Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)

– 41 —

Чиясь рука тягне його за рукав.

– Джероме? Джероме!

Він відвертається від Холлі й обважнілого, як мішок, Брейді Хартсфілда, щоби побачити свою малу сестричку, очі її розширені в страху. А зразу позаду неї і його мама. У своєму поточному накрученому стані Джером ніскільки не дивується, але в той самий час він розуміє, що небезпека ще не минулася.

– Що ви наробили? – кричить дівчинка. – Що ви йому наробили?

Джером спритно розвертається назад в інший бік і бачить, що дівчина з крісла-візка в проході поряд з Хартсфілодм тягнеться до того рукою. Джером кричить:

– Холлі! Не дай їй цього зробити!

Холлі важко похитуючись підводиться, спотикається і мало не падає просто на Брейді. Це безумовно було б останнім у її житті падінням, але вона примудряється утриматися на ногах і хапає за руки дівчину в інвалідному візку. У них майже зовсім нема сили, і Холлі відчуває моментальний наплив жалю. Вона нахиляється ближче й кричить так, щоб бути почутою:

– Не торкайтесь його. У нього бомба і, боюся, вона зведена!

Дівчина у візку відсахується назад. Можливо, вона розуміє; можливо, вона просто лякається Холлі, вигляд у якої зараз навіть більш дикий, ніж зазвичай.

Брейді смикається і стріпується ще дужче. Холлі це не подобається, бо вона помітила дещо, блідий жовтий вогник у нього під майкою. Жовтий – це колір тривоги.

– Джероме? – питається Таня. – Що ти тут робиш?

До них наближається провідниця.

– Очистіть прохід! – перекрикуючи музику гукає вона. – Ви мусите очистити прохід, панове!

Джером хапає матір за плечі. Він притягує її до себе так близько, що торкається лобом її лоба.

– Ти мусиш забиратися звідси, мамо. Забирай дівчаток і йди. Негайно. Зроби так, щоб провідниця також пішла разом з тобою. Скажи їй, що твоїй дочці стало погано. Прошу, не став ніяких запитань.

– Мам? – починає Барбара. – Що…

Решта тоне в гуркоті гурту й хоровому співі залу. Таня бере Барбару за руку та йде назустріч провідниці. У той же час вона махає Хільді, Дайні й Бетсі, щоб вони приєднувались до неї.

Джером знову обертається до Холлі. Вона нахилилася над Брейді, якого продовжує тіпати від церебральних буревіїв, що сатаніють у його голові. Ступні його відбивають чечітку, немов навіть у своєму безпам’ятстві він реально відчуває ту життєрадісну пульсацію, яку видають «Довколишні». Руки Брейді безладно літають довкола, і коли одна з них наближається до жовтого жевріння в нього під майкою, Джером відбиває її геть, як баскетбольний захисник м’яча з зони під кошиком.

– Я хочу забратися звідси, – стогне дівчина в кріслі-візку. – Мені страшно.

Джером її добре розуміє – йому також хочеться забратися звідси, він теж на смерть переляканий, – але поки що їй доведеться залишитися тут. Її блокує Брейді, а поворухнути його вони не наважаться. Поки ще ні.

Холлі випереджає Джерома, як вона це часто робить:

– Ви мусите спокійно сидіти на своєму місці, любонько, – каже вона дівчині в кріслі-візку. – Розслабтеся і насолоджуйтесь концертом.

Холлі думає, як набагато простіше усе було б, якби їй повезло його вбити, а не просто втокмачити його вивихнутий мозок у півдорогу до Перу. Вона загадується, чи вистрелив би Джером у Хартсфілда, якби вона його попросила. Мабуть, ні. Дуже погано. Серед усього цього галасу він, либонь, вільно міг би це зробити.

– Ви що, божевільна? – питає в неї дівчина в кріслі-візку здивовано.

– Мене про це повсякчас питають, – відповідає Холлі і, – дуже обачно – починає задирати на Брейді майку. – Тримайте його руки, – наказує вона Джерому.

– А якщо я не зможу?

– Тоді уколошкайте мазефакера.

Весь переповнений зал на ногах, розхитується і плеще в долоні. Знову літають над головами пляжні м’ячі. Джером кидає один швидкий погляд собі за спину й бачить, що його мати веде дівчаток по проходу до вихідних дверей, провідниця разом із ними. «Хоч тут удача», – думає він, і знов повертається до нагальної справи. Він ловить розмахані руки Брейді та стискає їх докупи. Зап’ястки слизькі від поту. Це як тримати пару живих рибин.

