Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 36 страниц)

– 9 —

Хоча на Озерній авеню повно парковочних місць після сьомої години, як про це добре була знала Олівія Трелоні, та коли Ходжес і Джейні Паттерсон близько п’ятої вечора повертаються з «Сонячних акрів», місць мало й вони віддалік. Утім, Ходжес помічає одне десь за три чи чотири будівлі далі по вулиці і, хоча воно невеличке (наступна поза порожнім місцем машина трохи перебрала зайвого), він швидко й легко втискує туди свою «Тойоту» – як ступню в чобіток.

– Я вражена, – каже Джейні. – Сама я ніколи б не зуміла так зробити. Коли вперше здавала іспити на водійські права, я двічі провалювалася саме на паралельному паркуванні.

– Залізний, мабуть, у вас був екзаменатор.

Вона усміхається:

– На третій раз я одягла коротку сукню і цей тонкий трюк виявився вдалим.

Думаючи про те, наскільки йому хотілося б побачити її в короткій сукні – що коротше, то краще, – Ходжес каже:

– У цьому нема ніяких тонкощів. Якщо ви здаватимете задом до бровки під кутом сорок п’ять градусів, помилитися неможливо. Тобто якщо у вас не занадто велика машина. От «Тойота» ідеальна для парковки в місті. Не те що… – він обриває себе.

– Не те, що «мерседес», – закінчує вона. – Ходімо, підніметеся, вип’єте кави, Білле. Я навіть сама вкину гроші в лічильник.

– Вкину я. Фактично, я заплачу за стоянку максимальну суму. Нам багато про що треба побалакати.

– Ви про щось дізналися від моєї мами, авжеж? Це тому ви були таким мовчазним усю дорогу назад?

– Дізнався і переповім вам, але не з цього місця мусить розпочатись розмова. – Він дивиться їй тепер прямо в обличчя, і це обличчя, в яке легко дивитися. Господи-Ісусе, йому хотілося б бути на п’ятнадцять років молодшим. Бодай навіть на десять. – Я маю бути з вами відвертим. Мені здається, що ви думаєте, ніби я прийшов у пошуках роботи, але справа не в тому.

– Ні, – мовить вона. – Гадаю, ви прийшли, бо почувалися винним через те, що трапилося з моєю сестрою. Я просто використала вас. І я про це не шкодую. Ви були делікатним до моєї матері. Добрим. Дуже… дуже ніжним.

Вона близько, її очі темнішого синього кольору в надвечірньому світлі й широко розплющені. Губи в неї розкриті, немов вона збирається ще щось сказати, але він не дарує їй на це шансу. Він цілує її раніше, ніж встигає сам зрозуміти, яке це глупство, яке це безумство, і бентежиться, коли вона відповідає на його поцілунок, навіть кладе долоню йому на потилицю, щоб зробити їхній контакт ще трішки міцнішим. Це триває не довше п’яти секунд, але здається набагато довшим Ходжесу, котрий не цілувався подібним чином уже чимало часу.

Вона відхиляється назад, проводить долонею собі по волоссю і каже:

– Мені хотілося це зробити весь цей день. А тепер ходімо нагору. Я зроблю каву, а ви відзвітуєте.

Але звіт буде набагато пізніше, а кави не буде зовсім.

– 10 —

Віні знову цілує її в ліфті. Цього разу її руки зчеплені ззаду в нього на шиї, а його просуваються нижче її крижів до білих слаксів, обхоплюючи сідниці. Він свідомий того, як його велике черево давить на її підтягнуте, і думає, що це мусить викликати в неї огиду, але коли двері ліфта відчиняються, щоки в неї палають, очі іскряться, вона показує в усмішці маленькі білі зуби. Вона бере його за руку й тягне за собою по короткому коридору між ліфтом і дверима квартири.

– Ходімо, – каже вона. – Ходімо, ми мусимо це зробити, тому ходімо, поки хтось із нас не забоявся.

