Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)

– 2 —

Цього разу подіяло, хоча коли, зав’язуючи на собі халат, Дебора Енн з’являється, вона ще не зовсім прокинулася. У неї червоні повіки, щоки бліді, волосся розпатлане навсібіч. Її більше не мучить похмілля, зовсім, для цього її мозок і тіло надто звикли до пійла, але ранки вона проводить у м’яко розфокусованому стані, дивлячись ігрові шоу та ковтаючи «Тамзи» [185]185
  «Tums» – популярні пігулки проти кислотності шлунка, які випускаються з 1930 р. і продаються без рецепта.


[Закрыть]. Близько другої години дня, коли світ для неї набуває більшої чіткості, вона вихиляє свою першу денну порцію алкоголю.

Якщо вона й пам’ятаєте те, що відбулося вночі, вигляду не подає. Та й взагалі, вона й словом про таке ніколи не згадує. Ніхто з них не згадує.

«Так само ми ніколи не говоримо про Френкі, – думає Брейді. – А якби почали, що б ми сказали? Господи, як погано, що він тоді так упав?»

– Пахне гарно, – мовить вона. – І для мене є?

– Скільки захочеш. Кави?

– Будь ласка. Побільше цукру.

Вона сідає до столу та втуплює очі в телевізор на стійці. Той не ввімкнутий, але вона все одно втуплюється в нього очима. Звідки про це знати Брейді, може, вона вважає, що телевізор увімкнутий?

– Ти не одягнув свою уніформу, – каже вона, маючи на увазі синю сорочку на ґудзиках з логотипом «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС» на кишені. Три таких висять у його шафі. Він сам їх прасує. Так само як чистка пилосмоком підлоги та прання їхнього одягу, прасування не входить до маминого репертуару.

– Мені виходити не раніше десятої, – пояснює він, і немов ці слова виявилися магічним заклинанням, прокидається і починає з дзижчанням сунутися по робочій стійці його телефон. Він встигає його підхопити раніше, ніж той міг би впасти на підлогу.

– Не відповідай, медовий мій. Прикинься, ніби ми поїхали кудись на сніданок.

Ідея приваблива, але Брейді не спроможний проігнорувати телефон, коли той дзвонить, так само, як він не здатен ігнорувати свої безладні й безперервно змінні плани на якусь грандіозну руйнацію. Він дивиться, хто його викликає, і не дивується, побачивши у віконці ТОУНЗ. Ентоні «Тоунз» Фробішер, велике цабе «Дискаунт Електронікс» (філії, що в торговельному центрі «Березовий Пагорб»).

Він натискає кнопку й мовить:

– Тоунзе, в мене сьогодні робочий день не з самого ранку.

– Я знаю, але ти мені потрібен, треба обслужити виклик. Ти мені дуже, дуже потрібен. – Тоунз не може примуситиБрейді їхати на виклик у його пізній день, звідси й цей його улесливий тон. – Плюс, це місіс Роллінз, а ти ж знаєш, вона не скупиться на чайові.

Звісно, вона така, вона живе в Цукрових Пригірках. «Кібер-Патруль» отримує багато викликів з Цукрових Пригірків, і одною з їхніх клієнток – одною з клієнток Брейді– була покійна Олівія Трелоні. Він двічі був у неї вдома за викликами, вже після того, як почав спілкуватися з нею під «Блакитною Парасолькою Деббі», і який же то був кайф. Бачити, як сильно вона схудла. Бачити, що в неї вже почали труситися руки. А також отримати доступ до її комп’ютера, що відкрило для нього безліч можливостей.

– Не знаю я, Тоунзе…

Та звісно ж, він поїде, і не тільки тому, що місіс Роллінз добре віддячує. Приємно буде прокотитися по Бузковому проїзду повз садибу № 729, думаючи: «Це моязаслуга, що ці ворота стоять закриті. Тоді мені вистачило лише підштовхнути її востаннє, додавши певну маленьку програмку до її “Мака”».

Комп’ютери, вони чудесні.

– Послухай, Брейді, якщо ти приймеш цей виклик, можеш не працювати сьогодні у крамниці цілий день, як тобі таке? Просто повернешся, поставиш «жука» на місце й гуляй собі, де заманеться, до часу, коли мусиш заводити отой ідіотський морозивний фургон.

