Текст книги "Затемнення"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 31 страниц)

РОЗДІЛ 8. ТЕРПЕЦЬ

Безцільно блукаючи, ми знову вийшли на берег. Джейкоб досі був переповнений гордості, що винайшов план мого звільнення.

– Гадаєш, вони тебе шукатимуть? – запитав він із на дією у голосі.

– Ні, – я була певна щодо цього. – Але сьогодні увечері вони дадуть мені прочуханки.

Він підняв камінець і жбурнув його стрибати по хвилях.

– Тоді не повертайся, – запропонував він.

– Чарлі це сподобається, – зазначила я із сарказмом у голосі.

– Б’юся об заклад, що він буде не проти.

Я не відповіла. Скоріш за все, Джейкоб мав рацію, і мені нічого не залишалося, як мовчки поскреготіти зубами. Як несправедливо, що Чарлі відчуває таку велику прихильність тільки до моїх квілеутських друзів! Цікаво, чи змінилися б його уподобання, якби він дізнався, що насправді вибір стоїть між вампірами та вовкулаками?

– То який у зграї свіженький скандал? – запитала я жартівливо.

Джейкоб став на місці як укопаний, а потім подивився на мене враженими очима.

– Що таке? Це був жарт.

– А-а, – мовив він і відвернувся.

Я чекала, що він казатиме далі, але він, здавалося, про щось глибоко замислився.

– А що, справді є скандал? – запитала я.

Джейкоб кашлянув.

– Я так звик, що усі завжди про все знають, що й забув, як це – мати власний затишний куточок у себе в голові.

Декілька хвилин ми мовчки йшли уздовж кам’янистого берега.

– То що це? – нарешті запитала я. – Те, про що кожний у твоїй голові вже дізнався?

Він зволікав, наче вирішував, скільки з того можна мені розповісти. Потім зітхнув і мовив:

– Квіл закохався. Це імпринтинг. Він став третім. Інші почали непокоїтися. Мабуть, це трапляється частіше, ніж розповідають легенди… – Джейкоб насупився, а потім повернувся і поглянув на мене. Він дивився мені просто в очі, без жодних слів, а між бровами від зосередження залягли глибокі зморшки.

– Чого ти дивишся? – зніяковівши, запитала я.

Джейкоб зітхнув.

– Та так, нічого.

Джейкоб рушив далі. Він потягнувся – здавалося, несвідомо – і взяв мене за руку. Отак, без жодних слів, ми ступали кам’янистим пляжем.

Я уявила, якими видавалися ми збоку, йдучи берегом і тримаючись за руки – звісно, наче парочка, – і подумала, що треба забрати руку. Але ми з Джейкобом завжди так ходили… Жодних причин, щоб починати зараз з’ясовувати стосунки з цього приводу.

– Чому Квілове кохання викликало такий ажіотаж? – запитала я, побачивши, що він не збирається розповідати далі. – Це тому, що він новенький?

– Аж ніяк.

– Тоді в чому справа?

– Це ще одна з давніх легенд. Пора б уже нам перестати дивуватися, що всівони – правдиві, – тихо промовив він сам до себе.

– Ти мені скажеш – чи я мушу здогадатися?

– Ти б нізащо не здогадалася. Розумієш, донедавна Квіл завжди проводив час із нами. Його майже ніколи не бачили біля будинку Емілії.

– Квіл теж закохався в Емілію? – запитала я, роззявивши рот від подиву.

– Та ні! Я ж казав, що ти не здогадаєшся. До Емілії в гості приїхали дві її племінниці… і Квіл побачив Клару.

Він не повів далі, і я на мить замислилася над почутим.

– Емілія не хоче, щоб її небога зустрічалася з вовкулакою? Це трохи лицемірно з її боку, – сказала я.

Але я могла зрозуміти, чому саме вона так поводилася. Я знову згадала довгі шрами, які спотворили її обличчя і всю праву руку. Сем утратив контроль лише раз, коли стояв від неї занадто близько. Лише один раз… Я бачила страждання в Семових очах, коли він дивився на те, що з нею зробив, і розуміла, чому в Емілії могло з’явитися бажання захистити від цього свою небогу.

– Припини, будь ласка, свої здогади. Ти на хибному шляху. Емілія нічого проти них не має, просто це трохи зарано.

– Що значить зарано?

Крізь примружені очі Джейкоб зміряв мене оцінювальним поглядом.

– Тільки нічого не подумай, гаразд?

Я насторожено кивнула.

– Кларі два роки, – сказав Джейкоб.

