Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 36 страниц)

– 6 —

Коли він повертається до себе додому, стопи в нього бринять, щиколотки співають високе «до», а на автовідповідачі блимає вогник. Це Піт Гантлі, і голос у нього збуджений.

– Передзвони мені, – каже він. – Це неймовірно. Хай мені всратися, це просто нереально.

Ходжес раптово відчуває ірраціональну впевненість, що Піт і його по суті новенька напарниця Ізабель прицвяшили, врешті-решт, Містера Мерседеса. Він відчуває глибокий укол ревнощів, і як не дико – але це правда – злості. Він клацає номер Піта на швидкісному наборі, серце в ньому калатається, але його дзвінок спрямовується просто на голосову пошту.

– Отримав твоє повідомлення, – каже Ходжес. – Передзвони, коли зможеш.

Він вимикає телефон, потім сидить недвижно, барабанячи пальцями про краєчку письмового столу. Він запевняє себе, що не має значення, хто саме впіймав того сучого сина психопата, але воно ж має. Крім всього іншого, це мусить означати, що спливе його листування з цим «крутим» (забавно, як це слово застрягло йому в голові), а це може занурити його у доволі розігрітий суп. Але не це важливе. Важливе те, що без Містера Мерседеса все повернеться до того, як воно було перед цим: надвечірні телепередачі та загравання з батьківським револьвером.

Він дістає свій жовтий блокнот і починає переносити туди записи, зроблені під час обходу своїх сусідів. Через пару хвилин цього заняття він кидає блокнот назад до теки із заведеною справою й затріскує її. Якщо Піт з Іззі Джейнз скрутили цього парубка, всі ті фургони й зловісні чорні джипи місіс Мельбурн лайна варті.

Він думає, чи не зайти йому на «Блакитну Парасольку Деббі», чи не послати merckill’у запит: «Тебе вже впіймали?»

Абсурдно, але дико спокусливо.

Дзвонить телефон, він його хапає, але це не Піт. Це сестра Олівії Трелоні.

– О, – каже він. – Вітаю, місіс Паттерсон. Як ваші справи?

– У мене все гаразд, – каже вона, – але звертайтесь до мене Джейні, пам’ятаєте? Я Джейні, а ви Білл.

– Джейні, правильно.

– Ви не зовсім раді мене чути, судячи з вашого голосу, Білле.

«Чи не фліртує вона, бодай трішечки? А якщо так, хіба це було б неприємно?» – думає він.

– Ні, ні, я радий, що ви дзвоните, але в мене нема чого вам доповісти.

– Я на це й не очікувала. Я дзвоню, сказати про маму. Медсестра у «Сонячних акрах», та, що найкраще обізнана зі станом її здоров’я, працює в денну зміну в МакДоналд-корпусі, де містяться маленькі апартаменти моєї мами. Я попрохала її зателефонувати, якщо в мами станеться просвітлення. З нею таке все ще трапляється.

– Так, ви мені розповідали.

– Ну от, лише кілька хвилин тому ця медсестра зателефонувала й сказала, що мама знову в реальному світі, принаймні наразі. Прояснення в неї може тривати день-два, а потім вона знову порине в той туман. Ви все ще бажаєте поїхати побачитися з нею?

– Гадаю, так, – обережно мовить Ходжес, – але це мусить бути після полудня. Я очікую на один дзвінок.

– Це щодо того чоловіка, який вкрав її машину? – Джейні схвильована. «Так само й я мушу», – каже собі Ходжес.

– Саме це мені й треба з’ясувати. Я можу вам потім передзвонити?

– Безумовно. Ви маєте номер мого мобільного?

– Йо.

– Йо, – повторює вона, делікатно передражнюючи. Попри напружені нерви, це знову змушує його усміхнутись. – Зателефонуйте мені відразу, як зможете.

– Обов’язково.

