Текст книги "Мiстер Мерседес"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанры:
Полицейские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)
– 25 —
Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у парі, коли Піт був у відпустці, каже:
– Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.
Ходжес усміхається:
– Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?
Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.
У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона почувається.
– Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо спричинилася до… ну, ви розумієте.
Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину. Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.
– Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язаніз нею якимсь таким чином. – Її очі набирають неприємного блиску. – Так, як ви були пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.
– Я це зроблю, – каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний. Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де саме? У Цинциннаті? У Клівленді?
– Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? – мовить дядько Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку славетна своєю гидотністю. – Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.
– Не будь ідіотом, – втручається тітка Шарлотта. – Вони від нас цього не вимагатимуть. Вони не можуть.
Ходжес каже:
– Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців – у більшості людей їх знімали – цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.
– Звідки нам знати її прикраси? – схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що якраз точив собі воду, озирається на неї. – Я ледь помічала, в чому вона була одягнена!
Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.
– У них можуть матися інші запитання. – (Деякі з них про нього.) – Це не забере багато часу.
Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом. Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі – турботу, яку поділяє й Ходжес, – але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці. Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх успадкувала Джейні від своєї сестри.
«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», – думає він.
Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім – з портмоне – пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.
– 26 —
– Алло? – голос слабкий, несміливий. – Алло, хто це?
– Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам сказати, що я можу подзвонити.
Тиша.
– Мем? – Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд» [290]290
«Android» – операційна система для мобільних телефонів та планшетних комп’ютерів, створена компанією «Google»; у ширшому розумінні – будь-який пристрій, оснащений такою системою.
[Закрыть]так, що ледь його корпус не тріскається. – Міс Джібні?
– Я тут. – Це звучить мало не зітханням. – Він сказав, що хоче впіймати людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.
– Я знаю, – каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.
Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.
– Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.
– Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?
– Ні, аж ніяк.
– Чи я поснідала. Хіба це не уважність?
– Так, так, я певен, – каже Джером. Він усе ще не може повірити, що жвава, життєрадісна леді, з якою він вечеряв, тепер мертва. Він пам’ятає, як іскрилися в неї очі, коли вона сміялася, і як вона передражнювала манеру Білла промовляти оте його «йо». А тепер він на телефоні з жінкою, якої ніколи не бачив, дуже дивною жінкою, судячи з того, що він чує. Розмова з нею вчувається, як розряджання якоїсь бомби. – Мем, Білл просив мене приїхати туди.
– Він приїде з вами?
– Саме зараз він не може. Зараз він зайнятий іншими справами.
Знову якийсь час тиша, а потім, голосом таким тихим й несміливим, що він його ледь дочуває, Холлі питає:
– А ви безпечні? Тому що мене дуже тривожать люди, розумієте. Дуже тривожать.
– Так, мем, я безпечний.
– Я хочу допомогти містеру Ходжесу. Я хочу допомогти впіймати того чоловіка, який це зробив. Він, мабуть, божевільний, як ви гадаєте?
– Так, – каже Джером. Далі по коридору починається наступна пісня і дві малі дівчинки – Барбара та її подружка Хільда – видають радісне верещання майже такої висоти, що може потрощитися скло. Він думає про три чи чотири тисячі таких Барбар і Хільд, які завтра ввечері верещатимуть в унісон, і дякує Богові, що цейобов’язок перебрала на себе його мати.
– Ви могли б приїхати, але я не знаю, як впустити вас досередини, – каже вона. – Мій дядько Генрі, коли йшов звідси, ввімкнув охоронну сигналізацію, а я не знаю коду. Я думаю, ворота він теж замкнув.
– У мене з усім цим порядок, – каже Джером.
– Коли ви приїдете?
– Я зможу бути там за півгодини.
– Якщо ви говоритимете з містером Ходжесом, ви зможете передати йому дещо від мене?
– Звичайно.
– Скажіть йому, що мені теж сумно. – Вона робить паузу. – І що я приймаю «Лексапро».