Уперіщив дощ. Я несамовито заморгала, коли краплі дощу хльоснули мене по обличчю.

Джейкоб безмовно чекав. Як завжди, на ньому не було куртки; дощ залишав темні мокрі плями на його чорній футболці та стікав по густому довгому волоссю. А він стояв і пильно дивився на мене.

– Квіл… закохався… у дворічнудівчинку? – нарешті спромоглася я перепитати.

– Таке буває, – знизав плечима Джейкоб і, нахилившись, узяв іще один камінець і запустив його в затоку. – Принаймні так кажуть легенди.

– Але ж вона – маля, – запротестувала я.

Він подивився на мене з чорною радістю в очах.

– Квіл не постаріє, – дошкульно нагадав він мені. – Йому лише треба почекати років із двадцять.

– Я… не знаю, що сказати.

Я силкувалася залишатися спокійною, але, по правді, була нажахана. До сьогодні вовкулаки і все, що з ними пов’язано, нітрохи мене не хвилювали, відколи я дізналася, що вони не причетні до убивств, у яких я їх підозрювала.

– Ти нас осуджуєш, – звинуватив він мене. – Це написано на твоєму обличчі.

– Вибач, – мовила я. – Але те, що ти сказав, звучить просто огидно.

– Це зовсім не так, ти все не так зрозуміла, – Джейкоб став на захист свого друга з несподіваним запалом. – Я бачив, що він відчуває, у його очах. У цьому немає нічого романтичного, принаймні не для Квіла і не зараз, – він зробив глибокий вдих, засмучений. – Це так важко описати! Це не схоже на кохання з першого погляду. Радше… на силу гравітації. Коли бачиш її, земля раптом перестає тебе тримати. Центр тяжіння переходить до неї. І все інше втрачає значення. І ти зробиш усе для неї, будеш усім для неї… Ти станеш тим, хто їй потрібен, – захисником, коханцем, другом, братом.

Квіл буде для неї найкращим, найдобрішим старшим братом, якого коли-небудь мали діти. На планеті не існуватиме малюка, про якого б піклувалися краще, ніж про ту маленьку дівчинку. Потім, коли вона підросте і їй знадобиться друг, йому вона зможе відкритися, довіритися і покластися більше за будь-кого. А потім, коли вона подорослішає, вони будуть такі ж щасливі, як Емілія та Сем, – дивні гіркі нотки прозвучали в Джейкобовому голосі наприкінці, коли він говорив про Сема.

– А Клара матиме вибір?

– Звичайно. Але чому б їй не вибрати Квіла, врешті-решт? Він буде їй ідеальною парою, наче створений навмисно для неї.

Декілька хвилин ми йшли мовчки, поки я не зупинилася, щоб кинути камінець в океан. Він упав на берег, не долетівши декількох метрів до води. Джейкоб засміявся з мене.

– Не всі володіють надприродною силою, – пробурмотала я. Він зітхнув.

– А коли це станеться з тобою, як ти гадаєш? – запитала я тихо.

Його відповідь була короткою і миттєвою.

– Ніколи.

– Але ж цього ти не можеш контролювати, правда?

Певний час він мовчав. Підсвідомо, ми обоє почали йти повільніше, ледве пересуваючись.

– Зі мною такого не може статися, – відповів він. – Її треба побачити– ту, яка призначена саме для тебе.

– І ти гадаєш, що якщо ти її досі не побачив, то її взагалі не існує? – запитала я скептично. – Джейкобе, ти дуже мало світу бачив, навіть менше за мене.

– Так, мало, – дуже тихо промовив він, а потім проникливо подивився на мене. – Але я ніколи нікого не побачу, Белло. Я бачу лише тебе. Навіть коли заплющую очі й намагаюся побачити щось інше. Запитай Квіла чи Ембрі. Їх це дуже дратує.

Мій погляд упав на каміння.

Ми вже не йшли, а стояли на місці. Все, що я чула, – це хвилі, що билися об берег. Їхнє ревіння затлумило шум дощу.

– Мабуть, я краще піду додому, – прошепотіла я.

– Ні! – запротестував він, здивований такою розв’язкою.

Я підвела на нього очі – він мав стурбований вигляд.

– У тебе ж цілий день вільний, правда? Кровопивця ще не встиг прибігти додому.

Я зміряла його поглядом.

– Я не хотів нікого образити, – випалив він.

– Так, у мене цілий день. Але, Джейку…

Він благально склав руки.

– Вибач, – сказав він. – Я більше не буду таким. Я буду просто Джейкобом.

Я зітхнула.

– Але якщо це те, про що ти думаєш…

– Не хвилюйся за мене, – наполіг він, удавано посміхаючись – занадто широко. – Я знаю, що роблю. Просто скажи мені, якщо я тебе засмутив.

– Я не знаю…

– Ну ж бо, Белло! Ходімо додому й дістаньмо наші моцики. Щоб мотоцикл гарно працював, на ньому треба регулярно їздити.

– Мені заборонено це робити.

– Ким? Чарлі чи крово… чи ним?

– Обома.

На обличчі Джейкоба з’явилася моя знайома усмішка, і водномить він став Джейкобом, якого мені так бракувало, теплим і сонячним.

Я не могла не усміхнутися у відповідь.

Дощ почав стихати, перетворившись у мряку.

– Я нікому не скажу, – пообіцяв він.

– Окрім усіх своїх друзів.

Він урочисто кивнув і підняв праву руку.

– Обіцяю про це не думати.

Я засміялася.

– Якщо зі мною щось станеться, я була у відключці.

– Як скажеш.

Ми ганяли на мотоциклах по польових дорогах навколо Ла-Пуша, аж поки дощ не перетворив їх на суцільну грязюку, та й Джейкоб так зголоднів, що, за його словами, ледве на ногах тримався. Коли ми зайшли до будинку, Біллі радо мене привітав, наче за моїм раптовим поверненням не стояло нічого, окрім бажання провести день із другом. З’ївши по бутерброду, які зробив Джейкоб, ми пішли в гараж, і я допомогла йому помити мотоцикли. Мене не було тут декілька місяців – відколи Едвард повернувся, – але у мене з’явилося відчуття, ніби я перенеслася назад у часі. Це був просто ще один день у гаражі.

– Як гарно, – мовила я, коли Джейкоб діставав із пакета з харчами теплий лимонад. – Я скучила за цим місцем.

Він усміхнувся і поглянув угору на пластикову крівлю, яка двигтіла над нашими головами.

– Так, я тебе розумію. Уся розкіш Тадж-Махалу без клопотів та витрат на подорож до Індії.

– За вашингтонський Тадж-Махал, – виголосила я тост, піднімаючи банку.

Він цокнувся зі мною своєю банкою.

– Пам’ятаєш минулий день Святого Валентина? Здається, тоді ти була тут востаннє – востаннє, коли все було ще… нормально.

Я засміялася.

– Звісно, пам’ятаю. Я продала себе у рабство за коробку цукрових сердечок. Таке не забувають.

Він усміхнувся мені.

– Точно. Гм, рабство. Треба про це поміркувати, – він зітхнув. – Таке відчуття, наче це було багато років тому. В минулій, щасливішій ері.

Я не могла з ним погодитися. Моя щаслива ера панувала зараз. Але я здивувалася, коли зрозуміла, що і в «темних віках» мого життя було багато речей, за якими я сумую. Я поглянула крізь відчинені двері на темний ліс. Знову пустився дощ, але в маленькому гаражі, сидячи поруч із Джейкобом, мені було тепло. Він обігрівав мене, наче піч.

Він провів пальцями по моїй руці.

– Усе дійсно змінилося.

– Так, – сказала я і потягнулася вперед, щоб погладити заднє колесо свого мотоцикла. – КолисьЧарлі був мною задоволений. Сподіваюся, що Біллі нічого не розповість йому про сьогоднішнє… – я закусила губу.

– Не розповість. Він, на відміну від Чарлі, не хвилюється через такі дрібниці. Слухай, я так і не вибачився офіційно за ту пригоду з мотоциклами. Пробач, що я настукав на тебе Чарлі. Мені дуже шкода.

Я закотила очі.

– Мені також.

– Мені дуже, дуже шкода.

Він із надією подивився на мене, його мокре, сплутане чорне волосся стирчало навсібіч навколо благального обличчя.

– Ну, гаразд! Тебе пробачили.

– Дякую, Білко!

Ми з усмішкою поглянули одне на одного, а потім його обличчя затьмарилося.

– Того дня, коли я привіз мотоцикл… Я хотів тебе дещо запитати, – сказав він повільно. – Але водночас… не хотів.

Я принишкла – реакція на стрес. Цю звичку я перебрала від Едварда.

– Тоді ти просто упиралася, бо розсердилася на мене, чи ти говорила серйозно? – прошепотів Джейкоб.

– Ти про що? – прошепотіла я у відповідь, хоча точно знала, щó він має на увазі.

Він зиркнув на мене.