Він перериває зв’язок і телефон дзвонить, коли слухавка все ще у нього в руці. Тепер це вже Піт, і він збуджений сильніше, ніж будь-коли.

– Біллі! Я мушу зараз же повертатися, він сидить у нас у кімнаті для допитів – у КД № 4, якщо точніше, пам’ятаю, ти завжди казав, що це щаслива для тебе камера? – але я мусив тобі подзвонити. Ми його запопали, напарнику, ми цього хуйла запопали.

– Кого запопали? – питає Ходжес, намагаючись робити це рівним тоном. Серцебиття в нього тепер також рівне, але удари такі важкі, що відчуваються в скронях: бум,і бум,і бум.

– Та йобаного ж Дейвіса! – кричить Піт. – Кого ж іще?

Дейвіс. Не Містер Мерседес, а Донні Дейвіс, любитель виступати перед камерами й убивця власної дружини. Білл Ходжес у полегшенні заплющує очі. Це наразі нехороша емоція, але він її все одно відчуває.

Він каже:

– Отже, той труп, який знайшов єгер неподалік його хатинки, виявився рештками Шейли Дейвіс? Ти впевнений?

– Цілком.

– Кого ти підірвав, щоб так швидко отримати результати аналізу ДНК?

Коли Ходжес ще був діючим детективом, вони вважали себе щасливцями, якщо отримували результати по ДНК впродовж календарного місяця після передачі зразків, а в середньому на це йшло шість тижнів.

– Нам не потрібні аналізи ДНК! Для суду, так, звичайно, але…

– Що ти цим хочеш сказати, не потрібні…

– Замовкни й слухай, гаразд? Він просто зайшов до нас із вулиці та в усьому зізнався. Ніякого адвоката, ніякої сраної юридичної казуїстики. Вислухав «Міранду» [194]194
  «Міранда» – правило, за яким перед допитом підозрюваному обов’язково оголошують його права, зокрема: говорити зі слідчими лише в присутності адвоката або взагалі мовчати; назва (і сама ця практика) походить від процесу 1966 р., у якому вже засуджений за зґвалтування і грабунки Ернесто Міранда судився зі штатом Арізона через те, що перед першим допитом йому не повідомили його конституційні права.


[Закрыть]і сказав, що йому не потрібен адвокат, він просто хоче зняти тягар у себе з душі.

– Господи-Ісусе. І це той, що був таким гладеньким на всіх допитах, які ми з ним проводили? Ти певен, що він не морочить вам яйця? Грає якусь довгу гру? – Думаючи, що саме це намагався б робити Містер Мерседес, якби вони його прицвяшили. Не просто гру, а довгугру. Чи не саме тому він намагається створювати відмінні стилі письма в своїх анонімних листах?

– Біллі, там не тільки його дружина. Ти пам’ятаєш тих лялечок, яких він тримав біля себе? Дівчат із пишним волоссям і надутими цицьками, з іменами типу Боббі Су [195]195
  Алюзія на хіт «Bobbie Sue» з однойменного альбому 1982 р. вокального квартету «Oak Ridge Boys»; ім’я героїні цієї пісні стало називним для образу юної сексуальної жінки з провінції.


[Закрыть]?

– Звичайно. А що з ними?

– Коли це вибухне в пресі, ті юні леді постають навколішки й дякуватимуть Богу за те, що вони досі живі.

– Щось я за тобою не встигаю.

– Шляховий Джо, Біллі! П’ять жінок, зґвалтованих і вбитих на відпочинкових зонах різних міжштатних автотрас між нами й Пенсільванією, починаючи з дев’яносто четвертого й закінчуючи нуль-восьмим роком! Донні Дейвіс каже, що це він! Дейвіс – це Шляховий Джо!Він викладає нам імена, і місця, і описи. І все воно сходиться. Це… у мене мозок рветься!

– У мене теж, – каже Ходжес, саме це маючи цілком на увазі. – Мої вітання.

– Дякую, хоча я не зробив нічого, окрім як прийшов вранці на роботу. – Піт дико регоче. – Я почуваюся так, наче виграв у лотереї «Мегабакс».

Ходжес так не почувається, але він принаймні не програву «Мегабакс». У нього так само залишилася справа, над якою він працюватиме.

– Біллі, я мушу туди повертатися, поки він не передумав.

– Йо, йо, але, Піте, перш ніж ти підеш…

– Що?

– Влаштуй йому призначеного судом.

– Ой, Біллі…

– Я серйозно. Вичави з нього на допиті все лайно, але раніше, ніж розпочнеш, оголоси – під запис, – що ти йому забезпечиш адвоката. Ти зможеш викрутити його досуха ще до того, як хтось з’явиться в Марроу, але ти мусиш зробити це правильно. Ти мене чуєш?

– Окей, окей. Це добра порада. Я скажу Іззі, щоб зайнялася цим.

– Чудово. Ну, тепер повертайся туди. Прицвяхуй його.

Піт буквально кукурікає. Ходжес десь читав, що люди так роблять, але сам досі такого ніколи не чув – окрім як від півнів.

– Шляховий Джо, Біллі! Йобаний Шляховий Джо!Ти в таке можеш повірити?

Він вішає слухавку раніше, ніж його колишній напарник встигає щось сказати. Ходжес сидить, де сидів, майже п’ять хвилин, чекаючи, поки вляжеться запізнілий припадок трясучки. Потім він телефонує Джейні Паттерсон.

– Це було не про того чоловіка, якого ми шукаємо?

– Вибачте, ні. Інша справа.

– Ох. Це погано.

– Йо. А ви також поїдете зі мною до того пансіонату?

– Ще б пак. Я чекатиму на хіднику.

Перед тим як піти, він ще раз востаннє перевіряє сайт «Блакитна Парасолька». Там нема нічого, і він не має наміру посилати зараз власне, акуратно вибудоване послання. Сьогодні ввечері буде не надто пізно. Нехай риба помучиться на гачку трохи довше.

Ходжес залишає свій дім без передчуття, що він сюди не повернеться.

– 7 —

«Сонячні акри» розкішні, Елізабет Вортон ні.

Вона сидить у кріслі-візку, згорблена в позі, яка нагадує Ходжесу роденівського «Мислителя». Крізь вікно ллється післяполудневе сонце, перетворюючи її волосся на срібну хмаринку – делікатну, як німб. За вікном, на положистій, ідеально доглянутій галявині, кілька золотих стариганів уповільненими рухами грають у крокет. Для місіс Вортон крокетові дні давно скінчилися. Як і дні, коли вона могла підводитися. Коли Ходжес бачив її востаннє – тоді поряд нього стояв Піт Гантлі, а Олівія Трелоні сиділа поряд з нею, – вона була зігнутою. Тепер вона зламана.

Джейні – така живописна у своїх завужених внизу слаксах і матроській блузі в блакитну й білу смужки – присідає поряд з нею на коліна, гладячи одну з жахливо покручених рук місіс Вортон.

– Як ти сьогодні, рідненька моя? – питає вона. – Ти маєш кращий вигляд.

Якщо це правда, Ходжес шокований.

Місіс Вортон вдивляється в дочку вицвілими блакитними очима, які нічого не виражають, навіть подиву. Серце в Ходжеса завмирає. Йому приємно було їхати сюди з Джейні, приємно було дивитися на неї, приємно було познайомитися з нею ще ближче, і це добре. Це означає, що подорож не була цілком марною.

Потім відбувається маленьке диво. Замутнені катарактою очі старої пані проясняються; її потріскані, без помади, губи розсовуються в посмішці.

– Привіт, Джейні. – Вона може лише трішки підвести голову, але її очі блимають на Ходжеса. – Крег.

Завдяки їх розмовам під час подорожі сюди, Ходжес знає, хто це такий.

– Це не Крег, мила моя. Це один мій друг. Його звуть Білл Ходжес. Ти з ним колись знайомилася.

– Ні, мені не віриться… – Вона замовкає, тепер хмурячи чоло, а потім мовить: – Ви… один із тих детективів?

– Так, мем.

Він навіть не думає пояснювати їй, що тепер уже на пенсії. Краще дотримуватися спрощеної лінії, коли в її голові працюють лише кілька електросхем.

Її нахмуреність поглиблюється, створюючи річечки зморшок.

– Ви думали, що Лівві залишила ключ у себе в машині, і тому той чоловік зумів її вкрасти. Вона вам казала й казала, але ви їй так ніколи й не повірили…

Ходжес копіює Джейні, опускаючись на коліно поряд з кріслом-візком.

– Місіс Вортон, тепер я думаю, що ми могли бути тоді неправі щодо цього.

– Звісно, були. – Вона знову переводить погляд на єдину дочку, яка в неї залишилася, дивлячись на неї вгору з-під костистого козирка брови. – А де Крег?

– Я розлучилася з ним минулого року, мамо.

Вона задумується, потім каже:

– Добре, здихалася поганого мотлоху.

– Не можу всім серцем не погодитися. Білл може поставити тобі декілька запитань?

– Не вбачаю, чому ні, але мені хочеться випити помаранчевого соку. А ще мої болезаспокійливі пігулки.

– Я сходжу до сестринської, дізнаюся, чи вже час, – каже вона. – Білле, ви не проти, якщо я…

Він киває, ворушачи двома пальцями в жесті «йдіть, йдіть». Щойно вона зникає за дверима, Ходжес підводиться на рівні й сідає на ліжко Елізабет Вортон, зчепивши руки собі між колін. Блокнот при ньому, але він боїться, що, роблячи нотатки, може її відволікати. Вони мовчки дивляться одне на одного. Ходжес причарований срібним ореолом навкруг голови старої пані. Є ознаки того, що котрась із санітарок сьогодні вранці причісувала їй волосся, але за години, що минули відтоді, воно розлетілося у своїх диких напрямках. Ходжесу це подобається. Сколіоз скрутив її тіло в потворну форму, але волосся в неї красиве. Дике й красиве.

– Я думаю, – починає він, – ми негарно поставилися до вашої дочки, місіс Вортон.

Так, дійсно. Навіть якщо місіс Т. була мимовільною спільницею, а Ходжес не цілком відкидає припущення, що вона залишила ключ у замку запалювання, вони з Пітом зробили негідну роботу. Надто легко це – занадто легко – не вірити або зневажати того, хто тобі не подобається.

– Ми були засліплені певним упередженням, і мені за це дуже жаль.

– Ви оце говорите про Джейні? Джейні й Крега? Знаєте, він її бив. Вона намагалася щось зробити, аби він покинув оті наркотики, які йому так подобалися, а він її вдарив. Вона каже, тільки раз, але я гадаю, більше. – Вона підіймає одну слабеньку руку й торкається собі носа. – Мати вміє відчути.

– Це не про Джейні. Я кажу про Олівію.

– Він змусив Лівві припинити приймати її пігулки. Вона сказала, це тому, що вона не хотіла стати наркозалежною, як Крег, але то було не те саме. Їй потрібнібули ті пігулки.

– Ви говорите про антидепресанти?

– То були пігулки, які робили її здатною виходити між люди. – Вона замовкає, міркуючи. – Були також ще й інші, які допомагали їй утримуватись від того, щоби знову й знову чогось торкатися. Ще в неї були дивні ідеї, в моєї Лівві, але все одно вона була доброю людиною. Всередині вона була дуже доброю людиною.

Місіс Вортон починає плакати.

На нічному столику лежать серветки «Клінекс». Ходжес бере кілька штук і простягає їй, але, бачачи, як важко жінці стиснути пальці, він сам витирає їй очі.

– Дякую вам, сер. Ваше прізвище часом не Ходжес?

– Ходжес, мем.

– Ви були добрий один. Інший був дуже недобрим до Лівві. Вона казала, він із неї насміхався. Насміхався весь час. Вона казала, що бачила це по його очах.

Чи це правда? Якщо так, йому соромно за Піта. І соромно за себе, тому що сам цього не усвідомлював.

– Хто порадив їй припинити приймати пігулки? Ви пам’ятаєте?

Прийшла назад Джейні з помаранчевим соком і маленьким паперовим стаканчиком, в якому, мабуть, були болетамувальні ліки її матері. Ходжес посилає їй погляд краєм ока й тим самим жестом двома пальцями показує, щоб вона пішла. Йому не хочеться, щоб роздвоювалася увага місіс Вортон, чи щоб вона приймала будь-які пігулки, котрі ще дужче затуманять її й без того затуманену пам’ять.

Місіс Вортон сидить тихо. А потім, коли вже Ходжес почав боятися, що вона не відповість, каже:

– То був її приятель за листуванням.

– А чи вона зустрілася з ним під «Блакитною Парасолькою»? «Під Блакитною Парасолькою Деббі»?

– Вона ніколи з ним не зустрічалася. Особисто не зустрічалася.

– Я маю на увазі…

– «Блакитна Парасолька» – то уявна річ. – Її очі з-під білих брів обзивають його повним ідіотом. – То така штука у неї в комп’ютері. Френкі був її комп’ютернимприятелем за листуванням.

Він завше відчуває щось на кшталт електричного удару в діафрагму, коли вигулькує нова інформація. Френкі. Зрозуміло, що це не справжнє ім’я цього парубка, але імена мають власну владу й псевдоніми часто мають значення. Френкі.

– Він сказав їй, щоб припинила приймати ліки?

– Так, він сказав, що вони її гальмують. Де Джейні? Я хочу пігулок.

– Вона ось-ось повернеться, я певен.

Місіс Вортон на мить втупилася очима собі в пелену.

– Френкі казав, що він приймав точно такі ж ліки, і тому він і зробив… те, що він зробив. Він казав, що йому покращало, коли він припинив їх приймати. Він казав, що після того, як він припинив, він зрозумів, що те, що він вдіяв, було негарним. Але це його печалило, бо він не міг нічого переробити назад. Отаке він їй казав. І про те, що життя не варте того, щоб залишатись живим. Я казала Лівві, щоб перестала з ним спілкуватися. Я казала, що він поганий. Що він її труїть. А вона сказала…

Знову з’являються сльози.

– Вона сказала, що мусить його врятувати.

Цього разу, коли Джейні заходить у двері, Ходжес їй киває. Джейні кладе пару блакитних пігулок до наготовленого рота матері, потім дає їй попити соку.

– Дякую, Лівві.

Ходжес бачить, як здригається Джейні.

– Нема за що, мамуню. – А потім, обернувшись до Ходжеса: – Гадаю, нам треба вже йти, Білле. Вона дуже втомилась.

Він і сам це бачить, але все ще відтягує прощання. Це те відчуття, коли допит не здається завершеним. Коли на гілці ще залишилося висіти ще принаймні одне яблуко.

– Місіс Вортон, а чи не розказувала Олівія ще що-небудь про Френкі? Тому що ви праві. Він дійснопоганий. Мені хотілося б його знайти, щоб він нікому більше не міг зробити зла.

– Лівві ніколи б не залишила свого ключа в машині. Ніколи. – Елізабет Вортон згорблено сидить у потоці сонця, людська закарлючка в пухнастім блакитнім халаті, не свідома того, що її голову вінчає серпанок срібного світла. Знову підноситься вгору палець – напоумлюючи. – Той собака, що у нас був, ніколи більше не ригав на килим. Тільки тоді один раз.

