Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)

– 28 —

Ходжес і його молодші Ватсони стоять у підвальному командно-контрольному центрі Брейді, дивлячись на ряд причаєних комп’ютерів.

– Спершу «хаос», – каже Джером, – а потім «пітьма». Правильно?

Ходжес думає: «Це звучить схожим на щось, ніби як з книги Апокаліпсиса».

– Думаю, що так, – киває Холлі. – Принаймні в такому порядку це було там, у неї. – Ходжесу вона каже: – От бачите, вона підслуховувала? Можу закластися, що вона чула набагато більше, ніж він про це сам собі уявляв. – Вона повертається знову до Джерома. – Ще одна річ. Дуже важлива. Не баріться, якщо таки ввімкнете їх «хаосом».

– Авжеж. Самовбивча програма. От тільки якщо я нервуватиму й мій голос прозвучить високо й пискляво, як у Мікі Мауса?

Вона вже було відкриває рота відповісти на це, та потім помічає вираз у його очах.

– Не на часі тут хихотіти. – Але попри себе, вона усміхається. – Нумо, Джероме. Станьте Брейді Хартсфілдом.

Йому вистачає тільки раз промовити «хаос». Комп’ютери загораються і починають відлічуватись цифри.

– Пітьма!

Цифри продовжують збігати.

– Не кричіть, – каже Холлі, – Восподи.

16, 15, 14.

– Пітьма.

– Мені здається, ти знову басиш, – каже Ходжес, намагаючись не показати, як він насправді нервується.

12. 11.

Джером витирає собі рота.

– П-пітьма.

– Мимря, – зауважує Холлі. Напевне, не вельми допоміжне зауваження.

9. 8. 7.

– Пітьма.

5.

Відлік припиняється. Джером видає бурхливе зітхання полегшення. Тим часом, на екранах замість цифр з’являються фотографії чоловіків у старовинних костюмах часів Дикого Заходу, які стріляють, в яких стріляють. Один з них зафіксований у ту мить, коли він верхи на коні проломлюється крізь вітринне скло.

– Звідки це такі заставки? – питається Джером.

Ходжес показує на п’ятий у батареї комп’ютерів Брейді:

– Це Вільям Холден [340]340
  William Holden (1918—1981) – зірка Голлівуда, один із найпопулярніших кіноакторів 1940—1950-х рр.; грав, зокрема, також у фільмі «Міст через річку Квай».


[Закрыть], отже, мені здається, це мусять бути кадри з якогось фільму.

– Це «Дика зграя», – промовляє Холлі. – Режисер Сем Пекінпа. Я дивилася цей фільм тільки один раз. У мене після нього були кошмари.

«Кадри з кінофільму, – думає Ходжес, дивлячись на гримаси й револьверну стрілянину. – І одночасно коди зсередини голови Брейді».

– Ну, а тепер що?

Відгукується Джером:

– Холлі, ви розпочинайте з першого. Я розпочну з останнього. Зустрінемося посередині.

– Оце вже схоже на план, – каже Холлі. – Містере Ходжес, можна мені тут курити?

– А чому б збіса й ні? – каже він і прямує до підвальних сходів, щоби там сісти й дивитися, як вони працюватимуть. По дорозі туди він машинально тре собі западину прямо під лівою ключицею. Знов повернувся той дражливий біль. Мабуть, він потягнув собі якийсь м’яз, коли біг по вулиці тоді, коли вибухнула його машина.

– 29 —

У фойє «МАКу» Брейді, наче ляпас, отримує удар кондиціонованого повітря, від чого його спітнілі шия й руки вкриваються гусячою шкірою. Головна частина коридору порожня, тому що звичайну публіку поки ще не впускають, але в правій його частині – тій, де оксамитові канати й табличка: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ» – вишикувалася черга крісел-візків, які повільно рухаються до пункту пропуску й далі, в концертний зал поза ним.

Брейді не подобається, як воно тут оце розігрується.

Він очікував, що всі ломитимуться сюди одночасно, як то було на тій грі «Індіанців Клівленда», на яку він їздив, коли йому було вісімнадцять, і парубки зі служби безпеки будуть затовплені так, що кидатимуть на кожного лише побіжний погляд, пропускаючи до залу. Організатори концерту, які спершу впускають калічних і дебілкуватих… таке він мусив би передбачити, але ж не спромігся.

Там щонайменше з десяток чоловіків і жінок у блакитній уніформі з коричневими латками на плечах з написом «МАК СЕК’ЮРИТІ», і наразі їм нема чого особливо робити, лише перевіряти немічних інвалідів, які без поспіху котяться повз них. Зі зростаючою всередині нього холоднечею Брейді бачить, що, хоча вони й не перевіряють кишені для речей на геть усіхкріслах-візках, на деяких з них вони перевіряють кишені досить ретельно – на кожному третьому-четвертому, а подеколи й на двох підряд. Коли калічки проходять пункт перевірки, далі провідники в майках «Довколишніх» спрямовують їх до того сектора концертного залу, що зарезервовано для інвалідів.

Брейді завжди розумів, що його можуть зупинити охоронці на пункті перевірки, але вірив, що, якщо так трапиться, він завжди зможе забрати чимало юних фанатів «Довколишніх» з собою. Чергове помилкове припущення. Скалками скла, які розлетяться, може вбити кілька тих, хто найближче до дверей, але їхні тіла одночасно прислужаться щитом проти сили вибуху.

«От лайно, – думає він. – При цьому я ж уколошкав усього вісьмох біля Міського Центру. Я зобов’язаний утнути тут краще, ніж того разу».

Він котиться вперед, тримаючи перед собою фотографію Френкі. Її нижній край лежить просто на тумблері. Тієї ж миті, як якийсь держиморда зі служби безпеки нахилиться зазирнути в кишені по боках його крісла, Брейді натисне рукою на портрет, жовтий вогник обернеться зеленим і електричний струм вальне до азидо-свинцевих детонаторів, занурених у саморобну вибухівку.

Перед ним залишилося тільки дюжина крісел-візків. Холодне повітря обдуває його гарячу шкіру. Він думає про Міській Центр, і як тоді важка машина тієї сучки Трелоні, підстрибувала й хиталася, коли він переїжджав нею людей, в яких перед тим врізався і позбивав з ніг. Немов у неї був оргазм. Він пам’ятає гумовий присмак повітря всередині тієї маски, і як він кричав від насолоди й відчуття тріумфу. Кричав, аж поки не захрип так, що взагалі ледве міг балакати, і змушений був брехати своїй матері й Тоунзу Фробішеру в «ДЕ», що в нього важкий ларингіт.

Ось уже тільки десять крісел-візків між ним і пропускним пунктом. Один з охоронців – мабуть, тут головний бугор, бо він найстарший з них віком і єдиний у капелюсі – забирає рюкзак у якоїсь молодої дівчини, такої ж лисої, як і Брейді. Він щось їй пояснює і вручає квитанцію про зберігання.

«Вони мене викриють, – холодно думає Брейді. – Викриють точно, а отже, готуйся померти».

Він цілкомготовий. І то вже деякий час.

Вісім візків між ним і пропускним пунктом. Сім. Шість. Це як відлік на його комп’ютерах.

Потім знадвору починає звучати пісня, спершу приглушено.

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі…»

Коли там підхоплюють приспів, звук розростається до розмірів кафедрального хору: дівчата співають на всю силу своїх легень.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

У цю мить центральні двері розчахуються навстіж. Дехто з дівчаток видають радісні вигуки; більшість продовжують співати, іще гучніше, аніж до того.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Лялечки в топіках із зображеннями «Довколишніх» і з першим у житті макіяжем на лицях ринуть усередину, їхні родичі (в основному матері), намагаються не відставати, залишаючись у контакті зі своїми чадами. Оксамитовий канат між головним коридором і тією його зоною, що призначена для інвалідів, моментально збитий, він опиняється затоптаним під ногами. Опецькувата дванадцяти-чи тринадцятирічка з гузном розміром, як штат Айова, налітає на крісло-візок перед Брейді й дівчина в ньому – зі щасливо приємним обличчям і ногами-патичками – ледь не перекидається.

– Агов, обережніше! – гукає мати дівчини на візку, але жирна сучка в подвійної ширини джинсах вже зникає, розмахуючи прапорцем «Довколишніх» в одній руці та своїм квитком в іншій. Хтось б’ється об крісло Брейді, фотопортрет смикається в нього на колінах, і одну крижану секунду він думає, що всі вони зараз злетять у повітря в білому спалаху й урагані підшипникових кульок. Коли цього не трапляється, він піднімає фотографію достатньо, щоб зазирнути їй під спід, і бачить, що вогник готовності все ще горить жовтим.

«Недоліт», – думає Брейді й вишкіряється.

У коридорі радісний безлад і всі, окрім одного, охоронці, які до того перевіряли інвалідів, беруться робити, що тільки можливо, з новою навалою розбурханих, виспівуючих підлітків і передпідлітків. Єдино, хто залишився зі служби безпеки на інвалідному боці коридору – це молода жінка, і вона помахом руки проганяє повз себе фанатів у візках, ледь окинувши їх оком. Наблизившись до неї, Брейді помічає їхнього начальника, того Бугра в Капелюсі, який стоїть у дальньому кінці коридору, майже прямо навпроти нього. При його зрості шість і три [341]341
  6 футів, 3 дюйми = 190,5 см.


[Закрыть], чи близько того, його важко не помітити, бо він баштою височіє понад дівчатками, і очі його ні на мить не припиняють рухатися. В одній руці він тримає аркуш паперу, на який він раз у раз поглядає.

– Покажіть мені ваші квитки й рушайте далі, – каже жінка-сек’юриті гарній дівчині у візку та її матері. – Двері праворуч.

Брейді бачить дещо цікаве. Високий начальник охоронців у капелюсі хапає хлопця років двадцяти, який на вигляд тут сам-один, і висмикує його з юрмища.

– Наступний, – гукає йому жінка-сек’юриті. – Не затримуйте чергу!

Брейді котиться вперед, готовий поштовхом посунути фото Френкі по тумблеру Речі Два, якщо він тільки-но помітить бодай побіжний інтерес до вмісту кишень його візка. Коридор від стіни до стіни вже заповнений брикливими, співаючими дівчатками, і його можливий рахунок тепер набагато більший за тридцять душ. Якщо доведеться в цьому коридорі, то вже буде добре.

Жінка-сек’юриті показує на фотопортрет:

– Хто це, любий?

– Мій малий хлопчик, – каже Брейді з калічною усмішкою. – Він загинув у автокатастрофі минулого року. У тій, що залишила мене… – Він показує на своє крісло. – Він любив «Довколишніх», але так і не встиг почути їх новий альбом. А тепер зможе.

Вона поспішає, але не шкодує часу на співчуття; очі її пом’якшуються.

– Мені дуже жаль через вашу втрату.

– Дякую вам, мем, – відповідає Брейді, думаючи: «От тупа пизда».

– Рушайте просто вперед, сер, а потім завернете праворуч. Там, в центрі залу, побачите два проходи для інвалідів. Звідти чудово все видно. Якщо вам потрібна допомога, щоб спустися по пандусу – він доволі крутий, – покличте когось із провідників з жовтою пов’язкою на руці.

– Я впораюсь, – каже Брейді, усміхаючись їй. – На цій тачечці чудові гальма.

– Щасти вам. Приємного вам концерту.

– Дякую вам, мем, я впевнений, що так і буде. І Френкі буде приємно також.

Брейді котиться до головного входу в зал. Позаду, на перевірочному пункті, Ларрі Віндом – відомий своїм колегам у поліції, як Товчи-Тузай – відпускає молодика, котрий раптом вирішив сходити на концерт з квитком своєї малої сестрички, яка злягла з мононуклеозом. Той і зблизька не схожий на гада, фото якого йому надіслав Ходжес.

Аудиторія тут стадіонного типу, що радує Брейді. Чашоподібна форма посилить силу вибуху. Він уявляє, як з пакетів, приліплених у нього під сидінням, віялом розлітаються підшипникові кульки.

«Якщо пощастить, – думає Брейді, – то він дістане й гурт, разом з половиною аудиторії».

