Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)

– 10 —

Через різке скорочення бюджету в минулому році в більшості патрульних машин у місті полісмени їздять соло. Це не стосується Лоутавна. У Лоутавні в кожнім крузері їх сидить двійко, ідеальний дует складається щонайменше з однієї кольорової особи, оскільки в Лоутавні національні меншини становлять більшість. Третього червня, щойно після полудня, офіцери Лаверті й Розаріо патрулюють Лоутавн-авеню приблизно за милю далі від того віадука, де Білл Ходжес якось завадив парочці тролів пограбувати одного малого. Лаверті білий. Розаріо латинка. Оскільки номер їх патрульного ридвана 54, у поліцейському департаменті вони знані як Туді й Малдун – за іменами тих копів у давньому серіалі під назвою «Патруль 54, де ви?» [313]313
  «Car 54, Where Are You?» (1961—1963) – комедійний телесеріал про пригоди двох нью-йоркських поліцейських: Туді – тупуватий, нахабний коротун, Малдун – дуже високий, спокійний і розумніший.


[Закрыть]Вряди-годи Амаріліс Розаріо під час переклику розважає своїх колег, лицарів у блакитній уніформі, подаючи репліку: «Ого, ого, Туді, в мене є ідея!» З її домініканським акцентом це звучить неймовірно кумедно й завжди викликає сміх.

Тим не менше, під час патрулювання саме вона виконує роль Міс-Котра-Дбає-Про-Справу. Обоє дбають. У Лоутавні інакше не можна.

– Ті хлопці, що отам на розі, нагадують мені «Блакитних Янголів» [314]314
  «Blue Angels» – сформована 1946 р. демонстраційна авіаескадрилья вищого пілотажу Військово-морського флоту США.


[Закрыть], повітряне шоу яких я одного разу бачила, – каже вона зараз.

– Йо?

– Щойно вони нас помітили, і зразу ж розлітаються зі строю. Диви-но, он пішов ще один.

Вони якраз наближаються до перехрестя Лоубраяр-авеню і Страйк-стрит, і там хлопець у тренувальній куртці з емблемою «Клівленд Кавальєрс» [315]315
  «Cleveland Cavaliers» – заснована 1970 р. професійна баскетбольна команда, що базується в найбільшому місті штату Огайо, Клівленді.


[Закрыть](завеликій і абсолютно недоречній у такий теплий день) раптом залишає стіну, під якою він був огинався, і з похиленою головою швидким кроком рушає вздовж Страйк-стрит. На вигляд йому років тринадцять.

– Може, він оце згадав раптом, що сьогодні в школі уроки, – каже Лаверті.

Розаріо сміється:

– Якби ж то так.

Тепер вони наближаються до перехрестя Лоубрайар і авеню імені Мартіна Лютера Кінга. МЛК-авеню – це ще одна жвава вулиця в цьому гетто, і цього разу з півдюжини хлопців, що стовбичили на ній, раптом вирішують, що вони мають нагальні справи в якихось інших місцях.

– І цей стрій розлітається, от і гаразд, – сміється Лаверті. Сміється, та не дуже радісно насправді. – Слухай, де б ти хотіла поїсти?

– Давай-но подивимося, чи стоїть той фургон на Рендолф-стрит, – каже вона. – У мене настрій на тако [316]316
  Taco – традиційна мексиканська страва.


[Закрыть].

– Сеньйор Тако – це саме те, – погоджується він. – Але давай відгорнемо вбік боби, окей? Нам ще чотири години в цьому… ого. Ану поглянь, Розі, це дивно.

Прямо попереду з передніх дверей певного закладу виходить якийсь чоловік з довгою коробкою для квітів. Це дивно, тому що там не квіткова крамниця; це заклад, що зветься «Король Порядності – Ломбард & Кредити». Не менш дивно й те, що чоловік цей на вигляд білий, а вони зараз перебувають у найчорнішій частині Лоутавна. Він підходить до брудно-білого фургона «Еконолайн» [317]317
  «Ford Econoline» – вантажно-пасажирський повнорозмірний автомобіль-фургон, що в різних модифікаціях випускається з 1961 року.


