Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)

– 4 —

Не забагато миль звідти, де Керміт Вільям Ходжес і Джанель Паттерсон лежать разом у будинку на Харпер-ровд, сидить у своєму командно-контрольному центрі Брейді Хартсфілд. Сьогодні він не біля комп’ютера, а за своїм робочим столом. Сидить і нічого не робить.

Поряд – серед розсипу дрібних інструментів, шматочків дроту й комп’ютерних деталей – лежить все ще скручена у своєму целофановому кондомі понеділкова газета. Він приніс її сюди, коли повернувся з «Дискаунт Електронікс», але просто за звичкою. Його не цікавлять новини. Йому є про що інше подумати. Яким чином він збирається дістати цього копа? Яким чином він збирається пробратися на концерт «Довколишніх» у «МАКу», одягненим у свій ретельно сконструйований самогубчий жилет. Тобто якщо він насправді збирається це зробити. Зараз усе це здається неміряною купою роботи. Довжелезним рядком, який сапати й сапати. Височенною горою, на яку лізти й лізти. І… і…

Але він не може придумати якихось інших порівнянь. Чи це називається метафорами?

«Можливо, – думає він похмуро, – мені варто зараз просто вбити самого себе, та й поготів. Позбавитися цих жахливих думок. Цих моментальних фотознімків із пекла».

Знімків, як, скажімо, той, на якому його мати корчиться в конвульсіях на дивані після того, як вона з’їла отруєне м’ясо, призначене для сімейного собаки Робінсонів. Мама з вибалушеними очима та в обриганій піжамі – як би така фотографія виглядала в старому сімейному альбомі?

Йому треба подумати, але в голові в нього ураган, страшна Катрина [259]259
  Katrina – атлантичний ураган 2005 року, один із найбільш руйнівних в історії США; за розробленою у 1969 р. шкалою ураганів Саффіра-Сімпсона, яка оцінює матеріальні збитки і людські втрати, п’ята категорія є найгіршою.


[Закрыть]п’ятої категорії, і все розлітається.

На підлозі підвалу, поверх надувного матраца, який він притягнув із гаража, розпластався його старий бойскаутський спальний мішок. Надувний матрац потроху спускає. Брейді думає, що треба б його замінити, якщо він збирається й надалі спати тут впродовж того бодай недовгого відтинку життя, який йому ще залишився. А де щевін може спати? Він не може змусити себе скористатися ліжком у своїй спальні на другому поверсі, не тоді, коли його мати лежить мертва у її ліжку неподалік по коридору, можливо, вже стікаючи тліном у простирадла. Він увімкнув її кондиціонер, запустивши його на ПОВНИЙ ХОЛОД, але в нього нема ілюзій щодо того, як добре той працюватиме. Чи як довго. І спання на дивані у вітальні не варіант. Він почистив його, наскільки зумів, і перевернув подушки, але він все ще смердить її блювотинням.

Ні, тільки тут, у його особливому місці. У його командно-контрольному центрі. Звісно, в цього підвалу є своя неприємна історія; це саме тут помер його менший брат. Тільки помер– це трішечки ніби евфемізм, а для них уже трішечки пізно.

Брейді думає про те, як він використовував ім’я Френкі, коли надсилав повідомлення Олівії Трелоні під «Блакитну Парасольку Деббі». То було так, ніби Френкі якийсь недовгий час знову побув живим. Тільки коли та сучка Трелоні померла, Френкі також помер із нею.

Помер знову.

– Та все одно я тебе ніколи не любив, – промовляє він, дивлячись у бік підніжжя сходів. Ці слова звучать якимсь дивним, дитячим голосом – високим, писклявим, але Брейді цього не помічає. – А мусив, – він на мить замовкає, – мимусили.

Він думає про свою матір і про те, якою красивою вона була в ті дні.

У ті старі дні.

– 5 —

Дебора Енн Хартсфілд була однією з тих рідкісних колишніх чірлідерок, котрі навіть після народження дітей примудряються не втратити тіло, яке п’ятничними вечорами танцювало та скакало вздовж бокових ліній у світлі прожекторів: висока, фігуриста, з медового кольору волоссям. У перші роки свого заміжжя вона випивала не більш ніж бокал вина під час вечері. Навіщо пити надмірно, коли таким гарним було тверезе життя? Вона мала чоловіка, мала будинок у Північному районі міста – не зовсім щоб палац, але яким може бути дім початківців? – і мала двох синів.