Джейні бере Ходжеса за руку, показуючи губами: «Ходімо».

Звички помирають важко, і тому, коли Джейні нахиляється і спершу цілує матір у щоку, а потім у куточок сухих губ, Ходжес промовляє древню формулу:

– Дякую, що приділили ваш час, місіс Вортон. Ви дуже допомогли.

Коли вони вже підходять до дверей, місіс Вортон дуже чітко промовляє:

– Вона ніколине вчинила б самогубства, якби не ті привиди.

Ходжес розвертається. Джейні поруч з ним із розширеними очима.

– Які привиди, місіс Вортон?

– Один був дитячий, – каже вона. – Того бідолашного немовляти, що його тоді вбило разом з усіма іншими людьми. Лівві чула його вночі, як воно плаче й плаче. Вона казала, що ту дитину звали Патриша.

– У себе вдома? Олівія чула це в своєму будинку?

Елізабет Вортон примудряється на крихітний кивок, просто легеньке осідання підборіддя.

– А інколи була мати. Вона казала, що мати її винуватила.

Згорблена у візку, вона дивиться вгору на них.

– Вона зазвичай ридала: «Чому ти дозволила йому убити мою дитину?» Ось чому Лівві вбила себе.

– 8 —

Післяполуденний час, і на вулицях цього передмістя повно відпущених після шкільних занять дітлахів. На Харпер-ровд їх не дуже багато, але все одно достатньо, щоб Брейді мав видиму причину повільно проїхатися повз будинок номер шістдесят три й зазирнути у вікно. Та от не може він цього зробити, бо штори запнуті. А під навісом ліворуч від будинку, якщо не рахувати газонокосарки, порожньо. Замість того, аби сидіти вдома і, як йому годиться, дивитися телевізор, Дет-Пенс катається десь у своїй гівняній старій «Тойоті».

Де він катається? Можливо, це нічого не означає, але від відсутності Ходжеса Брейді робиться трохи незатишно.

До бровки тупотять дві маленьких дівчинки із затиснутими в кулачках грішми. Їх напевне ж навчали – як вдома, так і в школі – ніколи не наближатися до чужих, особливо до чужих чоловіків, але хто може бути менш чужим за старого, доброго Містера Смаколика?

Він продає кожній з них по ріжку, одній шоколадного, а іншій ванільного морозива. Вони хихотять. Правда та, що одна потворна, а інша ще гірша. Обслуговуючи малих, даючи їм решту, він думає про відсутню «Короллу», загадуючись, чи ця зміна в рутинному післяобідньому режимі Ходжеса має якийсь стосунок до нього. Наступне повідомлення від Ходжеса на «Блакитній Парасольці» може пролити якесь світло, підказати, в який бік повернуто ніс екс-копа.

А якщо навіть ні, Брейді все одно хочеться почути щось від нього.

– Ти не смієш мене ігнорувати, – промовляє він під передзвін і теленькання дзвіночків у себе над головою.

Він перетинає Ганновер-стрит, зупиняється біля торговельного центру, вимикає двигун (дратівні дзвіночки благословенно вмовкають) і витягає з-під сидіння свій ноутбук. Комп’ютер він тримає в ізольованому кейсі, бо у фургоні завжди так збіса холодно. Діждавшись, коли завантажиться ноутбук, завдяки вай-фаю сусідньої кав’ярні, він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі».

Нічого.

– Ах ти ж старий хер, – шепоче Брейді. – Ти не смієшігнорувати мене, ти, старий хер.

Зашморгуючи зіпер на кейсі із захованим туди знову комп’ютером, він бачить пару хлопців, що стоять перед крамничкою коміксів – дивлячись на нього, вони перемовляються, усміхаються. Зі свого п’ятирічного досвіду роботи Брейді оцінює їх десь як шести-чи семикласників зі спільним ай-к’ю сто двадцять балів і довгим майбутнім, що полягатиме в отоварюванні чеків по безробіттю. Або коротким у якійсь пустельній країні.