[Закрыть], який стоїть на жовтому бордюрі: штраф двадцять доларів [318]318
  Різне забарвлення бордюрів показує режими зупинки біля них: на жовтому можна зупинятися тільки для завантаження/вивантаження автомобілям, які мають спеціальні бізнес-номери.


[Закрыть]. Проте Лаверті з Розаріо голодні, вони мріють про тако з тим пікантним соусом, що його Сеньйор Тако тримає просто на шинквасі, і напевне вони б на це не зважили. Мабуть, не зважили б.

Але.

З Девідом Берковіцом був штрафний квиток за парковку. З Тедом Банді були несправні задні фари [319]319
  Theodore Bundy (1946—1989) – серійний убивця, ґвалтівник, некрофіл, який протягом 1970-х рр. замордував кілька десятків дівчат і жінок; за вироком суду був страчений на електричному стільці.


[Закрыть]. А сьогодні для того, щоб змінити світ, вистачає коробки для квітів з погано закладеними клапанами на її торцях. Коли той парубок намацує ключі до свого старого фургона (навіть імператор Монго Мін не ризикнув би залишити незамкненою свою машину у Лоутавні [320]320
  Ming the Merciless (Мін Безжалісний) – імператор вигаданої планети Монго, головний негативний герой коміксу «Флеш Гордон» (1934) і численних фільмів за його мотивами.


[Закрыть]), коробка перехиляється донизу. Її торець розкривається і дещо з неї частково вислизає.

Парубок підхоплює ту річ і встигає засунути назад раніш, аніж вона випадає на асфальт, проте Джейсон Лаверті відбув два тури в Іраку, тож він може впізнати гранатомет, коли його бачить. Він вмикає мигавку й вирулює позаду парубка, котрий озирається з переляканим виглядом.

– Зброю! – гукає Лаверті своїй напарниці. – Наголо!

Вони вилітають з дверей, кожен із затиснутими в обох кулаках «Глоками», націленими в небо.

– Киньте коробку, сер, – кричить Лаверті. – Киньте коробку й покладіть руки на фургон! Нахиліться вперед. Негайно.

Недовгу мить парубок – йому приблизно сорок, шкіра оливкового кольору, похилі плечі – притискає собі до грудей коробку ще міцніше, немов дитину. Але коли Розі Розаріо опускає пістолет, націлюючись йому в груди, він кидає коробку. Вона розвалюється, відкриваючи те, що Лаверті на око визначає, як протитанковий гранатомет російського виробництва «Хашим».

– Свята срака! – мовить Розаріо, а потім: – Туді, Туді, у мене іде…

– Офіцери, опустіть вашу зброю.

Лаверті не відриває очей від парубка-«гранатометника», але Розаріо обертається і бачить якогось сивочолого білого у синій куртці. У вусі в нього навушник, а в руці власний «Глок». Перш ніж вона встигає в нього бодай щось перепитати, вулиця вже повна людей у синіх куртках, і всі вони біжать до закладу «Король Порядності – Ломбард & Кредити». В одного з них у руках брус-таран «Стінгер», той, що його копи називають бейбі-двероламом [321]321
  «Stinger» – модель ручного сталевого знаряддя з двома держаками, яке використовують рятувальні та інші спецслужби для ламання стін і дверей.


[Закрыть]. На спинах їхніх курток вона бачить літери ATF [322]322
  ATF (скорочена абревіатура «Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї і вибухових речовин») – федеральна спецслужба, що запобігає злочинам, пов’язаним з незаконним використанням, виробництвом і зберіганням зброї та вибухівки.


[Закрыть]й відразу отримує оте безпомилкове відчуття «я вступила в лайно».

– Офіцери, опустіть вашу зброю. Я агент Джеймс Косинський, Ей-Ті-Еф.

Лаверті каже:

– Може, як на вашу ласку, хтось із нас двох спершу замкне на ньому кайданки? Просто питаю.

