Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 36 страниц)

– 23 —

Сезон «Малої ліги» [232]232
  «Little League Baseball and Softball» – «Мала Ліга з бейсболу й софтболу», заснована 1939 р. Карлом Штотцом у штаті Пенсільванія неприбуткова організація, яка займається організацією місцевих і міжнародних турнірів дитячих команд (від 5 до 18 років).


[Закрыть]в повному розпалі, й Брейді проводить решту цього суботнього дня в МакГінніс-парку [233]233
  George McGinnis (1826—1910) – капелюшник з Огайо, який пішов на Мексикано-Американську війну 1846—1848 рр. рядовим волонтером і повернувся звідти капітаном; знову пішов рядовим на Американську Громадянську війну 1861—1865, де швидко дослужився до рангу бригадного генерала.


[Закрыть], де на трьох полях ідуть відбіркові матчі. Післяполудень теплий і справи тут жваві. Купа твінібоп-дівчаток прийшли подивитися, як виборюють перемогу їхні брати, і здається, єдине, про що вони балакають, стоячи в черзі за морозивом (чи то єдине, що чує Брейді з їхніх балачок) – це майбутній концерт «Довколишніх» у МАКу. Здається, що всі вони збираються туди піти. Брейді вже вирішив, що він також піде. Треба лише докумекати, яким чином йому потрапити всередину одягненим у свій спецжилет – той, що начинений підшипниковими кульками та блоками пластикової вибухівки.

«Мій фінальний уклін, – думає він. – Заголовок на віки».

Ця думка покращує йому настрій. А заразом і те, що він розпродав геть увесь свій товар – під четверту годину розійшлися навіть бруски «СокоВита» [234]234
  «JuCee» – бренд заморожених соків.


[Закрыть]. Повернувшись на фабрику морозива, Брейді віддає ключі Ширлі Ортон (яка, здається, ніколи звідси не йде) і питається, чи не міг би він помінятися з Руді Стенховпом, котрий виїжджає в неділю у денну зміну. Неділі – звісно, якщо погода сприятлива – клопітні дні, коли три фургони Льоба опрацьовують не лише парк імені МакГінніса, але й інші чотири великих міських парки. Брейді доповнює своє прохання чарівливою хлопчачою посмішкою, яка завжди невідпорно діє на Ширлі.

– Іншими словами, – каже Ширлі, – ти бажаєш два вихідних дні підряд.

– Ти все правильно розумієш.

Брейді пояснює, що його мати хоче з’їздити до свого брата, а це значить, треба буде переночувати там одну, а можливо, й дві ночі. Звичайно, нема ніякого брата, а якщо доходить до подорожей, єдина, в яку тепер цікаво вирушати його матері – це турне по мальовничих місцях, яке веде її від дивана до домашнього бару й назад на диван.

– Я певна, Руді скаже окей. Хочеш сам йому зателефонувати?

– Якщо він почує цю пропозицію від тебе, вважай, справу вирішено.

Ця сучка хихоче, від чого акри її плоті приходять у доволі тривожне хвилювання. Вона робить дзвінок, поки Брейді перевдягається у своє нормальне вбрання. Руді щасливий віддати Брейді свою недільну зміну та взяти його вівторкову. Це дає Брейді два вільних дні для пильного стеження за «ҐоуМартом Зоні», і двох мусить вистачити. Якщо ж дівчина в жоден із цих днів не з’явиться там із собакою, він зголоситься хворим у середу. Якщо доведеться, але він не думає, що справа займе стільки часу.

Полишивши фабрику Льоба, Брейді їде й собі трохи «покрогерингувати». Він бере з півдюжини потрібних їм речей – такі продукти, як яйця, молоко, масло та какаові баранці на сніданок [235]235
  «Cocoa Puffs» – бренд рисових, кукурудзяних і вівсяних здутих зерен зі смаком какао, які випускаються з 1958 р.


[Закрыть]– потім котить возик повз м’ясний ряд, де підхоплює фунт фаршу. На дев’яносто відсотків без жиру. Тільки найкраще для останнього харчування Оделла.