Вони підходять, попереду той, що на вигляд більш дуркуватий. Усміхаючись, Брейді висовується з вікна фургона:

– Чим вам допомогти, хлопці?

– Нам хотілося взнати, чи є у вас тут Джері Ґарсіа [196]196
  Gerry Garcia (1942—1995) – гітарист і співак, лідер рок-гурту «Greatful Dead» («Вдячний мертвяк»), визначна фігура у контркультурному русі 1960—1970-х рр.; 1987 р. компанія «Ben & Jerry’s» почала випускати названий на його честь сорт морозива «Cherry Garcia»: вишневе з вишеньками й шоколадною стружкою.


[Закрыть], – каже Дуркуватий.

– Нема, – відповідає Брейді, усміхаючись ще ширше, – але якби був, я би, звісно, дав йому волю.

У них такий розчарований вигляд, що Брейді мало не регоче. Натомість він показує вниз, на штани Дуркуватого:

– У тебе зіпер розійшовся, – каже він, а коли Дуркуватий дивиться вниз, Брейді тицяє пальцем йому в м’яке місце під підборіддям. Трохи жорсткіше, ніж він сподівався – насправді набагато жорсткіше, – та ну й чорт з ним.

– Підловив, – весело каже Брейді.

Дуркуватий посміхається, показуючи «так», його підловили, але там, просто над адамовим яблуком, у нього червоний рубець і сльози здивування плавають у його очах.

Дуркуватий і Не Зовсім Дуркуватий рушають геть. Дуркуватий озирається через плече назад. Зараз, із надутою нижньою губою, він схожий більше на третьокласника, а не на зростаючого юного підлітка в закаляних спермою трусах, який у вересні викобенюватиметься в коридорах середньої школи імені Біла [197]197
  James Hartley Beal (1861—1945) – член законодавчих зборів штату Огайо, видатний фармацевт і діяч у царині освіти.


[Закрыть].

– Це насправді боляче, – каже він трохи ніби здивовано.

Брейді себе кляне. Щиголь достатньо сильний, щоб навернути сльози на очі дитині, означає, що він виявив себе достатньо правдиво. Це також означає, що Дуркуватий і Не Зовсім Дуркуватий його запам’ятають. Брейді може вибачитися, може навіть, щоб показати свою щирість, дати їм безплатно морозиво, але тоді вони запам’ятають це. Це дрібничка, але дрібнички накопичуються і потім ти можеш отримати щось величезне.

– Перепрошую, – каже він, і то цілком щиро. – Я просто пожартував, синку.

Дуркуватий показує йому «фак», солідарний з ним Не Зовсім Дуркуватий також додає свого середнього пальця. Вони заходять до крамнички коміксів, де – якщо Брейді знає такого роду хлопців, а він їх знає – після п’яти хвилин гортання сторінок їм запропонують або щось купувати, або вшиватись геть.

Вони його запам’ятають. Дуркуватий може навіть розповісти своїм батькам, а його батьки подадуть скаргу до Льоба. Це малоймовірно, проте не виключено, і чия вина, що, замість легенько, як він намірявся, Брейді ткнув у голу шию Дуркуватому Хлопцю пальцем так сильно, що там залишився слід? Це жирний екс-коп вибив Брейді з рівноваги. Він змушує його робити помилки, і Брейді це не подобається.

Він заводить свій фургон. Дзвіночки з гучномовців на даху починають дзеленькати якусь мелодію. Брейді повертає ліворуч, на Ганновер-стрит, починаючи знову займатись своєю рутинною роботою, він продає ріжки, і «Полярні батончики», і «Щасливих хлопчиків», поширює цукор надвечір’ям, слухняно дотримуючись усіх обмежень швидкості.