– Я не знаю, що ви робите, але робіть це швидше! – кричить він Холлі.

Жовтий вогник жевріє в якомусь пластиковому пристрої, схожому на перероблений телевізійний пульт. Замість пронумерованих кнопок каналів, на ньому мається білий тумблер, типу того, яким умикаєш світло в себе в спальні. Він стирчить прямо вгору. Від пристрою тягнеться дріт, ховаючись під задом цього чоловіка.

Брейді видає кректання, і раптом чути різкий запах. Це попустився його сечовий міхур. Холлі дивиться на сечоприймач у нього в пелені, але не схоже, щоб той був до чогось приєднаний. Вона хапає його та вручає дівчині в кріслі-візку.

– Потримайте оце.

– Фууу, це ж сцяки, – каже дівчина в кріслі-візку, а потім: – Ні, це несцяки. Там щось інше всередині. Схоже на глину.

– Покладіть його. – Джером змушений кричати, щоби бути почутим крізь музику. – Покладіть його на підлогу. Делікатно. – А потім до Холлі: – Поспішіть же, чорти забирай!

Холлі вивчає жовтий вогник готовності. І маленький білий пиптик тумблера. Вона може посунути його вперед або назад, і не може наважитися зробити ні того, ні іншого, бо не знає – в який бік «вимк», а в який «бабах».

Холлі підбирає Річ Два з того місця, де вона спочивала на животі в Брейді. Це як брати налиту отрутою змію, і потребує всієї її сміливості.

– Тримайте його руки, Джероме, просто тримайте його руки.

– Він слизький, – крекче Джером.

«Ми про це й раніше знали, – думає Холлі. Такий собі слизький сучий син. Такий слизький мазефакер».

Вона перевертає цей пристрій, воліючи, щоб руки в неї не трусились, і намагаючись не думати про чотири тисячі людей, які навіть не уявляють, що їхні життя зараз залежать від бідної, затурканої Холлі Джібні. Вона дивиться на кришку ніші для батарейок. Потім, затримавши дихання, Холлі зсовує кришку, дозволяючи їй впасти на підлогу.

Усередині дві батарейки АА. Холлі підчіплює нігтем за торець одну з них і думає: «Господи, якщо Ти там є, будь ласка, нехай це буде правильно». Якусь мить вона не в змозі поворухнути пальцем. Потім одна рука Брейді вислизає на волю з полону Джерома та б’є її по голові.

Холлі сіпається, і батарейка, яка її тривожила, вискакує зі свого відділення. Холлі чекає, що світ зараз вибухне, а коли той залишається тим самим, вона знову перевертає пульт. Жовтий вогник погас. Холлі починає плакати. Вона хапається за головний дріт і різко відриває його від Речі Два.

– Можете його тепер уже випу… – починає вона, але Джером уже облишив Брейді.

Він хапає Холлі в такі міцні обійми, що вона ледь може дихати. Її це не бентежить. Вона й сама обнімає хлопця навзаєм.

Публіка кричить у дикому захваті.

– Вони гадають, ніби вітають криком пісню, але насправді вони вітають нас, – спромагається вона прошепотіти у вухо Джерому. – Просто вони поки ще про це не знають. А тепер відпустіть мене, Джероме. Ви обнімаєте мене задуже сильно. Відпустіть мене, поки я не зомліла.

– 42 —

Ходжес так і сидить на ящику в вантажній зоні, і то не сам. Слон якийсь всівся йому на груди. Щось відбувається. Чи світ відходить від нього геть, чи то він відходить геть від цього світу. Він гадає, що останнє. Він немов всередині якоїсь кінокамери, і та кінокамера від’їжджає вдалечінь по операторській вузькоколійці. Світ такий само яскравий, як і раніше, але меншає, і кільце темряви зростає навколо нього.

Ходжес тримається далі, докладаючи всю свою силу волі, очікуючи на вибух, або на те, що вибуху не станеться.

Один з ровді нахилився над ним і питає, чи він у порядку.

– У вас усі губи сині, – інформує його той ровді.

Ходжес жестом відсилає його геть. Він мусить слухати.

Музика, і крики захвату, і щасливе верещання. Більше нічого. Принаймні поки що.

«Тримайся, – наказує він собі. – Тримайся».

