Текст книги "Затемнення"
Автор книги: Стефани Майер
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 31 страниц)
Я пильно гляділа на нього, не маючи гадки, який у мене зараз вираз на лиці.
Джейкоб хитнувся на п’ятках, а потім упевнено ступив, зменшивши відстань між нами за три великі кроки.
Я знала, що він скористається перевагами становища. На це я і розраховувала. Я стояла дуже спокійно, очі заплющені, пальці стислися в кулаки, коли він узяв долонями моє обличчя і завзято притулився своїми губами до моїх – це було майже як насильство.
Я відчувала його злість, коли його вуста зустріли мою пасивну протидію. Одна його рука перемістилась на мою потилицю, скрутивши в кулак пасмо мого волосся. Другою він грубо схопив мене за плече, трухнув і міцно притиснув до себе. Долонею він продовжував ковзати по моїй руці вниз, намацав зап’ясток і закинув мою долоню собі на шию. Я не забирала її звідти, але вона досі була стиснута в кулак, я не була впевнена, наскільки далеко зможу зайти у своєму відчайдушному бажанні, щоб він залишився живим. Весь цей час його губи, збудливо теплі та м’які, намагались отримати відповідь від моїх.
Тільки-но він упевнився, що я не забиратиму руки, він відпустив мій зап’ясток і полинув рукою до моєї талії. Його палюча долоня торкнулась шкіри на попереку, і він перехилив моє тіло через лікоть.
Його губи відірвались на мить від моїх, але я знала, що він не збирається зупинятись. Вони опустились до мого підборіддя, а потім почали опускатися дедалі нижче по шиї. Він відпустив моє волосся, щоб дотягнутися до другої моєї долоні й також покласти її собі на шию.
Потім обидві його руки замкнулись на моїй талії, а губи наблизились до мого вуха.
– Белло, ти можеш отримати більше, – прошепотів він хрипло. – Розслабся.
Я затремтіла, коли відчула, як його вуста злегка торкнулись мочки мого вуха.
– Ось так, – прошепотів він. – Хоч раз у житті дозволь собі відчувати те, що відчуваєш.
Я механічно похитала головою, доки його рука знов не торкнулась мого волосся і не зупинила мене. Його голос став саркастичним.
– Ти впевнена, що хочеш, аби я повернувся? Чи, може, ти хочеш, щоб я помер?
У мені закипіла лють, ніби магма в жерлі вулкана. Це вже був перебір, він грав не за правилами.
Мої руки вже були на його шиї, тож я схопила два пасма його волосся, ігноруючи гострий біль у правій руці, й сильно смикнула, намагаючись відірвати своє обличчя від його.
Але Джейкоб зрозумів мене неправильно.
Він був занадто сильним, щоб збагнути, що, силкуючись висмикнути його волосся з коренем, я хочу зробити йому боляче. Замість злості він уявив собі пристрасть. Він подумав, що нарешті я відповідаю йому взаємністю.
Важко дихаючи, він знов притулив свої губи до моїх, його пальці стиснулись на шкірі на моїй талії.
Напад гніву вивів із рівноваги мій і так нестійкий самоконтроль, а Джейкова несподівана й несамовита відповідь взагалі його зломила. Якби я відчула, що це лише тріумф від того, що я здалась, тоді, можливо, я ще могла би противитись. Але цілковита непідробність його несподіваної радості зламала всю мою рішучість, просто зруйнувала її. Мій мозок від’єднався від тіла, і я також почала цілувати Джейкоба. Незважаючи ні на що, мої губи рухались дивно, незвично, так, як вони не рухались ніколи раніше, тому що мені не потрібно було бути обережною з Джейкобом, і він, певна річ, не був обережним зі мною.
Я смикнула його чуб, але цього разу – щоб присунути ближче.
Він був усюди. Яскраве сонце замалювало мої повіки червоним, і колір цей був доречним – кольором пристрасті. Пристрасть була всюди. Я не бачила, не чула й не відчувала нічого, окрім Джейкоба.
Малесенький шматочок мого мозку, що зберіг здоровий глузд, відчайдушно вигукував запитання.
Чому я не припиню цього божевілля? І що найжахливіше – чому я не можу знайти в собі сили хоча б захотітиприпинити? І що означає те, що я не хочу, аби вінприпиняв? Чому мої руки обнімають його за плечі, і їм подобається, що ті такі широкі та сильні? Чому він притулився так близько до мене, але я відчуваю, що можна ще ближче? Питання були дурними, тому що я знала відповідь: я брехала сама собі.
