Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 36 страниц)

– 12 —

Вони йдуть униз пагорбом до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит з Оделлом, що м’яко ступає між ними на послабленій шворці. За дві милі звідси їм видно будівлі центральної частини, Міський Центр і Арт-культурний комплекс Середнього Заходу домінують серед скупчення хмародерів. На думку Ходжеса, АКС не належить до найгарніших творінь Ю. М. Пея [166]166
  Юй Мінь Пей (Ieoh Ming Pei, нар. 1917 р.) – американський архітектор китайського походження, автор багатьох визначних будівель.


[Закрыть]. Не те щоб хтось бодай колись рахувався з його думкою з цього питання.

– То, що там за історія-траторія? – питає Джером.

– Ну, – мовить Ходжес, – скажімо, є такий парубок з давньою пані-подругою, яка живе у центрі міста. Сам він живе у Парсонвілі.

То муніципальний округ відразу за Цукровими Пригірками, не такий шикарний, але далебі не нетрища.

– Дехто з моїх друзів називають той Парсонвіл Вайтвілем, – зауважує Джером. – Я чув, так одного разу сказав мій батько, і мама наказала йому замовкнути з расистськими теревенями.

– Угу.

Друзі Джерома, ті, що чорношкірі, мабуть, називають Цукрові Пригірки також Вайтвілем, що додає Ходжесу впевненості в тому, що принаймні з топографією він не помилився.

Оделл зупиняється проінспектувати квіти місіс Мельбурн. Джером відсмикує його геть, перш ніж пес залишить там свій підпис.

– Ну, як там не є, – продовжує Ходжес, – та його давня пані-подружка має квартиру в кондомініумі в районі Бенсон-Парк – це Віланд-авеню, Бренсон-стрит, Озерна авеню, та частина міста.

– Теж гарно.

– Йо. Він приїздить до неї три-чотири рази на тиждень. Пару разів на тиждень він водить її десь повечеряти або в кіно й залишається в неї на ніч. Коли так робить, він залишає машину – добру машину, «бімер» [167]167
  «Бімер» – сленгова назва порівняно рідкісної на американських дорогах німецької машини «BMW».


[Закрыть]– на вулиці, тому що район там порядний, добре контролюється поліцією, повно отих потужних дугових натрієвих ліхтарів. А ще й парковка там безкоштовна від сьомої вечора до восьмої ранку.

– Мав би я «бімера», я ставив би його там в якомусь з гаражів і навіть не думав би про безкоштовну парковку, – каже Джером і знову тягне за шворку. – Оделл, припини, пристойні собаки не їдять з риштака.

Оделл озирається через плече і пускає одне око під лоба, немов кажучи: «Звідки тобі знати, що роблять пристойні собаки».

– Ну, в багатих людей іноді бувають дивні уявлення про економію, – мовить Ходжес, думаючи про пояснення місіс Т. причин, чому вона саме так робила.

– Якщо ви так кажете.

Вони вже майже дійшли до торговельного центру. Спускаючись з пагорба, вони чули дзеленькання морозивного фургона, одного разу зовсім близько, але воно знову затихає, коли водій, Містер Смаколик, прямує до кварталу новобудов північніше Харпер-ровд.

– Отже, якось ввечері у четвер той парубок, як звичайно, приїздить із візитом до своєї пані. Він ставить машину, як звичайно – щойно закінчився діловий день, там повно всякого роду парковочних місць, – і замикає машину, як звичайно. Вони з його пані йдуть пішки неподалік, до ресторану, приємно там вечеряють, потім ідуть назад. Його машина стоїть на тому ж місці, він її бачить, перш ніж вони заходять у дім. Він проводить ніч зі своєю пані, а коли виходить звідти вранці…

– Його «бімер» сказав бувай-бувай.

Вони тепер уже стоять перед морозивною крамничкою. Поряд з нею стояк для велосипедів. Джером прив’язує до нього шворку Оделла. Пес лягає, поклавши голову собі на лапи.

– Ні, – каже Ходжес, – машина стоїть. Йому думається, що це збіса добра версія того, що насправді трапилося. Він уже майже сам собі вірить. – Але носом в інший бік, бо тепер вона припаркована на іншому боці вулиці.

У Джерома злітають вгору брови.

– Йо, розумію. Дико, правда? Отже, той парубок іде через вулицю до неї. Машина на вигляд у порядку, вона міцно замкнена, якою він її й залишив, просто стоїть в іншому місці. Тому перше, що він робить, перевіряє, де його ключ, і гоп – той так само у нього в кишені. То що ж там, чорти його забирай, трапилося, Джероме?

– Не знаю, містере Х. Це як з якогось оповідання про Шерлока Голмса, авжеж? Справжня проблема на три люльки [168]168
  «Це всього лиш проблема на три люльки, і я благаю вас не звертатись до мене наступні п’ятдесят хвилин» – фраза, яку говорить Шерлок Холмс доктору Ватсону в оповіданні «Спілка рудих», маючи на увазі, що йому треба подумати, викуривши три люльки.


[Закрыть].

На обличчі в Джерома гуляє легенька посмішка, якої Ходжесу годі інтерпретувати, і він не впевнений, що вона йому подобається. Це розуміючапосмішка.

Ходжес видобуває в себе з «Лівайсів» гаманець (костюм – то гарно було, але яке ж це полегшення, знову вбратися в джинси й пуловер з логотипом «Індіанців»). Вибирає п’ятірку і вручає Джерому.

– Піди купи нам морозива. Я поки поняньчуся з Оделлом.

– Цього не обов’язково робити, він і так слухняний.

– Не маю щодо нього сумнівів, але поки ти стоятимеш в черзі, у тебе буде час поміркувати над моєю маленькою проблемою. Уяви себе Шерлоком, можливо, це допоможе.

– Окей, – тут вигулькує Тайрон Екстазний Кайф. – Тіки витута Шерлок! Моя є докта Вацсон!

– 13 —

На дальнім кінці Ганновер-стрит є скверик. Коли загорається «ЙДІТЬ», вони переходять вулицю, займають лаву і спостерігають, як зграйка юних підлітків з розкошлаченим волоссям ризикують своїми життями й кінцівками в утопленому бетонному скейтборд-треку. Оделл поперемінно позирає то на тих хлопчаків, то на ріжки морозива.

– Ти сам ніколи отакого не пробував? – питається Ходжес, киваючи на шибайголів.

– Ні, сар! – Джером відповідає йому диким поглядом. – Моя ж чорний.Моя проводить час – закидувать м’яча в кружала та ганять по біговій доріжка в школі! Наші, чорні хлопи, задуже скорі, увсенький світ то зна.

– Мені здавалося, я просив тебе залишити Тайрона вдома.

Ходжес пучкою знімає з ріжка трохи морозива і простягає скрапуючий палець Оделлу, який живо його очищає.

– Іноді той хлоп просто сам нарисовуєця! – оголошує Джером. І після того Тайрон пропадає, як і не було. – Нема ніякого того парубка, ні його пані нема, нема ніякого й «бімера». Ви розказуєте про Мерседес-Кілера.

Ось тобі й навигадував.

– Припустімо, що так.

– Містере Ходжес, ви ведете власне розслідування?

Ходжес обдумує відповідь, і то дуже ретельно, потім повторює свою попередню фразу:

– Припустімо, що так.

На треку хлопчак падає зі свого скейтборда і підхоплюється з «асфальтовими болячками» на обох колінах. Один із приятелів об’їжджає його майже впритул довкола, глузуючи. Хлопчак з «Асфальтовими Болячками» проводить долонею по одному з закривавлених колін, бризкає віялом червоних крапель на Хлопчака Глузливця і котиться геть з криками: «СНІД! СНІД!» Хлопчак Глузливець котиться за ним навздогін, тільки тепер він Хлопчак Сміхун.

– Варвари, – бурмоче Джером. Він нахиляється почухати за вухом Оделла, потім випрямляється. – Якщо ви бажаєте про це поговорити…

У замішанні Ходжес каже:

– Не думаю, щоб на цьому етапі…

– Розумію, – каже Джером. – Але я справдіпоміркував над вашою проблемою, поки стояв у черзі, і маю запитання.

– Так?

– Той ваш вигаданий парубок з «бімером», де його запасний ключ?

Ходжес сидить дуже тихо, думаючи, який же меткий цей хлопець. Потім він помічає цівку рожевого морозива, що стікає з одного боку його вафельного ріжка, і злизує її.

– Скажімо, він заявляє, що ніколи його не мав.

– Як та жінка, якій належав той «мерседес».

– Так. Саме так, як це було тоді.

– Пам’ятаєте, як я казав про мою маму, що розізлилася на тата, коли той назвав Парсонвіл Вайтвілем?