Агенти «Ей-Ті-Еф» ломляться у ломбард, як передріздвяні покупці у «Волмарт» в Чорну п’ятницю [323]323
  Black Friday – п’ятниця після Дня подяки (який відзначається у четвертий четвер листопада), день, що вважається початком різдвяного покупецького сезону, коли крамниці відкриваються надзвичайно рано та пропонують найбільші знижки.


[Закрыть]. На протилежному боці вулиці вже збирається натовп, поки що надто ошелешений кількістю спецагентів, щоб почати закидувати їх лайкою. Або камінням, як на те пішло.

Косинський зітхає:

– Та вже можете, – каже він. – Запізно нам коня сідлати.

– Ми не знали, що ви тут щось ведете, – каже Лаверті. Тим часом руки парубка-гранатометника вже в нього за спиною, зап’ясток до зап’ястка. Добре видно, що для нього це не перше родео. – Він відмикав цей фургон, і я побачив, як отевисунулося з торця його коробки. Що я мусив ще іншого робити?

– Те, що й зробили, звісно.

З нутрощів ломбарду лунають звуки битого скла, крики й гупання брус-тарана, що уже взявся до роботи.

– Раз ви вже тут, то от що я вам скажу, чому б не посадовити містера Кавеллі на заднє сидіння вашої машини, а вам самим зайти досередини. Побачите, який у нас улов.

Поки Лаверті з Розаріо ескортують заарештованого до свого крузера, Косинський занотовує їхній номер.

– Агов, – питає він, – то хто ж з вас Туді, а хто Малдун?

– 11 —

У той час, коли ударна спецгрупа «Ей-Ті-Еф» на чолі з агентом Косинським починає обстежувати приховане за скромним фасадом закладу «Король Порядності – Ломбард & Кредити» його бездонне складське приміщення, певний сірий седан «мерседес» зупиняється біля бордюру навпроти садиби № 49 на В’язовій вулиці. За кермом Ходжес. Сьогодні Холлі їде на пасажирському сидінні поряд із водієм – тому що, як вона запевняє (принаймні певною мірою логічно), це більше її машина, аніж їхня.

– Хтось є вдома, – показує вона рукою. – Оно, стоїть дуже погано доглянута «Хонда Сівік» [324]324
  «Honda Civic »– найуспішніші компактні автомобілі компанії «Хонда», що випускалися у 1973—2000 рр. та випускаються з 2001 р. донині.


[Закрыть]на під’їзній алеї.

Ходжес звертає увагу на якогось старого, що човгає до них від дому, який стоїть на протилежному боці вулиці.

– Зараз я балакатиму з отим Пильним Громадянином. Ви двоє тримайте роти замкненими.

Він опускає своє віконце.

– Чим можу допомогти вам, сер?

– Я думав, що самможу вам чимось допомогти, – відповідає старий дядько. Його сині очі уважно роздивляються Ходжеса та його пасажирів. А також машину, що не дивує Ходжеса. Це вельми добра машина. – Якщо ви шукаєте Брейді, вам не пощастило. Ота, що стоїть на під’їзній алеї, то машина місус Хартсфілд. Багацько тижнів я вже не бачив, щоб вона десь їздила. Не певен навіть, що вона ще може їздити. Можливо, місус Хартсфілд поїхала з ним, бо я її сьогодні не бачив. Зазвичай я її бачу, коли вона вичапує по свою пошту. – Він показує на скриньку біля дверей номера 49. – Вона любить каталоги. Більшість жінок їх люблять. – Він простягає вузлувату руку. – Хенк Бісон.

Ходжес коротко її потискає, потім мельком показує своє посвідчення, не забуваючи прикривати великим пальцем дату закінчення його дії.

– Приємно познайомитися з вами, містере Бісон. Я детектив Білл Ходжес. Ви можете мені підказати, яким типом автомобіля їздить містер Хартсфілд? Марка й модель?

– У нього коричневий «Субару». Щодо моделі чи року виготовлення нічим вам не можу допомогти. Для мене всі ті рисовози однакові на вигляд.

– Ага. Тепер я мушу попрохати вас повернутися до себе в дім, сер. Пізніше ми можемо завітати до вас, щоб поставити кілька запитань.

– Брейді вчинив щось погане?

– Просто рутинний візит, – каже Ходжес. – Прошу вас повернутися до себе в дім, будь ласка.

Замість того щоб зробити це, Бісон нахиляється нижче – поглянути на Джерома.

– А ви не занадто того, юний, щоби бути в копах?

– Я стажер, – каже Джером. – Зробіть краще, як вам сказав детектив Ходжес, сер.

– Вже йду. Вже йду.

Але спершу він знову прискіпливо оглядає всю трійцю в машині.

– Звідколи це міські копи роз’їжджають у «Мерседес-Бенцах»?

У Ходжеса на це нема відповіді, але вона є в Холлі:

– Це машина «РІКО». «РІКО» це абревіатура, що означає боротьбу зі злочинними угрупованнями, які мають ознаки рекету. Ми забираємо їхні речі. Ми можемо користуватися ними будь-яким потрібним нам чином, тому що ми поліція.

– Ну, еге ж. Звісно. У цім є резон.

Бісон виглядає почасти вдоволеним, почасти спантеличеним. Але йде до свого будинку, де невдовзі знову їм покажеться, цього разу виглядаючи зі свого переднього вікна.

– РІКО – це федерали, – зауважує Ходжес люб’язно.

Холлі смикає головою в бік їхнього назирача, на її жорстоко обкусаних губах грає легенька усмішка.

– Ви гадаєте, вінце знає? – Коли ніхто з них не відповідає, вона стає практичною. – Що ми робимо тепер?

– Якщо Хартсфілд удома, я зроблю громадянський арешт [325]325
  Citizen’s arrest – арешт, що його виконує особа, яка не має на те офіційних повноважень, але готова надати докази наявного злочину; ця практика сягає англійського середньовічного звичаєвого права.


[Закрыть]. Якщо його нема, але вдома його мати, я її опитаю. Ви двоє залишитеся в машині.

– Не знаю, чи вже аж така слушна ця ідея, – каже Джером, але з виразу його обличчя – Ходжес бачить його у люстерку заднього огляду – хлопець розуміє, що його заперечення буде відкинуто.

– Це єдина, яку я маю, – відповідає Ходжес.

Ходжес вилазить із машини. Перш ніж він встигає закрити двері, до нього нахиляється Холлі й каже:

– У будинку нікого нема. – Він на це нічого не відповідає, але вона киває так, ніби він відповів. – Хіба ви цього не відчуваєте?

Він дійсно це відчуває.

– 12 —

Ходжес іде по під’їзній алеї, звертаючи увагу на засмикнуті штори у великому передньому вікні. Він кидає короткий погляд на «Хонду» й не бачить там нічого вартого уваги. Смикає пасажирські дверцята. Вони відчиняються. Повітря всередині гаряче, застояне, з легким запахом алкоголю. Він затріскує дверцята, піднімається сходинками ґанку та дзвонить у дверний дзвінок. Чує дзелень-дзеньусередині буднику. Не підходить ніхто. Він дзвонить знову, потім стукає. Не підходить ніхто. Він гупає кулаком, цілком усвідомлюючи, що з того боку вулиці все це спостерігає містер Бісон. Не підходить ніхто.

Він чвалає до гаража й зазирає туди крізь одне з віконець понад воротами. Деякі інструменти, міні-холодильник, майже нічого більше.

Він виймає мобільний і телефонує Джерому. Цей відтинок В’язової вулиці дуже тихий і, коли його дзвінок доходить, він чує – слабенько – рингтон «ЕйСі/ДіСі». Він бачить, як Джером йому відповідає.

– Нехай Холлі зазирне до свого «айПаду» і перевірить міський податковий реєстр щодо імені власника садиби № 49 по В’язовій вулиці.

Він чує, як Джером передає це Холлі.

– Вона каже, що подивиться, що може зробити.

– Добре. Я йду до задньої частини. Залишайся на зв’язку. Я буду озиватися приблизно через кожні тридцять секунд. Якщо пройде більше хвилини без мого сигналу, дзвони дев’ять-один-один.

– Ви цілком упевнені, що хочете це зробити, Білле?

– Так. Передай Холлі, що знайти ім’я не така вже й важлива справа. Я не хочу, аби вона з цього розхвилювалася.

– Вона спокійна, – каже Джером. – Уже шарудить, де треба. Тільки не забувайте озиватися.

– Обіцяю.

Він проходить між гаражем і будинком. Заднє подвір’я маленьке, але акуратно доглянуте. Посередині нього кругла клумба. Ходжес загадується, хто її садовив – матуся чи її синочок? Він підіймається по трьох дерев’яних сходинках на ґанок задніх дверей. Там спершу алюмінієві сітчасті двері, а всередині інші. Сітчасті двері незамкнені. Двері в хату замкнені.

– Джероме? На зв’язку. Все тихо.

Він зирить крізь скло й бачить кухню. У кухні прибрано. У сушарці біля мийки кілька тарілок. Акуратно складений рушник для посуду висить на ручці плити. На столі дві підставки під тарілки. Нема підставки для Татуся Ведмедя, який би відповідав тому профайлу, що він його був змалював у своєму жовтому блокноті. Він стукає, потім грюкає. Не підходить ніхто.

– Джероме. На зв’язку. Все тихо.

Він кладе свій телефон на ґанок задніх дверей і дістає той плаский шкіряний футляр, радіючи, що згадав про нього. У ньому лежать батьківські відмикачки – три срібних штирі з різного розміру гачками на їх кінцях. Він вибирає середню відмикачку. Вдалий вибір; вона легко входить. Він ворушить нею, спершу обертаючи в один бік, потім в інший, намагаючись відчути механізм. Він уже мало не перервався, щоб учергове озватися до Джерома, коли відмикачка зчіплюється. Він вертить нею, швидко й жорстко, саме так, як навчав його батько, і чує «клац», і підскакують вгору кнопки замка на кухонному боці дверей. Тим часом телефон квокче його ім’я. Він його підбирає.

– Джероме? Все тихо.

– Ви змусили мене хвилюватись, – каже Джером. – Що ви там робите?

– Незаконне проникнення.

– 13 —

Ходжес заходить до кухні Хартсфілдів. Моментально шибає запах. Він слабенький, але відчутний явно. Тримаючи телефон у лівій руці, а батьківський «Сміт & Вессон .38» у правій, Ходжес слідує за своїм носом спершу до вітальні – порожньої, хоча дистанційний пульт телевізора й розсип каталогів на кавовому столику підказують йому, що цей диван – нижнє гніздо місіс Хартсфілд, – потім угору сходами. Чимдалі він просувається, тим дужчає той запах. Це все ще не сморід, але він веде саме в тому напрямку.

На верхньому поверсі короткий коридор з одними дверима праворуч і двома ліворуч. Спочатку він перевіряє те приміщення, що праворуч. Це гостьова кімната, в якій вже довгий час не бувало жодних гостей. Вона стерильна, як операційна.

Перш ніж відчинити перші двері зліва, він знову озивається до Джерома. Це звідси надходить той запах. Він робить глибокий вдих і швидко входить туди, пригинаючись, поки не запевняє себе нарешті, що за дверима нема нікого. Він відкриває шафу – її двері того типу, що обертаються на центральному штирі – й розсовує одяг. Нікого.

– Джероме? На зв’язку.

– Там є хто-небудь?

– Ну… майже так.

Покривало на двоспальному ліжку натягнуто на фігуру, яку неможливо з чимсь сплутати.

– Зачекай хвильку.