Джейкоб мав рацію. Він увесь цей час мав рацію. Він був мені більше, ніж друг. Ось чому я не могла попрощатися з ним, тому що я його кохала. Також. Я любила його більше, ніж повинна була, і не могла з цим нічого поробити. Я кохала його, але цього не достатньо, аби щось змінити. Цього було достатньо лише, щоб завдати нам обом іще гіршого болю. Зробити Джейку так боляче, як я ніколи ще не робила.
Я ні про що не турбувалась сильніше, ніж про біль. Я заслуговувала на нього більше, що б він мені не приніс. Я сподівалась, він буде дошкульним. Сподівалась, що справді страждатиму.
В цей момент я відчула, ніби ми з Джейком – одна людина. Його біль завжди був і завжди буде моїм болем, а зараз його радість була моєю радістю. Я також раділа, але це щастя так чи інак також було стражданням. Я майже відчувала його шкірою, воно пропалювало її, наче кислота, наче повільні тортури.
За одну коротку, але нескінченну секунду перед моїми вологими від сліз очима виникла зовсім інша картина. Ніби я дивилась крізь фільтр думок Джейкоба, я могла бачити саме те, від чого я збиралась відмовитись, саме те, від втрати чого моє нове знання не могло мене врятувати. Я бачила Чарлі й Рене поряд із Біллі та Семом у Ла-Пуші. Я бачила, як минають роки, що вони для мене означають і як я змінююсь. Я бачила величезного червонувато-бурого вовка, якого я кохала і котрий завжди був поряд, коли я того потребувала. За той крихітний проміжок часу я ще побачила двох темноволосих коротко стрижених діточок, що втікали від мене в знайомий ліс. Коли вони зникли, разом із ними зникло і видіння.
А потім дуже виразно я почула, як по моєму серцю пролягла тріщина і маленький шматочок відколовся від цілого.
Губи Джейкоба відірвались від моїх. Я розліпила очі, він дивився на мене з радістю і цікавістю.
– Я мушу іти, – прошепотів він.
– Ні.
Він посміхнувся, задоволений моєю відповіддю.
– Я ненадовго, – пообіцяв він. – Але спочатку…
Він нахилився, щоб знову мене поцілувати, сенсу опиратися не було. Яка вже різниця?
Цього разу поцілунок був іншим. Він м’яко поклав долоні мені на обличчя, його теплі губи були ніжними, неочікувано нерішучими. Поцілунок був коротким і дуже-дуже солодким.
Він оповив руки навколо мене, обережно мене обійняв і прошепотів на вухо:
– Такимповинен був бути наш перший поцілунок. Але ліпше пізно, ніж ніколи.
Я вткнулася йому в груди, щоб він не бачив, і розревілася.
РОЗДІЛ 24. НЕОБАЧНИЙ УЧИНОК
Я лежала, тицьнувшись обличчям у спальний мішок і чекаючи, доки правосуддя мене наздожене. Може, мене поховає тут снігова лавина. Як би я хотіла, щоб сталося саме так! Я більше ніколи не хотіла бачити в дзеркалі своє обличчя. Я була чудовиськом.
Я не почула жодного звуку, який би міг мене попередити. Едвардова рука взялась нізвідки, вона гладила моє сплутане волосся. Я винувато здригнулась, коли він діткнувся мене.
– З тобою все гаразд? – прошепотів він, голос його був стривожений.
– Ні. Я хочу померти.
– Це ніколи не трапиться. Я не дозволю.
Я застогнала, а потім прошепотіла:
– Ти можеш змінити свою думку з цього приводу.
– Де Джейкоб?
– Він пішов битися, – промимрила я у підлогу.
Джейкоб полишав маленький табір у піднесеному гуморі, з веселим «Я скоро повернусь», він побіг у бік галявини, його обриси затремтіли, коли він перевтілювався в своє друге «я». Зараз уже вся зграя знала. Сет Клірвотер, що прогулювався ззовні намету, був потаємним свідком моєї ганьби.
Едвард довго мовчав.
– Ох, – нарешті вимовив він.
Тон його голосу змусив мене пошкодувати про те, що мене не засипало снігом. Я підняла очі, щоб поглянути на нього, але Едвард на мене не дивився, його погляд був неуважливим, він слухав таке, що я б ліпше померла, ніж дозволила йому почути. Я знов опустила обличчя на долівку.
