Текст книги "Мiстер Мерседес"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)

– 5 —

Підчистивши залишки щетини в себе на черепі й начепивши свої нові окуляри з простим склом, Брейді простує до офісу «Мотелю 6» і платить за наступну ніч. Потім він повертається до себе в номер і розпаковує куплене ним у середу крісло-візок. Коштувало воно дорого. Але що за чорт. Гроші для нього більше не мають значення.

Він кладе начинену вибухівкою подушку ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА на сидіння крісла, потім робить прорізи в оббивці його спинки й ховає туди ще кілька брусків своєї саморобної пластикової вибухівки. Кожний брусок заздалегідь оснащений азидо-свинцевим капсулем-детонатором. Усі дроти він збирає докупи, закріплюючи їх металевим фіксатором. Їхні кінці очищені до голої міді й сьогодні по обіді він сплете їх в один спільний майстер-кабель.

Конкретним детонатором буде Річ Два.

Один по одному, приклеюючи їх хрест-навхрест тканинною липкою стрічкою, він приладновує до визначеного їм місця – під сидінням крісла-візка – заповнені підшипниковими кульками пакети «Беґґі». Завершивши з цим, він сидить на краю ліжка, похмуро дивлячись на результати свого рукоділля. Правду кажучи, Брейді не має жодного уявлення, чи вдасться йому провезти цю бомбу на колесах всередину аудиторії «Мінго»… але так само він не мав уявлення, чи вдасться йому втекти від Міського Центру після того, як зробить те, що він там тоді утнув. Тоді в нього вийшло; можливо, вийде й тепер також. Врешті-решт, цього разу йому не потрібно тікати, а це вже половина справи. Навіть якщо там щось запідозрять і спробують його схопити, фойє вже буде забите концертною публікою і його рахунок набагато перевищить вісім душ.

«Ґиґну ефектно, – думає Брейді. – Ґиґну ефектно, і ну тебе нахер, детективе Ходжес. Ну тебе нахер від щирого серця».

Він простягається на ліжку й думає, чи не помастурбувати. Мабуть, варто було б, поки в нього мається прутень, яким можна мастурбувати. Але він навіть не встигає розчепити на собі «Лівайси», як засинає.

На нічному столику поряд із ним стоїть обрамлена фотографія. З неї усміхається Френкі, на колінах у себе він тримає пожежну машинку Семмі.

– 6 —

Вже майже одинадцята ранку, коли Ходжес із Джеромом прибувають до торговельного центру «Березовий Пагорб». Повно вільного простору на тамтешньому паркінгу, і Джером займає своїм «ренглером» місце прямо навпроти «Дискаунт Електронікс», де у всіх вітринах красуються плакати з написом: «РОЗПРОДАЖ». Перед магазином на бордюрі сидить якась дівчина-підліток – коліна стулені, ступні врозтіч, – проникливо нахилившись над своїм «айПадом». Між пальців її лівої руки тліє сигарета. Тільки вже наблизившись, Ходжес помічає сивину в волоссі цієї юнки. Серце в нім обривається.

– Холлі? – гукає Джером.

І це тієї ж миті, як Ходжес промовляє:

– Що це ви збіса тут робите?

– Я майже не сумнівалася, що ви вирахуєте це місце, – каже вона, зачавлюючи свій недопалок і підводячись, – але вже була почала хвилюватися. Збиралася вам зателефонувати, якщо ви не з’явитесь тут до одинадцятої тридцяти. Я приймаю свої пігулки «Лексапро», містере Ходжес.

– Ви вже мені казали, і я радий це чути. А тепер дайте відповідь на моє запитання: що ви тут робите?

Губи в неї тремтять і, хоча спочатку вона спромоглася дивитися йому в очі, тепер погляд Холлі опускається їй на мокасини. Ходжес не дивується, що сприйняв її спершу за юначку, бо в багатьох аспектах вона й залишається підлітком, її зростання було припинено невпевненістю й постійними зусиллями підтримувати баланс на туго натягнутому емоційному канаті, по якому вона ходить усе своє життя.