– 27 —
Надвечір тієї середи Брейді, скориставшись однією зі своїх кредитних карток на ім’я Ралфа Джонса, вписується до гігантського «Мотелю 6» [291]291
«Motel 6» – заснована 1962 р. широка мережа дешевих мотелів, яка також оперує мережею готелів довшого проживання «Studio 6».
[Закрыть]поблизу аеропорту. При ньому маються валіза й рюкзак. У рюкзаку одна переміна білизни – це все, що йому знадобиться в ті кілька годин життя, які йому ще залишилися. У валізі лежить подушка «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА», сечоприймач «Урінеста», фотографія в рамці, кілька саморобних детонаторних перемикачів (він сподівається, що йому вистачить і одного, але запас ніколи не буває зайвим), Річ Друга, кілька заповнених підшипниковими кульками пакетів «Ґлед» і достатньо саморобної вибухівки, щоб до небес підірвати весь цей мотель і сусідню з ним парковку. Він повертається знову до «Субару» і витягає з машини найбільшу річ (з деяким зусиллям витягає; вона ледве туди була влізла), заносить її до свого номера та притуляє до стіни.
Він лягає на ліжко. Голова на подушці відчувається ним дивно. Голо. Якимсь чином навіть сексуально.
Він думає: «У мене була смуга невдач, але я її переїхав і все ще міцно тримаюся».
Він заплющує очі. Невдовзі він уже хропе.
– 28 —
Джером зупиняє свій «ренглер» на Бузковому проїзді, майже торкаючись його носом закритих воріт садиби № 729, вилазить із машини й натискає кнопку виклику. У нього є причина тут бути, якщо зупиниться і почне питатися хтось із патрульних охорони Цукрових Пригірків, але вона згодиться тільки якщо жінка в будинку це підтвердить, а він не впевнений, що може на неї покластися. Його попередня розмова з цією пані натякає на те, що в неї далебі не всі коліщатка котяться рівним шляхом. Як там не могло бути, але ніхто до нього не чіпляється і, простоявши там хвильку чи дві з силуваним виглядом повної приналежності цьому місцю – це один з тих випадків, коли він особливо почувається чорношкірим, – він чує Холлі.
– Так. Хто там?
– Це Джером, міс Джібні. Друг містера Ходжеса.
Пауза триває так довго, що він вже готовий знову натиснути кнопку, але нарешті вона промовляє:
– У вас є код воріт?
– Так.
– Гаразд. І якщо ви друг містера Ходжеса, гадаю, ви можете звати мене Холлі.
Він набирає код і ворота відчиняються. Він заїжджає й бачить як вони зачиняються за ним. Поки що все йде добре.
Холлі стоїть за передніми дверима, вдивляється в нього крізь одне з бокових віконець, наче арештантка в якійсь особливо охоронюваній зоні для побачень. На ній халат поверх піжами й волосся в повному безладі. Короткий кошмарний сценарій проноситься у Джерома в голові: вона натискає тривожну кнопку (майже напевне та міститься поряд з тим місцем, де вона зараз стоїть), а коли примчать парубки з охоронної служби, вказує на нього як на грабіжника. Або як на можливого ґвалтівника-фетишиста, повернутого на жертвах у фланелевих піжамах.
Двері замкнені. Він показує рукою на них. Якусь мить Холлі так і стоїть там, наче робот із мертвим акумулятором. Потім вона відвертає засув. Коли Джером відчиняє двері, починає лунати пронизливе пищання, і Холлі, прикриваючи собі рота обома долонями, робить кілька кроків назад.
– Не дайте мені потрапити у неприємності! Я не хочу потрапити у неприємності!
Вона вдвічі дужче нервується, ніж він, і це вивільняє Джерому мозок. Він набирає код на охоронній сигналізації і натискає кнопку ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ. Пищання припиняється.
