Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 36 страниц)

– 32 —

Цього разу Джером за кермом, а Ходжес на задньому сидінні. «Мерседес» Олівії Трелоні проймається повільно, але щойно дванадцятициліндровий двигун запустився, він мчить, як космічна ракета… а з життями свої матері й сестрички на кону, Джером і кермує ним, як ракетою, вихляючи зі смуги на смугу, ігноруючи протестні гудки автомобілів довкола нього. Ходжес прикидає, що в «МАКу» вони будуть хвилин за двадцять. Якщо хлопець не сотворить дорогою масову автокатастрофу, тобто.

– Дзвоніть тому чоловіку зі служби безпеки! – гукає Холлі з пасажирського сидіння поряд із Джеромом. – Дзвоніть йому, дзвоніть йому, дзвоніть!

Уже дістаючи з кишені «Нокію», Ходжес підказує Джерому, щоб скористався міською об’їзною дорогою.

– Не кермуйте за мене із заднього сидіння, – відповідає Джером. – Краще вже телефонуйте. І чимскоріше.

Але коли він намагається відкрити пам’ять у своєму телефоні, клятий «Нокія» видає єдиний слабенький писк, і потому здихає. Коли він його востаннє заряджав? Ходжес не може пригадати. Не може він також згадати й номер офісу служби безпеки. Треба було йому записати той номер у блокнот, а не тільки покладатися на телефон.

«Богом прокляті технології… – думає він. – Але хто в цьому насправді винний?»

– Холлі, наберіть 555-1900, а потім передайте мені ваш телефон. Мій здох.

1900 – це номер департаменту поліції. Він зможе знову дізнатися номер Віндома від Марло.

– Гаразд, а який код цього регіону? Мій телефон на…

Вона обриває себе, коли Джером різким викрутом обходить панельний ваговоз і мчить просто на джип попереду на іншій смузі, блимаючи фарами та ґвалтуючи: «Геть з дороги!»Джип ухиляється, і Джером прослизає «мерседесом» повз нього на відстані шарів фарби на корпусах їхніх машин.

– …код Цинциннаті, – закінчує Холлі. Голосом холодним, як заморожений сік на патичку.

Ходжес, думаючи про те, що йому не завадили б ліки, на яких тримається вона, диктує код їх регіону. Вона набирає номер і понад сидінням подає йому телефон.

– Департамент поліції, куди я можу спрямувати ваш виклик?

– Мені треба поговорити з Марло Еверетт, з архіву, і то негайно.

– Вибачте, сер, але я бачила, як півгодини тому міс Еверетт уже пішла.

– Ви маєте номер її мобільного телефону?

– Сер, мені не вільно надавати таку інформацію кому…

Він не має наміру вв’язуватися в суперечку, яка поглине час і напевне виявиться безплідною, а тому натиском кнопки перериває розмову саме в той момент, коли Джером, витискаючи шістдесят [347]347
  60 миль за годину = 96,56 км/год.


[Закрыть], завертає на об’їзну.

– Що за затримка, Білле? Чому ви не…

– Замовч і веди машину, Джероме, – каже Холлі. – Містер Ходжес робить все, що наразі може.

«Правда та, – думає Ходжес, – що насправді вона не хоче, щоб я до когось додзвонився. Тому що справу мусимо владнати ми, і тільки ми». Дика думка зринає йому в голові – що Холлі якимись химерними парапсихічними вібраціями досягає того, щоб у цій справі залишалисявони, і тільки вони. А так може бути. Так, як Джером жене машину, вони опиняться перед «МАКом» раніше, ніж Ходжес зуміє зв’язатися з будь-киміз офіційних осіб.

Холодною частиною свого мозку Ходжес думає, що так було б найкраще. Тому що неважливо, кому він додзвониться, Ларрі Віндом відповідальний за «Мінго», але Ходжес не довіряє йому. Товчи-Тузай завжди був дуболомом, парубком з манерами «от-зараз-як-налечу», і Ходжес сумнівається, щоб той змінився.

