Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 36 страниц)

– 14 —

Холлі заходить, принюхується і каже:

– Ууух. Це Дебора Хартсфілд?

– Так. Намагайтесь про це не думати. Нумо, ходімо донизу, всі разом. Я хочу, щоб ви на дещо поглянули.

У підвалі Джером проводить рукою по верстату.

– Ким би він іншим не був, але він Містер Суперакуратист.

– Містере Ходжес, ви збираєтесь подзвонити в поліцію? – Холлі знову обкушує собі губи. – Мабуть, збираєтеся, і я не можу вам завадити, але моя мати такдратуватиметься на мене. А ще це буде несправедливо, оскільки саме ми дізналися, хто він такий.

– Я поки ще не вирішив, щоя збираюсь робити, – каже Ходжес, хоча вона права, це зовсім не виглядає справедливим. – Але я безумовно хотів би дізнатися, що в цих комп’ютерах. Це може допомогти мені прийняти рішення.

– З ним не вийде, як з Олівією, – каже Холлі. – Він мусить мати добрийпароль.

Джером навмання вибирає один з комп’ютерів Брейді (ним випало стати Номеру Шість; небагато чого є в ньому) і натискає кнопку в заглибині позаду монітора. Це «Мак», але стартового звукового сигналу нема. Брейді ненавидить той життєрадісний дзвіночок, і тому вимкнув його на всіх своїх комп’ютерах.

Номер Шостий засвічується сірим, починає тривожно крутитися й крутитися коліщатко завантаження. Секунд за п’ять чи близько того сірість переміняється на блакить. Тут мусить бути поле для пароля, навіть Ходжес це знає, але натомість на екрані з’являється велика цифра 20. Потім 19, 18, 17…

Він з Джеромом дивляться на це в збентеженні.

– Ні, ні! – мало не кричить Холлі. – Вимкнітьйого!

Оскільки ніхто з цих двох не ворухнеться негайно, вона сама кидається вперед і знову натискає кнопку позаду монітора, так і тримаючи її натиснутою, поки не темнішає екран. Потім вона випускає повітря з грудей і реально усміхається.

– Ой лишенько! Мало не трапилося!

– Що ви подумали? – питає Ходжес. – Що вони можуть бути запрограмовані на те, щоб вибухнути, чи щось таке?

– Можливо, просто на блокування, – каже Холлі, – але я впевнена, що це програма самознищення. Якщо відлік дійде до нуля, така програма стирає дані. Всідані. Можливо, тільки в цьому, який увімкнуто, але й в усіх, якщо вони поєднані між собою. А вони, радше за все, поєднані.

– То як її зупинити? – питає Джером. – Командою з клавіатури?

– Можливо, так. Можливо, голос-актою.

– Голос-чим? – перепитує Ходжес.

– Командою, що активується голосом, – пояснює йому Джером. – Брейді промовляє «цицьки-пицьки»або, наприклад, «труси»– і відлік зупиняється.

Холлі гиготить собі крізь пальці, а потім боязко штовхає Джерома в плече.

– От же ви дурник, – каже вона.

– 15 —

Вони сидять за кухонним столом – з відкритими задніми дверима, щоб надходило свіже повітря. Ходжес спирається ліктем на одну з підставок під тарілки, упершись лобом собі в долоню. Джером із Холлі тримаються принишкло, даючи йому все обміркувати. Нарешті він підводить голову.

– Я збираюся подзвонити й повідомити. Мені не хочеться, і якби це були тільки між Хартсфілдом і мною, я б, мабуть, цього робити не став. Але я мушу брати до уваги вас обох…

– Не робіть цього заради мене, – каже Джером. – Якщо ви бачите якийсь спосіб продовжити, я цілком з вами.

«Звісно, ти готовий, – думає Ходжес. – Ти, мабуть, думаєш, ніби розумієш, чим ризикуєш, але насправді аж ніяк. Коли тобі сімнадцять, майбутнє є абсолютно теоретичною річчю».

А щодо Холлі… раніше він сказав би, що вона щось на кшталт людини-кіноекрана, чия кожна думка масштабно проектується на її обличчя, але наразі вона залишається непроникною.

– Дякую, Джероме, тільки…

Тільки це важко. Відмовитися важко, і це буде вдруге, що він упустив цього Містера Мерседеса.