Удома від відкриває гараж і вивантажує все, що купив у «Садовому світі», не забуваючи заради безпеки поставити «Ховрах-геть» на верхню полицю. Мати сюди рідко виходить, але ризикувати все одно не варто. Під верстатом тут стоїть міні-холодильник – Брейді колись купив його на надвірному розпродажу за сім баксів, абсолютна халява. Це в ньому він тримає свої безалкогольні напої. Він засовує пакет із фаршем поза свої «коли» та «Гірські роси» [236]236
  «Mountain Dew» – сильногазований напій, який з 1940 року випускає компанія «PepsiCo», з 2010 р. в асортименті вісім видів «Гірської роси» різного кольору й смаку.


[Закрыть], а потім уже несе в дім решту покупок. Побачене в кухні радує його: мати притрушує паприкою тунцевий салат, який має дійсно смачний вигляд.

Вона перехоплює його погляд і сміється:

– Я хотіла зробити відшкодування за лазанью. Перепрошую за той випадок, але я була такою втомленою.

«Такою п’яною ти була», – думає він, але вона принаймні ще не цілком опустилася.

Вона віддимає свіжонафарбовані губи:

– Подаруй мамуні поцілунок, хлопчику медовий мій.

Медовий хлопчик обхоплює її руками й упивається затяжним цілунком. Її губна помада смакує чимсь солодким. Потім мати легко ляскає його по заду й каже, щоб пішов донизу, погрався зі своїми комп’ютерами, поки вона закінчить готувати вечерю.

Брейді залишає копу коротке, з одного речення повідомлення: «Я збираюся тебе в’їбати, дідусю». Потім він грає у «Втілене зло» [237]237
  «Resident evil» – започаткована 1996 р. серія комп’ютерних ігор та інших медіа-продуктів у жанрі «хоррор».


[Закрыть], аж поки мати не кличе його вечеряти. Тунцевий салат просто чудовий, і він з’їдає дві добавки. Вона насправді вмієготувати, коли хоче, і він ні слова не каже, коли вона наливає собі першу чарку цього вечора, екстравелику порцію, щоб надолужити ті три маленькі, в яких вона собі відмовила вдень. На дев’яту годину вона вже знову хропе на дивані.

Використовуючи цю зручність, Брейді заходить в інтернет, щоб дізнатися подробиці про майбутній концерт «Довколишніх». Він дивиться на «Ютьюбі» відео, де хихотливі дівчатка обговорюють, хто з тих п’яти хлопців найкрутіший. Результатом консенсусу стає Кем, котрий співає сольну партію у «Подивися мені в очі», кавалок аудіоригачки, яку, як пригадує неясно Брейді, він чує по радіо останнім роком. Він уявляє собі ці усміхнені личка, розірвані на шмаття підшипниковими кульками, уявляє обгоріле лахміття цих ідентичних джинсиків «Ґесс» [238]238
  «Guess» – заснована 1981 р. у Каліфорнії братами-італійцями Марчіано компанія з випуску модного одягу; особливо цей бренд уславився своїми дизайнерськими джинсами.


[Закрыть].

Пізніше, допомігши матері перейти до ліжка та впевнившись, що вона повністю відключилася, він бере фарш, кладе його в миску та змішує з двома склянками «Ховрах-геть». Якщо цього не вистачить, щоби вбити Оделла, він просто переїде того клятого псюру морозивним фургоном.

Від цієї думки він стиха ірже.

Отруєний фарш він перекладає у «Беґґі» [239]239
  «Baggie» – започаткований 1959 р. бренд пластикових харчових пакетів, що запечатуються дротяними затискачами.


[Закрыть]і засовує пакет під дальню стінку холодильника, не забувши замаскувати його бляшанками води. Також він не забуває ретельно вимити у великій кількості гарячої води з милом собі руки й миску, в якій намішував отруту.

Цієї ночі Брейді спить добре. Нема ні болю в голові, ні снів про його померлого брата.

– 24 —

Ходжес із Джейні зайняли вільну для користування телефоном кімнату далі по коридору від шпитального вестибюля і поділили між собою посмертну роботу.

Він зв’язується з похоронним салоном (ховатиме Соумс, той самий, що влаштовував відхідну церемонію Олівії Трелоні) і уточнює в лікарні, що вони вже готові віддати тіло, коли прибуде катафалк. Джейні, користуючись своїм «айПадом» з легкою ефективністю, якій заздрить Ходжес, вантажить з місцевої газети форму для некрологу. Вона її швидко заповнює, одночасно впівголоса промовляючи якісь фрази; поміж різного іншого Ходжес чує, як вона бурмоче «замість квітів». Коли електронною поштою некролог уже відправлено, вона видобуває у себе з сумки материну адресну книжку й починає телефонувати тим небагатьом друзям старої пані, які ще залишились. Вона спілкується з ними тепло й спокійно, але водночас швидко. Голос у неї дрижить тільки раз, коли вона балакає з Алтеєю Ґрін, впродовж майже десяти років сиділкою і найближчою компаньйонкою її матері.

