Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)

– 20 —

Ходжес вмикає свого комп’ютера й каже Джерому, чого він хоче: список усіх публічних заходів у наступні сім днів.

– Це я можу зробити, – киває Джером, – але спершу вам треба перевірити оце.

– Що?

– Он те повідомлення. «Під Блакитною Парасолькою».

– Клацни його, – пальці Ходжеса стиснуті в кулаки, але коли він читає останню епістолу merckill’а, вони повільно розтискаються. Повідомлення коротке і, хоча термінової користі від нього нема, в нім міститься певний промінчик надії.

Бувай, МУДИЛО.

P.S.

Щасливого тобі Вікенду, я знаю, що в мене він буде щасливим.

Джером каже:

– Здається мені, Білле, ви оце щойно отримали записку про розірвання романтичних стосунків.

Ходжесу теж так здається, але йому це байдуже. Він зосереджений на P.S. Він розуміє, що цей постскриптум може бути відволікаючим трюком, але якщо це не так, у них ще мається деякий час.

З кухні допливають пасма сигаретного диму й черговий відчайдушний скрик: «Лайно».

– Білле? Мені оце зараз навернулась погана думка.

– Яка саме?

– Концерт сьогодні ввечері. Того бой-бенду, «Довколишніх». У «Мінго». Мої сестричка з матір’ю туди йдуть.

Ходжес міркує. Аудиторія «Мінго» вміщує чотири тисячі, але сьогодні вісімдесят відсотків глядачів становитимуть жінки – матінки та їхні передпідліткові доньки. Чоловіки там також будуть, але мало не кожний з них супроводжуватиме свою доньку й доньчиних подружок. Брейді Хартсфілд парубок приємного вигляду, віком під тридцять, і якщо він спробує піти на цей концерт сам-один, він стирчатиме там, наче нагноєний палець. В Америці двадцять першого століття всякий самотній чоловік на якомусь адресованому щонайперше малим дівчаткам заході привертає до себе увагу й викликає підозри.

А ще ж: Щасливого тобі Вікенду, я знаю, що в мене він буде щасливим.

– Як ви гадаєте, чи варто мені зателефонувати мамі й сказати їй, щоб залишила дівчат удома? – Така перспектива відбивається страхом на обличчі Джерома. – Барб, мабуть, ніколи більше зі мною не балакатиме. Плюс там же ще її подружка Хільда й парочка інших…

З кухні:

– Ох ти ж, чортова зараза! Піддавайся!

Перш ніж Ходжес встигає на це щось сказати, Джером продовжує:

– З іншого боку, виглядає так, ніби він запланував щось на цей вікенд, а сьогодні тільки четвер. Чи це він лише хоче, щоб ми так вважали?

Ходжес схильний до думки, що ця причіпка небезпідставна.

– Знайди ще раз оту фотографію «Кібер-Патруля», зможеш? Ту, що відкрилася, коли ти клацнув на «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ».

Поки Джером займається цим, Ходжес дзвонить до поліцейського архіву Марло Еверетт.

– Агов, Марло, це знов Білл Ходжес. Я… йо, велике піднесення в Лоутавні, я почув про це від Піта. Половина департаменту там, правильно?.. Угу-угу… ну, я не заберу в тебе багато часу. Ти не знаєш часом, чи Ларрі Віндом досі очолює безпеку в «МАКу»? Йо, саме він, Товчи-Тузай. Авжеж. Я почекаю.

Поки доводиться чекати він розповідає Джерому, що Ларрі Віндом рано пішов у відставку, бо в «МАКу» йому запропонували роботу з удвічі більшою зарплатнею, ніж та, яку він отримував, працюючи детективом. Він не каже, що то була не єдина причина, чому після двадцяти років у поліції Віндом покинув службу. Аж тут повертається Марло. Так, Ларрі все ще працює в «МАКу». У неї навіть є телефонний номер офісу служби безпеки «МАКу». Перш ніж Ходжес встигає попрощатися, вона питається, чи не виникли там якісь проблеми.