«Це буду не я», – думає Ходжес. Він розпалений до останньої частинки себе.

Спершу вона не може відімкнути двері, бо задуже тремтить її рука з ключем. Від цього вона сміється. Він змикає своє пальці на її пальцях і вони разом встромляють «Шлейг» [198]198
  «Schlage» – торгова марка заснованої слюсарем-винахідником Вальтером Шлейгом 1920 р. у Сан-Франциско компанії, яка випускає популярні замки й системи безпеки.


[Закрыть]у замкову щілину.

Квартира, де він колись уперше побачив сестру й матір цієї жінки, притінена, бо сонце вже перебралося на інший бік будівлі. Озеро потемнішало до кобальтового кольору такої глибини, що стало майже пурпуровим. На ньому вже нема вітрильників, але він бачить якесь вантажне судно…

– Ходімо, – знову повторює вона. – Ходімо, Білле, не підведи мене тепер.

І ось вони вже в одній зі спалень. Він не знає, чи це спальня Джейні, чи та, якою користувалася Олівія, коли залишалася тут на ніч по четвергах, і його це не обходить. Життя впродовж останніх місяців – телевізор після полудня, вечері з мікрохвильовки, батьківський револьвер «Сміт & Вессон» – здається таким далеким, що воно могло належати якомусь вигаданому персонажу з нудного закордонного кінофільму.

Вона намагається стягнути з себе через голову смугасту матроську блузу, і та застрягає, зачепившись за заколку у неї в волоссі. Вона видає роздратований, задавлений смішок.

– Допоможи мені з цією бісовою блузкою, будь ласка…

Він проводить долонями вгору по її гладеньких боках – вона трішки здригається з його першим доторком, – сягаючи під вивернуту блузу. Розправляє і стягує тканину. Голова Джейні опиняється на волі. Вона сміється короткими, трохи захеканими віддихами. На ній чисто-білий бавовняний ліфчик. Ходжес тримає її за талію й цілує між грудей, тимчасом як вона розстібає на ньому ремінь і ґудзик штанів. Він думає: «Якби я знав, що таке може трапитися у цей період мого життя, я б знов почав ходити до тренувального залу».

– Чому… – починає він.

– Ох, помовч. – Вона проводить рукою в нього спереду, розстібаючи зіпер долонею. Штани з нього спадають на туфлі, дзвякаючи монетами. – Збережи розмову на пізніше. – Вона крізь труси хапається за його твердь і похитує нею, наче важелем коробки передач, змушуючи його охнути. – Уже гарний початок. Не налягай на мене, Білле, не смій.

Вони падають на ліжко, Ходжес усе ще в боксерських трусах, Джейні в бавовняних трусиках, таких же простих, як її ліфчик. Він пробує перевернути її на спину, але вона пручається.

– Ти не ляжеш на мене зверху, – каже вона. – Якщо в тебе станеться інфаркт, коли ми трахатимемось, ти мене розчавиш.

– Якщо в мене станеться інфаркт, коли ми трахатимемось, я буду найбільш розчарованим чоловіком з тих, які коли-небудь покидали цей світ.

– Не рухайся. Просто не рухайся.

Вона чіпляється великими пальцями за боки його трусів. У цей час він забирає в долоні її звисаючі груди.

– А тепер підніми ноги. І займись справою. Трішки користуйся великими пальцями, мені це подобається.

Він здатен без проблем виконати обидва накази; він завжди був вмілим у веденні декількох справ одночасно.

За якусь мить вона дивиться вниз на нього, пасмо волосся спадає їй просто на око. Відкопиливши нижню губу, вона його здмухує.

– Лежи спокійно. Дай мені самій робити роботу. І залишайся зі мною. Не те, щоб мені хотілося тут панувати, але я не мала сексу вже два роки, а останній раз був провальним. Зараз я хочу отримати задоволення. Я на це заслужила.

Чіпке, слизьке тепло обхоплює його теплим стисканням, і він не може втриматися від того, щоб не податися вгору стегнами.

– Спокійно лежи, я сказала. Наступного разу рухатимешся, скільки захочеш, але зараз мій час.

Це важко, але він робить так, як вона наказала.

Знову їй спадає на очі волосся, та цього разу вона не може скористатися нижньою губою, щоб його віддмухнути, бо якраз впивається в неї різкими покусуваннями, які – думає він – відчує лише перегодом. Розчепіривши пальці, вона обома долонями гладить його порослі сивіючим волоссям груди, потім нижче – дратівну опуклість його черева.

– Мені треба… скинути трохи вагу, – хекає він.

– Тобі треба замовкнути, – каже вона, потім рухається – лиш трішечки – і заплющує очі. – О Господи, так глибоко. І гарно. Ти можеш почати турбуватися своєю дієт-програмою пізніше, гаразд?

Вона знов починає рухатися, роблячи одну паузу, щоб трохи змінити позу, а потім входить у постійний ритм.

– Я не знаю, як довго я зможу…

– Краще довше. – Очі в неї так само заплющені. – Вам краще протриматися, детективе Ходжес. Рахуйте прості числа. Думайте про книжки, які вам подобалися в дитинстві. Промовляйте ззаду наперед слово ксилофон. Тільки залишайтесь зі мною. Я не заберу багато часу.

Він залишається з нею достатньо довго.

– 11 —

Інколи, почуваючись у замішанні, Брейді повторює маршрут свого найбільшого тріумфу. Це його втішає. Цього п’ятничного вечора, поставивши морозивний фургон і обмінявшись парою обов’язкових жартів з Ширлі Ортон у передньому офісі, він не їде додому. Натомість він веде свій драндулет у центр міста, з огидою дослухаючись до хитання його передка й надто гучного бовтання двигуна. Йому треба швидше обчислити різницю між вартістю якоїсь нової машини (нової вживаноїмашини) та вартістю ремонту цієї. А материна «Хонда» потребує втручання ще більш відчайдушно, ніж його «Субару». Не можна сказати, щоб зараз вона їздила «Хондою» надто часто, і це добре, зважаючи на те, скільки часу вона проводить в ауті.

Його подорож по Маршруту Пам’яті починається відразу поза яскравими вогнями центрального бізнес-кварталу, на Озерній авеню, де місіс Трелоні завжди залишала свій «мерседес» по четвергах, і в’ється вгору по Марлборо-стрит до Міського Центру. Але цього вечора він не заїжджає далі того кондомініуму. Він вдаряє по гальмах так різко, що його мало не буцає машина, яка їхала позаду. Її водій натискає клаксон, видаючи довгий, оскаженілий гудок, але Брейді не звертає уваги. Для нього це все одно, що туманна сирена по той бік озера.

Той водій об’їжджає його, одночасно опускаючи вікно з пасажирського боку, щоб на всю силу своїх легень крикнути «гівнюк». Брейді й на це також не звертає уваги.

У їхньому місті може бути тисячі «Тойот Королла», і сотні блакитних«Тойот Королла», але скільки блакитних «Тойот Королла» мають на бампері наліпку «ПІДТРИМУЙТЕ ВАШУ МІСЦЕВУ ПОЛІЦІЮ»? Брейді може закластися, що тільки одна, і що це той жирний екс-коп збіса робить у квартирі кондомініуму старої пані? Навіщо він відвідує сестру місіс Трелоні, яка тепер тут живе?

Відповідь здається очевидною: детектив Ходжес (Пенс.) полює.

Брейді більше не цікавить переживання наново свого минулорічного тріумфу. Він робить протизаконний (і абсолютно для себе нехарактерний) розворот, прямуючи тепер у Норт-Сайд. Прямуючи додому з єдиною думкою в голові, що блимає там, немов неонова вивіска.