Холлі падає у примхливо вирізьблене крісло, ціни якого на вигляд вистачило б, щоб сплатити за рік навчання у доброму коледжі (хоча, можливо, не в Гарварді), волосся звисає обабіч її обличчя злиплими крильми.
– Ох, це був найгірший день у моєму житті, – мовить вона. – Бідна Джейні, бідна, бідна Джейні.
– Мені жаль.
– Але це принаймні не моявина. – Вона дивиться на нього з крихким і жалюгідним викликом. – Ніхто не може цього сказати. Янічого не зробила.
– Звичайно, ви не зробили, – каже Джером.
Це в нього виходить дещо манірно, але вона трохи посміхається, тож, мабуть, усе гаразд.
– А з містером Ходжесом все гаразд? Він дуже, дуже, дужегарний чоловік. Навіть попри те, що він не подобається моїй матері. – Вона здвигає плечима. – Але хто їй насправдіподобається?
– Він у порядку, – каже Джером, хоча сам сумнівається, що так і є насправді.
– Ви ж чорний, – каже вона, дивлячись на нього широко розчахнутими очима.
Джером дивиться вниз, собі на руки.
– Так і є. Хіба ні?
Вона розсипається дріб’язком пронизливого хихотіння.
– Пробачте мені. Це було так грубо. Усе гараздз тим, що ви чорний.
– Чорний-потворний, – промовляє Джером.
– Звісно, це так. Абсолютно потворний. – Вона підводиться, кусаючи собі нижню губу, а потім різко, з явним зусиллям волі, викидає вперед руку. – Давайте знайомитися, Джероме.
Він потискає її долоню. Вона в неї волога. Це як ручкатися за лапку з якимсь маленьким, зляканим звірком.
– Нам треба поспішати. Якщо повернуться моя мати з дядьком Генрі й застануть вас тут, у мене будуть неприємності.
«У вас, – думає Джером. – А як щодо одного чорного хлопця?»
– Жінка, яка тут жила, також була вашою кузиною, так?
– Так. Олівія Трелоні. Я її востаннє бачила, коли ще навчалася в коледжі. Вони з моєю матір’ю ніколи не були в злагоді. – Вона дивиться на нього зі значливістю. – Я змушена була кинути коледж. У мене були певні проблеми.
Джером і не сумнівається, що були. І є. А проте є в ній щось, що йому подобається. Хтозна, що це таке. Напевне ж, це не її сміх як залізом по склу.
– Ви знаєте, де її комп’ютер?
– Так. Я вам покажу. Ви зможете все швиденько зробити?
«Я мушу», – думає Джером.
– 29 —
Комп’ютер покійної Олівії Трелоні захищено паролем, але по-дурненькому, бо коли Джером перевертає клавіатуру, він знаходить на дні зроблений «Шарпі» [292]292
«Sharpie» – тривкі маркери, які з 1964 р. випускає заснована 1857 р. компанія «Sanford Ink».
[Закрыть]напис ОТРЕЛО.
Холлі, яка стоїть у дверях, смикаючи вгору-вниз комір свого халата, бурмоче щось, чого він не може розібрати.
– Га?
– Я спитала, що ви шукаєте?
– Ви дізнаєтеся, якщо я те знайду.
Він відкриває пошуковик і друкує в полі для запитів: ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ. Нема результату. Він пробує: РИДАЮЧА ДИТИНА. Нічого. Він пробує: ЛЕМЕНТУЮЧА ЖІНКА. Нічого.
– Воно може бути прихованим. – Цього разу він чує її слова ясно, бо її голос звучить просто йому біля вуха. Він аж злегка здригається, але Холлі цього не помічає. Вона нагнулася, впершись руками собі в прикриті домашнім халатом коліна, і дивиться на монітор Олівії. – Спробуйте АУДІОФАЙЛ.
Ідея цілком слушна, тож він її втілює. Але й тепер нема нічого.
– Окей, – каже вона, – перейдіть до СИСТЕМНИХ НАЛАШТУВАНЬ і подивіться в ЗВУКАХ.
– Холлі, все що там є, це контроль вихідного й вхідного сигналів. Отаке всяке.
– Ну, шонеясно. Все одно спробуйте.
Вона вже перестала кусати собі губи.
Джером робить. Під меню «виходу» бачить список: ЗОВНІШНЯ АКУСТИКА, НАВУШНИКИ та ОНОВИТИ ЗВУКОВІ ДРАЙВЕРИ. Під «входом» є ВБУДОВАНИЙ МІКРОФОН і ЛІНІЙНИЙ ВХІД. Нічого такого, чого б він не очкував.
– Є інші ідеї? – питає він у неї.
– Відкрийте ЗВУКОВІ ЕФЕКТИ. Он там, зліва.
Він повертається до неї.
– Агов, а ви знаєтеся на цих речах, хіба не так?
– Я проходила комп’ютерний курс. Удома. По «Скайпу». Мені було цікаво. Нумо, подивіться в ЗВУКОВИХ ЕФЕКТАХ.
Джером слухняно це робить і моргає від того, що побачив. На додаток до ЖАБКИ, СКЛА, ДЗИЖЧАННЯ, КЛАЦАННЯ і МУРЧАННЯ – звичайних підозрюваних – там мається щось під назвою ПРИВИДИ.
– Ніколи такого раніше не бачив.
– Я теж, – вона так само не дивиться йому просто в обличчя, але в іншому її поводження разюче змінилося. Вона підтягує стілець і сідає поруч із Джеромом, заправляючи ріденьке волосся собі за вуха. – А я ж знаю програми «Мака» вздовж і впоперек.
– Це круто, ні в чому собі не відмовляйте, – каже Джером і задирає долоню.
Не відриваючи очей від екрана, Холлі ляскає по ній своєю п’ятірнею.
– Зіграй ту, Семе [293]293
«Play it, Sam» – одна з найзнаменитіших фраз із фільму «Casablanca» (1942) з Хемфрі Богартом у центральній ролі, з якою звертається колишня коханка головного героя Ільза до чорного піаніста Сема.
[Закрыть].
Він вишкіряється:
– «Касабланка».
– Так. Я дивилася цей фільм сімдесят три рази, У мене є Книга Фільмів, я записую до неї все, що дивлюся. Моя мати каже, що це ОКР [294]294
ОКР – обсесивно-компульсивний розлад.
[Закрыть].
– Життя– це ОКР, – каже Джером.
Без посмішки, Холлі відповідає:
– Круто, ні в чому собі не відмовляйте.
Джером висвітлює ПРИВИДИ і б’є по клавіші вводу. З аудіобоксів, що стоять обабіч комп’ютера, починає голосити немовля. Холлі воно не торкає; вона не хапається за плече Джерома, аж поки не ридає жінка: «Чому ти дозволила йому вбити мою дитинку?»
– Хуйло! – кричить Джером і хапає Холлі за руку. Він сам цього навіть не усвідомлює, а вона не забирає від нього свою руку. Вони дивляться на комп’ютер так, ніби в того раптом виросли зуби й він їх покусав.
Мить тиші, а потім знову починає плакати немовля. Знову ридає жінка. Програма відпрацьовує три цикли й тоді вже зупиняється.
Холлі нарешті дивиться йому прямо в очі, її власні такі вибалушені, що для них існує небезпека викотитися їй з голови.
– Ви знали, що таке мусить трапитися?
– Господи-Ісусе, ні. – Можливо, були здогадки, бо інакше Білл не послав би його сюди, але таке? – Холлі, ви можете з’ясувати що-небудь про цю програму? Ну типу, коли її було встановлено? Якщо не можете, то й ла…
– Посуньтесь.
Джером вільно почувається з комп’ютерами, але Холлі грає на клавіатурі, наче на «Стейнвеї» [295]295
«Steinway» – високоякісні роялі й піаніно, які випускає заснована 1853 р. у Нью-Йорку однойменна фірма.
