подобалися йому. «Вона молодець, – сказав він собі. – Я ще ніколи не зустрічав такої дівчини».

Найближчої суботи він приїхав до Клівленда, зайшов у магазин, де служила Дженні, і умовився зустрітися з нею ввечері. Йому хотілося, щоб відрекомендування його як її поклонника скінчилося якомога швидше. Злидні в домі Герхардтів і їхні нестатки, що аж били у вічі, викликали у Лестера мало не огиду, однак сама Дженні здавалася йому такою ж чарівною, як завжди. Після того як він просидів кілька хвилин у їдальні, до нього вийшли привітатися Герхардт з дружиною, але Лестер майже не звернув на них уваги. Старий німець здався йому досить звичайною особою – таких сотнями наймали на найскромніші посади на фабриці його батька. Поговоривши трохи про те, про се, Лестер запропонував Дженні поїхати кататись. Дженні одягла капелюшок, і вони вийшли. Насправді ж вони пішли на квартиру, яку найняв Лестер, де поки що зберігалося нове вбрання Дженні. Повернулася Дженні о восьмій годині вечора, і домашні не побачили в цьому нічого поганого.

Розділ XXV

Через місяць Дженні сказала, що Лестер хоче одружитися з нею. Звичайно, його візити підготували ґрунт, і це здалося всім досить природним. Тільки сам Герхардт начебто ще трохи сумнівався. Йому незрозуміло було, що з цього вийде. Можливо, все буде гаразд, Лестер ніби й справді непогана людина, і нарешті, чому б йому не полюбити Дженні? Був же до нього Брендер? Якщо в неї міг закохатися сенатор Сполучених Штатів, то чому це не може трапитись із сином фабриканта? Залишається тільки одна перешкода – дитина.

– Вона говорила йому про Весту? – запитав Герхардт жінку.

– Ні ще, – відповіла м-с Герхардт.

– Ні ще, ні ще. Завжди якісь недомовки. Ти думаєш, він захоче одружитися з нею, якщо дізнається? От що виходить, коли дівчина недобре поводиться. Тепер вона мусить викручуватись, як злодюжка. У дитини навіть немає чесного імені.

Герхардт знов уткнувся в газету, але невеселі думки непокоїли його. Він вважав, що життя його зовсім не вдалося, і хотів видужати бодай настільки, щоб можна було знайти яке-небудь місце – скажімо, сторожа. Йому хотілося бути далі від усіх цих хитрощів і обманів.

Тижнів через два Дженні призналася матері, що Лестер листом викликає її до себе в Чикаго. Він не зовсім здоровий і не може приїхати до Клівленда. Мати з дочкою сказали Герхардту, що Дженні їде, щоб повінчатися з м-ром Кейном. Герхардт скипів, і всі його підозри пробудилися знову. Але йому залишалося тільки буркотіти; вся ця історія добром не закінчиться, в цьому він цілком упевнений.

Настав день від’їзду, і Дженні довелося виїхати, не попрощавшись із батьком. Він до вечора блукав по місту, шукаючи роботи, і вона мусила піти на вокзал, так і не дочекавшись його.

– Я йому звідти напишу, – сказала вона.

Знову й знову Дженні цілувала дочку.

– Лестер скоро найме для нас будинок кращий від цього, – весело говорила вона. – Він хоче, щоб ми переїхали.

І от нічний поїзд мчить її в Чикаго; скінчилося минуле життя й починається нове.

Цікаво, що хоч з ласки Лестера родина Герхардта тепер вже не терпіла таких нестатків, він і діти нічого не помічали. М-с Герхардт дуже просто обдурювала чоловіка, купуючи тільки вкрай потрібні речі, і поки що не наважувалася купувати зайве, що тепер можна було б собі дозволити. Її стримував страх. Але Дженні пробувши кілька днів у Чикаго, написала матері, що Лестер наполягає, щоб вони переїхали до іншого будинку. Листа показали Герхардту, який тільки й чекав повернення дочки, щоб учинити скандал. Він насупився, але чомусь ця пропозиція здалась йому доказом того, що все гаразд. Коли б Кейн не одружився з Дженні, навіщо б йому допомагати її родині? Мабуть, вони й справді благополучно одружилися. Мабуть, Дженні дійсно досягла високого становища і може тепер допомагати рідним. Герхардт майже готовий був все їй простити раз і назавжди.