Мене приголомшило, коли Едвард стримано всміхнувся.
– А я гадав, що явоюю не за правилами, – промовив він майже із заздрісним захопленням. – Та я у порівнянні з ним – сама святість, – він провів рукою по видимій частині моєї щоки. – Я не серджусь на тебе, кохана. Джейкоб набагато підступніший, ніж я гадав. Хоча мені б хотілось, щоб ти його не просила.
– Едварде, – прошепотіла я в грубий нейлон. – Я… я… я не…
– Ш-ш-ш… – заспокоював він мене, пестячи мою щоку. – Я не це мав на увазі. Він би тебе поцілував у будь-якому разі, навіть якби ти і не потрапила у його пастку, просто тепер я не маю приводу натовкти йому пику. А я б отримав від цього купу задоволення.
– Потрапила в пастку? – пробурмотіла я майже нерозбірливо.
– Белло, невже ти і справді повірила, що він такий шляхетний? Що він загине в полум’ї слави задля того, щоб звільнити мені дорогу?
Я повільно підняла голову, щоб побачити його уважний погляд. Вираз його обличчя був м’яким. Очі висловлювали лише розуміння, а не огиду, на яку я заслуговувала.
– Так. Я в це повірила, – пробурмотіла я і відвела очі. В моїй душі не було місця для жодних почуттів, окрім ненависті до самої себе.
Едвард знов м’яко розсміявся.
– З тебе такий кепський брехун, що ти віриш кожному, хто має хоч на крихту більше таланту.
– Чому ти не сердишся на мене? – прошепотіла я. – Чому ти не ненавидиш мене? Чи ти просто і досі не почув усієї історії?
– Гадаю, що я отримав вичерпну інформацію, – промовив він легковажним і невимушеним голосом. – Джейкоб створює дуже яскраві уявні картинки. Я співчуваю його зграї так само, як і собі. Бідолашний Сет, його і досі нудить. Але Сем зараз допоможе Джейкобу зібратися.
Я заплющила очі й захитала головою в цілковитому розпачі. Цупке нейлонове покриття долівки в наметі шкрябало мені шкіру.
– Ти лише людина, – шепотів мені Едвард та гладив по волоссю.
– Я в житті не чула жалюгіднішого виправдання.
– Але ж ти і справді людина, Белло. І хоч як сильно я хочу думати інакше, але Джейкоб також… У твоєму житті є прогалини, яких я не можу заповнити. Я це розумію.
– Але це неправда. Від цього я відчуваю себе такою бридкою! Немає в моєму житті ніяких прогалин.
– Ти його любиш, – ніжно прошепотів Едвард.
Кожна клітинка мого тіла застогнала, заперечуючи це.
– Тебе я люблю більше, – промовила я. Це було найкраще, що я могла зробити.
– Так. Це я знаю також. Але… коли я полишив тебе, Белло, ти стікала кров’ю. А Джейкоб був тим, хто зшив тебе назад. Це зв’язок, який залишив свій відбиток на вас обох. І я не впевнений, що такі стібки можуть зникнути самі собою. Я не можу звинувачувати жодного з вас, тому що то була необхідність і трапилось це через мене. Я можу вимолити прощення, але це не звільняє мене від наслідків.
– Мені слід було здогадатися, що ти знайдеш спосіб обвинуватити у всьому себе. Будь ласка, припини це. Я не можу цього витримати.
– А що ти хотіла, щоб я сказав?
– Я хочу щоб ти називав мене всіма відомими тобі поганими словами на всіх відомих тобі мовах. Я хочу, аби ти сказав, що тобі бридко дивитись на мене і що ти ідеш геть, і тоді я б могла благати, вимолювати прощення і повзати навколішках, аби тільки ти залишився.
– Вибач, – зітхнув він, – я не можу зробити того, що ти просиш.
– Хоча б припини намагатися мене заспокоїти. Дозволь мені страждати. Я на це заслуговую.
– Ні, – лагідно промовив він.
Я повільно кивнула.
– Ти маєш рацію. Продовжуй і далі бути таким співчутливим. Це, безумовно, гірше.
Едвард трохи помовчав; я відчувала, як в атмосфері з’явилось напруження, відбулись якісь зміни.
– Час уже майже вичерпався, – впевнено промовила я.
– Так, залишилось іще кілька хвилин. Саме досить, щоб сказати тобі одну річ…
Я чекала. Коли він нарешті заговорив знову, голос його перейшов на шепіт:
– Белло, шляхетним можу бути я. Не хочу примушувати тебе обирати одного з нас. Просто будь щасливою. Ти можеш мати будь-яку часточку мене, і я буду весь твій, або мене не буде зовсім, якщо це на краще. Не дозволяй почуттю обов’язку чи провини вплинути на твоє рішення.
Я відштовхнулась від підлоги, стаючи на коліна.
– Чорт забирай, припини казати таке! – гримнула я на нього.
Його очі розширились від здивування.
– Ні, ти не розумієш. Я не намагаюсь тебе заспокоїти, Белло, я справді так думаю.
– Я знаю, що ти так думаєш, – застогнала я. – А що ж трапилося з бажанням дати здачі? Не починай зараз шляхетно жертвувати собою! Борися!
– Як? – запитав він, і його очі здавалися старими-старими – стільки в них було розпачу.
Я вмостилась у нього на колінах і пригорнула обома руками.
– Мені байдуже, що тут холодно. Мені байдуже, що від мене зараз тхне псятиною. Змусь мене забути, що я жахлива людина. Змусь мене забути Джейка. Змусь мене забути власне ім’я. Борися за мене!
Я не чекала, доки він наважиться, або ж навпаки – відштовхне і промовить щось на кшталт того, що йому не потрібне таке жорстоке, зрадливе чудовисько, як я. Нахилившись до нього, я притиснулась до його крижаних вуст.
– Легше, кохана, – пробурмотів він під моїм наполегливим поцілунком.
– Ні, – прогарчала я.
Він обережно відвів моє обличчя на кілька дюймів.
– Ти не повинна нічого мені доводити.
– А я і не намагаюсь нічого довести. Ти сказав, я можу мати будь-яку часточку тебе. Я хочу цю часточку. Я хочу кожнучасточку тебе, – я знов поклала руки йому на плечі та спробувала дотягтись до його губ. Він нахилив голову, щоб також поцілувати мене, але його прохолодні вуста ставали дедалі нерішучішими, в той час як моє нетерпіння зростало. Тіло зраджувало всі мої наміри, я готова була здатися. І сталося неминуче – він відсторонив мене.
– Можливо, зараз не найкращий для цього момент, – зауважив він – занадто спокійно, на мою думку.
– Чому? – ображено промовила я. Сперечатися з Едвардом було марно, якщо вже він вирішив бути раціональним. Я опустила руки.
– По-перше, тому що тут справдіхолодно, – він простягнув руку, взяв із підлоги спальний мішок і огорнув навколо мене як ковдру.
– Неправда, – сказала я. – По-перше, тому що ти страшенно доброчесний, як на вампіра.
Він усміхнувся.
– Гаразд, хай буде так. Холод буде по-друге. І по-третє… як би тобі сказати… ти і справді смердиш, кохана, – він скривив носа.
Я зітхнула.
– І по-четверте, – тихо промовив він, нахиляючись до мого вуха. – Ми спробуємо, Белло. Я зроблю все, як обіцяв. Але я не хочу, щоб це сталось у відповідь на дії Джейкоба Блека.
Я зіщулилась і сховала обличчя в нього на плечі.
– І по-п’яте…
– Щось перелік дуже довгий, – пробурмотіла я. Він засміявся.
– Так, але хіба ти не хочеш дізнатися про битву?
Коли він це промовив, надворі пронизливо завив Сет. Все моє тіло закрижаніло. Я несвідомо стисла ліву руку в кулак, нігті боляче встромились у перев’язану долоню, доки Едвард не взяв і обережно не розслабив моїх пальців.
– Все буде добре, Белло, – пообіцяв він. – На нашому боці майстерність, тренованість та неочікуваність. Все скінчиться дуже швидко. Якби я не був упевнений у цьому на всі сто, я б уже був там, а ти б сиділа тут, прикута ланцюгом до ялинки абощо.
– Аліса така маленька, – простогнала я.
Він усміхнувся.
– Це, певна річ, могло би бути проблемою… якби хтось був здатен її зловити.
Сет почав скімлити.
– Що не так? – стурбовано поцікавилась я.