– Що? – перепитує ровді, нахиляючись знову. – Що?

– Я мушу триматися, – шепоче Ходжес, але зараз він уже ледве спроможний дихати. Світ змалів до розміру люто зблискуючого срібного долара. Потім і той затьмарився, не тому, що Ходжес втратив свідомість, а тому, що хтось до нього прямує. Це Джейні, вона крокує повільно, ходою моделі на подіумі. На голові в неї його федора, сексуально насунута на одну брову. Ходжес згадує, як йому відповіла Джейні, коли він запитав її, чому йому пощастило опинитися в її ліжку: «Я аніскільки не шкодую… Можна, ми на цьому облишимо?»

«Йо, – думає він. – Йо».

Він заплющує очі й валиться шкереберть з ящика, як Хитун-Бовтун [357]357
  Humpty Dumpty – антропоморфна, яйцеподібна істота в краватці, персонаж «Аліси в Задзеркаллі» Люїса Керрола.


[Закрыть]зі своєї стіни.

Ровді його підхоплює, але тільки пом’якшує падіння Ходжеса, не запобігаючи йому. Збираються докупи інші ровді.

– Хто вміє робити серцево-легеневу реанімацію? – питається той, що підхопив Ходжеса.

Наперед виступає ровді з зав’язаним у хвіст, сивіючим волоссям. На ньому вицвіла майка з Джудасом Койном [358]358
  Judas Coyne – вигаданий постарілий рок-ідол у відставці, персонаж містичного роману Джо Гілла, сина Стівена Кінга, «Heart-Shaped Box» («Коробка в формі серця», 2007).


[Закрыть], і очі в нього яскраво-червоні.

– Я вмію, чоловіче, але бігме, я такий обдовбаний.

– Все одно спробуй.

Ровді з хвостиком падає навколішки.

– Здається мені, цей парубок уже відходить, – каже він, але береться до роботи.

Нагорі «Довколишні» починають нову пісню – на радість і захоплене верещання своїх фанаток. Така музика. Таке збудження. Такі м’ячі злітають вгору понад розхитаною, танцюючою юрмою. Вони прочитають про вибух, якого не сталося, в газетах, але для юних трагедії, яких не сталося, – це лише сновидіння.

Спогади: от вони реальні.

– 43 —

Ходжес приходить до пам’яті в шпитальній палаті, здивований, що він все ще живий, але зовсім не здивований тим, що бачить свого старого напарника, який сидить на краю його ліжка. Його перша думка, що Піт – із запалими очима, з неголеною щетиною, кінчики коміра стирчать вгору так, що майже вштрикаються йому в горло – має вигляд гірший, ніж самопочуття Ходжеса. Його друга думка – про Джерома й Холлі.

– Вони зупинили це? – хрипить він. Горло в нього сухе, як кістка. Він намагається сісти. Апарати, які його оточують, починають пищати й лаятися. Він знову лягає, але очі його не відриваються від обличчя Піта Гантлі.

– Чи вони?

– Вони все зробили, – каже Піт. – Та жінка каже, що її звуть Холлі Джібні, але я думаю, що насправді вона Шина Королева Джунглів [359]359
  «Sheena, Queen of the Jungle» (1937—1953) – жіноча іпостась Тарзана, героїня коміксу, а відтак і заснованих на ньому теле-та кінофільмів, пісень та анекдотів.


[Закрыть]. Той хлопець, той крутій…

– Крутий, – поправляє його Ходжес. – Він думає про себе, що він крутий.

– Наразі він про себе ніяк не думає, і лікарі кажуть, що його думальні дні, радше за все, закінчилися назавжди. Джібні вигатила з нього все його лайно. Він у глибокій комі. Функціонування мозку мінімальне. Коли ти знову встанеш на ноги, можеш зробити йому візит, якщо захочеш. Він за три палати звідси.

– Де я зараз? В окружній?

– Задьористіше. Відділення інтенсивної терапії.

– Де Джером і Холлі?

– У центрі. Відповідають на цілий лайновоз запитань. Тим часом, мати Шини бігає довкола, погрожуючи власними масовими вбивствами, якщо ми не припинимо мучити її дочку.

Заходить медсестра й каже Пітові, що він уже мусить іти. Вона щось каже про життєві показники містера Ходжеса й приписи лікаря. Ходжес зупиняє її, піднімаючи руку, хоча це для нього ще те зусилля.

– Джером неповнолітній, а Холлі… має певні проблеми. Уся відповідальність лежить на мені, Піте.

– Ох, та ми це знаємо, – каже Піт. – Так, дійсно. Це надає цілком нового значення виходу за фахові рамки. Що ти собі, заради Бога, думав, Біллі, коли отаке робив?

– Робив, на що був спроможний, – каже Ходжес і заплющує очі.

Він відпливає. Він думає про всі ті юні голоси, що співали разом з гуртом. Вони вже вдома. З ними все гаразд. Він тримається за цю думку, поки його не оповиває сон.

ДЕКЛАРАЦІЯ

ОФІС МЕРА

Оскільки Холлі Рейчел Джібні та Джером Пітер Робінсон розкрили замах на Терористичний акт у належній Міському арт-культурному комплексу аудиторії «Мінго»; а також

Оскільки, усвідомлюючи, що поінформування персоналу Служби безпеки «МАКу» може призвести до того, що означений Терорист може ввести в дію вибуховий пристрій великої потужності, а також те, що означений вибуховий пристрій оснащений кількома фунтами сталевої шрапнелі, вони поспішили в аудиторію «Мінго»; а також

Оскільки вони самі ввійшли в протистояння з означеним Терористом, наражаючи себе на великий особистий ризик; а також

Оскільки вони знешкодили означеного Терориста, чим запобігли великій кількості смертельних жертв і поранень; а також

Оскільки вони зробили нашому Місту велику героїчну послугу,

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНОГО, я, Ричард М. Тьюкі, мер, таким чином нагороджую Холлі Рейчел Джібні та Джерома Пітера Робінсона «Медаллю за Заслуги», найвищою нагородою нашого міста, і декларую, що всі Міські Послуги надаватимуться їм безоплатно протягом десяти (10) років; а також

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНОГО, визнаючи, що певні дії неможливо віддячити, ми сердечно й щиро дякуємо їм.

На підтвердження вищевикладеного

я ставлю власний підпис Ричард М. Тьюкіі Міську Печатку: Ричард М. Тьюкі

Мер

Блакитний «мерседес»

– 1 —

Теплого й сонячного дня наприкінці жовтня 2010 року седан «мерседес» заїжджає на майже порожню парковку при «МакГініс Парку», де не так вже й давно Брейді Хартсфілд продавав морозиво шанувальникам Малої Ліги. Він стає впритул до маленького акуратного «пріуса». Цей «мерседес», колись сірий, тепер пофарбовано в дитячий блакитний колір, але перед тим було ліквідовано довгу подряпину з водійського боку, завдану його кузову, коли Джером через ще неповністю відкриті ворота заїжджав до технічного двору аудиторії «Мінго».

Сьогодні за його кермом Холлі. Вона виглядає на десять років молодшою. Її довге колись волосся – сивіюче й недоглянуте – тепер сяюча чорна корона, і все завдяки візиту до салону краси «Клас А», який їй порекомендувала Таня Робінсон. Холлі махає рукою власнику «пріуса», який сидить за столом у пікніковій зоні, неподалік від полів Малої Ліги.

З «мерседеса» вилазить Джером, відкриває багажник і дістає звідти пікніковий кошик.

– Господи-Ісусе, Холлі, – каже він. – Що ви сюди напакували? Цілий обід на День подяки?

– Я хотіла зробити так, щоб усім усього вистачило.

– Ви ж знаєте, що він на строгій дієті, правильно?

– А ви ні, – відповідає вона. – Вам, хлопче, треба рости. Там ще є пляшка шампанського, тож не впустіть.

З кишені Холлі дістає коробочку «Нікоретте» [360]360
  «Nicorette» – розроблена в Швеції жувальна гумка, що допомагає позбутися нікотинової залежності.


[Закрыть]і закидає собі до рота одну пластинку.

– Ну що, як воно діє? – питає Джером, коли вони спускаються по схилу.

– Потроху просуваюся, – каже вона. – Гіпноз допомагає краще за цю жуйку.

– А якщо той психотерапевт скаже вам, що ви курка, та примусить бігати по його кабінету й кудкудакати?

– По-перше, мій психотерапевт жінка. По-друге, вона такого ніколи б не зробила.

– Я як випро це дізнаєтеся? Ви ж, ну типу, були під гіпнозом.

– Ви просто якийсь ідіот, Джероме. Тільки ідіот хотів їхати сюди автобусом, з усією цією їжею.

