355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Мiстер Мерседес » Текст книги (страница 22)
Мiстер Мерседес
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 03:08

Текст книги "Мiстер Мерседес"


Автор книги: Стівен Кінг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 36 страниц)

– 11 —

Ходжес і Джейні Паттерсон входять у залу Вічного Упокою Похоронного салону Соумса за чверть до десятої і, завдяки її наполяганням поспішати, вони опиняються тут першими. Віко труни відкрите. Нижню її половину задрапіровано фестонами блакитного шовку. Елізабет Вортон у білій сукні в дрібні блакитні квіточки, які кольором гармонують з драпіровкою. Очі в неї заплющені. Щоки рожеві.

Джейні біжить проходом між двома шеренгами складаних стільців. Кидає короткий погляд на свою матір, потім поспішає назад. Губи в неї тремтять.

– Нехай дядько Генрі називає кремацію варварством, якщо йому так хочеться, але справжнім варварським ритуалом є оце лайно з відкритою труною. Вона зовсім не схожа на мою матір, вона схожа на якусь набиту тирсою ляльку.

– Тоді чому…

– Я на це погодилася, аби лиш заткнути дядька Генрі з його теревенями про кремацію. Вбережи нас Господь, щоб він не зазирнув під драпіровку й не побачив, що труна з пресованого картону, пофарбованого на сіре, щоб мати вигляд металевої. Тоді тут буде… ну, сам розумієш…

– Розумію, – каже Ходжес, обнімаючи Джейні однією рукою.

Потрошку досередини просочуються подруги покійної жінки, першими Алтея Ґрін, її сиділка, і місіс Гаррис, що була доморядницею. О двадцять хвилин по десятій, чи десь так («З модним запізненням», – думає Ходжес) прибуває, спираючись на руку свого брата, тітка Шарлотта. Дядько Генрі веде її по проходу, сам коротко позирає на труп, потім відступає назад. Тітка Шарлотта задивлено вглядається у відкинуте вгору обличчя, потім нахиляється і цілує мертві губи. Ледь чутним голосом вона промовляє:

– Ох, сестро, ох, сестро.

Уперше, відтоді як він з нею познайомився, Ходжес відчуває з її приводу щось інше за роздратування.

Декотрі там тихо тиняються, дехто перешіптується, лунають кілька приглушених спалахів сміху. Джейні обходить гостей, говорячи з кожним (їх там не більше дюжини, всі того типу, що його дочка Ходжеса називає «золотою старістю»), ретельно виконуючи свої обов’язки. До неї приєднується дядько Генрі, і в однім випадку, коли Джейні губиться – вона намагалася втішити місіс Ґрін – він обнімає її за плечі. Ходжесу приємно це бачити. «Рідна кров промовляє, – думає він. – У такі моменти, як цей, вона завжди промовляє».

Він тут чужа людина й тому вирішує подихати свіжим повітрям. Пару хвилин він стоїть на передньому ґанку, уважно обводить поглядом кілька автомобілів, припаркованих на протилежному боці вулиці, видивляючись чоловіка, який би самотньо сидів у якомусь з них. Нікого такого не бачить і раптом усвідомлює, що він сьогодні не бачив також і Холлі Мимрі.

Неспішно він іде за ріг, де гостьова парковка, і ось вона, там, тулиться, наче на сідалі, на задньому ґанку. На ній рідкісно недолуга коричнева сукня до литок. Волосся в неї зібране у недолугі бублики на скронях. Для Ходжеса вона схожа на принцесу Лею, яка рік просиділа на дієті Карен Карпентер [267]267
  Princess Leia Organa of Alderaan – тендітна героїня кіноепопеї «Зоряні війни», яку зіграла актриса Carrie Fisher (нар. 1956 р.); Karen Carpenter (1950—1983) – барабанщиця й романтична співачка, яка померла від серцевої недостатності, спричиненої невротичною анорексією.


[Закрыть]
.

Вона помічає на хіднику його тінь, здригається і щось ховає, прикривши долонею. Він підходить ближче, прихована річ виявляється напівдокуреною сигаретою. Вона дивиться на нього примруженими, стривоженими очима. Ходжесу спадає на думку, що це погляд собаки, яку багато разів били скрученою газетою за те, що напудила під кухонним столом.