– Бо там великий концерт сьогодні ввечері. Моя племінниця йде. Вона страх як упадає за тими вахлаками.

– Все в порядку, Марло. Просто одна стара справа.

– Передай Ларрі, що він нам пригодився б сьогодні, – каже Марло. – У відділі геть пусто. Жодного детектива нема на видноті.

– Передам.

Ходжес телефонує до служби безпеки «МАКу», називається детективом Біллом Ходжесом і питає про Віндома. Поки чекає, він дивиться на Брейді Хартсфілда. Джером збільшив картинку, тож фотографія заповнює весь екран. Ходжеса чіпляють очі. У меншій версії, і в одному ряду з його колегами-комп’ютерниками, ці очі здавалися досить приємними. Коли фото на весь екран, тим не менше, все змінюється. Губи посміхаються; очі – ні. Ці очі холодні й відсторонені. Майже мертві.

«Бздура, – каже сам собі Ходжес ( ганитьсам себе). – Це класичний випадок бачення того, чого нема, засновуючись на щойно отриманій інформації, як-от коли свідок пограбування банку каже: “Я подумав, що він якийсь підозрілий ще до того, як він витяг той пістолет”».

Звучить добре, звучить професійно, але Ходжес у це не вірить. Він думає, що очі, які дивляться зараз з екрана, це очі жаби, що ховається десь під каменем. Або під викинутою кимсь парасолькою.

Аж ось і Віндом на лінії. У нього такий гуркотливий голос, що, балакаючи з ним, слухавку хочеться тримати за два дюйми від вуха, і він залишається таким самим, як колись, базікалом. Він бажає геть усе знати про велику облаву цього дня. Ходжес розповідає йому, що там дійсно мегаулов, все так, але понад те самому йому нічогісінько невідомо. Він нагадує Ларрі про те, що сам він сидить на пенсії.

Але.

– Серед усього цього гармидеру, – каже він, – Піт Гантлі ніби як настановив мене подзвонити тобі. Сподіваюсь, ти не проти.

– Господи, ні. Хотілося б випити з тобою, Біллі. Потеревенити про старі деньки, тепер, коли ми обидва поза службою. Ну, знаєш, про те та се.

– Добре було б.

(Чортове пекло то було б.)

– Чим я можу допомогти?

– Піт сказав, що в тебе там сьогодні ввечері концерт. Якийсь модний бой-бенд. Того типу, що всі дівчатка його обожнюють.

– Їі-їі-їі, пищать отак. Вони вже тут шикуються в чергу. І розігріваютьсебе. Якась гукне ім’я одного з тих хлопців, і всі гуртом нумо верещати. Вони верещать навіть уже тоді, коли тільки-но підходять сюди з парковки. Це як Бітломанія в старі часи, тільки з того, що я слухав, ця команда далебі не «Бітлз». У тебе погроза закласти бомбу, чи щось інше? Скажи мені, що нічого такого. Ці дівчатка порвуть мене на шматки, а їхні мамуні зжеруть мої рештки.

– У мене таке, що є натяк на те, що тобі в руки може потрапити певний розбещувач дітей. Він дуже, дуже поганий хлопець, Ларрі.

– Ім’я й опис?

Миттєво й жорстко, без жодного лайна. Парубок, який колись був полишив поліцейську службу через те, що занадто швидко пускав у дію свої кулаки. Проблеми з лютістю – на мові поліцейського психолога. Товчи-Тузай – мовою його колег.

– Його ім’я Брейді Хартсфілд. Я надішлю тобі електронною поштою його фото. – Ходжес кидає погляд на Джерома, той йому киває, показуючи колечко з великого та вказівного пальців. – Йому приблизно тридцять років. Якщо ти його побачиш, спершу подзвони мені, а потім уже його хапай. Дій обережно. Якщо він намагатиметься пручатись, вгамуй цього хуйла.