На той час коли його мати стала вдовою, Брейді було вісім, а Френкі три роки. Френкі був безхитрісно простою дитиною, і трішки ніби загальмованим. Натомість Брейді мав приємний вигляд і меткий розум. А ще й яку чарівливість! Мати упадала коло нього всією душею, і він відповідав їй взаємністю. Довгі суботні дні вони проводили разом, обнявшись під ковдрою на дивані, дивилися старі фільми й пили гарячий шоколад, поки Норм копирсався в гаражі, а Френкі повзав по килиму, граючись із кубиками або маленькою червоною пожежною машинкою, яку він так любив, що навіть дав їй ім’я: Семмі.

Норм Хартсфілд працював лінійним монтером в Енергетичній компанії центральних штатів. За те, що лазив по електровежах, Норм отримував гарну зарплатню, але приглядався до величніших цілей. Можливо, того дня біля шосе № 51, замість дивитися на те, що саме він зараз робить, його зір якраз було спрямовано на величніші цілі, а може, він просто трохи втратив рівновагу і, коли хотів утриматися, ухопився не за те рукою. Не важить, що там була за причина, факт той, що результат був летальним. Його напарник якраз докладав, що вони знайшли місце витоку й ремонт вже майже закінчено, коли почув тріск. То були двадцять тисяч вольт виробленої спалюванням вугілля електрики ЕКЦШ, які лийнули в тіло Норма Хартсфілда. Напарник поглянув угору якраз вчасно, щоби побачити, як Норм беркицьнувся з кошика автомобіля-вишки, пірнувши на землю з висоти сорок футів з розплавленою лівою рукою і палаючим рукавом форменої сорочки.

Звиклі до кредитних карток, як більшість пересічних американців під кінець минулого століття, Хартсфілди мали заощаджень менше двох тисяч доларів. Подушка була вельми тонкою, але мався добрий страховий поліс та ЕКЦШ накинула ще сімдесят тисяч доларів, обмінявши їх на підпис Дебори Енн під папером, що звільняв компанію від усякої вини в смерті Нормана Хартсфілда. В очах Дебори Енн то була гігантська бочка готівки. Вона сплатила кредит за дім і купила нову машину. Їй навіть на думку не спало, що деякі бочки наповнюються лише один раз.

Коли зустріла Норма, вона працювала перукаркою, і знову повернулася до цієї професії після його загибелі. Приблизно місяців через шість свого вдовування вона почала зустрічатися з одним чоловіком, з яким познайомилася в банку – тільки молодший менеджер, сказала вона Брейді, але в нього є, як вона це назвала, «перспективи». Привела його додому. Він скуйовдив Брейді волосся і назвав його « малим бісеням». Брейді він не сподобався (у нього були великі зуби, як у вампіра в якомусь лячнім кіні), але своєї неприязні хлопчик не виказував. На тоді він уже був навчився світитися щасливим виразом обличчя і тримати власні почуття при собі.

Одного вечора, перед тим як повести Дебору Енн кудись на вечерю, той бойфренд сказав Брейді: «Твоя мати просто чарівлива, і ти також». Брейді відповів йому посмішкою і подякував, сподіваючись, що цей бойфренд потрапить в автокатастрофу й загине. Тільки щоб його матері в той час з ним не було, звісно. Бойфренд із лячними зубами не мав права займати місце його батька.

То було завданням самого Брейді.

Френкі вдавився яблуком під час «Братів Блюзу» [260]260
  «The Blues Brothers» (1980) – музично-гангстерська кінокомедія про братів, які концертами збирають гроші на сплату боргів дитячого притулку, в якому вони були виросли, попутно тікаючи від мафії, поліції та покинутої колись одним із братів мстивої нареченої.