Тим не менше, він мусить спробувати.

Він віддає Холлі назад її телефон і каже:

– Я не можу розібратися з цією йобаною іграшкою. Подзвоніть у довідкову службу і…

– Спершу спробуйте до моєї сестри, – каже Джером, зразу ж відбарабанюючи її номер.

Холлі набирає Барбару, її великий палець стрибає так швидко, що розмиваються його обриси. Вона слухає.

– Голосова пошта.

Джером плюється лайкою і мчить ще швидше. Ходжесу залишається лише надіятися, що в нього янгол їде на плечі.

– Барбаро!– реве Холлі. Жодного мимрення тепер. – Ти та всі, хто там є з тобою, піднімайте ваші сраки й забирайтесь звідти! МЕРЩІЙ! Пронто!– Вона вимикає телефон. – Тепер що? Довідкова служба, казали ви?

– Йо. Дізнайтесь номер служби безпеки «МАКу», наберіть його й передайте знову мені телефон. Джероме, з’їжджай по естакаді 4А.

– До «МАКу» треба по «3B».

– Це, якщо ти їдеш до центрального входу. Нам треба до заднього.

– Білле, якщо моя мама й сестричка постраждають…

– Не постраждають. Кермуй на 4А. – Дискусія Холлі з довідковою службою тривала щось надто довго. – Холлі, що за затримка?

– Нема прямого доступу до їхньої служби безпеки. – Вона набирає якийсь новий номер, слухає, а потім вручає телефон Ходжесу. – Ви мусите зв’язуватися через загальний номер.

Він притискає «айфон» Холлі собі до вуха так сильно, що аж боляче. Там гудки. Гудки й гудки. І надалі гудки.

Коли вони проминають естакади 2А та 2В, Ходжес бачить «МАК». Він розцвічений вогнями, наче якийсь джукбокс, парковка – суцільне море машин. Нарешті на його виклик відповідають, але, перш ніж він встигає промовити бодай одне слово, робот починає читати йому лекцію жіночим голосом. Машина робить це повільно й старанно, немов звертаючись до особи, у котрої англійська нерідна мова, і то на слабенькому рівні.

– Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

Ходжес слухає, з телефоном Холлі приплюснутим собі до вуха, і піт котиться в нього по щоках і шиї. Зараз шоста хвилина по сьомій. «Той сучий син не зробить своєї справи, поки не розпочнеться шоу, – запевняє Ходжес себе (насправді він так молиться), – а рок-концерти завжди починаються з запізненням».

– Пам’ятайте, – солодко пащекує роботеса, – ми залежимо від вашоїпідтримки, тому нагадуємо, що наразі маються сезонні квитки на виступи Міського симфонічного оркестру й вистави Драматичного театру. Ви не лише зекономите п’ятдесят відсотків…

– Що там відбувається? – кричить Джером, коли вони проминають естакади 3А та 3В. Наступний знак попереджає: «З’ЇЗД 4А НА СПАЙСЕР БУЛЬВАР ЧЕРЕЗ 1/2 МИЛІ». Джером тицяє Холлі свій телефон і Холлі намагається додзвонитися спершу до Тані, а потім знову Барбарі, проте безрезультатно.

– Я слухаю звичайну задристану рекламу, – каже Ходжес. Він знову масує западину в себе на плечі. Біль такий, як від нагноєного зуба. – Іди наліво на з’їзді з естакади. Тобі треба буде зробити правий поворот, я гадаю, десь за квартал. Можливо, за два. У всякому разі, біля «МакДоналдса».

Хоча «мерседес» зараз уже летить зі швидкістю вісімдесят [348]348
  80 миль/год = 128,74 км/год.


[Закрыть], звук двигуна хіба що трішки гучніший за сонне мурмотіння.

– Якщо ми почуємо вибух, я зійду з розуму, – каже Джером відчужено.