Отже, питання про новий будинок було вирішене, і Дженні повернулася до Клівленда, щоб допомогти матері переїхати в нього. Вони разом ходили по місту, шукаючи приємного, тихого кварталу, й нарешті знайшли підхоже місце. Найняли будинок із дев’яти кімнат з двором за плату по тридцять доларів у місяць. Його обставили, як годиться: купили зручні меблі для їдальні, вітальні, гарні стільці, крісла, ліжка і все, що треба для кожної кімнати. Кухня була з усіма вигодами, була навіть ванна – розкіш, якої Герхардти раніше ніколи не знали. Одно слово, будинок був дуже милий, хоча і скромний, і Дженні раділа, що рідним буде тепер добре й затишно.

Коли настав час переїжджати, м-с Герхардт була просто в нестямі з радості: адже збувалися всі її мрії. Довгі роки, все своє життя вона ждала – і от діждалася. Новий дім, нові меблі, вдосталь місця, прекрасні речі, які їй і уві сні не снилися, – подумати тільки! У неї блищали очі, коли вона дивилась на нові ліжка, шафи й усе інше.

– Господи, яка краса! – скрикувала вона. – Як чудово, правда?

Дженні, дуже задоволена, посміхалася, намагаючись приховати хвилювання, та на очах у неї раз у раз виступали сльози. Вона так раділа за матір. Вона ладна була цілувати ноги Лестеру за те, що він такий добрий до її рідних.

Того ж дня, коли привезли меблі, м-с Герхардт, Марта й Вероніка заходилися все ставити на місце й приводити до ладу. Великі кімнати, двір, що був по-зимовому порожній, але де весною, звичайно, буде так гарно й зелено, і нові чудові меблі викликали у всіх захоплення. Як гарно, як просторо! Джордж топтався на нових килимах, Басс критично оглядав меблі.

– Шикарно, – заявив він нарешті.

М-с Герхардт блукала по будинку, як уві сні. Їй не вірилося, що вона й справді хазяйка у цих чудових спальнях, у красивій вітальні й їдальні.

Герхардт прийшов останній. Як він не намагався, йому погано вдавалося приховати своє захоплення. Круглий матовий абажур над столом був останньою краплею.

– Чи ти ба, газ! – сказав Герхардт.

Він похмуро подивився навкруги з-під кошлатих брів: на килим під ногами, на розсувний дубовий стіл, покритий білою скатеркою й заставлений новими тарілками, на картини по стінах, оглянув кухню, що блищала чистотою, і похитав головою.

– Оце так так! От здорово! – сказав він. – Та й добре ж як! Еге ж, дуже добре. Треба бути обережнішим, щоб не зламати чогось. Так легко подряпати річ, а тоді вже їй кінець.

Так, навіть Герхардт був задоволений.

Розділ XXVI

Нема чого описувати підряд всі події цих трьох років, – описувати, як родина поступово перейшла від крайньої нужди до порівняно тривалого достатку, заснованого, зрозуміло, на явному добробуті Дженні і на великодушності її далекого чоловіка. Час від часу з’являвся сам Лестер – поважний ділок, що наїздом бував у Клівленді; зрідка він зупинявся у Герхардтів, де його з Дженні завжди чекали дві найкращі кімнати на другому поверсі. Інколи він викликав її телеграмою, і вона терміново виїжджала до Чикаго, Сент-Луїса чи Нью-Йорка. Найбільше Лестер любив наймати кімнату на одному з модних курортів в Хот-Спрінгс, Маунт-Клеменс чи Саратозі й дозволити собі розкіш провести тиждень-другий з Дженні, як чоловік з дружиною. Траплялось і так, що він заїздив до Клівленда всього на день, щоб побачитися з нею. Він завжди розумів, що перекладає на плечі Дженні весь тягар досить скрутного становища, але не уявляв собі, як це зараз можна виправити. Та й чи треба виправляти? Їм і так непогано вкупі.

У родині Герхардтів склалося дуже своєрідне ставлення до того, що відбувалось. Спочатку, незважаючи ні на що, становище здавалося досить природним. Дженні сказала, що вона вийшла заміж. Її шлюбного свідоцтва ніхто не бачив, але так вона сказала, і вона справді трималася зовсім як заміжня дама. А все ж вона ніколи не їздила до Цинциннаті, де жила родина Лестера, і ніхто з його рідні ніколи не бував у неї. Та й сам він поводився дивно, хоч його щедрість спочатку й засліпила Герхардтів. Навіть і подоби не було, що він одружений чоловік. Він бував такий неуважний. Траплялись тижні, коли Дженні, як це було видно, одержувала від нього тільки коротенькі записки. Бувало, що вона виїжджала до нього лише на кілька днів. Нарешті, траплялося, що вона відлучалась надовго – і це був єдиний переконливий доказ міцних стосунків, та й то, мабуть, дивний.

Бассу вже минуло двадцять п’ять років, він мав певний діловий нюх і нестримне бажання висунутись, і в нього виникали деякі підозри. Він непогано тямив у житті й відчував, що тут не все гаразд. Дев’ятнадцятилітньому Джорджу пощастило зайняти деяке становище на фабриці шпалерів, він мріяв зробити кар’єру в цій галузі, і його також непокоїла сестра. Він мав підозру, що в неї не все йде так, як належить. Сімнадцятирічна Марта, Уїльям і Вероніка ще вчилися в школі. Їм дали можливість учитися, скільки вони захочуть; але й вони відчували невиразну тривогу. Вони знали історію з дитиною Дженні. Сусіди, як видно, зробили свої висновки. З Герхардтами ніхто не знався. Навіть Герхардт-батько нарешті почав догадуватись, що справа неладна, але ж він сам припустив це, і тепер, мабуть, пізно було протестувати. Інколи йому хотілося розпитати Дженні, примусити її виправити справу, якщо це можливо, але ж найгірше вже сталося. Тепер усе залежало від Лестера. Герхардт це розумів.

У стосунках Дженні з ріднею поступово назрівав рішучий злам, але в них раптово втрутилося саме життя. Здоров’я м-с Герхардт похитнулося. Жінка огрядна, ще так недавно рухлива й діяльна, вона в останні роки відчула втрату сил і стала важка на підйом; до того ж її від природи неспокійний розум пригнічували безліч знегод і тяжких тривог, і от тепер це призвело до повільного, але очевидного угасання. Вона пересувалася мляво, швидко стомлювалась від тієї нескладної роботи, яка ще припадала на її долю, і нарешті поскаржилася Дженні, що їй стало дуже важко підніматися сходами.

– Я щось нездужаю, – сказала вона. – Коли б ще не захворіти.

Дженні вчинила тривогу й запропонувала повезти матір на ближчий курорт, але м-с Герхардт відмовилася.

– Навряд чи мені це допоможе, – сказала вона.

Вона сиділа в садку чи їздила з дочкою на прогулянку, але сумні картини осені пригнічували її.

– Не люблю я хворіти восени, – говорила вона. – Дивлюсь, як опадає листя, і все мені здається, що я ніколи не одужаю.

– Ну що ти говориш, мамусю! – відповідала Дженні, приховуючи переляк.

Кожен дім передусім тримається на матері – але розуміють це тільки тоді, коли вже близький кінець. Басс, що збирався одружитись і піти з родини, на деякий час відмовився від цієї думки. Сам Герхардт, приголомшений і вкрай пригнічений, блукав по будинку, як людина, що з жахом чекає неминучої катастрофи. Дженні ніколи не доводилось так близько стикатись із смертю, і вона не розуміла, що може втратити матір; їй здавалося, що вона якось може її врятувати. Намагаючись піти наперекір тому, що було очевидним, вона вартувала біля ліжка матері – втілене терпіння, турбота й увага.

Кінець настав уранці, після цілого місяця хвороби; кілька днів м-с Герхардт була без пам’яті; в будинку запанувала глибока тиша, всі ходили навшпиньки. В останні хвилини свідомість м-с Герхардт прояснилася, і вона померла, не зводячи очей з обличчя Дженні. Охоплена тугою й жахом, Дженні дивилася їй у вічі.

– Мамусю, мамо! – закричала вона. – Ні, ні!

Герхардт прибіг знадвору і впав на коліна біля ліжка, у відчаї ламаючи висхлі руки.

– Чому я не помер раніше! – твердив він. – Чому я не помер раніше!

Смерть матері прискорила розпад родини. У Басса давно вже була в місті наречена, і він збирався негайно одружитися. Марті, яка стала дивитись на життя більш тверезо й практично, також не терпілося піти з родини, їй здавалося, що якесь прокляття лежить на їхньому домі й на ній самій, доки вона тут лишається. Вона збиралася стати вчителькою і сподівалася, що робота в школі дозволить їй існувати самостійно. Один тільки старий Герхардт не знав, що йому робити. Він знову працював нічним сторожем. Якось Дженні застала його в кухні в сльозах, і в ту ж хвилину розплакалася сама.

– Не треба, тату, – умовляла вона. – Все не таке вже й погане. Ти ж знаєш, доки в мене є хоч якісь гроші, ти не залишишся без притулку. Ти можеш поїхати зі мною.

– Ні, ні, – заперечив батько. Він справді не хотів їхати з нею. – Не в цьому справа. Все моє життя пішло прахом.

Деякий час Басс, Джордж і Марта ще пожили вдома, але, зрештою, один за одним роз’їхалися, і в будинку залишилися тільки Дженні, батько, Вероніка, Уїльям і наймолодша – Веста, дочка Дженні. Лестер, звичайно, нічого не знав про походження Вести і, що цікаво, навіть жодного разу не бачив дівчинки. У тих випадках, коли він – найбільше днів на два чи три – вшановував своєю присутністю дім Герхардтів, м-с Герхардт всіляко дбала про те, щоб Веста не потрапила йому на очі. Дитяча кімната була аж під самим дахом, і сховати дитину було не так важко. Лестер майже весь час залишався в себе, навіть обід йому подавали в кімнату, що була для нього разом і вітальнею. Він був аж ніяк не цікавий і не намагався зустрічатись з іншими членами родини. Він завжди люб’язно вітався з ними й перекидався декількома випадковими реченнями, але не більше. Всі розуміли, що маляті не слід потрапляти йому на очі, і успішно її ховали.

Старих та дітей завжди зв’язує якась незрозуміла приязнь, прекрасна й зворушлива внутрішня єдність. У перший рік після переїзду на Лоррі-стріт Герхардт крадькома ласкаво щипав пухлі рожеві щочки Вести, а коли нікого не було вдома, садовив її собі на плечі й катав по кімнатах. Коли вона підросла настільки, що почала ходити, це він терпляче водив її по кімнаті, міцно обв’язавши рушником під пахвами, доки вона не навчилася робити по кілька кроків самостійно. А коли вона стала вже така велика, що могла ходити як слід, він умовляв її йти – умовляв крадькома, похмуро і все ж завжди ласкаво. З ласки долі ця дівчинка – ганьба його родини, пляма, якої не можна було змити з погляду загальновизнаної моралі – прибрала до своїх безпорадних дитячих пальчиків найчуліші струни його душі. Він віддавав цьому маленькому знедоленому створінню весь запал свого серця й всі свої надії. Дівчинка була єдиним світлим променем у його замкнутому, безрадісному житті, і Герхардт рано відчув себе відповідальним за її релігійне виховання. Хіба не він наполіг, щоб дитину охрестили?

– Скажи: «Отче наш», – часто вимагав він, залишаючись з онукою сам на сам.

– Оче нас, – шепелявлячи, повторювала вона.

– Іже еси на небесєх...

– Іси небесєх... – повторювала дівчинка.

– Навіщо ти вчиш її так рано? – втручалася, бувало, м-с Герхардт, почувши, як маленька воює з непіддатливими звуками.

– Для того, щоб вона росла християнкою, – рішуче відповідав Герхардт. – Вона повинна знати молитви. Якщо вона не почне тепер, вона ніколи їх не вивчить.

М-с Герхардт посміхалася у відповідь. Чимало релігійних химер чоловіка тільки потішали її. У той же час їй подобалось, що він так близько бере до серця виховання внучки. Якби тільки він не був часом таким суворим, таким упертим. Він мучив і себе, і всіх, що оточували його.

Знову настала весна, і рано-вранці, з першим сонечком, Герхардт почав виводити Весту, щоб вона подивилася на білий світ.

– Ну, – говорив він, – підемо трошки погуляти.

– Гуляти, – щебетала Веста.

– Так, гуляти, – повторював Герхардт.

М-с Герхардт одягала дівчинку в гарнесенький капор (в цей час Дженні подбала про те, щоб у її дочки було вдосталь убрання), і вони рушали в дорогу. Веста невпевнено перевалювалася, а Герхардт, дуже задоволений, вів її за руку, ледве пересуваючи ноги, щоб пристосовуватися до її ходи.

Якось, коли Весті було чотири роки, чудового травневого дня вони пішли на прогулянку. Природа раділа весні, розпускалися бруньки на деревах; щебетали птахи, святкуючи свій поворот з півдня; різноманітна мошка поспішала натішитися своїм коротким життям. Горобці цвірінькали на дорозі; вільшанки стрибали в траві; ластівки звивали гнізда під стріхами будинків. Герхардт відчував величезне задоволення, показуючи Весті чудеса природи, і вона жваво на все відгукувалася. Все, що вона бачила й чула, цікавило її.

– О-о! – крикнула вона, помітивши червону плямку, що промайнула невисоко, коли з гілки поблизу злетіла вільшанка.

Вона підняла руку, очі в неї зробилися зовсім круглими.

– Так, – сказав Герхардт, такий щасливий, ніби він і сам уперше в житті побачив таку чудову пташку. – Це вільшанка. Пташка. Вільшанка. Скажи: віль-шан-ка.

– Ві-й-шан-ка, – луною відгукнулася Веста.

– Так, вільшанка, – повторив Герхардт. – Вона полетіла шукати черв’яка. А ми спробуємо знайти її гніздечко. Я, здається, бачив гніздечко ось тут, на дереві.

Він неквапливо ступав, оглядаючи гілля дерев, на одному з яких він нещодавно помітив покинуте гніздо.

– Ось воно! – сказав він нарешті, підходячи до невисокого, ще не одягнутого в листя деревця, серед гілок якого видно було залишки пташиного житла, напівзруйнованого зимовою негодою. – Ось, іди сюди, дивись! – І він, високо піднявши дівчинку, показав їй жмут сухої трави. – Дивись, гніздо. Це пташине гніздечко. Дивись!

– О-ой! – протягом вимовляла Веста, також показуючи пальчиком. – Ой-ой! Ніздечко!

– Так, – ствердив Герхардт, знову опускаючи її на землю. – Це гніздо пташки, яку звуть воловим очком. А тепер усі з нього вилетіли й більше не повернуться.

І вони пішли далі; він показував їй нові чудеса, а вона по-дитячому дивувалась зі всього. Пройшовши ще кварталів зо два, він повільно повернув назад, ніби вони вже прийшли на край світу.

– Нам треба додому, – сказав він.

І так Веста росла до п’яти років, роблячись все милішою, кмітливішою й жвавішою. У Герхардта викликали захоплення її запитання й загадки, якими вона сипала без ліку.

– Що за дівчинка! – говорив він дружині. – От усе їй треба знати! Вона мене запитує: де живе боженька? Що він робить? Чи є в нього ослінчик для ніг? Потіха, та й годі!

Він одягав онуку, коли вона прокидалася вранці, укладав її вечорами спати, дочекавшись, коли вона прочитає молитву. Він проводив з нею всі дні, і вона стала найбільшою його радістю і втіхою. Якби не було Вести, життя було б для Герхардта куди важчим тягарем.