[Закрыть]. Фільм нібито мусив бути смішним. Брейді не вбачав у ньому чогось такого особливо смішного, але його мати та Френкі реготали, мало не луснули. Мати його була щасливою і цілком одягненою, бо чекала свого бойфренда, котрий збирався її кудись повести. Невдовзі мусила прийти нянька. Нянька була ненажерливою дурепою, яка, щойно Дебора Енн ішла з дому, завжди заглядала до холодильника, подивитися, що там добренького можна з’їсти, нахиляючись при цім так, що стирчав тільки її жирний зад.

На кавовому столику тоді стояло тільки дві вазочки для наїдків; в одній лежав попкорн, а в іншій – яблучні скибочки, притрушені цинамоном. В одному місці фільму люди співали в церкві, а один із Братів Блюзу скакав перекидом по центральному проходу. Френкі сидів на підлозі й весело зареготав, коли товстий Брат Блюзу пішов перекидом. Зробивши вдих, щоб пореготати далі, він всмоктав у горло шматочок яблучної скибки в цинамоновій пудрі. Це змусило його припинити сміх. Натомість він почав по-дурному смикатися і дряпати собі горло.

Мати Брейді закричала й підхопила його на руки. Вона стискала малого з надією, що яблуко з нього вискочить. Воно не вискочило. Обличчя в Френкі стало червоним. Вона полізла пальцями йому до рота й глибше, в горло, намагаючись дістати той шматочок яблука. Але не змогла. Червоний колір почав сходити з Френкі.

– Ой, Господи-Ісусе ріднесенький, – заридала Дебора Енн і побігла до телефону. Знявши слухавку, вона закричала на Брейді: – Не сиди там вкляклим, наче якийсь гівнюк! Побий його по спині!

Брейді не сподобалося, що на нього кричать, і гівнюком його мати ніколи раніше не обзивала, але він почав стукати Френкі по спині. Сильностукати. Шматочок яблучної скибки не виходив. Тепер вже обличчя Френкі почало синіти. У Брейді з’явилась ідея. Він підняв Френкі за щиколотки так, що Френкі повис униз головою з волоссям, розметеним по килиму. Яблучна скибка не виходила.

– Перестань капризувати, Френкі, – проказував Брейді.

Френкі продовжував дихати – ну, типу того, якісь такі негучні хрипкі посвисти він видавав – майже до самого прибуття машини швидкої допомоги. Потім він перестав. Увійшли медики. Одягнені в чорне, з жовтими латками на куртках. Вони наказали Брейді піти в кухню, тому Брейді не бачив, що вони робили, але його мати кричала, й пізніше він побачив на килимі краплі крові.

Але яблучної скибки не було.

Потім усі, окрім Брейді, поїхали в машині швидкої допомоги. Він сидів на дивані, їв попкорн і дивився телевізор. Не «Братів Блюзу»; «Брати Блюзу»було дурне кіно, просто співають собі та без толку бігають. Він знайшов фільм про якогось скаженого парубка, котрий захопив купку дітей разом із їхнім шкільним автобусом. Ото було доволі хвилююче.

Коли з’явилася жирна нянька, Брейді сказав:

– Френкі вдавився шматком яблука. У холодильнику є морозиво. Ванільне з хрустиками. Їжте, скільки захочеться.

«Може, – думав він, – якщо вона з’їсть достатньо морозива, у неї станеться інфаркт і тоді я сам зможу викликати дев’ять-один-один».

Або він просто дозволить цій дурній сучці лежати так там і лежати. Так, либонь, було б іще краще. Він зміг би на неї роздивлятися.

Нарешті об одинадцятій Дебора Енн повернулася додому. Жирна нянька змусила Брейді піти в ліжко, але він не спав і, коли він у піжамі спустився донизу, мати його обняла, притискаючи до себе. Жирна нянька спитала, як там Френкі. Жирна нянька була сповнена фальшивого занепокоєння. Підставою для того, щоб Брейді знав, що воно фальшиве, було те, що вінзанепокоєння не відчував, то чому б хвилювалася ця жирна нянька?

– З ним усе буде гаразд, – відповіла Дебора Енн, широко посміхаючись. Потім, коли жирна нянька вже пішла, вона почала плакати, мов божевільна. Вона дістала з холодильника своє вино, але, замість того щоб налити собі в бокал, пила його просто з горла пляшки.

