Текст книги "Дженні Герхард"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXXIX

Увесь цей час незадоволення родини Лестера, викликане його безладним укладом життя, дедалі зростало. Рідним було зрозуміло, що рано чи пізно трапиться скандал. Уже носилися зловісні чутки. Здавалося, всім усе відоме, хоч одверто ніхто нічого не говорив. Кейн-старший просто дивувався, – як міг його син зробити такий виклик суспільству! Коли б це була виключно цікава жінка або ж якась відома артистка, художниця, поетеса, – захоплення Лестера можна було б пояснити, якщо й не виправдати; але, як змалювала Луїза, це досить звичайна особа, що не має ані особливої краси, ані таланту, – незрозуміло, зовсім незрозуміло!

Лестер – його син, його улюбленець; як шкода, що він не влаштував свого життя по-людському. У Цинциннаті він подобався багатьом жінкам. Взяти хоч би Летті Пейс. От з ким йому треба було одружитися. Вродлива, розумна, і серце в неї добре. Старий Кейн горював і ремствував, а потім розсердився. Соромно Лестеру так ображати батька! Його поведінка протиприродна, непростима, нарешті, непристойна. Арчібалд Кейн довго страждав від цієї думки і, нарешті, відчув, що так продовжуватися не може, хоч йому було важко сказати, в чому ж мала бути зміна. Лестер сам собі голова і не стерпить зауважень. Виходить, нічого зробити не можна.

Низка подій у родині наблизила розв’язку. Луїза незабаром після своєї нещасливої поїздки до Чикаго вийшла заміж, і будинок старих спорожнів, хіба що наїжджали погостювати онуки. Лестер не був у Луїзи на весіллі, хоч і одержав запрошення. Потім померла м-с Кейн, і в зв’язку з її смертю старому Арчібалду довелося змінити свою духівницю. Це вимагало присутності Лестера. Лестер приїхав, пригнічений свідомістю, що останнім часом так мало бачився з матір’ю і завдав їй стільки горя, але про свої справи не обмовився ані словом. Батько хотів був поговорити з сином, але потім передумав, – був той у похмурому настрої. Лестер поїхав до себе в Чикаго, і на кілька місяців все знову затихло.

Після весілля Луїзи й смерті дружини старий Кейн переселився до Роберта, бо найбільшою втіхою для нього на старості літ були онуки. Роберт тепер тримав у руках всі справи фірми, хоч остаточний розподіл капіталу міг бути зроблений тільки після смерті старого. Розраховуючи зрештою стати головою всього підприємства, Роберт, не шкодуючи сил, догоджав батькові, сестрам і їхнім чоловікам. Невірно було б сказати, що він до них підлещується, просто це був холодний розрахунок ділка, набагато хитрішого, ніж міг припустити Лестер. Власні достатки Роберта вже вдвічі перевищували достатки решти дітей, але він тримав це в таємниці і вдавав, що має досить скромні кошти. Він знав, що заздрість родичів може йому пошкодити, і вів спартанський спосіб життя, до певного часу роблячи головну ставку на непомітні, але надійні готові гроші. Поки Лестер плив за течією, Роберт працював та й працював, не складаючи рук.

Та обставина, що Роберт плекав надію усунути брата від керівництва фірмою, не мала особливого значення, бо старий Кейн, після довгих міркувань над чикагським життям Лестера, сам прийшов до висновку, що передати йому скільки-небудь значну долю капіталу було б нерозумно. Очевидно, він переоцінив Лестера. Лестер, можливо, й розумніший і сердечніший від брата, – щодо естетичних потреб і успіху в суспільстві того аж ніяк не можна з ним порівняти, – але в Роберта чудова ділова хватка, він уміє без галасу домогтися свого. Якщо Лестер зараз не підтягнеться, то чого ж і ждати? Чи не краще залишити капітал тому, хто зуміє про нього подбати? І Арчібалд Кейн ладен був дати своєму повіреному розпорядження змінити духівницю в такий спосіб, щоб Лестер, якщо він не виправиться, не дістав у спадщину нічого, крім мізерного річного прибутку. Проте він вирішив дати Лестеру ще один шанс, – зажадати, щоб той відмовився від грішного способу життя і зайняв місце, яке йому належить у суспільстві. Можливо, ще не пізно. Адже в нього такі чудові перспективи на майбутнє. Невже він сам собі ворог? Старий Арчібалд написав Лестеру, що хотів би поговорити з ним, коли тому буде зручно, і через тридцять шість годин Лестер уже був у Цинциннаті.

– Я хочу ще раз поговорити з тобою в одній справі, Лестер, – почав старий, – хоч це мені й нелегко. Ти знаєш, що я маю на увазі?

– Знаю, – спокійно відповів Лестер.

– Коли я був набагато молодшим, я думав, що в жодному разі не втручатимусь в особисті справи моїх синів, але з роками моя думка відносно цього змінилася. На прикладі моїх ділових знайомих я побачив, наскільки розсудливий шлюб допомагає людині, і тоді мені дуже захотілося, щоб мої сини одружилися якомога щасливіше. Я турбувався про тебе, Лестер, турбуюсь і до цього дня. Твій теперішній зв’язок завдав мені багато тяжких хвилин. І матері твоїй він аж до самої смерті не давав спокою. Ніщо інше так не засмучувало її. Чи не думаєш ти, що всьому є межа? Чутки досягли навіть нашого міста. Щодо Чикаго – не знаю, але вважаю, що там це ні для кого не таємниця. А це безперечно шкодить інтересам нашого чикагського відділу. І шкодить тобі. Це триває вже так довго, що зараз усе твоє майбутнє стоїть під загрозою, а ти, як і раніше, уперто робиш своє. Чому?

– Мабуть, тому, що кохаю її, – відповів Лестер.

– Не вірю, щоб ти говорив це серйозно, – заперечив батько. – Коли б ти її кохав, ти б з самого початку з нею одружився. Ти не став би жити з жінкою цілі роки, ганьблячи її й себе і тільки запевняючи на словах, що кохаєш її. Можливо, це пристрасть, але вже аж ніяк не кохання.

– Звідки ти знаєш, що я з нею не одружився? – спокійно спитав Лестер. Йому цікаво було, як батько сприйме таку можливість.

– Неправда! – старий навіть підвівся з крісла.

– Так, неправда, – сказав Лестер, – але може стати правдою. Я, можливо, одружуся з нею.

– Не вірю! – закричав батько. – Не повірю я, щоб розумна людина могла зробити таку дурницю. Та де ж у тебе голова, Лестер? Після стількох років грішного життя з нею ти ще говориш про одруження! Та коли б це входило до твоїх планів, чому, скажи на милість, ти не одружився з нею з самого початку? Зганьбив батьків, матері розбив серце, справі заподіяв шкоди, став притчею во язицех, а тепер хочеш одружитися? Не вірю.

Старий Арчібалд встав і вирівнявся.

– Не хвилюйся, батьку, – поспішив сказати Лестер. – Так ми ні про що не домовимося. Я ще раз скажу, що, можливо, одружуся з нею. Вона непогана жінка, і я дуже тебе прошу – не говори про неї поганого. Ти її ніколи не бачив і нічого про неї не знаєш.

– Знаю цілком досить, – рішуче відказав старий. – Я знаю, що жодна порядна жінка не зробила б так, як вона. Та вона, мій любий, за твоїми грошима охотиться. Більше їй нічого не потрібно, – це кожний дурень зрозуміє.

– Навіщо такі слова, батьку, – глухо промовив Лестер. – Адже ти її не знаєш, навіть в обличчя не бачив. Луїза приїхала й намолола щось зопалу, а ви й повірили. Вона зовсім не така, як ти думаєш, і дарма ти говориш про неї так різко. Ти незаслужено ображаєш жінку, не хочеш чомусь обміркувати по-хорошому.

– По-хорошому! – перебив його Арчібалд. – А сам ти робиш добре? Добре це по відношенню до твоєї родини, до покійної матері, – підібрати жінку на вулиці й жити з нею? Добре це...

– Досить, батьку! – вигукнув Лестер, піднявши руку. – Попереджаю тебе, – я відмовляюсь слухати такі речі. Ти говориш про жінку, з якою я живу, з якою, можливо, одружуся. Я тебе люблю, але я не дозволю тобі говорити неправду. Я не підібрав її на вулиці. Ти чудово знаєш, що з такою жінкою я не мав би справи. Або ми обговоримо все спокійно, або я тут не залишусь. Пробач мені. Мені дуже шкода. Але вести далі розмову в такому тоні я відмовляюсь.

Старий Арчібалд стих. Незважаючи ні на що, він поважав свого неслухняного сина. Він відкинувся на спинку крісла і опустив очі. Як же йому тепер бути?

– Ти живеш там, де й раніше? – спитав він нарешті.

– Ні, ми переїхали до Хайд-Парку. Я заорендував там будинок.

– Я чув, що є дитина. Це твоя дитина?

– Ні.

– А свої діти в тебе є?

– Ні.

– І то хвала богові.

Лестер мовчки потер підборіддя.

– І ти твердиш, що одружишся з нею?

– Цього я не говорив. Я сказав, що, можливо, одружуся.

– Можливо! – крикнув старий, знову запалюючись гнівом. – Яка трагедія!.. Це з твоїм майбутнім, з твоїми можливостями. Сам поміркуй, чи можу я довірити долю мого майна людині, якій плювати на думку суспільства? Виходить, що й наша фірма, і родина, і твоя репутація – все це для тебе дурниці? Де твоя гордість, Лестер? Ні, це якась неможлива, дика фантазія!

– Це дуже важко пояснити, батьку, я просто не беруся пояснити. Я знаю одно – що я сам почав цю пригоду і повинен довести її до кінця. Все може скінчитися цілком щасливо. Можливо, я одружуся, може, й ні. Зараз я не можу сказати нічого певного. Доведеться тобі почекати. А я зроблю, що можу.

Старий Арчібалд докірливо похитав головою.

– Ти, я бачу, зовсім заплутався, Лестер. Далі вже нікуди. І, наскільки я розумію, ти маєш намір стояти на своєму. Що б я не говорив, тебе, очевидно, нічим не проймеш.

– Мені дуже шкода, але зараз це так, батьку.

– Ну, тоді май на увазі, що коли не виявиш належної поваги до родини й до самого себе як представника нашої фірми, я змушений буду змінити свою духівницю. Потураючи твоїм брудним інтрижкам, я, нарешті, сам стаю співучасником їх. Цього більше не буде. Розлучайся або одружуйся з нею. Але перше чи друге ти повинен зробити. У першому випадку все буде гаразд. Ти можеш дуже добре забезпечити її – будь ласка, я не заперечую. Я з радістю дам на це гроші, скільки б ти не попросив. І ти одержиш свою долю спадщини нарівні з іншими дітьми, як це завжди й передбачалось. Але якщо ти одружишся – тоді справа інша. Вибирай. І не нарікай на мене. Я тебе люблю. Я твій батько. Я роблю так, як мені підказує почуття обов’язку. Обдумай все це і дай мені знати про твоє рішення.

Лестер зітхнув. Він розумів, що сперечатися марно. Батько, очевидно, не жартує, але як покинути Дженні? Він ніколи не пробачив би собі такої підлоти. Та досить, невже батько справді позбавить його спадщини? Ні, звичайно. Старий його любить, незважаючи ні на що, це одразу видно. Лестер був збентежений і розбитий, він не терпів примусу. Подумати тільки, – його, Лестера Кейна, штовхають на таку гидоту – покинути Дженні. Він опустив голову і похмуро мовчав.

Старий Арчібалд зрозумів, що стріла його попала в ціль.

– Що ж, – сказав, нарешті, Лестер, – зараз нам більше ні про що говорити; це начебто зрозуміло. Я не знаю, що зроблю. Треба подумати. Одразу я не можу нічого вирішити.

Вони подивились один на одного. Лестеру було шкода, що громадська думка скерована проти нього і що батько так важко це переживає. Старому було шкода сина, але він твердо вирішив продовжувати свою лінію до кінця. Він не був упевнений, що йому вдалося переконати Лестера, але він не втрачав надії. Можливо, син ще схаменеться.

– До побачення, батьку, – сказав Лестер, простягаючи руку. – Я, здається, встигну на поїзд, який іде о другій. Більше я тобі ні для чого не потрібний?

Коли Лестер пішов, старий довго сидів замислившись. Так загубити свою кар’єру! Відмовитися від таких можливостей! Виявляти таку сліпу упертість в гріхах і помилках! Він похитав головою. Ні, Роберт розумніший. Той справді здатний очолити крупне підприємство. Він обережний, розсудливий. Старий сидів не ворушачись, – і все думав та думав, потай відчуваючи, що блудний син, як і раніше, займає перше місце в його серці.

Розділ XL

Лестер повернувся в Чикаго. Він розумів, що серйозно образив батька. Ніколи ще старий Арчібалд не говорив з ним з таким гнівом. Але й зараз Лестер не був переконаний, що справа непоправна; думка, що він може зберегти любов і довіру батька тільки в тому випадку, якщо вирішить щось певне, просто не вкладалася йому в голову. Щодо громадської «думки», то нехай люди патякають що завгодно і скільки завгодно. Він зуміє обійтися й без них. А втім, чи так це? Кожна слабість, навіть ознака слабості, лякає людей. Вони несвідомо цураються невдах, тікають від них, немов побоюючись зарази. Лестер мав переконатись, наскільки міцні ці упередження.

Одного разу він зустрів Беррі Доджа, мільйонера й голову фірми «Додж Холбрук і Кінзбері», яка займала в текстильній промисловості таке ж місце, як «Компанія Кейн» – у виробництві екіпажів. Лестер вважав Доджа одним з найкращих своїх друзів, був з ним так само близький, як з Генрі Брейсбріджем з Клівленда чи Джорджем Ноулз з Цинциннаті. Він бував у його чудовому будинку на набережній, і вони завжди зустрічалися то в справах, то на світських прийомах. Але з переїздом Лестера до Хайд-Парку дружба їх зійшла нанівець. І ось тепер вони зустрілись на Мічиган авеню біля відділу фірми Кейн.

– А, Лестер, давно не бачились, – сказав Джордж ввічливо, простягаючи руку. Тон його здався Лестеру холоднішим від звичайного. – Ти, я чув, за цей час одружився?

– Нічого подібного, – відповів Лестер тоном людини, яка хоче, щоб слова її зрозуміли так, як їх і належить розуміти.

– Навіщо ж робити з цього таємницю? – говорив далі Додж і хотів посміхнутися, але тільки скривив губи. Він щосили намагався зберегти дружній тон і з честю вийти з ніякового становища. – Звичайно ми таких речей не приховуємо. З близькими ж друзями можна було б поділитися!

– Ну, а я, – сказав Лестер, відчуваючи, як у нього впинається отруєний клинок, – вирішив відступити від цього правила. Я не вважаю, що такі події слід рекламувати.

– Справа смаку, справа смаку, – неуважно проговорив Додж. – Ти, звичайно, живеш у місті?

– В Хайд-Парку.

– Гарне передмістя. Ну, а взагалі як справи?

І він спритно змінив тему розмови, а швидко й зовсім попрощався, недбало помахавши Лестеру рукою.

Лестера наче ножем шпигонула думка, що, коли б Додж справді вважав його одруженим чоловіком, він неминуче засипав би його запитаннями. Як близький друг, він захотів би багато чого дізнатися про нову м-с Кейн. Зав’язалася б легка розмова, звичайна між людьми одного кола. Додж запросив би його в гості з дружиною, пообіцяв би сам заїхати до них. А тут – нічого, ані слова! Лестер зрозумів, що це неспроста.

Так само поводили себе подружжя Мур, Олдрічі і ряд інших знайомих. Всі вони начебто вважали, що він одружився і став розсудливим. Вони запитували, де він живе, жартували з його скритності, але уперто не виявляли цікавості щодо гаданої м-с Кейн. Лестер почав переконуватись, що обрана ним лінія не обіцяє нічого доброго.

Один з вразливіших ударів завдав йому зненацька, а через те особливо дошкульно, його старий знайомий Уїльям Уїтні. Одного вечора Лестер приїхав до себе в клуб обідати; знявши пальто, він попрямував до тютюнового кіоска купити сигару й тут, у читальні, зустрівся з Уїтні. То був типовий клубний постійний відвідувач, високий на зріст, худорлявий, гладко поголений, бездоганно одягнений, трохи цинік, а цього вечора до того ж і на доброму підпитку.

– Ого, Лестер! – вигукнув він. – Що це за гніздечко ти звив собі у Хайд-Парку? Часу, видно, не марнуєш? А як ти поясниш все це дружині, коли надумаєш одружитися?

– Нічого я не зобов’язаний пояснювати, – роздратовано відповів Лестер. – І чому тебе так цікавлять мої справи? Ти, скільки я знаю, і сам не святий.

– Ха-ха-ха! Це добре, слово честі, добре! А чи не одружився ти часом з тією красунею, з якою роз’їжджав по Північній околиці, га? Ха-ха! Ну й діла! Одружився! А може, люди все брешуть?

– Замовкни, Уїтні, – обірвав його Лестер. – Плетеш якісь дурниці.

– Пробач, – сказав Уїтні розв’язно, але вже починаючи тверезішати. – Прощай. Ти не забудь, я ж трошки п’яний. Вісім порцій віскі, чистого, – тільки що перепустив у буфеті. Пробач. Ми з тобою поговоримо, коли я буду в формі, правда, Лестер, га? Ха-ха-ха, я й справді трохи п’яний! Ну, всього найкращого! Ха-ха-ха!

Цей гидкий сміх довго бринів у вухах Лестера. Він прозвучав, як образа, хоча Уїтні і був п’яний. «Красуня, з якою ти роз’їжджав по Північній околиці. Ти часом не одружився з нею?» Лестер з обуренням пригадував зухвалу вихватку Уїтні. Чорт, це вже занадто! Щоб йому, Лестеру Кейну, говорили такі речі... Він замислився... Так, дорогою ціною він розплачується за своє рішення ставитись до Дженні, як личить порядній людині.

Розділ XLІ

Але це було не найгірше. Американська публіка любить поплескати відносно дужих світу цього, а Кейни були багаті і всі їх знали. І от поширилася чутка, що Лестер, один з прямих спадкоємців голови фірми, одружився із служанкою. Цебто він, син мільйонера! Чи це можливо? От справді ласий шматочок для репортерів. І газети не забарилися підхопити пікантну чутку. Світський листок «Новини Південної околиці», не називаючи Лестера, писав про «сина видатного багатого фабриканта екіпажів з Цинциннаті» і коротко викладав його роман, додаючи на завершення:

«Про місіс *** відомо лише те, що раніше вона працювала покоївкою в одній шановній родині у Клівленді, а до цього працювала в Колумбусі, штат Огайо. Хто насмілиться стверджувати, що романтика померла, коли у вищому колі відбуваються такі яскраві епізоди!»

Лестер прочитав цю замітку. Сам він не виписував «Новин», але якась добра душа подбала про нього, і він одержав поштою примірник, у якому потрібний стовпчик був відкреслений червоним олівцем. Лестер розсердився, одразу запідозривши, що його збираються шантажувати, але не знав, що зробити, йому, звичайно, хотілося покласти край цій газетній писанині, але він подумав, що протест з його боку може тільки погіршити справу. І він не вжив ніяких заходів. Замітка в «Новинах», як і слід було чекати, привернула увагу багатьох газет. Це був багатий матеріал, і один енергійний редактор недільної газети вирішив витиснути з нього все, що можна. Розгорнути цю романтичну подію на цілу полосу під крикливою шапкою на зразок «Пожертвував мільйонами заради кохання до служниці», дати фото – Лестер, Дженні, будинок у Хайд-Парку, фабрика Кейн в Цинциннаті, склади на Мічиган авеню, – і сенсація забезпечена. «Компанія Кейн» не вміщувала об’яв у пресі. Газетка нічим не була їй зобов’язана. Коли б Лестер був попереджений, він міг би покласти край вихватці, пославши до газети об’яву або звернувшись до видавця. Але він нічого не знав і тому нічого не робив. А редактор все зробив по совісті. Кореспондентам у Цинциннаті, Клівленді та Колумбусі запропоновано було повідомити телефоном, чи відома історія Дженні в цих містах. В Клівленді звернулися до Брейсбріджів, щоб дізнатися, чи працювала Дженні в їхньому домі. З Колумбуса надійшли дуже перекручені чутки про родину Герхардт. Виявилося, що саме на Північній околиці Дженні прожила кілька років до свого гаданого заміжжя. Так з окремих шматочків складений був роман. У редактора й гадки не було щось картати або обурюватися, він скоріше вважав, що робить люб’язність. Були виключені всі неприємні подробиці – те, що Веста, мабуть, позашлюбна дитина, що, очевидно, Лестер і Дженні довго були в незаконному співжитті, що для відомого всім невдоволення родини Лестера з приводу його шлюбу є важливі підстави. Редактор вигадав своєрідну історію про Ромео і Джульєтту, в якій Лестер фігурував як запальний, самовідданий коханець, а Дженні як бідна, але чарівна дівчина з народу, яку віддане кохання мільйонера піднесло до багатства й знатності. Художник газети послідовно проілюстрував фази романа. Портрет Лестера дістали за пристойну винагороду у фотографа в Цинциннаті, а Дженні фоторепортер непомітно зняв на прогулянці. Одно слово – все було зроблено за випробуваними рецептами бульварної преси.

І от газета вийшла в світ, – суцільні лестощі й солодкі слова, але поміж рядків вгадувалася вся прихована сумна, похмура правда. Дженні дізналася про це не одразу. Лестер, випадково натрапивши на фатальну сторінку, поспішив її вирвати. Він був дуже здивований і прикро вражений. Подумати тільки, що якась чортова газета може отаке зробити приватній особі, людині, яка жила спокійно, нікому не заважаючи. Щоб не виявити гіркого почуття образи, він пішов з дому. Прямував він не до бурхливого центра міста, а геть від нього, по Коттедж-Гроув авеню, до широкої прерії. Похитуючись на сидінні в трамваї, він намагався собі уявити, що думають зараз його колишні друзі – Додж, Бернхем Мур, Генрі Олдріч. Так, це справжній удар. Що робити? Стиснути зуби і мовчати, чи байдуже відмахнутися від цього нового клопоту? Одно йому було зрозуміло: більше він цього не стерпить. Додому він повернувся в спокійнішому стані і став нетерпляче чекати понеділка, щоб зустрітися з своїм повіреним м-ром Уотсоном. Проте, коли вони зустрілися, то обидва швидко прийшли до висновку, що подавати справу до суду було б нерозумно. Краще промовчати.

– Але більше це не повинно повторюватись, – закінчив Лестер.

– Про це я потурбуюсь, – заспокоїв його повірений.

Лестер підвівся.

– Чорт його знає, в якій країні ми живемо! – вигукнув він. – Якщо людина багата, їй нікуди не сховатися, неначе вона – пам’ятник на міській площі.

– Якщо людина багата, – сказав м-р Уотсон, – вона нагадує кішку з дзвіночком на шиї. Кожна миша точно знає, де вона й що робить.

– Так, порівняння вдале, – пробурмотів Лестер.

Дженні ще кілька днів нічого не знала. Лестер навмисно не торкався болючого питання, а Герхардт не читав грішних недільних газет. Але потім одна з сусідок просвітила Дженні, нетактовно згадавши в розмові, що вичитала про неї надзвичайно цікаву історію. Дженні спочатку не зрозуміла.

– Про мене? – вигукнула вона здивовано.

– Так, так, про вас і про м-ра Кейна, – відповіла гостя. – Весь ваш роман.

Дженні спалахнула.

– Я нічого не знаю, – сказала вона. – А ви певні, що це про нас?

– Ще б пак! – розсміялася м-с Стендл. – Помилитися я ніяк не могла. І газета в мене збереглася. Я, якщо хочете, пришлю її вам з дочкою. Ви чудово вийшли на фото.

Дженні вся зщулилась.

– Я буду вам дуже вдячна, – пролепетала вона.

Її мучила думка, де могли дістати її фото і що написано в газеті. А головне – що скаже Лестер? Чи бачив він замітку? Чому він нічого їй не сказав?

Дочка сусідки принесла газету, і в Дженні серце завмерло, коли вона глянула на страшну сторінку. Ось воно – чорним по білому. Ліворуч портрет Лестера, праворуч – портрет Дженні, а посередині заголовок великими літерами й стрілки: «Ось цей мільйонер захопився ось цією покоївкою». У тексті пояснювалося, що Лестер, син відомого фабриканта екіпажів у Цинциннаті, пожертвував завидним громадським становищем, щоб одружитися з коханою жінкою. Далі йшли малюнки – Лестер розмовляє з Дженні в особняку м-с Брейсбрідж, Лестер стоїть поруч неї перед шановним, суворим на вигляд пастором, Лестер їде з нею в розкішній колясці, Дженні, стоячи біля вікна багато обставленої зали (про багатство свідчили важкі зборки гардин), дивиться на ледве помітний удалині убогий будиночок.

Дженні відчула, що готова крізь землю провалитись від сорому. Вона страждала не стільки за себе, скільки за Лестера. Що він повинен був пережити? А його рідні? Тепер у них в руках є нова зброя проти неї й Лестера. Вона намагалася заспокоїтися, оволодіти своїми почуттями, але сльози знову й знову наверталися в неї на очах. То були сльози обурення. Навіщо її переслідують, травлять? Невже не можуть залишити її в спокої? Вона так старається робити добре. Хіба люди не могли б допомогти їй, замість того щоб штовхати в безодню?..