– Ти знаєш. Коли ти сказала, що це не моя справа, якщо… якщо він тебе вкусить, – він помітно зіщулився, вимовляючи останні слова.

– Джейку…

До горла підкотив клубок. Я не змогла закінчити.

Він заплющив очі та глибоко вдихнув.

– Ти говорила серйозно?

Він злегка затремтів, але очей не розплющував.

– Так, – прошепотіла я.

Джейк зробив вдих, повільний і глибокий.

– Я так і знав.

Я подивилася на його обличчя, чекаючи, поки він розплющить очі.

– Ти знаєш, що це означатиме? – з раптовим натиском запитав він. – Ти ж це розумієш, правда? Що станеться, якщо вони порушать угоду?

– Ми залишимо це місце першими, – промовила я ледь чутно.

Його очі розчахнулися, їхні чорні глибини наповнилися гнівом і болем.

– Угода не має географічних обмежень, Белло. Наші прапрадіди погодилися укласти мир лише тому, що Каллени заприсягнулися, що вони – не такі й не становлять загрози для людей. Вони пообіцяли більше нікого не вбивати і не перетворювати. Якщо вони відступляться від свого слова, то угода нічого не варта і вони нічим не відрізняються від інших вурдалаків. Одразу, коли це станеться, коли ми про це дізнаємося…

– Але, Джейку, хіба ти вже не порушив угоди? – запитала я, хапаючись за соломинку. – Хіба в ній не передбачалося, що ви не повинні розповідати людям про вампірів? А ти розказав мені. Її вже порушено, чи не так?

Джейкобу не сподобалося моє нагадування, і біль у його очах перемінився на ворожість.

– Так, я порушив угоду, але задовго до того, як про неї дізнався. І я впевнений, що вампірам про це відомо.

Він подивився похмуро на мій лоб, уникаючи мого присоромленого погляду.

– Але це не значить, що тепер вони можуть один раз на халяву порушити домовленості. Це не зуб за зуб. Якщо їм не подобається те, що я зробив, то вибір у них один. Такий самий вибір матимемо ми, якщо вони порушать угоду, – напасти. Розпочати війну.

В його устах це прозвучало як неминуче. Я здригнулася.

– Джейку, це не має так бути.

Він зціпив зуби.

– Це так є.

Після цієї заяви тиша стала занадто лункою.

– Ти коли-небудь пробачиш мені, Джейкобе? – прошепотіла я – і одразу пожалкувала про свої слова. Мені не хотілося чути його відповідь.

– Ти більше не будеш Беллою, – сказав він мені. – Мого друга більше не існуватиме. Не буде кого пробачати.

– Це звучить як «ні», – шепнула я.

Ми дивилися одне на одного нескінченно довго.

– Тоді прощавай, Джейку?

Він швидко заморгав, агресія на його обличчі змінилася здивуванням.

– Чому? У нас є ще декілька років. Хіба в цей час ми не можемо бути друзями?

– Років? Ні, Джейку, не років, – я похитала головою і невесело засміялася. – Точніше сказати тижнів.

Я була неготова до його реакції.

Він раптом скочив на ноги, і почувся гучний хлопок – банка з лимонадом вибухнула в його руці. Лимонад бризнув навсібіч, обливши мене, наче зі шланга.

– Джейку! – я хотіла нагримати на нього, але одразу принишкла, коли зрозуміла, що все його тіло тремтить від люті. Він кинув на мене несамовитий погляд, а з грудей дедалі гучніше долинало гарчання.

Я закам’яніла на місці, від потрясіння забувши навіть, як ворушитися.

Тремтіння хвилею накотилося на нього, і він дрижав дедалі швидше, аж поки стало здаватися, що він вібрує. Його обриси розмилися…

А потім Джейкоб стиснув зуби, й гарчання припинилося. Його очі зосереджено примружилися. Тремтіння затихло, і лише руки продовжувати труситися.

– Тижнів, – промовив Джейкоб безвиразно.

Я не відгукнулася, досі не в змозі поворушитися.

Він розплющив очі. Несамовитість у них розтанула.

– Він хоче перетворити тебе на паскудну кровопивцю всього за кілька тижнів! – просичав Джейкоб крізь зуби.

Занадто ошелешена, аби ображатися на ці слова, я мовчки кивнула.

Його обличчя аж позеленіло під червонувато-смаглявою шкірою.

– Так, Джейку, – прошепотіла я після довгої хвилини мовчання. – Йому сімнадцять, Джейкобе. А я день у день наближаюсь до дев’ятнадцятьох. Та й навіщо чекати? Він – це все, чого я хочу. Що мені залишається робити?

Це було риторичне запитання. Але Джейкобова відповідь хльоснула мене, як удар батога.

– Будь-що. Що завгодно. Краще б ти померла.

Я відсахнулася, наче мені дали ляпас. Джейкові слова ранили мене сильніше, ніж якби він мене справді вдарив. І коли цей біль блискавкою пронизав моє тіло, тоді мій терпець урвався.

– Може, тобі пощастить, – сказала я похмуро і, похитуючись, підвелася. – Може, мене зіб’є вантажівка дорогою додому.

Я схопила свій мотоцикл і виштовхала його на дощ. Джейк не поворухнувся, коли я проминала його. Щойно я дісталася вузенької доріжки, що перетворилася на багно, я заскочила на мотоцикл і натиснула на газ. Із-під заднього колеса вирвався фонтан грязюки й оббризкав гараж. Я дуже сподівалася, що бризки заляпали і Джейкоба.

Дощ промочив мене до нитки, поки я газувала по слизькому мокрому шосе до будинку Калленів. Здавалося, що проти вітру краплі дощу замерзають у мене на обличчі, й не встигла я й половини шляху подолати, як мої зуби почали цокотіти.

Мотоцикли – річ занадто непрактична для штату Вашингтон. Я продам цей непотріб за першої ж нагоди.

Я завела мотоцикл до Калленівського гаража, величезного як печера, й зовсім не здивувалася, побачивши, що Аліса уже чекала на мене, обережно присівши на край складаного верху свого «Порша». Вона ніжно погладила блискучу жовту поверхню.

– У мене не було нагоди поїздити на ньому, – зітхнула вона.

– Вибач, – просичала я крізь цокотіння зубів.

– Тобі б не завадив гарячий душ, – сказала вона різко, легко вистрибнувши з автомобіля.

– Так.

Вона піджала губи, уважно вивчаючи мій вираз обличчя.

– Хочеш про це поговорити?

– Ні.

Вона кивнула на знак згоди, але з її очей було видно, що вона вмирає від цікавості.

– Хочеш поїхати сьогодні увечері в Олімпію?

– Не зовсім. Мені можна додому?

Вона скривилася.

– Гаразд, Алісо, не зважай. Я залишуся, якщо тобі від цього стане легше.

– Дякую, – зітхнула вона з полегшенням.

Того вечора я лягла спати рано, згорнувшись клубочком на канапі, як і минулого разу.

Було досі темно, коли я прокинулася. І хоча мій розум був затуманений від сну, я втямила, що до ранку ще далеко. Очі знову заплющилися, я спробувала розтягнутися і скотилася на підлогу. Лише за деякий час я збагнула, що лежу на долівці й що там – значно зручніше.

Я перекотилася на спину, протираючи очі. Було набагато темніше, ніж минулої ночі, – хмари занадто щільно вкрили небо, щоб місячне світло могло пробитися крізь них.

– Пробач мені, – сказав Едвард так м’яко, що його голос злився із темрявою. – Я не хотів тебе збудити.

Я напружилася, чекаючи на гнівний вибух – як із його, так і зі свого боку, – але ніщо не порушило спокою, тиші й темряви його кімнати. Я майже відчувала у повітрі солодкий смак нашого возз’єднання, особливий тонкий аромат Едвардового подиху. Порожнеча від нашої недавньої розлуки залишила на вустах свій гіркуватий присмак, який я помітила лише зараз, коли він зник.

Між нами не було жодного напруження. Від нього повівало миром та спокоєм – то була не тиша перед грозою, а ясна чиста ніч, не заплямована навіть думкою про негоду.

Мені було байдуже, що я мала на нього сердитися. Мені було байдуже, що я мала сердитися на будь-кого. Я наблизилася до нього, знайшла у темряві його руки, і пригорнулася до нього. Він обійняв мене і притиснув до грудей. Мої губи жадібно цілували його шию, підборіддя, аж поки не відшукали його вуст.

Деякий час Едвард ніжно мене цілував, а потім засміявся.

– Я вже приготувався до такого несамовитого вибуху люті, проти якого гризлі – це просто дитяче белькотіння. А що отримав натомість? Мабуть, треба тебе частіше злити.

– Дай мені хвильку, щоб зосередитися, – піддражнила я, цілуючи його знову.

– Чекатиму, скільки попросиш, – прошепотів він, не відриваючись від моїх губ і зануривши пальці мені у волосся.