Близько шостої – приблизно в той час, коли Брейді приїздить додому й бачить, як його мати накладає останні штрихи на приготовлений нею тунцевий салат – більшість «t»уже мають поперечні палички, а «i»над собою крапки. О шостій десять на шпитальній під’їзній алеї з’являється білий «Кадиллак» і завертає кругом до заднього фасаду. Хлопці в ньому знають, куди їхати; вони бували тут багато разів.

Джейні дивиться на Ходжеса, обличчя в неї бліде, губи тремтять.

– Я не певна, що зможу…

– Я цим займуся.

Передача, як усяка інша, це дійсно так; він віддає трунареві з його асистентом довідку про смерть, вони дають йому квитанцію. Він думає: «Точно, ніби я купував би автомобіль». Повернувшись назад до шпитального вестибюля, він помічає Джейні надворі, вона знову сидить на бампері машини швидкої допомоги. Він сідає поряд з нею і бере її руку. Вона міцно стискає його пальці. Вони проводжають поглядами білий катафалк, поки той не зникає з виду. Тоді він веде її назад до своєї машини й вони проїжджають два квартали до «Холідей Інн».

О восьмій з’являється Генрі Серва, гладкий чоловік із пітним рукостисканням. Приблизно годиною пізніше прибуває Шарлотта Джібні, попереду себе вона підганяє навантаженого речами носія і жаліється на жахливий сервіс у своєму авіарейсі.

– А ті плачучі немовлята… – каже вона, – вам про це й слухати не схотілося б.

Їм не хочеться, але вона все одно їм розповідає. Настільки ж кощава, наскільки гладкий її брат, вона позирає на Ходжеса сльозливими, підозрілими очима. Під боком у тітки Шарлотти скрадається її дочка Холлі, стара діва десь віку Джейні, але й зблизька не схожа на неї виглядом. Холлі Джібні ніколи не підвищує голосу гучніше за мурмотіння і, схоже, має проблеми з тим, щоби з кимсь зустрітись очима.

– Я хочу побачити Бетті, – оголошує тітка Шарлотта після коротких, сухих обіймів зі своєю племінницею. Так, ніби вона вважає, що місіс Вортон мусить лежати десь у готельному вестибюлі, з ліліями в головах і гвоздиками в ногах.

Джейні пояснює, що тіло вже відвезли до міста, у Похоронний салон Соумса, де в середу тлінні рештки Елізабет Вортон, після короткої ранкової позаконфесійної служби, буде кремовано після полудня.

– Кремація – це варварство, – оголошує дядько Генрі. Усе, що говорять ці двоє, звучить оголошеннями.

– Це те, чого вона сама хотіла, – спокійно, ввічливо пояснює Джейні, але Ходжес помічає, як у неї беруться кольором щоки.

Він думає, що тут можуть початись неприємності, можливо, вимога побачити якийсь писаний документ з наголошенням на кремації, замість поховання, але вони тримають язики за зубами. Імовірно, пам’ятають про всі ті мільйони, що їх Джейні успадкувала від своєї сестри – гроші Джейні, якими вона поділиться. Або ні. Можливо, дядько Генрі й тітка Шарлотта навіть задумуються про всі ті відвідини, яких вони не зробили до своєї сестри в її останні, страдницькі роки. Відвідувала її в ці роки тільки Олівія, яку тітка Шарлотта не згадує на ім’я, а тільки називає «та, що з проблемами». І звичайно, Джейні – все ще з болем після образливого заміжжя й зловорожого розлучення – була тут у кінці.

Уп’ятьох вони пізно вечеряють у майже порожній обідній залі «Холідей Інн». З динаміків угорі гудить у свою трубу Герб Алперт [240]240
  Herbert «Herb» Alpert (нар. 1935 р.) – відомий джазовий трубач, чиї батьки походять з українського міста Радомишля, володар дев’яти премій «Ґреммі», чотирнадцяти платинових і п’ятнадцяти золотих альбомів.