Сучий ти потрух. Сучий ти потрух. Сучий ти потрух.

Справи рухаються не в тому напрямку, який був очікувався. Справи вислизають з-під його контролю. Це неправильно.

Щось мусить бути зроблено.

– 12 —

Коли над озером висипають зірки, в кухонному затишку вони поглинають доставлену на замовлення китайську їжу, запиваючи її чорним чаєм «Улун». Джейні в пухнастому білому халаті. Ходжес у своїх боксерських трусах і майці. Пішовши після заняття коханням до ванної (Джейні, згорнувшись посеред ліжка, була задрімала), він став там на терези та з радістю побачив, що, порівняно з останнім разом, коли зважувався, він полегшав на чотири фунти. Це початок.

– Чому я? – питає наразі Ходжес. – Не зрозумій мене неправильно, я почуваюся неймовірним щасливчиком, навіть благословенним, – але мені шістдесят два роки, ще й зайва вага.

Вона сьорбає чай.

– Ну, давай про це поміркуємо, можемо ж? У якомусь із тих старих детективних фільмів, які ми з Оллі ще дітьми дивилися по телевізору, я була б захланною чортицею, можливо, дівчиною-сигаретницею з нічного клубу, яка намагається обворожити загрубілого й цинічного приватного детектива своїм благоліпним білим тілом. Але я не захланна особа – і не мушу нею бути, зважаючи на той факт, що нещодавно я успадкувала кілька мільйонів доларів, – а моє благоліпне біле тіло вже почало обвисати в кількох значущих місцях. Як ти це, мабуть, зауважив.

Він цього не помітив. Що він зауважив, це те, що вона не відповіла на його запитання. Тому він чекає.

– Цього недостатньо?

– Аж ніяк.

Джейні пускає під лоба очі.

– Мені б хотілося придумати спосіб відповісти тобі делікатніше за «чоловіки такі тупі» чи елегантніше за «я почувалася такою розпаленою, що мені схотілося змести павутиння». Нічого кращого мені до голови не йде, тож погодимось із цим. Плюс, мене до тебе вабило. Минуло вже тридцять років, як я була свіженькою дебютанткою, і забагато часу відтоді, як я злягалася. Мені сорок чотири, і це дозволяє мені прагнути отримати те, чого я бажаю. Я не завжди все отримую, але мені вільно намагатись отримати.

Він вдивляється в неї в чесному зачудуванні. Сорок чотири?

Вона вибухає сміхом:

– А знаєш що? Цей твій погляд, це найприємніший комплімент, який я отримувала за довгий, дуже довгий час. І найбільш щирий. Просто оцей погляд. Тому я його розвину трішки далі. А скільки, ти вважав, мені років?

– Може, сорок. Це щонайбільше. Від чого я вже почувався грабіжником дитячих колисок.

– Яка дурість. Якби не я, а ти був грошовитою особою, всі сприймали б молодшу жінку з тобою як належне. У такому випадку всі сприймали б як належне, якби ти спав з якоюсь двадцятип’ятирічкою. – Вона робить паузу. – Хоча це вже дійсно було б викраденням з дитячої колиски, як на мою скромну думку.

– І все ж таки…

– Ти старий, але не такийвже й старий, і ти в тілі, але не такийвже й товстий. Хоча й станеш, якщо продовжуватимеш рухатися в тому ж напрямку. – Вона показує на нього своєю виделкою. – Це того роду чесність, яку може собі дозволити жінка після того, як переспала з чоловіком, і він їй усе ще подобається достатньо, щоб разом із ним вечеряти. Я казала, що не мала сексу два роки. Це правда, але знаєш, коли я востаннє мала секс з чоловіком, який мені дійсно подобався?

Він хитає головою.

– Лишень подумай, на молодшому курсі в коледжі. І він не був чоловіком, він був запасним півзахисником з великим червоним прищем на кінчику носа. Хоча й дуже ніжним. Незграбним і занадто поспішливим, але ніжним. Він натуральним чином плакав потім у мене на плечі.

