Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)

– 14 —

Після полудня того дня Брейді вирушає на закупи. Він бере «Хонду» покійної Дебори Енн, бо ця машина хетчбек [273]273
  Hatchback – тип легкової машини з дверима ззаду, котрі відкриваються до великого багажника.


[Закрыть]. І тим не менше, одна з покупок ледве вміщується ззаду. Він думає, чи не заїхати по дорозі додому до «Швидкісної пошти», перевірити, чи не прийшов замовлений ним під своїм псевдонімом Ралф Джонс «Ховрах-геть», але все те здається тепер таким, ніби було тисячу років тому, тож який сенс? Та частина його життя закінчилась. Скоро й решта також закінчиться, і яке ж то полегшення.

Він притуляє найбільшу зі своїх покупок до стіни гаража. Потім заходить у дім і, після короткої затримки в кухні, щоби принюхатися (ані сліду запаху гниття, принаймні поки що ні), спускається до свого командно-контрольного центру. Він промовляє магічне слово, яким вмикається батарея його комп’ютерів, але то лише за звичкою. Він не прагне прослизнути під «Блакитну Парасольку Деббі», бо не має більше чого сказати жирному екс-копу. Та частина його життя також закінчилася. Він дивиться собі на годинник, бачить, що вже третя тридцять дня, і вираховує, що жирному екс-копу залишилося жити ще приблизно двадцять годин.

«Якщо ти її дійсно їбеш, детективе Ходжес, – думає Брейді, – краще тобі замочити свій кінець, поки ти все ще його маєш».

Він відмикає замок на дверях комори та входить до сухого й дещо масного запаху саморобної пластикової вибухівки. Він озирає заповнені пластидом взуттєві коробки й вибирає ту, що в ній були колись прогулянкові туфлі «Мефісто» [274]274
  «Mephisto» – заснована 1965 р. французька взуттєва компанія, особливо знана своїми мокасинами.


[Закрыть], які зараз у нього на ногах – лише минулого року мати подарувала їх йому на Різдво. З полиці, що розташована вище, він висуває коробку з мобільними телефонами. Узявши одну коробку зрив-глею й один з телефонів, він несе їх до столу, що стоїть у центрі приміщення, і починає працювати: кладе телефон у коробку й під’єднує його до простого детонатора, що живиться від батарейок АА. Він вмикає телефон, аби перевірити, що той працює, потім вимикає його знову. Шанси на те, що хтось помилково набере номер цього одноразового телефону й висадить до небес його командно-контрольний центр, мінімальні, але навіщо ризикувати? Шанси на те, що його мати знайде отруєне м’ясо та зготує його собі на обід також були невисокими, а бач, як вонообернулося.

Ні, це маля залишиться вимкнутим до десятої двадцяти завтрашнього ранку. Саме тоді Брейді прогуляється на парковку поза Похоронним салоном Соумса. Якщо там хтось буде, Брейді скаже, що хотів через парковку скоротити собі шлях до автобусної зупинки на сусідній вулиці (яка, між іншим, там дійсно є; він перевірив це на «МепКвесті» [275]275
  «MapQuest» – започаткований 1996 р. географічний веб-сервіс.


[Закрыть]). Але насправді він нікого там не очікує. Усі вони будуть усередині на меморіальній службі. Ридатимуть досхочу.

За допомогою Речі Другої він відкриє машину жирного екс-копа й покладе цю взуттєву коробку на підлогу поза водійським сидінням. Знову замкне його «Тойоту» і повернеться до власної машини. Чекатиме. Побачить, як той проїде повз нього. Дозволить йому досягти наступного перехрестя, де Брейді вже матиме певність, що він, Брейді, перебуватиме в безпеці від вибухових осколків. І тоді…

– Ба-бах, – оголошує Брейді. – Їм знадобиться інша взуттєва коробка, щоб його поховати.

Це доволі кумедно, і він сміється, ідучи назад до комори по свій самогубчий жилет. Решту цього дня він проведе розбираючи його. Брейді більше не потрібен цей жилет.

Він має кращу ідею.

– 15 —

Середа, 2 червня 2010 року, теплий і безхмарний день. Нехай, згідно з календарем, усе ще триває весна, нехай у місцевих школах усе ще йдуть заняття, але ці речі не відміняють того факту, що це чудовий літній день у самому серці Америки [276]276
  За астрономічним календарем літом у Північній Америці офіційно вважається період від літнього сонцестояння (20 або 21 червня) до осіннього рівнодення (21—22 вересня).