– А як щодо Фредді? Чому ти не пошлеш її? – це вже відверте глузування. Якби Тоунз міг послати Фредді, вона б уже була на дорозі туди.

– Подзвонила, що захворіла. Каже, в неї той жіночий період, і це її просто вбиває. Звичайно, це з лайна ліплена брехня. Я це знаю, вона це знає, і вона знає, що я знаю, але, якщо я за це на неї наїжджатиму, вона подасть заяву про утиски на сексуальному ґрунті. І вона знає, що я про це такожзнаю.

Ма бачить, що Брейді посміхається, і посміхається йому у відповідь. Вона підводить руку та, стиснувши кулак, вертить ним з боку в бік. «Накрути йому яйця, медовий мій». Посмішка Брейді ширшає до вищиру. Нехай у нього Ма й п’яниця, хай вона готує їжу лише раз чи два на тиждень і може бути дражливою не згірш за лайно, але інколи вона читає його, як книжку.

– Окей, – каже Брейді. – А як тобі, якщо я поїду власною машиною?

– Ти ж знаєш, я не можу компенсувати тобі пробіг персонального автомобіля, – каже Тоунз.

– Це також політика компанії, – відгукується Брейді. – Правильно?

– Ну… атож.

У «Schyn Ltd», німецькій корпорації, яка володіє компанією «Дискаунт Електронікс», упевнені, що використання кібер-патрульними «фольксвагенів» – це добра реклама. Фредді Лінклаттер каже, що кожний, кому подобається, аби його комп’ютер лагодив хтось, хто їздить «жуком» кольору зелених шмарклів, навіжений, і в цьому Брейді з нею цілком погоджується. Тим не менше, вочевидь таких навіжених довкола багато, бо викликів їм ніколи не бракує.

А там же ще сама Пола Роллінз і трохи грошенят від неї.

– Окей, – погоджується Фредді, – але ти мені будеш винен.

– Дякую, друже.

Брейді обриває зв’язок, не завдаючи собі клопоту сказати: «Ти мені не друг, і ми обидва це знаємо».

– 3 —

Пола Роллінз пишна блондинка, яка живе у псевдотюдорівському [186]186
  «Псевдотюдор» або «Тюдорівське відродження» – архітектурний стиль, що наприкінці ХІХ ст. народився в Англії і в ХХ ст. набув популярності в інших країнах: зовнішня імітація деяких аспектів пізньої англійської готики епохи правління династії Тюдорів (1485—1604).


[Закрыть]шістнадцятикімнатному маєтку за три квартали від румовища покійної місіс Т. І у всіх тих кімнатах вона живе сама. Брейді не знає точно, звідки в неї такі статки, але здогадується, що вона друга чи третя колишня статусна дружина якогось багатого чолов’яги, котра, розлучаючись із ним, виторгувала собі вельми вигідні умови. Можливо, той чолов’яга спочатку був у такому трансі від її буферів, що не завдав собі клопоту зі шлюбною угодою. Брейді цим не дуже переймається, він лише знає, що вона має достатньо, щоб давати гарні чайові, й ніколи не намагалася помацати його прутень. Це добре. У нього нема інтересу до пишної фігури місіс Роллінз.

Але вона такихапає його за руку й майже засмикує крізь двері.

– Ох… Брейді! Слава Богу!

Вигукує вона це так, наче якась жінка, що дочекалася порятунку з безлюдного острова, де вона провела три дні без води та їжі, але він чує оту крихітну паузу перед його іменем і помічає, як вона скинулася очима, щоб прочитати ім’я в нього на грудях, хоча він бував тут уже з півдюжини разів. (Як на те пішло, Фредді теж не менше; Пола Роллінз серійна ґвалтівниця комп’ютера.) Йому байдуже те, що вона його не пам’ятає. Брейді подобається бути забутнім.

– Це просто… я не знаю, що з ним не так!

Ніби ця тупа вагіна бодай колись це знає. Останнього разу як він приїздив сюди, шість тижнів тому, в неї трапилася «паніка ядра» [187]187
  Kernel panic – повідомлення, яке видає «завислий» комп’ютер у разі якоїсь апаратної помилки.


[Закрыть], а вона була впевнена, що якийсь комп’ютерний вірус пожер усі її файли. Брейді делікатно спровадив її з кабінету, пообіцявши (не вельми обнадійливим тоном) зробити все можливе. Потім він сів, перевантажив комп’ютер і якийсь час пошарився в неті, перш ніж покликати хазяйку й повідомити їй, що якраз вчасно зумів владнати проблему. Ще б півгодини, сказав він, і її файли дійсно пропалиб. Вона вручила йому вісімдесят доларів. Того ж дня він сходив із Ма повечеряти й вони розпили пляшку доволі непоганого шампанського.

– Розкажіть мені, що трапилося, – питає Брейді похмуро, як якийсь нейрохірург.

– Я не робила нічого, – скиглить вона. Вона завжди скиглить. Чимало з клієнтів, до яких він з’являється за викликом, скиглять. І то не тільки жінки. Ніщо не позбавляє мужності будь-якого високопосадовця стрімкіше за ймовірність того, що все, що малося на його «МакБуку», відлетіло на цифрові небеса.

Вона тягне його через світлицю (вона довга, як вагон-ресторан «Амтрак» [188]188
  «Amtrak» – заснована 1971 р. державна корпорація, що забезпечує в США далекі пасажирські перевезення залізницею.


[Закрыть]) до свого кабінету.

– Я ніколи не дозволяю доморядниці сюди заходити, прибираю тут сама – помила вікна, почистила пилосмоком підлогу, а коли сіла подивитися електронну пошту, цей чортів комп’ютер навіть не ввімкнувся!

– Гм. Дивина.

Брейді знає, що місіс Роллінз для домашніх робіт тримає служницю-латиноску, але виходить так, що тій служанці не вільно заходити в кабінет. Що добре для неї, бо Брейді вже помітив причину проблеми, і якби в цьому була винна служниця, мабуть, її було б звільнено.

– Ти можеш це владнати, Брейді?

Завдяки сльозам, які в них плавають, великі сині очі місіс Роллінз здаються навіть більшими, ніж завжди. Раптовим спалахом Брейді згадує оті старі мультики про Бетті Буп [189]189
  Betty Boop (1930—1939) – героїня мультфільмів (молода жінка з великими очима й жартівливою пісенькою на губах, котра повсякчас потрапляє то в кумедні, то в небезпечні пригоди), яких сьогодні не показують на загальних телеканалах через її підкреслену сексуальність.


[Закрыть], які можна подивитися на «Ютьюбі», зблискує думка «пуп-пуп-пі-дуп!»,і він змушений здушити сміх.

– Звичайно, я спробую, – галантно відповідає він.

– Мені треба збігати через вулицю до Гелен Вілкокс, – каже вона, – але це тільки на кілька хвилин. Там, у кухні, свіжа кава, якщо захочеш.

З цими словами вона його залишає самого у великому, дорогому будинку з херзна-якою кількістю розкиданих нагорі коштовних ювелірних прикрас. А втім, вона наразі в безпеці. Брейді ніколи нічого не крастиме в клієнта, за викликом якого приїхав. Його можуть впіймати на гарячому. А якщо навіть ні, хто виявиться логічним підозрюваним? Отож. Не для того він вислизнув, покосивши тих ідіотів, що шукали собі роботи біля Міського Центру, щоби бути заарештованим за крадіжку пари діамантових сережок, про які він поняття не мав би, яким чином їх здихатися.

Він чекає, поки затріснуться задні двері, потім іде до світлиці подивитися, як вона несе через вулицю свої світового класу цицьки. Коли вона зникає з виду, він повертається до кабінету, лізе під її стіл і вмикає комп’ютер у розетку. Імовірно, вона сама висмикнула штепсель, щоб той не заважав її пилосмоку, а потім просто забула його знову ввімкнути.

З’являється віконце, в яке треба ввести її пароль. Ліниво, аби лише згаяти час, він друкує слово ПОЛА, і на екрані спливають усі файли її робочого столу. Господи, люди такі тупі.

Він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі», поглянути, чи не запостив той жирний екс-коп там чогось нового. Нічого нема, але попри це Брейді раптово вирішує написати Дет-Пенсу послання. А чом би й ні?

Іще в середній школі він зрозумів, що довгі роздуми перед тим, як щось писати, йому не допомагають, а заважають. Надто багато інших ідей зринають у голові, починаючи одна одну перекривати. Краще смалити навпростець. Так він був писав до Олівії Трелоні – розпалений до білого жару, бейбі, – а також точно так писав Ходжесу, хоча послання цьому жирному екс-копу він пару разів перебіг очима, аби впевнитися, що витримав відповідний стиль.

У тому ж стилі він пише й тепер, лише нагадуючи собі, що послання мусить бути коротким.

Звідки я дізнався про сіточку для волосся і дезінфектант, Детективе Ходжес? САМЕ ЦІ РЕЧІ були неоприлюдненими деталями, бо про них ніколи не згадувалося ні в газетах, ні по ТБ. Ви кажете, що ви не тупий, але З МОЄЇ ТОЧКИ ЗОРУ САМЕ ТАКИМ ВИ І Є. Я думаю, той телевізор, який ви постійно дивитеся, перетворив на гній ваш мозок.

ЯКІ неоприлюднені деталі?

Я ВИМАГАЮ У ВАС ВІДПОВІДІ НА ЦЕ.

Брейді перечитує написане й робить невеличку зміну: вставляє дефіс в одному слові пере-творив. Він не вірить, що стане коли-небудь підозрюваним, але він знає, якщо таке трапиться, вони попросять його написати зразок власного тексту. Йому мало не хочеться написати для них такий текст. Перед тим як ввігнатися у той натовп, він одяг на себе маску, і тепер, коли він пише як Мерседес-Кілер, він також у масці.

Він клацає НАДІСЛАТИ, потім прокручує інтернет-історію місіс Роллінз. На мить, зачудований, він зупиняється, побачивши кілька заходів на сайт «Біла краватка і фрак». Він знає, що воно таке, завдяки якійсь історії, котру йому розповідала Фредді Лінклаттер: чоловічий ескорт-сервіс. Схоже, що в Поли Роллінз є якесь потаємне життя.

Та й що з того, хіба не в кожного воно є?

Це не його справа. Він видаляє своє відвідування сайту «Під Блакитною Парасолькою Деббі», потім розкриває свій коробчастий службовий саквояж і виймає звідти всякий випадковий мотлох: диски з сервісними програмами, модем (поламаний, але звідки їй це знати), різні флеш-карти й регулятор електронапруги, який взагалі ніяким боком не стосується ремонту комп’ютерів, але вигляд має технологічний. Також він виймає книжку Лі Чайлда [190]190
  Lee Child – псевдонім, під яким випускає свої романи про пригоди американського військового полісмена Джека Річера популярний британський письменник Джим Ґрант (нар. 1954 р.).


[Закрыть]в паперовій обкладинці, яку й читає, поки не чує, як через двадцять хвилин через задні двері повертається його клієнтка.

Коли місіс Роллінз зазирає в кабінет, книжку прибрано геть, а Брейді вже спаковує назад той свій випадковий мотлох. Вона вшановує Брейді тривожною посмішкою:

– Надія є?

– Спершу було схоже, що все погано, – каже Брейді, – але я відстежив, де ховається ваша проблема. Перемикач тримера виявився негодним, і таким чином у вас переривався д’анус-контакт. У таких випадках комп’ютер запрограмовано не вмикається, бо якби він ввімкнувся, могли б пропасти всі ваші дані. – Він кидає на неї похмурий погляд. – Ця клята машина могла б навіть вогнем зайнятись. Такі випадки відомі.

– Ох… Ісусе… мій правий,– лепече вона, напаковуючи кожне слово драматизмом і покладаючи собі долоню високо на груди. – А ти впевнений, що з ним усе тепер гаразд?

– Краще, ніж до того було, – відповідає він. – Перевірте.

Він умикає комп’ютер і делікатно дивиться вбік, поки вона набирає свій туповисраний пароль. Вона відкриває парочку файлів, потім повертається до нього з усмішкою:

– Брейді, ти подарунок від Бога.

– Моя мама зазвичай казала мені ці самі слова, аж поки я не подорослішав достатньо, щоб купувати пиво.

Вона регоче так, ніби це найсмішніша річ, яку вона бодай колись чула в своєму житті. Брейді сміється разом з нею, бо перед ним раптом постає видіння: він притискає колінками їй плечі й заганяє різницький ніж з її власної кухні глибоко в розчепірений криком рот.

Він майже відчуває, як розходяться хрящі.

– 4 —

Ходжес часто перевіряв сайт «Блакитна Парасолька», тож наступне послання Мерседес-Кілера він читає всього лиш за кілька хвилин після того, як Брейді клацнув на НАДІСЛАТИ.

Ходжес вишкіряється, широка посмішка розгладжує йому шкіру, роблячи майже красивим. Їхні стосунки тепер встановлено офіційно: Ходжес – рибалка, Містер Мерседес – риба. «Але підступна риба, – нагадує він собі, – така, що здатна раптово пірнути й обірвати поводок». З нею треба гратися обережно, підтягувати до човна, повільно накручуючи котушку. Якщо Ходжес здатен так робити, якщо він буде терплячим, рано чи пізно Містер Мерседес погодиться на зустріч. Ходжес у цьому впевнений.

«Бо, якщо він не може підштовхнути мене до того, щоб я уколошкав сам себе, залишається тільки одна альтернатива, і ця альтернатива – вбивство».

Мудрим кроком для Містера Мерседеса було б просто відійти геть; якщо він так зробить, кінець дороги. Але він не зробить. Він розсерджений, але це всього лише частка проблеми, і то маленька частка, треба сказати. Ходжес загадується, чи розуміє Містер Мерседес, наскільки він божевільний. А якщо й розуміє, тут все одно присутня крихітка твердої інформації:

Я думаю, той телевізор, який ви постійно дивитеся, перетворив на гній ваш мозок.

До самого сьогоднішнього ранку Ходжес тільки підозрював, що Містер Мерседес стежив за його домом; тепер він знає це твердо. Цей мазефакер бував на його вулиці, і то не один раз.

Він хапає свій блокнот і починає нотувати можливе наступне послання. Воно мусить бути нівроку, бо його риба відчуває гачок. Біль від нього змушує її злитися, хоча вона поки ще не розуміє, що воно таке. Парубку треба розлютуватися набагато сильніше, щоб до нього дійшло, а це означає ризик. Аби загнати гачок глибше, Ходжес мусить різко смикнути, попри той ризик, що може обірватися поводок. Що?..

Він згадує дещо сказане під час їхнього ланчу Пітом Гантлі, просто як побіжне зауваження, і до нього приходить відповідь. Ходжес пише в блокноті, потім переписує, потім править. Він перечитує закінчене послання і вирішує, що воно подіє. Воно коротке й підле. Є дещо, про що ти забув, сцикун. Дещо таке, чого автор фальшивого зізнання не міг знати. Або справжнього, як на те пішло… якщо тільки перед тим, як залізти до своєї смертельної зброї на колесах, Містер Мерседес не перевірив ту машину від носа до корми, а Ходжес може закластися, що парубок цього не робив.

Якщо він помиляється, поводок лусне й риба відпливе геть. Але є така стара примовка: без ризику нема винагороди.

Йому хочеться зараз же відправити послання, але він знає, що це погана ідея. Нехай рибка поплаває колами з тим чіпким, болючим гачком у себе в роті трішки довше. Питання – що тим часом робити? Ніколи ще телевізор не був менш привабливим для нього.

Йому зринає одна ідея – цього ранку вони приходять до нього пачками – і він висуває нижню шухляду в своєму письмовому столі. Там лежить коробка з маленькими записничками, які він носив з собою, коли вони з Пітом робили вуличні опитування. Він ніколи не очікував, що такий записничок знадобиться йому колись знову, але наразі дістає один із них і ховає його в задню кишеню своїх штанів-чіно.

Той поміщається цілком зручно.

– 5 —

Спустившись униз на половину Харпер-ровд, Ходжес починає стукати в двері, точно, як у старі дні. Переходячи з одного боку вулиці на інший, не пропускаючи нікого, він вертається назад. Буденний день, але, на його подив, чимало людей відповідають на його стук або дзвінок. Дехто з них мамуні, які сидять удома, але багато й таких, як він, пенсіонерів – достатньо щасливих, щоб сплачувати за свої доми, поки в економіки зовсім не провалилося дно, але в усіх інших сенсах у менш ніж прекрасній формі. Можливо, не таких, що аби день чи навіть тиждень пережити та й гаразд, але під кінець місяця змушених балансувати між витратами на харчі й цінами на всі оті старечі ліки.