– Просто кермуйте, – каже Холлі. Непідкурена сигарета дрижить у неї в зубах. – Якщо ви нас не розбабахаєте, ми впораємося. – Вона знову набирає Танін номер. – Ми схопимо його. Ми схопимо його, схопимо його, схопимо його.

Джером кидає на неї погляд:

– Холлі, ви чисто навіжена.

– Просто кермуйте, – повторює вона.

– Також ви можете використовувати вашу картку «МАКу» для отримання десятивідсоткових знижок у добірних, вишуканих ресторанах і місцевих роздрібних крамницях, – інформує Ходжеса жінка-робот.

І тільки після всього того, нарешті, вона переходить до справи.

– У головному офісі нема наразі нікого, хто міг би прийняти ваш дзвінок. Якщо вам відомий додатковий номер відділу, з яким ви бажаєте зв’язатися, ви можете набрати його будь-якої хвилини. Якщо ні, будь ласка, вислухайте уважно, тому що опції нашого меню змінилися. Щоб подзвонити Ейвері Джонс в офіс Театральної трупи, наберіть один-нуль. Щоб подзвонити Белінді Дін в офіс кас, наберіть один-один. Щоб подзвонити в офіс Міського симфонічного орке…

«Ой, Боже милостивий, – думає Ходжес, – це ж, курва, якийсь каталог «Сіерз» [349]349
  «Sears, Roebuck & Co.» – мережа універмагів, яка була заснована 1893 р. як компанія з продажу товарів за каталогами з поштовою доставкою, її спеціалізовані каталоги випускаються і тепер.


[Закрыть]. Ще й у абетковому порядку».

«Мерседес» присідає й хилиться, коли Джером завертає на 4А і мчить вниз по вигнутій естакаді. На світлофорі внизу червоне світло.

– Холлі, що там з вашого боку?

Вона дивиться, не забираючи телефон від вуха.

– Проскочите, якщо поквапитесь. Якщо хочете, щоб нас усіх повбивало, тоді вагайтесь.

Джером притоплює акселератор. Жорстко загрібаючи ліворуч, «мерседес» Олівії стрибає через чотири дорожні смуги, верещать шини. Звучить «гуп», коли вони б’ються об бетонний роздільник. Пишним гармидером квітнуть автомобільні гудки. Краєм ока Ходжес бачить панельний ваговоз, який, щоб уникнути їх, вилазить на бровку.

– Щоб подзвонити до господарчої служби й завсценою, наберіть…

Ходжес гатить у дах «мерседеса»:

– Що к-херам сталося з живими людьскими істотами?

Тільки коли попереду з’являється Золота Арка «МакДоналдса», жінка-робот повідомляє Ходжесу, що він може подзвонити у відділ безпеки «МАКу», набравши три-два.

Він це робить. У телефоні гуде чотири рази, потім там знімають слухавку. Те, що він чує, спонукує його повірити, що він божеволіє.

– Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, – промовляє сердечно жінка-робот. – Де ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

– 33 —

– Місіс Робінсон, а чому концерт досі не починається? – питає Дайна Скотт. – Уже десять хвилин на восьму.

Таня думає, чи варто розповісти їм про концерт Стіві Вандера, на який вона ходила вже старшокласницею, про той, що був призначений на восьму годину вечора, а розпочався насправді тільки о пів на десяту, але вирішує, що це, либонь, було б наразі недоречним [350]350
  Stevie Wonder (нар. 1950 р.) – чорношкірий сліпий співак, композитор, клавішник, один із найталановитіших музикантів кінця ХХ ст., почав виступати з власними творами в 11-річному віці й донині успішний.


[Закрыть].

Хільда супиться на свій телефон.

– Я так і не можу додзвонитися до Ґейл, – жаліється вона. – Усі бісові мережі пере…

Вона не встигає договорити, як світло починає повільно гаснути. Це викликає дикі крики радості та хвилі оплесків.