– Може, з ним і не буде гаразд, – повідомила вона Брейді, витираючи вино собі з підборіддя. – Він у комі. Ти знаєш, що це таке?

– Звичайно. Це як у серіалах про лікарів.

– Правильно.

Вона присіла на одне коліно так, що вони опинилися лице до лиця. З нею так близько – мати пахла парфумами, якими вона намазалася перед побаченням, що так і не відбулося – він відчув якесь ворушіння у себе в животі. Воно було кумедним, але приємним. Він невідривно дивився на блакитну фарбу в неї на повіках. Вид був химерним, але приємним.

– Він перестав дихати задовго до того, як спеціалісти невідкладної допомоги змогли дати шлях повітрю. Лікар у шпиталі сказав, що, якщо він навіть вийде з коми, там може бути ушкодження мозку.

Брейді подумав, що у Френкі й без цього було ушкодження мозку – він був жахливо тупим, весь час носився з тією своєю пожежною машинкою, – але нічого не сказав. На його матері була блуза, яка відкривала верх її циць. Від цього він також відчував кумедне ворушіння в животі.

– Ось що я тобі скажу. Ти обіцяєш нікому про це не розказувати? Жодній живій душі?

Брейді пообіцяв. Він умів тримати таємниці.

– Може, буде краще, якщо він такипомре. Бо, якщо він прокинеться, а в нього ушкодження мозку, я просто не уявляю, що нам тоді робити.

Потім вона притягнула його до себе, і її волосся лоскотало йому щоку, і запах її парфумів був дуже сильним. Вона сказала:

– Дякувати Богові, що це трапилось не з тобою, хлопчику мій медовий. Спасибі Богу за це.

Брейді обняв її навзаєм, притиснувшись грудьми до її циць. У нього трапився стояк.

Френкі такипрокинувся, і, звичайно ж, у нього було ушкодження мозку. Він ніколи не був кмітливим («Весь у свого батька», – сказала одного разу Дебора Енн), але, порівняно з його теперішньою поведінкою, він був справжнім генієм у ті свої «дояблучні» дні. До туалету його було привчено пізно, вже коли йому було заледве не три з половиною, і зараз він знову повернувся до памперсів. Запас слів у нього зменшився до не більш як дюжини. Замість нормально ходити, він пересувався по будинку якимсь човгаючим шкутильганням. Інколи він зненацька западав у глибокий сон, але так бувало тільки в денний час. Уночі він мав тенденцію блукати, а перед тим як вирушити на такі свої нічні сафарі, він зазвичай здирав із себе памперси. Інколи він забирався у ліжко до матері. Набагато частіше він залазив до Брейді, котрий зазвичай прокидався, переконуючись, що постіль у нього просякла, а на нього з по-ідіотському бридкою любов’ю дивиться Френкі.

Френкі треба було продовжувати водити до лікаря. Дихання в нього так ніколи й не стало правильним. У найкращі моменти воно звучало вологим сопінням, у найгірші, коли в нього траплялася чергова з його частих застуд, деренчливим гавкотом. Він більше не міг їсти твердої їжі; для нього все треба було перетирати на пюре у блендері та їв він його, сидячи у високому стільчику. Пиття зі склянки було поза питанням, тому знов довелося повернутися до чашок-невиливайок.

Той бойфренд з банку давно зник, і жирна нянька також довго не протрималася. Вона сказала, що їй дуже шкода, але вона просто не може впоратися з таким Френкі, яким він тепер став. Якийсь час Дебора Енн наймала спеціалістку з домашнього догляду, яка приходила на цілий день, але та пані, спеціалістка з домашнього догляду, перегодом зажадала грошей більше, ніж у салоні краси заробляла сама Дебора Енн, тож їй довелося відпустити спеціалістку з домашнього догляду й покинути роботу. Тепер вони жили з банківського рахунку. Вона почала більше пити, перемкнувшись із вина на горілку, яку вона називала «ефективнішою системою введення». Брейді зазвичай сидів поряд з нею на дивані й пив пепсі. Вони дивилися, як по килиму повзає Френкі – зі своєю пожежною машинкою в одній руці та з чашкою-невиливайкою, в яку також було налито пепсі, в іншій.