– Ви розлюченіна мене? Прошу, не треба лютуватися на мене.

– Ми не розлючені, – каже Джером. – Просто здивовані.

«Точніше вже сказати, шоковані», – думає собі Ходжес.

– Я весь ранок просиділа в своїй кімнаті, вивчала в інтернеті місцеву ай-ті-спільноту, але там, як ми й думали, сотні всяких-різних. Мама з дядьком Генрі поїхали з дому з кимсь побалакати. Про Джейні, я гадаю. Я здогадуюсь, що знову буде похорон, але я навіть думати не можу про те, що лежатиме в тій труні. Від цього я плачу й плачу.

Авжеж, великі сльози вже котяться їй по щоках. Джером обіймає її однією рукою. Вона дарує йому сором’язливий, вдячний погляд.

– Інколи мені важко думати, коли моя мати поряд. Це так, немов від неї надходить якесь завадне випромінювання мені в голову. Здогадуюсь, як це дико звучить.

– Не для мене, – каже Джером. – Я відчуваю те ж саме, коли поряд моя сестра. Особливо коли вона крутить музику того свого клятого бой-бенду.

– Я пішла знову до комп’ютера Олівії і подивилася її електронну пошту.

Джером ляскає себе по лобі:

– От лайно! Мені навіть у голову не спливло подивитися її електронне листування.

– Не хвилюйтесь, його там не знайшлося. Вона була зареєстрована на трьох ресурсах: «МакМейл», «Джімейл» і на «ЕйОу-Пекло» [304]304
  «MacMail» – поштова програма в комп’ютерах «Apple»; «Gmail» – поштовий сервіс заснованої 1998 р. інтернет-компанії Google; «AOL» («America Online») – заснована 1985 р. медіа-корпорація, одна з найбільших у сфері інтернет-послуг (висловлюючи зневагу до останньої, Холлі вимовляє абревіатуру так, що останню літеру «L», з якої починається слово «Господь», переінакшує на слово «Hell» (Пекло).


[Закрыть]… але всі три теки виявилися порожніми. Можливо, вона вичистила їх сама, але я так не думаю, тому що…

– Тому що на панелі екрана й на жорсткому диску залишилося повно всякого-різного, – завершує за неї Джером.

– Саме так, правильно. У її придбаннях з «айТьюнз» є «Міст через річку Квай» [305]305
  «The Bridge on the River Kwai» (1957) – високо оцінюваний критиками англійський фільм за однойменним романом (1952) французького письменника П’єра Буля про життя британських військовополонених у японському концтаборі в Бірмі у 1942—1943 рр.


[Закрыть]. Я ніколи не дивилася цього фільму. Треба буде його переглянути, якщо нагодиться можливість.

Ходжес дивиться в бік «Дискаунт Електронікс». З цим сонцем, що яскраво відбивається у вітринах, неможливо сказати, чи стежить хтось звідти за ними. Він тут почувається надто відкритим, наче жук на камені.

– Давайте трохи прогуляємося, – каже він і веде їх у бік «Туфель Савой», «Барнс & Нобл» і крамнички «Радісні фрогурти Вайті» [306]306
  «Savoy» – під такою маркою різні виробники зазвичай випускають вечірнє взуття; «Barnes & Noble» – заснована 1917 р. найбільша в США мережа книгарень; Frogurt – заморожений йогурт.


[Закрыть].

Джером каже:

– Продовжуйте, Холлі, нумо. Ви мене так просто з розуму зводите.

Це спонукає її до усмішки, від якої вона набуває старшого вигляду. Більш на свій вік. І щойно вони опиняються подалі від великих вітрин «Дискаунт Електронікс», Ходжес почувається краще. Йому цілком ясно, що Джерому приємно спілкуватися з Холлі, і сам він відчуває те саме (більш-менш попри власне бажання), але ж це так принизливо – виявити, що тебе обскакала залежна від «Лексапро» невротичка.

