Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXXIV

У відомому нам світі життя всіх тварин відбувається в певній сфері або середовищі, наче поза ними вони не могли б існувати на планеті, яка в силу незмінного закону обертається навкруг сонця. Так, рибина гине, залишаючи водну стихію, а птах платить дорогою ціною за спробу поринути у володіння, призначені для риб. Всі живі істоти – від попелиці, що паразитує на квітці, до потвор тропічних лісів і морських глибин – свідчать про те, що природа обмежила їхню діяльність певним середовищем; і нам залишається тільки відмічати, до яких безглуздих і фатальних наслідків приводять кожні їхні спроби вирватися з нього.

Проте по відношенню до людини ця теорія обмеженої сфери не підтверджується так само наочно. Закони, що керують суспільним життям, ще не зрозумілі до кінця і не дають нам підстав для узагальнень. І все ж, думки, вимоги й міркування суспільства також служать своєрідними межами, цілком реальними, хоч і невідчутними. Якщо чоловік чи жінка впаде в гріх – інакше кажучи, переступить межу певного кола, – приготована їм кара не схожа на ту, яка настигає птаха, що спробував жити під водою, або хижого звіра, що забрів у місця, де живе людина. Їх не жде неминуча загибель. Люди лише здивовано підведуть брови, чи всміхнуться в’їдливо, чи обурено сплеснуть руками. І все ж сфера суспільного життя окреслена для кожного так виразно, що кожний, хто залишає її, приречений. Людина, народжена й вихована в тому чи іншому середовищі, непридатна для існування поза ним. Вона – мов птах, що звик до певної щільності повітря й нездатний насолоджуватися життям ні в більш щільній, ні в більш розрідженій атмосфері.

Провівши брата, Лестер сів у крісло біля вікна й задивився на панораму молодого міста, яке швидко зростало. За вікном проходило життя з його бурхливою діяльністю, надіями, багатством і насолодами, а він, неначе відкинутий раптовим поривом жорстокого вітру, лишився на час осторонь, і всі його плани й задуми якось переплуталися. Чи може він, як і раніше, безтурботно йти звичним шляхом? Чи не відіб’ється протидіяння родини на його стосунках з Дженні? Невже назавжди відійшов у минуле батьківський дім, де раніше він почував себе так легко й вільно? Так, колишніх стосунків з родичами, простих і дружніх, йому вже не повернути. І чи прочитає він, як бувало, у погляді батька схвалення й гордість? Стосунки з Робертом, з робітниками на батьківській фабриці – все, все, з чого складалося раніше його життя, постраждало від злощасного вторгнення Луїзи.

«Не пощастило», вирішив він у думках і, одірвавшись від безпредметних міркувань, почав обдумувати, до яких практичних кроків він може вдатись.

Повернувшись додому, він сказав Дженні:

– Хочу завтра чи позавтра поїхати ненадовго до Маунт-Клеменс. Я щось почуваю себе недобре, там відпочину й видужаю.

Йому хотілося побути самому із своїми думками. На призначену годину Дженні приготувала йому чемодан, і він поїхав, зосереджений і похмурий.

Протягом наступного тижня він, не поспішаючи, все обміркував і вирішив, що поки що жодних рішучих кроків вживати не слід. Зайвих два-три місяці не мають значення. Мало ймовірно, щоб Роберт чи хто з родини захотів ще раз побачитись із ним. Ділові знайомства він підтримуватиме, як і раніше, оскільки вони зв’язані з розквітом фірми; примусових заходів ніхто по відношенню до нього не вживе. І все ж свідомість безнадійного розладу з родиною пригнічувала Лестера. «Погана справа, – думав він, – погана справа». Але життя свого він не змінив.

Таке невиразне становище тривало ще цілий рік. Півроку Лестер не з’являвся в Цинциннаті; потім поїхав туди на важливу ділову нараду, яка вимагала його присутності, і тримав себе так, мовби нічого не трапилось. Мати поцілувала його ніжно, хоч і сумно; батько, як завжди, міцно потиснув йому руку; Роберт, Луїза, Емі та Імоджін, наче змовившись, жодним словом не згадали про єдину річ, яка їх цікавила. Але почуття відчуження не минуло. Після цього Лестер почав всіляко уникати поїздок до свого рідного міста.

Розділ XXXV

Тимчасом Дженні переживала складний душевний злам. Вперше, коли не рахувати суперечок з власною родиною, стосунки з якою глибоко засмучували її, вона зіткнулася з думкою світу. Тепер їй було зрозуміло: вона – погана жінка. Двічі вона поступилася перед силою обставин, коли могла б боротися з ними. Коли б тільки в неї було більше мужності! Коли б її не пригнічував цей одвічний страх! Коли б вона могла наважитись зробити, як підказує розум! Лестер ніколи з нею не одружиться. Йому це не потрібно. Вона його любить, але вона може піти, і так буде краще для нього. Якщо вона повернеться до Клівленда, батько, мабуть, погодиться жити з нею. Цим правильним, хоч і запізнілим вчинком вона заслужить його повагу. І все ж вона здригалася від однієї тільки думки про те, щоб покинути Лестера, – він стільки для неї зробив. А батько... батько, можливо, й не захоче її прийняти.

Після нещасливого візиту Луїзи Дженні почала замислюватись над тим, чи не відкласти їй трохи грошей, збираючи по крихті з того, що давав їй Лестер. Він не скупився на витрати, і до цього часу Дженні кожного тижня посилала рідним п’ятнадцять доларів, – на такі гроші вони колись жили цілою родиною, без сторонньої допомоги. Двадцять доларів вона витрачала на їжу, – Лестер вимагав, щоб на столі в нього все було найкраще – фрукти, солодке, м’ясо, вина. За квартиру вони платили п’ятдесят п’ять доларів у місяць, на одяг і різні негайні витрати певної суми визначено не було. Лестер давав їй п’ятдесят доларів на тиждень, і чомусь від них ніколи нічого не лишалось. Проте Дженні скоро відкинула думку про заощадження. Якщо піти, то краще піти з порожніми руками. Інакше буде недобре.

Після появи Луїзи вона думала про це тиждень за тижнем, намагаючись набратись духу, щоб сказати або зробити щось рішуче. Лестер був з нею незмінно великодушний і ласкавий, але іноді вона відчувала, начебто він чогось жде від неї. Він бував неуважний, замислений, їй здавалося, що після розмови з Луїзою він трохи змінився. Як добре було б сказати йому, що вона незадоволена із свого життя, і потім піти. Але ж коли стало відомо про існування Вести, він виразно дав їй зрозуміти, що її думка для нього не багато важить, якщо він вирішив, що її дитина – нездоланна перешкода для їхнього шлюбу. Вона потрібна йому, але не як законна дружина. А сперечатися з ним важко, він такий владний. Нарешті вона вирішила, що краще буде пояснити йому, чому вона мусить піти, в листі. Тоді він, можливо, простить її і забуде.

Справи родини Герхардт були, як і раніше, погані. Марта вийшла заміж. Попрацювавши кілька років шкільною вчителькою, вона познайомилась з молодим архітектором, і незабаром вони заручилися. Марта завжди трохи соромилась своєї родини, а тепер, на порозі нового життя, намагалася якнайменше бути зв’язаною з рідними. Вона лише між іншим повідомила їх про майбутнє одруження, а Дженні взагалі не написала, і на весілля запросила тільки Басса й Джорджа. Герхардт, Вероніка та Уїльям образились. Герхардт стерпів образу мовчки – надто вже багато било його життя. Проте Вероніка не на жарт розсердилася і тільки ждала нагоди поквитатись з сестрою. Уїльям сердився недовго – він був захоплений своїми планами, вивчав електротехніку, про яку одна з учительок в школі сказала йому, що це дуже цікава й вигідна професія.

Дженні дізналася про одруження Марти набагато пізніше, з листа Вероніки. Вона порадувалася за Марту, але з жалем подумала, що брати й сестри все більше віддаляються від неї.

Через деякий час Вероніка й Уїльям переселилися до Джорджа. Винен був у цьому сам Герхардт. Коли померла дружина і старші діти пішли від нього, його охопив глибокий сум, іноді від нього годинами не можна було почути жодного слова. Він відчував, що життя його закінчується, хоч йому було ще тільки шістдесят п’ять років. Мрії про добробут у житті, які він колись плекав розвіялися, як дим. Себастян, Марта та Джордж відокремились, вони зовсім не зважали на нього і нічого не приносили додому; допомагала одна Дженні, від якої він, по правді кажучи, не повинен був би прийняти й долара. Вероніка та Уїльям бунтували. Вони відмовлялися покинути школу й іти працювати, воліючи, очевидно, жити на гроші, здобуті, як уже давно вирішив Герхардт, нечесним шляхом. Він майже не сумнівався в тому, які саме стосунки існують між Дженні й Лестером. Спочатку він повірив, що вони одружені, але, бачачи, як Лестер місяцями не згадує про Дженні, як покірливо вона біжить до нього на перший заклик, як боїться розповісти йому про Весту, – він поступово переконувався в іншому. Він не був на весіллі в дочки, не бачив її шлюбного свідоцтва. Вона, звичайно, могла вийти заміж після від’їзду з Клівленда, але Герхардт не вірив у це.

Він був тепер до краю похмурий і сварливий, і дітям ставало все важче жити з ним. Вероніка та Уїльям вередували і дулися. Їм не подобалося, що батько, коли Марта вийшла заміж і поїхала, взявся сам за витрати по дому. Він буркотів, що діти надто багато витрачають на одяг і розваги, уперто твердив, що треба оселитися в іншому, меншому будинку, а з грошей, які присилала Дженні, кожного разу відкладав частину з якоюсь незрозумілою для них метою. Герхардт і справді відкладав гроші, – він надумав згодом виплатити Дженні все, що одержав від неї. Він вважав, що жити на її гроші – гріх, а з нікчемного свого заробітку він, звісно, не міг з нею розрахуватися. Його мучила думка, що коли б інші діти виконували свій обов’язок по відношенню до нього, він не був би змушений на схилі віку приймати милостиню від дочки, яка, попри всі свої гідності, все ж таки живе неправедно. І сварки в родині не припинялись.

Нарешті, якось узимку, Джордж зважив на скарги брата й сестри і погодився взяти їх до себе з умовою, що вони працюватимуть. Герхардт спочатку розгубився, але потім запропонував їм забрати меблі і йти, куди хочуть. Така великодушність з його боку присоромила їх, і вони навіть сказали мимохіть, що, може, і він жив би з ними, але Герхардт категорично відмовився. Він піде на фабрику, де працює сторожем, і попросить у майстра дозволу спати на якому-небудь горищі. На фабриці його люблять, йому довіряють. До того ж це буде економніше.

Так він зопалу й зробив, і в довгі зимові ночі можна було бачити одинокого старика, що вартує на безлюдній вулиці, далеко від бурхливих центральних кварталів. Йому приділили куток на горищі складу, що стояв осторонь фабрики з її метушнею й гомоном. Тут він спав удень, після роботи. Надвечір він виходив погуляти, – або до центра міста, або по берегу Кіхоги, або ж до озера. Він ішов спроквола, заклавши руки за спину, похиливши у задумі голову. Інколи він розмовляв сам з собою; його пригнічений настрій інколи проривався в гірких словах: «Тож дивись!» або «Ото, лихо!» Коли смеркало, він займав свій пост біля воріт фабрики. Харчувався він у закусочній для робітників, що була поблизу і яку вважав найбільш підходящим для себе місцем.

Думки старого німця бували, звичайно, невиразні й надзвичайно важкі. Що таке життя? Стільки зусиль, стільки клопоту й горя, а зрештою – що залишається? І де оте, чого більше немає? Люди помирають, і вже не мають нічого спільного з живими. От хоч би його дружина. Вона померла, а де ж подівся її дух?

Проте Герхардт ще міцно тримався за церковні догмати, до яких звик з дитинства. Він вірив, що є пекло і що грішники після смерті потрапляють туди. Ну, а м-с Герхардт? А Дженні? На його думку, обидві вони винні в тяжких гріхах. Він вірив і в те, що праведників жде райське блаженство. Але де ці праведники? У м-с Герхардт було добре серце. Дженні – самісінька великодушність. А його син Себастян? Себастян хороший хлопчик, але серце в нього черстве, а синівської любові немає й крихти. Марта – честолюбива, думає тільки про себе. Виходить, що всі діти, крім Дженні, егоїсти. Басс, з того часу як одружився, пальцем не поворухнув для родини. Марта запевняє, що її заробітку ледве на себе вистачає, Джордж спочатку хоч трохи допомагав, а потім покинув. Вероніка й Уїльям спокійнісінько жили на гроші Дженні, поки він це дозволяв, хоч і знали, що роблять недобре. А теперішнє існування його, Герхардта, хіба не свідчить про егоїзм дітей? І сили його вже не ті, що колись. Він зажурено хитав головою. Загадка, та й тільки. Все в житті незрозуміле, таємниче, хитке. А все ж він ні з ким із дітей не хоче жити. Вони не варті його, крім Дженні, а Дженні живе грішним життям. Так журився старий Герхардт.

Дженні не зразу дізналася про всі ці сумні справи. Раніше вона адресувала свої листи Марті, потім, коли сестра вийшла заміж, почала писати просто батькові. Після того, як молодші діти пішли, Герхардт написав їй, щоб вона більше не посилала грошей: Вероніка і Уїльям житимуть у Джорджа; у нього самого добре місце на фабриці, там-таки він поки що має й квартиру. Він повернув Дженні те, що зумів відкласти – сто п’ятнадцять доларів, – пояснивши, що ці гроші йому не знадобляться.

Дженні нічого не зрозуміла, але, знаючи батькову впертість, вирішила не сперечатися з ним, тим більше, що брати й сестри мовчали. Проте згодом вона почала виразніше уявляти собі, що трапилось дома, і стривожилася неабияк. Їй хотілося відвідати батька і не хотілося залишати Лестера, незалежно від того, як складуться їхні відносини. Чи згодиться батько жити з нею? Зараз – звичайно, ні. Якщо вона вийде заміж – можливо; коли залишиться сама – майже напевно. Але якщо в неї не буде доброго заробітку, їм буде важко. Все зводилося до того ж самого питання: що їй робити? І все ж вона наважилась. Знайти роботу на п’ять-шість доларів у тиждень – і вони проживуть. А на перший час у них будуть ті сто п’ятнадцять доларів, які заощадив батько.

Розділ XXXVI

У планах Дженні була одна вада – вона недосить враховувала позицію Лестера. Він безперечно дорожив нею, хоч і не міг вирватись із замкнутого кола умовностей того світу, в якому був вихований. Проте, якщо він і не любив її настільки, щоб наперекір громадській думці повінчатися з тієї простої причини, що він вибрав собі дружину до душі, – все ж вона займала в його житті дуже велике місце, і поки що він аж ніяк не збирався остаточно з нею порвати.

Лестер був уже в тому віці, коли раз визначені погляди на жінок рідко змінюються. Досі жодна жінка з його кола не подобалася йому так, як Дженні. У неї була жіночість, лагідність, природний розум, вона попереджала кожне його бажання; мистецтву триматися в суспільстві він навчив її сам, отже тепер міг з’являтися з нею де завгодно. Все це було зручно й приємно, – чого ж йому ще треба було бажати?

А тимчасом тривога Дженні збільшувалась із дня на день. Намагаючись викласти свої думки на папері, вона почала й знищила кілька листів, і нарешті, як їй здалося, зуміла хоч би частково висловити те, що почувала. Послання вийшло довге, вона ще ніколи таких не писала.

«Лестер, любий, коли ти одержиш цього листа, мене тут не буде, і я прошу тебе, не думай про мене погано, поки не дочитаєш до кінця. Я їду і забираю з собою Весту, думаю, що так буде краще. Справді ж, Лестер, так треба. Коли ти з’явився в моєму житті, ми були дуже бідні, та й моє становище було таке, що я думала, жодна хороша людина зі мною не одружиться. А ти сказав, що любиш мене, і я зовсім розгубилася, а потім і я покохала тебе, сама не знаю, як.

Адже я тоді говорила тобі, що не хочу більше поводитися погано і що я погана, але коли ти був зі мною, я просто не могла ні про що думати й не знала, як піти від тебе. Батько в цей час якраз захворів, і дома всі сиділи голодні. Ми заробляли так мало. У мого брата Джорджа не було взуття, мама зовсім з ніг збилася. Я часто думаю, Лестер, коли б на маму не впало стільки турбот і горя, вона, можливо, й зараз була б жива. Я подумала, що коли тобі подобаюсь, і ти мені подобаєшся, – я тебе кохаю, Лестер, – можливо, великого гріха й не буде. Адже ти одразу сказав мені, що хотів би допомогти моїй родині, і я подумала, що, можливо, так і треба зробити. Дуже вже бідно ми жили.

Лестер, милий, мені соромно йти від тебе; тобі може здатись, що це дуже гидко, але коли б ти знав, що я пережила за останній час, ти простив би мене. Я кохаю тебе, Лестер, так кохаю! Але всі ці місяці з того часу, коли приходила твоя сестра, я почуваю, що живу погано і що далі так жити не можна, бо ж сама знаю, як це погано. Я винна в тому, що в мене було з сенатором Брендером, але я була ще така молода – я зовсім не розуміла, що роблю. Я винна, що з самого початку не розповіла тобі про Весту, хоч тоді мені здавалося, що це правильно. Я надто винна в тому, що потай від тебе привезла її до Чикаго, але я боялася тебе, Лестер, боялася того, що ти скажеш чи зробиш. Все це стало мені зрозумілим після того, як твоя сестра побувала тут, і з того часу я твердо знаю, що живу недобре. Але я тебе не виню, Лестер, я виню тільки себе.

Я не прошу тебе одружитися зі мною. Я знаю, як ти до мене ставишся і як ти ставишся до своєї родини, і сама не вважаю, що це зарадило б справі. Твої рідні не захочуть цього, і я ні про що не хочу тебе просити. А так, як ми зараз живемо, більше жити не можна, це мені зрозуміло. Веста підростає, скоро вона все розумітиме. Поки що вона думає, ніби ти й справді її дядько. Я стільки думала, стільки разів хотіла поговорити в тобою, але коли в тебе серйозне обличчя, мені робиться страшно, і я не можу вимовити ані слова. От я й вирішила – краще напишу й поїду, і тоді ти все зрозумієш. Ти зрозумів, Лестер, зрозумів? Ти не гніваєшся на мене? Я знаю, що так буде краще і для тебе, і для мене, так треба. Пробач мені, Лестер, будь ласка, пробач, і забудь про мене. Я якось проживу. Але я так кохаю тебе, так кохаю, і завжди буду тобі вдячна за все, що ти для мене зробив. Бажаю тобі щастя. Прости мене, Лестер. Я кохаю тебе.

Дженні.

Р.S. Я їду до батька в Клівленд. Я йому потрібна. Він зовсім самотній. Але, будь ласка, Лестер, не приїжджай за мною. Не треба!»

Дженні поклала лист у конверт, запечатала його і до певного часу сховала в надійному місці.

Ще кілька днів вона набиралася духу, щоб здійснити свій план, і нарешті, коли Лестер одного разу попередив її по телефону, що два-три дні не буде вдома, вона склала у кілька чемоданів все найпотрібніше для себе й Вести і послала по візника. Вона думала було повідомити батька про свій приїзд телеграмою, але потім згадала, що він живе на фабриці, і вирішила сама розшукати його. Герхардт писав їй, що Вероніка й Уїльям забрали не всі меблі, частину їх віддано на схов. Отже, буде чим обставити невелику квартирку. Закінчивши підготовку до від’їзду, Дженні сіла й почала ждати візника, і в цей час двері відчинилися, і до кімнати увійшов Лестер.

В останню хвилину він змінив свої плани. Йому не властива була особлива інтуїція, але цього разу він, начебто щось відчув. Домовившись із знайомими постріляти качок на болотах Канкакі, на південь від Чикаго, він раптом передумав і навіть вирішив піти з контори раніше, ніж звичайно. Що його спонукало до цього, він не міг би пояснити.

Йому було навіть дивно повертатися додому в таку ранню годину. Побачивши серед передпокою два чемодани, він остовпів. Що це означає? Дженні в дорожньому костюмі, зовсім готова їхати. І Веста одягнена. Лестер широко розкрив від здивування свої карі очі.

– Ти куди? – запитав він.

– Я... я... – почала вона, відступаючи від нього, – я їду.

– Куди?

– Я хотіла поїхати до Клівленда.

– Чого?

– Я... я весь час хотіла сказати тобі, Лестер, що, на мою думку, не можна мені більше тут залишатися. Недобре це. Я все хотіла поговорити з тобою і не наважувалася. Я тобі написала листа.

– Листа! – вигукнув він. – Нічого не розумію. Де цей лист, чорт забери!

– Ось, – сказала вона, машинально простягаючи руку до столу, де на видноті, на товстій книзі, лежало її послання.

– І ти хотіла поїхати від мене, обмежившись листом? – запитав Лестер вже суворішим голосом. – Ні, я відмовляюсь тебе зрозуміти. У чім справа, нарешті? – Він розірвав конверт і пробіг очима перші рядки листа. – Забери-но звідси Весту, – сказав він.

Дженні послухала. Потім, повернувшись назад, застигла серед кімнати, бліда, засмучена, розгублено оглядаючи стіни, стелю, чемодани, Лестера. Він уважно прочитав листа, зрідка переступаючи з ноги на ногу, і кинув його на підлогу.

– Слухай, Дженні, – заговорив він, з цікавістю дивлячись на неї і не знаючи, що йому, власне, сказати. От коли в нього трапилась можливість покінчити з цим зв’язком. Але йому цього зовсім не хотілося – все йшло так мирно й добре. Вони стільки років прожили разом, що роз’їхатися тепер було б просто смішно. До того ж він кохає її, розуміється, кохає. Проте одружитися з нею він не хоче, та, мабуть, і не може. Вона це знає. Свідчення тому – її лист.

– Ти щось плутаєш, – заговорив далі він повагом. – Не знаю, що на тебе находить, але в тебе зовсім неправильний погляд на речі. Адже я тобі говорив, що не можу з тобою одружитися, в усякому разі зараз. Є багато важливих обставин, про які ти й уяви не маєш. Що я тебе кохаю, ти знаєш. Та треба рахуватися й з моєю родиною, і з інтересами нашої фірми. Ти не розумієш, яке все це складне, а я розумію. Але розлучитися з тобою я не хочу, ти мені дуже дорога. Звичайно, я не можу утримати тебе силоміць, ти вільна піти від мене. Але, мені здається, це було б недобре. Невже тобі справді цього хочеться? Сядь-но на хвилинку.

Дженні, яка сподівалася зникнути без пояснень, зовсім розгубилася. Навіщо він почав цю серйозну розмову й говорить так, неначе просить її про щось. Їй стало боляче. Він, Лестер, переконує її залишитися, коли вона його так кохає!

Вона підійшла до нього, і він узяв її за руку.

– Послухай-но, – сказав він. – Справді ж, у тому, що ти їдеш, немає ніякого сенсу. Ти куди хотіла поїхати?

– До Клівленда.

– І як же ти збиралася там жити?

– Я думала – візьму до себе тата, якщо він згодиться, він зараз зовсім один, – і знайду якусь роботу.

– А що ти можеш робити, Дженні, крім того, що робила раніше? Невже ти знову підеш у покоївки? Чи станеш продавщицею у крамниці?

– Я могла б улаштуватися де-небудь економкою, – боязко сказала Дженні. Це було найкраще, що спало їй на думку під час довгих міркувань про можливу роботу.

– Ні, ні, – пробурмотів він, похитуючи головою. – Це не годиться. Усі твої плани нікуди не годяться, сама фантазія. І морального задоволення це тобі не дасть. Минулого не переробиш. Та це й не важливо. Зараз я не можу з тобою одружитися. Пізніше – може бути, але я нічого не можу обіцяти. Проте по добрій волі я тебе не відпущу, а якщо ти вже підеш від мене, я не хочу, щоб ти повернулася до свого колишнього життя. Так чи інакше я тебе забезпечу. Невже ти справді хочеш від мене піти, Дженні?

Перед владною наполегливістю Лестера і його енергійними доказами Дженні була безсила. Як тільки торкнувся він її руки, від усіх її рішень нічого не лишилося. Вона розплакалася.

– Не плач, Дженні, – сказав Лестер. – Все може обернутися краще, ніж ти думаєш. Почекай трохи. Скидай же пальто і капелюшок. Адже ти не підеш від мене?

– Не піду! – схлипнула Дженні.

Він притягнув її до себе на коліна.

– Не будемо поки що нічого змінювати, – продовжував він говорити. – Життя – складна річ. Одразу нічого не влаштуєш. А потім усе як-небудь уладнається. Я також зараз мирюся з тим, з чим в інший час нізащо б не згодився.

Поволі Дженні заспокоїлась і сумно посміхнулася крізь сльози.

– А тепер прибери все це на місце, – сказав він ласкаво, показуючи на чемодани. – І, будь ласка, обіцяй мені одну річ.

– Що? – запитала Дженні.

– У майбутньому нічого від мене не приховувати, розумієш? Нічого не вирішувати без мене і не діяти без мого відому. Якщо тебе щось мучить, прийди до мене і скажи. Я тебе не з’їм! Можеш говорити зі мною про всі свої турботи. Я допоможу тобі з ними впоратися, а якщо й не зможу допомогти, то не будемо мати ніяких секретів одно від одного.

– Я знаю, Лестер, – сказала вона, серйозно дивлячись йому у вічі. – Обіцяю, що нічого більше не буду приховувати, слово честі. Я раніше боялася, а тепер не буду. Справді!

– Отак краще, – сказав Лестер. – Я тобі вірю.

І він відпустив її.

Першим наслідком цієї розмови було те, що через кілька днів зайшла мова про долю Герхардта. Дженні вже давно про нього турбувалася, а тепер вирішила поділитися своєю тривогою з Лестером, і якось увечері, за обідом, розповіла йому про те, що трапилось у Клівленді.

– Уявляю собі, як йому там важко зовсім одному. Коли я думала поїхати до Клівленда, то збиралася взяти його до себе. А тепер не знаю, що й робити.

– Ти б послала йому грошей, – запропонував Лестер.

– Він не хоче брати в мене грошей, – пояснила вона. – Він вважає, що я погана жінка і живу грішним життям. Він не вірить, що я одружена.

– Він має для цього підстави, – спокійно зауважив Лестер.

– Аж подумати страшно, що він спить десь на фабриці. Він такий старенький, і зовсім один.

– А інші діти? Чому вони про нього не піклуються? Де твій брат Басс?

– Можливо, їм не хочеться про нього піклуватись, він такий дратівливий, – сказала вона простодушно.

– Ну, тоді вже я не знаю, що й порадити, – посміхнувся Лестер: – Йому слід би бути лагіднішим.

– Так, звичайно, – сказала Дженні, – але він такий старий і йому так важко жилося.

Деякий час Лестер мовчки крутив у руках виделку.

– Я ось про що думаю, – сказав він нарешті. – Якщо ми вирішили не розлучатися, краще виїхати з цієї квартири. Я вже прикидав, чи не заорендувати нам будинок у Хайд-Парку. Правда, далеко буде їздити до контори, але жити тут мені чогось набридло. І вам з Вестою буде непогано мати своє подвір’я і сад. Отоді ти могла б узяти батька до себе. Він нам не заважатиме. Буде поратися по хазяйству, допоможе ще тримати й будинок у порядку.

– Ах, це було б саме для нього, – зітхнула Дженні. – Він так любить все лагодити, і він міг би косити газон і доглядати за опаленням. Але він нізащо не приїде, якщо не буде певен, що ми одружені.

– Так, це ускладнює справу, оскільки ти не можеш пред’явити йому шлюбного свідоцтва. Старий мріє про явно неможливе. Важкувато йому буде справлятися з опаленням загороднього будинку, – додав вій, помовчавши.

Дженні пропустила його слова повз вуха. Вона знову замислилася про те, як погано й невміло влаштувала своє життя. Герхардт не приїде, навіть якщо в них буде чудовий будинок, де він міг би жити. А як добре йому було б з Вестою. Він би просто воскрес.

Вона сумно мовчала, поки Лестер не сказав, наче відповідаючи на її думки:

– Далебі, не знаю, що й придумати. Роздобути бланк шлюбного свідоцтва не так-то легко. Підробка карається законом. Мені б, чесно кажучи, не хотілося встрявати в таку справу.

– Та що це ти, Лестер, хіба можна! Мені просто шкода, що тато такий упертий. Коли він щось забере собі в голову, з ним нічого не вдієш.

– Давай почекаємо, поки не влаштуємось на новому місці, – запропонував Лестер. – А тоді ти поїдеш до Клівленда і сама з ним поговориш. Можливо, тобі й пощастить переконати його.

Йому подобалось, що Дженні така віддана батькові, і він готовий був допомогти їй у тому, що вона надумала. Старий Герхардт – мало цікавий суб’єкт, але не огидний, і якщо в нього буде охота попрацювати у великому хазяйстві, – будь ласка, Лестер нічого не має проти.