– Із задоволенням, Біллі. Я все передам своїм хлопцям. Є якісь натяки, що він може бути… ну, я не знаю… з бородою, скажімо? З дівчиною-підлітком чи навіть молодшою?

– Малоймовірно, але не неможливо. Якщо помітиш його в натовпі, Лар, ти мусиш брати його зненацька. Він може бути озброєним.

– Наскільки високі шанси, що він буде на цьому концерті?

Голос Ларрі Віндома звучить з надією, що так на нього схоже.

– Не вельми. – Ходжес чесно в це вірить, і справа не тільки в тому натяку про вікенд, який Брейді надіслав йому через «Блакитну Парасольку». Той муситьрозуміти, що у всуціль дівчачій аудиторії він не зможе залишатися непоміченим. – У всякому разі, ти розумієш, чому департамент не може прислати копів, авжеж? З усім тим, що коїться в Лоутавні?

– Вони мені й не потрібні, – каже Ларрі. – Цього вечора в мене тридцять п’ять хлопців, більшість з них профі, відставники з поліції. Ми розуміємося на тому, що робимо.

– Я знаю, що розумієтесь, – каже Ходжес. – Пам’ятай, спершу подзвони мені. Нам, відставникам, перепадає небагато справжнього діла, тож мусимо захищати те, що дісталося.

Віндом регоче:

– Отут я тебе впізнаю. Посилай мені картинку. – Він диктує електронну адресу, яку Ходжес швиденько записує і вручає Джерому. – Якщо ми його побачимо, ми його схопимо. Після того він твій улов… дядюроБілл.

– Та щоб тобі всратись, дядюроЛаррі, – відгукується Ходжес. Він вішає слухавку, повертається до Джерома.

– Фото щойно пішло до нього, – каже Джером.

– Добре. – А потім Ходжес каже дещо, що переслідуватиме його всю решту життя. – Якщо цей Хартсфілд такий розумний, яким я його вважаю, його й зблизька не буде десь поряд з «Мінго» сьогодні ввечері. Я думаю, твоїй мамі з сестричкою туди безпечно йти. Якщо він спробує грохонути цей концерт, хлопці Ларрі запопадуть його раніше, ніж він дістанеться дверей.

Джером усміхається:

– Класно.

– Пошукай, що ти ще можеш знайти. Націлюйся на суботу й неділю, але не нехтуй і наступним тижнем. І на завтрашній день зверни увагу також, тому що…

– Тому що вікенд починається у п’ятницю. Втямив.

Джером зайнятий. Ходжес виходить до кухні, подивитися, як там ведеться Холлі. Те, що він бачить, заморожує його на місці. Поряд із позиченим ноутбуком лежить червоне портмоне. Розсипані по столу валяються кредитні картки, посвідчення особи, платіжні квитанції Дебори Хартсфілд. Холлі, вже на третій сигареті, тримає в руці «МастерКард», вивчаючи її крізь марево блакитного диму. Вона кидає на нього такий погляд, що є одночасно зляканим і викличним.

– Я лише намагаюся знайти її поганий-гівняний пароль! Її сумочка висіла на спинці стільця в її кабінеті, а гаманець у ній лежав просто згори, от я його й поклала собі до кишені. Тому що інколи люди тримають свої паролі в гаманцях. Особливо жінки. Мені не потрібні її гроші, містере Ходжес. Я маю власні гроші. Я отримую фінансове утримання.

«Фінансове утримання, – думає Ходжес. – Ох же ж, Холлі».

Очі в неї бринять слізьми, і вона знову кусає собі губи.

– Я ніколи не краду.

– Гаразд, – каже він. Він думає, чи не поплескати її по руці, але вирішує, що наразі це може бути погана ідея. – Я розумію.