– Йо.

– Хочете почути, як якось мій тато розізлився на маму? Єдиний раз, коли я почув від нього: «Це суто по-бабському»?

– Якщо це в’яжеться з моєю маленькою проблемою, то вперед.

– У мами «Шеві Малібу» [169]169
  «Chevrolet Malibu» – середнього розміру легковик, новітні моделі якого виробляються з 1997 р. компанією «General Motors».


[Закрыть]. Кольору карамельно-червоний металік. Ви бачили його в нас на під’їзній алеї.

– Звичайно.

– Він купив цю машину новенькою три року тому і подарував їй на день народження, наслухавшись купи радісних висків.

«Так, – думає Ходжес, – Екстазний Тайрон явно відвалив погуляти».

– Водить вона її рік. Без проблем. Потім надходить час перереєстрації. Тато сказав, що сам за неї це зробить по дорозі з роботи додому. Він виходить, щоб взяти її папери, а потім повертається до хати з ключем у руці. Він не скаженіє, але роздратований. Він каже їй, що, якщо вона залишає свій запасний ключ у машині, хтось його там може знайти й відігнати машину геть. Вона питається, де той лежав. Він каже, що в пластиковому пакеті на зіпері, разом з її реєстраційними документами, страховкою й інструкцією з експлуатації, якої вона ніколи не відкривала. Усе ще опечатаною паперовою стрічкою з написом: «Дякуємо за придбання вашої нової машини в «лейк шевроле».

Стікає нова цівочка по морозиву Ходжеса. Цього разу він її не помічає, навіть коли вона досягає його руки і розливається там.

– У…

– Так, у бардачку. Тато сказав, що це безвідповідально, а мама йому… – Джером нахиляється вперед, його карі очі вчепилися в сірі очі Ходжеса. – Вона сказала йому, що навіть не знала, що ключ лежить там. От тоді він і сказав: «Це суто по-бабському». Від чого радості їй не додалося.

– Закластися можна, що ні.

У голові Ходжеса одна за одну чіпляються усілякі трибки і шестерні.

– Тато їй каже: «Любонько, мила, тобі достатньо було б одного разу забути й залишити машину незамкненою». Іде повз неї, скажімо, якийсь крековий нарик, бачить – кнопки стирчать угору, і вирішує поритися всередині на випадок, чи нема там чогось вартого вкрасти. Він лізе до бардачка пошукати грошей, бачить ключ у пластиковому пакеті й відразу ж мчить геть – пошукати, чи не купить хтось «Малібу» з малим пробігом за живу готівку.

– І що на це відповіла твоя мати?

Джером вищиряється:

– По-перше, вона все заперечила. Ніхто не вміє робити цього краще за мою маму. Вона йому каже: «Це тикупував машину, і типривів її додому. Ти мусивмені розказати». Я їм сніданок, поки вони отак трохи дискутують, і думаю, чи не сказати: «Мам, якби ти бодай раз зазирнула до інструкції користувача, хоча б щоб принаймні дізнатися, що означають усі ті вогники, які блимають на приладовій панелі». Але я тримаю рота на замку. Мої мама з татом нечасто отак заводяться, але коли таке трапляється, мудра людина тримається подалі. Навіть Барбстер це розуміє, а їй всього лиш дев’ять.

Ходжесу доходить, що коли він ще жив у шлюбі з Коріною, це було те, що також розуміла Елісон.

– А інше, що вона сказала, це те, що вона ніколине забуває замикати свою машину. Що, наскільки я знаю, дійсно є правдою. Ну, у всякому разі, той ключ тепер висить на гачку в кухні. У безпеці, на оці й готовий до діла, якщо основний колись загубиться.

Ходжес сидить, дивлячись на скейтбордистів, але не бачачи їх. Він думає, що мати Джерома мала рацію, коли сказала, що її чоловік мусив або вручити їй запасний ключ, або принаймні розповісти їй про нього. Просто не треба покладатися на те, що люди самі переглядатимуть наявне і власноруч знаходитимуть такі речі. Але справа Олівії Трелоні від цього випадку відрізняється. Вона особисто купувала машину, тож мусила знати.

От тільки, ймовірно, продавець перевантажив її інформацією про її нову дорогу покупку; вони вміють це робити. Коли міняти мастило, як користуватися круїз-контролем, як користуватися GPS, не забудьте покласти запасний ключ в безпечне місце, отут ви можете підключати свій мобільний телефон, ось номер для виклику дорожньої допомоги, якщо у вас виникне потреба, для переведення в режим присмерку клацніть вмикачем передніх фар до кінця вліво.