[Закрыть]. Після кількох хвилин полювання там і там, вона мовить:
– Виглядає так, що її було встановлено першого липня минулого року. Ціла купа всього було встановлено того дня.
– Це могло бути запрограмовано так, щоб воно програвалося у якийсь визначений час, правильно? Три рази поспіль, а потім зупиняється?
Вона кидає на нього нетерплячий погляд:
– Звичайно ж!
– Тоді чому ж воно не продовжує програватися тепер? Я маю на увазі, що ви зараз живете тут. Ви б мусили це почути.
Вона тицяє мишкою, як скажена, і показує йому дещо ще.
– Я бачила вже таке раніше. Це підлегла програма, захована в її мейл-контактах. Закладаюся, що Олівія не знала про її присутність там. Вона називається «Лінза». За її допомоги не можна ввімкнути комп’ютер – принаймні як так думаю, – але якщо він уже ввімкнутий, ти можеш керувати геть усім зі свого комп’ютера. Відкривати файли, читати електронне листування, дивитися історію пошуків… або деактивувати певні програми.
– Скажімо, після її смерті, – зауважує Джером.
– Ооох, – кривиться Холлі.
– Чому той, хто це встановив, залишив тут цю програму? Чому було не стерти її цілком?
– Не знаю я. Може, він просто забув? Я повсякчас щось забуваю. Моя мати каже, я забула б і власну голову, якби вона не була прикріплена до моєї шиї.
– Йо, моя каже точнісінько так. Але ж хто він? Про кого ми оце балакаємо?
Вона міркує. Обоє задумались. І через секунд п’ять вони одночасно промовляють:
– Її айтішник, – каже Джером, тоді як Холлі: – Її комп-фрік.
Джером починає ритися в шухлядах комп’ютерного стола Олівії, шукаючи квитанцію від сервісної служби, рахунок, проштампований СПЛАЧЕНО, або якусь візитну картку. Бодай одне щось із такого мусить знайтися, але там нема нічого. Він опускається навколішки й лізе у нішу для колінок під столом. І там теж нічого нема.
– Подивіться на холодильнику, – каже він. – Інколи люди ліплять туди всяке таке лайно, під магнітики.
– Там повно тих магнітиків, – каже Холлі, але на холодильнику нічого нема, окрім картки агента з нерухомості та ще однієї – охоронної компанії «Невсипущі». – Я думаю, все інше могла познімати Джейні. Мабуть, і повикидала.
– А тут є сейф?
– Можливо, але навіщо моя кузина клала б картку якогось айтішника до сейфа? Навряд чи вона коштує грошейчи бодай якусь цінність має.
– Точно сказано, – киває Джером.
– Якщо вона була, то десь поблизу комп’ютера. Вона б не ховалаїї. Я маю на увазі, що вона навіть свій пароль записала на дні якоїсь там, збіса, клавіатури.
– Доволі тупо, – погоджується Джером.
– Абсолютно.
Схоже, Холлі раптом усвідомила, як сильно вони зблизилися. Вона підводиться і знову відступає до дверей. Знову починає смикати себе за комір халата.
– Що ви збираєтеся робити далі?
– Гадаю, краще мені зателефонувати Біллу.
Він виймає свій мобільний, але перш ніж встигає набрати номер, Холлі гукає його на ім’я. Джером дивиться на неї, застиглу в одвірку, зніяковілу у своїх обвислих домашніх шатах.
– У цьому місті, мабуть, брульйон комп’ютерників, – каже вона.
Нема такої кількості їх і зблизька, але все ж таки багато. Він це знає, і Ходжес це також знає, бо сам Джером йому про це й розказував.
