Текст книги "Затемнення"

Автор книги: Стефани Майер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 31 страниц)

– Джейку, спи. За мене не турбуйся. Я подзвоню Едвардові, щоб забрав мене, – говорячи це, я помацала кишені, але вони виявилися порожніми. – От чорт, позичиш мені свій телефон? Мабуть, я забула його в машині, – я почала вивертати кишені.

– Ні! – вигукнув Джейкоб, хапаючи мене за руку. – Ні, залишися. Ти так рідко приїжджаєш. Не можу повірити, що я змарнував цей час.

Він стягнув мене з канапи і вивів надвір, пригнувши голову, коли проходив у двері. Поки Джейкоб спав, надворі відчутно посвіжішало, повітря стало не по сезону холодним – мабуть, наближалася буря. Здавалося, що замість травня прийшов лютий.

Морозяне повітря примусило Джейкоба ще більше нервувати. Він ходив туди-сюди перед будинком, тягнучи мене слідом.

– Я ідіот, – бурчав він сам на себе.

– В чому справа, Джейку? Ну, заснув ти, подумаєш! – знизала я плечима.

– Я хотів з тобою поговорити. Не можу повірити!..

– То поговори зараз, – сказала я.

Джейкоб на секунду подивився мені в очі, а потім швидко перевів погляд на дерева. Мені майже здалося, що він почервонів, але це було важко розгледіти на його смаглявій шкірі.

Раптом я згадала, що сказав Едвард, коли висаджував мене з машини: Джейкоб збирається розповісти мені те, про що волали його думки. Я закусила губу.

– Розумієш, – сказав Джейкоб, – я хотів зробити це трохи інакше, – він засміявся, і здалося, ніби він сміється сам із себе. – Не так різко, – додав він. – Я хотів тебе підготувати, але… – він подивився на хмари, які щільнішали в міру того, як день добігав кінця, – на підготовку немає часу.

Він нервово засміявся. Ми продовжували повільно ступати.

– Про що ти говориш? – не витримала я.

Він глибоко вдихнув.

– Я хочу тобі дещо сказати. Ти вже давно це знаєш… але гадаю, мені все одно треба сказати це вголос. Для того, щоб між нами не було непорозуміння.

Я стала мов укопана, і він також зупинився. Я забрала свою руку і обхопила себе за плечі. Раптом я зрозуміла, що не хочу знати того, до чого він підводив.

Джейкобові брови нахмурилися, кидаючи тіні на глибоко посаджені очі. І коли він подивився мені в обличчя, очі були непроглядно чорними.

– Белло, я тебе кохаю, – сказав Джейкоб сильним упевненим голосом. – Белло, я кохаю тебе. І хочу, щоб ти вибрала мене замість нього. Я знаю, що ти не відчуваєш того ж самого до мене, але мушу сказати тобі правду, аби ти знала свої варіанти. Я не хочу, щоб непорозуміння стало поміж нами.

РОЗДІЛ 15. ЗАКЛАД

Я довго мовчки й пильно дивилася на нього і не могла вигадати, що б таке йому відповісти. Коли він глянув на моє ошелешене обличчя, серйозний вираз полишив його.

– Гаразд, – сказав він, шкірячись, – ось і все.

– Джейку, – я відчувала, ніби щось величезне застрягло в моїй глотці. Я спробувала прочистити горло. – Я не можу, я маю на увазі, що я не… Мені час іти.

Я розвернулася, але він раптово схопив мене за плечі й обернув до себе.

– Ні, стривай. Я всерозумію, Белло. Але дай мені відповідь на одне запитання, гаразд? Ти справді хочеш, щоб я пішов і ти мене більше ніколи не побачила? Тільки чесно.

Було важко сконцентруватися на його запитанні, тому минуло близько хвилини, перш ніж пролунала відповідь.

– Ні, я цього не хочу, – зрештою сказала я.

Джейкоб знову шкірив зуби.

– Ось бачиш.

– Але я хочу, щоб ти був поряд зі мною, не з тієї самої причини, з якої ти хочеш, щоб я була поряд із тобою, – заперечила я.

– Тоді скажи мені, чому ти хочеш, щоб я був поряд із тобою.

Я ретельно поміркувала.

– Я сумую, коли тебе немає поруч. Коли ти щасливий, – я обережно добирала слова, – я також щаслива. Але те саме я можу сказати і про Чарлі, Джейкобе. Ми наче одна сім’я. Я люблю тебе, але не кохаю.

Він спокійно хитнув головою.

– Але ти хочеш, щоб я був поряд.

– Так, – зітхнула я. Його неможливо було знеохотити.

– Тоді я тинятимуся десь поблизу.

– Ти охочий до покарань, – пробуркотіла я.

– Саме так.

Кінчиками пальців він погладив мене по щоці. Я відсторонила його руку.

– Як ти гадаєш, чи зможеш ти поводитись трохи серйозніше? – спитала я роздратовано.

– Ні, не зможу. Тобі вирішувати, Белло. Або ти приймаєш мене таким, який я є (включаючи погану поведінку), або не приймаєш зовсім.

Я незадоволено глянула на нього.

– Ти жорстокий.

– Ти теж.

Щоб себе стримати, я зробила мимовільний крок назад. Він мав рацію. Якби я не була жорстока та жадібна, я б сказала йому, що не хочу, аби ми були друзями, і пішла геть. Зле тримати друга біля себе, якщо це може завдати йому болю. Я не знала, що тут роблю, але раптом збагнула, що це неправильно.

– Ти правий, – прошепотіла я.

Він засміявся.

– Я прощаю тебе. Тільки спробуй не вельми сердитись на мене. Бо нещодавно я вирішив, що не здамся. Є щось привабливе в недосяжному.

– Джейкобе, – я пильно дивилася в його темні очі, силкуючись домогтися, щоб він сприймав мої слова серйозно. – Я кохаю його, Джейкобе. Він – це все моє життя.

– Але мене ти також любиш, – нагадав він. Я хотіла запротестувати, але він підніс руку, зупиняючи мене. – Це не те саме, я розумію. Але вінзовсім не все твоє життя. Вже ні. Може, колись і був, а тепер уже ні. Він колись полишив тебе, і тепер йому доведеться мати справу з наслідками того його вчинку – зі мною.

Я похитала головою.

– Ти просто нестерпний.

Раптом він став серйозним, міцно взяв моє підборіддя – так я не могла відвести очей від його уважного, пильного погляду.

– Доки б’ється твоє серце, Белло, – промовив він, – я буду поряд і боротимуся за тебе. Не забувай, що в тебе є вибір.

– Я не хочу мати вибір, – не погодилась я, невдало намагаючись вивільнити підборіддя з його рук. – І недовго вже битися моєму серцю, Джейкобе. Час майже вичерпаний.

Його очі звузились.

– Ось іще один привід, щоб боротися, боротися, доки я можу, – прошепотів він.

Він досі тримав моє підборіддя, його пальці стискали його занадто сильно, майже до болю, і я бачила, як у його очах народилась рішучість щось зробити.

– Не… – спробувала запротестувати я, але було запізно.

Джейкобові губи вп’ялися в мої, зупиняючи мій протест. Він цілував мене сердито, грубо, другою рукою міцно тримав мене за шию – втекти було неможливо.

Я щосили штовхала його в груди, та здавалось, він навіть цього не помічає. Незважаючи на злість, його губи були теплими, м’якими і цілували незвично.

Я хапала його за обличчя, намагаючись відтрутити, – все марно. Цього разу він помітив мої спроби відштовхнути його, але вони лише його розохотили. Його губи силоміць розтулили мої, і я відчула його тепле дихання в своєму роті.

Покладаючись на інстинкт, я опустила руки і припинила чинити опір. Я розплющила очі та не боролася, навіть не відчувала нічого… лише чекала, коли він зупиниться.

І це спрацювало. Здавалось, що його злість випарувалася, він зробив крок назад, щоб подивитися на мене. Потім знову м’яко притиснув свої губи до моїх, один раз, двічі, тричі… Я уявила, що я статуя, і чекала.

Нарешті він відпустив моє обличчя і відхилився.

– Ти закінчив? – спитала я байдужим голосом.

– Так, – він зітхнув і всміхнувся, заплющивши очі.

Я відвела руку назад і що було сили зацідила йому кулаком у щелепу.

Почувся хрускіт.

– Ай! Ай! – зойкнула я, шалено стрибаючи від болю і притискаючи руку до грудей. Вона була зламана, я відчувала це.

Джейкоб уражено дивився на мене.

– З тобою все гаразд?

– Ні, чорт забирай! Ти зламав мені руку!

– Белло, ти сама зламала собі руку! А тепер припини танцювати і дай мені на неї подивитись.

– Не торкайся мене! Я іду додому, зараз-таки!

– Я заберу авто, – сказав Джейкоб спокійно. Він навіть не потер щелепу, як це роблять у фільмах. Як зворушливо.

– Ні, дякую, – прошипіла я. – Ліпше прогуляюся, – і я повернула в напрямку дороги. До кордону було всього кілька миль. Тільки-но я перетну його, Аліса мене побачить. Вона відправить когось мене забрати.

– Дозволь мені лише відвезти тебе додому, – наполягав Джейкоб. Неймовірно: йому вистачило нахабності обійняти мене за талію. Я сіпнулась від нього.

– Чудово, – прогарчала я. – Вези! Не можу дочекатись, щоб побачити, що Едвард із тобою зробить. Сподіваюсь, він зламає тобі шию. Ти – нахабний, бридкий, дурний пес!

Джейкоб закотив очі. Він провів мене до пасажирського сидіння і допоміг залізти в машину. А сам насвистуючи всівся на місце водія.

– Тобі зовсім не було боляче? – спитала я роздратовано і несамовито.

– Ти що, жартуєш? Якби ти не почала верещати, я б і не зрозумів, що ти намагаєшся мене вдарити. Я, звісно, не кам’яний, але і не такий уже й чутливий.

– Я ненавиджу тебе, Джейкобе Блек.

– Це добре. Ненависть – це пристрасне почуття.

– Я влаштую тобі пристрасть, – бубоніла я собі під ніс, – вбивство – злочин, скоєний пристрастю.

– Та облиш ти, – сказав він весело; здавалось, він знову почне насвистувати. – Цілуватися зі мною мало бути приємніше, ніж із каменем.

– Навіть віддалено не схоже, – відповіла я холодно.

Він стиснув губи.

– Ти просто так кажеш. Але я знаю, що це не так.

Кілька секунд він міркував, але потім підбадьорився і промовив:

– Просто ти скаженієш. Я маю небагато досвіду у цих справах, але мені здалося, що це було неймовірно.

Я застогнала від огиди.

– Поміркуй про це сьогодні вночі. Коли він гадатиме, що ти спиш, подумай про те, що в тебе є вибір.

– Якщо я і думатиму про тебе сьогодні вночі, то лише через те, що ти наснишся мені в нічному страхітті.

Він скинув швидкість так, що авто ледь їхало, обернувся і пильно подивився на мене своїми великими серйозними темними очима.

– Белло, просто поміркуй про те, як усе могло би бути, – м’яко, але нетерпляче переконував він. – Для мене тобі не потрібно змінюватись. Ти знаєш, що Чарлі буде щасливий, якщо ти обереш мене. Я можу захистити тебе так само, як і твій вампір, а може, навіть і краще. Я зроблю тебе щасливою, Белло. Є стільки речей, які я можу тобі дати, а він ні! Я закладаюся, що він не може навіть поцілувати тебе так, як я, бо зробить тобі боляче. А я ніколи, ніколи не скривджу тебе, Белло.

Я показала йому свою зламану руку.

Він зітхнув.

– То була не моя провина. Треба було думати.

– Джейкобе, без нього я не можубути щасливою.

– Ти ніколи не пробувала, – не погодився він. – Коли він покинув тебе, ти витрачала всю свою енергію, чіпляючись за нього. Ти б могла бути щасливою, якби відпустила його. Ти б могла бути щасливою зі мною.

– Я не хочу бути щасливою ні з ким, окрім нього, – відтяла я.

– Ти ніколи не зможеш бути так упевнена в ньому, як ти впевнена в мені. Він залишив тебе одного разу і може зробити це знову.

– Ні, він так не вчинить, – процідила я крізь зуби. Біль від спогадів обпік мене, наче від удару батогом. Закортіло зробити Джейкобу теж боляче.

– Одного разу ти також покинув мене, – холодним голосом нагадала я йому, згадуючи, як він тижнями ховався від мене, які слова говорив мені в лісі побіля будинку…

– Я ніколи не кидав тебе, – відповів він палко. – Мені сказали, що я не можу спілкуватися з тобою, що для тебенебезпечно, якщо ми будемо разом. Але я ніколи не полишав тебе, ніколи! Вночі я бігав навколо твого будинку, так само як і зараз. Просто аби переконатися, що ти в безпеці.

Я не збиралась дозволити йому примусити мене співчувати.

– Відвези мене додому. Рука болить.

Він зітхнув і поїхав зі звичайною швидкістю, пильнуючи дорогу.

– Просто поміркуй про мої слова, Белло.

– Ні, – вперто повторила я.

– Так, ти поміркуєш. Сьогодні вночі. А я думатиму про тебе, поки ти думатимеш про мене.

– Як я і казала, лише в нічному страхітті.

Він усміхнувся.

– Ти відповіла на мій поцілунок.

Я мало не задихнулася; несамохіть я знову стиснула долоню в кулак – і зашипіла, коли моя зламана рука відреагувала на необачний рух.

– З тобою все гаразд?

–  Ні, не все! Я не відповідала!

– Я гадаю, що можу відрізнити одне від другого.

– Очевидно, що ні, – це була не відповідь на поцілунок, це була спроба вивільнитись від тебе, бовдуре.

Він розсміявся низьким гортанним сміхом.

– Ти така вразлива. Навіть занадто, я б сказав.

Я зробила глибокий вдих. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Він перекрутить будь-яке моє слово. Я сконцентрувалася на руці, спробувала розпрямити пальці та встановити, в якому місці, власне, я її зламала. Гострий біль пройняв усі суглоби. Я застогнала.

– Мені справді шкода, що ти зламала руку, – промовив Джейкоб майже щиро. – Наступного разу, коли захочеш вдарити мене, скористайся бейсбольною битою або ломом, гаразд?

– І не сподівайся, що я забуду, – промимрила я.

Я не могла втямити, куди ми їдемо, доки машина не опинилась на дорозі, що вела до мого будинку.

– Чого ти привіз мене сюди? – запротестувала я.

Він розгублено подивився на мене.

– Мені здавалось, що ти сказала відвезти тебе додому!

Я роздратовано зітхнула.

– Я гадала, ти відвезеш мене до Едварда додому! – і я скрипнула зубами від розчарування.

Джейкобове обличчя перекосилося, і я збагнула, що ця фраза завдала йому більше болю, ніж усе, що я казала до того.

– Твій дім тут, Белло, – тихо промовив він.

– Так, але хіба тут мешкають якісь лікарі? – спитала я, знову тримаючись за руку.

– Справді! – він близько хвилини міркував і нарешті сказав: – Я відвезу тебе в лікарню. Або Чарлі відвезе.

– Я не хочу їхати в лікарню. Це обтяжливо і не потрібно.

Він дозволив своєму «реббіту» відпочивати перед будинком, а сам про щось замислився із виразом невпевненості на обличчі.

Крузер Чарлі стояв на під’їзді до будинку.

Я зітхнула.

– Їдь додому, Джейкобе.

Я незграбно вилізла з машини і попрямувала до будинку. Мотор заглух у мене за спиною, і я зовсім не здивувалася, а лише роздратувалася, знову побачивши Джейкоба перед собою.

– Що ти збираєшся робити? – запитав він.

– Я збираюсь покласти на руку лід, потім збираюсь зателефонувати Едварду, щоб він приїхав, забрав мене й відвіз до Карлайла, аби той зміг зробити щось із моєю рукою. Потім, якщо ти досі будеш тут, я збираюсь піти шукати лом.

Він нічого не відповів, лише відчинив вхідні парадні й потримав їх, поки я заходила.

Ми мовчки ступили у вітальню, де на дивані лежав Чарлі.

– Привіт, дітки, – промовив він, сідаючи. – Приємно бачити тебе у нас, Джейку.

– Привіт, Чарлі, – відповів Джейкоб буденно, зупиняючись біля нього. Я попрямувала на кухню.

– Що з нею таке? – поцікавився Чарлі.

– Вона гадає, що зламала руку, – долинула до мене Джейкобова відповідь. Я підійшла до морозильника і дістала ємність з льодом.

– Як це сталося?

Як мій батько, Чарлі мав би занепокоїтися більше, ніж зацікавитися. Джейкоб розсміявся.

– Вона мене вдарила.

Чарлі також посміхнувся, а я на кухні насупилась, ламаючи лід.

Він розсипався по мисці, я взяла пригорщу здоровою рукою, загорнула лід у кухонний рушник і притулила до зламаної руки.

– Чому це вона тебе вдарила?

– Тому що я її поцілував, – не соромлячись промовив Джейкоб.

– Молодець, хлопче, – привітав його Чарлі.

Я зціпила зуби і пішла до телефону, набрала Едварда на мобільний.

– Белло? – він узяв слухавку з першого ж гудка. В його голосі відчувалось полегшення і радість чути мене. На задньому плані я чула, як гуде мотор «вольво». Він уже був у машині. Це добре.

– Ти забула телефон?… Ой, вибач, Джейкоб довіз тебе додому?

– Так, – пробуркотіла я. – Ти можеш приїхати і забрати мене, будь ласка?

– Вже їду, – відповів він одразу ж. – Щось трапилось?

– Я хочу, щоб Карлайл оглянув мою руку, здається, вона зламана.

У вітальні зробилося тихо, а мені стало цікаво, коли Джейкоб усе-таки втече. Я жорстоко всміхнулась: уявляю собі, як йому було незручно.

– Що трапилось? – випитував Едвард, голос його став без-емоційним.

– Я зацідила Джейкобу, – розповіла я.

– Добре, – холодно сказав Едвард. – Однак мені шкода, що ти забила руку.

Я розсміялася – голос його став таким самим задоволеним, як і у Чарлі.

– Краще б я забила його, – зітхнула я розчаровано. – Але я не завдала йому жодної шкоди.

– Я можу це виправити, – запропонував Едвард.

– Я сподівалась, що ти це скажеш.

Виникла невеличка пауза.

– Це на тебе не схоже, – мовив він обережно. – Що він зробив?

– Поцілував мене, – прогарчала я.

У відповідь я почула тільки звук набираючого швидкість мотору.

У вітальні знову заговорив Чарлі:

– Джейку, може, тобі краще піти?

– Якщо ви не заперечуєте, я ще трохи тут побуду.

– Ти – труп, – пробубонів Чарлі.

– Пес досі там? – нарешті знову заговорив Едвард.

– Так.

– Я вже за рогом, – сказав він похмуро і роз’єднався.

Я поклала слухавку, посміхаючись. Вже чувся звук Едвардової машини, що їхала вулицею. Гальма жалібно заскавуліли, коли він різко натиснув на них, щоб зупинитися перед дверима. Я пішла відчиняти.

– Як твоя рука? – спитав Чарлі, коли я проходила повз нього. Було видно, що Чарлі почувається незручно, а поряд із ним на дивані цілком невимушено розвалився Джейкоб.

Я підняла льодовий компрес, щоб показати руку:

– Вона напухає.

– Може, тобі варто вибирати когось твого розміру для бійки, – порадив Чарлі.

– Може, і варто, – погодилась я і попрямувала до дверей, щоб відчинити їх, бо Едвард уже чекав.

– Дай я подивлюся, – прошепотів він.

Він дбайливо оглянув мою руку, так обережно, що це не завдало мені жодного болю. Його пальці були майже такими ж холодними, як лід, і мені було приємно відчувати його дотики на своїй шкірі.

– Здається, ти маєш рацію щодо перелому, – сказав він. – Я тобою пишаюся. Ти, мабуть, вклала чимало сили в той удар.

– Всю, що мала, – зітхнула я. – Але безсумнівно, цього було недостатньо.

Він м’яко поцілував мою руку.

– Я про це подбаю, – пообіцяв він і покликав: – Джейкобе, – голос його усе ще був тихим і незворушним.

– Спокійно, спокійно, – застеріг Чарлі.

Я почула, як Чарлі важко підводиться з дивана. Джейкоб першим зайшов у передпокій, значно спокійніший від Чарлі, але батько також був неподалік. Обличчя Джейкоба виказувало настороженість і нетерплячість.

– Щоб не було жодних бійок, ви зрозуміли мене? – промовляючи ці слова, Чарлі дивився лише на Едварда. – Я можу начепити свій значок, якщо це зробить моє прохання офіційнішим.

– У цьому немає потреби, – сказав Едвард стриманим тоном.

– Батьку, чому б тобі не заарештувати мене? – запропонувала я. – Я тут єдина, хто роздає стусани.

Чарлі звів брову:

– Джейку, ти хочеш висунути обвинувачення?

– Ні, – Джейк шкірив зуби, він був невиправний. – Я можу зробити це іншим разом.

Едвард скривився.

– Тату, в тебе в кімнаті часом немає бейсбольної бити? Я б хотіла позичити її на хвилинку.

Чарлі спокійно подивився на мене.

– Досить, Белло.

– Поїхали до Карлайла, нехай він огляне твою руку, доки тебе не замкнули в тюремній камері, – сказав Едвард. Він обійняв мене за талію і підштовхнув до дверей.

– Як скажеш, – промовила я, спираючись на нього. Тепер, коли Едвард був зі мною, вся злість десь ділася. Я почувалась затишно, і рука вже не так сильно непокоїла мене.

Ми крокували хідником, коли я почула ззаду схвильований шепіт Чарлі:

– Що ти робиш? Ти що, божевільний?

– Дайте мені хвильку, Чарлі, – відповів Джейкоб. – Не турбуйтесь, я скоро повернусь.

Я озирнулась і побачила, що Джейкоб іде за нами – він зупинився, лише щоб зачинити двері перед здивованим та занепокоєним обличчям Чарлі. Едвард спочатку проігнорував Джейкоба, довів мене до авто, допоміг сісти, зачинив дверцята і тільки тоді обернувся обличчям до Джейкоба, який стояв на хіднику.

Я стурбовано визирнула крізь прочинене віконце. Чарлі також крадькома визирав з-за фіранки у вітальні.

Джейкоб стояв у своїй звичайній позі, руки були схрещені на грудях, лише м’язи на його щелепі були напружені.

Едвард говорив таким мирним та м’яким голосом, що від того слова ставали ще загрозливішими:

– Я не збираюсь убивати тебе просто зараз, це може засмутити Беллу.

– Ага! – пробуркотіла я.

Едвард трохи обернувся і швидко мені посміхнувся. Його обличчя досі було спокійним.

– Вранці це може тебе розхвилювати, – сказав він і погладив мене пальцями по щоці.

Потім він обернувся до Джейкоба.

– Але якщо ти колись повернеш її знову ушкодженою, мене не турбуватиме, чия то буде провина. Навіть якщо Белла просто спотикнеться, або метеор впаде з неба їй на голову, якщо ти повернеш її хоч у трохи гіршому стані, ніж я її залишив, ти бігатимеш на трьох лапах. Ти мене зрозумів, дворняго?

Джейкоб закотив очі.

– А хто збирається знову з ним кудись іти?! – промимрила я. Едвард провадив далі, наче не чуючи, що я сказала.

– І якщо ти ще раз її поцілуєш, я зламаю тобі за це щелепу, – пообіцяв він м’яким оксамитовим та моторошним голосом.

– А якщо вона сама захоче? – зухвало промовив Джейкоб, розтягуючи слова.

– Ха! – пирхнула я.

– Якщо вона сама цього захоче, я не заперечуватиму, – Едвард безтурботно знизав плечима. – Та ти, може, ліпше почекаєш, доки вона тобі це скаже, замість витлумачувати мову її тіла… І пам’ятай про своє обличчя.

Джейкоб посміхнувся.

– І не мрій, – гримнула на нього я.

– Та він уже мріє, – промовив Едвард.

– Що ж, якщо ти закінчив порпатися в моїй голові, – сказав Джейкоб із помітним роздратуванням, – чому б тобі не подбати про руку Белли?

– І ще одне, – повільно додав Едвард. – Я також боротимуся за неї. Ти маєш це знати. Я не приймаю все як належне і боротимусь удвічі наполегливіше, ніж ти.

– Гаразд, – проричав Джейкоб. – З тим, хто вже здався, битися зовсім не цікаво.

– Вона – моя, – голос Едварда раптом став погрозливим, зовсім не таким спокійним, яким був до того. – Я не сказав, що боротимусь чесно.

– Я теж.

– Щасти тобі.

Джейкоб хитнув головою.

– Нехай виграє дужчий чоловік.

– Щира правда… цуценя.

Обличчя Джейкоба ненадовго скривилося, потім він заспокоївся і відвернувся від Едварда, щоб посміхнутися мені. Я сердито зиркнула у відповідь.

– Я сподіваюсь, твоя рука скоро загоїться. Мені справді шкода, що ти забилася.

Я відвернулася від нього, зовсім по-дитячому. І не піднімала очей, доки Едвард не обійшов авто і не всівся на водійське сидіння, тож я не бачила, чи Джейкоб повернувся до будинку, чи залишився стояти там само, спостерігаючи за мною.

– Як ти почуваєшся? – спитав Едвард, коли ми рушили.

– Роздратовано.

Він усміхнувся.

– Я мав на увазі твою руку.

Я знизала плечима.

– Бувало і гірше.

– Це точно, – погодився він і насупився.

Едвард об’їхав навколо будинку і зупинився біля гаража. Еммет і Розалія були там. Досконалі ноги Розалії, пізнавані навіть у джинсах, стирчали з-під дна Емметового величезного джипа. Еммет сидів поряд із нею, застромивши одну руку під джип над нею. Через секунду я втямила, що він виконує обов’язки домкрата. Еммет із цікавістю дивився на те, як Едвард обережно допомагає мені вибратися з авто. Його очі округлилися, коли він побачив мою руку, яку я горнула до грудей.

Еммет посміхнувся.

– Що, Белло, знову впала?

Я несамовито зиркнула на нього.

– Ні, Еммете, я просто заїхала в щелепу вовкулаці!

Еммет кліпнув, а потім гучно розреготався. Коли Едвард вів мене повз, Розалія промовила з-під автомобіля:

– Мабуть, Джаспер виграє заклад, – сказала вона самовдоволено.

Еммет одразу ж замовк і подивився на мене оцінювальним поглядом.

– Що за заклад? – запитала я, зупиняючись.

– Нумо відведімо тебе до Карлайла, – підганяв мене Едвард. Він пильно подивився на Еммета і злегка хитнув головою.

–  Який заклад? – повторила я і обернулася до Едварда.

– От дякую тобі, Розаліє, – пробубонів він, обійняв мене за талію і повів до будинку.

– Едварде! – гиркнула я.

– Це дитячі забавки, – знизав він плечима, – Еммет і Джаспер обожнюють грати в азартні ігри.

– Еммет мені скаже.

Я спробувала розвернутися, але рука Едварда тримала мене міцно, наче залізна.

Він зітхнув.

– Вони заклалися на те, скільки разів ти… спіткнешся у свій перший рік.

– Ой! – скривилася я, намагаючись приховати несподіваний жах, який відчула, збагнувши, що саме мали вони на увазі. – Вони заклалися на те, скільки людей я вб’ю?

– Так, – неохоче підтвердив він. – Розалія вважає, що твоя вдача схилить перевагу на бік Джаспера.

Мені стало зле.

– Джаспер грає по-крупному.

– Він почуватиметься ліпше, якщо і ти відчуватимеш труднощі, доки звикатимеш. Він утомився бути найслабшим.

– Звісно. Безперечно, він почуватиметься краще. Гадаю, я можу вбити кілька людей додатково, якщо це зробить Джаспера щасливим. Чому б і ні? – бубоніла я під ніс монотонним байдужим голосом. У моїй уяві перед очима поставали заголовки газет, переліки імен…

Він стиснув мене за плечі.

– Немає потреби хвилюватися про це зараз. Ти взагалі можеш ніколи не хвилюватися про це, якщо захочеш.

Я застогнала, і Едвард, подумавши, що це від болю в руці, швидше повів мене до будинку.

Таки моя рука була зламана, але не було ніяких серйозних пошкоджень, лише невеличка тріщина в одному з суглобів пальців. Я не хотіла носити гіпс, і Карлайл сказав, що пов’язки буде достатньо, якщо я пообіцяю її не знімати. Я пообіцяла.

Едвард гадав, що я про все забула, поки Карлайл обережно робив перев’язку. Він кілька разів уголос висловлював хвилювання, чи мені не боляче, але я запевнила, що зовсім ні.

Не вистачало мені власних проблем, а тут з’явився ще один привід для занепокоєння!

Всі Джасперові історії про вурдалаків-перволітків роїлися в моїй голові відтоді, коли він розказав про своє минуле. А зараз вони постали переді мною в новому ракурсі у зв’язку із цим – його й Емметовим – закладом. Мені стало цікаво, на що вони заклалися. На який приз можна спокуситися, коли в тебе є все?

Я завжди знала, що я стану іншою. Я сподівалась, що справді стану сильною, як казав Едвард. Швидкою, дужою і перш за все гарною. Такою, що без сорому стоятиму біля Едварда; такою як він.

Про інші речі, які можуть статися, я намагалась не думати. Несамовитість. Кровожерливість. Можливо, я не зможу втриматись від вбивства людей. Зовсім незнайомих, які ніколи не заподіяли мені лихого. Як і ті, зі списку в Сієтлі, що мали сім’ї, друзів, майбутнє. Людей, що мали дар життя. І я можу стати чудовиськом, яке цей дар у них забере. Чесно кажучи, я сподівалась, що зможу собою керувати, бо довіряла Едварду, довіряла цілком і повністю, і сподівалась, що він застереже мене від того, про що я потім можу пожалкувати. Я знала, що він відвезе мене хоч в Антарктиду полювати на пінгвінів, якщо я попрошу. І я робитиму все, що потрібно, щоб залишитися гарною істотою. Добрим вампіром. Ця думка могла б змусити мене посміхнутися, якби не мої нові переживання. А що як я і справді стану кимось отаким, кимось схожим на страхітливі подоби вурдалаків-перволітків, які Джаспер створив у моїй уяві? Чи це буду взагалі я? І що як усе, чого я хотітиму, – це вбивати людей, тоді що станеться з моїми теперішніми прагненнями?

Едвард був просто заполонений тим, щоб я не проґавила нічого з мого людського життя. Зазвичай це здавалось навіть трохи безглуздим. Було не так уже й багато людських вражень, які я б страхалась проґавити. Потому як я зустріла Едварда, про що ще я могла мріяти?

Я дивилась на його обличчя, доки він спостерігав, як Карлайл перев’язує мені руку. В цьому світі не було нічого, чого б я хотіла більше, ніж бути з Едвардом. Невже це може змінитися? Чи є в людському житті відчуття, від яких я ніколи незможу відмовитись?