Ходжес ще пам’ятає, як купував свою першу нову машину, і дозволив післяпродажному клерку затопити себе такими інструкціями – угу-угу, так, авжеж, второпав – а самому не терпиться вивести своє новеньке придбання на дорогу, прикайфувати від їзди без торохтіння, вдихаючи той незрівнянний запах нового автомобіля, який для покупця є ароматом гарно витрачених грошей. Але місіс Т. мала обсесивно-компульсивний розлад. Він міг би повірити, що вона прогледіла запасний ключ і залишила його в бардачку, але якщо вона дійсно забрала з собою основний ключ ввечері того четверга, то чи замкнула вона ним двері машини? Вона казала, що замкнула, наполягала на цьому до самого кінця, і справді, якщо про це подумати…

– Містере Ходжес?

– З новими рідними ключами це простий процес на три дії, хіба не так? – мовить він. – Перша дія: вимкнути двигун. Друга дія: витягти ключ із замка запалювання. Якщо ти задумався про щось інше і забув про другу дію, тобі про це нагадає сигнал. Дія третя: зачинити двері й натиснути кнопку з іконкою у вигляді висячого замка. Як таке можна забути, тримаючи ключ у руці? Система проти крадіїв для тупаків.

– ’бсолютна правда, містере Х. Але деякі тупаки однаково забувають, еге ж?

Ходжес занадто глибоко загруз у своїх думках, щоб змовчати.

– Вона не була тупоумною. Нервовою, смиканою, але не тупою. Якщо вона забрала ключ із собою, я майже схильний повірити, що вона замкнула машину. Але в машину не вламувались. А отже, якщо навіть вона дійснозалишила запасний ключ у бардачку, як той парубок до нього дістався?

– Таким чином тут, замість загадки замкненої кімнати, загадка замкненої машини [170]170
  Загадка замкненої кімнати – піджанр класичного детективу, коли сюжет побудовано на розкритті злочину (зазвичай вбиства), скоєного в такому місці, до якого не міг потрапити сторонній злочинець і з якого не міг вийти ніхто з тих, хто перебував там на час скоєння злочину.


[Закрыть]. Тобто прублема вже на штирилюльки!

Ходжес не відповідає. Він знов і знов прокручує все собі в голові. Те, що запасний дійсно міг лежати в бардачку, здається тепер очевидним, але чи він або Піт коли-небудь розглядали таку можливість? Він цілком певен, що ні. Тому що вони мислили як чоловіки? Чи тому, що злилися на недбайливість місіс Т. і радо звинувачували її? І вона заслуговувала на звинувачення, хіба не так?

«Ні, якщо вона дійсно замкнула машину», – думає він.

– Містере Ходжес, який стосунок має цей сайт, «Блакитна Парасолька», до Мерседес-Кілера?

Ходжес повертається назад зсередини своєї голови. Він перебував глибоко, і це доволі довгий і важкий шлях.

– Поки що я не бажаю про це говорити, Джероме.

– Але, може, я зможу допомогти!

Чи він бачив коли-небудь Джерома таким збудженим? Можливо, тільки раз, коли дискусійна команда, яку він очолював у передостанньому класі, виграла загальноміський чемпіонат.

– Дізнайся все про той веб-сайт, і ти вже допоможеш, – каже Ходжес.

– Ви не хочете мені розповідати, тому що я ще не дорослий. Так же, хіба ні?

Почасти причина в цьому, але Ходжес не має наміру це визнавати. А попутно виходить так, що там мається й дещо інше.

– Усе складніше, ніж просто це. Я більше не коп, і розслідування того, що трапилося біля Міського Центру – це зісковзання до самого краю законності. Якщо я щось з’ясую і не розповім моєму старому напарнику, який зараз веде справу Мерседес-Кілера, я перейду за край. Перед тобою лежить яскраве майбутнє, включно з майже будь-яким коледжем чи університетом, який ти вирішиш вшанувати власною присутністю. Що я скажу твоїй матері й батькові, якщо тебе втягнуть до розслідування моїх дій, можливо, як співучасника?

Джером сидить тихо, переварюючи почуте. Потім віддає залишок свого морозива Оделлу, який завзято його приймає.