Його історія проста, бо просте зажди є найкращим. Він каже, що за кілька кварталів звідси були проникнення в будинки – можливо, то діти – і він хоче спитати, чи не помічав хтось неподалік своєї садиби яких-небудь автомобілів, що здавалися не на своєму місці й з’являлися тут не раз. Імовірно, що вони могли їхати повільніше за обмеження швидкості двадцять п’ять миль за годину, каже він. Йому не потрібно казати нічого більше; вони всі дивляться серіали про поліцейських і знають, що таке «розвідини перед пограбуванням».

Він показує їм своє посвідчення, де під фотокарткою, просто на його прізвищі й даних, стоїть червоний штамп ПЕНСІОНЕР. Він не забуває про обережність, кажучи, що ні, поліція не просила його робити цього обходу (останнє, чого йому в світі хотілося б, це щоб котрийсь із його сусідів зателефонував у центр міста, до Марроу-білдінгу [191]191
  Edward R. Murrow (1908—1965) – впливовий радіо-і тележурналіст, який найперше уславився своїми репортажами з розбомблюваного німцями Лондона під час «Битви за Британію» 1940 року, а закінчив кар’єру головою державної Інформаційної агенції США; його іменем названо чимало вулиць, навчальних закладів та інших об’єктів.


[Закрыть], і почав питатися про нього), це суто його власна ініціатива. Він сам, врешті-решт, також живе в цьому районі й особисто зацікавлений у його безпеці.

Місіс Мельбурн, вдова, чиї квіти так були зацікавили Оделла, запрошує його в дім на каву й печиво. Ходжес приймає її запрошення, оскільки вона здається самотньою. Це в нього перша справжня розмова з нею, і він швидко усвідомлює, що в найкращому випадку вона ексцентрична особа, а в найгіршому – зовсім злетіла з котушок. Тим не менше, красномовна. З цим він мусить погодитися. Вдова пояснює йому про чорні джипи, які вона спостерігала («Із затемненими вікнами, крізь які нічого не побачити, точно як у “24” [192]192
  «24» (2001—2010) – телесеріал про діяльність вигаданої урядової організації «Контртерористичний підрозділ».


[Закрыть]») і розповідає про їхні спеціальні антени. Вона називає їх «мітелками» й показує, помахуючи туди-сюди рукою.

– Угу-угу, – киває Ходжес. – Дозвольте, я собі це занотую.

Перегорнувши одну сторінку записника, він записує на новій: «Мені треба вшиватися звідси».

– Це гарна ідея, – каже вона з сяючими очима. – Я тільки хотіла сказати вам, детективе Ходжес, як мені було шкода, коли вас покинула ваша дружина. Вона ж пішла від вас, правда?

– Ми погодилися розлучитися, – відповідає Ходжес з доброзичливістю, якої не відчуває.

– Так приємно познайомитися з вами особисто й дізнатися, що ви тут пильно дивитеся на повні очі. Ще печива?

Ходжес дивиться собі на годинник, закриває записник і підводиться.

– Радо б, але мушу вже йти. Маю домовленість опівдні.

Вона озирає його габарити й питає:

– З лікарем?

– З хіропрактиком.

Вона насуплюється, обличчя перетворюється на горіх з очима.

– Подумайте краще, детективе Ходжес. Ці спиноломи небезпечні. Є люди, що лягали на їхні столи й більше ніколи не могли ходити.

Вона проводжає його до дверей. Щойно він ступає на ґанок, вона каже:

– Я б перевірила ще й того морозивника. Цієї весни здається, ніби він весь часпоблизу. Ви вірите, що в морозивній фірмі Льоба перевіряють людей, яких вони наймають кермувати отими їхніми маленькими фургончиками? Я маю надію, що так, бо цей їхній виглядає підозріло. Він може бути підаростом.

– Я впевнений, що їхні водії мають рекомендації, але все одно придивлюся.

– Ще одна гарна ідея! – вигукує вона.