– О Боже, мамо, я так хвилююся! – шепоче Барбара, і Таню зворушують побачені в очах доньки сльози. З’являється випендривий парубок у майці з написом: «100 КРАЩИХ АЛЬБОМІВ МІСЯЦЯ радіостанції “Гарні люди”». Промінь прожектора супроводжує його до авансцени.

– Агов, хлоп’ята! – гукає він. – Яквоновамведеться там?

Свіжа хвиля вереску запевняє його, що натовпу, який розкупив усі місця в цьому залі, ведеться просто чудово. Таня бачить, що два ряди людей в інвалідних кріслах-візках також аплодують. Окрім того лисого чоловіка. Він просто сидить, як сидів. «Мабуть, боїться впустити свою фотографію», – думає Таня.

– Ви готові зустрічати певних хлопців, чи тобто Бойда, Стіва й Піта? – питається гостьовий діджей.

Ще більше вереску та криків.

– А чи готові ви привітати декого на ім’я КЕМ НОЛЗ?

Дівчатка (більшість з яких від ошелешення не змогли б вимовити й слова при персональній зустрічі зі своїм ідолом) відчайдушно верещать. Вони готові, аякже. Боже, які вони готові. Просто всмерть готові.

– За кілька хвилин ви побачите шоу, від якого у вас очі полізуть на лоба, але поки що, леді та джентльмени, – а особливо ви, дівчатка, – зустрічаймо аплодисментами… «ДОООВ…КОООЛИШШШНІХ!!!»

Вся аудиторія підхоплюється на рівні, а коли світло на сцені перетворюється на суцільну темряву, Таня розуміє, чому дівчаткам так потрібно було отримати назад свої телефони. У її часи всі тримали над головами запалені сірники або одноразові запальнички «Бік». Теперішні діти тримають свої мобільні телефони, спільне світіння усіх тих маленьких екранчиків заповнює блідим, сливе місячним сяйвом чашу аудиторії.

«Звідки вони знають, що саме так треба робити, – дивується подумки вона. – Хто їм про це каже? А втім, якщо згадати, хтось щось казав нам?»

Вона цього не може згадати.

Вогні на сцені розжарюються до пічної червоності. У цей момент нарешті крізь перевантажену мережу пробивається виклик і мобільник Барбари Робінсон вібрує в її руці. Вона його ігнорує. Відповідь на якийсь телефонний дзвінок – це остання в світі річ, яку їй хотілося б зараз зробити (уперше в своєму юному житті), і все одно вона б не змогла почути того, хто їй телефонує – мабуть, її брат, – якби навіть відповіла. Галас у концертному залі «Мінго» оглушливий… і Барб це страшенно подобається. Вона вихитує своїм вібруючим телефоном туди-сюди над головою широкими повільними помахами. Усі так само роблять, навіть її мама.

Лідер-вокаліст «Довколишніх», одягнений у найтісніші джинси, які будь-коли бачила Таня Робінсон, вибігає на сцену. Кем Нолз відкидає назад своє спадаюче хвилею біляве волосся і заводить: «Ти не мусиш бути знову самотньою».

Більшість аудиторії поки ще залишається на ногах, махаючи своїми телефонами. Концерт розпочався.

– 34 —

«Мерседес» звертає зі Спайсер-бульвару на позначену знаками «ПОСТАЧАННЯ “МАКу”» та «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ» службову дорогу. За чверть милі зсувні ворота. Вони закриті. Джером зупиняється біля стовпа з інтеркомом. Там табличка з написом: «ЩОБ ВІДКРИЛИ, ДЗВОНІТЬ».

Ходжес мовить:

– Скажи їм, що ти поліція.

Джером опускає своє вікно й натискає кнопку. Не відбувається нічого. Він натискає її знову, цього разу тримаючи. Ходжесу напливає кошмарна думка: «Коли нарешті хтось відповість на Джеромів дзвінок, тим кимсь виявиться та жінка-робот, з пропозицією кількох десятків нових опцій».

Але тут виявляється справжня жива людина, хоча й не дружня.

– Задній заїзд замкнено.

– Поліція, – каже Джером. – Відкривайте ворота.

– Що вам потрібно?

– Я вам щойно сказав. Відкривайте ці чортові ворота. Справа нагальна.

Ворота починають від’їжджати на свої роликах, але замість того, щоб їхати далі, Джером знову натискає кнопку.

– Ви служба безпеки?

– Старший доглядач, – відповідає рипучий голос. – Якщо вам потрібна служба безпеки, ви мусите дзвонити до Відділу безпеки.

– Там нема нікого, – каже Ходжес Джерому. – Вони в залі, вся їхня зграя. Просто заїжджай.

Джером рушає вперед, хоча ворота ще не цілком відкрилися. Він обдирає оновлений лак на корпусі «мерседеса».

– Може, вони його вже схопили, – мовить він. – У них же є той його опис, тож може, вони його вже схопили.

– Не схопили, – каже Ходжес. – Він усередині.

– Звідки ви знаєте?

– Слухай.

Саму музику вони ще не можуть розібрати, але з так і відкритим водійським віконцем, вони чують гупання басових пасажів.

– Концерт іде. Якби хлопці Віндома загнуздали парубка з вибухівкою, вони припинили б його відразу й уже евакуювали людей з усієї будівлі.

– Як він зумів пробратися досередини? – питає Джером і б’є по керму. – Як?

Ходжес чує ляк у голосі хлопця. І все через нього. Все це через нього.

– Не маю уявлення. Вони ж мають його фото.

Попереду широка бетонна естакада, що веде вниз, до вантажного дебаркадера. Там на ящиках з-під звукових підсилювачів сидять і курять з півдесятка «ровді» [351]351
  Roadie – член гастрольного техперсоналу рок-гурту.


[Закрыть], наразі в їхній роботі пауза. Видно відкриті двері, що ведуть до задньої частини аудиторії, і крізь них Ходжесу вже чутно музику, яка зростається довкола тих басових пасажів. Там також присутній і інший звук: тисячі верескливих голосів дівчат, і всі вони сидять в епіцентрі вибуху.

Як туди пробрався Хартсфілд більше не має значення, хіба що це могло б допомогти його відшукати, але яким чином, заради Бога, вони це гадають зробити в темній, заповненій тисячами людей аудиторії?

Коли Джером, уже з’їхавши з естакади, зупиняє машину, Холлі каже:

– Де Ніро зробив собі могавк. Тут могло бути так само.

– Про що це ви говорите? – питає Ходжес, виважуючи себе з заднього сидіння. З відкритих дверей зустріти їх виходить якийсь чоловік у хакі «Кархарті» [352]352
  «Carhartt» – заснована 1889 р. Гамільтоном Кархартом сімейна компанія, відома різноманітним тривким спецодягом; з 1990-х робочий одяг компанії став особливо популярним серед представників молодіжних субкультур.


[Закрыть].

– Роберт Де Ніро грав у «Таксисті» одного психа на ім’я Тревіс Бікл, – пояснює Холлі, поки вони втрьох поспішають до сторожа. – Коли він вирішив убити того політика, щоб дістатися ближче невпізнаним, він поголив собі голову. Тобто, не всю, крім середини, така зачіска й називається «могавк» [353]353
  «Taxi Driver» (1976) – фільм режисера Мартіна Скорсезе, лауреат Каннського й кількох інших кінофестивалів, де актор Роберт Де Ніро (нар. 1943 р.) грає таксиста, ветерана в’єтнамської війни з нервовим розладом, який через нещасливе кохання намагається вчинити замах на кандидата в президенти.


[Закрыть]. Брейді Хартсфілд напевне цього не робив, так він мав би надто химерний вигляд.