– Я втямив.

– Чи справді?

– Йо.

Джером підводиться, Ходжес робить те саме.

– Усе ще друзі?

– Звісно. Але якщо ви вирішите, що я можу вам допомогти, пообіцяйте, що ви до мене звернетеся. Знаєте ж, як то кажуть, дві голови краще за одну.

– Домовилися.

Вони вирушають назад, угору пагорбом. Оделл спершу йде між ними, як перед тим, потім починає тягнути вперед, бо Ходжес гальмує. Йому також не вистачає дихання.

– Мені треба скинути вагу, – каже він Джерому. – Знаєш що? Недавно в мене лопнули на заду абсолютно цілі штани.

– Мабуть, ви могли б пожертвувати десятком [171]171
  10 фунтів = 4,5 кг.


[Закрыть], – відгукується Джером дипломатично.

– Подвій цю цифру, то буде набагато ближче.

– Хочете – зупинимося, перепочинемо хвилину?

– Ні.

Це звучить по-дитячому навіть для самого Ходжеса. Тим не менше, щодо ваги він налаштований цілком серйозно; щойно він повернеться додому, всі до одного чортові перекуски з шафи й холодильника полетять до кошика на сміття. Потім він думає: «Винесеш їх у надвірний контейнер. Надто легко попуститися й виловити щось із кошика».

– Джероме, було б найкраще, аби про моє розслідування ти нікому. Можу я покластися на твою розсудливість?

Джером відповідає без затримки:

– Абсолютно. Ані слова.

– Добре.

За квартал попереду, перетинаючи Харпер-ровд по Вінсон-лейн, дзеленчить фургон Містера Смаколика. Джером змахує привітно рукою. Ходжес не бачить, чи махнув йому у відповідь морозивник.

– Нарештіми його побачили, – мовив Ходжес.

Джером обертається до нього з посмішкою:

– Морозивник – як коп.

– Га?

– Його ніколи нема поруч, коли він потрібен.

– 14 —

Брейді їде, дотримуючись усіх обмежень швидкості (двадцять миль за годину тут, на Вінсон-лейн), майже не чуючи дзвіночків і бренькання «Дівчат із Баффало» [172]172
  «Buffalo Gals» – написана 1844 р. танцювальна пісня, яка стала народною і досі широко виконується в різних версіях.


[Закрыть]з динаміків над собою. Під білою курткою Містера Смаколика на ньому одягнений светр, бо вантаж позаду нього холодний.

«Як мій розум, – думає він. – Тільки морозиво простохолодне. А розум у мене аналітичний. Він – машина. «Мак», заряджений гігами аж до гуголплексу [173]173
  Googolplex – математичний тремін; гугол – одиниця зі ста нулями, гуголплекс – число з гуголом нулів після одиниці.


[Закрыть]».

Він обробляє розумом те, що щойно був побачив: пагорбом угору по Харпер-ровд йде жирний коп із Джеромом Робінсоном та ірландським сетером, у якого негритянське ім’я. Джером йому махнув і Брейді махнув у відповідь, тому що таким чином ти вписуєшся в довкілля. Це так само, як слухати безкінечні розпатякування Фредді Лінклаттер про те, як важко бути ґей-жінкою в традиційному світі.

Керміт Вільям «хотілося б мені бути молодим» Ходжес та Джером «хотілося б мені бути білим» Робінсон. Про що ця Химерна Парочка могла розмовляти? Це належить до того, що Брейді Хартсфілду хотілося б знати. Можливо, він і дізнається, якщо коп заковтне наживку і поведеться на розмову на «Блакитній Парасольці Деббі». Це прекрасно спрацювало з тією багатою сукою; щойно вона почала балакати, вже ніщо не могло її зупинити.

Дет-Пенс і його темненький служка.

А ще Оделл. Не забуваймо про Оделла. Джером і його маленька сестричка люблять цього собаку. Їх би дуже це вдарило, якби з ним щось трапилося. Мабуть, нічого не трапиться, але, може, коли він повернеться ввечері додому, йому варто пошукати в інтернеті ще про якісь отрути.