Але.

– Справа не лише в нас, розумієте? Він міг мати ще вибухівку, і якщо він використає її проти якогось скопища людей… – він дивиться прямо на Холлі… – як він був використав «мерседес» вашої кузини проти того натовпу, це буде моя вина. Я не можу дозволити такого ризику.

Промовляючи обережно, зважуючи кожне слово, немов компенсуючи оте своє, що тривало, либонь, протягом всього її життя, мимрення, Холлі каже:

– Ніхто не зможе його впіймати, окрім вас.

– Дякую, проте ні, – каже він делікатно. – Поліція має ресурси. Вони почнуть з того, що оголосять БОЛО на його машину, включно з її номером. Я цього зробити не можу.

Звучить це добре, але він сам не вірить, що це єдобрим. Коли не зважується на щось божевільно ризикове, як те, що він зробив біля Міського Центру, Брейді залишається серед вельми кмітливих. Машину він заховає в якомусь непримітному місці – можливо, на якійсь парковці в центрі, можливо, на парковці біля аеропорту, можливо, на якійсь з тих безкінечних парковок при торговельному комплексі. Його карета не «Мерседес-Бенц»; то непоказний «субару» кольору лайна, і його не знайти сьогодні або завтра. Вони можуть продовжувати його шукати й на наступному тижні. А якщо такизнайдуть, самого Брейді не буде ніде поблизу машини.

– Ніхто, окрім вас, – наполягає вона. – І тільки з нашою допомогою.

– Холлі…

– Як ви можете здаватись? – кричить вона на нього. Стиснувши одну руку в кулак, вона б’є себе в центр лоба, залишаючи там червону відмітину. – Як ви можете? Джейні любилавас! Начебто вона була навіть вашою коханою! А тепер вона мертва! Як та жінка нагорі! Вони обидві мертві!

Вона замахується, щоб вдарити себе знову, та Джером перехоплює її руку.

– Не треба, – каже він. – Будь ласка, не бийте себе. Мені від цього стає вкрай зле.

Холлі починає плакати. Джером незграбно її обіймає. Він чорний, вона біла, йому сімнадцять, а їй за сорок, але для Ходжеса Джером схожий на батька, який втішає свою дочку, котра прийшла додому зі школи й розказала, що ніхто не запросив її на Весняний бал.

Ходжес дивиться на маленьке, але ретельно доглянуте заднє подвір’я Хартсфілдів. Він також почувається вкрай зле, і не лише через Джейні, хоча й це вже достатньо погано. Йому вкрай зле на душі через тих людей біля Міського Центру. Йому вкрай зле через сестру Джейні, якій вони відмовлялися вірити, яку паплюжили в пресі та яку потім довів до самогубства парубок, який жив у цьому будинку. Він навіть почувається вкрай зле через те, що не спромігся звернути увагу на слова місіс Мельбурн. Він розуміє, що Піт Гантлі в даному випадку зняв би з нього відповідальність, а це ще гірше. Чому? Тому що Піт не такий вправний у цім ділі, яким усе ще залишається він, Ходжес. І ніколи Піт не стане таким, навіть у найвдаліший для нього день. Достатньо добрий парубок і справжній трудяга, але…

Але.

Але є одне але.

Усе це нічого не змінює. Йому треба подзвонити та про все повідомити, навіть коли це відчувається, як смерть. Якщо решту відсунути вбік, залишається єдине: Керміт Вільям Ходжес опинився в глухому куті. Брейді Хартсфілд розчинився в повітрі. Якась ниточка може матися в тих комп’ютерах – щось таке, що підкаже, де він зараз, які в нього можуть бути плани, або й те, й інше разом, але Ходжес не має до них доступу. Також не має для нього виправдання у продовженні приховування імені й опису людини, яка вчинила Бійню при Міському Центрі. Можливо, Холлі й права, можливо, Брейді Хартсфілд уникне арешту та вчинить якийсь новий жорстокий злочин, але kermitfrog19не має вибору. Єдине, що йому залишилося зробити – це прикрити Джерома й Холлі, якщо зможе. Наразі він навіть може не спромогтися на це. Доскіпливий дідок з дому навпроти бачив їх, врешті-решт.

Він виходить на ґанок і розкриває «Нокію» – телефон, яким він сьогодні користався більше, ніж за весь час відтоді, як був вийшов на пенсію.