Моє дихання стало частішим.

– Може, вранці.

– Як скажеш.

– Ласкаво просимо додому, – сказала я в той час, як його холодні губи притислися до впадинки під моїм підборіддям. – Я рада, що ти повернувся.

– Це приємно знати.

– М-м-м, – промуркотіла я, оповиваючи руками його шию.

Він обхопив долонями мої лікті, а потім почав повільно проводити руками донизу – по грудях, по талії, по стегнах, аж до колін. Там він на мить зупинився, а потім схопив мене за кісточки і несподіваним різким рухом притягнув мене до себе, так що я опинилася у нього на колінах.

Я затамувала подих. Зазвичай він собі ніколи такого не дозволяв. Незважаючи на холод його рук, мені стало жарко. Його вуста шукали впадинку на моїй шиї.

– Не хотілося б накликати на себе передчасний гнів, – прошепотів він, – але, може, ти мені скажеш, чому протестуєш проти цього ліжка?

Перш ніж я змогла відповісти, перш ніж я навіть змогла достатньо зосередитися, щоб утямити значення його слів, він ліг на спину, так що я опинилася зверху. Він тримав руками моє обличчя, нахиляючи його так, щоб він міг дістати губами до моєї шиї. Моє дихання стало занадто важким і гучним – аж до непристойності, – але мені було не соромно, бо я не могла думати ні про що більше.

– Ліжко? – запитав він знову. – На мійпогляд, воно чудове.

– В ньому немає потреби, – ледве видихнула я.

Він притягнув моє обличчя до себе, і я жадібно уп’ялася в нього губами. Повільно, цього разу зовсім повільно він перевернувся, аж поки накрив мене своїм тілом. Він здіймався наді мною обережно, щоб не натиснути ані грамом своєї ваги, але я кожною клітинкою відчувала його холодний мармур. Моє серце закалатало так сильно, що я ледве почула, як він тихо засміявся.

– Це спірне питання, – відказав він. – На канапі це було б важко зробити.

Він провів по моїх губах своїм холодним як лід язиком.

У мене запаморочилося в голові – дихання так прискорилося, що мені не вистачало повітря.

– Ти передумав? – запитала я, зовсім не дихаючи. Може, він переглянув свої суворі правила. Може, це ліжко значить більше, ніж мені спочатку здалося. Поки я чекала на його відповідь, серце забилося так, що було аж боляче.

Едвард зітхнув і відкотився на інший бік ліжка.

– Не будь смішною, Белло, – сказав він суворо і несхвально – певна річ, він зрозумів, що я мала на увазі. – Я просто хотів продемонструвати переваги ліжка, яке тобі, здається, не до вподоби. Не захоплюйся занадто.

– Запізно, – пробурмотіла я і додала: – А ще мені сподобалося ліжко.

– Це добре, – (я відчула усмішку в його голосі, коли він поцілував мене в чоло). – Мені також.

– Але я все одно вважаю, що воно зайве, – повторила я. – Якщо ми не збираємося занадто захоплюватися, то нащо воно треба?

Він знову зітхнув.

– Белло, я в тисячний раз повторюю – це дуже небезпечно.

– Мені подобається небезпека, – не вгавала я.

– Я знаю, – він сказав це таким сумним голосом, що я одразу зрозуміла – він бачив мотоцикл у гаражі.

– Я скажу тобі, що небезпечно, – промовила я швидко, аби він не встиг переключитися на іншу тему. – Я скоро запалаю, і винний у цьому будеш ти.

Він почав мене відпихати.

– Що ти робиш? – запротестувала я, вчепившись у нього.

– Захищаю тебе від займання. Якщо це для тебе занадто…

– Нічого, я витримаю, – не відступала я.

Він знову впустив мене в свої обійми.

– Вибач, що дав тобі марні сподівання, – сказав він. – Я не хотів, щоб ти почувалася нещасною. Це було негарно.

– Власне, це було дуже, дуже гарно.

Він глибоко вдихнув.

– Ти, мабуть, утомлена. Я мушу дати тобі поспати.

– Ні, не втомлена. Я не проти знову отримати марні сподівання.

– Це погана ідея. Ти не єдина, хто занадто захоплюється.

– Ні, єдина, – буркнула я.

Він хихикнув.

– Ти не уявляєш, про що говориш. Та все одно тобі не вдасться підірвати моє самовладання.

– Я не збираюся за це вибачатися.

– А можна япопрошу вибачення?

– За що?

– Ти розсердилася на мене, пам’ятаєш?

– А, оте.