З аудіобоксів угорі грає поп-музика, але дівчатка, які забивають проходи й уже розсаджуються по сидіннях, заглушають її своїми юними, пристрасними голосами. По натовпу туди й сюди гуляють промені прожекторів. Літають тарілочки-фризбі. Пара величезних пляжних м’ячів підскакують над головами. Єдине, що дивує Брейді, це повна відсутність на сцені чортового колеса та всього того дорожнього лайна. Навіщо вони все те завантажували сюди, якщо не збиралися його використовувати?

Провідник з жовтою пов’язкою на руці щойно закінчив встановлювати на місце крісло-візок гарної дівчини з ногами-патичками й підходить допомогти Брейді, але Брейді помахом руки відсилає його геть. Провідник вищиряється й поплескує Брейді по плечі, проходячи повз нього, щоб допомогти комусь іншому. Брейді котиться вниз, у перший з двох секторів, призначених для інвалідів. Він паркується поряд з гарною дівчиною з ногами-патичками.

Вона, усміхнена, обертається до нього.

– Правда, це так хвилююче?

Брейді також відповідає їй посмішкою, сам при цім думаючи:

«Ти й наполовину собі не уявляєш, як це хвилююче, ти, калічна сучко».

– 30 —

Таня Робертсон дивиться на сцену та згадує перший концерт, на який вона колись пішла – то були «Темпси» – і як Боббі Вілсон поцілував її просто посеред «Моєї дівчини» [342]342
  «The Temptations» – заснований 1960 р. вокальний гурт, найвпливовіший у розвитку стилів соул та ритм-енд-блюз; «My Girl» (1964) – перший із великих хітів гурту, ритмічна балада, яка відтоді виконується також багатьма іншими артистами.


[Закрыть]. Дуже романтично.

Пробуджує Таню від цих думок донька, яка смикає її за руку.

– Мамо, поглянь, он той інвалід. Отам, разом з іншими людьми в колясках, – показує Барбара ліворуч і на пару рядів нижче. Там стаціонарні крісла було прибрано, щоб створити простір для двох рядів крісел-візків.

– Я його бачу, Барб, але це не ввічливо – так роздивлятися.

– Я сподіваюся, він отримає велике задоволення.

Таня усміхається до дочки.

– Я в цьому впевнена, любонько.

– Можна нам узяти назад наші телефони? Нам вони потрібні на початок шоу.

Для фотографування, припускає Таня… тому що давненько вже вона не бувала на рок-концертах. Вона відкриває свою сумочку й роздає дівчаткам їхні цукеркових кольорів мобільники. На її подив, вони їх просто тримають. Наразі вони надто зайняті роздивлянням навкруги, щоб ще комусь дзвонити чи писати текстові повідомлення. Таня швиденько цілує в тім’я Барбару й відкидається на спинку крісла, занурюючись у минуле, згадуючи той поцілунок Боббі Вілсона. Не зовсім щоб найперший, але перший добрий.

Вона плекає надію, що, коли надійде час, Барбарі так само пощастить.

– 31 —

– Ох, мій щедрий лясни-Йсусе, – вигукує Холлі та б’є сподом долоні собі в лоба.

Вона закінчила з комп’ютером Брейді Номер Один – там нічого особливого – і перейшла до Номера Два.

Джером піднімає голову від Номера П’ять, який, схоже, присвячено винятково відеоіграм, здебільшого ґатунку «Грандіозного викрадання машин» та «Службового обов’язку» [343]343
  «Grand Theft Auto» – започаткована 1997 р. серія відеоігор різного рівня складності, де гравець виступає в ролі злодія, який їздить по великому місту; «Call of Duty» – започаткована 2003 р. серія відеоігор-стрілялок, де гравець воює у Другій світовій війні, бореться проти сучасних терористів, фантастичних привидів тощо.


[Закрыть].

– Що?

– Та просто я раз у раз натикаюся на когось із ще більшою, ніж у мене, вавкою в голові, – каже вона. – Це мене надихає. Це жахливо, я це розумію, але ніяк цьому не можу запобігти.

Ходжес з кректанням підводиться зі сходів і підходить подивитися. Екран заповнений маленькими фотографіями. На перший погляд то невинні еротичні картинки, що не вельми відрізняються від тих, якими він зі своїми друзями захоплювався в «Адамі»або в «Пікантних ніжках»ще наприкінці п’ятдесятих [344]344
  Чоловічий журнал «Adam» існував у 1956—1984 рр.; журнал «Spicy Leg Art» Стівен Кінг вигадав.


[Закрыть]. Холлі збільшує три знімки та ставить рядком. Ось Дебора Хартсфілд у прозорому пеньюарі. Поряд Дебора Хартсфілд у коротенькому комбіне. І ще Дебора Хартсфілд у рожевих мереживних трусиках і бюстгальтері.

– Боже мій, це ж його мати, – промовляє Джером. За обличчям хлопця можна було б вивчати стадії: відрази, зачудування, зачарування. – А ще виглядає на те, ніби вона тут позує.

Ходжесу теж так здається.

– А то, – каже Холлі, – Ілюстрації до доктора Фройда. Чому ви весь час трете собі плече, містере Ходжес?

– М’яз потягнув, – відповідає він. Але сам вже починає сумніватися щодо цього.

Джером кидає погляд на екран Номера Три, починає знову переглядати фото матері Брейді Хартсфілда, потім різко повертається до попереднього комп’ютера.

– Ого, – гукає він. – Погляньте-но сюди, Білле.

У лівому нижньому куті екранної панелі Номера Три висить іконка «Блакитної Парасольки».

– Відкрий, – каже Ходжес.

Джером відкриває теку, але там пусто. Нема нічого невідісланого, а вся стара кореспонденція, як їм відомо, з «Блакитної Парасольки» відправляється прямо в інформаційне потойбіччя.

Джером сідає до Номера Три.

– Хол, цей мусить бути входом до його віртуальної світлиці. Майже напевне саме цей.

Холлі приєднується до Джерома.

– Я гадаю, що решта, то здебільшого для показухи – так він може прикидатися, ніби перебуває на мостику зорельоту «Ентерпрайз»чи ще десь.

Ходжес показує на файл, позначений 2009.

– Нумо, подивимося, що тут таке.

Клац мишкою виявляє субфайл з назвою «МІСЬКИЙ ЦЕНТР». Джером його відкриває і вони бачать довгий список статей про те, що відбулося там у квітні 2009 року.

– Цей гівнюк збирав вирізки з газет, – каже Ходжес.

– Перевірте все на цій машині, – каже Холлі Джерому. – Починаючи з жорсткого диска.

Джером його відкриває.

– Ох, чорт, подивіться лишень на це лайно, – показує він на файл під назвою «ВИБУХІВКА».

– Відкривайте вже! – шарпає його за плече Холлі. – Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

Джером відкриває і виявляє черговий субфайл.

«Скриньки всередині скриньок, – думає Ходжес. – Комп’ютер, це не що інше, як вікторіанський комод з розсувними стінками, повний секретних шухлядок».

Холлі показує пальцем:

– Агов, хлопці, гляньте на це. Він завантажив собі з «бітторрента» [345]345
  «BitTorrent» – протокол обміну в інтернеті даними великого обсягу.


[Закрыть]цілком «Кухарську книгу анархіста» [346]346
  «The Anarchist Cookbook» (1971) – написана Вільямом Павеллом збірка інструкцій з виготовлення самотужки вибухівки, зброї, наркотиків, електронних пристроїв стеження тощо з доступних у побуті речовин і речей; заборонена в багатьох країнах.


[Закрыть]. Це ж незаконно!

– Овва, – відгукується Джером, і вона щипає його за руку.

Біль у плечі Ходжеса гіршає. Він іде назад до сходів і важко сідає. Джером із Холлі, схилені над Номером Три, цього не помічають. Він упирається руками собі в стегна («Мої товстючі стегна, – думає він, – мої жахливоважкі стегна») і починає робити повільні, глибокі вдихи. Єдине, що може зробити справи цього вечора ще гіршими, це отримати інфаркт у будинку, до якого він вдерся незаконно разом з неповнолітнім і жінкою, порядок у голові якої щонайменше на відстані милі від правильного. У будинку, де нагорі лежить мертва пін-ап дівчинка в гівно божевільного вбивці».

«Прошу тебе, Господи, не треба інфаркту. Прошу».

Він робить ще кілька довгих вдихів. Задавлює відрижку, і біль починає стишуватися.

Сидячи з похиленою головою, він усвідомлює, що дивиться між східців. Щось там зблискує у флуоресцентному світлі зі стелі. Ходжес опускається на коліна й залазить під сходи подивитися, що воно таке. Воно виявляється підшипниковою кулькою з неіржавіючої сталі, більшою за ті, якими напакований його Веселий Ляпанець, ваговитою на його долоні. Він дивиться на своє викривлене відображення на круглому боці, і в ньому починає зростати здогадка. Хоча насправді вона не зростає; вона спливає на поверхню, немов розпухлий труп якогось потопельника.

Подалі під сходами лежить зелений сміттєвий пакет. Ходжес підповзає до нього з затиснутою в кулаці сталевою кулькою, відчуваючи, як павутиння, що висить під щаблями сходів, лоскоче його рідіюче волосся і зростаючу лисину. Джером з Холлі збуджено теревенять, але він не звертає уваги.

Вільною рукою він хапає той пакет і починає рачкувати з-під сходів назад. Краплина поту затікає йому в ліве око, пекуча, і він її зморгує. Він знову сідає на сходи.

– Відкрийте його електронну пошту, – каже Холлі.

– Боже, ну й начальниця, – зауважує Джером.

– Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

«Ви маєте рацію, Холлі», – думає Ходжес і відкриває пакет для сміття. Усередині нього обрізки дротів і щось схоже на розкурочену монтажну плату. Це лежить поверх якоїсь одежі кольору хакі – нібито сорочки. Він відсовує обрізки дротів убік, витягає і розправляє перед собою ту одежину. Не сорочка, а туристичний жилет, того типу, що з бізліччю кишень. У півдесятку місць його підкладка розпорота. Ходжес сягає рукою в один з таких прорізів, промацує і витягає звідти ще дві підшипникові кульки. Це нетуристичний жилет, принаймні вже ні. Його перероблено під потреби власника.

Тепер це самогубчий жилет.

Чи то був ним. З якоїсь причини Брейді його розрядив. Тому що його плани змінилися щодо того Дня Кар’єр у суботу? Мабуть, що так. Тепер вибухівка може лежати в його машині, якщо він уже не вкрав собі якусь іншу. Він…

– Ні! – скрикує Джером. А далі буквально ридає. – Ні! Ні, ні. ОЙ, ГОСПОДИ, НІ!

– Будь ласочка, нехай цього не трапиться, – голосить Холлі. – Хай цього не трапиться!

Ходжес випускає жилет з рук і поспіхом перетинає кімнату до батареї комп’ютерів, подивитися, що вони там побачили. Там електронний лист від сайту, що називається «ФанТастик», в якому висловлюється подяка містеру Брейді Хартсфілду за його замовлення.

«Ви зразу можете завантажити квиток, який потім роздрукуєте собі принтером. Жодних рюкзаків чи сумок на цей захід проносити не дозволяється. Дякуємо, що замовили ваш квиток через «ФанТастик», де всі найкращі місця на всі великі шоу лише на відстані кліку від вашого комп’ютера».

А під цим:

«ДОВКОЛИШНІ». АУДИТОРІЯ «МІНГО»

У МІСЬКОМУ АРТ-КУЛЬТУРНОМУ КОМПЛЕКСІ.

3 ЧЕРВНЯ, 2010, 19:00.

Ходжес заплющує очі. Отже, цей клятий концерт врешті-решт. Ми зробили зрозумілу помилку… але помилку непробачну. Благаю, Господи, не дай йому пробратися всередину. Благаю, Господи, нехай хлопці Товчи-Тузая перехоплять його на вході.

Але навіть таке може обернутись кошмаром, бо Ларрі Віндом перейнятий упевненістю, що вишукує якогось розбещувача дітей, а не божевільного бомбиста. Якщовін підмітить Брейді і спробує його загнуздати важкою рукою, зі звичною для себе відсутністю делікатності…

– Уже за чверть сьома, – каже Холлі, показуючи на цифровий годинник на Номері Три Брейді. – Він може все ще стояти там у черзі, але ймовірно, він уже всередині.

Ходжес знає, що вона має рацію. З такою кількістю дітей, які туди пішли, розсаджування по місцях мусило розпочатися не пізніше шостої тридцяти.

– Джероме, – гукає він.

Хлопець не відповідає. Він невідривно дивиться на присланий квиток на комп’ютерному екрані і, коли Ходжес кладе руку йому на плече, це як торкнутися каменя. – Джероме.

Повільно, Джером повертається. Очі в нього величезні.

– Якими виявилися ми тупими, – шепоче він.

– Подзвони своїй мамі, – голос у Ходжеса залишається спокійним, і це не завдяки якимсь його особливим зусиллям, а тому що він перебуває в глибокому шоці. У нього перед очима усе ще манячить сталева кулька. І той розпоротий жилет. – Зараз же. Скажи їй, щоб хапала Барбару й інших дітей, яких вона туди повела, і мерщій робила звідти ноги.

Джером виймає з тримача в себе на поясі телефон і швидкісним набором викликає матір. Холлі, з міцно зчепленими поверх грудей руками, уп’ялася в нього очима, її обкусані губи опущені вниз у гримасі.

Джером чекає, бурмоче прокляття, потім каже:

– Мамо, ти мусиш забиратися звідти. Просто бери дівчаток і йди геть. Не передзвонюй мені, ні про що не перепитуй, просто йди. Не біжи. Але забирайся звідти!

Він завершує дзвінок і каже їм те, що вони вже й так зрозуміли:

– Голосова пошта. Гудків прозвучало до чорта, отже вона не балакає зараз по телефону, і не вимкнула його. Я цього не второпаю.

– А як щодо твоєї сестри? – питає Ходжес. – У неї ж мусить бути свій телефон.

Раніше ніж він встигає закінчити цю фразу, Джером знов натискає кнопку швидкісного набору. Слухає так довго, що цей час здається Ходжесові вічністю, хоч він і розуміє, що минає всього десять чи п’ятнадцять секунд. А потім мовить:

– Барб! Чому, збіса, ти не відповідаєш? Ви з мамою, й інші дівчата, мусите звіди забиратися! – Він завершує дзвінок. – Я цього не второпаю. Вона завждитримає його біля себе, телефон практично зрісся з нею, вона мусила б принаймні відчути його вібра…

Подає голос Холлі:

– Ох, яке ж лайно гівняне.

Але для неї це не звучить достатнім.

– Ох, яке ж блядство!

Вони обертаються до неї.

– Якого розміру той концертний зал? Скільки він може вмістити людей?

Ходжес намагається відновити в пам’яті те, що йому відомо про аудиторію «Мінго».

– Сидячих місць чотири тисячі. Я не знаю, чи в них дозволяються стоячі місця, чи ні. Не можу пригадати цієї частини протипожежного кодексу.

– І на цьому шоу майже вся публіка складається з дівчат, – каже Холлі. – Дівчат з телефонами, які з ними практично зрослися. Більшість з них чешуть зараз у них язиками, поки концерт не розпочався. Або спілкуються текстовими повідомленнями. – Очі в неї величезні від переляку. – Це мережі. Вони перевантажені. Ти мусиш намагатися далі, Джероме. Ти мусиш дзвонити, поки не проб’єшся.

Він безмовно киває, але дивиться на Ходжеса.

– Вам треба подзвонити своєму другу. Тому, що там у службі безпеки.

– Йо. Але не звідси. З машини, – Ходжес знову дивиться собі на годинник. За десять сьома. – Ми їдемо в «МАК».

Холлі стикає кулаки обабіч свого обличчя.

– Так, – мовить вона, і Ходжес раптом згадує, що вона була казала раніше: « Вонийого не зможуть знайти. Мизможемо».

Попри власне бажання особисто розібратися з Хартсфілдом – вхопити руками його за горло й бачити, як лупляться очі цього сучого сина, коли в нього припинятиметься дихання – Ходжес сподівається, що тут вона помиляється. Тому що, якщо справа залежить від них, наразі може вже бути надто пізно.