– Він забув прибрати свою програму ПРИВИДИ, отже, я й подумала, а може, він також забув почистити її поштовий кошик на сміття, і виявилася права. Там знайшлася десь дюжина послань від «Дискаунт Електронікс». Деякі з них були повідомленнями про розпродажі – як от цей, що в них зараз, хоча я можу закластися, що ті DVD-диски, які в них залишилися, нікому не цікаві, мабуть, якісь корейські фільми чи щось таке, – а деякі з тих послань були купонами на двадцятивідсоткову знижку. У неї там також були купони на тридцятивідсоткову знижку. Тридцятивідсоткові купони були на наступні виклики «Кібер-Патруля». – Вона зітхає. – Ну, й ось я тут.

Джером втупився в неї очима.

– Отже, вистачило лише цього? Лише зазирнути до теки її видалених поштових повідомлень?

– Не дивуйтесь аж так, – каже Холлі. – Щоб упіймати Сина Сема, вистачило одного штрафного квитка за парковку. Поки чекала на вас, я обійшла й подивилася там, ззаду, – каже Холлі. – На їхній веб-сторінці сказано, що в них у «Кібер-Патрулі» троє ай-ті-фахівців, і там, позаду, стоять три зелених «Жуки». Тому я думаю, що той парубок сьогодні працює. Ви його заарештуєте, містере Ходжес? – Вона знову кусає собі губи. – А якщо він відбиватиметься? Я не хочу, щоб ви постраждали.

Ходжес напружено думає. У «Кібер-Патрулі» три комп’ютерних техніка: Фробішер, Хартсфілд і Лінклаттер, худа білявка. Він майже впевнений, що це мусить бути або Фробішер, або Хартсфілд, і хто б із них це не був, він не готовий побачити, як крізь двері до них заходить kermitfrog19. Навіть якщо Містер Мерседес не почне тікати, він не зуміє вмент приховати свій шокований вираз впізнання.

– Я йду досередини. Ви двоє залишаєтесь тут.

– Ідете туди без жодного прикриття? – питає Джером. – Та ну, Білле, я не вважаю це дуже му…

– Зі мною все буде гаразд. На мене спрацює елемент неочікуваності, але якщо я не повернуся за десять хвилин, телефонуйте дев’ять-один-один. Втямили?

– Так.

Ходжес показує на Холлі:

– Ви тримайтеся поряд із Джеромом. Щоб мені не було більше розслідувань у ролі самотньої вовчиці.

«Хто б ото казав», – думає він про себе.

Вона покірно киває, і Ходжес відразу рушає геть, щоб не дати їм можливості втягнути його в подальшу дискусію. Наблизившись до дверей «Дискаунт Електронікс», він розстібає на собі піджак. Вага батьківського револьвера при його грудній клітці відчувається втішливо.

– 7 —

Дивлячись на Ходжеса, як той заходить до магазину електроніки, Джером раптом загадується питанням:

– Холлі, а як ви сюди дісталися? На таксі?

Вона хитає головою і показує на парковку. Там, за три ряди далі від Джеромового «ренглера», стоїть сірий седан «мерседес».

– Він стояв у гаражі. – Вона помічає розверстий з подиву рот Джерома та вмить стає в оборону: – Я вміюкермувати машиною, щоб ви знали. У мене чинні водійські права. У мене ніколи не було аварій, і в мене є страховка «Безпечного водія». Від «Олстейт» [307]307
  «Allstate» – найбільша публічна страхова компанія в США.


[Закрыть]. А ви знаєте, що чоловік, який знімається в рекламі «Олстейт» на телебаченні, був колись президентом у «24» [308]308
  «24» (2001—2010) – телесеріал про вигаданий контртерористичний відділ ЦРУ, у якому актор Dennis Haysbert (нар. 1954 р.) грає Девіда Палмера, першого в історії чорношкірого президента США.