– Не кажіть моїй матері. Вона думає, що я кинула.

– Зі мною ваша таємниця в безпеці, – каже Ходжес, думаючи собі, що Холлі вже досить доросла, щоб непокоїтися через несхвалення мамунею своєї, радше за все, єдиної поганої звички. – Можна мені посидіти поряд із вами?

– А чому ви не всередині, разом з Джейні?

Але вона посувається, даючи йому місце.

– Просто вийшов подихати. Окрім самої Джейні, я не знаю там жодної людини.

Вона озирає його всього з безцеремонною цікавістю дитини.

– Ви з моєю кузиною коханці?

Він заскочений не самим цим питанням, а тим ненормальним фактом, що воно викликає в нього бажання розсміятись. Він трохи шкодує, що не дав їй на самоті докурити тут її заборонену сигарету.

– Ну, – мовить він, – ми з нею добрі друзі. Може, краще облишимо цю тему?

Вона знизує плечима й випускає дим крізь ніздрі.

– Та для мене це гаразд. Я вважаю, що жінка мусить мати коханців, якщо вони їй потрібні. Мені самій ні. Мене не цікавлять чоловіки. Не те, щоби я була лесбійкою. Навіть не думайте такого. Я пишу поезію.

– Йо? Справді?

– Так. – І відразу, без паузи, наче йдеться про те саме. – Моя мати не любить Джейні.

– Справді?

– Вона думає, що Джейні не мусила забирати собі всі ті гроші, які залишила їй Олівія. Вона каже, що це несправедливо. Можливо, й так, але мені це байдуже, особисто мені.

Вона кусає собі губи на той манер, від якого Ходжеса навідує бентежне почуття дежавю, але вистачає якоїсь секунди, щоб зрозуміти, чому так: точно так це робила Олівія Трелоні під час їхніх співбесід у поліції. Рідна кров промовляє. Вона майже завжди промовляє.

– Ви не заходили досередини, – каже він.

– Ні, і не збираюся, і вонамене не змусить. Я ніколи не бачила мертвої людини й не бажаю розпочинати це робити зараз. Від цього в мене будуть кошмари.

Вона гасить сигарету об край ґанку, не затираючи її, а виламуючивогонь, тицяючи недопалком, поки не летять іскри й розламується фільтр. Обличчя в неї бліде, як матове скло. Її починає трусити (коліна в неї майже буквально стукотять), і якщо вона не перестане жувати собі нижню губу, то ось-ось її прокусить.

– Це найгірша частина, – промовляє вона, і зараз зовсім не мимрить. Фактично, якщо її голос не перестане підноситись, невдовзі це стане криком. – Це найгірша частина, це найгірша частина, це найгірша частина!

Він обнімає її однією рукою за тремтячі плечі. На мить це тремтіння переростає в суцільну вібрацію всього її тіла. Він упевнено очікує, що зараз вона зірветься й побіжить (можливо, затримавшись достатньо лише для того, щоб обізвати його лапачем і дати ляпаса по обличчю). Потім дрижання стишується і вона природно кладе йому голову на плече. Дихання в неї уривчасте.

– Ви праві, – каже він. – Це найгірша частина. Завтра вже буде краще.

– А труна буде закрита?

– Йо.

Він скаже Джейні, що так і треба зробити, якщо тільки вона не хоче, щоб її кузина знову висиджувала тут, у компанії катафалків.

Холлі з беззахисним лицем дивиться на нього. «У ній нема збіса й сліду непересічності, – думає Ходжес, – бодай єдиної дрібки гумору, ані крихти лукавства». Йому доведеться пошкодувати про це хибне сприйняття, але наразі він відзначає, що знову йому згадується Олівія Трелоні. Як до неї ставилася преса, як ставилися до неї копи. Включно з ним самим.

– Ви обіцяєте, що вона буде закритою?

– Так.

Правдивообіцяєте?

– Присягаюся, якщо хочете. – А потім, усе ще думаючи про Олівію і про згодовувану їй через комп’ютер Містером Мерседесом отруту. – Холлі, а ви приймаєте свої ліки?