– Дякувати тій декларації, ми тепер їздимо безплатно. Я люблю, коли безплатно.

Ходжес, усе ще в костюмі, який він одягнув на себе вранці (хоча краватка тепер у кишені), йде її зустріти, рухається він повільно. Він не відчуває цокотіння електрокардіостимулятора в себе в грудях – йому розказували, що тепер вони дуже маленькі, – але він пам’ятає, що той там і робить свою роботу. Інколи він його собі уявляє, і перед його мисленими очима той завжди постає чимсь схожим на зменшену версію пристрою Хартсфілда. Тільки його пристрій призначений не для спричинення вибуху, а для його запобігання.

– Дітки, – гукає він.

Холлі далебі не дитина, але вона майже на два десятки років молодша за Ходжеса, тож для нього вона майже маля. Він тягнеться рукою по пікніковий кошик, але Джером прибирає кошик від нього.

– Нє-нє, – заперечує Джером. – Я його нестиму. У вас серце.

– З серцем у мене все гаразд, – каже Ходжес і, судячи з результатів останнього обстеження, так воно й є, хоча він досі не зовсім може в це повірити. Він гадає, що кожний, хто пережив якусь коронарну операцію, відчуває те саме.

– І вигляд у вас добрий, – каже Джером.

– Так, – погоджується Холлі. – Слава Богу, ви купили собі новий костюм. Останній раз, коли я вас бачила, ви виглядали, мов якесь опудало. Скільки ваги ви втратили?

– Тридцять п’ять фунтів [361]361
  35 фунтів = 15,87 кг.


[Закрыть], – каже Ходжес, і думка, що стріляє слідом – «Хотілося б, аби Джейні могла мене зараз побачити» – пронизує гострим болем його регульоване електронікою серце.

– Пора зав’язувати з «Назирачами ваги», – каже Джером. – Холз привезла шампанське. Я хочу знати, чи є в нас якийсь привід, щоб його пити? Як там воно пройшло вранці?

– Прокуратура не збирається порушувати жодної справи. Усі звинувачення знято. Біллі Ходжесу вільно йти, куди йому завгодно.

Холлі кидається йому в руки й обнімає. Ходжес обнімає її навзаєм і цілує в щоки. З її коротким волоссям, з повністю відкритим обличчям – вперше з часів її дитинства, хоча сама вона цього не знає – він бачить, як вона схожа на Джейні. Від цього й боляче, і хороше одночасно.

Джером зворушений, і тому його тягне сховатися в образі Тайрона Екстазного Кайфа.

– Маса Ходжес, ви вільний урешт! Вільний урешт! Великий Біг Всемо’утній, вільний урешт!

– Припиніть цю говірку, Джероме, – каже Холлі. – Це таке дитиняче.

Вона дістає з пікнікового кошика пляшку шампанського разом з тріо пластикових стаканчиків.

– Районна прокурорка ескортувала мене в кабінет судді Деніела Сілвера, того, який за моїх копівських часів чимало разів вислуховував мої свідчення. Той завдав мені десятихвилинну прочуханку, наголошуючи, що моя нерозсудлива поведінка поставила під ризик чотири тисячі життів.

Джером обурюється:

– Це неподобство! Ви спричинилися до того, що ті люди залишились живими.

– Ні, – заперечує Ходжес спокійно. – Це ви з Холлі до того спричинилися.

– Перш за все, якби Хартсфілд не вийшов на вас, копи так ніколи б і не дізналися, хто він і звідки. А ті люди були б зараз мертвими.

Це може бути, і водночас не може бути істинним, але подумки Ходжес цілком погоджується з тим, як усе обернулося в «Мінго». З чим він не погоджується – і ніколи не зможе – це з Джейні. Сілвер звинуватив його в тому, що він зіграв «вирішальну роль» у її загибелі, і Ходжес вважає, що, можливо, так воно й є. Але він не сумнівається, що Хартсфілд продовжив би убивати далі й більше, якщо не на тому концерті чи в День Кар’єр у «Посольських апартаментах», то ще деінде. Він відчув смак до цього. А отже тут жорстке рівняння: життя Джейні в обмін на життя усіх тих гіпотетичних інших. І якби в такій альтернативній (проте дуже можливій) реальності це бувтой концерт, двома з жертв стали б мати й сестричка Джерома.