[Закрыть]?

– Ця машина…

Вона хмуриться, явно збентежена.

– Які проблеми, Джероме? «Мерседес» стояв у гаражі, а ключі лежали в кошику в передньому холі. То які тут проблеми?

Ум’ятин більше нема, помічає він. Замінено лобове скло й фари. Автомобіль виглядає, як новенький. Ніколи не здогадатися, що його було використано для вбивства людей.

– Джероме? Ви гадаєте, Олівії б це не сподобалось?

– Ні, – відповідає він. – Мабуть, ні.

Він уявляє собі цей радіатор заляпаним кров’ю. Як з нього звисають уривки пошматованого одягу.

– Він зразу не заводився, акумулятор сів, але в гаражі у неї є отой портативний зарядно-пусковий блок, а я знаю, як ним користуватися, бо такий був колись і в мого батька. Джероме, якщо містер Ходжес не зробить арешту, ми зможемо сходити отуди, у ту крамничку з фрогуртами?

Він її майже не чує. Він невідривно дивиться на той самий «мерседес».

«Їй його повернули, – думає він. – Авжеж, звичайно що повернули. Це ж була її власність, врешті-решт. Вона навіть його відремонтувала. Але йому хотілося б думати, що вона ним ніколи більше не їздила. Якщо існують якісь привиди – тобто справжні – вони мусять бути в ньому. І, мабуть, кричати».

– Джероме? Поверніться на Землю, Джероме.

– Га?

– Якщо все обернеться добре, давайте скуштуємо фрогуртів. Я сиділа на сонці, чекала вас тут, і жахливо перегрілася. Я пригощаю. Насправді я люблю морозиво, але…

Решту він не чує. Він думає: «Морозиво».

«Клац» лунає в його голові так гучно, що він аж кривиться, і моментально розуміє, чому одне з облич «Кібер-Патруля» на Ходжесовому комп’ютері здалося йому таким знайомим. Сила спливає з його ніг і, щоб не впасти, він прихиляється до однієї з опорних колон пішохідної галереї.

– Ох, Боже мій, – промовляє він.

– Що трапилося? – хапає вона його за руку, гарячково кусаючи собі губи. – Що з вами не так? Ви захворіли, Джероме?

Але спершу він здатний тільки повторити знову:

– Ох, Боже мій.

– 8 —

Ходжесу скидається на те, що закладу «Дискаунт Електронікс» у торговельному центрі «Березовий Пагорб» жити залишилося місяці три. Багато полиць тут порожні, а товар, який залишився, має нещасний, неприкаяний вигляд. Майже всі відвідувачі, які тут є, згуртувалися у відділі «Домашні розваги», де рожевим світяться флуоресцентні написи: «ВАУ! DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА! ВСІ ДИСКИ З 50 % ЗНИЖКОЮ! НАВІТЬ “БЛУ-РЕЙ!”» [309]309
  Blu-ray (BD) – оптичні диски для зберігання відео високої роздільної здатності.


[Закрыть]. Хоча тут цілих десять кас, відкриті тільки три, за якими сидять жінки в блакитних халатиках із жовтим логотипом «ДЕ». Дві з них дивляться крізь вітрину; третя читає « Сутінки» [310]310
  «Twilight» (2005—2008) – серія романів про юних вампірів авторства Стефені Маєр (нар. 1973 р.).


[Закрыть]. Ще кілька працівників блукають проходами між відділами, не маючи роботи.

Ходжесу не потрібен ніхто з них, але він уже бачить двох з тих, хто йому потрібні. Ентоні Фробішер, це той, що в окулярах Джона Леннона, балакає з якимсь клієнтом, у котрого в одній руці повний кошик здешевлених дисків, а в іншій пачка купонів. Краватка на Фробішері натякає, що, окрім «кібер-патрульного», він також може бути менеджером цього магазину. Вузьколиця дівчина з брудно-білявого кольору волоссям сидить за комп’ютером у задній частині магазину. За вухом у неї манячіє закладена туди сигарета.