Він зазирає під ліжко й не бачить там нічого, окрім пари домашніх капців, пари рожевих кросівок, одної білої шкарпетки, жіночої, з короткою халявкою, та кількох китиць пилу. Він відвертає покривало, і ось вона, мати Брейді Хартсфілда. Шкіра в неї восково-бліда, з легкою прозеленню. Рот у неї широко розверстий. Її очі, запилені й осклянілі, запали в очниці. Він піднімає її руку, злегка її згинає, дає їй впасти. Закляклість прийшла й проминула.

– Послухай, Джероме. Я знайшов місіс Хартсфілд. Вона мертва.

– Ох ти, мій Боженько. – Зазвичай дорослий голос Джерома ламається на останньому слові. – Що ви…

– Зачекай хвильку.

– Ви вже це казали.

Ходжес кладе телефон на нічний столик і відвертає покривало до ступень місіс Хартсфілд. На ній блакитна шовкова піжама. Курточка закаляна чимсь, що схоже на блювотиння і трохи крові, але видимого отвору від кулі чи слідів поранення чимсь гострим нема. Обличчя в неї підпухле, але слідів петлі чи синців на шиї в неї теж нема. Напухання – це всього лиш повільний похоронний марш розкладу. Він підтягує на ній вгору піжамну курточку, достатньо, щоби побачити живіт. Як і її обличчя, той трішки напух, але він не сумнівається, що то від газів. Він нахиляється близько до її рота, зазирає всередину й бачить те, на що й очікував: загуслу масу в неї на язику, в западинах перед яснами та зсередини щік. На його здогад, вона напилася, відригнула свій останній обід і відійшла, як рок-зірка [326]326
  Смерть у п’яному стані від асфіксії в результаті удавлення власною блювотою є доволі характерною для рок-зірок; так пішли з життя: геніальний гітарист Джимі Гендрікс, барабанщик гурту «Led Zeppelin» Джон Бонем тощо.


[Закрыть]. Та кров могла йти в неї з горла. Або з подразненої виразки шлунка.

Він бере телефон і каже:

– Можливо, він її отруїв, але більше схоже на те, що вона це зробила собі сама.

– Алкоголь?

– Імовірно. Без розтину нема як дізнатись.

– Що ви хочете, щоб ми робили?

– Сидіть на місці.

– Ми все ще не телефонуємо в поліцію?

– Поки ще ні.

– Холлі хоче побалакати з вами.

Мить паузи в трансляції, а ось і вона – і то чутна ясно, як дзвіночок. Голос у неї спокійний. Насправді спокійніший, аніж у Джерома.

– Її ім’я Дебора Хартсфілд. Ота Deborah, що закінчується на «h».

– Гарна робота. Передайте телефон назад Джерому.

Через секунду Джером каже:

– Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

«Я не знаю, – думає Ходжес, обстежуючи ванну кімнату. – У мене поїхав дах, і єдиний спосіб повернути його назад – покинути цю справу. Ти ж це розумієш».

Але тут же він думає про Джейні, яка подарувала йому новий капелюх – таку дженджуристу федору приватного детектива – і розуміє, що він не зможе. Нізащо.

У ванній чисто… чи то майже. В умивальнику трохи волосся. Ходжес його бачить, але не звертає уваги. Він думає про радикальну різницю між випадковою смертю і вбивством. Убивство було б гірше, тому що з позбавлення життя рідних людей серйозний псих надто часто розпочинає свій фінальний ривок. Якщо це була випадковість або самогубство, це може означати, що ще мається якийсь час. Брейді може сидіти десь, забившись у якийсь куток, намагаючись вирішити, що йому робити далі.

«Що є доволі близьким до того, що зараз роблю я», – думає Ходжес.

Остання на цьому поверху кімната Брейді. Постіль не розстелялася. На столі завали з книжок, більшість з них наукова фантастика. На стіні висить плакат Термінатора, на ньому Шварценегер у темних окулярах тримає в руках якусь футуристичну слонову рушницю.

«Я повернуся» [327]327
  «Я повернуся» – найбільш пам’ятна публіці фраза Арнольда Шварценегера в ролі Термінатора в однойменному фільмі.


[Закрыть], – думає Ходжес, дивлячись на цей плакат.

– Джероме? На зв’язку.

– Той дядько, з дому навпроти, так і зирить на нас. Холлі вважає, що нам краще зайти в дім.

– Поки ще ні.

– А коли?

– Коли я впевнюся, що тут цілком чисто.

У Брейді є власна ванна кімната. Вона акуратна, як шафка рядового солдата в день інспекції. Ходжес дарує їй побіжний погляд, потім знову спускається донизу. У вітальні є невеличка ніша, місця там якраз для маленького стола. На ньому лежить ноутбук. Зі спинки стільця на ремені звисає сумочка. На стіні велика обрамлена фотографія жінки, яка лежить зараз на верхньому поверсі, й підліткової версії Брейді Хартсфілда. Вони стоять десь, на якомусь пляжі, обіймаючи одне одного та притиснувшись щоками. На обох ідентичні усмішки на мільйон доларів. Вони тут схожі більш на коханців, аніж на матір із сином.

Ходжес зачаровано дивиться на Містера Мерседеса в його салатні дні. Нічого нема в обличчі у того такого, що натякало б на вбивчі тенденції, проте, звісно ж, цього майже ніколи нема. Схожість між ними обома ледь уловима, здебільшого у формі носів і кольорі волосся. Вона була миловидною жінкою, насправді лише за дещицю від справжньої вродливості, але Ходжес готовий вважати, що батько Брейді не був таким гарним на вигляд. Хлопець на фото має якийсь такий… ординарний вигляд. Такого проминеш на вулиці без бажання кинути на нього другий погляд.

«Йому, можливо, саме це в собі й подобається, – думає Ходжес. – Людина-невидимка».

Ходжес повертається знову до кухні, і цього разу помічає біля плити якісь двері. Він відкриває їх і дивиться на круті сходи, що спускаються в темряву. Усвідомивши, що становить зараз собою ідеальний силует для будь-кого, хто може ховатися зараз там, унизу, Ходжес відступає різко вбік, одночасно намацуючи вмикач. Знаходить його та знову вступає в одвірок з піднятим револьвером. Бачить робочий стіл-верстат. Поза ним, на рівні пояса, вздовж всього приміщення тягнеться полиця. На ній ряд комп’ютерів. Це призводить йому на думку Центр управління польотами на мисі Канаверал [328]328
  Cape Canaveral – мис на атлантичному узбережжі півострова Флорида, де міститься Космічний центр імені Кеннеді та звідки запускаються космічні кораблі США.


[Закрыть].

– Джероме? На зв’язку.

Не чекаючи відповіді, він сходить донизу з револьвером в одній руці й телефоном в іншій, чудово усвідомлюючи, яке це гротескне збочення проти всіх стандартних поліцейських процедур. Що, як Брейді під сходами й сам теж зі зброєю, готовий прострелити Ходжесу ноги у щиколотках? Або, припустимо, він встановив тут якусь міну? Він таке вміє робити; це Ходжес знає аж занадто добре.

Він не натикається ні на який підступний дріт, і в підвалі пусто. Там є комора, її двері відкриті навстіж, але в самій ній нема нічого. Він бачить тільки порожні полиці. В одному кутку звалені купою взуттєві коробки. Вони теж на вигляд порожні.

«Ідея така, – думає Ходжес, – що Брейді або вбив свою матір, або прийшов додому та знайшов її мертвою. В обох можливих випадках він після цього звідси знявся. Якщо він такимав вибухівку, вона зберігалася на оцих полицях у коморі (імовірно, у тих взуттєвих коробках) і він забрав її з собою».

Ходжес піднімається нагору. Час запросити сюди його нових напарників. Він не хоче втягувати їх у цю справу глибше, ніж вони в неї вже занурені, але ж тут оті комп’ютери внизу. Він ні бельмеса не петрає в комп’ютерах.

– Заходьте в будинок ззаду, – каже він. – Кухонні двері відкриті.