Ходжес уявляє собі, що він робив би, якби вона раптом простягнула довгу коцюбу, як у тих древніх водевілях, і спробувала засмикнути його назад досередини. Йому спливає дитячий спогад: відьма у казці про «Ганзеля й Ґретель».

– А також – я щойно лише про це згадала – я бачила кілька інших фургонів недавно. На виглядвони ніби розвізні фургони – на них написані назви компаній, але ж будь-хто може підробити назву компанії, як ви гадаєте?

– Таке зажди можливе, – каже Ходжес, спускаючись по сходинках.

– Вам варто також зайти до сімнадцятого номера, – показує вона вниз із пагорба. – Це майже в самому низу Ганновер-стрит. До них часто пізно ввечері приїздять люди й там грають гучну музику. – Вона нахиляється в одвірку вперед, мало не кланяється. – Там може бути якесь кубло. Як оті наркопритони.

Ходжес дякує їй за пораду й важко чалапає через вулицю. «Чорні джипи й той парубок, Містер Смаколик, – думає він. – Плюс якісь розвізні фургони, повні терористів Аль-Каїди».

На протилежному боці вулиці він знаходить татуся, який сидить удома, на ім’я Алан Бовфінгер.

– Тільки не плутайте мене з Ґолдфінгером [193]193
  Goldfinger – негативний герой сьомого роману (1959) Іана Флемінга (1908—1964) про Джеймса Бонда й однойменного фільму (1965).


[Закрыть], – каже той, запрошуючи Ходжеса посидіти в одному з садових шезлонгів ліворуч від його будинку, де приємний холодок. Ходжес радо приймає це запрошення.

Бовфінгер розповідає йому, що заробляє собі на життя, вигадуючи тексти для привітальних карток.

– Я спеціалізуюсь на дещо їдких. Як ото, коли на обкладинці читаєш: «З Днем народження! Хто на світі всіх гарніший?», а коли відкриваєш – там усередині шматочок фольги з тріщиною посередині.

– Невже? А яка в цьому ідея?

Бовфінгер піднімає вгору руки, немов беручи слова в лапки:

– Не для вас, але ми вас все одно любимо.

– Доволі недоброзичливо, – дозволяє собі зауважити Ходжес.

– Правда, але в кінці там написано «з любов’ю». Саме завдяки таким речам і продаються картки. Спершу вколоти, потім обійняти. А щодо вашої сьогоднішньої мети, містере Ходжес… чи мені краще називати вас детективом?

– Тепер уже просто містером.

– Я не бачив нічого, окрім звичайного дорожнього руху. Ніяких повільних проїздок, хіба що коли хтось шукав адреси, та фургона з морозивом після закінчення занять у школі. – Бовфінгер пускає під лоба очі. – Ви наслухалися повні вуха від місіс Мельбурн?

– Ну…

– Вона є членом НКРАФ, – каже Бовфінгер. – Це розшифровується як Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.

– Щось пов’язане з погодою? Торнадо, формації хмар?

– Летючі тарілки, – Бовфінгер здіймає руки до неба. – Вона вважає, що вони походжають серед нас.

Ходжес промовляє дещо таке, що ніколи б не злетіло з його губ, аби він усе ще перебував на дійсній службі в поліції і провадив зараз офіційне розслідування:

– Вона вважає, що Містер Смаколик може бути підаростом.

Бовфінгер регоче, аж поки сльози не починають бризкати йому з очей.

– О Боже! – скрикує він. – Той парубок їздить тут уже років п’ять чи й шість, водить свій фургончик, теленькає своїми дзвіночками. Скільки підарів він зажарив за весь цей час, як ви гадаєте?

– Не знаю, – каже, підводячись, Ходжес. – Десятки, мабуть.

Він простягає руку, і Бовфінгер її потискає. Ходжес робить ще одне відкриття про своє пенсіонерське буття: його сусіди – особистості, і вони мають власні історії. Деякі з них навіть цікаві.

Коли він ховає свій записничок, на обличчі Бовфінгера раптом з’являється тривожний вираз.

– Що? – відразу ж запитує з цього приводу Ходжес.

Бовфінгер показує пальцем через вулицю і питається:

– Ви ж не їли її печива, авжеж ні?

– Йо? А що?

– Я б на вашому місці кілька годин тримався поблизу туалету.