[Закрыть].

Білл Ходжес – упакований у костюм, але поки що розкошуючи без краватки – сидить у своєму кабінеті, переглядаючи список крадіжок із машин, який Марло Еверет надіслала йому факсом. Він роздрукував собі мапу міста, і тепер відзначає червоними цятками місце кожної крадіжки. Він вбачає, що попереду в нього натруджені підошви, можливо, походити доведеться чимало, якщо комп’ютер Олівії нічого не подарує, проте існує певна ймовірність, що дехто з хазяїв обчищених машин згадають якийсь однаковий автомобіль. Тому що Містер Мерседес мусивстежити за хазяями вибраних ним машин. Ходжес щодо цього не має сумніву. Він мусив упевнитися, що вони пішли, перш ніж використовувати свій пристрій для відкривання машини.

«Він стежив за ними так само, як був стежив за мною», – думає Ходжес.

Це викресає щось у нього в голові – миттєву іскру якоїсь асоціації, і то яскраву, але та згасає раніше, ніж він встигає побачити, що вона висвітлює. Та з цим усе гаразд; якщо там дійсно щось мається, воно повернеться. А тим часом він продовжує звіряти адреси й ставити червоні позначки. У нього є ще двадцять хвилин до того, як слід уже буде пов’язати на шию петлю краватки та їхати по Джейні.

Брейді Хартсфілд у своєму командно-контрольному центрі. Сьогодні болю в голові нема, і його думки, так часто плутані, зараз такі ж ясні, як ті різні кадри з «Дикої зграї», що слугують заставками на екранах його комп’ютерів. Обережно від’єднавши від детонаторних дротів бруски пластикової вибухівки, він повитягав їх зі свого самогубчого жилета. Частина брусків пішли досередини яскраво-червоної подушки для сидіння, на якій красується зухвале гасло великими літерами: «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Два бруски, перем’ятих на циліндри, під’єднавши до них детонаторні дроти, він опустив до горла яскраво-блакитного мішечка сечоприймача «Урінеста». Закінчивши з цим, він акуратно наклеює на сечоприймач особливу липучку. Він купив її вчора, разом з тематичною майкою, в сувенірній крамничці «МАКу». На липучці написано: «ФАНАТ «ДОВКОЛИШНІХ» № 1». Він дивиться собі на годинник. Майже дев’ята. Жирному екс-копу залишилося жити півтори години. Можливо, трішки менше.

Старий напарник Ходжеса Піт Гантлі в одній із кімнат для допитів, не тому, що має зараз когось допитувати, а тому, що тут він віддалений від ранкового гармидеру й метушні загального приміщення поліцейського відділку. Йому треба перечитати нотатки. О десятій у нього прес-конференція, розповідь про останні важкі одкровення Доналда Дейвіса, і він не хоче наробити під час неї якихось помилок. Убивця людей біля Міського Центру – Містер Мерседес – перебуває якнайдалі від його думок.

У Лоутавні, під вивіскою певного ломбарду продають і купують зброю люди, які вважають, ніби за ними не стежать.

Джером Робінсон перед своїм комп’ютером, слухає аудіотреки з веб-сайту «Звучить добре для мене» [277]277
  «Sounds Good To Me Too» – інтернет-блог записів музики різних жанрів, стилів і часів за адресою: http://soundsgoodtometoo.com.


[Закрыть]. Він слухає якусь жінку, яка істерично сміється. Він слухає чоловіка, який насвистує «Денні Бой» [278]278
  «Danny Boy» – найвідоміша в світі ірландська пісня.


[Закрыть]. Він слухає булькотіння чоловіка, який полоще горло, і жінку, що, вочевидь, агонізує в якомусь оргазмі. Кінець-кінцем він знаходить той трек, який йому потрібен. Назва в нього проста: «ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ».