Очі в неї розчахуються:

– Звідки ви знаєте, що я приймаю «Лексапро» [268]268
  «Lexapro» – одна з торгових назв антидепресанта «Escitalopram», який головно використовується для лікування панічних станів у дорослих.


[Закрыть]
? Це вонавам сказала?

– Ніхто мені нічого не казав. Нікому й не потрібно було цього робити. Раніше я був детективом. – Він трохи міцніше стискає її плечі й злегка, по-дружньому, її струшує. – А тепер дайте відповідь на моє запитання.

– Вони в мене в сумочці. Я їх сьогодні не приймала, тому що… – вона видає короткий, нервовий смішок. – Бо вони змушують мене часто пісяти.

– Якщо я принесу склянку води, ви приймете їх зараз?

– Так. Заради вас. – Знову той беззахисний погляд, погляд маленької дитини, дорослої лише на вигляд. – Ви подобаєтеся мені. Ви добрий чоловік. Джейні пощастило. Мені ніколи в житті не щастило. У мене навіть бойфренда ніколи не було.

– Я принесу вам води, – каже Ходжес, підводячись. На розі будівлі він озирається назад. Вона намагається підкурити собі нову сигарету, але виходить це в неї нелегко, бо повернулися її дрижаки. Вона тримає свою одноразову запальничку «Бік» обома руками, наче стрілець пістолет у поліцейському тирі.

Усередині Джейні питає його, де він був. Він їй розповідає і питається, чи буде закрита труна завтра під час меморіальної служби.

– Гадаю, це єдиний спосіб, яким ти можеш змусити її зайти досередини, – каже він.

Джейні дивиться на свою тітку, та тепер стоїть у центрі гурту літніх жінок, і всі вони жваво теревенять.

– Ця курва навіть не помітила, що Холлі нема тут, – каже вона. – А знаєш що, я щойно вирішила, що труни взагалі завтра тут небуде. Я скажу похоронному розпоряднику, щоб заховали її десь з виду, а якщо тітоньці Ш. це не сподобається, нехай собі хоч обригається. Перекажи це Холлі, гаразд?

Скрадливо маневруючи, розпорядник похорону проводить Ходжеса до сусіднього приміщення, де приготовано напої і наїдки. Він бере пляшку води «Дасані» [269]269
  «Dasani» – питна вода, яку з 1999 р. виробляє компанія «Кока-Кола» через глибоке очищення звичайної «муніципальної» води, додаючи до неї мікроелементи та солі.


[Закрыть]
і несе її на парковку. Там він передає те, що йому щойно була сказала Джейні, й сидить поряд із Холлі, поки вона не приймає одну зі своїх маленьких, білих капсул щастя. Коли ту вже проковтнуто, Холлі йому усміхається:

– Ви мені дійсно подобаєтеся.

І, використовуючи те чудесне, видресируване поліцейською службою вміння переконливо проказувати брехню, Ходжес тепло відповідає:

– Ви мені теж подобаєтеся, Холлі.

– 12 —

Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу, чи то «МАК», місцева газета й Торговельна палата називають «Лувром Середнього Заходу» (мешканці цього середньозахідного міста називають його «наш Лува»). Комплекс займає шість акрів дорогої землі в самому центрі міста, а домінує тут кругла будівля, що нагадує Брейді той гігантський НЛО, який з’являється наприкінці «Близьких контактів третього ступеня» [270]270
  «Close Encounters of the Third Kind» (1977) – фантастичний фільм Стівена Спілберга про прибульців із космосу.


[Закрыть]
. Це і є аудиторія «Мінго».

Він проходиться довкола, до технічного боку будівлі, де суцільна метушня, як на мурашнику літнього дня. Сюди й звідси поспішають ваговози, робітники вивантажують різноманітне знаряддя, включно з – дивно, але правда – чимсь, що скидається на секції паркового чортового колеса. Є там також і задники (він гадає, що саме так вони називаються), на яких зображено зоряне небо й білий піщаний пляж із парочками, які рука в руку прогулюються вздовж краю води. У кожного робітника, примічає він, пришпилений до сорочки або висить на шиї ідентифікаційний бедж. Це кепсько.