Такі думки завжди пурхають у Брейді в голові – вони кажани, що живуть у його дзвіниці. Цього ранку в «ДЕ», коли він інвентаризував чергову дозу здешевлених на лайно DVD-дисків (чому надходять нові в той самий час, коли вони намагаються скинути геть їх старі запаси – це таємниця, якої ніколи не буде розгадано), йому дійшло, що він міг би скористатися своїм самогубчим жилетом і вбити президента, містера Барака «хотілося б мені бути білим» Обаму. Відійти геть у спалаху слави. Барак часто приїздить до нашого штату, бо штат відіграє важливу роль у його стратегії переобрання. А коли він приїздить до штату, то приїздить і до нашого міста. Виступає на мітингу. Говорить про надію. Говорить про зміни. Ра-ра-ра, бла-бла-бла. Брейді міркував, як уникнути металодетекторів і вибіркових перевірок, коли йому дзеленькнув Тоунз Фробішер і повідомив, що він має сервісний виклик. На той час, коли він уже був у дорозі в одному із зелених «фольксвагенів» «Кібер-Патруля», він думав уже про дещо інше. Про Бреда Піта, якщо бути точним. Йобаного бабського ідола.

Утім, подеколи його ідеї заклинює.

Малий опецькуватий хлопчик біжить по тротуару, махаючи грішми. Брейді зупиняється біля бровки.

– Я хочу чоооклатне!– валує малий. – І хочу, щоб з опсииипкою!

«Зараз отримаєш, жирнозадий паразите, – думає Брейді, посміхаючись найширшою, найчарівливішою зі своїх усмішок. – Зажерися холестерином досхочу, я тобі даю віку років до сорока, а там хтозна, може, ти переживеш перший інфаркт. Але це тебе не зупинить, аж ніяк. Ніяк, коли світ повний пива, і «Вопперів» [174]174
  «Whoppers» – цукерки, маленькі кульки з соєвого молока в глазурі з шоколадним смаком, які випускаються з 1939 року.


[Закрыть], і шоколадного морозива».

– Одну хвилиночку, мій юний друже. Зараз отримаєш своє шоколадне з обсипкою. Як справи в школі? Отримав якісь «А»?

– 15 —

Цього вечора телевізор ні разу не вмикається в домі № 63 на Харпер-ровд, навіть заради «Вечірніх новин». І комп’ютер також. Натомість Ходжес видобуває свій вірний блокнот. Джанель Паттерсон назвала його традиціоналістом. Ним він і є, і не збирається за це вибачатися. Саме таким чином він працював завжди, найзручнішим для себе чином.

Сидячи в гарній безтелевізійній тиші, він читає той лист, який йому надіслав Містер Мерседес. Потім читає лист, який отримала місіс Т. Так він перечитує їх знову і знову цілу годину чи й більше, досліджуючи листи рядок за рядком. Оскільки лист місіс Т. – це копія, він не вагаючись ставить позначки на його берегах і обкреслює певні слова.

Цю частину своєї процедури він завершує, читаючи обидва листи вголос. Читає двома різними голосами, оскільки Містер Мерседес писав їх під двома різними личинами. Лист, який отримав Ходжес, злорадний і самовпевнений. «Ха-ха-ха, ти бракований старий дурень, – промовляє він. – У тебе не залишилося нічого, заради чого варто жити, і ти сам це знаєш, то чому ти просто сам себе не вб’єш?»Тон листа Олівії Трелоні раболіпний і меланхолійний, сповнений каяття і казок про насильства в дитинстві, але тут також міститься ідея самогубства, цього разу викладена в співчутливих термінах: «Я розумію. Я все цілком розумію, бо відчуваю те саме».

Нарешті він кладе обидва листи до теки з виведеним на її ярлику написом МЕРСЕДЕС-КІЛЕР. У ній більше нічого нема, що означає, що вона тоненька, але якщо він усе ще щось тямить у своїй роботі, дедалі вона аркуш за аркушем товщатиме від його власних нотаток.

П’ятнадцять хвилин він сидить, склавши руки на своєму занадто великому череві, наче медитуючий Будда. Потім підсовує до себе блокнот і починає писати.

«Гадаю, я був правий щодо більшості стилістичних відволікаючих маневрів. У листі місіс Т. він не використовує знаки оклику, фрази зі словами з великих літер чи абзаців з одного речення (ті, що наприкінці, то для драматичного ефекту). Я був неправий щодо лапок, він їх любить. Також він любитель підкреслювати фрази. Він може бути й немолодим, врешті-решт, я міг помилятися й щодо цього…»

Але він думає про Джерома, який забув уже про комп’ютери більше, ніж сам Ходжес здатен коли-небудь вивчити. І про Джейні Паттерсон, котра знала, як скануванням зробити копію з отриманого її сестрою листа, і котра користується «Скайпом». Джейні Паттерсон, котра мусить бути майже на двадцять років молодшою за нього.