І, Господи-Ісусе, хіба це аж така велика херня? На додаток до того лайна, якого він уже встиг набратися відтоді, як той клятий лист упав крізь його поштову шпарину, поцупити портмоне мертвої жінки – це дрібний дріб’язок. Коли все це випливе – а воно обов’язково так станеться – Ходжес скаже, що сам його забрав.

Холлі тим часом ще не закінчила.

– У мене є моя власна кредитна картка, і гроші в мене є. У мене навіть є банківський рахунок. Я сама купую відеоігри та програми для мого «айПада». Я купую одяг. А також сережки, які мені подобаються. У мене їх п’ятдесят шість пар. Я також сама собі купую сигарети, хоча вони тепер стали дуже дорогими. Можливо, вам буде цікаво знати, що в Нью-Йорку пачка сигарет тепер коштує одинадцять доларів. Я намагаюся не бути тягарем через те, що не можу працювати, і вона каже, що я не тягар, але я знаю, що я тя…

– Холлі, припиніть. Прибережіть усе це для психотерапевта, якщо він у вас є.

– Звичайно, я маю психотерапевта. – Вона спалахує похмурим оскалом на непіддатне віконце пароля в ноутбуку місіс Хартсфілд. – Я йобнута, ви цього хіба не помітили?

Ходжес вирішує проігнорувати останнє зауваження.

– Я шукала якийсь уривок паперу з записаним на ньому паролем, – каже вона, – але такого там не знайшлося. Тоді я спробувала її персональний номер соцзабезпечення, спершу прямо, потім задом наперед. Те саме проробила з кредитними кратками. Я навіть пробувала коди безпеки кредитних карток.

– Є ще якісь інші ідеї?

– Парочка. Залиште мене саму. – Коли він уже виходить з кухні, вона гукає: – Я вибачаюся за дим, але це насправді допомагає мені думати.

– 21 —

Поки Холлі надривається в кухні, а Джером робить те саме в його кабінеті, Ходжес, вмостившись у кріслі «Лей-Зі-Бой», задивився на пустий екран телевізора. Погане це місце, можливо, найгірше з усіх місце. Логічна частина його мозку розуміє, що у всьому, що сталося, винний Брейді Хартсфілд, але сидіння тут, в цьому «Лей-Зі-Бої», де він провів так багато банальних, насичених телепередачами післяобідніх годин, почуваючись нікчемним, відірваним від самого свого єства, яке він сприймав як належне впродовж усього трудового життя, позбавляє логіку будь-якої сили. Що вповзає потай на її місце – це жаска думка: він, Керміт Вільям Ходжес вчинив злочин халтурної поліцейської роботи, таким чином підбадьорюючи й допомагаючи Містеру Мерседесу. Вони з ним зірки реаліті-шоу «Білл і Брейді вбивають певних леді». Тому що, коли Ходжес озирається назад, схоже, там дуже багато жертв, які є саме жінками: Джейні, Олівія Трелоні, Дженіс Крей і її дочка Патриша… плюс Дебора Хартсфілд, яку, можливо, було отруєно, а не вона сама себе отруїла. «Ах, – думає він, – я сюди навіть не додав Холлі, яка, цілком можливо, з усього цього випірне ще більш грандіозно йобнутою, ніж та Холлі, яка в це була пірнула – якщо вона не знайде пароля… або якщо вона його такизнайде, а там, на мамциному комп’ютері, не виявиться нічого, що могло б допомогти нам знайти її сонячного хлопчика. А й справді, наскільки висока ймовірність такого?»