Вхід на вантажну платформу охороняє кабінка служби безпеки, це також кепсько, проте Брейді все одно без поспіху йде туди, думаючи: «Без ризику нема винагороди». Охоронців там двоє. Один сидить всередині, похапцем жує круглий сендвіч, одночасно дивлячись на півдюжини екранів відеоспостереження. Інший виходить, щоб перехопити Брейді. Він у сонячних окулярах. Брейді бачить у лінзах своє відображення з великою, доброю усмішкою типу «вау-це-так-цікаво» на обличчі.

– Допомогти вам, сер?

– Мені просто цікаво, що тут відбувається, – каже Брейді. Він показує рукою. – Це ж ніби схоже на чортове колесо!

– Великий концерт буде тут у четвер увечері, – каже охоронець. – Цей гурт розкручує свій новий альбом. «Поцілунки на півдорозі», так, здається, він називається.

– Ого, вони дійсно стараються себе показати, хіба не так? – дивується Брейді.

Охоронець фиркає:

– Що менше вони вміють співати, то більше декорацій. А от знаєте що? Коли минулого вересня у нас тут був Тоні Беннет, він був сам-один [271]271
  Tony Bennett (нар. 1926 р.) – американський поп-джазовий співак італійського походження, який записав понад шістдесят альбомів, але широку популярність здобув уже під старість.


[Закрыть]
. Навіть без власного гурту. Йому акомпанував Міський симфонічний оркестр. Отобув концерт. Ніяких верескливих дітлахів. Справжня музика. Маєте щось на думці, га?

– А чи не можна мені було б пройти туди, швиденько поглянути. Можливо, зняти пару кадрів на мобільний?

– Аж ніяк. – Охоронець оглядає його уважніше. Брейді це не подобається. – Фактично, вам тут зовсім неможна перебувати. Отже…

– Ясно, ясно. – Брейді розтягує губи в іще ширшій усмішці. Час іти звідси. У будь-якому випадку тут йому нічого не світить; якщо в них тут уже зараз чатують два парубки, ввечері у четвер їх тут буде з півдюжини. – Дякую вам, що витратили свій час поговорити зі мною.

– Без проблем.

Брейді показує йому великого пальця. Жлоб-охоронець відповідає йому тим же жестом, але стоїть у дверях їхньої кабінки, дивиться, як Брейді йде геть.

Він неспішно чимчикує вздовж широчезної і майже порожньої парковки, яка буде майже вщерть заповненою у вечір виступу «Довколишніх». Усмішка з нього стерлась. Він у задумі про тих ганчір’яноголових уйобків, які дев’ять років тому ввігнали пару реактивних лайнерів у Світовий торговельний центр. Він думає (без жодного сліду іронії): «Вони зіпсували таку ціль для решти нас».

Повільна п’ятихвилинна подорож приводить його до ряду дверей, крізь які в четвер проходитимуть фанати гурту. Щоби зайти досередини, він змушений заплатити п’ять доларів «пропонованої пожертви». Фойє наразі являє собою лунку галерею, заповнену шанувальниками мистецтва й групками школярів. Прямо попереду сувенірна крамничка. Ліворуч коридор, який веде до аудиторії «Мінго». Він широкий, як двосмужне шосе. Посередині нього хромована стійка з табличкою, де написано: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ».

Нема також жодних металодетекторів. Можливо, втім, що їх поки ще не встановлювали, але Брейді майже цілком впевнений, що їх зовсім не використовуватимуть. Майже чотири тисячі фанатів будуть пропихатися тут, й пищання-пискотіння металодетекторів створять кошмарні корки по всьому приміщенню. Натомість тут буде сила-силеннаохоронців, і всі такі ж підозріливі й уїдливі, як той гівноїд в окулярах на задньому дворі. Чоловік у стьобаному жилеті теплого червневого вечора відразу ж приверне їхню увагу. Фактично, будь-який чоловік без дочки-тінібоперки з зав’язаним у хвостик волоссям на причепі, приречений на увагу.

«Ви не могли б на хвилиночку відійти сюди, сер?»