– Просто він роздратований тим, що стирчить тут із нами. Він знає, що зграя прислала його сюди, подалі від баталії, аби захистити. А в нього аж п’яти сверблять – так хочеться приєднатися до них.
Я сердито подивилась у бік Сета.
– Перволітки натрапили на кінець сліду, він вплинув на них, ніби заклинання, Джаспер – просто геній. Вони занюхали запах тих, хто на галявині, і розділяються на дві групи. Все саме так, як казала Аліса, – шепотів Едвард, його погляд був десь далеко. – Сем веде нас навкруги, щоб улаштувати засідку… – Едвард був такий зосереджений на тому, що слухає, аж навіть ужив множину на позначення зграї.
Раптово він поглянув на мене.
– Дихай, Белло.
Я спробувала зробити те, що він просить. Я чула Сетове важке сáпання за стіною намету і силкувалась пристосувати свої легені до такого ж ритму, щоб збалансувати дихання.
– Перша група вже на галявині. Ми чуємо звуки битви.
Я стисла зуби.
Едвард засміявся.
– Ми чуємо Еммета, він гарно розважається.
Я знову примусила себе підлаштуватися під дихання Сета.
– Наближається друга група, вони поки що не звертають на нас уваги. Вони нас не чують.
Едвард заричав.
– Що там? – видихнула я.
– Вони говорять про тебе, – його зуби стиснулися. – Вони мають упевнитися, що ти не втечеш… Чудовий хід, Лі! М-м-м, а вона швидко рухається, – схвально прошепотів Едвард. – Один із перволітків напав на наш слід, а вона вклала його навіть перш, ніж він устиг розвернутися. Сем допомагає їй покінчити з ним. Обидві сторони роблять маневри для відвернення уваги… Ні, дозволь Сему керувати. Тримайтесь осторонь, – бубонів він. – Розділіть їх, не дайте їм захищати спини одне одного.
Сет жалібно заскиглив.
– Так уже краще, женіть їх на галявину, – схвалив Едвард. Доки він подумки спостерігав за битвою, його тіло неусвідомлено рухалось, виконуючи ті рухи, які б він робив, якби був на галявині. Ми й досі трималися за руки. Я переплела свої пальці з його. Принаймні він був не там.
Раптова відсутність звуку була єдиним попередженням.
Сетове сáпання стихло, й оскільки я дихала з ним у такт, то миттю це помітила.
Я також припинила дихати, занадто налякана, щоб примусити свої легені працювати, коли збагнула: щось спонукало Едварда застигнути, перетворившись на льодяну скульптуру переді мною.
О ні. Ні. Ні!
Кого ми загубили? Їхнього чи нашого? Все через мене, це я в усьому винна.
Так швидко, що я навіть не встигла усвідомити, що саме сталося, я стояла на ногах, а намет, роздертий на шматки, лежав навколо. Едвард розірвав його, щоб вийти назовні? Навіщо? Я вражено мружилась від яскравого світла. Я бачила тільки Сета, він стояв поряд із нами, його голова була всього за кілька дюймів від Едвардової. Одну безкінечну секунду вони пильно дивились один на одного з абсолютною увагою. Сонце відбивалось від шкіри Едварда, і сонячні зайчики блискотіли у Сетовому хутрі. А потім Едвард наполегливо прошепотів:
– Біжи, Сете!
Величезний вовк розвернувся і щез у тінях дерев.
Минуло заледве дві секунди? Мені вони видались годинами. Я була страшенно налякана, аж до нудоти, тим, що на галявині щось пішло не так. Я розтулила рота – вимагати у Едварда, щоб він негайно ж відніс мене туди. Їм був потрібен він, і їм потрібна була я. Якщо доведеться сплисти кров’ю, аби когось урятувати, я це зроблю. Я помру заради цього, як третя дружина. В мене немає срібного кинджала в руці, але я знайду спосіб і без нього…
Перш ніж я встигла промовити хоч склад, я відчула, як мене підкинуло у повітря. Але Едвардові руки мене не відпускали, він просто посунув мене, так швидко, що відчуття було таке, ніби я падаю.
Я огляділась і зрозуміла, що спиною притиснута до стрімчастої скелі. Едвард стояв переді мною, зайнявши стійку, яку я одразу ж упізнала.
В моїй голові розлилось полегшення, але в той сам час серце впало в п’яти. Я все зрозуміла неправильно.
Полегшення через те, що на галявині все йшло за планом. Жах від того, що критична ситуація була тут.