– Вибач, я був неправий. Коли ти тут, у безпеці, мені набагато легше дивитися на все під правильним кутом, – він сильніше притиснув мене до себе. – Я просто шаленію, коли мені треба тебе полишати. Я більше не їздитиму так далеко. Це того не варте.

Я усміхнулася.

– Ти не знайшов пум?

– Знайшов. Але вони були не варті мого клопоту. І вибач, що змусив Алісу тримати тебе в заручниках. Це була кепська ідея.

– Так, – погодилася я.

– Я більше так не буду.

– Гаразд, – сказала я з легкістю. Він отримав пробачення. – Але «вечірки в піжамах» мають свої переваги… – я пригорнулася до нього й поцілувала його у виїмку над ключицею. – Тиможеш брати мене в заручники, коли заманеться.

– М-м-м, – зітхнув він. – Ловлю тебе на слові.

– То тепер моя черга?

– Твоя черга? – він був збитий із пантелику.

– Вибачатися.

– А за що ти маєш вибачатися?

– Ти хіба не сердишся на мене? – запитала я прямо.

– Ні.

Це прозвучало так, ніби він справді не сердився.

Я відчула, як мої брови зійшлися на переніссі.

– Хіба ти не зустрів Алісу, коли повернувся?

– Зустрів, а що?

– Хіба ти не збираєшся забрати у неї «Порш»?

– Звісно, ні. Це був подарунок.

У цей момент мені закортіло побачити вираз його обличчя. Він сказав це так, ніби я його образила.

– Хіба ти не хочеш знати, що я робила? – запитала я, загнана в кут раптовою відсутністю занепокоєння з його боку.

Я відчула, як він знизав плечима.

– Мене завжди цікавить усе, що ти робиш, але ти не мусиш мені нічого розповідати, якщо сама не захочеш.

– Але я їздила в Ла-Пуш.

– Я знаю.

– І прогуляла школу.

– Я теж.

Я пильно поглянула туди, звідки лунав звук його голосу, і провела пальцями по контурах його обличчя, аби розгадати, який настрій воно зараз виказувало.

– Звідки взялася оця твоя поблажливість? – запитала я рішуче.

Він зітхнув.

– Я вирішив, що ти мала рацію. Моя проблема була зокрема в тому, що я… упереджено ставився до вовкулак, ось у чому. Я намагаюся бути розважливішим і більше довіряти твоїм аргументам. Якщо ти говориш, що це безпечно, я тобі віритиму.

– Ого!

– І… найважливіше… Я не дозволю, щоб це вбило клин поміж нами.

Я схилила голову йому на груди і заплющила очі, цілком і повністю задоволена.

– То як, – промовив він буденним тоном. – Чи входило в твої плани скоро знову поїхати в Ла-Пуш?

Я не відповіла. Його запитання нагадало мені про останні слова Джейкоба, і в горлі все раптом заціпеніло.

Він неправильно зрозумів моє мовчання і напруження.

– Це просто, щоб я міг будувати власні плани, – пояснив він швидко. – Я не хочу, щоб ти почувалася, наче треба поспішати, бо я сиджу вдома і чекаю на тебе.

– Ні, – сказала я чужим голосом. – У мої плани не входить туди повертатися.

– О-о! Ти не повинна робити це заради мене.

– Я гадаю, що мені там більше не раді, – прошепотіла я.

– Ти переїхала чийогось кота? – запитав він невимушено. Я знала, що він не збирається витягувати з мене розповідь, але почула, як цікавість забриніла у його словах.

– Ні, – я зробила глибокий вдих, а потім швидко пробурмотіла щось на кшталт пояснення. – Я гадала, що Джейкоб розуміє… я не думала, що це його так здивує.

Едвард дожидав, поки я зберуся з думками.

– Він не очікував… що це має статися так скоро.

– Он як, – тихо промовив Едвард.

– Він сказав, що краще б я померла, – на останньому слові мій голос обірвався.

Едвард принишк і деякий час лежав дуже тихо, контролюючи свою реакцію, якою б вона не була і яку я не мала побачити. Потім він ніжно прихилив мене до грудей.

– Мені дуже шкода.

– Я гадала, що ти будеш радий, – прошепотіла я.

– Радий з того, що зробило тобі боляче? – промовив він мені у волосся. – Е ні, Белло.

Я зітхнула і розслабилася, щільно притиснувшись до його закам’янілих форм. Але він знову став мовчазний і напружений.

– Що сталося? – запитала я.

– Нічого.

– Ти можеш мені сказати.