Ходжес неспішно йде центральним проходом туди, де «DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА!». Фробішер дивиться на нього й піднімає палець, показуючи: «За хвилиночку буду з вами». Ходжес усміхається й відповідає йому легким помахом: «Все гаразд». Фробішер повертається до клієнта з купонами. Впізнавання жодного. Ходжес проходить до задньої частини магазину.

Брудно-білявка скидає на нього очима, а потім знову повертається до екрана свого комп’ютера. І від неї жодного впізнавання також. Вона не в уніформі «Дискаунт Електронікс»; на її майці напис: «КОЛИ МЕНІ ЗНАДОБИТЬСЯ ЧИЯСЬ ДУМКА, Я ТОБІ ЇЇ ВИКЛАДУ». Він бачить, що вона грає в оновлену версію «Пітфол!» [311]311
  «Pitfall!» – створена 1982 р. для «Атарі» відеогра, в якій герой Пітфол Гаррі, пробираючись крізь повні небезпек джунглі, мусить за 20 хвилин зібрати 32 скарби; у Кінга героїня, напевне, грає у версію «Пітфол!», випущену в травні 2010 р. для комп’ютерів, оснащених операційною системою «Microsoft».


[Закрыть]; примітивнішою версією цієї гри колись, чверть століття тому, захоплювалася його дочка Елісон. «Усе повертається на кола свої, – думає Ходжес. – Точно, що дзен-буддистська концепція».

– Якщо у вас не суто комп’ютерне питання, – каже вона, – зверніться до Тоунза. Я лікую тільки переломи.

– Тоунз – це буде Ентоні Фробішер?

– Йо. Містер Елегантність, отой, що у краватці.

– А ви, отже, будете Фредді Лінклаттер? З «Кібер-Патруля»?

– Йо.

Щоб уважніше роздивитися на Ходжеса, вона зупиняє Пітфола Гаррі на половині стрибка через згорнуту кільцями змію. А що бачить – це Ходжесове поліцейське посвідчення, з великим пальцем, який стратегічно прикриває кінцеву дату терміну його дії.

– Ууух, – видихає вона, простягаючи перед собою тонкі, як гілочки, руки. – Я погана, погана дівчинка, і кайданки – це все, на що я заслуговую. Відшмагайте мене, побийте мене, примусьте мене підписати фальшиві чеки.

Ходжес відповідає на це мимолітною усмішкою і ховає посвідчення.

– А часом не Брейді Хартсфілд – третій член вашого веселого гурту? Я його не бачу.

– У нашого хлопчика застуда, – каже вона. – Бажаєте мій здогад?

– Вразьте мене.

– Я думаю, він нарешті зважився помістити свою дорогу стареньку мамуню до реабілітаційної клініки. Він каже, що вона п’є і він мусить повсякчас за нею назирати. Через що, мабуть, у нього ніколи й не було еф-рандеву. Ви розумієте, про що я?

– Йо, цілком майже.

Вона оглядає його з відкрито саркастичною цікавістю.

– У Брейді якісь неприємності? Я б не здивувалася. Бачте, він трохи того, схильний до зирк-підзирків.

– Мені просто потрібно з ним побалакати.

До них приєднується Ентоні Фробішер – Тоунз.

– Чим я можу допомогти вам, сер?

– Це полісмен, – каже Фредді. Вона дарує Тоунзу широку усмішку, яка відкриває маленькі зуби, що жахливо потребують чищення. – Він дізнався про нашу метамфетамінову лабораторію в підсобці.

– Помовч, Фредді.

Вона робить екстравагантний жест, немов засмикує собі на зіпер рота, закінчуючи його обертанням невидимого ключа, але до своєї гри не повертається.