Едвард тримав захисну позицію – напівзігнувшись, руки злегка витягнуті, – з млосною точністю я одразу ж упізнала ці жести. Скеля за моєю спиною нагадувала давні кам’яні стіни на алеї в Італії, де Едвард так само стояв між мною та гвардійцями Волтурі в чорних мантіях. Щось насувалось на нас.
– Хто? – прошепотіла я.
Едвард крізь зуби прогарчав відповідь, яка пролунала голосніше, ніж я очікувала. Занадто голосно. Це означало, що вже пізно ховатися. Ми були у пастці, і вже не важливо, хто почує його відповідь.
– Вікторія, – промовив він, випльовуючи це слово, вимовляючи його, ніби прокльон. – Вона не сама. Прямує за перволітками, лише щоб подивитися, вона битися ніколи і не збиралась, вона натрапила на мій слід. І ухвалила миттєве рішення знайти мене, припускаючи, що ти будеш там, де буду я. Вона мала рацію. Ти мала рацію. Весь час то була Вікторія.
Отже, вона вже була досить близько, оскільки Едвард чув її думки. Я знову відчула полегшення. Якби це були Волтурі, ми обоє б уже були мертві. Але якщо це Вікторія, нам не обов’язково помирати обом. Едвард може вижити. Він управний боєць, як Джаспер. Якщо вона не привела з собою забагато інших, він зможе пробитися до своєї родини. Едвард швидший за будь-кого. Він зможе.
Я була рада, що він відіслав Сета. Звісно ж, не було нікого, кого б Сет міг покликати на допомогу, Вікторія ідеально вибрала час для свого рішення, але хоча б Сет був у безпеці. Я не могла уявити собі величезного пісочного вовка, коли згадувала його ім’я, – лише незграбного п’ятнадцятирічного хлопчиська.
Тіло Едварда перемістилось, зовсім трошки, майже непомітно, але цей рух підказав мені, куди дивитись. І я почала пильно вдивлятися в темні тіні лісу.
Це було схоже на те, ніби мої нічні страхіття ожили і йшли мене привітати.
Двоє вурдалаків повільно випливли на маленьку галявину, де стояв наш намет, вони дивились уважно, і нічого не могло сховатись від їхніх пильних поглядів. Вони сяяли, як діаманти на сонці.
Я бачила тільки білявого хлопчика – так, він був лише хлопчиком, незважаючи на те, що був дужим та високим, – він досяг десь мого віку, коли його перетворили. Його очі були такими яскраво-червоними, яких я в житті не уявляла, я навіть не могла в них дивитися. Незважаючи на те, що він був найближчим до Едварда, найпершою небезпекою, я втупилася не в нього.
Тому що трохи оддалік на мене витріщалася Вікторія.
Її руде волосся було навіть яскравішим, ніж я пам’ятала, – воно було ніби полум’я. Жодного вітерцю не злітало над галявиною, але здавалось, що язики полум’я навколо обличчя Вікторії злегка тремтіли, наче вони були живими.
Її очі були чорними від спраги. Вона не посміхалась, як зазвичай у моїх страхіттях, її губи були стиснуті в тонку лінію. В її рухах була якась дивовижна котяча граційність, вона була як левиця, що чекає слушної миті, щоб стрибнути. Її погляд – дикий, невтомний – падав то на мене, то на Едварда, втім, на Едварді він не затримувався більш ніж на півсекунди. Вона не могла відвести очей від мого обличчя, а я від її.
Від неї струменіла напруга, майже вловима у повітрі. Я відчувала її жагу, всепоглинаючу пристрасть, що захопила її. Я майже чула її думки, я напевне знала, про що вона думає.
Вона була так близько до того, чого хотіла, до мети свого існування впродовж останнього року, тепер вона була такблизько! Вона прагла моєї смерті.
Її план був таким очевидним і практичним! Високий білявий хлопець атакує Едварда. І тільки-но той достатньо захопиться, Вікторія прикінчить мене.
Все станеться швидко, в неї немає часу на ігри, але це буде напевне. Трапиться таке, від чого буде неможливо вилікуватись. Таке, від чого не допоможе навіть вурдалацька отрута.
Їй потрібно зупинити моє серце. Можливо, пробити рукою мені груди, розламавши грудну клітину. Чи щось схоже.
Моє серце несамовито й гучно калатало, роблячи її мішень очевиднішою.