Він думає: «Ну хіба це не паскудство?»

І швидкісним набором телефонує Піту.

– 16 —

Піт відповідає на другому гудку.

– Напарнику!– кричить він збуджено.

На задньому фоні чути жебоніння голосів, і Ходжес спершу думає, що Піт зараз десь у барі, напівналиганий і вже на шляху до повного хлюща.

– Піте, мені треба поговорити з тобою про…

– Йо, йо, я висповідаюся тобі про все, що захочеш, тільки не тепер. Хто тобі подзвонив, Іззі?

– Гантлі! – кричить там хтось. – Шеф буде тут о п’ятій! З пресою! Де той чортів ОЗГ?

– ОЗГ, офіцер зі зв’язків з громадськістю. «Піт не в барі і не п’яний, – думає Ходжес. – Він просто нахер такий радісний, що ледь не стрибає вище місяця».

– Ніхто не дзвонив мені, Піте. Що там відбувається?

– Ти не знаєш? – сміється Піт. – Просто найбільший улов зброї в історії нашого міста. Можливо, найбільшій в історії США. Сотні М2 та HK91, гранатомети, мало не йобані лазерні гармати, ящики «Лахті L-35» в ідеальній кондиції, російські «АН дев’яті» ще в мастилі… тут цього добра достатньо, щоб озброїти дві дюжини східноєвропейських ополчень [329]329
  «Browning M2» – створений американським винахідником-зброярем Джоном Бравнінгом (1855—1926) 1918 року великокаліберний кулемет, модифікації якого випускаються й використовуються донині; «HK91» – напівавтоматична гвинтівка німецької компанії «Heckler & Koch»; «Lahti L-35» – фінський пістолет, що випускався у 1935—1955 рр.; мається на увазі «АН-94», автомат Ніконова «Абакан», створений 1994 р.


[Закрыть]. А боєприпасів! Господи-Ісусе! Їх тут напаковано заввишки як два поверхи! Якби в цьому йобаному ломбарді почалася пожежа, весь Лоутавн злетів би до небес!

Сирени. Він чує сирени. Ще крики. Хтось комусь іншому гукає, щоб вище піднімали драбину.

– У якому ломбарді?

– «Король Порядності – Ломбард & Кредити», на південь по МЛК-авеню. Ти знаєш це місце?

– Йо…

– І вгадай, хто ним володіє? – Але Піт занадто збуджений, щоб дати йому час на здогадку. – Алонсо Моретті! Второпав?

Ходжес ніц не второпав.

– Моретті – це онук Фабріціо Аббасіа, Білле! Фаббі Носа! Ну що, наводиться фокус тепер?

Спершу йому все одно нічого не ясно, оскільки, коли Піт з Ізабель його допитували, він просто висмикнув прізвище Аббасіа зі своєї ментальної картотеки старих справ, як когось, хто міг бути до нього вороже налаштованим… а таких за роки набереться кілька сотень.

– Піте, власник «Короля» чорний. Там усі такі бізнеси належать чорним.

– А от хера. На вивісці ім’я Бертонна Лоренса, але заклад в оренді, сам Лоренс і є лише вивіскою, і він зараз виспівує геть про все, як по нотах. А хочеш найкраще? Частина цього улову належить нам, бо пара патрульних копів стартонули цю справу десь за тиждень до того, як тих торговців збиралися скрутити хлопці з «Ей-Ті-Еф». Усі детективи департаменту зараз тут. Шеф уже в дорозі, а з ним і караван преси більший за Парад «Мейсіз» на День подяки [330]330
  «Macy’s» – заснована 1858 р. мережа універмагів, яка, починаючи з 1924 року, влаштовує на День подяки вуличні паради з великими повітряними кулями у формі різних казкових героїв, театралізованими виставами за участі музичних та кінозірок тощо.


[Закрыть]. Нізащо федералам не прибрати все це собі до рук. Нізащо! – Цього разу його сміх звучить абсолютно божевільно.

«Усі детективи департаменту, – думає Ходжес. – Таким чином, що залишається на Містера Мерседеса? А мізер, от що, азохенвей».

– Білле, я мушу йти. Це… друже, це фантастично.

– Авжеж, ти тільки спершу скажи, який це має стосунок до мене.

– Той, що ти казав. Бомба в машині, то була помста. Моретті хотів криваво відплатити за свого діда. На додаток до гвинтівок, кулеметів, гранат, пістолетів та різної іншої вогнепальної зброї там іще мається щонайменше чотири дюжини ящиків листів деташиту компанії «Гендрикс Кемікелз» [331]331
  Detasheet – подібна до пластикової, але надійніша в сенсі безпеки й дорога вибухівка, яка не підривається нічим іншим, окрім спеціальних детонаторів; випускається у формі гнучких листів.


[Закрыть]. Ти знаєш, що це таке?

– Гумована вибухівка.

От тепернаводиться фокус.

– Йо. Її підривають азидо-свинцевим детонатором, а ми вже знаємо, що саме такий тип було використано для підриву тієї вибухівки, що була в твоїй машині. Хімічного аналізу самої вибухівки ми поки ще не маємо, але коли отримаємо, з’ясується, що там був якраз деташит. Можеш бути певним. Ну й, щасливчик же ти сучий син, Білле.

– Це так, – каже Ходжес. – Я такий.

Він може собі уявити картинку перед «Королем Порядності»: копи й агенти «Ей-Ті-Еф» повсюди (імовірно, вже сперечаються щодо юридичного підпорядкування цієї справи), і весь час під’їжджають нові й нові. Лоубраяр перекрито, мабуть, заблоковано й МЛК-авеню. Збираються натовпи ґав-зівак. Невдовзі з’являться шеф поліції та інші добірні великі цабе. Не омине нагоди виголосити промову мер. Плюс усі ті репортери, знімальні групи й фургони прямої телетрансляції. Піт сходить на лайно від збудження, а Ходжесу заводити довгу та складну оповідку про Бійню при Міському Центрі та комп’ютерний чат-сайт, що називається «Під Блакитною Парасолькою Деббі», про мертву мамуню, яка, либонь, допилася сама до смерті, і про збіглого майстра з ремонту комп’ютерів?

Ні, вирішує він. Не буду.

Тож він бажає Піту удачі й натискає кнопку КІНЕЦЬ.

– 17 —

Коли він повертається назад до кухні, Холлі там нема, хоча він її чує. Здається, ніби Холлі Мимря перетворилася на Холлі Проповідницю Воскресіння. Безпомилково, її голос звучить з отією специфічною модуляцією «добрий Господь Всемогутній», принаймні в цю мить.

– Я з містером Ходжесомі його другом Джеромом, – каже вона. – Мамо, вони мої друзі. Ми чудово пообідалиразом. Зараз ми роздивляємося певні краєвиди, а ввечері матимемо гарну вечерюразом. Ми розмовляємо про Джейні. Я можу це робити, якщо мені хочеться.

Навіть у своєму замішанні через їх поточну ситуацію і безупинну печаль по Джейні, Ходжеса надихає те, як Холлі відстоює себе перед тіткою Шарлоттою. Він не може бути упевненим, що це діється вперше, але заради Бога живого, можливо, це так.

– Хто кому подзвонив? – питає він у Джерома, киваючи в бік її голосу.

– Зателефонувала Холлі, але ідея була моєю. У неї був вимкнутий телефон, щоб мати не могла їй додзвонитися. Вона не хотіла цього робити, поки я не сказав, що її мати може подзвонити копам.

– Ну то й що, що я це зробила? – каже тепер Холлі. – Машина належала Олівії, і це не схоже на те, ніби я її вкрала. Я повернуся на ніч, мамо. А поки що залиш мене в спокої!

Вона заходить назад до кімнати така розчервоніла, виклична, очі юні, і дійсно гарна.

– Ти супер, Холлі! – каже Джером, піднімаючи руку для високої п’ятірки.

Вона ігнорує його жест. Її очі – все ще роз’ярені – вчепилися в Ходжеса.

– Якщо ви дзвонили в поліцію і я потраплю в неприємності, мені на те байдуже. Але якщо ви цього ще не робили, ви не мусите. Вонийого не зможуть знайти. Мизможемо. Я знаю, що ми зможемо.

Ходжес розуміє, що, якщо арешт Містера Мерседеса є важливішим для когось на землі більше, ніж для нього, цією людиною є Холлі Джібні. Можливо, вперше в своєму житті вона робить щось значуще. І робить це разом з людьми, яким вона подобається і які її поважають.