Він знову береться за ручку.

«…але не думаю, що це так. Імовірно, не підліток (хоча відхилити таку версію не можу), але, скажімо, в межах 20—3 5 років. Він кмітливий. Добрий словниковий запас, здатний вибудувати фразу, приточивши певне слівце».

Він знову вкотре перечитує листи й виписує деякі з тих фраз: «Був просто метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство». «Більшість людей – вівці, а вівці не їдять м’яса».

Нічого такого, що змусило б людей забути Філіпа Рота, але Ходжес вважає, що такі рядки демонструють певний рівень таланту. Він знаходить іще одну і записує її під іншими: «Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами?»

Він постукує кінчиком ручки над цими словами, утворюючи сузір’я з крихітних синіх цяток. Він гадає, що більшість людей написали б «окрім як подарували вам ночі без сну»або «окрім як довели вас до безсонних ночей», але таке неодостатньо добре для Містера Мерседеса, бо він той садівник, що саджає насіння сумнівів і параної. Воницькують вас, місіс Т., і вонимають підстави, хіба не так? Тому що ви дійснозалишили ключ. Так кажуть копи; я так кажу, а я був там. Як ми усі можемо бути неправими?

Він записує ці свої думки, обводить їх рамкою, потім перегортає сторінку на свіжу.

«Найкращою точкою для ідентифікації залишаєтьсякрутийзамістькрутій, слово, яке він використовує в обох листах, але також варто відзначити ДЕФІСИ в листі Трелоні. “Невротичні”, замість “невротичні”, “від-дячити”, замість “віддячити”. Якщо мені вдасться ідентифікувати цього парубка й отримати від нього зразок письма, я його прицвяхую».

Такі стилістичні відбитки пальців не будуть достатніми для висунення обвинувачення, але для самого Ходжеса? Абсолютно.

Він знову відкидається на спинку стільця, голова похилена, очі дивляться в нікуди. Він не помічає збігання часу; для Ходжеса час, що був так важко висів над ним відтоді, як він вийшов на пенсію, скасовано. Потім він різко нахиляється вперед, звискує непочутим протестом його кабінетний стілець, і пише великими літерами: ЧИ СТЕЖИВ МІСТЕР МЕРСЕДЕС?

Ходжес вважає майже напевним, що таки стежив. Це його Modus Operandi [175]175
  Modus Operandi ( лат.) – спосіб дій.


[Закрыть].

Він слідкував, як поливають місіс Трелоні брудом у газетах, він бачив два чи три сюжети з нею в телевізійних програмах новин (небагатослівні й недоброзичливі, ті сюжети опустили її вже й без того низький рівень підтримки зовсім у підвал). Він також міг проїжджатися повз її дім. Ходжесу треба знову побалакати з Редні Піпелзом і з’ясувати, чи не помічав Піпелз або хтось інший із працівників «Невсипущих» незвичних машин, які б каталися в районі кварталу місіс Трелоні в Цукрових Пригірках у тижні перед тим, як вона взяла квиток на рейс без вороття. І хтось же намалював той напис на одній з її ворітниць ПИЗДА ВБИВЦЯ. Скільки часу минуло від його появи до її самогубства? Може, Містер Мерседес сам це зробив? І звичайно, він міг взнати її краще, набагато-багатокраще, якщо вона купилася на його запрошення зустрітися під «Блакитною Парасолькою».

«Також є ще я», – думає він і дивиться, як закінчується присланий йому лист: «Я не хотів би, щоб ви почали думати про свій пістолет», і зразу по тому: «Але ж ви дійсно думаєте про нього, хіба не так?»Чи Містер Мерседес розводиться про його теоретичний службовий пістолет, чи він бачив саме той «Сміт & Вессон», яким інколи бавиться Ходжес? Важко сказати, проте…

Проте, я гадаю, він бачив. Він знає, де я живу, до моєї кімнати можна зазирнути просто з вулиці, і, я гадаю, він його таки бачив.

Думка про те, що за ним стежили, наповнює Ходжеса збудженням замість замішання. Якби він міг порівняти автомобілі, що їх помічали «Невсипущі», з тими, які проводять зайву кількість часу на Харпер-ровд…

Й отутечки дзвонить телефон.