Десь дуже-дуже далеко, з глибини темного лісу, до нас долетіла луна вовчого завивання. Оскільки Сет пішов, перекласти, що це виття означає, було неможливо.
Білявий хлопець подивився на Вікторію краєм ока, очікуючи наказу.
Він був молодим у багатьох смислах цього слова. З блискучих темно-червоних райдужних оболонок я збагнула, що вурдалаком він став не дуже давно. Він мав бути дужим, але незграбним. Едвард знайде спосіб, як його подолати. Едвард виживе. Вікторія вказала підборіддям у бік Едварда, беззвучно віддаючи хлопцеві наказ.
– Райлі, – промовив Едвард м’яким прохальним голосом.
Білявець застиг на місці, його очі розширились від здивування.
– Вона бреше тобі, Райлі, – сказав йому Едвард. – Послухай мене. Вона бреше тобі так само, як брехала тим, хто зараз гине на галявині. Ти знаєш, що вона їм збрехала, і примусила тебеїм брехати, адже ні ти, ні вона не збираєтесь туди повернутися і допомогти їм. Невже ти гадаєш, якщо вона збрехала їм, вона не могла збрехати і тобі також?
На обличчі Райлі з’явилося збентеження.
Едвард посунувся на кілька сантиметрів убік, і хлопець автоматично повторив його рух.
– Вона не кохає тебе, Райлі, – голос Едварда був нездоланним, майже гіпнотичним. – І ніколи не кохала. А кохала вона вампіра на ім’я Джеймс, а ти для неї не більш ніж засіб для досягнення мети.
Коли він промовив ім’я Джеймса, Вікторія вищирила зуби. Вона не зводила з мене пильних очей. Райлі кинув на неї швидкий нестямний погляд.
– Райлі? – знов промовив Едвард.
Райлі автоматично перевів погляд назад на Едварда.
– Вона знає, що я вб’ю тебе, Райлі. Вона хоче, щоб ти помер, тож їй не доведеться більше вдавати кохання. Ти ж і сам це бачиш, хіба ні? Ти бачиш відразу в її очах, підозрюєш фальшиві нотки в її обіцянках. Ти мав рацію. Вона ніколи тебе не хотіла. Кожен поцілунок, кожен доторк був брехнею.
Едвард знову зрушив із місця, він посунувся на кілька сантиметрів у бік хлопця і на кілька сантиметрі геть від мене.
Погляд Вікторії сконцентрувався на відстані між нами. В неї займе менше секунди, щоб убити мене, але для цього їй потрібен крихітний шанс.
Райлі також перемістився, але цього разу набагато повільніше.
– Тобі не потрібно помирати, – пояснив Едвард, не зводячи з хлопчика очей. – Є інші способи життя, ніж той, що показала тобі вона. Не все брехня і кров, Райлі. Ти можеш піти просто зараз. Ти не повинен помирати за її брехню.
Едвард ковзнув трохи вперед і вбік. Тепер між ними була відстань близько фута. Цього разу Райлі відступив назад, вирівнюючи можливості. Вікторія нахилилась уперед, ставши навшпиньки.
– Райлі, це твій останній шанс, – прошепотів Едвард.
Обличчя Райлі було повне розпачу, коли він обернувся до Вік торії по відповідь.
– Він брехун, Райлі, – промовила вона, і я роззявила рота від здивування, почувши її голос. – Я розповідала тобі про їхні ігри з розумом. Ти ж знаєш, що я кохаю лише тебе.
Її голос не був сильним, диким, схожим на котяче шипіння, яким я уявляла його, судячи з її зовнішності. Він був м’яким і високим, ніби дзвін дитячого сопрано. Такий голос пасує білявим кучерям і рожевій жуйці. Він зовсім не поєднувався з оголеними блискучими зубами.
Щелепа Райлі напружилась, він розправив плечі. Його очі стали порожніми, більше не було збентеження, більше не було сумнівів. Взагалі думок більше не було. Він приготувався атакувати.
Здавалось, що тіло Вікторії тремтить, так сильно вона була напружена. Її пальці вже ладні були мене роздерти, лишалось тільки Едвардові відійти на кілька кроків від мене і відкрити їй шлях.
Звідкись пролунав шалений рик.
Велетенська рудувата постать пролетіла через центр галявини і завалила Райлі на землю.
– Ні! – вигукнула Вікторія, її дитячий голос перейшов на вереск розчарування.