Звісно, він може підірвати жилет тієї ж миті, на тому ж місці, і вколошкати сотню чи й більше, але це не те, чого він бажає. Чого він бажає, це поїхати додому, пошукати в інтернеті, дізнатися назву найпопулярнішої пісні «Довколишніх» і потім клацнути тумблером на її середині – коли малі лялечки-фанатки, зводячись зі своїх лялечно-фанатських розумів, верещатимуть найгучніше.

Але перепони є значні.

Стоячи там, серед зазираючих до путівників пенсіонерів і дихаючих ротами учнів молодших класів середньої школи, Брейді думає: «Хотілося б, аби Френкі був живий. Якби він був живий, я повів би його на цей концерт. Він був якраз достатньо тупий, щоб йому це сподобалося. Я б навіть дозволив йому взяти з собою пожежну машинку Семмі». Ця думка наповнює його глибоким і цілком щирим сумом, який часто його відвідує, коли він думає про Френкі.

«Може, мені варто просто вбити жирного екс-копа й себе та на цьому завершити кар’єру».

Тручи собі скроні, де починає накопичуватися черговий з отих його головних болів (а мами тепер нема, щоб його полегшити), Брейді бреде по фойє й заходить до арт-галереї Гарлоу Флойда, де великий плакат сповіщає, що «ЧЕРВЕНЬ – МІСЯЦЬ МАНЕ [272]272
  Édouard Manet (1832—1883) – французький художник, один із засновників імпресіонізму.


[Закрыть]
».

Він не знає напевне, хто такий цей Мане, мабуть, черговий старий жабоїд-мазило, як Ван Гог, але деякі з картин чудові. Йому нецікаві натюрморти (навіщо, заради Бога, комусь хочеться витрачати свій час, малюючи кавун?), але в деяких з решти є майже дика жорстокість. На одній з таких мертвий матадор. Брейді, зі зчепленими за спиною руками, дивиться на цю картину майже п’ять хвилин, ігноруючи людей, котрі пропихуються повз нього або намагаються теж позирити на неї йому через плече. Матадор не пошматований, нічого такого, але кров, що спливає з-під його лівого плеча, виглядає реальнішою за кров у всіх тих жорстоких фільмах, які будь-коли бачив Брейді, а бачив він їх повнісінько. Ця картина заспокоює його, і очищає його, і коли він нарешті вирушає далі, він думає: «Мусить все ж таки існувати якийсь спосіб, яким чином це зробити».

Раптом, не задумуючись, він завертає до сувенірної крамнички й купує купку тематичного лайна «Довколишніх». Коли Брейді за десять хвилин виходить звідти, тримаючи пакет з написом «У МЕНЕ СТАВСЯ НАПАД “МАКу”», він знову кидає погляд на прохід, що веде до аудиторії «Мінго». Усього через чотири вечори від сьогодні цей коридор стане загоном для худоби, заповненим регочучими, штовхітливими, дико збудженими дівчатками, більшість з яких будуть супроводити їхні багатостраждальні батьки. З цього місця Брейді видно, що крайню праву частину проходу вже відгороджено від його решти оксамитовим канатом. При початку цього відокремленого міні-коридору є інша табличка, на іншому стояку.

Брейді читає напис на ній і думає: «Ох, Боже мій».

«Ох… Боже… мій».

– 13 —

У квартирі, яка колись належала Елізабет Вортон, Джейні скидає з себе туфлі на високих підборах і бухається на диван.

– Слава Богу, це закінчилося. Воно тривало тисячу років чи дві?

– Дві, – відгукується Ходжес. – У тебе вигляд жінки, якій не завадило б трохи поспати.

– Я спала аж до восьмої, – протестує вона, але на слух Ходжеса це звучить кволо.

– Все одно це непогана ідея.

– Зважаючи на той факт, що мені ще сьогодні вечеряти з родичами в Цукрових Пригірках, ви могли б собі поки тут щось знайти, детективе. До речі, ти від цієї вечері звільнений. Здогадуюсь, вони бажають побалакати про улюблену всіма музичну комедію «Мільйони Джейні».

– Мене б це не здивувало.

– Я збираюся розділити з ними здобич, отриману від Оллі. Точно навпіл.

Ходжес починає сміятись. Він перестає, коли розуміє, що вона серйозна.