– 30 —
Ходжес уважно вислуховує все, що мається для нього в Джерома. Йому приємно, що Джером похвалив Холлі (і сподівається, що Холлі також це приємно, якщо вона зараз слухає), але він гірко розчарований тим, що не знайшлося напрямку до того комп’ютерного шахрая, який попрацював з машиною Олівії. Джером вважає, це тому, що Олівія викинула геть візитну картку того комп’ютерного шахрая. Ходжес, чий розум натренований на підозріливість, думає, що Містер Мерседес сам, гад, заопікувався тим, щоб в Олівії не збереглосяйого картки. Хоча яким чином? Хіба ви не попросите картку в хлопця, якщо він добре зробив свою роботу? І триматимете її під рукою? Хіба що тільки…
Він просить Джерома дати йому Холлі.
– Алло? – так слабенько, що йому доводиться напружуватися, щоб її почути.
– Холлі, а в комп’тері Олівії є адресна книжка?
– Одну хвилиночку. – Він чує неголосне клацання. Коли вона знову бере слухавку, голос у неї зачудований. – Нема.
– Це вам здається дивним?
– Типу того, йо.
– А міг той парбуок, котрий присадив їй тих звукових привидів, стерти її адресну книжку?
– Ох, звісно. Легко. Я приймаю свої пігулки, містере Ходжес.
– Це чудово, Холлі. А ви можете сказати, чи часто Олівія користувалася своїм комп’ютером?
– Звичайно.
– Дайте, я поговорю з Джеромом, поки ви це з’ясовуєте.
Джером бере слухавку й каже, що йому жаль, що вони не зуміли нічого більше знайти.
– Ні, ні, ви зробили чудову роботу. Коли ти рився в її столі, тобі не траплялося матеріальноїадресної книжки?
– Та ні. Але чимало людей тепер ними більше не користуються… усі свої контакти вони тримають у комп’ютерах і в телефонах. Ви ж це знаєте, правда?
Ходжес гадає, що він мусивби це знати, але світ у ці дні рухається занадто швидко для нього. Він навіть не знає, як запрограмувати свій цифровий відеорекордер.
– Почекайте, Холлі хоче вам знову щось сказати.
– Ви з Холлі там доволі добре порозумілися, еге ж?
– Нам класно. Передаю їй слухавку.
– Тут в Олівії купа різних програм з улюблених сайтів, – каже Холлі. – Вона часто заходила на «Гулу» і «Хаффпо» [296]296
«HuffPo» («The Huffington Post») – заснований 2005 р. один із найпопулярніших сьогодні інтернет-агрегатор новин і авторських статей.
[Закрыть]. А її пошукова історія… мені здається, що вона проводила в інтренеті часу навіть більше за мене, а я сиджу в мережі дуже багато.
– Холлі, чому людина, яка насправді дуже залежить від свого комп’тера, не має під рукою картки сервісної служби?
– Тому що той чоловік прокрався сюди й забрав її, після того як вона померла, – відразу ж відповідає Холлі.
– Можливо, але подумайте про ризик – особливо, коли за районом невсипущим оком наглядає служба безпеки. Він мусив би знати код воріт, код охоронної сигналізації… та навіть і тоді він мусив би мати ключа… – Ходжес затинається.
– Містере Ходжес? Ви ще там?
– Так. І давайте уже, називайте мене Біллом.
Але вона не хоче. Можливо, не може.
– Містере Ходжес, а він майстерний злочинець? Як Джеймс Бонд?
– Я думаю, просто божевільний.
А оскількивін божевільний, ризик може не мати для нього значення. Згадати лишень ризик, якому він себе піддавав біля Міського Центру, коли проорав машиною крізь натовп людей.
І все одно щось тут здається неправильним.
– Дай мені знову Джерома, будь ласка.
Вона передає слухавку, і Ходжес каже хлопцю, що вже час забиратися звідти, бо повернуться тітка Шарлотта з дядьком Генрі та зловлять його з Холлі за комп’ютерними залицяннями.
– А що ви збираєтеся робити, Білле?
Ходжес дивиться крізь вікно на вулицю, де присмерк вже почав поглибшувати кольори дня. Уже наближається сьома година.
– Переспати з цим, – каже він.