Менш ніж за два кроки від мене величезний вовк гриз і рвав під собою білявого вурдалака. Щось біле та міцне дзвінко ляпнуло об камінь і впало до моїх ніг. Я відсунулась.
Вікторія не змарнувала жодного погляду на хлопчика, якому щойно клялась у коханні. Вона і досі не зводила очей із мене, тепер її погляд був повний такого розчарування і страшенної люті, що видавався божевільним.
– Ні, – знов промовила вона крізь зуби, коли Едвард почав рухатись на неї, блокуючи їй шлях до мене.
Райлі звівся на ноги, на вигляд потворний і виснажений, але йому вистачило сил, щоб зробити злий удар ногою Сетові в плече. Я чула, як тріснула кістка. Сет відступив, він кульгав. Райлі виставив руки вперед, готуючись до бійки, щоправда, на одній руці не вистачало шматка…
В кількох кроках від місця їхньої бійки Едвард та Вікторія танцювали.
Вони не кружляли, тому що Едвард не дозволяв їй наблизитись до мене. Вона повільно відступала назад, рухаючись із боку в бік, намагаючись знайти дірку в його захисті. Він із легкістю, ніби тінь, повторював усі її рухи, слідкував за нею з бездоганною увагою. Весь час він рухався на частку секунди раніше, прочитуючи її наміри в її ж власних думках.
Сет завдав Райлі удару збоку, і щось тріснуло з потворним різким скрипом. Ще один великий шматок зі свистом полетів до лісу. Райлі заревів від люті, а Сет відскочив назад, дивовижно легкий як на свої розміри, але Райлі все одно встиг сильно вдарити його своєю пошматованою рукою.
Вікторія вже рухалась поміж стовбурів дерев у дальньому кінці галявини. Вона була розлючена, але ноги несли її в безпечне місце, та очі досі дивилися на мене, ніби я була магнітом, що притягає її. Я бачила пекуче бажання вбити мене, воно боролося з її інстинктом самозбереження. І Едвард також це бачив.
– Вікторіє, не іди, – тихо промовив він тим самим гіпнотичним голосом. – В тебе більше не буде такого шансу.
Вона ощирила зуби і зашипіла на нього, але здавалось, вона і справді не в змозі відійти від мене далі.
– Ти зможеш утекти пізніше, – муркотів Едвард. – В тебе буде доволі часу. Адже це саме те, що ти так добре вмієш? Саме тому Джеймс і тримав тебе при собі. Дуже корисно, якщо любиш грати в смертельні ігри. Партнер із надприродним інстинктом до самозбереження. Джеймсу не варто було тебе залишати, він міг би використати твої здібності, коли ми схопили його в Феніксі.
З її вуст зірвалося гарчання.
– Це все, для чого ти була йому потрібна. Нерозумно було марнувати стільки енергії для того, щоб помститися за когось, хто був прихильний до тебе менше, ніж мисливець до опудала. Ти була для нього лише додатковою зручністю. Хто-хто, а язнаю це напевне.
Едвард криво всміхнувся і постукав себе рукою по скроні.
З придушеним скриком Вікторія знов випірнула із-за дерев, роблячи випад. Едвард відповів, і танець відновився.
Саме в цю мить кулак Райлі всадився Сетові в бік, від чого той приглушено заскавчав. Сет відступив, його плечі смикнулись, ніби він намагався струсити з себе біль.
Будь ласка, – хотіла я благати Райлі, але не могла знайти в собі сили, щоб розтулити рота, аби хоч випустити повітря з легенів. – Будь ласка, не треба, він лише дитина!
Чому Сет не втік? Чому він не втікає зараз?
Райлі знов зменшував відстань між ними, відтручуючи Сета до кручі поряд зі мною. Вікторія раптово зацікавилась долею свого партнера. Я бачила, як краєм ока вона вираховує дистанцію між Райлі та мною. Сет гавкнув на Райлі, відштовхуючи його назад, а Вікторія зашипіла.
Сет більше не кульгав. Він крутнувся і кількома великими стрибками опинився біля Едварда, його хвіст ковзнув по Едвардовій спині. Очі Вікторії розширились.
– Він не нападатиме на мене, – сказав Едвард, відповідаючи на питання, що виникло в голові Вікторії. Він використав її розгубленість, щоб підсунутись ближче. – Ти підняла нас проти спільного ворога. Ти нас об’єднала.