– То це не було просто… я не знаю…

– Трах типу «дякую вам»? Трах з почуття милосердя? Подаруй мені трохи поваги. А я тобі обіцянку. – Вона нахиляється, халат розчахується, відкриваючи притінену улоговину між її грудей. – Скинеш двадцять фунтів, і я ризикну, щоб ти був згори.

Він регоче, неспроможний зупинитися.

– Це було чудово, Білле. Я аніскільки не шкодую, і мене приваблюють великі хлопці. Півзахисник з прищем на носі важив близько двохсот сорока [199]199
  240 фунтів = 108,86 кг.


[Закрыть]. Мій колишній був жердиною, і мені слід було б знати, що нічого путнього з того не буде, щойно я його вперше побачила. Можна, ми на цьому облишимо?

– Йо.

– Йо, – повторює вона, посміхаючись, і підводиться. – Ходімо до вітальні. Настав час тобі зробити свій звіт.

– 13 —

Він розповідає їй усе, не згадуючи лише про своє безкінечне переглядання дурних денних телепередач і фліртування з батьковим старим службовим револьвером. Вона слухає серйозно, не перебиваючи, її очі рідко полишають його обличчя. Коли він закінчує, вона дістає з холодильника пляшку вина й наливає їм обом у бокали. То великі бокали, і він дивиться на свій з сумнівом.

– Не знаю, чи варто мені, Джейні. Мені ж іще за кермо.

– Ні, цієї ночі тобі не треба. Ти залишишся тут. Хіба що в тебе є собака чи кицька?

Ходжес хитає головою.

– Навіть папуги нема? У якомусь із тих старих фільмів ти мав би принаймні папугу в себе в кабінеті, який казав би образливі слова потенційним клієнтам.

– Точно. А ти була б моєю секретаркою. І звали б тебе Лолою замість Джейні.

– Або Велмою.

Він вишкіряється. Вони з нею на одній хвилі.

Вона нахиляється вперед, знову створюючи той заманливий вид.

– Зроби для мене профайлінг того парубка [200]200
  Forensic profiling – застосовуваний у сучасній криміналістиці метод складання психологічно-поведінкового портрета невідомого підозрюваного.


[Закрыть].

– Це ніколи не було моєю роботою. У нас були хлопці, що спеціалізувались на цьому. Один у поліції і ще два за викликом з факультету психології в штатному університеті.

– Все одно зроби. Я тебе погуглила, знаєш, і мені здається, ти був чи не найкращим у поліцейському департаменті. До чорта похвальних відгуків.

– Мені щастило кілька разів.

Це в нього звучить фальшиво, але удача дійсно грає в цьому велику роль. Удача й перебування в готовності. Вуді Аллен [201]201
  Woody Allen (нар. 1935 р.) – кінорежисер, сценарист, актор, відомий зокрема своїм парадоксальним гумором.


[Закрыть]був правий: «Вісімдесят відсотків успіху – це вчасно з’явитися».

– Спробуй зробити, гаразд? Якщо добре зробиш, можливо, ми знову сходимо до спальні. – Вона морщить до нього носа. – Якщо, звичайно, ти не занадто старий для подвійного інтеркурсу.

З того, як він почувається зараз, він, можливо, не занадто старий і для потрійного. Багато було целібатних ночей, на зарезервовані можливості яких він може покластися. Чи то він так сподівається. Почасти – і то великою часткою себе – він усе ще не може повірити, що це не неймовірно деталізоване сновидіння.

Він відпиває вина і, перекочуючи його в роті, дає собі час подумати. Верх її халату знову затулений, що допомагає йому зосередитись.