Сидячи тут, в цьому кріслі – розуміючи, що йому варто встати, але поки що нездатний поворухнутись – Ходжес думає про те, що його власний руйнівний каталог жінок сягає навіть далі. Його колишня дружина стала колишньою небезпідставно. Роки його майже алкоголічного пияцтва зіграли в цьому свою роль, але для Коріни (яка сама любила потягнути пару-трійку келишків, та й зараз, мабуть, любить), не головну. Там була та холодність, яка спершу прокралася в тріщини їхнього шлюбу та врешті-решт заморозила його цілком. Там було те, як він її віддаляв, запевняючи себе, що це заради її ж добра, бо так багато з того, чим він займався, було мерзотним і гнітючим. Як він десятками способів – подеколи жорстких, подеколи м’яких – давав їй зрозуміти, що в перегонах між нею і його роботою Коріна Ходжес завжди приходитиме другою. А щодо його дочки… ох. Бігме. Еллі ніколи не забуває надіслати йому вітальну листівку на день народження і на Різдво (хоча листівки на Валентинів день перестали приходити років з десять тому), ну й ще суботній вечір лише зрідка обходиться без її формального телефонного дзвінка, але бажання побачитися з ним вона не виказувала вже пару років як. Що насправді говорить усе, що потрібно сказати про те, як він спаскудив цістосунки.

Його думки пливуть до того, якою гарною вона була ще дитиною, з отими її веснянками та гривкою рудого волосся – його маленька морквинка. Вона кидалася до нього по коридору, коли він повертався з роботи, і стрибала, знаючи, що він кине будь що, що тримає в руках, і підхопить її. Джейні казала, що обожнювала «Бей Сіті Роллерз», а в Еллі були свої улюбленці, свої власні дитячі хлопчики поп-ідоли. Вона купувала їхні платівки за свої власні кишенькові гроші – такі маленькі, з великими отворами в центрі [333]333
  Західний формат вінілових дисків діаметром 7 дюймів, зі швидкістю обертання 45 об./хв, це так звані «сингли» чи «одиночки», на стороні А яких зазвичай записувалася одна хітова пісня; великий центральний отвір у таких платівках робився для того, щоб їх можна було програвати в музичних автоматах-джукбоксах.


[Закрыть]. Хто був на них? Він не пригадає, тільки те, що одна з тих пісень у неї крутилася знову й знову – про «кожний твій порух і кожний твій крок» [334]334
  «Every Breath You Take» («Кожний твій подих») – хіт британського рок-гурту «The Police» (1977—1986) з їхнього альбому «Synchronicity» (1983); найпопулярніша пісня в США і Європі того року, написана її автором, Стінгом, у болісному психологічному стані після того, як його покинула дружина, забравши з собою двох їхніх дітей.


[Закрыть]. Чи то був гурт «Бананарама», чи «Томпсон Твінз»? Він не знає, але знає те, що сам ніколи не водив її на жоден концерт, хоча Корі, здається, водила її на Сінді Лопер [335]335
  «Bananarama» – заснований 1979 р. британський дівочий вокальний поп-гурт; «Thompson Twins» (1977—1993) – британський гурт у стилі «нью вейв»; Cyndi Lauper (нар. 1953 р.) – американська співачка й актриса.


[Закрыть].

Думки про Еллі та її любов до поп-музики видзвонюють новий запитальний сигнал, який змушує його сісти прямо, з розширеними очима, вчепившись пальцями в м’які поруччя крісла «Лей-Зі-Бой».

Чи дозволив би він Еллі сьогодні ввечері піти на цей концерт?

Відповідь: абсолютно ні. Ні в якому разі.

Ходжес дивиться собі на годинник і бачить, що час вже наближається до четвертої. Він підводиться з наміром піти в кабінет і сказати Джерому, щоб подзвонив своїй матері та сказав їй, щоб та тримала дівчат якомога далі від «МАКу», незважаючи на будь-які їхні психи й ридання. Звісно, сам він зателефонував Ларрі Віндому, зробив деякі застереження, але к чортам усі застереження. Він ніколи б не передовірив життя своєї Еллі тому Товчи-Тузаю. Ніколи.

Перш ніж він встигає зробити два кроки до кабінету, звідти гукає Джером:

– Білле! Холлі! Ідіть мерщій сюди! Здається, я знайшов дещо!