– Він тане, як ті снігові вершини, – проказувала Дебора Енн, і Брейді вже не мусив питати в неї, що за такий «він». – А коли він закінчиться, ми опинимося на вулиці.

Вона пішла до юриста (у тому ж торговельному центрі, де через роки Брейді тицьне пальцем у горло одного дратівного тупака) і заплатила за консультацію сто доларів. Брейді вона взяла з собою. Прізвище юриста було Ґрінсміт. Він був одягненим у дешевий костюм і невпинно кидав скрадливі погляди на цицьки Дебори Енн.

– Я можу розказати вам, що трапилося, – почав він. – Бачив таке раніше. Той шматочок яблука залишив простору в його трахеї якраз достатньо для того, щоб він продовжував дихати. Це дуже погано, що ви полізли йому в горло, от і все.

– Я намагалася його витягти! – сказала Дебора Енн обурено.

– Я розумію, будь-яка добра мати зробила б так само, але натомість ви проштовхнули його глибше, і таким чином цілком заблокували йому трахею. Якби це зробив хтось із працівників служби швидкої допомоги, ви б подали позов. Щонайменше на кілька сотень тисяч. Можливо, на мільйон, а то й п’ять. Бачив таке раніше. Але це зробили ви. І розказали їм про те, що зробили. Хіба не так?

Дебора Енн визнала, що так і було.

– Вони робили йому інтубацію?

Дебора Енн сказала, що робили.

– Окей, осьде ваш позов. Вони відкрили доступ повітрю, але в процесі проштовхнули те злісне яблуко ще глибше. – Він відкинувся назад на стільці, розчепірив пальці на своїй злегка пожовклій білій сорочці та знов крадькома поглянув на цицьки Дебори Енн, ймовірно, просто аби переконатися, що вони не вислизнули з її бюстгальтера й не втекли. – Отже, спричинили ушкодження мозку.

– То ви беретеся за цю справу?

– З радістю, якщо ви зможете заплатити мені за ті п’ять років, які вона тягнутиметься по судах. Тому що лікарня і її страховики битимуться проти вас всю дорогу, на кожному кроці. Бачив таке раніше.

– Скільки?

Ґрінсміт назвав суму, і Дебора Енн, тримаючи за руку Брейді, покинула його офіс. Вони сиділи в її «Хонді» (тоді ще новій), і вона плакала. Коли ця частина закінчилася, вона сказала йому, щоб послухав радіо, поки сама зробить ще одну справу. Брейді знав, що мається на увазі під тією справою: пляшка ефективної системи введення.

У наступні роки вона вголос згадувала ту розмову з юристом багато разів, завжди закінчуючи гірким висновком: «Я заплатила сто доларів, яких не могла собі дозволити, юристу в костюмі з «Менз Верхауза» [261]261
  «Men’s Wearhouse» – заснована 1973 р. торговельна мережа, що спеціалізується на продажу безпретензійного чоловічого одягу, взуття та аксесуарів під рекламним гаслом: «Вам сподобається, як ви виглядаєте. Я це гарантую».


[Закрыть], і все, що я дізналася, це те, що не можу собі дозволити боротися проти великих страхових компаній і отримати те, що світило мені».

Наступний за цим рік тягнувся п’ять років. У хаті жив монстр, висмоктуючи життя, й ім’я того монстра було Френкі. Інколи, коли він щось перекидав або пробуджував задрімалу Дебору Енн, вона його шльопала. Одного разу вона не втрималася і вдарила його збоку в голову так, що збила його на підлогу, де він засмикався, безтямно луплячи очі. Вона підняла його, і обіймала його, і плакала, приказуючи, як їй жаль, але то була лише малість з того, що могла б стерпіти будь-яка жінка.

Коли могла, вона виходила на підміну в «Сьогоднішні зачіски». У таких випадках, аби з меншим посидів старший брат, вона телефонувала в школу, повідомляючи, що Брейді захворів. Інколи Брейді ловив Френкі, коли той тягнувся по речі, яких йому не можна було торкатись (або брав те, що належало самому Брейді, як от його портативний ігровий пристрій «Атарі»), і тоді він ляскав Френкі по руках, аж поки Френкі не починав плакати. Коли починалися такі ридання, Брейді нагадував собі, що Френкі не винен у тому, що в нього ушкодження мозку через той клятий, ні, через той йобанийшматочок яблука, і тоді його затоплювало сумішшю почуттів провини, люті й жалю. Він садовив Френкі собі на коліна та гойдав його й вибачався перед ним, але то була лише малість з того, що міг би стерпіти будь-який чоловік. А він таки дійсно був чоловіком, так казала мама: «хазяїном дому». Він добре навчився міняти Френкі памперси, але, коли там були каки (ні, то було гівно, не каки, а гівно), він інколи щипав Френкі за ноги та кричав на нього, щоб той лежав смирно: «Чорти б тебе забрали, смирно лежи». Навіть якщо Френкі й лежавсмирно. Лежав із притиснутою до грудей пожежною машинкою Семмі й дивився вгору на стелю своїми великими, дурними, ушкодженого мозку очима.

Той рік був переповнений «інколи».

Інколи він любив Френкі й цілував його.

Інколи він тряс його й приказував: «Це твоя вина, ми опинимося на вулиці, і це твоя вина».

Інколи, кладучи Френкі до ліжка після робочого дня в салоні краси, Дебора Енн бачила синці на ногах і руках хлопчика. А одного разу на горлі, пошрамованому в результаті проведеної йому в лікарні швидкої допомоги трахеотомії. Вона ніколи не робила зауважень щодо цього.

Інколи Брейді любив Френкі. Інколи він його ненавидів. Зазвичай він відчував і те, й інше одночасно, і через це в нього боліла голова.

Інколи (переважно коли була п’яною) Дебора Енн кляла катастрофу, що пустила її життя під укіс.

– Я не можу отримати допомоги ні від міста, ні від штату, ані від триклятого федерального уряду, а чому? Тому що в нас усе ще багато залишилося від тієї страховки та сплаченого за угодою компанією, ось чому. Хіба когось цікавить, що все те витрачається, а тим часом нічого не надходить? Ні. Коли гроші закінчаться і ми житимемо в якомусь притулку для бездомних на Лоубраяр-авеню, ось лише тоді я матиму право звернутися по допомогу, ну хіба не прекрасно.

Інколи Брейді було погляне на Френкі й думає: «Ти заважаєш. Ти заважаєш, Френкі, це ти, йобаний засранець, так збіса нам заважаєш».

Інколи – часто – Брейді ненавидів весь цей збіса засраний йобаний світ. Якби десь там існував Бог, як про те теревенили оті недільні парубки по телевізору, хіба Він не забрав би Френкі на небеса, щоб його мати змогла знову працювати повний день і вони не опинилися врешті на вулиці? Чи не жили б на Лоубраяр-авеню, де, як казала мати, нема нічого, окрім обдовбаних наркотою ніґґерів з пістолетами. Якщо десь там існує Бог, чому Він щонайперше дозволив Френкі вдавитися тією йобаною яблучною скибкою? А потім ще й дозволив йому прокинутися з ураженим мозком, довівши й без того погане до збіса всратися якого нахер гіршого. Нема там ніякого Бога. Достатньо лишень подивитися, як Френкі повзає по підлозі з тією клятою машинкою Семмі в руці, потім підводиться, пошкандибає трохи, але невдовзі кидає цю справу й знову повзає, щоб зрозуміти, що ідея Бога просто в сраку смішна.

Кінець-кінцем Френкі помер. Це трапилось швидко. У якомусь сенсі це відбулося, як наїзд на тих людей біля Міського Центру. Не було попереднього обдумування, тільки неясне маячіння, що щось мусить бути зроблено. Це можна було б назвати нещасним випадком. Або долею. Брейді не вірив у Бога, але він вірив у долю, а хазяїн дому інколи мусить бути правою рукою долі.

Мати робила млинці на вечерю. Френкі грався з Семмі. Двері в підвал стояли відкритими, бо Дебора Енн була якось купила в «Розділі 11» [262]262
  «Chapter 11» – базована в Мейні мережа крамниць здешевлених товарів, заснована 1995 р. на рештках збанкрутілої іншої торговельної мережі й названа за добре відомим американцям 11-м розділом федерального «Закону про банкрутство», що дозволяє боржнику (компанії або приватному підприємцю) під наглядом судових органів продовжувати керувати власним бізнесом, проводячи його реорганізацію і поступово віддаючи борги.


[Закрыть]пару картонних ящиків дешевого, сірого, без марки виробника туалетного паперу й вони тримали його там. У туалетах уже закінчувався папір, і вона послала Брейді вниз, принести кілька рулонів. Коли Брейді звідти піднявся, руки мав зайняті, тож він залишив двері прочиненими. Він думав, їх зачинить мама, але, коли, поклавши папір до обох ванних кімнат другого поверху, він спустився назад, вони так і стояли прочиненими. Френкі бавився на підлозі, штовхав по лінолеуму свою Семмі, видаючи гарчання «ррр-ррр». На ньому були одягнені червоні, віддуті потрійної щільності памперсом штанці. Він дедалі ближче підбирався до прочинених дверей і крутих сходів за ними, але Дебора Енн так і не робила жодного поруху, щоб закрити двері. І Брейді, який тепер сидів за столом, вона не попрохала цього зробити.

«Ррр-ррр,– гарчав Френкі. – Ррр-ррр».

Він штовхнув пожежну машинку. Семмі підкотилася до краю дверей у підвал, стукнулась об одвірок і там зупинилась.

Дебора Енн покинула плиту. Підійшла до підвальних дверей. Брейді подумав, що зараз вона нахилиться і подасть Френкі назад його пожежну машинку, але вона цього не зробила. Натомість вона копнула її ногою. Машинка, торохкаючи по сходинках, полетіла до самого низу.

– Упс, – промовила вона. – Семмі впава внис, бум.

Голос у неї звучав безживно.

Підійшов Брейді. Це ставало цікавим.

– Мам, навіщо ти це зробила?

Дебора Енн вперла кулаки собі в стегна, з одного з них стирчала кулінарна лопатка. Вона сказала:

– Бо мене вже нудить від того його гарчання.

Френкі розкрив рота й почав репетувати.

– Припини це, Френкі, – сказав Брейді, але Френкі не вгавав. Натомість він заповз на верхню сходинку та вдивлявся в темряву.

Тим самим безживним голосом Дебора Енн промовила:

– Ввімкни світло, Брейді. Так він побачить свою Семмі.

Брейді ввімкнув світло й зазирнув униз через свого репетуючого брата.

– Ага, – сказав він, – он вона. Там, прямо внизу. Бачиш, Френкі?

Так само репетуючи, Френкі проповз трішки далі. Він почав дивитися вниз. Брейді подивився на матір. Дебора Енн Хартсфілд злегка, майже зовсім непомітно кивнула. Брейді не думав. Він просто копнув ногою по прокладеному потрійним памперсом заду Френкі, і той, незграбно перекидаючись, полетів донизу, що призвело Брейді на згадку те, як той жирний з Братів Блюзу перекидом скакав по церковному проходу. Під час першого перекиду Френкі ще репетував, але на другому його голова зустрілася з краєм сходинки й репетування вмент припинилось, так ніби Френкі був радіоприймачем і хтось його вимкнув. Це було жахливим, але в цьому мався й свій кумедний бік. Він перекидався далі, безвільно злітали розчепірюючись літерою Y, його ноги. Потім він бахнувся головою об долівку підвалу.

– Ох, Боже мій, Френкі упав! – скрикнула Дебора Енн. Кинувши лопаточку, вона побігла вниз сходами. Слідом за нею пішов і Брейді.

У Френкі була зламана шия, навіть для Брейді це було зрозумілим, бо та криво відстовбурчилась ззаду, але він ще залишався живим. Він дихав маленькими схлипами. З його носа текла кров. Ще дужче в нього кровила скроня. Туди-сюди ходили очі, але більше нічого не рухалося. Бідний Френкі. Брейді почав плакати. Його мати плакала також.

– Що нам робити? – спитав Брейді. – Що ми можемо зробити, мамо?

– Піднімись нагору та принеси мені подушку з дивана.

Брейді зробив, як вона сказала. Коли він знову повернувся до підвалу, пожежна машинка Семмі лежала у Френкі на грудях.

– Я намагалася дати її йому в руку, але він не може її втримати, – сказала Дебора Енн.

– Йо, – кивнув Брейді. – Ма’ть, його паралізувало. Бідний Френкі.

Френкі подивився вгору, спершу на свою матір, потім на брата.

– Брейді, – промовив він.

– Все буде добре, Френкі, – сказав Брейді й простягнув подушку.

Дебора Енн взяла її і поклала на обличчя Френкі. Це не забрало багато часу. Потім вона знову послала Брейді нагору, покласти подушку назад на диван і принести вологу ганчірку.

– Вимкни там плиту, – загадала вона йому. – Млинці підгорають. Я чую запах.

Вона витирала мокрою ганчіркою Френкі обличчя, щоб прибрати кров. Брейді подумав, що це так ніжно, так по-материнському. З роками він зрозумів, що таким чином вона також прибирала з обличчя Френкі ниточки чи волокна, які на ньому могла залишити диванна подушка.

Коли Френкі вже лежав чистим (хоча у волоссі в нього ще лишалася кров), Брейді з матір’ю сиділи на сходах і дивились на нього. Дебора Енн обіймала Брейді за плечі.

– Пора вже мені, либонь, подзвонити у дев’ять-один-один, – промовила вона.

– Окей.

– Він дуже сильно штовхнув Семмі, і Семмі впала сюди, вниз. Потім він намагався полізти за нею і втратив рівновагу. Я робила млинці, а ти розкладав туалетний папір по ванних кімнатах на другому поверсі. Ти нічого не бачив. Коли ти спустився в підвал, він був уже мертвим.

– Окей.

– Повтори все мені.

Брейді повторив. Він був відмінником у школі й добре все запам’ятовував.

– Неважливо, про що в тебе хтось питатиметься, ніколи не каже нічого більшого за це. Нічого не додавай, і не змінюй нічого.

– Окей, але я можу сказати, що ти плакала?

Вона усміхнулась. Поцілувала його в лоба й у щоку. Потім вона поцілувала його міцно в губи.

– Так, зайчику мій медовий, це ти можеш казати.

– Тепер з нами все буде добре?

– Так. – У її голосі не було сумніву. – З нами все буде добре.

Вона була права. Щодо цього нещасного випадку прозвучало лише кілька запитань, і ті не були важкими. Вони влаштували похорон. Доволі красивий. Френкі лежав у співмірній як для нього труні, одягнений у костюм. Він не мав вигляду дитини з ушкодженим мозком, просто ніби міцно сплячої. Перед тим як закривати труну, Брейді поцілував брата в щоку й поклав поряд з Френкі його пожежну машинку Семмі. Там якраз вистачало місця.

Тієї ночі у Брейді трапився перший припадок його насправді жахливого головного болю. Він почав думати, що Френкі в нього під ліжком, і через це біль у голові подужчав ще гірше. Він побрів у мамину кімнату й заліз у ліжко до неї. Він не сказав їй, що боїться, ніби в нього під ліжком Френкі, просто, що в нього так жахливо болить голова, що, здається, вона зараз вибухне. Вона обнімала його й цілувала його, і він притискався до неї сильно-сильно-сильно. Це було та гарно, притискатися. Від цього біль у голові меншав. Вони заснули разом, а наступного ранку їх було вже лише двоє і життя було кращим. Дебора Енн повернулася на свою стару роботу, але нових бойфрендів більше не було. Вона сказала, що Брейді – єдиний бойфренд, якій їй тепер потрібен. Вони ніколи не розмовляли про нещасний випадок з Френкі, але інколи Брейді бачив про це сни. Він не знав, чи снилося це його матері, чи ні, але вона пила багато горілки, так багато, що врешті-решт знову втратила роботу. Та це було нічого, бо на той час він уже достатньо виріс, щоб іти працювати самому. Про те, що не пішов до коледжу, він також не шкодував.

Коледж – це для людей, які не розуміють, що вони кмітливі.