Під ним, на нижньому поверсі, вривається в кухню його сестричка Барбара, з Оделлом, що біжить за нею по п’ятах. На Барбарі блискітлива спідничка, торохкітливі сабо та майка із зображенням рудуватого хлопця. Під його акуратною укладкою й сяячою посмішкою читається переказ: «ЛЮБЛЮ КЕМА 100БАЛЬНО». Вона питає в матері, чи не занадто дитиняче таке вбрання, щоби йти в ньому на концерт. Мати (мабуть, пам’ятаючи, в чому була одягнена вона сама на своєму першому концерті) посміхається й каже, що вбрання перфектне. Барбара питається, чи можна їй вдягти материні сережки-дармовиси з символами миру. Так, звичайно. А помаду? Ну… гаразд. Тіні на очі? Вибач, ні. Барбара видає смішок ґатунку «спиток – не збиток» і бурхливо обнімає свою матір.

– Не можу дочекатися завтрашнього вечора, – каже вона.

Холлі Джібні у ванній кімнаті дому в Цукрових Пригірках мріє уникнути меморіальної служби, розуміючи, що мати їй нізащо цього не дозволить. Якщо вона відмовлятиметься, кажучи, що погано почувається, відповіддю на цю її подачу буде оте, материне, що сягає іще початків дитинства Холлі: «Що люди подумають!»А якщо Холлі відмовиться, сказавши, що не має значення, що подумають люди, однаково вони ніколи в житті більше тих людей не побачать знову (за винятком Джейні)? Мати дивитиметься на неї так, немов Холлі заговорила якоюсь іноземною мовою. Вона приймає свої ліки «Лексапро», але, коли чистить зуби, їй так скручує в животі, що вона вибльовує їх назад. Шарлотта гукає, питаючись, чи скоро вона вже буде готова. Холлі гукає у відповідь, що вже майже. Вона змиває воду в унітазі й думає: «Принаймні бойфренд Джейні там буде. Білл. Він гарний».

Джейні Паттерсон вдумливо одягається в квартирі своєї покійної матері: темні панчохи, чорна спідниця, чорний жакет поверх блузи кольору найглибшої опівнічної синяви. Вона думає про те, що була сказала Біллу – що може закохатися в нього, якщо залишиться тут. То було епатажним прикриттям правди, тому що вона вже в нього закохана. Їй зрозуміло, що якийсь психотерапевт усміхнувся б і сказав, що це фіксація на татусеві. А якщо так, Джейні усміхнулася б у відповідь і сказала, що все це дурні фройдистські брехні. Її батько був голомозим бухгалтером, який залишався відсутнім, навіть коли він був присутнім поряд. А Білл Ходжес присутній, це щонайменше, що про нього можна сказати. Це те, що їй у ньому подобається. Їй також подобається той капелюх, який вона йому купила. Ота федора Філіпа Марлоу. Вона кидає погляд на годинник і бачить, що вже чверть по дев’ятій. Краще б йому вже приїхати.

Якщо він запізниться, вона його вб’є.

– 16 —

Він не запізнюється і приїздить у капелюсі. Джейні каже йому, що він має гарний вигляд. Він каже їй, що вона ще кращий. Вона посміхається і цілує його.

– Нумо, зробімо, що мусимо, – каже він.

Джейні морщить носа й відповідає:

– Йо.

Вони їдуть до похоронного салону, де знову опиняються першими з тих, хто має сюди прибути. Ходжес провадить її до зали Вічного Упокою. Вона озирається довкола та схвально киває. Програмки служби лежать на сидіннях складаних стільців. Труни нема, замість неї більш-менш подібний до олтара столик з букетиками весняних квітів на ньому. Приглушений майже до нечутності, з аудіосистеми салону звучить Брамс [279]279
  Johannes Brahms (1833—1897) – видатний німецький композитор-романтик, піаніст і диригент; під час похоронних служб часто звучить його твір Op. 13, Begräbnisgesang «Похоронний розспів»).


[Закрыть].

– Гаразд? – питається Ходжес.

– Годиться.

Вона робить глибокий вдих і повторює те, що він був сказав двадцять хвилин тому:

– Нумо, зробімо, що мусимо.

В основному збирається той самий гурт людей, які були тут і вчора. Джейні зустрічає їх біля дверей. Поки вона потискає руки, й обіймається, і каже усі ті правильні речі, Ходжес стоїть поряд, спостерігаючи автомобілі, що проїжджають вулицею. Він не помічає нічого такого, що здійняло б вгору червоний прапорець, у тім числі й «субару» кольору грязі, що котиться повз, не стишуючи швидкості.

На парковку за будівлею завертає орендований «шеві» з наліпкою «Герца» [280]280
  «Hertz» – заснована 1918 р. корпорація, яка має понад 5000 пунктів оренди автомобілів у світі.


[Закрыть]скраю лобового скла. Невдовзі, несучи поперед себе свій злегка хитливий, директорський живіт, з’являється дядько Генрі. Слідом за ним йдуть тітка Шарлотта й Холлі, Шарлотта – вчепившись пальцями в білій рукавичці в руку дочки вище ліктя. На око Ходжеса, тітонька Ш. схожа на якусь поліцейську начальницю, яка супроводжує арештантку – скажімо, наркоманку – до окружної буцегарні. Холлі навіть іще блідіша, ніж учора, якщо таке взагалі можливе. На ній той самий безформний коричневий балахон, і вона вже обкусала в себе з губ більшу частину помади.

Вона дарує Ходжесу доволі боязку посмішку. Ходжес пропонує їй руку, вона хапається за неї й тримає з панічною міцністю, поки Шарлотта не затягує її до Зали Мертвих.

Розпорядником церемонії виступає молодий священик з церкви, яку відвідувала місіс Вортон допоки їй не погіршало так, що вона вже не могла виходити в неділю. Він читає передбачуваний пасаж із Приповістей – той, що про чеснотну жінку [281]281
  «Хто жінку чеснотну знайде? А ціна її більша від перлів… Шукає вона вовни й льону і робить охоче своїми руками. Вона, немов кораблі ті купецькі, здалека спроваджує хліб свій» (Приповісті 31:10—14).


[Закрыть]. Ходжесу хочеться зауважити, що покійна могла бути дорожчою за перли, крім того, він сумнівається, щоб вона бодай колись працювала з вовною й льоном. Утім, усе це звучить поетично, і на той час, коли священик закінчує, вже скрапують сльози. Нехай цей парубок і молодий, але він достатньо кмітливий, щоб не славословити людину, яку сам ледве знав. Замість цього він запрошує висловитися тих, хто «мають дорогоцінні спогади» про покійну Елізабет. Це роблять кілька присутніх, починаючи з Алтеї Ґрін, сиділки, і закінчуючи єдиною живою дочкою. Джейні спокійна, її виступ короткий і простий:

– Мені хотілося б, щоб у нас із мамою було більше часу, – закінчує вона.

– 17 —

Брейді зупиняє машину за рогом о п’ять хвилин по десятій і не лінується вкидати гроші за стоянку до лічильника, аж поки на ньому не вискакує зелений прапорець МАКС. Врешті-решт, щоб упіймати Сина Сема, вистачило самого лише штрафного квитка за порушення правил паркування [282]282
  «Син Сема» або «Вбивця з 44-го калібру» – прізвиська, які дала преса Девіду Берковіцу (нар. 1953 р.), серійному вбивці й підпалювачу, члену сатанинської секти, який тероризував Нью-Йорк у 1976—1977 рр.; засуджений на шість довічних термінів ув’язнення максимально суворого режиму.


[Закрыть]. Із заднього сидіння він дістає текстильну торбу. На боці в неї написи: «КРОГЕР та КОРИСТУЙСЯ ЗАВЖДИ МНОЮ! РЯТУЙ ДЕРЕВА!» Усередині неї Річ Друга, покладена поверх коробки від туфель «Мефісто».

Він завертає за ріг і жваво простує повз Похоронний салон Соумса, звичайний пересічний громадянин іде собі вранці десь у свої справах. Обличчя в нього спокійне, але серце гримотить, як парова бурильна машина. Перед похоронним салоном він нікого не бачить, і двері зачинені, але все одно існує можливість, що жирний екс-коп зараз не разом з усіма жалібниками. Він може перебувати в якомусь задньому приміщенні, видивлятися підозріливих персонажів. Видивлятися його, іншими словами. Брейді це розуміє.

«Без ризику нема винагороди, хлопчику мій медовий», – бурмоче його мати. Така правда. А також він вважає, що ризик тут мінімальний. Якщо Ходжес жучить біляву суку (чи сподівається на це), він не відходитиме від неї.

На дальньому розі Брейді робить розворот, простує назад і без поспіху завертає на під’їзну алею похоронного салону. Йому приглушено чутно музику, якесь оте класичне лайно. Він вихоплює поглядом Ходжесову «Тойоту», припарковану під задньою огорожею, носом назовні, щоби швидко звідси забратися, щойно закінчиться святкування. «Остання твоя поїздка, Дет-Пенсе, – думає Брейді. – І вона буде короткою, друзяко».

Брейді заходить поза більший із двох катафалків і, щойно той приховує його від поглядів когось, хто міг би дивитися із задніх вікон похоронного салону, він дістає з покупецької торби Річ Другу й витягує антену. Серце в нього гатить ще важче, ніж до того. Були траплялися випадки – рідко, – коли його пристрій не діяв. Зелений вогник міг блимати, але замок вибраної машини не відмикався. Якийсь випадковий глюк програми або мікрочипа.

«Якщо не спрацює, просто заштовхни коробку під машину», – радить йому мати.

Самозрозуміло. Так вийде те саме, або майжете саме, але це не буде таким елегантним.

Він посуває тумблер. Блимає зелений вогник. І фари «Тойоти» також. Успішно!

Брейді іде до машини жирного екс-копа так, ніби він має повне право тут перебувати. Відкриває задні дверцята, дістає з текстильної торби взуттєву коробку, вмикає телефон і кладе коробку на підлогу поза водійським сидінням. Він закриває дверцята й рушає в бік вулиці, силуючи себе йти повільно й розмірено.

Коли він уже завертає за ріг будівлі, Дебора Енн промовляє знову: «Ти ні про що не забув, хлопчику мій медовий?»

Він зупиняється. Думає. Потім повертається до рогу будівлі й націлює цурупалок антени Речі Два на Ходжесову машину.

Вогник спалахує знову – машину замкнуто.

– 18 —

Після спогадів і хвилини мовчазних роздумів («на вільний розсуд») священик просить Господа благословити їх, і підтримати їх, і дарувати їм мир. Шелестить одежа; програмки засовують до сумочок і кишень піджаків. Холлі на позір у порядку – аж поки не опиняється посередині проходу, а от там у неї вже підгинаються коліна. Ходжес кидається вперед з подиву гідною для такого огрядного чоловіка швидкістю і підхоплює її під руки раніше, ніж вона встигає впасти. Очі в неї закочуються під лоба, і якусь мить вона перебуває на межі повноцінної непритомності. Потім очі повертаються на місце та знову фокусуються. Вона бачить Ходжеса й слабенько усміхається.

– Припини це, Холлі, – суворо промовляє її мати так, немов її дочка щойно була не ледь не зомліла, а утнула якийсь кумедний, недоречно брутальний трюк. Ходжес думає, яке ж то було б задоволення – дати навідліг ляпаса по густо напудрені мармизі тітоньки Ш. «Могло б привести її до тями», – думає він.

– Я в порядку, мамо, – каже Холлі. А потім до Ходжеса: – Дякую вам.

Він каже:

– Ви бодай щось їли на сніданок, Холлі?

– Вона їла вівсянку, – оголошує тітка Шарлотта. – З маслом і коричневим цукром. Я її власноруч приготувала. Ти вряди-годи полюбляєш привернути до себе увагу, правда ж, Холлі? – Тітка обертається до Джейні. – Не затримуйся, будь ласка, милочко. Від Генрі жодної користі в таких справах, а я не зможу сама прийняти всіх тих людей.

Джейні бере під руку Ходжеса:

– Я від вас цього й не очікувала зовсім.

Тітка Шарлотта відповідає їй ущипливою посмішкою. Відповідна посмішка Джейні натомість осяйна, і Ходжес думає, що її рішення віддати половину отриманої нею по заповіту здобичі є рівноцінно осяйним. Щойно це трапиться, вона більше ніколи не побачить цієї неприємної жінки. Вона навіть не буде змушена відповідати на її дзвінки.

Жалібники висипають на сонячне світло. На хіднику перед фасадом чути балачку типу «ну-хіба-не-чудова-була-служба», а потім люди вирушають кругом, до парковки позаду будівлі. Дядько Генрі й тітка Шарлотта сунуть туди з Холлі між ними. Слідом за ними Ходжес із Джейні. Коли вони приходять на заднє подвір’я, Холлі, раптом вислизнувши з-під опіки своїх доглядачів, розвертається до Ходжеса з Джейні.

– Дозвольте мені поїхати з вами. Я хочу поїхати з вами.

Позаду дочки маячить тітка Шарлотта, губи стоншені майже до невидимості.

– Міс, мені вже майже цілком достатньо твоїх витівок і примх, як для одного дня.

Холлі не звертає на неї уваги. Вона хапає Ходжеса за руку крижаними пальцями.

– Прошу. Прошу.

– Я не проти, – каже Ходжес, – якщо й Джейні не…

Тітка Шарлотта починає рюмсати. Звук некрасивий, хрипке вороняче крякання серед кукурудзяного поля. Ходжес згадує, як вона нахилилася над місіс Вортон, цілуючи її холодні губи, і йому навертається раптова ймовірність. Він був неправий щодо Олівії; можливо, він неправий також і щодо місіс Джібні. У людях криється більше, ніж видно з їх поверхні, врешті-решт.

– Холлі, ти навіть не знаєшцього чоловіка!

Джейні кладе свою, набагато теплішу, руку на зап’ясток Ходжесу:

– Чому б тобі не поїхати з Шарлоттою й Генрі, Білле? Там повно місця. Ти можеш сісти з Холлі на задньому сидінні. – Вона обертає свою увагу до кузини. – Так буде гаразд?

– Так! – Холлі все ще чіпляється за руку Ходжеса. – Так було б добре!

Джейні повертається до свого дядька:

– А ви не проти?

– Авжеж. – Він життєрадісно поплескує Холлі по плечі. – Що більше, то краще.

– Отак правильно, побільше їй уваги, – каже тітка Шарлотта. – Це якраз те, що вона любить, хіба не так, Холлі?

Не чекаючи відповіді, вона вирушає в бік парковки, підбори морзянкою виклацують сигнал обурення.

Ходжес дивиться на Джейні:

– А як з моєю машиною?

– Я її поведу. Давай ключі. – А коли він вручає їх їй. – Є ще одна річ, яка мені потрібна.

– Йо?

Джейні підчеплює в нього з голови федору і, одягнувши капелюх на себе, надає йому правильного, безтурботного нахилу над лівою бровою. Наморщивши до Ходжеса носа, вона пхекає:

– Йо.

– 19 —

Брейді припаркувався далі по вулиці від похоронного салону, серце в нього б’ється ще дужче, аніж до того. Він тримає в руці мобільний телефон. Номер того «одноразовика», що під’єднаний до бомби перед заднім сидінням «Тойоти», записаний авторучкою в нього на зап’ястку.

Він дивиться, як жалібники стоять купкою на хіднику. Жирного екс-копа неможливо не впізнати; у своєму чорному костюмі він виглядає величезним, як дім. Або як катафалк. На голові в нього якийсь кумедно старомодний капелюх – того фасону, що носять персонажі в чорно-білих детективних кінах тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років.

Люди вирушають за ріг, на заднє подвір’я, а трішки перегодом і Ходжес з білявою сукою також ідуть туди. Брейді сподівається, що ця білява сука буде разом з ним, коли вибухне машина. Таким чином вийде повна зачистка – мати й обидві дочки. У цьому матиметься елегантність алгебраїчного рівняння, в якому всі змінні величини розв’язано.

Починають виїжджати машини, всі вони рухаються в його бік, бо саме в цьому напрямку треба їхати, якщо хочеш дістатися Цукрових Пригірків. На їхніх лобових шибках виграє сонце, що не є допоміжним, але неможливо помилитися з «тойотою» жирного екс-копа, коли вона з’являється наприкінці під’їзної алеї похоронного салону і, на мить пригальмувавши, завертає в його бік.

Брейді не дарує навіть короткого погляду орендованому «шеві» дядька Генрі, коли той проїжджає повз нього. Уся його увага сконцентрована на русі жирного екс-копа. Коли його машина проїжджає повз Брейді, той відчуває миттєве розчарування. Білява сука, мабуть, поїхала зі своїми родичами, бо в «тойоті» нема більше нікого, окрім водія. Брейді бачить його лише мелькома, але, навіть попри сонячні відблиски, неможливо ні з чим сплутати той ідіотський капелюх жирного екс-копа.

Брейді набирає номер.

– Я ж тобі казав, що ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Хіба я тобі цього не казав, засранцю?

Він натискає ВИКЛИК.