– 22 —

Вони стоять за спиною в Джерома, Ходжес зазирає через його ліве плече, Холлі – через праве. На екрані Ходжесового комп’ютера прес-реліз:

СИНЕРДЖІ КОРП., СІТІБАНК ТА 3 МЕРЕЖІ РЕСТОРАНІВ

ВЛАШТОВУЮТЬ У «ПОСОЛЬСЬКИХ АПРАТАМЕНТАХ»

НАЙБІЛЬШИЙ НА СЕРЕДНЬОМУ ЗАХОДІ

ЛІТНІЙ ДЕНЬ ШУКАЧІВ КАР’ЄР

ДЛЯ НЕГАЙНОГО ПОШИРЕННЯ. Претенденти на кар’єру в царині бізнесу й ветерани військових сил запрошуються в суботу, 5 червня 2010 року, на найбільший у цьому році День Кар’єр. Цей спрямований на подолання рецесії захід пройде в діловому центрі «Посольські апартаменти» за адресою: Синерджі-сквер 1. Попередня реєстрація вітається, але не є конче необхідною. Ви відкриєте для себе сотні хвилюючих і високооплачуваних робочих місць на веб-сайті Сітібанку, у ваших місцевих «МакДоналдсах», «Бургер Кінгах» і «Курниках» або на www.synergy.com. Пропонуються робочі місця: в обслуговуванні й роздрібній торгівлі, в охоронних, сантехнічних та електричних службах, у бухгалтерії й фінансовій аналітиці, у маркетингу по телефону, касирами. Ви зустрінетеся з підготовленими, радими допомогти Порадниками в Пошуку Робочого Місця і відвідаєте корисні семінари, які проводитимуться в усіх конференц-залах. Вхід абсолютно безкоштовний. Відкриття заходу о 8:00. Візьміть з собою ваші резюме й одягніться для успіху. Пам’ятайте, що попередня реєстрація прискорить процес і покращить ваші шанси на знайдення собі саме тієї роботи, яку ви шукали.

РАЗОМ МИ ПОДОЛАЄМО РЕЦЕСІЮ!

– Що ви на це думаєте? – питається Джером.

– Я думаю, ти вихопив те, що треба.

Велетенська хвиля полегшення прокочується через Ходжеса. Не сьогоднішній концерт, і не якийсь забитий людьми танц-клуб, і не той матч Малої ліги між «Дикими качками» та «Байбаками», що відбудеться завтра ввечері. А саме ця штука в «Посольських апартаментах». Мусить бути, надто перфектно тут все заокруглюється, щоб шукати іще щось інше. Для божевілля Брейді Хартсфілда характерна методичність; для нього альфа дорівнює омезі. Хартсфілд має намір закінчити свою кар’єру масового вбивці так само, як він її був розпочав – убивством міських безробітних.

Ходжес повертається, щоб поглянути, як це сприймає Холлі, але Холлі вже пішла з кабінету. Вона знову в кухні, сидить перед ноутбуком Дебори Хартсфілд, втупившись очима у віконце для пароля. Плечі в неї похилені. Сигарета на блюдечку поряд з нею дотліла вже до самого фільтра, залишивши по собі акуратний рулончик попелу.

Цього разу він зважується на ризик торкнутись її.

– Все гаразд, Холлі. Пароль не має значення, тому що ми вже знаємо місце. За пару годин, коли мусить трохи спасти ажіотаж навкруг тієї справи в Лоутавні, я збираюсь зв’язатися з моїм старим напарником і все йому розповісти. Вони запровадять БОЛО на Хартсфілда та його машину. Якщо вони не впіймають його до ранку суботи, то перехоплять, коли він наближатиметься до того ярмарку робочих місць.

– І нема нічого, що ми могли б зробити сьогодні ввечері?

– Я про це думаю.

Маєтьсяодин варіант, хоча там така ймовірність удачі, що практично дорівнює неймовірності.

Холлі каже:

– А якщо ви помиляєтеся, що це буде той день кар’єр? Що, як він планує підірвати якийсь кінотеатр саме сьогодні ввечері?

У кухню заходить Джером.

– Холлі, сьогодні четвер, а отже занадто рано для прем’єрних літніх фільмів. У більшості кінотеатрів сидітимуть хіба що з десяток глядачів.

– Тоді цей концерт, – каже вона. – Може, він не знає, що там будуть самі лиш дівчата.

– Він мусить дізнатися, – каже Ходжес. – Він істота схильна до імпровізацій, але це не робить його тупим. Він витратить свій час на бодай якесь планування.

– Можна мені хоча б ще трішечки часу, щоб я таки спробувала розколоти її пароль? Будь ласка?

Ходжес кидає погляд собі на годинник. Десять хвилин по четвертій.

– Авжеж. До четвертої тридцяти, годиться?

У її очах з’являється гендлярський блиск.

– До за чверть п’ятої?

Ходжес хитає головою.

Холлі зітхає.

– А ще в мене закінчилися сигарети.

– Вони вас прикінчать, – каже Джером.

Вона кидає на нього невинний погляд:

– Так! У цьому почасти й полягає їхня чарівність.

– 23 —

Ходжес із Джеромом їдуть машиною до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, щоб купити для Холлі сигарет і подарувати їй ту приватність, якої вона вочевидь потребує.

Сівши знову в сірий «мерседес», Джером, перекидаючи пачку «Вінстона» з руки в руку, каже:

– У мене мурашки по тілу від цієї машини.

– У мене теж, – зізнається Ходжес. – Але, схоже, вона ніяк не зачіпає Холлі, чи не так? Попри всю її вразливість.

– Ви гадаєте, з нею все буде гаразд? Після того як це скінчиться, я маю на увазі.

Тиждень тому, можливо, навіть пару днів тому, Ходжес відповів би на це щось ухильне, політкоректне, але відтоді він разом з Джеромом пройшов через багато чого.

– Певний час, – каже він. – А потім… ні.

Джером зітхає так, як то роблять люди, коли їхні власні похмурі думки на якісь речі, отримують підтвердження.

– Гадство.

– Йо.

– То що тепер?

– Тепер ми повернемося, віддамо Холлі оці цвяхи до її труни й дозволимо їй викурити одну сигарету. Потім спакуємо все те, що вона поцупила з будинку Хартсфілдів. Я відвезу вас обох до торговельного центру «Березовий Пагорб». Ти своїм «ренглером» відвезеш Холлі в Цукрові Пригірки, а потім сам поїдеш додому.

– І отак просто дозволимо мамі й Барб та її подружкам йти на те шоу.

Ходжес відповідає на одному подиху:

– Якщо тобі від цього стане легше, скажи своїй матері, щоб відмінила похід.

– Якщо я так зроблю, все викриється, – так само перекидаючи пачку сигарет з руки в руку. – Усе, що ми робили сьогодні.

Джером розумний хлопець, і Ходжесу нема потреби шукати цьому підтвердження. Чи нагадувати йому про те, що кінець-кінцем все це так чи інакше відкриється.

– А що ви робитимете, Білле?

– Поїду знову в Норт-Сайд. Залишу цей «мерседес» за пару кварталів від дому Хартсфілдів, просто заради безпеки. Поверну на місце ноутбук і портмоне місіс Хартсфілд, а потім постежу за будинком. На той випадок, якщо він вирішить туди повернутись.

У Джером на обличчі сумнів.

– Схоже, він усе геть дочиста вимів з тієї підвальної кімнати. То які на це шанси?

– Дрібні, майже невидимі, але це все що я маю. Поки не передам цю справу Пітові.

– Ви справді хотіли його власноруч загнуздати?

– Так, – відповідає Ходжес. – Справді хотів.