– А що ви йому на це сказали? – питає Холлі. – Що ви сказали йому на це?

– Нічого. Коли тебе привели до дровітні, найкраще, що ти можеш зробити – це перечекати батожіння із зімкнутими вустами.

– Це тому вас не було з нами, коли нам вручали медалі, чи не так? – питає вона. – І тому вас не було на оголошенні декларації. Ті гівнюки вас якраз карали.

– Я собі уявляю, – каже Ходжес, хоча, якщо правники вважали, що то було покаранням, вони помилялися. Останнє в світі, чого він хотів би, це щоб йому вішали медаль на шию і вручали ключ від міста. Він пропрацював копом сорок років. Цейого ключ від міста.

– Просто сором, – каже Джером. – Ви ніколи не зможете проїхатися в автобусі безплатно.

– Як там справи на Озерній авеню, Холлі? Залагоджуються?

– Уже краще, – каже Холлі. Вона послаблює корок на пляшці шампанського з усією делікатністю хірурга. – Я знову сплю всю ніч. Також відвідую доктора Лейбовіц двічі на тиждень. Вона вельми допоміжна.

– А як справи з вашою матір’ю? – Він знає, це дражлива тема, але відчуває, що може її торкнутися, саме цього разу. – Вона так само телефонує вам п’ять разів на день, благаючи повернутися у Цинциннаті?

– Вона зменшила це до двох разів на день, – відповідає Холлі. – Перший раз вранці, останній ввечері. Їй самотньо. І, гадаю, вона більше боїться за себе, ніж за мене. Старому важко змінювати своє життя.

«Кому-кому, а не мені про це розказувати», – думає Ходжес.

– Це дуже важливе зрозуміння, Холлі.

– Доктор Лейбовіц каже, що звички важко ламати. От мені важко кинути курити, а мамі важко звикнути жити самій. А також усвідомити, що я не мушу залишатися всю решту мого життя тією чотирнадцятирічною дівчинкою скорченою у ванні.

Вони мовчать якийсь час. На полі № 3 Малої Ліги ворона тріумфальним кряканням оголошує про своє заволодіння пітчерською гумою [362]362
  Pitcher’s rubber – закопана на «пітчерській гірці» пластина з білої гуми розміром 24 × 6 дюймів (61 × 15 см), якої мусить торкатися ногою пітчер, коли кидає в гру бейсбольний м’яч.


[Закрыть].

Відокремлення Холлі від матері стало можливим через заповіт Джанель Паттерсон. Більша частина статків Джейні – які дістались їй з ласкавої волі однієї з жертв Брейді Хартсфілда – перейшла до її дядька Генрі Серва й тітки Шарлотти Джібні, але Джейні також залишила півмільйона доларів Холлі. Ці гроші було поміщено в опікунський фонд під керуванням містера Джорджа Шрона, юриста, якого Джейні також була успадкувала від Олівії. Ходжес уявлення не має, коли Джейн встигла це зробити. Чи чому вона це зробила. Він не вірить у передчуття, але…

Але.

Шарлотта була смертельно налаштована проти переїзду Холлі, заявляючи, що її дочка не готова жити самостійно. Зважаючи на те, що вік Холлі вже наближається до п’ятдесяти, це було рівнозначним тому, як казати, що вона ніколи не буде до цього готовою. Холлі вважала, що вона готова, і за допомоги Ходжеса переконала Шрона, що з нею все буде гаразд.

Те, що вона стала героїнею, яку інтерв’ювали всі центральні телеканали, безумовно, допомогло з Шроном. Проте не з її матір’ю; у якомусь сенсі саме героїчний статус Холлі лякав ту леді найбільше. Шарлотта так і не змогла цілком сприйняти той факт, що її сумнівної врівноваженості дочка зіграла важливу роль (мабуть-таки, ключовуроль) у запобіганні масовому вбивству невинних.

За умовами заповіту Джейні квартира в кондомініумі, з її казковим краєвидом на озеро, перейшла в спільне володіння тітки Шарлотти й дядька Генрі. Коли Холлі запитала, чи може вона там жити, хоча б для початку, Шарлотта їй відмовила моментально й твердо. Брат не зміг умовити її перемінити це рішення. Це зробила сама Холлі, сказавши, що збирається залишитися в цьому місті і, якщо мати не поступиться з квартирою, вона знайде собі житло в Лоутавні.

– У найгіршій частині Лоутавна, – наголосила Холлі. – Де я купуватиму все за готівку. Якою світитиму всюди навмисне.

І це подіяло.

Життя Холлі в цьому місті – перший довший період, який вона провела поза опікою матері – почалось нелегко, але її психотерапевтка надає їй добру підтримку, і Ходжес відвідує її часто. Що ще важливіше, її часто відвідує Джером, а сама Холлі ще частіша гостя в будинку Робінсонів на Тіберрі-лейн. Ходжес упевнений, що саме там відбувається справжнє зцілення, а не на кушетці в доктора Лейбовіц. Барбара призвичаїлась називати її тітка Холлі.

– А як у вас, Білле, – питає Джером. – Маються якісь плани?

– Ну, – починає він, – мені запропонували роботу в охоронній службі «Невсипущі», як вам таке?

Холлі сплескує долонями й хитається вниз-угору на пікніковій лавці, неначе дитина.

– І ви приймете цю пропозицію?

– Не можу, – каже Ходжес.

– Серце? – питає Джером.

– Та ні. Мусиш бути зареєстрованим, а суддя Сілвер сьогодні вранці поділився зі мною, що мої шанси на отримання реєстрації приблизно дорівнюють перспективі того, що євреї з палестинцями спільно збудують першу міжрелігійну космічну станцію. Моїм мріям про отримання ліцензії приватного детектива такий самий капут. Тим не менше, один фаховий заставодавець, якого я знаю вже багато років, запропонував мені спорадично працювати в нього розшукувачем боржників, для цього ліцензія мені не потрібна. Я можу займатися цим переважно зі свого дому, через комп’ютер.

– Я міг би вам допомагати, – каже Джером. – З комп’ютерною частиною справи, тобто. Переслідувати когось у реальності я не хочу. Одного разу достатньо.

– А що там з Хартсфілдом? – питає Джером. – Є щось нове, чи все як було?

– Все як було, – каже Ходжес.

– А мені байдуже, – каже Холлі. Тоном викличним, але вперше після приїзду в «МакГініс Парк» вона кусає собі губи. – Я б зробила те саме знову, – вона стискує кулаки. – Знову, і знову, і знову!

Ходжес береться за один з тих її кулаків і, втішливо погладжуючи, розтискає його. Джером робить те саме з іншим.

– Звичайно, що ви зробили б, – каже Ходжес. – Саме тому мер і вручив вам медаль.

– Не забуваймо про безплатні поїздки на автобусі й подорожі до музею, – додає Джером.

Вона розслабляється, поки що потроху.

– Чому б я мусила їздити на автобусі, Джероме? У мене купа грошей на рахунку, і в мене є «мерседес» кузини Олівії. Це чудова машина. І з таким малим пробігом.

– Привидів нема? – питає Ходжес. Він не жартує наразі, йому чесно цікаво.

Вона довго не відповідає, тільки дивиться вгору на великий німецький седан, припаркований біля акуратненького імпортного автомобіля Ходжеса [363]363
  «Prius» – економічний гібридний автомобіль з бензиновим та електродвигуном, який випускає японська компанія «Тойота».


[Закрыть]. Нарешті вона перестала кусати собі губи.

– Були попервах, – каже вона, – і я думала, може, його продати. Натомість замовила, щоб його перефарбували. Це була мояідея, не доктора Лейбовіц. – Вона дивиться на них гордо. – Я в неї навіть не питала.

– А тепер?

Джером усе ще тримає її руку. З якогось моменту він полюбив Холлі, таку «важку», якою вона інколи буває. Вони обидва полюбили Холлі.

– Блакитний – це колір забуття, – каже вона. – Я прочитала це якось в одній поемі. – Вона ненадовго замовкає. – Білле, чому ви плачете? Ви думаєте про Джейні?

Так. Ні. І так і ні.

– Я плачу, тому що ми тут, – каже він. – У такий гарний осінній день, що він здається літом.

– Доктор Лейбовіц каже, що плакати – це добре, – зауважує між іншим Холлі. – Що сльози омивають емоції.

– Вона може бути правою щодо цього, – Ходжес думає про те, як Джейні одягала на себе його капелюха. Як вона надавала йому бездоганно правильного нахилу. – Ну, то ми будемо пити це шампанське чи ні?

Джером підтримує пляшку, поки Холлі наливає. Вони піднімають свої келихи.

– За нас, – каже Ходжес.

Вони відгукуються луною. І п’ють.