[Закрыть]. Тітка Шарлотта замовила салат і жаліється на соус, про який вона вказала, що той мусить бути окремо.

– Вони можуть покласти його в маленький кухлик, але якщо він той, що з пляшечки із супермаркету, він і залишиться тим, що з пляшечки із супермаркету, – оголошує вона.

Її нерозбірливо бурмочуча дочка замовляє щось, що звучить, як «ніжбугель топипошавий». Виявляється, що це чізбургер, добре прожарений. Дядько Генрі вибирає собі феттучіні альфредо [241]241
  Fettuccini Alfredo – італійські макарони з сиром пармезан і маслом.


[Закрыть]і всмоктує їх з ефективністю високопотужної машини «Рінз-Н-Вак» [242]242
  «Rinse N Vac» – бренд індустріальної потужності пилосмоків для миття килимів, які з 1995 року випускає компанія «Rug Doctor».


[Закрыть], дрібні крапельки поту з’являються в нього на лобі, коли він наближається до фінішної лінії. Залишки підливи він вибирає куснем намазаного маслом хліба.

Розмову підтримує здебільшого Ходжес, переповідаючи історії з часів своєї роботи в охоронній службі «Невсипущі». Робота фіктивна, але історії переважно правдиві, адаптовані з його поліцейського досвіду. Він розповідає їм про злодія, який застряг у підвальному віконці та втратив штани, коли намагався крізь нього протиснутись (це викликає маленьку усмішку в Холлі); про дванадцятирічного хлопчика, який заховався за двері своєї спальні й одним ударом бейсбольного кия вимкнув грабіжника, котрий вдерся в їхній дім; про доморядницю, яка поцупила кілька ювелірних прикрас своєї хазяйки, але коли вона подавала вечерю, вкрадене випало просто в неї з білизни. Є страшніші історії, і їх багато, які він тримає при собі.

Після десерту (який Ходжес пропускає, непробачна ненажерливість дядька Генрі слугує йому грізним застереженням) Джейні запрошує новоприбульців від завтрашнього дня пожити в будинку в Цукрових Пригірках і потім ці троє розходяться до підготованих для них номерів. Шарлотта з Генрі, схоже, радіють перспективі особисто проінспектувати, як живе інша половина. А щодо Холлі… хтозна?

Номери новоприбульців містяться на другому поверсі. Джейні й Ходжеса – на третьому. Коли вони підходять до сусідніх дверей, вона питається – чи не поспить він із нею.

– Ніякого сексу, – каже вона. – Я ніколи в житті не почувалася менш сексуальною. Просто я не хочу лишатися на самоті.

Ходжесу це годиться. Тим паче, він і сам сумнівається, що був би здатен займатися таким шалапутством. М’язи черева й ніг у нього все ще болять після вчорашнього вечора… а вчора, нагадує він собі, майже всю роботу робила вона. Щойно вони опиняються під покривалом, вона пригортається до нього. Він ледь може повірити в її теплу присутність. У її тутешність. Це правда, що він не відчуває зараз бажання, але він радий, що стара пані мала ґречність відійти з інсультом після того, як він злягався, а не до. Не вельми це красиво, але що є, то є. Коріна, його колишня, любила казати, що чоловіки вже народжуються мудаками.

Джейні вмощує голову йому на плечі.

– Я така рада, що ти приїхав.

– Я теж. – Це абсолютна правда.

– Як ти думаєш, вони знають, що ми разом у ліжку?

Ходжес міркує:

– Тітка Шарлотта знає, але вона б це знала, навіть якби ми не були разом у ліжку.

– Як ти можеш у цьому бути впевненим, бо ти досвідчений…

– Так. Засинай уже, Джейні.

Вона так і робить, але коли він, захотівши в туалет, прокидається на світанку, вона сидить біля вікна, дивиться на парковку та плаче. Він кладе долоню їй на плече.

Вона піднімає голову:

– Я тебе розбудила. Вибач.

– Та нє, це мій звичайний сцико-підйом о третій ранку. З тобою все гаразд?

– Так. Йо!– Вона усміхається, а потім витирає собі очі кулаком, немов дитина. – Просто ненавиджу себе за те, що відправила маму з дому в «Сонячні акри».

– Але ж ти казала, що вона сама хотіла поїхати.

– Так. Хотіла. Але, здається, це не впливає на мої почуття. – Джейні дивиться на нього, очі в неї безрадісні й блискучі від сліз. – А ще ненавиджу себе за те, що поклала на Олівію всю важку роботу тут, поки я сама сиділа в Каліфорнії.

– Як досвідчений детектив, я роблю висновок, що ти хотіла врятувати свій шлюб.

Вона дарує йому бліду посмішку.

– Ти добра людина, Білле. Іди, скористуйся туалетом.

Коли він повертається, вона знову лежить, скулившись, в ліжку. Він обнімає її зі спини, і так вони й сплять, притискаючись одне до одного, всю решту ночі.

– 25 —

Настає недільний ранок і, перш ніж взяти душ, Джейні показує йому, як користуватися її «айПадом». Ходжес пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі» і знаходить там нове повідомлення від Містера Мерседеса. Воно коротке й по суті справи: «Я вирішив тебе в’їбати, дідусю».

– Йо, але розкажи мені, як ти насправді почуваєшся, – мовить Ходжес, і сам себе дивує власним сміхом.

З ванної, загорнута у рушник, виходить Джейні, пара валує навкруг неї, наче якийсь голлівудський спецефект. Вона питається, з чого він так регоче. Ходжес показує їй повідомлення. Їй воно не здається аж таким забавним.

– Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Ходжес також на це сподівається. В одному він упевнений: повернувшись додому, він дістане з сейфа у спальні той «Глок .40», який був носив на роботі, і почне носити його знову. Веселого Ляпанця більше недостатньо.

Поряд із двоспальним ліжком виспівує телефон. Джейні відповідає, коротко розмовляє, кладе слухавку.

– Це була тітка Шарлотта. Вона пропонує за двадцять хвилин зустрітися нашій веселій команді за сніданком. Гадаю, їй не терпиться дістатися у Цукрові Пригірки й почати там перевірку столового срібла.

– Окей.

– Також вона повідомила, що ліжко було занадтожорстким, і через поролонові подушки їй довелося прийняти протиалергійну пігулку.

– Угу-угу. Джейні, а комп’ютер Олівії так і залишився в її домі в Цукрових Пригірках?

– Звичайно. У кімнаті, яку вона використовувала як кабінет.

– Ти можеш замкнути ту кімнату, щоб вони до неї не заходили?

Вона мовчить, зайнята роздивлянням свого бюстгальтера, застигнувши на мить у цій позі, з ліктями, відставленими назад, – архетип жінки.

– До біса це. Я просто накажу їм нічого там не чіпати. Я незбираюся дозволяти цій жінці мене затюкувати. А як щодо Холлі? Ти бодай щось розумієш з того, що вона каже?

– Я думав, на вечерю вона була замовила собі ніжбугель, – признається Ходжес.

Джейні падає в крісло, в якому він знайшов її вночі заплаканою, тільки цього разу вона сміється:

– Любий, ну, ти й поганющий детектив. Що в даному сенсі означає добрий.

– Коли похоронні процедури закінчаться і вони поїдуть…

– Найпізніше в четвер, – каже вона. – Якщо вони залишаться надовше, я їх повбиваю.

– І жодний суд присяжних на землі не визнає тебе винною. Коли вони поїдуть, я хочу привезти свого друга Джерома, щоб він подивився той комп’ютер. Я привіз би його раніше, але…

– Вони не даватимуть йому спокою. І мені.

Ходжес, думаючи про яскраві й чіпкі очі тітки Шарлотти, з цим погоджується.

– А хіба там зберігається щось після «Блакитної Парасольки»? Я гадала, там усе зникає, коли ти виходиш з цього сайту.

– Та не «Блакитна Парасолька Деббі» мене наразі цікавить. Мене цікавлять привиди, яких твоя сестра чула ночами.

– 26 —

Коли вони вже йдуть до ліфта, він питає в Джейні про те, що турбувало його відтоді, як вона зателефонувала йому вчора після полудня.

– Ти думаєш, це ті розпитування про Олівію довели до інсульту твою матір?

Вона з нещасним виглядом знизає плечима.

– Хто може це знати. Вона була вже дуже старою – щонайменше років на сім старша за тітку Шарлотту, здається, – а постійний біль доволі сильно її надсаджував. – А потім, знехотя: – Це могло зіграти якусь роль.

Ходжес проводить долонею собі по наспіх причесаному волоссю, знову його куйовдячи.

– Ох, Господи-Ісусе.

Дзвякає ліфт. Вони заходять усередину. Вона обертається до Ходжеса й хапає його за обидві руки. Слова її швидкі, нагальні:

– Ось що я тобі скажу, тим не менше. Якби мені довелося робити це знову, я все одно зробила б так само. Мама прожила довге життя. Оллі, з іншого боку, заслуговувала бодай ще на кілька років. Вона не була несамовито щасливою, але з нею було все гаразд, поки той сучий син не взявся за неї. Це… це, як та зозуля. Вкрасти її машину й використати її, щоб убити восьмеро людей і я не знаю скількох іще покалічити, було для нього недостатньо, авжеж? О, ні. Він схотів украсти ще й її розум.

– Отже, ми сунемо вперед.

– Чорти забирай, саме це ми робимо. – Її пальці ще міцніше стискають його долоні. – Це нашобов’язок, Білле. Ти це розумієш? Наш.

Він не зупинився б у будь-якому випадку, він уже прикусив краєчок, але цю запальність у її словах приємно чути.

Двері ліфта відчиняються. Холлі, тітка Шарлотта й дядько Генрі вже чекають у вестибюлі. Тітка Шарлотта обдивляється їх своїми доскіпливими воронячими очима, ймовірно, дошукуючись ознак того, що старий напарник Ходжеса називав «свіжойобаним виглядом». Вона питає, що змусило їх так надовго затриматися, потім, не чекаючи на відповідь, оголошує, що сніданкове меню виглядає дуже вбогим. Якщо вони сподівалися замовити омлет, їм не пощастило.

Ходжес думає, що попереду в Джейні Паттерсон кілька дуже довгих днів.

– 27 —

Як і попереднього дня, в неділю сонячно, зовсім по-літньому. Як і попереднього дня, Брейді розпродується вже під четверту годину, щонайменше за дві години до наближення часу вечеряти, коли парки починають пустішати. Він думає, чи не подзвонити додому, спитати, що б хотілося його матері на вечерю, та потім вирішує купити щось на винос «У Довгого Джона Сілвера» [243]243
  «Long John Silver» – заснована 1969 р. найбільша в США мережа ресторанів швидкого обслуговування, основну частину меню яких становлять морепродукти; назва й оформлення закладів походять від імені персонажа знаменитого піратського роману Роберта-Люїса Стівенсона «Острів скарбів».


[Закрыть], зробивши їй сюрприз. Вона любить «Лангостіно лобстер» [244]244
  «Langostino Lobster Bites» – фірмова страва ресторанів «Довгий Джон Сілвер», яка готується не зі справжніх лобстерів, а є обсмаженими в маслі шматочками м’яса певного виду морських раків-самітників.


[Закрыть].

Як з’ясовується, натомість Брейді стає тим, хто отримує сюрприз.

Він заходить у будинок з гаража й вітання: «Агов, мам, я вдома»завмирає в нього на губах. Цього разу вона не забула вимкнути духовку, але запах підгорілого м’яса, яке вона смажила собі на обід, висить у повітрі. З вітальні чуються якісь приглушені барабанні звуки й дивне, клекотливе квиління.

На одній з передніх конфорок стоїть глибока пательня з довгою ручкою. Він зазирає до неї і бачить крихти пересмаженого фаршу, що здіймаються із плівки застиглого жиру, наче маленькі вулканічні острови. На робочій стійці стоїть напівпорожня пляшка «Столичної» [245]245
  Горілка бренду «Stolichnaya», яка продається у США й інших країнах світу, окрім Росії, виробляється в Латвії.


[Закрыть]і банка майонезу – єдиного соусу, яким вона завжди присмачує собі біфштекси.

Поплямовані маслом пакети з привезеною їжею випадають у Брейді з рук. Він цього навіть не помічає.

«Ні, – думає він. – Такого не може бути».

Тим не менше, все саме так. Він навстіж відчиняє дверці кухонного холодильника – й ось він, на верхній полиці лежить пакет з отруєним м’ясом. Тільки тепер м’яса в нім залишилася половина.

Він ідіотськи тупиться на нього очима, думаючи: «Вона ніколи не перевіряє міні-холодильник у гаражі. Ніколи. Він мій».

За цією приходить наступна думка: «Звідки ти знаєш, що вона перевіряє, коли тебе тут нема? Цілком можливо, що вона нишпорила у всіх твоїх шухлядах і зазирала під твій матрац».

Той клекотливий плач долітає знов. Брейді біжить до вітальні, ударом ноги посилаючи один із пакетів з «Довгого Джона Сілвера» під кухонний стіл і залишаючи відчиненими дверці холодильника. Його мати правцем сидить на дивані. Вона у своєму шовковому блакитному піжамнім костюмі. Курточка заляпана посмуженими кров’ю кавалками блювотиння. Живіт у неї випнувся, напружуючи ґудзики; це живіт жінки на сьомому місяці вагітності. Волосся стирчить навкруг її пергаментно-блідого обличчя, немов воно розлетілося від якогось дикого вибуху. Ніздрі в неї забиті кров’ю. Очі вибалушені. Вона його не бачить, чи то так йому спершу здається, але потім вона простягає руки.

– Мамо! Мамо!

Перша думка в нього – постукати її по спині, але він дивиться на майже геть доїдений біфштекс на кавовому столику поряд із залишком того, що, мабуть, було ідеально величезною порцією «викрутки», і розуміє, що постукування по спині нічого доброго не принесуть. Їжа не застрягла у неї в горлі. Якби ж то так.

Відновлюється той барабанний звук, який він почув, коли зайшов у дім – це починають поршнями ходити вгору та вниз її ноги. Це так, ніби вона марширує на місці. У неї вигинається спина. Злітають прямо вгору руки. Тепер вона марширує і одночасно сигналізує, що триочковий кидок був правильним. Одна ступня вилітає вперед, штурхаючи кавовий столик. Перекидається келих із її «викруткою» [246]246
  У США – горілка з помаранчевим соком.


[Закрыть].

– Мамо!

Її кидає назад, на диванні подушки, потім уперед. Її сповнені болю очі дивляться на нього. Вона задавлено клекоче щось, що може бути, а може й не бути його ім’ям.

Що треба давати постраждалим від отруєння? Може, сирі яйця? Чи кока-колу? Ні, «кола» – то від розладу шлунка, а в неї зайшло далеко поза це.

«Треба мені встромити їй пальці в горло, – думає він. – Змусити її все вирвати».

Та тут починають виконувати свій власний марш її зуби, і він відсмикує назад вже було нерішуче простягнуту руку, натомість прикриваючи долонею собі рота. Він бачить, що вона вже майже на шмаття покусала собі нижню губу; ось звідки кров у неї на курточці. Частина її, принаймні.

– Брейїіі!– Вона ривками втягує в себе повітря. За тим звучить утробне, але зрозуміле: – Поони… ев’я… ои… ои!

«Подзвони дев’ять-один-один».

Він йде до телефону та знімає слухавку, переш ніж усвідомити, що насправді він не може цього робити. Думає про обов’язкові запитання, відповіді на які неможливі. Він кладе слухавку назад і різко обертається до неї.

– Чому ти пішла нишпорити там, мамо? Чому?

– Брейїіі!Ев’я… ои… ои!

– Коли ти це їла? Скільки минуло часу?

Замість відповіді вона знов починає маршувати. Голова в неї відсмикується назад, вибалушені очі секунду чи дві роздивляються на стелю, а потім голова знову смикається вниз. Спина в неї взагалі не рухається; враження, ніби голова в неї на кулькопідшипниках. Повертаються ті клекотливі звуки – звуки води, яка намагається прорватися крізь частково забитий стік. Рот її роззявляється, і вона вивергає з себе блювоту. Та падає їй у пелену з сирим «ляп», і, о Боже, наполовину то кров.

Він думає про всі ті моменти, коли йому хотілося, щоб вона померла. «Але ж я ніколи не хотів, щоб це було так, як оце зараз, – думає він. – Ніколи, щоб як зараз».

Одна ідея спалахує йому в мозку, немов яскравий самотній промінь понад розбурханим штормом океаном. Він може знайти, як її полікувати, в інтернеті. Геть усеє в інтернеті.

– Я про це подбаю, – каже він, – але мені треба спустися вниз на кілька хвилин. Ти просто… будь тут, мам. Спробуй…

Він мало не промовляє: «Спробуй розслабитися».

Він забігає в кухню, до дверей, що ведуть у його командно-контрольний центр. Там, унизу, він дізнається, як її врятувати. А якщо навіть не зможе, він не мусить дивитися, як вона помирає.