– Я притримаю цю справу трішки довше. Здебільша тому, що копи саме сьогодні зайняті дечим іншим. Кумедна річ – чи радше, тут присутня іронія – це те, що вони вважають, ніби те пов’язано зі мною.

– Про що ви говорите? – питає Джером.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що вже двадцята хвилина по другій. Вони пробули тут достатньо довго.

– Поїхали до мене додому. Я вам усе розповім дорогою, а потім ми зможемо ще раз обсмоктати нашу справу. Якщо ні до чого не дійдемо, тоді я знову подзвоню моєму старому напарнику. Я не ризикну, щоб десь сталося нове шоу жахів.

Хоча ризик тут вже присутній, і він бачить з їхніх облич, що й Джером, і Холлі розуміють це не гірше за нього.

– Щоб подзвонити матері, я пішла в той маленький кабінетик при вітальні, – каже Холлі. – Там є ноутбук місіс Хартсфілд. Якщо ми їдемо до вас додому, я хочу забрати його з собою.

– Навіщо?

– Може, мені вдасться дізнатись, яким чином зайти в його комп’ютери. Вона могла десь занотувати клавішні команди або пароль, який активується голосом.

– Холлі, це здається малоймовірним. Такі психічно хворі парубки, як цей Брейді, приділяють величезну увагу тому, щоб приховати від усіх, ким вони насправді є.

– Це я знаю, – каже Холлі. – Звісно, що я це знаю. Тому що сама психічнохвора, і янамагаюся це приховувати.

– Нумо, Холлі, ходімо. – Джером намагається взяти її за руку. Холлі йому не дається. Натомість вона дістає з кишені сигарети.

– Я хвора, і я знаю, що я хвора. Моя мати також це знає, і вона за мною назирає. Вона стежитьза мною. Тому що вона бажає мене захищати. Місіс Хартсфілд мусила б робити так само. Він був її сином, врешті-решт.

– Якщо та жінка Лінклаттер у «Дискаунт Електронікс» має рацію, – каже Ходжес, – місіс Хартсфілд більшість часу залишалася в сраку п’яною.

Холлі відповідає:

– Вона могла бути високофункціональноюп’яничкою. Чи у вас є якась краща ідея?

Ходжес здається.

– Окей, беріть ноутбук. Та й що за чорт.

– Не зараз, – каже вона. – Через п’ять хвилин. Я хочу викурити сигарету. Я вийду на ґанок.

Вона виходить надвір. Сідає. Закурює.

Ходжес гукає крізь сітчасті двері:

– Коли ви стали такою рішучою, Холлі?

Вона не обертається для відповіді:

– Коли я побачила, як на вулиці горять шматки моєї кузини.

– 18 —

За чверть до третьої того дня Брейді виходить зі своєї кімнати в «Мотелі 6» подихати свіжим повітрям і стежить за «Курником» [332]332
  «Chicken Coop» – заснована 1966 р. мережа придорожніх фаст-фудів, у яких подаються страви переважно з курчатини.


[Закрыть]на протилежному боці автотраси. Він переходить дорогу й замовляє собі останню в житті їжу: «Насолоду-квоктуху» з додатковою підливою і салатом з капусти. У ресторанній секції майже порожньо, і він несе свою тацю до столика біля вікна, щоб посидіти на сонечку. Невдовзі його для нього не стане, тож чому б йому ним не повтішатися, поки ще може.

Їсть він повільно, згадуючи, скільки разів він привозив з «Курника» їжу додому та як його мати завжди просила, щоб «Насолода-квоктуха» була з подвійною підливкою. Він замовив її улюблену страву, навіть не думаючи про це. Це викликає сльози, і він витирає їх паперовою серветкою. Бідна матуся!

На сонечку хороше, але його вигоди ефемерні. Брейді вважає, що пітьма пропонує більш тривкі вигоди. Не чути більше лесбо-феміністичних казань Фредді Лінклаттер. Не чути більше, як Тоунз Фробішер пояснює, що він особисто не може поїхати на виклик, бо на ньому лежить ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЕСЬ МАГАЗИН, тоді як справжня причина полягає в тому, що він не впізнає, що полетів жорсткий диск, навіть якщо той вкусить його за член. Не відчувати більше, як перетворюються на кригу його нирки, коли він у серпні катається фургоном «Містер Смаколик» з увімкнутими на повну потужність холодильниками. Не херачити по приладовій панелі «Субару», коли відмикається радіоприймач. Не думати більше про мереживні трусики й довгі, довгі стегна своєї матері. Не лютитися через те, що його ігнорують, не цінують як слід. Не буде більше головного болю. І не буде безсонних ночей, бо після сьогодні настане суцільний сон, безперервний.