У кишені Ходжеса дзвонить мобільний телефон. Великим пальцем він змушує його замовкнути.

– Я детектив Білл Ходжес, містере Фробішер. Я маю кілька запитань до Брейді Хартсфілда.

– Через застуду він себе відпросив. А що такого Брейді учинив?

– Наш Тоунз поет, і сам того не знає, – зауважує Фредді. Хоча це добре видно з того, як він нервово перебирає ступнями.

– Заткнися, Фредді, останній раз кажу!

– Можу я отримати його адресу, будь ласка?

– Звичайно. Зараз я вам її знайду.

– А мені можна відіткнутись на хвильку? – питає Фредді.

Ходжес киває. Вона натискає клавішу на своєму комп’ютері. Замість Пітфола Гаррі на екрані з’являється текст із заголовком ПЕРСОНАЛ МАГАЗИНУ.

– Престо, – каже вона. – В’язова вулиця сорок дев’ять. Це у…

– Так, у Норт-Сайді, – перебиває Ходжес. – Дякую вам обом. Ви вельми допомогли.

Коли він уже йде, Фредді Лінклаттер гукає йому вслід:

– Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею.

– 9 —

Ходжес лишень встигає виступити на яскраве сонячне світло, як на нього ледь не налітає Джером. З-за його спини крадькома визирає Холлі. Вона перестала кусати губи й перейшла до нігтів, які в неї мають вельми постраждалий вигляд.

– Я дзвонив вам, – каже Джером. – Чому ви не відповідали?

– Я ставив запитання. З чого це ти аж побілішав?

– Хартсфілд там є?

Ходжес надто здивований, щоб відповісти.

– Ой, та це ж він, – каже Джером. – Мусить бути він. Ви були праві, коли казали, що він за вами стежив, і я знаю яким чином. Це як у тому оповіданні Готорна про викрадений лист.

Холлі припиняє гризти собі нігті тільки заради зауваження:

– По написав те оповідання. [312]312
  Nathaniel Hawthorne (1804—1864) – автор похмуро-романтичних романів та оповідань, дія яких зазвичай відбувається в Новій Англії; Edgar Allan Poe (1809—1849) – один із провідних американських письменників епохи романтизму, засновник детективного жанру; «Викрадений лист» (1844) – оповідання Едґара По з його трилогії про паризького детектива Огюста Дюпена.


[Закрыть]Чи вас, дітей, нічого як слід не вчать?

Ходжес каже:

– Не заганяйся так, Джероме.

Джером робить глибокий видих.

– Білле, він працює на двох роботах. Двох. Тут він мусить працювати десь до післяполудня, не довше. Після цього він працює на Льоба.

– Льоб? Це ж…

– Атож, компанія, що робить морозиво. Він їздить фургоном «Містер Смаколик». Тим, що з дзвіночками. Я в нього купував морозиво, сестра моя також купувала. Усі діти купують. Він у нашому районі буває дуже часто. Брейді Хартсфілд саме той морозивник!

Ходжес усвідомлює, що дзеленькання дзвіночків він останніми часами чув більш, аніж просто часто. У тій своїй весняній депресії, закляклий у кріслі «Лей-Зі-Бой», дивлячись денні телепередачі (і подеколи граючись з револьвером, який зараз тулиться до його ребер), він, як здається, чув їх щодня. Чув їх та ігнорував, бо тільки діти насправді звертають увагу на морозивника. Хоча на якомусь глибинному рівні його розум їх не цілкомігнорував. То був той рівень, з якого повсякчас відбувалося повернення до містера Бовфінгера та його глузливого зауваження на адресу місіс Мельбурн.

«Вона думає, що вони походжають серед нас», – сказав містер Бовфінгер, але ж не прибульці з космосу непокоїли місіс Мельбурн того дня, коли Ходжес робив своє опитування; вона казала про чорні джипи та хіропрактиків, і про людей на Ганновер-стрит, які пізно ввечері грають гучну музику.