Ходжес згадує залишки волосся у раковині ванної кімнати. Там було не яскравого кольору (і ймовірно, підфарбоване) волосся тієї мертвої жінки. Холлі може бути навіженою, але він гадає, що наразі вона права; Хартсфілд пройшов голомозим. Втім, Ходжес не вбачає, як навіть цього йому могло вистачити, тому що…

Старший доглядач підступає їм назустріч.

– У чому справа?

Ходжес дістає своє посвідчення і мельком його показує, знову притиснувши палець у стратегічному місці.

– Детектив Білл Ходжес. Як ваше ім’я, сер?

– Джеймі Ґеллісон.

Його очі перебігають з Джерома на Холлі.

– Я його напарниця, – каже Холлі.

– Я його стажер, – каже Джером.

Дивляться ровді. Декотрі поспішливо бичкують свої цигарки, в яких може матися дещо міцніше за простий тютюн. Крізь прочинені двері Ходжесу видно освітлену прозаїчними ліхтарями складську зону, завалену реквізитом і деталями полотняних декорацій.

– Містере Ґеллісон, у нас серйозна проблема, – каже Ходжес. – Мені треба, щоби ви викликали сюди Ларрі Віндома, і то негайно.

– Не робіть цього, Білле.

Навіть посеред зростаючого відчуття тривоги він усвідомлює, що оце вперше Холлі назвала його на ім’я.

Він її ігнорує.

– Сер, я хочу, щоб ви його викликали по своєму мобільному.

Ґеллісон мотає головою.

– Хлопці зі служби безпеки, коли вони на чергуванні, не носять мобільних телефонів, бо кожного разу, як у нас бувають отакі великі шоу – великі дитячішоу, я маю на увазі, бо з дорослими все інакше – мережі блокуються. Хлопці зі служби безпеки носять…

Холлі смикає Ходжеса за рукав.

– Не робіть цього. Ви його сполохаєте, і він підірве. Я знаю, він так і зробить.

– Вона може мати рацію, – каже Джером, а тоді (мабуть, згадавши про свій стажерський статус) додає: – Сер.

Ґеллісон дивиться на них стривожено.

– Сполохати кого? Підірве що?

Ходжес продовжує вимагати від доглядача.

– Носять що? Вокі-токі? Радіотелефони?

– Радіо, атож. У них… – Він смикає себе за пипку вуха. – Ну, знаєте, такі штуки, схожі на ті, що в глухуватих. Як ото носять ФБР і секретні служби. Що тут відбувається? Скажіть мені, що мова не про бомбу. – І не вподобавши того, що він бачить на блідому, спливаючому потом обличчі Ходжеса. – Ісусе, невже?

Ходжес проходить повз нього до печеристої складської зони. Поза нагромадженням якогось верхотурного реквізиту, декораціями й пюпітрами там костюмерний і столярний цехи. Музика звучить гучніше, ніж будь-коли, і йому стає важко дихати. Біль пробирається вниз по його лівій руці, і в грудях вчувається тяжкість, але голова в нього ясна.

Брейді або поголився налисо, або підстригся коротко й пофарбував те, що залишилося. Він міг скористатися гримом, щоб затемнити собі шкіру, або вставити кольорові контактні лінзи, або одягти окуляри. Але навіть з усім цим він все одно залишався б самотнім чоловіком на концерті, повному юних дівчат. Після тих застережень, які Ходжес згодував Віндому, Хартсфілд все одно мусив викликати до себе увагу й підозру. А ще ж з ним вибухівка. Холлі та Джером про неї знають, але Ходжес знає більше. Там ще й сталеві кульки, і їх, можливо, до біса багато. Якщо його навіть не перехопили в дверях, яким чином Хартсфілд проніс все це досередини? Невже служба безпеки тут дійсно така нікудишня?

Ґеллісон хапає його за ліву руку і, коли він її стискає, Ходжес відчуває, як біль йому стрибає по ній вгору, аж у скроні.

– Я сам піду. Схоплю першого охоронця, якого побачу, і скажу йому, щоб передав по радіо Віндому, аби той прийшов сюди й побалакав з вами.

– Ні, – заперечує Ходжес. – Ви цього не робитимете, сер.

Холлі Джібні з них єдина, хто все ясно бачить і розуміє. Містер Мерседес всередині. У нього бомба, і лише завдяки милості Господній він її досі не підірвав. Надто пізно вже для поліції, і надто пізно для охоронців із служби безпеки «МАКу». І надто пізно для нього самого.

Але.

Ходжес сідає на один із порожніх ящиків.

– Джероме. Холлі. Підійдіть до мене.

Вони підходять. Очі в Джерома аж білі, він ледь стримує паніку. Холлі бліда, але зовні спокійна.

– Перетворитися на лисого не було б достатнім. Він мусив зробитися незагрозливим на вигляд. Мабуть, я знаю, як він це зробив, і якщо я правий, тоді я знаю й де його зараз шукати.

– Де? – питає Джером. – Скажіть нам. Ми його дістанемо. Мимусимо.

– Це буде нелегко. Саме зараз він мусить бути насторожі, в тривожному стані червоного ступеня, безперервно відстежуючи свій особистий периметр. І тебе він знає, Джероме. Ти часто купував морозиво з того клятого фургону «Містер Смаколик». Ти сам мені про це розповідав.

– Білле, він продавав морозиво тисячам людей.

– Авжеж, але чи багато чорношкірихлюдей у Вест Сайді?

Джером мовчить, але тепер той, хто кусає собі губи – він.

– А чи велика та бомба? – питає Ґеллісон. – Може, мені ввімкнути пожежну тривогу?

– Тільки, якщо ви бажаєте, аби повбивало всю цю чортову прірву людей, – каже Ходжес. Йому дедалі важче стає балакати. – Щойно він відчує небезпеку, у ту ж мить він підірве те, що має. Ви цього бажаєте?

Ґеллісон не відповідає, і Ходжес знову повертається до двох неправдоподібних спільників, яких Бог – чи якась химерна фортуна – призначила цього вечора бути з ним.

– Ми не можемо випробовувати долю на тобі, Джероме, і ми аж ніякне можемо випробовувати долю на мені. Він стежив за мною задовго до того, як я дізнався, що він взагалі існує на світі.

– Я підберуся ззаду, – каже Джером. – Захоплю його зненацька. У темряві, де нема нічого, окрім світла зі сцени, він мене нізащо не помітить.

– Якщо він там, де, як я гадаю, він є, твої шанси на те, щоб так зробити, будуть п’ятдесят на п’ятдесят, і то в найкращому випадку. Це недостатній рахунок.

Ходжес обертається до жінки з сивіючим волоссям і обличчям невротичної юнки підліткового віку.

– Це мусите бути ви, Холлі. Зараз він вже тримає палець на спусковому гачку, а ви єдина, хто може підібратися близько без того, щоб бути впізнаною.

Вона прикриває свої понівечені губи долонею, але однієї недостатньо, тож вона додає ще й другу. Очі в неї величезні й вологі. «Господи, поможи нам», – думає Ходжес. Це не вперше його навідує така думка в зв’язку з Холлі Джібні.

– Тільки якщо ви підете разом зі мною, – промовляє вона крізь пальці. – Можливо, тоді…

– Я не можу, – каже Ходжес. – У мене інфаркт.

– Ох, біда, – стогне Ґеллісон.

– Містере Ґеллісон, там є сектор для інвалідів? Мусить бути, правильно?

– Звичайно. У середній частині аудиторії.

«Він не лише зумів пробратися на концерт, – думає Ходжес. – Він ідеально розташувався, щоб спричинити якнайбільше смертей».

Він каже:

– Слухайте сюди, ви двоє. Не змушуйте мене повторювати це двічі.