Без сновидінь.

Закінчивши з їжею (він доїдає все до останньої крихти), Брейді прибирає після себе на столі, витираючи пляму розлитої підливки новою серветкою, і викидає її до сміття. Дівчина за шинквасом питається, чи все було гаразд. Брейді каже, що все було добре, загадуючись, скільки курчатини, підливки, бісквітів і капустяного салату встигне переваритися, поки вибухом йому не розірве живіт, розляпавши довкола те, що там ще залишатиметься.

«Вони мене запам’ятають», – думає він, стоячи на краю автотраси, чекаючи просвіту в русі, щоб знов повернутись до мотелю. Найбільший з усіх рахунок. Я ввійду в історію. Тепер він радий, що не убив того жирного екс-копа. Ходжес мусить бути живим, щоб дізнатися про те, що відбудеться цього вечора. Він мусить це пам’ятати. Він мусить далі з цим жити.

Повернувшись до свого номера, він дивиться на крісло-візок і начинений вибухівкою сечоприймач, який лежить на подушці з написом «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Він хоче приїхати до «МАКу» раніше (але не задужерано; останнє, чого б йому бажалося, це щоб комусь там почало муляти очі те, що він чоловік, і до того ж старший за тринадцятирічного), але час іще мається. Він узяв з собою свій ноутбук, не з якоїсь конкретної причини, а просто за звичкою, і тепер цьому радий. Він відкриває комп’ютер, підключається до мотельного «вай-фая» і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Там він залишає одне, останнє повідомлення – свого роду страховий поліс.

Виконавши цю роботу, він знову йде пішки до довготермінової парковки при аеропорті й забирає свій «Субару».

– 19 —

Незадовго до пів на четверту Ходжес з обома своїми детективами-стажерами прибувають на Харпер-ровд. Побіжно роззирнувшись довкола, Холлі несе ноутбук покійної місіс Хартсфілд до кухні й там його вмикає. Джером з Ходжесом стоять поряд, обидва з надією, що тут не спливе віконце для введення пароля… але воно з’являється.

– Спробуйте її прізвище, – каже Джером.

Холлі пробує. «Мак» заперечливо трусить віконцем: «Ні».

– Окей, спробуйте Debbie, – каже Джером. – Обидва варіанти – той, що з «іе»в кінці, і той, що просто з «і».

Щоб краще бачити того, хто їй докучає, Холлі змахує собі з очей пасмо мишачо-коричневого волосся:

– Джероме, знайдіть собі якесь заняття, гаразд? Я не хочу, щоб ви зазирали мені через плече. Я це ненавиджу. – Вона переводить увагу на Ходжеса. – Можна мені тут курити? Сподіваюсь, що можна. Це допомагає мені думати. Сигарети допомагають мені думати.

Ходжес подає їй блюдечко.

– Курити дозволяється. Ми з Джеромом будемо в моєму кабінеті. Крикніть, якщо щось знайдете.

«Малі на це шанси, – думає він. – Шанси малі на все, насправді».

Холлі не звертає уваги. Холлі вся світиться. Вона облишила тон проповідниці Воскресіння і повернулась до свого мимрення:

– Сподіваюсь, вона залишила якийсь натяк. Маю надію на підказочку. Надія на підказочку, ось що має Холлі.

«О Господи», – думає Ходжес.

У себе в кабінеті він питає в Джерома, чи має той якесь уявлення про ту підказку, про яку мимрить Холлі.

– Після трьох спроб деякі комп’ютери дають підказку до свого пароля. Щоби турнути тобі пам’ять, якщо ти забув. Але це треба самому запрограмувати.

З кухні долітає щирий, без усякого мимрення крик:

– Лайно! Двічі лайно! Тричі лайно!

Ходжес з Джеромом переглядаються

– Здогадуюсь, що ні, – мовить Джером.