Він завагався.

– Це може тебе розлютити.

– Я все одно хочу знати.

Він зітхнув.

– Я можу в прямому сенсі слова вбити його за те, що він сказав тобі таке. Я мріюце зробити.

Я боязко засміялася.

– Тоді дуже добре, що у тебе так багато самовладання.

– Я можу зірватися, – вимовивши це, він замислився.

– Якщо ти збираєшся втратити контроль, я знаю для цього краще місце, – я потягнулася до його обличчя, переборюючи бажання його поцілувати. Його руки стиснулися сильніше, стримуючи мене.

Він зітхнув.

– Чому я завжди мушу нести тягар відповідальності?

Я усміхнулася у темряві.

– Чому завжди? Дозволь мені побути відповідальною декілька хвилин… або годин.

– На добраніч, Белло.

– Чекай – я хотіла в тебе ще дещо запитати.

– Що саме?

– Минулої ночі я говорила з Розалією…

Його тіло знову напружилося.

– Так, вона думала про це, коли я увійшов. Вона підготувала тобі чимало ґрунту для міркувань, хіба ні?

У його голосі вчулося занепокоєння, тож я подумала, що йому здалося, наче я хочу поговорити про причини, з яких, на погляд Розалії, мені слід залишатися людиною. Але мене розбирало інше.

– Вона трохи розповідала… про той час, коли твоя родина жила з Деналі.

Запала коротка пауза – такий початок заскочив його зненацька.

– І?

– Вона згадала про одну групу жінок-вампірів… і про тебе.

Едвард нічого не відповів, хоча я чекала достатньо довго.

– Не хвилюйся, – сказала я, коли тиша вже стала гнітючою. – Вона сказала, що ти не… виявляв жодних симпатій. Мені просто цікаво, чи хтось із нихвиявляв симпатії до тебе.

І знову він промовчав.

– Котра з них? – запитала я, стараючись, аби мій голос звучав невимушено, проте мені це не дуже вдалося. – Чи їх було більш ніж одна?

Жодної відповіді. Мені хотілося побачити його обличчя, щоб дізнатися, про що говорило те мовчання.

– Аліса мені розкаже, – сказала я. – От піду і запитаю її просто зараз.

Його руки стиснули мене, немов лещата, скувавши мої рухи.

– Уже пізно, – мовив він. Я ніколи не чула раніше, щоб його голос так звучав – якось знервовано, трохи зніяковіло. – Крім того, гадаю, Аліси немає вдома…

– Шкода, – сказала я. – Дуже шкода, правда? – я запанікувала, і серце несамовито забилося, коли я уявила розкішну безсмертну суперницю, про яку раніше навіть не здогадувалася.

– Заспокойся, Белло, – відказав він, поцілувавши кінчик мого носа. – Це доходить до абсурду.

– Справді? Тоді чому ти не хочеш мені розповідати?

– Тому що немає про що розповідати. Ти роздула з мухи слона.

– З якої мухи? – наполягала я.

Він зітхнув.

– Мною трохи зацікавилася Таня. Але я дав їй зрозуміти у дуже галантній, джентльменській манері, що не можу відповісти їй взаємністю. Кінець історії.

Я доклала усіх зусиль, аби мій голос не затремтів.

– Скажи мені дещо – яка Таня на вигляд?

– Як і всі ми – біла шкіра, золотисті очі, – відповів він занадто швидко.

– І звісно, надзвичайно вродлива.

Я відчула, як він знизав плечима.

– В людських очах, – відповів він байдуже. – А знаєш що?

– Що? – мій голос прозвучав грубувато.

Він підніс вуста просто до мого вуха, лоскочучи його своїм холодним подихом.

– Мені подобаються брюнетки.

– А вона блондинка! Он воно що.

– Рудувата блондинка – зовсім не мій тип.

Я замислилась над тим, що він сказав, намагаючись зосередитися, поки його губи повільно опускалися від моєї щоки вниз по шиї, потім знову підіймалися наверх. Він здійснив три такі кола, перш ніж я наважилася відповісти.

– Ну, тоді все гаразд, – підбила я підсумок.

– Гм, – прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. – Ти така мила, коли ревнуєш. Це на диво приємно.

Я кинула в темряву сердитий погляд.

– Уже пізно, – промурмотав він, майже наспівуючи, голосом ніжнішим за шовк. – Спи, моя Белло. Нехай тобі насняться радісні сни. Ти єдина, кому належало коли-небудь моє серце. Воно завжди буде твоїм. Спи, моє єдине кохання.