А також про Містера Смаколика.

«Цей їхній виглядає підозріло, – казала тоді вона. – Цієї весни здається, ніби вінвесь час поблизу».

Жахливе питання вигулькує в його голові, на кшталт тієї змії, що завжди лежить в очікуванні на Пітфола Гаррі: якби він тоді уважніше прислухався до місіс Мельбурн, а не відкинув її слова як промовлені невинно схибнутою пані (як вони з Пітом були відкидали слова Олівії Трелоні), чи була б зараз живою Джейні? Він так не думає, але ніколи йому не знати цього напевне, і йому думається, що це питання буде часто переслідувати його безсонними ночами в наступні тижні й місяці.

Можливо, роками.

Він переводить погляд на парковку… і бачить там привида. Сірогопривида.

Він знову розвертається до Джерома з Холлі, які тепер стоять пліч-о-пліч, і йому навіть нема потреби перепитувати.

– Йо, – каже Джером. – Холлі приїхала ним сюди.

– Реєстрація, а отже липучка на номері трохи прострочені, – каже Холлі. – Будь ласочка, не гнівайтесь на мене, гаразд? Я мусила приїхати. Я хотіла допомогти, але розуміла, що, якщо тільки зателефоную, ви мені скажете «ні».

– Я не гніваюся, – каже Ходжес. Фактично він сам не знає, щосаме він відчуває. Він почувається так, ніби потрапив у світ сновидінь, де всі годинники йдуть навспак.

– Що ми робитимемо зараз? – питає Джером. – Подзвонимо копам?

Але Ходжес усе ще не готовий здаватися. У цьому юнаку з фотографії, поза його невинним обличчям, може кипіти цілий казан божевілля, але Ходжес достатньо свого часу надивився психопатів і знає, що, якщо їх застати зненацька, більшість з них ламаються, як гриби-дощовики. Небезпечні вони тільки для тих, хто неозброєний і нічого не підозрює, як оті люди, що чекали відкриття ярмарку робочих місць того квітневого ранку 2009 року.

– Давай ти зі мною проїдешся до того місця, де живе містер Хартфілд, – каже Ходжес. – І давай поїдемо на ньому, – показує він на сірий «мерседес».

– Але… якщо він побачить, як ми під’їжджатимемо, чи не впізнає він це авто?

Ходжес усміхається такою акулячою посмішкою, якої Джером у нього ніколи раніше не бачив.

– Я дуже на це сподіваюсь. – Він простягає руку. – Чи можу я отримати ключі, Холлі?

Губи в неї стиснуті образою.

– Так, але я хочу.

– Ні в якому разі, – каже Ходжес. – Надто небезпечно.

– Якщо це надто небезпечно для мене, отже, це небезпечно й для вас. – Вона не дивиться на нього прямо, і очі її блукають повз його обличчя, але голос у неї твердий. – Ви можете примусити мене залишитися, але якщо ви це зробите, я зателефоную до поліції і дам їм адресу Брейді Хартсфілда, щойно ви звідси вирушите.

– Ви її не знаєте, – каже Ходжес. Це навіть для нього самого звучить нікчемно.

Холлі не відповідає, що з її боку є люб’язністю. Їй навіть не знадобиться заходити до «Дискаунт Електронікс» і щось питати у брудної білявки; тепер, коли їм відоме його ім’я, вона, мабуть, може дізнатися адресу Хартсфілда зі свого диявольського «айПада».

Срака.

– Гаразд, ви можете поїхати. Але кермую я, а коли ми дістанемось туди, ви з Джеромом залишитеся в машині. Маєте з цим якісь проблеми?

– Ні, містере Ходжес.

Цього разу її очі знаходять його обличчя і залишаються на ньому цілі три секунди. Це може бути крок уперед. «Та з Холлі, – думає він, – хто це може знати».