– Гаразд. Радше за все, він молодий, це найперше. Я так гадаю, десь між двадцятьма й двадцятьма п’ятьма роками. Почасти це виходить з його комп’ютерної обізнаності, але не цілком. Коли цілу групу людей вбиває старший парубок, зазвичай він нападає на родину, колег по роботі або і тих, й інших. І потім він закінчує тим, що приставляє дуло до власної голови. Ти шукаєш і знаходиш причину. Якісь мотиви. Дружина його вигнала, а потім отримала від суду постанову про заборону йому з нею контактів. Бос його скоротив, а потім ще й принизив тим, що наказав парі охоронців стояти поряд, коли він очищав свій кабінет. Прострочені позики. Вичерпані кредитні картки. Дім «підтопило». Машину забрав продавець за несплату внесків.

– Але як щодо серійних убивць? Хіба той парубок у Канзасі був не середнього віку?

– Денніс Рейдер [202]202
  Dennis Rader (нар. 1945 р.) – серійний убивця, який у 1974—1991 рр. жорстоко замордував десять осіб у штаті Канзас, надсилаючи описи своїх злочинів у поліцію й газети, засуджений на десять довічних ув’язнень; став прототипом персонажа повісті Стівена Кінга «Нормальний шлюб» у збірці «Повна темрява. Без зірок», виданій КСД 2011 р.


[Закрыть], йо. Але він був середнього віку, коли його там запопали, а коли він починав, йому було років тридцять чи десь так. А ще його вбивства мали сексуальне підґрунтя. Мерседес-Кілер не секс-убивця, а також він не серійний убивця в традиційному сенсі. Він розпочав з групи, але потім взявся за окремих осіб – спершу ваша сестра, тепер я. І на нас він пішов не з вогнепальною зброєю, і не у викраденому автомобілі, хіба не так?

– Поки що принаймні, – погоджується Джейні.

– Наш парубок – це гібрид, але він має дещо спільне з молодими людьми, які йдуть на вбивства. Він більше схожий не на Рейдера, а на Лі Мелво – одного з Белтвейських снайперів [203]203
  Beltway («Поясна дорога») – автомагістраль довкола Вашингтону, на якій 2002 р. пара чорношкірих стрільців-психопатів почала полювати на проїжджих, але вже за три тижні була заарештована; старший зі снайперів отримав смертний вирок, а неповнолітній Мелво засуджений на шість довічних ув’язнень.


[Закрыть]. Мелво та його партнер планували вбивати щодня шестеро білих. Просто будь-яких. Кому не пощастило попасти у їхні приціли, мусили полягти. Стать і вік не мали значення. Їм вдалося застрелити десятьох, непоганий результат для пари маніяків-людиновбивць. Заявлені мотиви були расовими, і з боку Джона Аллена Мухаммада (він був партнером Мелво, набагато старшого віку) це могло бути правдивим або почасти правдивим. Мені здається, у Мелво мотивація була набагато складнішою, ціле вариво різних речей, яких він сам не розумів. Придивись уважніше, і, ймовірно, знайдеться, що головними гравцями там були сексуальний розлад і сімейне виховання. Гадаю, те саме й з нашим парубком. Він молодий. Він кмітливий. Він уміло вписується в оточення, так уміло, що багато його знайомих навіть не уявляють собі, що насправді він відлюдник. Коли його буде впіймано, вони казатимуть: «Повірити не можу, що було так-то й так-то, він завше був таким приємним».

– Як Декстер Морган [204]204
  «Dexter» (2006—2013) – телесеріал про судмедексперта з поліції Майамі, який одночасно є серійним убивцею, що полює на злочинців, котрі прослизнули крізь тенета офіційного правосуддя.


[Закрыть]у тому серіалі.

Ходжес знає, про кого вона каже, і рішуче мотає головою. Але не тільки через те, що той серіал є суто сфантазованим лайном.

– Декстер розуміє, чому він робить те, що робить. Наш же парубок – ні. Він майже напевне неодружений. У нього нема дівчини. Він може бути імпотентом. Маються великі шанси на те, що він досі живе у батьківському домі. Якщо так, то, ймовірно, з кимось одним із батьків. Якщо це батько, стосунки холодні й відчужені – кораблі, що проминають один іншого серед ночі. Якщо там мати, існують великі шанси на те, що Містер Мерседес є її сурогатним чоловіком. – Він бачить, що вона хоче щось сказати, і піднімає руку. – Це не означає, що між ними існують статеві стосунки.

– Можливо, ні, Білле, але я тобі дещо розповім. Щоб мати з чоловіком статеві стосунки, не обов’язково з ним спати. Інколи це зорові контакти, або одяг, в який вбираєшся, знаючи, що він буде поряд, або що ти в цей час робиш зі своїми руками – доторки, погладжування, обійми, пещення. Десь там мусить бути присутнім секс. Я маю на увазі той лист, який він надіслав тобі… те місце, де йдеться про кондом, який на ньому був, коли він робив те… – Вона здригається в своєму білому халаті.

– Дев’яносто відсотків того листа – білий шум, проте звісно, секс у ньому десь присутній. Так бува завжди. А також злість, агресія, самотність, почуття неадекватності… Але нема сенсу занурюватися у всякі такі речі. Це не профайлінг, це теоретичні дослідження. Які були вище рівня моєї зарплати, навіть коли я ще отримував зарплату.

– Окей…

– Він порчений, – каже Ходжес просто. – І зловредний. Як те яблуко, що зовні цілком гарне, а як його розріжеш, усередині воно чорне й повне черви.

– Зловредний, – повторює вона майже видихаючи це слово. А потім, радше самій собі, ніж йому: – Звісно, такий він і є. Він живився на моїй сестрі, мов якийсь вампір.

– Він може мати таку роботу, де контактує з різними людьми, бо в нього доволі великий запас зовнішньої чарівливості. Якщо так, то це, вірогідно, якась низькооплачувана робота. Він ніколи не просувається вгору професійно, бо нездатний суміщати свій вище середнього інтелект із довготерміновим зосередженням. Його дії дають уявлення про те, що він людина імпульсу й оказії. Міський Центр – перфектний приклад. Я думаю, він мав на оці «мерседес» твоєї сестри, але не думаю, щоб іще за кілька днів до ярмарку робочих місць він знав, що саме з ним зробить. Можливо, навіть за кілька годин до того. Дуже мені хотілося б вирахувати, яким чином він його викрав.

Він робить паузу, думаючи, що завдяки Джерому в нього є вельми добра версія щодо цього: цілком імовірно, що запасний ключ весь час так і лежав у бардачку.

– Я думаю, ідеї різних убивств мелькотять крізь голову цього парубка зі швидкістю карт, коли їх тасує вправний гравець. Він міг думати про вибухи на авіарейсах, вчинення пожеж, розстрілювання шкільних автобусів, отруєння систем водопостачання, можливо, про вбивство губернатора або й президента.

– Господи, Білле!

– Наразі він зафіксований на мені, і це добре. Тим легше буле його впіймати. І це добре ще й з іншої причини також.

– Якої саме?

– Я утримую його думки на заземленому рівні. Змушую його мислити в системі «один на один». Що довше він це робитиме, то довше до того моменту, коли він вирішить утнути нове шоу жахів на кшталт того, проти Міського Центру, і можливо, навіть грандіозніших масштабів. Знаєш, що мене жахає? Він уже, ймовірно, має список потенційних цілей.

– Хіба він не написав, що не прагне більше робити такого знову?

Ходжес вишкіряється. Посмішка освітлює все його обличчя.

– Йо, написав. А ти знаєш, як вгадати, коли такі парубки брешуть? У них губи ворушаться. Тільки у випадку Містера Мерседеса він це робить, пишучи листи.

– Або спілкується зі своїми цілями на сайті «Блакитна Парасолька». Як він це робив з Оллі.

– Йо.

– Якщо ми припускаємо, що він досяг успіху з нею тому, що вона була психологічно вразливою… вибач мені, Білле, але чи має він підстави вірити, що може досягти успіху з тобою з таких же причин?

Він дивиться у свій бокал і бачить, що той порожній. Він береться сам собі налити ще півбокала вина, думає, як воно може подіяти на його шанси на успішні дії при поверненні до спальні, і натомість обмежується маленькою калюжкою на дні бокалу.

– Білле?

– Можливо, – мовить він. – Після виходу на пенсію я був поплив. Але я не такий втрачений, як твоя сестра… – Більше ні, принаймні. – …та й не це важливо. Це не висновок з листів чи зі спілкування на «Блакитній Парасольці».

– А що ж тоді?

– Він стежив. Ось який висновок. Це робить його незахищеним. На жаль, це також робить його небезпечним для моїх відомих йому друзів. Я не думаю, щоб він знав про те, що я балакав з тобою…

– Дещо більше, ніж просто балакав, – каже вона, похитуючи бровою на манер Ґраучо [205]205
  Groucho Marx (1890—1977) – один із найвідоміших акторів-коміків ХХ ст. із характерною мімікою і здатністю до глузливих імпровізацій.


[Закрыть].

– …але він знає, що в Олівії була сестра, і ми мусимо припускати, що він знає, що ти зараз у місті. Тобі треба стати суперобережною. Не забувай замикати двері, коли ти тут…

– Я завжди їх замикаю.

– …і не вір тому, що чутимеш з домофону. Будь-хто може сказати, ніби він із якоїсь кур’єрської служби й потребує твого підпису. Перед тим як відчинити двері, ідентифікуй візуально всіх, хто прийшов. Звертай увагу на оточення, коли виходиш. – Він нахиляється вперед, крапля в його бокалі залишається неторкнутою. Йому більше не хочеться вина. – Слухай, це важливо, Джейні. Коли будеш надворі, будь уважною до того, що робиться на дорозі. Не тільки за кермом, а й коли йдеш пішки. Тобі знайомий термін БОЛО?

– Поліцейський жаргон, означає: «бути обачним ловцем».

– Так і є. Коли ти надворі, ти мусиш БОЛО щодо будь-якого автомобіля, який з’являється в безпосередній до тебе близькості.

– Як та пані з її чорними джипами, – каже вона з усмішкою. – Місіс Як-там-її.

Місіс Мельбурн. Згадка про неї торкає якийсь туманний асоціативний вмикач на задвірках розуму Ходжеса, але це відчуття зникає раніше, ніж він встигає його відстежити, не кажучи вже про те, щоб розчухати.

Джерому також слід бути насторожі. Якщо Містер Мерседес катається повз домівку Ходжеса, він бачив Джерома, як той косить траву, ставить сітки на вікна, чистить ринви. Ймовірно, і Джейні, і Джером у безпеці, але ймовірно, що недостатньо. Цей Містер Мерседес – згусток невмотивованого вбивства, а Ходжес уже розпочав навмисне його провокування.

Джейні читає його думки.

– А ти вже… як ти про це казав? Накручуєш його.

– Йо. І найближчим часом я збираюся вкрасти дрібку часу за твоїм комп’ютером, щоб накрутити його ще трохи дужче. Послання в мене вже цілком продумане, але я хочу ще дещо додати. Мій напарник сьогодні розкрив одну велику справу, і є спосіб, яким чином я можу це використати.

– А що там було?

Нема підстав не розповідати їй; уже завтра все буде у ранкових газетах, щонайпізніше – в неділю.

– Шляховий Джо.

– Той, що вбиває жінок на відпочинкових зупинках? – А коли він киває: – Він відповідає твоєму профілю щодо Містера Мерседеса?

– Зовсім ні. Але нашому парубку про це не обов’язково знати.

– Що саме ти намірився зробити?

Ходжес їй розповідає.