Джейні зводить вгору брови.

– Маєш із цим якусь проблему? Можливо, думаєш, що жалюгідний дріб’язок три з половиною мільйони – це недостатньо, щоб підтримувати мене до старості?

– Гадаю, що достатньо, але… все ж належить тобі. Олівія заповіла все тобі.

– Так, і заповіт непорушний. Адвокат Шрон мене в цьому запевняє, проте це все одно не означає, що Оллі була в здоровому розумі, коли його складала. Ти сам це розумієш. Ти з нею бачився, балакав з нею. – Вона масажує собі ступні крізь панчохи. – Крім того, якщо я віддам їм половину, я побачу, як вони її ділитимуть. Подумай про цінність такої розваги.

– Ти певна, що не хочеш, аби я йшов з тобою туди ввечері?

– Сьогодні ні, але завтра обов’язково. Завтра я сама не впораюсь.

– Я заберу тебе о чверть на десяту. Якщо ти не хочеш знову провести ніч у мене, тобто.

– Спокусливо, але ні. Сьогоднішній вечір зарезервовано строго для сімейної забави. І ще одне, поки ти не пішов. Дуже важливе.

Вона риється у себе в сумочці по ручку й блокнот. Пише, потім відриває аркуш і простягає йому. Ходжес бачить дві групи цифр.

Джейні каже:

– Перший набір відкриває ворота садиби в Цукрових Пригірках. Другий зупиняє охоронну сигналізацію. Коли ти зі своїм другом Джеромом працюватимеш у четвер з комп’ютером Оллі, я відвозитиму тітку Шарлотту, Холлі й дядька Генрі в аеропорт. Якщо той парубок дійсно, як ти думаєш, щось підсадив у її комп’ютер… і та програма досі там є… я не думаю, що зможу це витримати. – Вона дивиться на нього благально. – Ти це розумієш? Скажи, що розумієш.

– Я розумію, – каже Ходжес. Він опускається поряд з нею навколішки, наче чоловік, що збирається зробити пропозицію в якомусь із тих романтичних романів, які так полюбляла його колишня дружина. Почасти він почувається абсурдно. Утім, загалом – ні.

– Джейні, – мовить він.

Вона дивиться на нього, намагаючись усміхатися, але в неї це не зовсім виходить.

– Пробач мені. За все. Мені так, так шкода.

Він не лише про неї думає зараз чи про її покійну сестру, що була турботною і спричиняла турботи. Він думає про тих, котрі полягли біля Міського Центру, особливо про ту жінку та її немовля.

Коли його висували на детектива, його ментором був парубок на ім’я Френк Следж. Ходжес сприймав його як старого чоловіка, але Следж був тоді на п’ятнадцять років молодшим за теперішнього Ходжеса. «Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами,– казав йому Следж. – Таке лайно строго для засранців і тих, у кого нутро вигоріло вщент. Пам’ятай їхні імена. Називай їх за їхніми іменами».

«Креї, – думає він. – Їхнє прізвище було Крей. Дженіс і Патриша».

Джейні обіймає його. Коли вона говорить, її дихання лоскоче йому вухо, від чого в нього мурашки по тілу й напіверекція.

– Коли це скінчиться, я збираюся повернутись до Каліфорнії. Я не можу тут залишатися. Я думаю про тебе якнайкраще, Білле, і якби я залишилася тут, я, мабуть, у тебе закохалася б, але я не збираюся цього робити. Мені потрібно розпочати все наново.

– Я розумію, – Ходжес відсторонюється, тримаючи її руками за плечі так, щоб мати змогу знову бачити її обличчя. Це красиве обличчя, але сьогодні воно виглядає на її вік. – Усе гаразд.

Вона знову заривається в свою сумочку, цього разу по «Клінекс». Просушивши собі очі, вона каже:

– Ти підкорив одне серце сьогодні.

– Га?.. – Потім він здогадується. – Холлі?

– Вона вважає тебе чудесним. Так вона мені сказала.

– Вона нагадує мені Олівію. Говорити з нею – це ніби отримати другий шанс.

– Щоб виправити зроблене тоді?

– Йо.

Джейні морщить до нього носа й посміхається: «Йо».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю