Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)

Розділ IX

Ледве стримуючи тремтіння, Дженні взяла газету й вийшла до сусідньої кімнати. Вона стала біля вікна й знову подивилася на ці рядки, вся заціпенівши від невимовного жаху.

«Він помер», от і все, що вона могла зараз зрозуміти, а з сусідньої кімнати до неї долітав голос Басса, який розповідав про подію батькові: «Так, помер», чула вона і знову намагалася уявити собі, що ж це означає для неї. Але свідомість відмовлялася їй служити.

За хвилину до неї підійшла м-с Герхардт. Вона чула слова Басса й бачила, як Дженні вийшла з кімнати, але, пам’ятаючи сутички з чоловіком через сенатора, побоялася виявити свої почуття. У неї ніколи не виникало ані найменшої підозри про те, що сталося між дочкою й сенатором, і зараз їй просто хотілося висловити співчуття Дженні в годину загибелі її надій.

– Як це печально, правда? – сказала вона, щиро засмучена. – Треба ж було, щоб він помер саме тепер, коли хотів стільки зробити для тебе і для всіх нас.

Вона замовкла, чекаючи відповіді, але Дженні немов заніміла.

– Не журись, – говорила м-с Герхардт, – тут уже нічим не допоможеш. Він хотів багато що зробити, але тепер не треба думати про це. Все скінчене, і нічого не можна змінити, ти ж сама розумієш.

Вона знову замовкла, а Дженні лишалася все такою ж німою і нерухомою. Побачивши, що умовляння марні, м-с Герхардт вирішила, що Дженні хоче побути сама, і вийшла з кімнати.

А Дженні все стояла біля вікна, і тепер, коли справжнє значення цієї новини стало доходити до її свідомості, вона почала розуміти, яке безвихідне й непоправне її становище. Вона пішла в спальню, сіла на край ліжка і побачила в маленькому люстерку напроти бліде, спотворене від горя обличчя. Дженні розгублено дивилась – невже це вона? «Доведеться виїхати», подумала вона і з мужністю відчаю почала в думках підшукувати собі притулок.

Тимчасом надійшла година вечері, і заради пристойності вона приєдналася до інших; їй було нелегко поводитись, як завжди. Герхардт помітив, що вона пригнічена, але не підозрював усієї глибини відчаю, що приховувався за цим. А Басс був надто заклопотаний власними справами, щоб звертати увагу на кого б то не було.

У наступні дні Дженні обмірковувала своє тяжке становище і запитувала себе, що робити. Правда, гроші в неї є, але ні друзів, ні досвіду, ні притулку. Вона завжди жила з батьками. Іноді вона відчувала незрозумілий занепад духу, здавалося, що якісь невиразні і безіменні страхи переслідували її. Одного разу вранці вона відчула непереборне бажання розплакатися, і потім це почуття часто охоплювало її у найнезручніші хвилини. М-с Герхардт стала помічати це і одного разу вирішила розпитати дочку.

– Скажи, що з тобою? – ласкаво заговорила вона. – Ти повинна все розповісти своїй матері, Дженні.

Дженні, зовсім не уявляючи, як вона може розповісти правду, нарешті не витримала і, поступившись перед м’яким наполяганням матері, зробила фатальне признання. М-с Герхардт заціпеніла від горя й довго не могла вимовити жодного слова.

– Ох, це все моя провина, – зрештою сказала вона, охоплена каяттям. – Я повинна була зрозуміти. Але ми зробимо все, що зможемо.

Тут вона не витримала й розридалася.

Через короткий час вона знову взялася до прання, яке перервала, і, зігнувшись над коритом, все ще плакала. Сльози котилися по її щоках і капали в мильну піну. Зрідка вона витирала їх фартухом, але вони знову й знову заливали їй очі.

Після перших страшних хвилин прийшло гостре усвідомлення неминучого лиха. Що зробить Герхардт, коли взнає правду? Він не раз говорив, що коли яка-небудь з його дочок зробить так, як роблять інші, він вижене її на вулицю. «Ноги її не буде більше в моєму домі!» кричав він.

– Я так боюся батька, – часто говорила в цей час м-с Герхардт дочці. – Що ж він скаже...

– Може, мені краще виїхати, – пропонувала Дженні.

– Ні, – відповідала мати, – поки йому нічого не треба знати. Почекай трохи.

Але в глибині душі вона розуміла, що фатальний день однаково скоро настане.

Одного разу, коли тривожна невідомість стала для неї нестерпною, вона відіслала з дому Дженні й інших дітей, сподіваючись, що, поки вони повернуться, зуміє все розповісти чоловікові. Від самого ранку вона метушилась, з страхом чекаючи зручної хвилини, а після обіду дала чоловікові лягти спати, так і не почавши розмови. Удень вона не пішла на роботу, бо не могла піти, не виконавши свого болючого обов’язку. О четвертій годині Герхардт прокинувся, а вона все ще вагалася, хоч і добре розуміла, що Дженні незабаром повернеться і старанно підготована можливість буде втрачена. Можливо, вона так і не набралася б мужності сказати що-небудь, коли б Герхардт сам не заговорив про Дженні.

– Вона погано виглядає. Схоже, що з нею недобре.

– Ой, – почала м-с Герхардт, з великим напруженням перемагаючи страх і вирішивши неодмінно довести справу до кінця. – Із Дженні біда. Не знаю, що й робити. Вона...

Герхардт, який у цю хвилину розбирав замок у дверях, щоб його полагодити, підняв голову і підозріло подивився на дружину.

– Що ти хочеш сказати? – запитав він.

М-с Герхардт стала від хвилювання крутити фартух, як мотузок. Вона намагалася зібрати всю свою мужність і пояснити, але не могла вимовити ані слова, закрилася фартухом і заплакала.

Герхардт подивився на неї і встав. Він був трохи схожий на Кальвіна – худе, хворобливо жовте обличчя, неначе померле від віку й праці просто під небом, у дощ та вітер. Коли він був здивований або гнівався, очі його спалахували. У хвилюванні він раз у раз відкидав волосся з чола й починав ходити то вперед, то назад по кімнаті; зараз він здавався стривоженим, готовим от-от вибухнути.

– Про що ти говориш? – різко запитав він німецькою мовою. – Біда?.. Невже хто-небудь?.. – він не договорив і загрозливо підняв руку. – Чому ти мовчиш?

– Я ніколи не думала, що з нею може трапитися таке, – заговорила перелякана м-с Герхардт, намагаючись все ж закінчити свою думку. – Вона завжди була хорошою дівчинкою. Ох, – закінчила вона, – подумати тільки, що він загубив Дженні...

– Прокляття! – у пориві люті крикнув Герхардт. – Так я й знав! Брендер! Ха! Ваш благородний джентльмен! Ось до чого призвело те, що ти дозволяла їй бігати вечорами, кататися в колясках, гуляти на вулицях. Так я й знав. Боже правий!

Промовляючи цей трагічний монолог, він почав бігати по тісній кімнаті з кутка в куток, як звір у клітці.

– Загубив! – вигукнув він. – Загубив! Ха! Так він її загубив, он воно що?

Раптом він зупинився, ніби маріонетка, яку смикнули за мотузок. Він стояв перед м-с Герхардт, яка відступила до столу біля стіни й чекала, пополотнівши від страху.

– Але ж він помер! – крикнув він, неначе це вперше спало йому на думку. – Помер!

Він дивився на дружину, стиснувши долонями скроні, немов боявся, що голова не витримає, – зла іронія події, що сталася, пекла його вогнем.

– Помер! – повторив він, і м-с Герхардт, побоюючись за його розум, відступила ще далі; перекривлене обличчя чоловіка в цю хвилину лякало її більше, аніж причина його відчаю.

– Він хотів одружитися з Дженні, – жалібно сказала вона. – Коли б він не помер, то одружився б з нею.

– Одружився б! – закричав Герхардт, вийшовши із заціпеніння від її голосу. – Одружився б! Знайшла чим втішатися! Одружився б! Негідник! Собака! Щоб його душа вічно горіла в пекельному вогні! Господи, дай, щоб... щоб... ой, коли б тільки я не був християнином...

Він стиснув кулаки, затремтівши від люті.

М-с Герхардт заридала; чоловік одвернувся – він був надто приголомшений, щоб співчувати їй. Він знову став ходити по кухні вперед і назад; підлога тремтіла від його важких кроків. Трохи згодом Герхардт знову підійшов до дружини, – тепер страшна істина постала перед ним у новому світлі.

– Коли це трапилось? – запитав він.

– Не знаю, – відповіла м-с Герхардт, надто налякана, щоб сказати правду. – Я сама тільки цими днями про все дізналася.

– Брешеш! – крикнув він. – Ти завжди покривала її. Це ти винна, що вона дійшла до цього. Коли б ти не заважала мені і все було б по-моєму, нам тепер не довелося б так мучитись.

«До чого дійшло! – говорив він про себе. – До чого дійшло! Мій син потрапляє до в’язниці; моя дочка тиняється вулицями й дає привід до пліток; сусіди говорять мені у вічі, що мої діти поводяться не так, як треба; а тепер цей мерзотник загубив її. Господи, та що ж це скоїлось з моїми дітьми!»

– І за що мені така кара, – бурмотів він, охоплений жалем до самого себе. – Чи я не намагаюсь бути добрим християнином! Щовечора я молюся, щоб господь указав мені шлях істинний, але все марно. Працюю, працюю... Ось вони, мої руки, всі в мозолях. Все життя я намагався бути чесною людиною. І от... от...

Голос його урвався, здавалося, він зараз заплаче... І раптом, у нападі гніву, він накинувся на дружину.

– Це ти у всьому винна! – кричав він. – Тільки ти! Коли б ти робила, як я наказував, нічого б не трапилось. Так ні ж, ти не слухала мене. Нехай вона забирається геть! геть! геть!!! Шлюха, ось хто така вона. Тепер їй один шлях – у пекло. І нехай туди й іде. Я вмиваю руки. Досить з мене.

Він повернувся, збираючись іти до своєї крихітної спальні, але, не дійшовши до дверей, зупинився.

– Нехай забирається геть! – ще раз сказав він, шаленіючи. – Їй немає місця в моєму домі. Сьогодні ж! Я більше її на поріг не пущу. Я їй покажу, як мене ганьбити!

– Не жени її сьогодні, – молила м-с Герхардт. – Їй нікуди йти.

– Ні, сьогодні ж! – сказав він, і на його суворому обличчі відбилась непохитна рішучість. – У цю ж хвилину! Нехай шукає собі інший дім. Цей їй був не до смаку. Так от, нехай забирається. Подивимось, як їй буде в чужих.

І він вийшов з кімнати.

О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі.

– Геть з очей моїх! – сказав він розлючено. – Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені більше на очі! Геть!

Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.

– У чім справа? – запитав Джордж, зовсім приголомшений.

– Нехай забирається, – повторив Герхардт. – Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою – її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі, – додав він, глянувши на дочку.

Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.

– Мовчати! – гримнув Герхардт. – Ідіть до кухні.

Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не оглянувшись.

Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер – і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх.

О шостій годині прийшов додому Басс і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.

Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.

– У чому справа? – наполягав Басс. – Чого це ви тут сидите?

– Батько вигнав Дженні з дому, – із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.

– За що? – запитав Басс, здивовано розкривши очі.

– Я тобі скажу, за що, – відгукнувся німецькою мовою Герхардт. – За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!

Басс озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе. Але тільки Басс зрозумів, у чому справа.

– Чого ти гониш її проти ночі? – запитав він. – Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?

– Ні, – сказав Герхардт.

– Даремно це, – закинула мати.

– Нехай іде собі зараз же, – сказав Герхардт, – і щоб я більше про це не чув.

– Куди ж вона піде? – наполягав Басс.

– Не знаю, – безпорадно сказала м-с Герхардт.

Басс ще раз оглянув усіх, але жодного слова не сказав; трохи пізніше мати використала хвилину, коли Герхардт відвернувся, й кивнула йому, показуючи на двері.

«Іди в кімнати!» означав її жест.

Басс вийшов, а тоді і м-с Герхардт наважилась відкласти роботу й піти слідом за сином. Діти посиділи ще трохи в кухні, а потім одно за одним і вони зникли, лишивши батька на самоті. Коли, на його думку, минуло досить часу, він також підвівся.

Тимчасом мати квапливо давала Дженні потрібні поради.

Дженні треба оселитися десь у скромних мебльованих кімнатах і повідомити матері свою адресу. Басс одразу не вийде разом з нею, але нехай вона відійде трохи далі й почекає його на вулиці, – він проведе її. Коли батько буде на роботі, мати відвідає її, або ж нехай Дженні прийде додому. Все інше можна відкласти до наступної зустрічі.

Не встигли вони домовитись, як до кімнати ввійшов Герхардт.

– Піде вона чи ні? – різко запитав він.

– Зараз, – відповіла м-с Герхардт, і в голосі її вперше і єдиний раз пролунав виклик.

– Чого поспішати? – сказав Басс.

Але батько так грізно нахмурився, що він не наважувався більше заперечувати.

Увійшла Дженні в своїй єдиній гарній сукні, з кошиком у руках. Очі її дивились злякано, бо вона розуміла, що її жде суворий іспит.

Але вона стала дорослою жінкою. Вона знайшла силу в коханні, підпору – в терпінні і пізнала велику насолоду жертви. Мовчки вона поцілувала матір, сльози котилися по її щоках. Потім вона повернулася й пішла назустріч новому життю, і двері зачинилися за нею.

Розділ X

У світі, куди в такий важкий для неї час викинута була Дженні, доброчесність завжди, з давноминулих часів, марно відстоювала своє право на існування, бо доброчесність – це здібність бажати людям добра й робити їм добро. Доброчесність – це великодушність, що з радістю готова служити всім і кожному, але суспільство не дуже дорожить цією якістю. Оцініть себе дешево – вас зневажатимуть, топтатимуть вас ногами. Цініть себе високо, хоч і не по заслугах – і вас поважатимуть. Суспільство в цілому на диво погано розбирається в людях. Єдиний його критерій – «що скажуть інші». Єдине його мірило – почуття самозбереження. Чи зберіг такий-то своє багатство? Чи зберегла така-то свою чистоту? Як видно, лише поодинокі люди спроможні іноді висловити власні думки.

Дженні й не намагалася високо цінити себе. У неї був вроджений нахил до самопожертви. Зовсім не легко було б прищепити їй той життєвий егоїзм, який допомагає уберегтися від зла.

У хвилини найвищого напруження найбільш помітно росте людина. Вона відчуває могутній приплив сил і здібностей. Ми ще тремтимо, ще боїмося зробити невправний крок, але ми ростемо. Вибухи натхнення керують нами. Природа нічого не відкидає. Якщо середовище чи суспільство відвертаються від нас, ми все ж залишаємось у співдружбі зі всім сущим. Природа великодушна. Вітер і зірки – твої друзі. Будь тільки добрий і чулий – і ти збагнеш цю велику істину; можливо, вона дійде до тебе не в усталених формулах, але у відчутті радості й спокою, який, кінець кінцем, і становить суть пізнання. У спокої знаходиш мудрість.

Ледве Дженні відійшла від дверей, її наздогнав Басс.

– Дай-но мені кошик, – сказав він і, побачивши, що вона від хвилювання не може вимовити ані слова, додав: – Я, либонь, знаю, де знайти тобі кімнату.

Він повів її у південну частину міста, де їх ніхто не знав, до однієї старухи, яка нещодавно купила в розстрочку годинник у тій крамниці, де Басс тепер працював. Він знав, що їй потрібні гроші, і тому вона хоче здати кімнату.

– Ваша кімната ще вільна? – запитав він цю жінку.

– Так, – відповіла вона, розглядаючи Дженні.

– Може, ви здасте її моїй сестрі? Ми переїжджаємо до іншого міста, а вона поки що не може їхати.

Старуха погодилась, і незабаром Дженні знайшла тимчасовий притулок.

– Ти не засмучуйся, – сказав Басс, який щиро вболівав за сестрою. – Все владнається. І мама сказала, щоб ти не засмучувалась. Приходь завтра додому, коли батько піде на роботу.

Дженні обіцяла прийти; Басс сказав їй ще кілька втішних слів, домовився із старою, що Дженні харчуватиметься в неї, і попрощався.

– Ну от, все гаразд, – сказав він уже на дверях. – Все буде добре. Не засмучуйся. Мені час іти, а вранці я забіжу до тебе.

Він пішов, і неприємні думки не дуже непокоїли його: адже він вважав, що сестра й справді винна. Це було видно з того, як він розпитував її по дорозі, хоч і бачив, що вона сумна й розгублена.

– І чого ти на це пішла? – запитував він. – Ти хоч раз подумала, що робиш?

– Будь ласка, не розпитуй мене зараз, – сказала Дженні і тим самим поклала край його настирливим допитам.

Їй нічим було виправдовуватися й ні на що скаржитись. Якщо хто вже й винен, то тільки вона. Лихо, яке спіткало Басса і яке він накликав на родину, як і самопожертва Дженні, все було забуто.

Лишившись сама в новому, чужому місці, Дженні дала волю своєму горю. Пережите нею зворушення, сором, що її вигнали з рідного дому, були вище її сил, і вона заридала. Правда, від природи вона була терплячою і не любила скаржитись, але раптовий крах усіх надій зломив її. Що ж це за сила, яка може вихорем налетіти на людину й розтрощити її? Чому так раптово вдирається смерть і розбиває вщент усе, що здавалося найсвітлішим і радісним у житті?

Думаючи про минуле, вона згадувала всі подробиці свого довгого знайомства з Брендером і, хоч яке велике було в неї горе, не почувала до нього нічого, крім любові і ніжності. Зрештою, він свідомо не хотів заподіяти їй зло. Він і справді був добрий і великодушний. Це була в повній мірі добра людина, і, думаючи насамперед про нього, а не про себе, вона щиро оплакувала його передчасну смерть.

У таких невтішних роздумах минула ніч, а вранці, йдучи на роботу, забіг Басс і сказав, що мати ввечері жде Дженні. Батька не буде вдома, і вони зможуть про все поговорити. Дженні провела довгий важкий день, але надвечір настрій у неї покращав, і, коли було чверть до восьмої, вона пішла до своїх.

Дома її ждали не дуже радісні вісті. Герхардт все ще охоплений нестямним гнівом. Він вирішив найближчої ж суботи відмовитись від роботи і поїхати до Йангстауна. Тепер у будь-якому місті буде краще, ніж у Колумбусі, тут він ніколи більше не зможе дивитися людям у вічі. З Колумбусом у нього тепер пов’язані нестерпні спогади. Він поїде звідси і, якщо знайде роботу, випише до себе родину, – а це означає, що треба буде попрощатись із власним будиночком, йому однаково не сплатити по закладній, – на це нічого сподіватись.

Через тиждень Герхардт поїхав, Дженні повернулась додому, і на деякий час їхнє життя знову пішло своїм плином, але, звичайно, ненадовго.

Басс розумів це. Лихо, що спіткало Дженні, і можливі його наслідки дуже пригнічували його. У Колумбусі залишатись неможливо. До Йангстауна переїжджати не варто. Вже коли їм усім треба кудись їхати, то краще до якогось великого міста. Розмірковуючи над становищем, що утворилося, Басс подумав, що варто було б пошукати щастя в Клівленді, де, як він чув, промисловість бурхливо розвивається. Якщо йому там пощастить, інші зможуть переїхати до нього. І якщо батько працюватиме, як і раніше, в Йангстауні, а вся родина переїде до Клівленда, то Дженні не опиниться на вулиці.

Басс не одразу прийшов до цього висновку, але, нарешті, розповів про свій намір.

– Хочу поїхати до Клівленда, – сказав він якось увечері матері, коли вона подавала вечерю.

– Чого? – запитала вона, розгублено позираючи на сина. Вона боялась, що Басс може покинути її.

– Думаю, що знайду там роботу, – відповів він. – Нічого нам залишатись у цьому осоружному містечку.

– Не лайся, – з докором сказала мати.

– Залиш-бо! – відмахнувся він. – Тут будь-хто почне лаятись. Нам тут завжди не щастило. Я поїду, і якщо знайду роботу, ви всі переберетесь до мене. Нам буде краще в такому місці, де нас ніхто не знає. А тут нам добра не сподіватись.

М-с Герхардт слухала, і в неї у серці народилася надія, що їм, нарешті, стане хоч трохи легше жити. Коли б тільки Басс зробив отак, як говорить. От і справді поїхав би і знайшов роботу, і допоміг би їй, як повинен допомагати матері здоровий і розумний син! Як було б добре! Їх підхопив стрімливий потік і несе до безодні. Невже ніщо не врятує їх?..

– А ти думаєш, що знайдеш роботу? – жваво запитала вона.

– Повинен знайти, – відповів Басс. – Ще не було такого випадку, щоб я домагався роботи й не одержав її. Деякі хлопці вже поїхали до Клівленда й чудово влаштувались. Міллери, наприклад.

Він засунув руки в кишені і подивився у вікно.

– Як ти думаєш, проживете ви тут, поки я там не влаштуюсь? – спитав він.

– Думаю, що проживемо, – відповіла мати. – Батько зараз працює, і в нас є трохи грошей, які... які...

Вона не наважувалась назвати джерела, соромлячись становища, в якому вони опинились.

– Так, зрозуміло, – похмуро сказав Басс.

– До осені нам нічого не треба платити, а тоді однаково доведеться все залишити, – додала м-с Герхардт.

Вона говорила про закладну на будинок: строк чергового внеску буде у вересні, й заплатити вони, безперечно, не зможуть.

– Якщо нам до того часу пощастить переїхати в інше місто, я думаю, що ми якось проживемо.

– Так я й зроблю, – рішуче сказав Басс. – Поїду.

І от наприкінці місяця він відмовився від посади й наступного ж дня виїхав до Клівленда.